ДІйл Артур Конан : другие произведения.

БІлий Отряд

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:

  
  СЕР ЗНАЙДЖЕЛ ЛОРИНГ
  Глава I Дім Лорінгів
  Глава II Як Уеверлі відвідав диявол
  Розділ III Соловий кінь із Круксбері
  Розділ IV Як до Тілфордського маєтку прибув стряпчий
  Глава V Як настоятель Уеверлійського монастиря судив Найджела
  Глава VI Леді Ерментруда відкриває залізну скриню
  Розділ VII Як Найджел поїхав за покупками до Гілдфорда
  Розділ VIII Соколине полювання короля на Круксберійських вересках
  Глава IX Як Найджел захищав Тілфордський міст
  Розділ X Як король зустрів свого сенешаля з Кале
  Розділ XI У Даплинського лицаря
  Розділ XII Як Найджел переміг горбуна із Шелфорда
  Розділ XIII Як товариші їхали старою дорогою
  Розділ XIV Як Найджел переслідував Рудого Тхора
  Розділ XV Як Рудий Тхір відвідав Косфорд
  Розділ XVI Як король бенкетував у замку Кале
  Розділ XVII Іспанці в морі
  Розділ XVIII Як Чорний Саймон отримав заставу від короля острова Акули
  Розділ XIX Як зустрілися англійський сквайр та французький дворянин
  Розділ XX Як англійці намагалися взяти замок Ла Броїньєр
  Розділ XXI Як у Косфорд вирушив другий гонець
  Розділ XXII Як Робер де Бомануар прибув у Плоермель
  Розділ XXIII Як тридцять жосленців зустрілися з тридцятьма плоермельцями
  Розділ XXIV Як Найджела закликав його пан
  Розділ XXV Як французький король тримав пораду в Мопертюї
  Розділ XXVI Як Найджел здійснив третій подвиг
  Розділ XXVII Як до Косфорду прибув третій гонець
  БІЛИЙ ОТРЯД
  Розділ I Про те, як паршиву вівцю вигнали зі стада
  Глава II Як Алейн Едріксон вийшов у широкий світ
  Глава III Як Хордл Джон знайшов сукновала з Лімінгтона
  Розділ IV Як саутгемптонський бейліф закінчив двох волоцюг
  Розділ V Як у «Строкатому кобчику» зібралася дивна компанія
  Глава VI Як Семкін Ейлвард тримав парі на свою перину
  Розділ VII Три приятелі йдуть через ліс
  Розділ VIII Три друзі
  Глава IX Про те, що в Мінстедському лісі іноді трапляються дивні речі
  Розділ X Як Хордл Джон зустрів людину, за якою готовий був би піти
  Розділ XI Як молодий пастух стеріг небезпечне стадо
  Розділ XII Як Аллейн навчився того, чого сам не міг навчити
  Розділ XIII Як Білий загін подався воювати
  Розділ XIV Як сер Найджел шукав дорожніх пригод
  Розділ XV Як жовте рибальське судно відпливло з Липа
  Розділ XVI Як жовтий корабель бився з двома піратськими галеасами
  Розділ XVII Як жовтий корабель пройшов через риф Жиронди
  Розділ XVIII Як сер Найджел Лорінг посадив собі мушку на око
  Розділ XIX Як сперечалися лицарі в абатстві св. Андрія
  Розділ XX Як Аллейн завоював собі місце у почесному цеху
  Розділ XXI Як Агостіно Пізано ризикував головою
  Розділ XXII Як лучники бенкетували в «Розі Гієні»
  Розділ XXIII Як Англія боролася на турнірі у Бордо
  Розділ XXIV Як зі сходу прибув мандрівний лицар
  Розділ XXV Як сер Найджел писав у замок Твінхем
  Розділ XXVI Як три друзі знайшли скарб
  Розділ XXVII Як сагайдак Роже потрапив до раю
  Розділ XXVIII Як друзі перейшли кордони Франції
  Розділ XXIX Як настав для леді Тифен благословенний час прозріння
  Розділ XXX Як чоловіки з лісу проникли у замок Вільфранш
  Розділ XXXI Як п'ять людей утримали замок Вільфранш
  Розділ XXXII Як Загін тримав пораду навколо поваленого дерева
  Розділ XXXIII Як армія здійснила перехід через Ронсеваль
  Розділ XXXIV Як Загін розважався в долині Памплони
  Розділ XXXV Як сер Найджел полював на орла
  Розділ XXXVI Як сер Найджел зняв мушку з ока
  Розділ XXXVII Як Білий загін перестав існувати
  Розділ XXXVIII Повернення до Хампширу
  
  
  
  
  
  АРТУР
  Конан
  ДІЙЛ
  БІЛИЙ
  ОТРЯД
  Зібрання творів у 12 томах
  Том четвертий
  
  СЕР
  ЗНАЙДЖЕЛ
  ЛОРІНГ
  
  Глава I
  Дім Лорінгів
  У липні місяці 1348, між днями св. Бенедикта та св. Світіна, Англію вразило дивне лихо: на сході раптом з'явилася потворна лиховісна багряна хмара і стала повільними клубами наповзати на принишене небо. У тіні цієї небаченої хмари в'яло листя, замовкали птахи, а корови та вівці тулилися до огорож. На землю впала темрява, натовпи людей мовчки стояли, втупивши очі в хмару, і серця їх наливались тяжкістю. Народ з трепетом збирався в церквах, і там тремтячий натовп сповідували і благословляли тремтячі священики. А за стінами церкви більше не пурхали птахи, не чулося лісового шереху та повсякденного багатоголосся природи. Все затихло і застигло, тільки величезна хмара повзла, як жахливий вал, над чорним горизонтом. На заході ще виднілося ясне небо, зі сходу ж неквапливо насувалася ця хмарна громада, доки нарешті не зник останній блакитний просвіт і весь небосхил не перетворився на суцільний свинцево-сірий купол.
  Потім почався дощ. Він лив весь день і всю ніч, лив цілий тиждень і цілий місяць, поки люди не забули, що таке синє небо та сонячне світло. Дощ був не сильний, але холодний, і лив, не перестаючи ні на мить. Людей доводив його безперестанний шерех і плескіт струменів, що стікали з покрівлі. І весь час по небу, сіючи вологу, повзла зі сходу на захід ця набрякла зловісна хмара. Крізь водяну пелену, гнану вітром, нічого не можна було розгледіти вже за два кроки від житла. Вранці всі насамперед задирали голову — чи не з'явиться десь просвіт, але погляд зустрічав ту саму нескінченну хмару, і, нарешті, люди перестали дивитись на небо, і серця їх переповнилися розпачом, бо всьому цьому не було кінця. Дощ йшов і св. Петра, і на Різдво Богородиці, і в день Михайла. Хліба й сіно промокли, почорніли й погнили просто на полях, бо забирати їх не було трудних. Потім впали вівці та телята, і до св. Мартіну на забій і зимове засолювання не залишилося майже жодної худоби. Народ боявся прийдешнього голоду. Але те, що чекало на нього, було набагато страшніше.
  Дощ нарешті перестав, і кволе проміння осіннього сонця висвітлило в'язку жижу, на яку перетворилася земля. Мокрі листя гнили, спускаючи сморід, під пологом мерзенного туману, що піднявся над лісом. Поля вкрилися огидними грибами – раніше таких ніхто не бачив – величезними, багряно-ліловими, коричневими та чорними. Здавалося, на тілі хворої землі висипали гнійні прищі, стіни будинків покрилися пліснявою і лишайником, і одразу слідом за цією огидною поростю на розкислій землі зійшла Смерть. Люди стали вмирати: чоловіки, жінки та діти, барони у своїх замках та вільні селяни на своїх подвір'ях, ченці у монастирях та кріпаки у халупах. Всі вдихали одні й ті ж гнильні випари, і всі вмирали однією смертю — живцем розкладаючись. Ніхто з уражених цією хворобою не одужував. Вболівали всі однаково: на тілі з'являлися величезні нариви, людина впадала в маячню, шкіра її вкривалася чорними плямами: від них і пішла назва хвороби — чорна смерть. Усю зиму трупи, що розкладалися, лежали на узбіччях доріг, ховати їх не було кому. У багатьох селах не залишилося жодної душі. Але прийшла весна, а з нею сонце, здоров'я і радість. Це була найзеленіша, найпрекрасніша і найласкавіша весна, яку коли-небудь знала Англія. Але побачила її лише половина народу — іншу сміла з лиця землі та величезна багряна хмара.
  І все-таки саме в цей час, у каламутному потоці смертей, у гнильних випарах, народжувалася нова Англія, прекрасніша і вільніша.
  Тоді, у ці похмурі години, заблищав перший проблиск нової зорі: тільки таке страшне потрясіння, що відразу змінило все життя, могло вирвати народ із залізних ланцюгів феодалізму, що скували його по руках і ногах. Зі смертної темряви виходила нова країна. Під косою смерті полягли, як скошена трава, барони. Уберегти від цієї похмурої простолюдинки, що розбила всіх без розбору, не могли ні високі вежі, ні глибокі рови. Деспотичні порядки пом'якшилися, вони вже не могли посилитися. Землероб не хотів далі залишатися рабом. Він скинув пута. Справи було надто багато, а людей замало. Тому тим небагатьом, хто залишився живим, зумовлено було стати вільними: вільно продавати свою працю, найматися до кого забажають. І саме чорна смерть розчистила шлях для великого повстання [1] , яке почалося через тридцять років і зробило англійського селянина найвільнішим селянином в Європі.
  Але таких, хто дивився далеко в майбутнє і бачив, що зі зла, як це завжди буває, виросте добро, було дуже мало. Поки ж у кожній родині панували злидні та горе. Одночасно пересохли всі джерела благоденства: упала худоба, загинув урожай, землі лежали неорані. Багачі стали бідняками, а ті, хто й раніше був бідний, особливо бідняки з шляхетних, опинилися й зовсім у безвихідному становищі. По всій Англії розорилося дрібне дворянство, яке знало іншого ремесла, крім війни, і тому жило з допомогою чужої праці. Для багатьох маєтків настали чорні дні, але найгірше довелося Тілфорду, маєтку, яким володіли вже кілька поколінь благородної родини Лорінгів.
  У колишні часи Лорінгам належали всі землі від Північних пагорбів до Френшемських озер, а їх похмурий замок, що здіймався над зеленими луками на берегах річки Уей, був неприступною фортецею між Гілдфордом на сході і Вінчестером на заході. Але потім прийшла війна баронів [2] , король перетворив своїх саксонських підданих на батіг для приборкання норманнських баронів, і замок Лорінгів, подібно до багатьох інших, був стертий з лиця землі. З того часу Лоринги, втративши більшу частину своїх маєтків, жили в будинку, який був удовиною, маючи найнеобхідніше, але позбавлені колишньої розкоші.
  Потім почався їх позов з Уеверлійським абатством, коли цистерціанці [3] пред'явили претензії з їхньої найкращі землі і феодальні права попри все остальное. Велика тяганина тривала багато років, а коли скінчилася, цей багатий маєток поділили між собою церковники та законники. Але старий панський будинок зберігся, і в кожному поколінні його мешканців народжувався воїн, який з честю носив своє ім'я: п'ять червоних троянд на його срібному щиті завжди були там, де їм і належало бути — попереду. У капличці, де батько Метью щоранку служив месу, було дванадцять бронзових постатей — воїнів з роду Лорінгів. Двоє лежали схрестивши ноги, як належить хрестоносцям. Шестеро топтали ногами левів — вони впали в битві. І лише біля чотирьох були зображення їхніх собак — на знак того, що вони спочили у світі.
  З усього цього славного, але зруйнованого роду, зруйнованого двічі — правосуддям і чумою, в 1349 році в живих залишалося тільки дві людини — леді Ерментруда Лорінг та її онук Найджел. Чоловік леді Ерментруди впав від руки шотландського копійника в битві при Стерлінгу, а син її Юстас, батько Найджела, помер славною смертю за дев'ять років до початку нашої розповіді на борту норманської галери в битві при Слейсі [4] біля прибережного тоді міста Сленга (нині ). Самотня стара леді, запекла і занурена в скорботу, сиділа, як сокіл у клітці, у своїй кімнаті і була добра тільки до хлопчика, якого виростила. Дарована їй природою любов і ніжність, так глибоко захована від стороннього ока, що ніхто не міг навіть запідозрити в ній подібних почуттів, виливалася на Найджела. Вона не відпускала його від себе, а він, сповнений поваги до авторитету старших, як того вимагали звичаї часу, нікуди не відлучався, не отримавши її згоди та благословення.
  Тому Найджел, у якого було левове серце, а в жилах вирувала кров багатьох поколінь воїнів, у свої двадцять два роки все ще тягнув тужливі дні в маєток, натягуючи соколів та собак, які ділили зі своїми господарями велику залу із земляною підлогою. Стара леді Ерментруда бачила, що з кожним днем онук мужніє і набирається сили і, хоча він не вийшов на зріст, м'язи його тверді як сталь, а душа палає вогнем. З усіх боків — від гілдфордського каштеляна, з фарнемського турнірного поля — до неї доходили чутки про його зухвалу молодецтво і сміливість, про те, як він безстрашний у стрибку і як майстерно володіє зброєю. І все-таки вона, яка втратила чоловіка і сина, не могла змиритися з думкою, що і цей хлопчик, єдиний нащадок Лорінгів, останній син такого славного старого дерева, розділить їхню долю. З важким серцем, але з усмішкою на устах проводив він свої монотонні дні, поки вона під різними приводами відтягувала страшну мить: то доти, доки врожаї не стануть багатшими, то поки ченці з Уеверлі не повернуть їм відібрані землі, то поки не помре його дядько і не залишить йому грошей на спорядження, словом, під будь-яким приводом, який міг утримати онука біля неї.
  І правду сказати, Тілфорду ніяк не обійтися без чоловіка, тому що чвари з абатством так і не припинялися, і ченці досі намагалися відхопити то один, то інший шматок землі своїх сусідів. Над закрутом річки, за зеленими луками піднімалася невисока квадратна вежа та високі сірі стіни похмурого монастиря. Дзвони його не замовкали ні вдень, ні вночі, загрожуючи маленькій родині новими бідами.
  У серці цього величезного цистерціанського монастиря і зародилася наша хроніка, що розповідає про розбрат між ченцями і домом Лорінгів з усіма наступними подіями, аж до прибуття Чандоса [ 5] , про горезвісну сутичку копійників на Тілфордському мосту і про подвиги, які приніс...
  Повернімося разом у минуле і поглянемо на зелену сцену Англії. Декорації на ній ті ж, що й у наш час: пагорби, рівнини та річки; актори ж, хоч багато в чому також схожі на нас, але багатьом відрізняються — думки, вчинки в них інші, і здаються вони мешканцями не нашого світу.
  
  Глава II
  Як Уеверлі відвідав диявол
  Було перше травня, свято святих апостолів Пилипа та Якова. Ішов 1349 з дня пришестя Спасителя.
  Час з трьох годин до шостої, а потім з шостої до дев'ятої преподобний отець Джон, настоятель монастиря Уеверлі, проводив у себе в покоях, займаючись відповідно до свого високого звання численними важливими справами. На багато миль на всі боки простягалися огрядні землі процвітаючого монастиря, і він був їх повновладним господарем. У центрі садиби розміщувалися великі будівлі абатства: церква, келії, дивний будинок, зал капітула і трапезна, і всюди вирувало життя. У відчинене вікно долинали приглушені голоси братів, які прогулювалися внизу під аркадами, ведучи благочестиві бесіди. Через монастир, то посилюючись, то затухаючи, долинали григоріанські піснеспіви — там регент старанно займався з хором, а внизу, в залі капітула, брат Петро скрипучим голосом тлумачив послушникам статут св. Бернард.
  Абат Джон підвівся і потягся. Потім визирнув назовні і оглянув зелений лужок і витончені ряди готичних арок критої галереї, якою в чорно-білому одязі прогулювалася братія. Ченці повільно ходили парами по колу, низько схиливши голову. Декілька людей, хто старанніше, винесли з бібліотеки фоліанти і сиділи на сонці, розклавши перед собою дощечки з фарбами і стоси тонких, напівпрозорих листків золота. Опустивши плечі, вони схилялися над білим пергаментом. Там же сидів і гравер по міді зі своїми різцями. Щоправда, на відміну від основного ордена бенедиктинців заняття мистецтвами і науками були у звичаї цистерціанців, але вся бібліотека Уеверлі зберігала багато дорогоцінних манускриптів, якими займалися благочестиві вчені брати.
  Славилися, проте, цистерціанці не вченими працями, а землеробством. По монастирському дворі раз у раз проходили ченці з брудними мотиками і лопатами, в рясах, підімкнутих до самих колін, засмаглі, тільки з полів або з садів. Гладкі довгооруні вівці на буйній зелені заливних лук, ріллі, відвойовані у вересових пусток і чагарників папороті, виноградники, що спускалися з південного схилу Круксберійського пагорба, рибні садки в Хенклі, городи на осушених Френшемських болотах, просторі говорило про завзяті, важкі праці ордена.
  На повному рум'яному обличчі абата заграла задоволена посмішка, коли він обвів поглядом своє велике, але чудово налагоджене господарство. Як і всякий глава процвітаючого монастиря, преподобний Джон, який уже четвертий носив це ім'я, був людиною різнобічно освіченою. За допомогою ним самим винайдених методів йому доводилося керувати чималим господарством, а заразом підтримувати порядок і благочиння серед великої спільноти людей, що дали обітницю безшлюбності. Від тих, хто стояв сходинкою нижче, він вимагав жорсткої дисципліни, у зносинах із вищими був тонким дипломатом. Він вступав у запеклі суперечки з сусідніми монастирями та лордами, з єпископами та папськими легатами, а при нагоді і з самою його величністю королем. Положення зобов'язувало його знати дуже багато і вирішувати різні суперечки про різні речі: про філософію і лісове господарство, про землеробство, про осушення боліт, про феодальні закони. У його руках були ваги правосуддя всієї округи, що простягалася на багато миль — від Гемпшира до Суррея. Гнів його загрожував ченцям постом, засланням до обителі з суворішими порядками і навіть вкиданням у кайдани. Міран він теж міг піддавати будь-яким покаранням, крім смертної кари; втім, у руках у нього була страшна зброя — відлучення від церкви.
  Ось такою владою наділений був абат, і не дивно, що на рум'яному обличчі його лежав відбиток цієї влади, а братія, перехопивши його уважний погляд з вікна покоїв, поспішала набути ще більш смиренного і благочестивого вигляду.
  Стук у двері повернув настоятеля до поточних справ, і він знову сів за стіл. Він уже переговорив про все з економом, пріором, роздавачем милостині, капеланом і читцем, а тепер у високому худому ченці, який, підкоряючись його жесту, увійшов у покої, він дізнався про найважливішого і найвибагливішого зі своїх довірених осіб, брата Семюела, ризничого. , який, подібно до керуючого світським маєтком, стежив за монастирським майном, вів справи із зовнішнім світом і звітував лише перед абатом. Брат Семюел був сухий, жилистий і старий, суворі різкі риси його обличчя не одухотворювалися світлом згори і відбивали лише той низовинний, буденний світ, що був його долею. Під пахвою він тримав товсту лічильну книгу, у вільній руці бовталася велика зв'язка ключів, знак його посади, а також під гарячу руку і знаряддя розправи, про що свідчили численні шрами на головах селян і братів-мирян.
  Настоятель тяжко зітхнув: старанний брат завдавав йому чимало клопоту.
  - Ну, брате Семюеле, в чому справа?
  — Святий отче, я прийшов доповісти, що продав шерсть пану Болдуїну з Вінчестера на два шилінги за тюк дорожчий, ніж минулого року. Ціни на шерсть після овечого моря піднялися.
  — Добре зробив, брате.
  — Ще ось що: я викинув Уота, орендаря, з його халупи, бо він із самого Різдва нічого не платить та податок на курей за минулий рік ще не вніс.
  — Але, брате, адже у нього дружина та четверо дітей.
  Настоятель був добрий і м'який. Втім, він досить легко поступався своєму суворому підлеглому.
  — Так воно так, святий отче, та якщо я йому спущу, то як же мені вимагати податок з патнемських лісників чи з сільських селян? Такі чутки швидко розлітаються. І що тоді станеться з багатствами Уеверлі?
  - Що ще, брате Семюелу?
  - Ще садки.
  Обличчя настоятеля просвітліло. У цій справі він був знавцем. Правила ордена відібрали у нього ніжніші насолоди життя, з тим великим жаром він віддавався радостям дозволеним.
  — Як там харіуси, брате мій?
  — Чудово, святий отче. Та ось в абатському садку стали пропадати коропи.
  — Короп добре почувається тільки в ставку з піщаним дном. І запускати його в садок треба вміючи - три самці на одну самку з ікрою, брат ризничий. Садок повинен бути в лікоть глибиною, кам'янисте дно, з піском, а по березі — верби і трава. І щоб там не продувало. Лінь любить мул, а короп — пісок.
  Тут ризничий подався вперед з виглядом людини, яка принесла погані звістки.
  — В абатському садку завелися щуки.
  - Щуки! — з жахом вигукнув настоятель. — Це все одно, що вовки в кошарі. Звідки взялися у ставку щуки? Минулого року не було ніяких щук, адже щуки не випадають із дощами і не б'ють із ключів. Ставок треба спустити, інакше у великий пост нам доведеться їсти одну в'ялену тріску, і всі почнуть хворіти до Світлої неділі, поки вона не дозволить нас від стриманості.
  — Ставок неодмінно спустять, святий отче, я вже розпорядився. В муло посадимо зелень, а коли приберемо її, знову напустимо води та риби з нижнього садка, нехай жує на стерні.
  - Дуже добре! — вигукнув настоятель. — Я б у кожному хорошому господарстві мав по три садки: один без води, один дрібний для мальків та сеголеток та один глибокий для зрілої та їдальні риби. Але все ж таки, як щуки потрапили в абатський садок?
  Обличчя ризничого спотворилося від злості, і ключі, які він з силою стиснув у кістлявій руці, загриміли.
  - Це все молодий Найджел Лорінг! - сказав він. — Він пообіцяв нам нашкодити, от і виконав свою обіцянку.
  - Звідки ти знаєш?
  — Півтора місяці тому бачили, як він щодня ловив щук на великому Френшемському озері, а двічі його зустрічали вночі з оберемком соломи в руках біля Хенклійського пагорба; я знаю, що солома в нього була мокра, а в ній лежали живі щуки.
  - Я чув про його витівки, - похитав головою абат, - але тепер, якщо все, що ти сказав, правда, вони перейшли всі межі. Адже це він, за чутками, застрелив королівського оленя у Вулмер-Чейз, і одне це вже не можна пробачити. А потім ще проломив голову цьому борцю Хоббсу, і той тиждень пролежав у нас у лазареті між життям та смертю. І врятувало його тільки те, що брат Петро — майстерний травник. Але напустити щук до абатського садка — що за диявольська витівка!
  — Він ненавидить наш монастир, святий отець. Він каже, що ми захопили землі його батька.
  — Ну, це є частка правди.
  — Але, святий отче, ми взяли лише те, що дав нам закон.
  — Твоя правда, брате, але все ж таки, між нами кажучи, треба зізнатися, що повний гаманець часто перетягує ваги правосуддя. Коли мені трапляється проходити повз старий будинок і бачити цю червонолицю стару з недобрим поглядом, що вичерпує прокльони, які вона не наважується вимовити, мені щоразу хочеться, щоб у нас були якісь інші сусіди.
  - Це легко зробити. Про це я йшов поговорити з вами. Нам нічого не варто зігнати їх із місця. Недоліки скупчилися в них за добрих тридцять років, а в Гілдфорді, є стряпчий Вілкінз, який вчинить їм такий позов, що цим жебракам доведеться продати дах над головою, щоб заплатити все сповна. Через три дні вони будуть у нас у кулаку.
  — Я не хотів би обійтися з ними надто жорстоко. Це славний старовинний рід.
  — Згадайте про щуку серед коропів.
  При цій думці серце абата виповнилося твердості.
  — Та й справді диявольська витівка. А ми тільки-но пересадили туди нову молодь. Ну що ж, є закон. І навіть якщо він несе у собі горе, все одно він закон. Позови вже пред'явлено?
  — Стряпчий зі своїми людьми ходив туди вчора, та цей затятий молодик накинувся на нього і гнав до самого Гілдфорда. Хлопець малий на зріст, та тонкий, але, як уже розійдеться, сильніший за багатьох буде, законник божиться, що кроку туди більше не зробить, хіба що з півдюжиною лучників.
  При цьому новому образі обличчя настоятеля спалахнуло гнівом.
  — Я покажу йому, що слуги святої церкви, навіть якщо це покірні та покірливі її чада з ордена святого Бернарда, можуть постояти за себе і дати відсіч будь-якому нахабі. Тепер іди і виклич його на абатський суд. Нехай завтра після трьох прийде в капітул.
  Але обережний ризничий похитав головою.
  — Ні, святий отче, ще не настав час. Дайте мені три дні і всі позови проти нього будуть готові. Не можна забувати, як і батько, і дід цього зухвалого сквайра прославили себе подвигами і були першими лицарями на службі в самого короля. Вони жили на честі і померли, виконуючи свій лицарський обов'язок. Нинішня леді Ерментруда Лорінг була першою фрейліною у матінки короля. Роджер Фіц-Аллен Фарнемський і сер Х'ю Волкотт з Гілдфорського замку боролися пліч-о-пліч з батьком Найджела і припадають йому ріднею по материнській лінії. І так уже кажуть, що ми поводилися з ними жорстоко. От я й думаю, що нам краще бути обережнішими і почекати, поки чаша переповниться.
  Настоятель відкрив рота, щоб відповісти, але їхня розмова була несподівано перервана: знизу, від келій, долинув якийсь шум і голосні ченці, з усіх боків аркади чулися схвильовані вигуки. При такому кричливому порушенні пристойностей і порядку їх слухняними вівцями абат і ризничий застигли, здивовано дивлячись один на одного, як раптом на сходах пролунали квапливі кроки і один з ченців з побілілим від жаху обличчям відчинив двері і ввалився в кімнату.
  - Батько настоятель! - Закричав він. - Горе нам, горе! Помер Джон! І святий помічник пріора теж помер! А на стоакровому полі гуляє диявол!
  
  
  Глава III
  Соловий кінь з Круксбері
  У ті невигадливі часи життя рясніло чудесами і таємницями. Люди жили в страху та священному трепеті, відчуваючи близькість Неба у себе над головою та Ада під ногами. Рука Божа бачилася їм у всьому: у веселці та в кометі, у громі та блискавці. Диявол теж відкрито шаленів по всій землі: у сутінках він ховався під огорожами, ночами реготав, чіплявся в вмираючого грішника, накидався на нехрещену дитину і викручував руки і ноги епілептику. Нечистий всюди крався за своєю жертвою і нашіптував їй усілякі гидоти, зате над нею весь час ширяв і ангел-охоронець, вказуючи їй шлях порятунку. І які могли бути сумніви, якщо у все це вірили і папа, і священик, і сам король і ніде в усьому світі ще не прозвучало жодного питання?
  Кожна прочитана книга, побачена картина, казка, почута від матері чи няньки, — усі навчали тому самому. А якщо кому траплялося вирушити в подорож білим світом, його віра зміцнювалася ще більше, тому що, куди б не заносила його доля, він бачив нескінченні гробниці з прахом святих, і кожна була оточена ореолом легенд про безліч чудес, доказом яких були купи кісток. так срібні серця, викувані за обітницею. Кожен поворот долі показував людині як тонка завіса, що відокремлює його від мешканців невидимого світу, і як легко її порвати.
  Тому приголомшливе повідомлення переляканого ченця сприйняли слухачі як щось жахливе, але аж ніяк не неможливо. Обличчя абата на мить зблідло, але він витяг зі столу розп'яття і хоробро скочив на ноги.
  - Веди мене до них! - вигукнув він. — Покажи мені нечистого, котрий наважився підняти руку на братію у святому монастирі! Збігай униз до капелана, брате, і попроси його принести з собою все, що потрібно для заклинання диявола, — і священна скринька з мощами, і кості святого Якова з-під вівтаря! Вони допоможуть нашим смиренним серцям, що каються, спричинити сили темряви.
  Однак у ризничого був більш скептичний склад розуму. Він схопив ченця за руку і стиснув її так, що в того потім кілька днів не сходило п'ять синців.
  — Хіба так входять у покої настоятеля? Чому ти не постукав, не вклонився, не сказав Pax vobiscum? [6] - Суворо запитав він. — Ти ж завжди був найкоротшим з послушників, смиренно набирався благочестивої мудрості, старанно співав псалми, дотримувався себе суворості. Зберися з думками та відповідай на мої запитання. В якому образі з'явився нечистий і як він страшенно вразив наших братів? Ти бачив його сам, на власні очі, чи тільки повторюєш, що чув? Та кажи ж, бо я негайно поставлю тебе на покаяння.
  Від такої загрози переляканий чернець, здавалося, заспокоївся, проте побілілі губи, зацькований погляд і важке дихання видавали його внутрішній жах.
  — Якщо дозволите, святий отче, і ви, шановний ризничий, справа була така. Сьогодні з шостої години помічник пріора Яків, брат Джон і я різали в Хенклі папороть для корівників. Потім ми пішли додому стоакровим полем, і святий помічник пріора почав розповідати одну історію з життя святого Григорія, як раптом пролунав шум, немов налетіла злива, нечиста перескочила через стіну, що обгороджує заливний луг, і як вихор кинувся на нас. Він повалив брата Джона на землю і затоптав його в багнюку. Потім схопив зубами доброго помічника пріору і почав бігати кругами по полю, трясучи його, наче вузол ганчір'я.
  Я зовсім остовпів і тільки повторював одне «Вірую» і три «Богородице, Діво», але тут диявол кинув помічника пріора і кинувся до мене. Святий Бернард допоміг мені перелізти через стіну, але диявол встиг вчепитися зубами мені в ногу і відірвати ззаду весь поділ ряси.
  Сказавши це, чернець обернувся і підтвердив свої слова — зі спини в нього звисала смугаста тканина його одягу.
  — То в якому ж образі з'явився Сатана? - повторив настоятель.
  — В образі величезного солового коня, святий отець, такого страшного коня з вогненними очима та зубами, як у грифона.
  - Соловий кінь! — і ризничий блиснув очима у бік переляканого ченця. — Як ти дурний, брате! Що ж ти робитимеш, коли тобі й справді доведеться зустрітися віч-на-віч із Князем темряви, якщо тебе так налякав вигляд солового коня? Адже це кінь Френкліна [7] Ейлварда, батько мій. Ми конфіскували його за те, що Ейлвард заборгував монастирю добрих п'ятдесят шилінгів, а грошей йому взяти нема звідки. Кажуть, такого коня не знайдеш у жодній стайні по всій окрузі, навіть у Віндзори у короля. Він походить від іспанського бойового коня та арабської кобили тієї лінії, яку Саладін [8] вів тільки для себе, кажуть навіть, що він тримав її у власному наметі. Я відібрав коня за борги і наказав працівникам, які його привели, залишити його одного на затоці — мені казали, що ця тварюка справді дуже норовиста і що від неї постраждала не одна людина.
  — У чорний день ти привів цю чудовисько до монастиря, — сказав настоятель. — Якщо помічник пріора і брат Джон справді загинули, то кінь цей хоч і не сам диявол, але, мабуть, знаряддя диявола.
  — Кінь він, чи диявол, тільки я чув, як він верещав від насолоди, коли тупцював брата Джона. А якби ви бачили, як він тріпав помічника пріора — наче собака щура, — ви б, мабуть, відчули те саме, що й я.
  — Ну ходімо і подивимося на власні очі, яких він накоїв лиха, — сказав настоятель.
  І троє ченців почали швидко спускатися сходами, що ведуть до келій.
  Не встигли вони ступити на землю, як гірші їх побоювання розвіялися: в ту саму мить у співтоваристово натовпі братів з'явилися два страждальці. Вони шкутильгали, ряси їх були порвані і забруднені брудом. Проте крики і крики, що долинали зовні, казали, що десь за огорожею розігрується нова драма. Абат і ризничий поспішили вперед, наскільки це давало змогу дотримуватись гідності сану, поки не вийшли за ворота і не опинилися біля стіни, що відгороджує луг. Поглянувши на неї, вони стали свідками надзвичайного видовища.
  На лузі, по щиколотку в густій траві, стояв чудовий кінь, побачивши якого затремтіло б серце воїна чи скульптора. Кінь був жовтої, солової масті, але з гривою та хвостом не світлого, а рудо-коричневого забарвлення. Сімнадцяти п'ядей на зріст, з корпусом і задніми ногами, які говорили про неймовірну силу, з вишуканими лініями шиї, холки та плечей, він був дивовижним зразком породи. Кінь був справді чудовий. Він стояв, осівши на широко розставлені задні ноги, високо піднявши голову на гордо відкинутій шиї, вуха його стояли сторчма, грива здибилася, ніздрі тріпотіли від люті, очима він грізно, з зарозумілим викликом, поводив з боку в бік.
  На шанобливій відстані, взявши його в кільце, до нього підбиралися шестеро монастирських селян і лісників з мотузками напоготові. Іноді величезна тварина, ощеривши зуби, з гривою, що горла і гордо підняла голову, чудовим кидком відверталася то до одного, то до іншого переслідувача і з гучним іржанням гнала його до рятівної стіни. Тоді решта забігала ззаду, безуспішно намагаючись накинути мотузки коневі на ноги чи на голову, але щоразу теж відступали до найближчого укриття.
  Якби їм удалося заарканити коня хоча б двома мотузками, якби на лузі було щось, за що закріпити їхні кінці, — пень чи валун, — людський розум, можливо, й здолав би силу та стрімкість тварини. Але якщо розум думав, що за допомогою мотузок можна добитися чогось іншого, крім як наразити на небезпеку того, хто ними розмахував, то розум глибоко помилявся.
  Те, що легко було передбачити, сталося саме на хвилину, коли ченці прибули до місця події. Кінь, загнавши одного з нападників за стіну, зупинився, хропінням виливаючи на нього поверх стіни свою зневагу, і дав можливість решті підібратися до неї з тилу. У повітрі злетіло кілька мотузок, і одна обвилася навколо гордої шиї, потонувши в кудлатій гриві. В одну мить тварина обернулася, і люди, рятуючись, кинулися врозтіч, але той, хто накинув аркан, забарився, не знаючи, як йому краще скористатися своїм успіхом. Мить нерішучості стала фатальною. З жахом він побачив над собою тварину, що стала дибки. І тут же кінь, з гуркотом обрушивши на нього копита, одним рухом жбурнув його додолу. Він з криком схопився, але знову був збитий з ніг і завмер, весь тремтячи, з закривавленою головою, а дикий кінь — люто найжорстокіша і найстрашніша істота на світі — кусала, тріпала і лягала тіло людини, що звивається.
  За високим муром у лавах увінчаних тонзурами голів пролунав гучний крик, але тут же завмер і змінився довгим мовчанням, поки, нарешті, його не порушили захоплені крики подяки та радості.
  Дорогою до старого, потемнілого від часу панського будинку схилом пагорба їхав юнак. Він сидів на худому, незграбному, кудлатому коні, зростом з лошати. На ньому був старий, залатаний камзол, колись червоний, а тепер весь вигорілий, переперезаний засаленим шкіряним поясом, жалюгідне вбрання. Проте постава, посадка голови, витончені рухи і сміливий, відкритий погляд блакитних очей — усе говорило про його шляхетне походження і дозволило б йому зайняти гідне місце в будь-якому суспільстві. Зростанням юнак був невеликий, але складний напрочуд витончено. Хоча шкіра на його обличчі вкрилася засмагою і огрубіла, риси були тонкі та виразні, знак духу живого та гарячого. Густі русяві кучері вибивались з-під плоского капелюха, золотиста борідка приховувала сильне квадратне підборіддя. Його похмурий одяг пожвавлювало лише перо скопи, приколоте до капелюха золотою пряжкою. Від уваги стороннього спостерігача не вислизнуло б ні це перо, ні інші дрібниці в його зовнішності — коротка накидка, що спадає складками, мисливський ніж у шкіряних піхвах, перев'язок, на якому висів бронзовий ріг, м'які чоботи з оленячої шкіри та гострі шпори. Однак пам'ять зберегла б не це, а його засмагле обличчя в золотистому ореолі і живі веселі блакитні очі, що іскряться відвагою.
  Ось такий юнак у супроводі півдюжини собак скакав, весело помахуючи хлистом, на своєму непоказному поні Тілфордською дорогою. Звідти він і побачив комедію, що розігралася на монастирському лузі, і марні зусилля уеверлійських служителів. На губах його з'явилася зневажлива усмішка. Однак він відразу зрозумів, що комедія перетворюється на криваву драму, і в одну мить з байдужого глядача перетворився на стрімкого могутнього воїна. Одного стрибка він зіскочив з коня, іншим перемахнув через кам'яну стіну і кинувся бігти по лузі. Відпустивши на мить свою жертву, соловий кінь помітив наближення нового ворога, з презирством відштовхнув копитом простягнене на землі, тіло, що все ще корчилося, і кинувся йому назустріч.
  На цей раз ворог не біг перед ним, не поспішав сховатися за стіною. Невелика фігурка зупинилася, випросталась і металевим кінцем батога завдала коневі сильний удар по голові. І так повторювалося при кожному новому кидку коня. Марно кінь ставав дибки, намагався звалити ворога ударами плечей і копит. Спритно, але спокійно той ухилявся від примари смерті, і знову лунав свист і стукіт важкої рукояті, що без промаху завдавала нового удару.
  Нарешті кінь відступив. Шалений, але здивований погляд блиснула вона на непереможного незнайомця і побігла риссю по колу. Грива і хвіст її майоріли на вітрі, вуха стояли сторчма, вона хропла від болю і люті. Молодий чоловік, ледь удостоївши поглядом свого лютого сусіда, підійшов до пораненого лісника, підняв його, виявивши силу, яку ніяк не можна було очікувати в такому щуплему тілі, і відніс його до огорожі. Добра дюжина рук простяглася з-за стіни йому на допомогу. Він неквапом піднявся на стіну і спокійно-зневажливо посміхнувся соловому коневі, який зробив останню запеклу спробу напасти на нього. Потім стрибнув на другий бік, і його зараз оточили ченці. Вони дякували і на всі лади звеличували його. Він хотів було повернутися і піти, не промовивши жодного слова, але тут до нього підійшов сам абат Джон.
  — Ні, сквайр Лорінг, не йдіть. Хоч ви і ворог нашому монастирю, ми змушені визнати, що сьогодні ви надійшли як істинний християнин. Адже тим, що наш працівник ще дихає, ми завдячуємо лише вам… І звичайно, нашому благословенному заступникові — святому Бернарду.
  — Клянусь святим Павлом! — вигукнув юнак. — Я не маю до вас ніяких добрих почуттів, настояте Джоне. На землі Лорінгів лежить тінь вашого монастиря. А що до сьогоднішньої дріб'язкової послуги, то мені не потрібна ваша подяка. Я вчинив так не заради вас та вашого монастиря, а лише заради власного задоволення.
  Від цих зухвалих слів настоятель спалахнув і в досаді прикусив губу. Але тут втрутився ризничий:
  — Було б пристойніше і благородніше говорити зі святим отцем абатом шанобливо, як того вимагає його високе становище та повага, на яку вправі розраховувати князь церкви.
  Юнак звернув на ризничого сміливий погляд блакитних очей, його засмагле обличчя ще більше потемніло від гніву.
  — Якби не ваша ряса та сивина у волоссі, я поговорив би з вами інакше. Ви, як худий вовк, гарчите від жадібності в нас під дверима, щоб заграбастити і те мале, що в нас залишилося. Зі мною ви можете говорити і робити що завгодно, тільки, клянуся святим Павлом, якщо я дізнаюся, що ваша жадібна зграя докучає леді Ерментруде, я ось цим самим батогом виб'ю їх усіх з клаптика землі, який один із усіх і залишився у нас із усього чим володіли наші предки.
  — Найлегше, Найджел Лорінг, легше! - Вигукнув настоятель, піднявши вгору палець. — Ви що, не шануєте англійський закон?
  — Я шаную справедливий закон і підкоряюся йому.
  — Хіба ви не шануєте святу церкву?
  — Я вважаю все, що в ній є святого. Але без будь-якої поваги ставлюся до тих, хто вичавлює останні соки з бідняків або краде землі своїх сусідів.
  — Не зухвальствуйте. Багатьох відлучали не за такі слова. Втім, нам не слід сьогодні суворо судити вас. Ви молоді та гарячі, і неналежні слова легко зриваються у вас з язика. Як там лісник?
  — Поранений він тяжко, батько абат, але живий буде, — сказав один із ченців, відірвавши очі від розпростертого тіла. — Якщо пустити кров та напоїти трав'яними настоянками, ручаюся, через місяць він буде на ногах.
  — Тоді віднесіть його в лазарет і подумаємо, що нам робити з конем. Бачите, ця тварюка все ще витріщає з-за стіни очі і хропе, ніби паплюжить святу церкву, як сквайр Найджел.
  — Тут прийшов Френклін Ейлвард, — сказав один із братів, — кінь його, він, мабуть, і забере його.
  Але міцний червонощокий фермер заперечливо похитав головою.
  - Ну вже немає! Ця звірюга двічі ганяла мене по всьому вигону і мало не вбила мого Семкіна. Хлопцеві так хотілося проїхатися на ній, його й зараз нічим не втішити. Ніхто з наймитів не може увійти до неї в стійло. Отож воістину в поганий день узяв я її з стайні Гілдфордського замку, бо знав, що вони там не могли впоратися з нею, ніхто не хотів ризикнути сісти на неї. Різничий забрав її за борги в п'ятдесят шилінгів, дешево, нехай і робить з нею що хоче. На мою ферму в Круксбері кінь більше не повернеться.
  - Тут вона теж не залишиться, - сказав настоятель. — Брате ризничий, ти викликав диявола, тобі його й утихомирювати.
  - Охоче! — вигукнув ризничий. — Хай брат скарбник відніме з мого тижневого змісту п'ятдесят шилінгів, тож монастир нічого не втратить. Он стоїть Уот з арбалетом і стрілою за поясом: нехай він вжене її в голову цієї проклятої тварюки: її шкура та копита коштують більше, ніж вона сама.
  Міцний старий мисливець, що відстрілював хижаків у монастирських лісах, вийшов уперед і широко посміхнувся. Нарешті після лисиць і горностаїв перед ним була благородна жертва, і вона мала пасти від його руки. Він вклав стрілу в арбалет, підняв його до плеча і націлився на люту горду кудлату голову, яка в дикому танці металася по той бік стіни. Він уже поклав палець на спуск, як раптом удар батога підкинув зброю верх, і стріла, не завдавши нікому шкоди, полетіла за монастирський фруктовий сад. Мисливець збентежено відсахнувся під гнівним поглядом Найджела Лоринга.
  — Побережіть стріли для своїх тхорів, — сказав сквайр. — Невже ти готовий відібрати життя у тварюки, яка тільки тим і винна, що не знайшла ще того, хто впокорить його невгамовний дух? Ти хотів убити коня, на якому з гордістю скакав би сам король, і тільки за те, що в якогось фермера, чи ченця, чи монастирського працівника не вистачає розуму та спритності приборкати його?
  Різничий швидко обернувся до сквайру.
  — Хоч ви й нагрубили нам, монастир завдячує вам за те, що ви сьогодні зробили. Якщо ви вважаєте, що кінь хороший, вам би, напевно, хотілося мати його. А коли мені все одно платити за неї, то, з дозволу святого отця настоятеля, вона тепер моя власність і я дарую її вам.
  Абат смикнув підлеглого за рукав.
  — Подумайте, брате ризничий, — шепнув він, — як би кров цієї людини не впала на наші голови.
  — Він упертий і гордий, як цей кінь, святий отець, — відповів ризничий, і на його похмурому обличчі з'явилася зловтіха. — Хто б кого не переламав, він кінь чи кінь його, все буде на благо світу. Якщо ви не дозволите мені…
  — Ні, ні, брате. Ви викупили коня і вільні дарувати його кому забажаєте.
  — Тоді я віддаю її, з усією шкірою, і копитами, і хвостом, і норовом, Найджелу Лорингу, і нехай вона так само мила і шаноблива до нього, як він був до братів Уеверлійського монастиря.
  Різничий говорив голосно, під смішки ченців. А той, кому ці слова призначалися, був уже далеко. Як тільки він зрозумів, який оборот приймає справу, він кинувся туди, де залишив свого поні, зняв з нього вудила і міцну вуздечку, і, залишивши його щипати придорожню траву, поспішив назад.
  — Я приймаю твій дар, чернець, — сказав він, — хоч чудово розумію, навіщо ти це робиш. І все ж я дякую тобі за нього, тому що на всьому світі є тільки дві речі, про які я пристрасно мріяв, але мій худий гаманець не дозволяв мені їх купити. Одна з них — шляхетний кінь, що стоїть перед вами, — єдиний, кого вибрав би з усіх коней. Приборкати його буде нелегко, зате це принесе мені славу та шану. А як його звати?
  - Його звуть Поммерс, - сказав фермер. — Але попереджаю вас, сер, його неможливо осідлати. Багато хто намагався, сер, але навіть найщасливішому він зламав ребро.
  - Дякую за попередження, - сказав Найджел. — Тепер я бачу, що це справді кінь, заради якого я пішов би хоч на край світу. Я створений для тебе, Памерсе, як ти для мене. І сьогодні ввечері ти це зрозумієш, чи мені ніколи більше не знадобиться кінь. Сьогодні ми поміряємося з тобою, і нехай Господь Бог дасть тобі більше сил, Памерсе, щоб боротьба була важчою і принесла мені більше слави.
  З цими словами сквайр піднявся на стіну і твердо встав на ноги, тримаючи в одній руці вуздечку, а інший стискаючи батіг. Він здавався втіленням витонченості та відваги. Негайно кінь з шаленим хропінням, вискалив зуби, рвонувся до нього. І знову тяжкий удар металевого наконечника змусив її відсахнутися. Тієї ж миті, швидко прикинувши поглядом відстань, Найджел подався всім тілом уперед, піднявся в повітря, впав на коня і опинився на його широкій жовтій спині. Хвилину-другу йому варто було неймовірних зусиль утримуватися — без сідла і вуздечки — на тварині, яка, як божевільне, вирувала під нею, то стаючи дибки, то кидаючись з боку в бік. Нарешті ноги Найджела сталевими обручами обхопили ребра коня, що здіймаються, а його ліва рука закопалася глибоко в темно-руду гриву.
  Ніколи ще в монотонне життя смиренної уеверлійської братії не вривалося нічого подібного до цієї шаленої сутички. Жовтий кінь вселяв у душу жах, але він був чудовий. З роздуваними від люті, налитими кров'ю ніздрями й божевільними очима, кінь метався з боку на бік, ставав дибки, стрімко опускався на ноги, то схиляв люту кудлату голову до самої землі, то злітав на добрих вісім футів і бив копитами повітря. Гнучке тіло на його спині хилилося, як очерет під вітром, то в один бік, то в інший. Нижче за пояс вершник немов скам'янів, вище — озивався на кожен рух коня. Обличчя його було спокійне, і дихало непохитною волею, а очі виблискували захопленням боротьби. Усі зусилля величезної тварини з полум'яним серцем і залізними м'язами були марні — вершник міцно тримав своє панування.
  Одного разу ченці в жаху закричали: стаючи все вище і вище дибки, кінь в останньому божевільному зусиллі перекинувся на вершника, але той встиг в останню мить вислизнути з-під тіла тварини, перш ніж воно торкнулося землі. Спокійно, штовхнувши ногою коня, що покотився по землі, він почекав, поки той встане на ноги, і, схопившись за гриву, знову легко схопився йому на спину. Навіть похмурий ризничий не міг утримати вигуку схвалення, коли Поммерс, зі здивуванням виявивши, що вершник усе ще сидить у нього на спині, кинувся вперед, у полі, виділяючи відчайдушні курбети.
  Кінь прийшов у ще більшу шаленство. У похмурих глибинах її неприборканого серця народилося дике бажання навіть ціною власного життя на смерть розбити вершника, що сидів на ній. Її налиті кров'ю, блискучі очі шукали знаряддя смерті. З трьох боків поле було обнесене високою стіною, яку прорізали важкі чотирифутові дерев'яні ворота. З четвертого боку стояла довга сіра будівля, одна з монастирських комор. У ньому не було ні вікон, ні дверей. Кінь перейшов на галоп і прямував прямо до його прямовисної тридцятифутової стіни. Вона була готова сама розбитися про неї, аби вибити дух з людини, яка захотіла домогтися панування над істотою, яка ніколи не знала пана.
  У стрімкому галопі, майже торкаючись задніми ногами черева, гуркочучи копитами по землі, кінь, що збожеволів, все швидше і швидше несла вершника до стіни. Що зробить Найджел? Зіскочить на траву? І значить, підкориться волі тварини, на якій сидить? Ні, він мав і інший вихід. Непорушно, швидко і рішуче він перехопив хлист і вуздечку в ліву руку, а правою зірвав з плечей короткий плащ і, витягнувшись уздовж напруженого тремтячого спини коня, накинув тканину їй на очі.
  Результат перевершив усі очікування, проте вершник мало не опинився на землі. Коли викачані спраглих кривавою помстою очі раптом опинилися в темряві, здивований кінь так різко завмер на місці, упершись передніми копитами в землю, що Найджел перелетів до нього на шию і ледве втримався за гриву. Перш ніж він встиг зісковзнути назад, небезпека минула: незрозуміле явище змусило тварину забути про свої наміри, воно ще раз розвернулося і, тремтячи всім тілом, нетерпляче скидаючи голову, скинуло нарешті плащ з очей. Морок, що леденить душу, розтанув, перед очима знову був луг із залитою сонцем травою.
  Але ось хтось знову робить замах на його свободу! Звідки взявся в роті такий огидний шматок заліза? А ремені на шиї? Від них так свербить шкіра! А що це таке стягнуло обручем груди? Як страшно! У ті кілька хвилин, поки кінь стояла нерухомо, перш ніж скинути плащ, Найджел встиг простягнути руку, просунути їй між зубами мундштук і швидко закріпити вуздечку.
  Від цього нового приниження, цього символу рабства та ганьби, у серці солового коня знову завирувала сліпа, нестримна лють. Дотик збруї привів його в шаленство. Він ненавидів і саме це місце, і людей — усе й усіх, що загрожувало його свободі. Йому пристрасно хотілося назавжди позбутися їх, ніколи більше їх не бачити. Помчати на край світу, на безмежні вільні рівнини. Забратися за далекий обрій від цього жахливого шматка заліза, від нестерпної влади людини.
  Кінь різко розвернувся і одним величним стрибком, легко, як олень, перескочив через чотирифутові ворота. Капелюх злетів у Найджела з голови, його русяві кучері піднялися на вітрі, коли разом з конем він піднявся в повітря і знову опустився на землю. Тепер вони були на затоці, перед ними, блискаючи, дзюрчав струмок футів у двадцять шириною, що впадав нижче в річку Уей. Соловий кінь, як стріла, перелетів через нього. Пройшовши великий валун, він зробив новий стрибок і залишив позаду чагарник, що зростав на протилежному березі. Там досі лежать два камені, відзначаючи довжину цього стрибка — добрих одинадцять кроків від одного відбитка копит до іншого. Кінь промчав під широко розпростертими гілками величезного дуба на тому березі (його й тепер показують як колишню межу абатства). Він сподівався скинути з себе вершника, але Найджел розпластався на спині коня, що напружилася, закопавшись обличчям у гриву, що розвівається.
  Корявий сук сильно полоснув його по спині, але Найджел не втратив присутності духу і не послабив хватку. Стаючи дибки, ривками кидаючись уперед, Поммерс пронісся через молодий гай і вилетів на широкі простори Хенклійських пагорбів.
  І почалася стрибка, про яку досі розповідають у бідних селянських хатинах і відлуння якої можна почути в нехитрій сузвучі старої суррейської балади, тепер майже забутої, від якої збереглися лише кілька рядків приспіву.
  На Хайндхед може лань злетіти,
  Обжене сокіл вітер,
  Але Найджелов соловий кінь
  Мчить усіх швидше у світі.
  Тепер перед ним простягався хвилюючий океан темного вересу, що доходив до колін. Величезними валами він піднімався до чітких обрисів гірського схилу, що височив попереду. Над ним синів мирний купол неба, сонце хилилося до Гемпширських пагорбів. Поммерс мчав через густий верес, через лощини та струмки, злітав на круті укоси ярів. Серце його розривалося від люті, кожна частка тіла тремтіла від перенесеного приниження.
  Але що б кінь не робив, людина міцно стискала ногами його боки, що здіймалися, і не відпускав гриву, що розвівається. Він мовчав і не ворушився, але, дозволяючи коневі виробляти все, що завгодно, був невблаганний, як доля, яка вперто вела до своєї мети. Величезний жовтий кінь мчав усе вперед і вперед, послизнувся, спотикався, робив неймовірні стрибки, але ні на мить не зменшував своєї страшної швидкості. Вони минули Хенклійські пагорби, пронеслися через Терслійські болота, порослі очеретом, що доходив коню до заляпаного брудом холки, піднялися на високий схил Хедлендського пагорба, спустилися до Наткумської ущелини. Мешканці Шоттерміла чули божевільний тупіт копит, але не встигли відігнути на дверях фіранки з бичачої шкури, як кінь і вершник вже зникли з-поміж високих папоротей Хейзлмірської долини. Кінь мчав уперед, залишаючи за собою милю за миль. Жодне болото не могло зупинити його, ніяка гора не могла сповільнити його божевільний біг. Будь то крутий підйом на Лінчмір або пологий на Фернхерст, він з гуркотом мчав ними, як по рівному місцю. І тільки коли він злетів униз з Хенлійського пагорба і попереду за гаєм з'явилися сірі вежі Мідхерстського замку, його напружено витягнута шия стала нарешті ледь помітно хилитися до грудей і подих почастішав. Куди б він не кинув погляд — у бік гаю чи вперед схилом, він не бачив нічого схожого на ті вільні простори, яких прагнув.
  І тут над ним скоїли ще одне нечуване насильство. Досить було й того, що людина все ще міцно трималася у нього на спині, так ні, тепер він став стримувати біг коня і спрямовувати його за своєю волею: кінь відчув, як щось боляче сіпнулось у нього в роті, і голову його повернули. на північ. Звичайно, йому все одно, куди тікати, але людина, видно, збожеволіла, якщо вирішив, що норів такого коня, як Поммерс, вже зламаний. Він скоро покаже своєму ворогові, що до перемоги ще далеко, навіть якщо для цього доведеться надміру напружити м'язи і надірвати серце. І кінь помчав назад, вгору довгим схилом. Чи зможе він здолати вершину? Він сам собі не зізнавався, що сили його закінчуються, що він ледве може рухатися далі. А людина трималася на ньому так само міцно. Піна клаптями покривала коня, він був заляпаний брудом. Очі налилися кров'ю, ніздрі роздмухувалися, він важко дихав відкритим ротом, шерсть стала жорсткою, від неї валила пара. Він побіг униз із Сандійського пагорба і опинився біля глибокого Кінгслійського болота. Все, годі. Ні тіло, ні кров не можуть цього більше винести. Вибираючись із зарослої очеретом трясовини, по щиколотку в густому чорному бруді, він нарешті сповільнив біг і, схлипуючи втягуючи повітря, перейшов з важкого галопу на легкий.
  І ось нове безчестя! Де ж межа його приниження? Йому вже не дозволяють самому вибирати собі ходу! Досі він йшов галопом, бо сам того хотів, а тепер його змушує чужа воля! У боки вп'ялися шпори, удар батога обпік плечі. Від болю та сорому кінь підскочив на місці. Потім, забувши, що в нього втомилися ноги, що йому важко дихати, що піт струменить по всьому тілу, — забувши про все на світі, крім нестерпної ганьби і полум'я, що палає всередині, він знову понісся шаленим галопом. Він знову мчав вересовими схилами у бік Уейдаунської пустки. Все далі й далі летів він уперед. Але сили знову почали його покидати, у нього знову затремтіли ноги, він почав задихатися; він хотів було зменшити хід, але гострі шпори і удар батога змусили його знову рвонутися вперед. В очах у нього потемніло, від утоми паморочилося в голові.
  Кінь не бачив, куди ставить ноги, йому стало байдуже, куди тікати. Їм володіло одне шалене бажання — як завгодно позбутися жахливого ворога, який сидів у нього на спині, мучив і не відпускав його. Він пронісся через Терслі, викотивши від болю очі, з серцем, що розривалося, він минув село і, підганяючи хлистом і шпорами, уже перевалив було через гребінь Терслійського пагорба, як раптом мужність разом покинула його, вся сила кудись пішла, з глибоким хлопцем. соловий кінь звалився на верес. Падіння було так раптово, що Найджел перелетів через шию коня. Тепер чоловік і тварина, задихаючись, лежали поряд у вереску. Остання червона смужка вечірньої зорі потонула за Батсером, і в ліловому небі заблищали перші зірки.
  Першим прийшов до тями молодий сквайр. Схилившись над задиханим загнаним конем, він ласкаво провів рукою по сплутаній гриві і покритій піною морді. Кінь звернув на нього погляд налитих кров'ю очей, але тепер він прочитав у них лише подив, а не ненависть, благання, а не загрозу. Коли він погладив мокру від поту морду, кінь тихо заіржав і ткнувся мордою йому в долоню. Цього було достатньо. То був кінець боротьби. Лицарський ворог здавався на милість лицаря-переможця.
  - Ти мій кінь, Памерсе, - прошепотів Найджел і притулився щокою до витягнутої шиї. — Я впізнав тебе, а ти мене, і за допомогою святого Павла ще хтось дізнається нас обох. А тепер підемо до того озерця: вже не знаю, кому з нас зараз потрібніша вода.
  І так сталося, що, повертаючись пізно ввечері додому з далеких ферм, кілька ченців Уеверлійського монастиря бачили дивну картину, про що вони не забули розповісти в обителі, так що того ж вечора їхня розповідь дійшла до вух і ризничого, і настоятеля. А розповіли вони ось що: коли вони йшли через Тілфорд, їм зустрілися чоловік та кінь, що йшли голова до голови, дорогою до панської хати. Посвітивши ліхтарями, щоб краще роздивитися цю пару, вони побачили, що це не хто інший, як сам молодий сквайр, що веде на поводі, як пастух ягняти, страшного солового коня з Круксбері.
  
  
  Розділ IV
  Як до Тілфордського маєтку прибув стряпчий
  В ті дні, про які розповідає наша хроніка, аскетична строгість старовинних норманських замків вже пом'якшилася і облагородилася, так що нові житла знаті, хоч і втратили колишню солідність, стали набагато зручнішими. Нове, більш витончене покоління дворян пристосовувало своє житло більше потреб мирного життя, ніж війни. Кожен, кому заманулося б порівняти первісну наготу замків Певенсі або Гілдфорда з пишною пишністю Бодміна або Віндзора, не забув би відзначити величезну різницю в стилі оздоблення, яке вони уособлюють.
  У більш віддалені часи замки будували з певною метою — допомогти завойовникам утримати країну в руках. Але коли ті остаточно утвердилися на завойованих землях, замки втратили своє колишнє призначення — сховищ, де власники рятувалися від ворога, і тепер за їхніми стінами ховалися хіба що від переслідувань суду, та ще й вони були центром міжусобних чвар. На болотистих рівнинах Уельсу та Шотландії замки ще зберігали роль бастіонів, що охороняли кордони королівства, і там вони множилися та процвітали. У всіх інших куточках країни вони скоріш становили загрозу його величності королю і тому користувалися його заступництвом, а часто й просто руйнувалися. На час царювання Едуарда III більшість старих бойових фортець або перетворювалася на прості житла, або була зруйнована під час цивільних смут. Їхні похмурі сірі останки й досі видніються над вершинами наших пагорбів. Нові будівлі будувалися або як великі будинки, здатні, щоправда, при потребі тримати оборону, але переважно таки служили житлом, або просто як житло, без будь-яких оборонних пристроїв.
  Таким був і будинок у Тілфорді, де останні представники колись славного дому Лорінгів щосили намагалися зберегти свій останній оплот і не дати ченцям і законникам захопити кілька жалюгідних акрів землі, що ще залишалися у володінні роду. Будинок був двоповерховий, зрубаний із двох рядів товстих дерев'яних брусів, між якими було закладено необтесане каміння. На другий поверх, у спальні, вели зовнішні сходи. На нижньому поверсі було лише два приміщення. Найменше служило спальнею старої леді Ерментруде. Друге, дуже велике, — залий. Її використовували як вітальню для членів сім'ї та як спільну їдальню, де приймали їжу та господарі, і кілька їхніх слуг та інших челядинців. Приміщення, де ці слуги жили, а також кухні, служби та стайні були просто поруч сараїв та навісів, що приліпилися до задньої стінки головної будівлі. Там жив паж Чарлз, старий сокільник Пітер, Рудий Суайер, який складався при діді Найджела ще за часів воєн з Шотландією, колишній менестрель Уедеркот, кухар Джон та інші, що залишилися від колишніх днів благоденства і приліпилися до старого будинку, як черепашки до кістяка, що сидить на мілини корабля.
  Якось увечері, через тиждень після приборкання солового коня, Найджел і його бабуся сиділи в залі біля великого погаслого вогнища. Вони вже повечеряли, і столи — великі стільниці на козлах, теж були прибрані, через що кімната здавалася порожньою і незатишною. Кам'яна підлога була вистелена товстим шаром зеленого очерету, який щосуботи виметали геть разом з усім брудом і сміттям, що скупчилися за тиждень. На очереті примостилося кілька собак; вони були і гризли кинуті ним зі столу кістки. Біля однієї стіни стояв довгий дерев'яний буфет із тарілками та стравами. Інших меблів у залі майже не було, якщо не рахувати двох лавок біля стін, двох крісел з високими спинками, столика з розваленими на ньому шаховими фігурами та великої залізної скрині. У кутку височіла підставка, і на ній велично сиділи два соколи. Вони не видавали жодних звуків і не ворушилися, тільки зрідка блимали хижими жовтими очима.
  Але якщо людину, яка звикла до розкоші пізніших часів, оздоблення кімнати вразило б убогістю, то тим більше він був би вражений, якби кинув погляд нагору: на стінах він побачив би безліч дивовижних речей. Над каміном висіли герби всіх будинків, пов'язаних із Лорінгами узами крові чи шлюбу. Два смолоскипи, що горіли по обидва боки каміна, освітлювали тьмяним світлом блакитного лева будинку Персі, червоних птахів де Валенсов, чорний зубчастий хрест де Моенів, срібну зірку де Вєров та червлену перев'язок Фіц-Аллена. Всі вони розташовувалися навколо п'яти знаменитих червоних троянд на срібному щиті, який Лорінг зі славою пронесли через стільки кривавих битв. Під стелею, з кінця в кінець, кімнату перетинали важкі дубові бруси, на яких теж висіла безліч чудових предметів: кольчуги, зроблені ще стародавніми майстрами, кілька щитів, заржавілих пом'ятих шоломів, луки, списи, кінська збруя, дротики для полювання на видру, та багато інших знарядь бою чи полювання. Ще вище, у темряві, під склепінням даху, виднілися ряди стегенець, зв'язки копченої грудинки, солоних гусей та інших видів м'ясних заготовок, які так багато означали для середньовічного домашнього господарства.
  Леді Ерментруда Лорінг - дочка, дружина і мати воїнів - і сама являла грізну постать. Вона була висока на зріст і худа, з різкими жорсткими рисами обличчя і чорними очима, що виражали непохитну волю. Ні її сиве волосся, ні зігнута спина не могли применшити почуття страху, який вона вселяла оточуючим. Її думки та пам'ять постійно зверталися назад, у суворе минуле. Англія нового часу здавалася їй країною зніженої, що виродилася, далеко відійшла від старих добрих правил лицарської чемності і доблесті.
  Їй однаково занепадало і те, що народ набирає сили, а церква багатіє, і те, що знати потопає в розкоші, і що саме життя стає дедалі витонченішим. По всій окрузі боялися її грізного вигляду і навіть важкої дубової палиці, без якої вона не могла пересувати свої немічні ноги.
  І все-таки, хоч її й боялися, вона мала загальну повагу. У ті дні, коли книг було мало, а грамотеїв і того менше, дуже цінувалися всі, хто добре пам'ятав про події минулого і говорив складно. А де, як не в домі леді Ерментруди, неписьменні молоді сквайри Суррея і Гемпшира могли послухати про подвиги своїх дідів чи отримати знання в геральдиці та лицарському етикеті, які вона приносила їм із віку суворішого і войовничого? За всієї її бідності, вона була єдиною людиною в Сурреї, до якого охоче зверталися з усіма питаннями щодо правил поведінки або старшинства пологів.
  Зараз вона сиділа скрючившись біля вогнища і дивилася на Найджела. Суворі риси старого, у червоних прожилках обличчя пом'якшилися, у них світилося кохання та гордість. Молодий сквайр, тихенько насвистуючи, робив для свого арбалета тонкі стріли на дрібну дичину. Випадково піднявши голову, він упіймав спрямований на нього погляд темних очей. Подавшись уперед, він погладив кістляву руку.
  — Чого ви так радієте, люба пані? По ваших очах бачу, що вас щось тішить.
  — Сьогодні мені розповіли, як тобі дістався цей величезний бойовий кінь, що б'є копитами на стайні.
  — Що ви, що ви, пані! Адже я вже казав вам, що його подарували мені ченці.
  — Так, сину мій, про це ти говорив, а ось про все інше промовчав. Ніби я не розумію, що кінь, який ти привів, анітрохи не схожий на той, що дали тобі ченці. Чому ти мені нічого не казав?
  — Право ніяково розповідати про такі дрібниці.
  - Ось ось. Те саме сказав би і твій батько, і твій дід. Коли колись лицарі збиралися за столом, а чаша доброго вина йшла по колу, вони сиділи мовчки і тільки слухали розповіді про різні подвиги. А якщо хтось хотів особливо виділитися і починав говорити голосніше за інших, батько твій, бувало, тихенько смикав його за рукав і питав, чи немає на ньому якогось обітниці, від якого батько міг би його звільнити, і чи не удостоїть він батька битися з ним у благородний поєдинок. Якщо лицар замовк, бо був просто хвалько, батько теж нічого більше не говорив, і все залишалося між ними. Ну а якщо той тримався гідно, твій батько скрізь прославляв його ім'я, при цьому ні словом не згадуючи про себе самого.
  Найджел дивився на стару жінку сяючими очима.
  — Я дуже люблю, коли ви так кажете про нього. Прошу вас, розкажіть ще раз, як він прийняв смерть.
  — Він прийняв смерть, як і жив, — щирим дворянином. Вона прийшла до нього під час великої битви біля берегів Нормандії. Батько був начальником готової команди на кораблі короля. А за рік до того, коли французи взяли гору в Протолі та спалили Саутгемптон, вони захопили один великий англійський корабель — «Христофор». Так от, коли почалася битва, вони пустили цей корабель попереду своїх суден. Але англійці відразу оточили його, увірвалися на борт і перебили всіх, хто там був.
  У живих залишився лише сер Лоредан Генуезький, він був командиром корабля. І він воював з твоїм батьком на юті. Це було чудове видовище. Весь флот завмер, щоб помилуватися ним, навіть король не міг утримати вигуків захоплення. Адже сер Лоредан був знаменитий воїн, у той день він горів відвагою, і багато лицарів заздрили твоєму батькові, що йому довелося битися з таким знаменитим противником. Батько твій змусив його відступити і завдав сильного удару булавою по голові. Від удару шолом сера Лоредана повернувся так, що прорізи очей опинилися ззаду, і він ніби осліп. Він кинув меч і здався за викуп. Але твій батько схопився за шолом і повернув його назад. Коли сер Лоредан став знову бачити, батько простяг йому меч і запропонував відпочити, а потім знову продовжити бій, бо ні від чого не буде дворянину стільки користі та насолоди, як від гідної поведінки іншого дворянина. І вони сіли поряд біля борту. А потім, не встигли вони знову взятися за мечі, як у батька твого потрапив камінь, випущений із балісти, і він одразу помер.
  — А що було з сером Лореданом? — вигукнув Найджел. — Він також помер?
  — Здається, його просто пристрелили лучники. Вони дуже любили твого батька. Та й дивляться вони на такі речі інакше, ніж ми.
  - Дуже шкода! - Зауважив Найджел. — Зрозуміло, що він був доблесний лицар і хоробро бився.
  — Коли ми були молоді, простолюдини не посміли б підняти свою брудну руку на таку людину. Люди благородної крові, що носять обладунки, воювали один з одним, а решта — лучники чи копійники — могли лише влаштовувати бійки між собою. А тепер усі стали рівними. І лише зрідка зустрічається людина така, як ти, мій милий син, який нагадує мені про тих, кого вже давно немає.
  Найджел нахилився і взяв її за руки.
  — Таким ви мене зробили.
  - Це правда, Найджел. Я ростила тебе, як садівник вирощує свою найдорожчу квітку. Адже ти єдина надія нашого стародавнього роду. І скоро - дуже-дуже скоро - залишишся один.
  — Не треба, люба пані, не говоріть так.
  - Я дуже стара, Найджел, і відчуваю, як на мене насувається тінь смерті. Моє серце прагне смерті, тому що всі, кого я знала і любила, померли раніше за мене. А ти… Що ж, тобі це буде щасливий день, адже я не відпускаю тебе в той світ, куди рветься твоя відважна душа.
  - Не треба! Мені добре і тут, з вами, у Тілфорді.
  - Ми дуже бідні, Найджел. Я просто не знаю, де нам дістати грошей тобі на військове спорядження. Втім, ми маємо добрих друзів. Є сер Джон Чандос. Він так відзначився у війнах із французами, що з того часу завжди скаче ліворуч від короля. Він був другом твоєму батькові, вони разом були присвячені лицарям. Якщо я пошлю тебе на подвір'я і ти відвезеш йому листа, він зробить усе, що зможе.
  Найджел залився фарбою.
  — Ні, ні, пані Ерментруда. Я сам мушу добути собі спорядження, як здобув коня. Я швидше піду боротися в цьому камзолі, ніж прийму зброю від будь-кого іншого.
  — Ось цього я й боялася, Найджел. Але я, право, не знаю, де взяти грошей, — сумно промовила стара жінка. — За життя мого батька все було інакше. Я добре пам'ятаю, що дістати кольчугу було простіше, бо їх робили в будь-якому англійському місті. А потім з кожним роком люди стали все більше дбати про своє тіло, простих кольчуг їм зробилося мало, все хотілося чогось вигадливішого — то тут приладнати непробивну пластину, то там щось по-особливому склепати. Адже такі штуки доводилося привозити з Толедо чи Мілана. І ось уже лицарю треба спершу набити гаманець металом і лише потім прикрити їм тіло.
  Найджел з тугою глянув на стару зброю, що висіла на балках у нього над головою.
  — Ясеневе спис ще годиться, та й дубовий щит, оббитий сталлю. Сер Роджер Фіц-Аллен якось пробував їх і сказав, що давно не зустрічав нічого кращого. А ось обладунки…
  Леді Ерментруда похитала головою і засміялася.
  - У тебе широка душа, Найджел, така ж, як у батька, та ось груди вже, а руки і ноги коротші. Батько ж твій був вищим і найсильнішим у великому королівському війську. Від його обладунків тобі мало користі. Ні, любий сину, у мене в голові інше. Коли прийде час, ти продаси цей будинок - він зовсім розвалюється - і наш жалюгідний клаптик землі і підеш воювати, щоб своєю власною рукою закласти основу майбутнього процвітання нового будинку Лорінгів.
  Тінь гніву ковзнула по молодому свіжому обличчю.
  — Боюся, нам нелегко буде позбутися ченців та стряпчих. Саме сьогодні приходила одна людина з Гілдфорда з позовом від монастиря — ще з того часу, коли був живий батько.
  — А де ж ці позови, сину мій?
  — Всі ці папірці і пергаменти бовтаються на гілках чагарника: вони в мене полетіли за вітром швидше за соколи.
  — Ти збожеволів, Найджел! Хіба можна так поводитися? А де ця людина?
  — Рудий Суайєр і старий Джон-лучник закинули його в Терслійське болото.
  — На жаль, боюся, у наші дні вже не можна дозволяти собі таких витівок. Хоча, звичайно, і батько мій, і чоловік відправили б його до Гілфорда без вух. А зараз нам, людям благородної крові, не впоратися з церквою та законом. Бути біді, Найджел, бути біді. Настоятель Уеверлі з тих, хто завжди прикриє щитом церкви її слуг.
  — Сам настоятель не зробить нам нічого поганого. На наші землі сяє той худий сірий вовчина, ризничий. Що ж, хай спробує. Я його не боюсь.
  — Він володіє такою зброєю, Найджел, що й сміливця з сміливців треба його побоюватися. У його руках відлучення від церкви — смерть душі людської. А чим нам захиститись від нього? Прошу тебе, Найджел, будь з ним ввічливий.
  — Ні, люба пані. Хоча коритися вам — мій обов'язок і радість, я швидше помру, ніж випрошуватиму як милість те, що належить нам по праву. Щоразу, як я дивлюся з вікна, я бачу пагорби, що здіймаються, і багаті луки, галявини, галявини, ліси та гаї, і все це було наше ще з часів Вільгельма Завойовника: він подарував ці угіддя Лорингу, який ніс його щит на Сенлаку [9] ] . А потім їх відібрали у нас обманом і хитрістю, і тепер багато орендарів набагато багатші за мене. Але ніхто не скаже, що я врятував залишки свого стану, підставивши голову під ярмо. Нехай ченці роблять що завгодно, мені доведеться вибирати: або все стерпіти, або захищатися, не шкодуючи сил.
  Стара леді глибоко зітхнула і похитала головою.
  — Ти кажеш як справжній Лорінг. Але все-таки, боюся, попереду на нас чекають великі неприємності. Втім, більше не будемо про це. Що толку говорити, якщо ми нічого не можемо зробити? Де твоя цитра? Зіграй і заспівай мені що-небудь, будь ласка.
  У ті дні мало хто з дворян умів читати і писати, зате всі говорили двома мовами, грали хоча б одним музичним інструментом і мали безліч інших достоїнств: вміли доглядати соколи, були обізнані в усіх тонкощах псового полювання, знали звички будь-якого звіра і птахи, розбиралися, коли можна і коли не можна на них полювати. І тілом вони були міцні: кожен умів проскакати на коні без сідла, видертися на стрімку стіну, що оточує замок, або потрапити стрілою в зайця, що біжить; і все це приходило ніби само собою. Інакше було з музикою. Тут були потрібні довгі години важкої роботи. Але настав час, коли сквайр уже вмів справлятися зі струнами, хоч і слух його, і голос все ще бажали кращого.
  Тому Найджелу дуже пощастило, що в нього був лише один слухач, та ще такий упереджений. Високим, чистим голосом, з великим почуттям, але раз у раз збиваючись, він заспівав франко-норманнську пісню, трусячи в такт музиці русявими кучерями:
  Клинок! Клинок! Мені дайте клинок.
  Ідемо у небезпечний похід.
  Нехай рови глибокі, ворота міцні.
  Але сильний усе перевершить.
  Нехай зі злою долею чекає бій.
  Мій плюмаж вище за стіни злетить.
  Всі замки відімкнемо ми сталевим ключем.
  Або знайте, що я вбитий.
  Коня! Коня! Мені дайте коня.
  Хай мчить він мене в краї,
  Де кипить війна, кривава, страшна,
  Але славу набуваю я.
  Направимо ми біг від лінощів і ніг,
  Вливають у жили отруту,
  По стежках крутих, де сльози та дим.
  Але серце надії п'яне.
  І дух мені в груди вкладіть такий.
  Щоб я не бліднув у бою;
  Щоб, ясний і сміливий, одного хотів —
  Честь помножити свою:
  Щоб був терплячий, і, в бій вступивши.
  Зберігав спокій у ній,
  І страх зневажав, і чоло схиляв
  Лише перед дамою своєю.
  Мабуть, почуття захопило стару леді Ерментруду більше, ніж музика, або слух у неї притупився від віку, тільки, коли Найджел скінчив, він заплескав у висохлі долоні і вигукнула скрипучим голосом:
  — У Уедеркот був справді здібний учень! Заспівай ще, прошу тебе.
  — Ні, люба пані, тепер ваша черга. Будь ласка, розкажіть щось із якогось лицарського роману, ви їх так багато знаєте. Всі роки, що я слухав вас, ви жодного з них не закінчили. А в голові у вас, клянуся честю, їх більше, ніж у всіх товстих книгах, що я бачив у Гілдфордському замку. Мені так хочеться послухати «Пісню про Роланда», або «Сеньйора Ізамбара», або «Дона де Майанс».
  І стара дама почала свою довгу розповідь. Спершу її текла повільно, монотонно; потім, у міру того як події розвивалися, ставала все жвавішою; нарешті обличчя старої дами запалало, руки заметалися, і вірші полилися рікою. Вони говорили про те, як порожнє пусте життя, як прекрасна геройська смерть, про святість чистої любові, про високий обов'язок честі. Найджел застиг у кріслі, впиваючись палкими словами, поки вони не завмерли на вустах леді Ерментруди і вона знеможено не відкинулася на спинку крісла. Тоді він схилився над нею і поцілував її в лоба.
  — Ваші слова завжди будуть мені дороговказом, — сказав він. Потім підсунув до осередку шаховий столик і запропонував перед відходом до сну зіграти їхню звичайну партію.
  Але їх витончене змагання було раптово грубим чином перервано. Один із собак насторожився і загавкав. Інші, ричачи, кинулися до дверей. Пролунало брязкіт зброї, глухий, важкий стукіт у двері, немов ударили палицею або рукояткою меча, і низький голос наказав ім'ям короля відчинити двері. Стара леді та Найджел скочили на ноги; столик перекинувся, і постаті розлетілися по очеретяній підстилці. Рука Найджела потяглася за арбалетом, але леді Ерментруда втримала його.
  — Не треба, любий сину. Ти ж чуєш, що це наказ іменем короля, - сказала вона. - На місце, Толботе! Байярде, на місце! Найджел, відчини двері і впусти гінця.
  Найджел відсунув засув, і важкі дерев'яні двері широко відчинилися назовні. Нерівне світло смолоскипів упало на сталеві шоломи і суворі бородатие обличчя, заблищало на мечах і жовтому дереві луків. До кімнати увірвалася дюжина озброєних лучників. Очолював загін худорлявий і повний літній чоловік у червоному оксамитовому камзолі та забруднених брудом та глиною штанах. У руці ризничий тримав великий пергамент, з якого звисала безліч печаток. Увійшовши, він підняв пергамент догори.
  — Я викликаю Найджела Лорінга, — проголосив він. — Я, слуга королівського закону, який виступає від імені Уеверлійського монастиря, викликаю людину на ім'я Найджел Лорінг.
  - Це я.
  - Так, так, це він! — вигукнув ризничий. — Лучники, робіть, що вам наказано!
  Загін відразу ж кинувся на Найджела, як зграя гончаків на оленя. Найджел відчайдушно намагався дотягнутися до меча на скрині. Неймовірним зусиллям швидше духу, ніж тіла, він протяг їх усіх до скрині, але ризничий встиг перехопити зброю, і тоді їм вдалося повалити Найджела, що звивається, на підлогу і скрутити мотузкою.
  — Тримайте його міцнішими, хоробрими лучниками! Тримайте добре! - закричав стряпчий. — І приберіть цих псів: вони того й дивися вчепляться мені в ноги. Та кажу вам, тримайте їх! Ім'ям короля! Уоткін, стань тут, між нами. Ці тварюки так само мало шанують закон, як їхній господар!
  Один із лучників відігнав черевиком вірних псів. Але не лише собаки готові були стати на захист будинку Лорінгів. З дверей, що ведуть у їхнє житло, з'явилася купка напівжебраків челядинців Найджела. У минулі часи за червоними трояндами Лорінгів пішли б десяток лицарів, сорок копійників і дві сотні стрільців. Тепер же, на цей останній збір, коли молодий голова будинку лежав пов'язаний на підлозі власного будинку, збіглися паж Чарлз з палицею, кухар Джон з довгим рожном, Рудий Суайєр, колишній копійник, з піднятою над головою сокирою і Уедеркот, менестрель, з рогатиною. І все-таки різношерстий загін, у якому ще не помер дух цього будинку, кинувся б під проводом старого воїна на оголені плечі лучників, якби між ними не встала леді Ерментруда.
  — Зупинись, Суайєре! - Вигукнула вона. - Назад, Уедеркот! Чарлз, візьми на паличку Толбота і відтягни Байярда. — Вона метнула блискучий погляд у бік загарбників, і ті позадкували. — Хто ви такі, підлі розбійники? Як ви сміли, прикриваючись ім'ям короля, підняти руку на того, чия крапля крові в сто разів дорожча, ніж ви всі з усіма вашими ганебними тельбухами?
  — Не гарячкуйте так, пані, не гарячкуйте, будь ласка! — вигукнув товстий стряпчий. Тепер, коли йому довелося мати справу з жінкою, обличчя його знову набуло нормального кольору. — Згадайте, що в Англії існує закон і є люди, які йому служать і дотримуються його. Вони вірні слуги короля, і я один з них. А ще бувають люди, що хапають таких, як я, і переміщують, чи переправляють, чи переносять їх у болото чи трясовину. До таких належить той безсоромний старий з сокирою, яку я вже бачив сьогодні. Бувають і такі, що комкають, рвуть і розсіюють за вітром судові документи. І головний із них ось цей юнак. Тому, шляхетна пані, я порадив би вам не сваритися, а зрозуміти, що ми — слуги короля і виконуємо закон.
  — Тоді яка ж справа привела вас у мій дім у таку пізню годину?
  Стряпчий урочисто прочистив горло і, звернувши пергамент до світла смолоскипів, став читати розлогий документ на франко-норманнському діалекті, викладений такою мовою і стилем, що найвигадливіші і безглузді звороти нашої мови здалися б втіленням простоти та витонченості в порівнянні з тими, якими люди довгих мантіях перетворювали на нерозв'язну загадку те, що найбільше у світі вимагало мови ясного і зрозумілого. У Найджела від розпачу охололо серце, обличчя старої леді зблідло, коли вона почула довгий, страшний перелік позовів, претензій, судових рішень, клопотань, недоїмок, піднімного збору, плати за торф і дрова, який закінчувався вимогою передати монастирю всі землі, садибу — інакше кажучи, всі їхні надбання.
  Найджел, усе ще пов'язаний, сидів, притуляючись спиною до скрині. Губи в нього пересохли, піт виступив на лобі, коли він почув жахливий вирок будинку, і він вибухнув такою шаленою промовою, що стряпчий навіть підскочив на місці.
  — Ви ще пошкодуєте, що зробили сьогодні ввечері! - кричав він. — Хоч ми й бідні, ми ще маємо друзів, вони не зазнають, щоб нам заподіяли зло. А сам я звернуся з цією справою до Віндзора, до його величності королю. Нехай король, на очах якого впав мій батько, дізнається, яке зло вчинили його ім'ям над сином Лорінга! Справа розбиратиметься згідно із законом, у королівському суді. Якось ви виправдаєтесь, що напали на мій дім і на мене самого.
  — Це зовсім інша річ, — сказав ризничий. — Питання про борги, мабуть, може розглядатися в цивільному суді. А ось те, що ви посміли підняти руку на стряпчого та його папери, — злочин проти закону та диявольське навчення і підлягає абатському суду в Уеверлі.
  - Істинна правда! — вигукнув стряпчий. — Нема на світі гріха чорнішим.
  — Тому, — продовжував невблаганний чернець, — за наказом святого отця настоятеля ви проведете сьогоднішню ніч у келії монастиря, а завтра постанете перед ним і капітулом у суді і понесете заслужене покарання за цей вчинок, та й за багато інших зухвалих і непристойних витівок проти слуг. святої церкви. Досить слів, гідний пан стряпчий. Лучники, ведіть його!
  Коли четверо здоровенних лучників піднімали Найджела, леді Ерментруда кинулася було йому на допомогу, але ризничий відштовхнув її.
  — Не підходь, гордечко! Не заважай закону виконувати свою справу і змири своє серце перед могутністю святої церкви. Невже життя нічому тебе не навчило? Адже ти займала гідне становище у найвищому суспільстві, а скоро в тебе не буде даху над твоєю сивою головою. Не підходь, кажу, бо я прокляну тебе.
  Стара жінка, що стояла перед розлюченим ченцем, розлютилася.
  — А тепер послухай мене, як я прокляну тебе та всіх вас! — закричала вона, зодягнувши зморшкуваті руки й спекаючи його палаючим поглядом. — Хай буде тобі від Господа Бога як дому Лорінгів було від тебе! Хай змете вас небо з англійської землі! Хай стане Уеверлійський монастир сірим прахом на зеленому лузі! Я це бачу, бачу на власні старі очі! Нехай відтепер увесь монастир із усім, що в ньому є, від останнього працівника до абата, від льохів до веж, почне валитися і гинути.
  Хоч як стійок був суворий чернець, але й він здригнувся перед шаленою силою цієї жінки, перед її гіркими словами. Стряпчого, арештованого та лучників уже не було в хаті. Різничий повернувся і, грюкнувши важкими дверима, теж вийшов.
  
  
  Розділ V
  Як настоятель Уеверлійського монастиря
  судив Найджела
  Середньовічні закони, написані на незрозумілому старому франко-норманнському діалекті, рясніють незграбними оборотами і незрозумілими словами, на кшталт «юрисдикція над своїми і чужими підданими», «конфіскація», «віндикація» та іншими, подібними до них, були страшною зброєю умів ними користуватися. Недаремно повсталий народ насамперед відрубав голову лорду-канцлеру. У той час, коли лише деякі вміли читати і писати, туманні висловлювання і заплутані звороти законів, пергамент, на якому вони були написані, і таємничі печатки вселяли жах у серця, які відважно протистояли будь-якій фізичній небезпеці.
  Навіть життєрадісний і легкий духом Найджел зневірився, коли лежав тієї ночі в монастирській в'язниці Уеверлійської обителі. Він думав про неминуче повне руйнування свого будинку і про сили, які не могли побороти всю його мужність. Намагатися протистояти згубній владі святої церкви — все одно, що з мечем і щитом боротися проти чорної смерті. У руках церкви він був зовсім безпорадний. Вона вже давно відхоплювала в них то ліс, то поле, а тепер забере все інше. Що станеться з домом Лорінгів, де тепер леді Ерментруде прихилити сиву голову, куди подітися його старим, хворим слугам, де доживатиме їм залишок днів своїх? Від цієї думки він затремтів.
  Ну, добре, він пригрозив, що звернеться до самого короля. Але з того часу, як король Едуард востаннє чув ім'я його батька, минули роки, а Найджел знав, як коротка пам'ять царствених осіб. До того ж влада церкви сягала не тільки хатин, але й палаців, і потрібні були дуже вагомі причини, щоб змусити короля піти проти інтересів такої важливої духовної особи, як настоятель Уеверлійського монастиря, коли той діяв за законом. Де йому шукати підтримки? У простоті наївної віри тих часів він почав звертатися за допомогою до своїх святих: св. Павлу - Найджелу змалку полюбилися його пригоди на суші та на морі; св. Георгію, який так уславився перемогою над драконом; св. Хомі, благородному лицарю, який зрозумів би іншу людину шляхетної крові і допоміг йому. Ці наївні молитви заспокоїли Найджела, він заснув і проспав здоровим сном юності, поки його не розбудив чернець, який приніс йому сніданок — хліб та слабке пиво.
  Абатський суд зібрався в капітулі о третій годині за канонічним рахунком, тобто о дев'ятій ранку. Це завжди було урочисте дійство, навіть якщо злочинець був нижчим званням — кріпаком, що трапився за браконьєрство в монастирських володіннях, або мандрівним торговцем, який шахраїв з вагами. Але тепер, коли треба було судити людину благородного походження, все, що наказував ритуал, виконувалося найсуворішим чином — усі дрібниці судового та церковного церемоніалу, з усіма їхніми безглуздими та вражаючими подробицями. Під звуки музики, що долітала з церкви, і важкий дзвін монастирського дзвону братія, одягнена в білий одяг, парами тричі обійшла зал зі співом Benedicite [10] та Veni, Creator [11] і розсілася по своїх місцях по обидва боки зали. Потім, дотримуючись старшинства сану, урочисто увійшли і сіли на свої звичайні місця ченці, які обіймали високі посади: роздавець милостині, читець, капелан, помічник пріора та пріор.
  Нарешті в зал пройшов похмурий ризничий, низько опущене обличчя якого світилося стриманим торжеством, і слідом за ним сам абат Джон. Він йшов неквапливо, поважно, обличчя його було спокійне й урочисте; з пояса звисали залізні чотки, у руці була требник. Шепчучи молитву, він готувався приступити до денних обов'язків. Настоятель став на коліна на високу молитовну лавку. По знаку пріора ченці розтяглися на підлозі, і їхні низькі, глибокі голоси здійнялися в молитві, плавно віддаючись від склепінчастої стелі, як хвилі відкочуються від бухти на березі океану. Потім ченці знову зайняли свої місця, і тут же, з пір'ям і пергаментом, увійшли переписувачі в чорних рясах, що їм належали; з'явився стряпчий у червоному оксамитовому камзолі — він мав викласти справу. Нарешті ввели Найджела, оточеного лучниками. І ось, після нескінченних заклинань старофранцузькою мовою і так само нескінченних і незрозумілих заклинань латиною, абатський суд приступив до справи.
  Першим до лави для свідків підійшов ризничий. Сухо, жорстко, безпристрасно він виклав претензії Уеверлійського монастиря до родини Лорінгів. Ще кілька поколінь тому один з Лорінгів на сплату обов'язку, а також на подяку за надання якихось духовних милостей визнав за монастирем певні феодальні права на свої володіння. І ризничий показав пожовклий ламкий пергамент з свинцевими печатками, що бовталися, на якому і ґрунтувався позов монастиря. Серед інших зобов'язань, прийнятих він Лорингами, була і щорічна плата утримання одного вершника. Плата ця ніколи не вносилася і вершника ніхто не містив, але борг накопичувався і тепер перевищував вартість маєтку. Були й інші претензії. Різничий наказав принести книги і, водячи по листах худим нетерплячим пальцем, усі їх перерахував: податок на одне, мито на інше; стільки шилінгів цього року і стільки ноблей у тому. Одні рахунки ставилися ще до народження Найджела, інші — коли він був дитиною. Усі вони були вивірені та скріплені підписами стряпчого.
  Слухаючи цей грізний перелік, Найджел відчув себе як молодий олень, який, прийнявши оборонну позу, з палаючим серцем відчайдушно захищається, але бачить, як кільце ворогів стає тіснішим, і знає, що порятунку немає. Гордо піднята голова Найджела, сміливе молоде обличчя, непохитна воля, що світилася в блакитних очах, все говорило про те, що це син славного древнього роду. А промені сонця з високого круглого вікна, падаючи на його зношений, засмальцьований, колись ошатний камзол, свідчили про те, що дні слави та процвітання цього роду давно минули.
  Різничий закінчив промову, і стряпчий уже хотів був дати свій висновок, проти якого Найджелу при всьому бажанні не було чого заперечити, як раптом йому прийшла допомога, і до того ж, звідки її найменше можна було очікувати. Можливо, причиною тому була зайва зловтіха ризничого, який перераховував свої звинувачення, або властиве дипломатам неприйняття крайніх заходів, а можливо просто щирий порив доброти: абат Джон, хоч і був запальний, відходив легко. Словом, які б не були причини, тільки настоятель підняв повну білу руку і владним жестом показав, що справа закінчена.
  — Вчинивши цей позов, — сказав він, — брат ризничий виконав свій обов'язок, бо його благочестивому піклування доручено дотримуватися мирського стану монастиря, і з нього повинні ми запитати, якщо він зазнає якоїсь шкоди, — адже ми лише довірені тим, хто прийде. за нами. Я ж зодягнений більш дорогою відповідальністю — за дух і репутацію тих, хто слідує статуту святого Бернарда. З тих днів, коли преподобний засновник нашого ордена спустився в долину Клерво [12] і там побудував собі келію, ми намагаємося бути для всіх прикладом смирення та милосердя. Саме тому ми будуємо житла в низинах, не зводимо веж при наших монастирських церквах, не носимо прикрас, і жодні метали, крім заліза та свинцю, не проникають у наші межі. Члену нашого ордену належить їсти з дерев'яної миски, пити із залізної чаші та задовольнятися свинцевим світильником. Воістину орден, який шукає блаженства, дарованого смиренному, не повинен бути суддею у своїй же позові з сусідом і бажати його землі. Якщо справа наша права, — а я вірю, що так і є, — було б краще, щоб її розглянув королівський суд у Гілдфорді. І тому я ухвалюю: припинити розгляд справи в абатському суді і передати її до іншого суду.
  Найджел про себе підніс молитву подяки своїм стійким святим, які так мужньо і так вдало охороняли його в годину негоди.
  - Абате Джоне, - відповів юнак, - не думав я, що людині з моїм ім'ям доведеться колись звернути слова подяки до цистерціанця з Уеверлі. Присягаюся святим Павлом, сьогодні ви вчинили як чоловік. Адже розбирати справу про позов монастиря в монастирському суді — байдуже, що грати фальшивими кістками.
  Вісімдесят братів у білих рясах несхвально, але з цікавістю слухали, як Найджел сміливо і прямо розмовляв з обличчям, яке їм, приреченим тягнути жалюгідне життя, здавалося прямим намісником бога на землі. Лучники відступили від Найджела, немов даючи йому дорогу, але тут тишу порушив гучний голос стряпчого.
  — Святий отець настоятель, — сказав він, — ваше рішення воістину secundum legem [13] та intra vires [14] , що стосується цивільного позову вашого монастиря. І ваша справа, як її вирішувати. Але я, стряпчий Джозеф, з яким обійшлися жорстоко і злочинно, у якого відібрали і знищили всі записи, папери та інші документи, над гідністю якого знущалися, якого протягли по болоту, драговині чи трясовині, так що він втратив свій оксамитовий камзол і срібний знак службової гідності, які тепер, як думається, покояться у вищезгаданому болоті, драговині чи трясовині, які болото, драговина чи трясовина є…
  - Досить! — підніс голос настоятель. — Залиште дурні розмови і скажіть прямо, чого ви хочете.
  — Святий отче, я вартовий королівського закону, але й вірний слуга святої церкви, і мені не дали, завадили і перешкодили виконати мої законні, прямі обов'язки, а мої папери, написані від імені короля, були розірвані, подерті на шматки і пущені за вітром . Тому я вимагаю, щоб цю людину судив абатський суд, бо вищезгаданий розбій був здійснений у межах юрисдикції абатського суду.
  — А що ви можете сказати про це, брате ризничий? — спитав настоятель у легкому збентеженні.
  — Я сказав би, святий отче, що ми можемо бути добрими і милосердними в тому, що стосується нас самих; але там, де йдеться про служителі короля, ми знехтували б своїми обов'язками, якби відмовили йому в захисті, якого він потребує. Я також нагадав би вам, святий отче, що це не перша зухвала витівка молодої людини: йому вже траплялося бити наших слуг, чинити опір нашій владі і пускати щук у власний садок настоятеля.
  Образа була ще свіжа в пам'яті прелата, і його повні щоки спалахнули. Він суворо глянув на бранця.
  — Скажіть мені, сквайре Найджело, це правда, що ви напустили в мій садок щук?
  Молодий чоловік гордо випростався.
  — Перш ніж я відповім на це запитання, отче абат, чи не відповісте ви на моє: що доброго я бачив від уеверлійських ченців і чому б мені не намагатися шкодити їм де тільки можна?
  По залі пройшло ремствування — ченців чи то здивувала його відвертість, чи то розгнівала зухвалість.
  Настоятель сів щільніше, як людина, яка прийняла рішення.
  — Скажімо, стряпчий, — сказав він. — Правосуддя відбудеться, і кривдник покарає, хто б він не був — простолюдина чи шляхетна людина. Викладіть суду позов.
  Розповідь законника, хоч безладна і пересипана юридичними оборотами, була, по суті своїй, абсолютно зрозуміла.
  Привели Рудого Суайєра. Його обрамлене сивою щетиною обличчя почервоніло від злості, коли його змусили зізнатися у непотрібному поводженні зі служителем короля. Підбурював його до цього і допомагав ще один злочинець — сухорлявий, низькорослий, смаглявий лучник із Черта. Але обидва в один голос заявили, що сквайр Найджел Лорінг знати нічого не знав про це. Однак проти молодого чоловіка було ще одне не дуже приємне звинувачення — у знищенні паперів: і Найджел, якому нехлювала всяка брехня, змушений був визнати, що підірвав ці високі документи власноруч. Але гордість не дозволяла йому пояснити, ні виправдати цей вчинок. Обличчя настоятеля затьмарилося, а ризничий дивився на бранця з глузливою усмішкою. У капітулі запанувала урочиста тиша: справа була розглянута, залишалося лише винести вирок.
  — Сквайр Найджел, — сказав настоятель, — вам, хто, як усім тут добре відомо, походить із найдавнішого на цій землі роду, хотілося б подавати іншим приклад добропорядної поведінки. Натомість ваш будинок завжди був осередком хвилювань і смути; тепер же, не задовольняючись грубими випадами проти нас, цистерціанських ченців Уеверлі, ви відкрито висловили свою зневагу до закону короля і руками своїх слуг завдали образу обличчя, яке його представляє. За такі вчинки я міг би покликати на вашу голову всі духовні кари церкви. І все ж я не буду до вас жорстоким — ви ще молоді, а минулого тижня врятували від смертельної небезпеки життя одного з монастирських слуг. Тому я застосую до вас тимчасові та тілесні заходи, щоб приборкати ваш зухвалий дух і стримати свавільні дикі пориви, які призвели до таких непристойних вчинків по відношенню до нашого монастиря. З цього дня до свята Бенедикта ви будете півтора місяця сидіти на хлібі та воді і щодня слухати настанови нашого капелана, святого отця Амвросія. Можливо, це змусить вас схилити вперту голову і пом'якшити запекле серце.
  Щойно було оголошено цей ганебний вирок, що прирікав гордого спадкоємця будинку Лорінгів на долю останнього сільського браконьєра, кров кинулася Найджелу в обличчя, очі блиснули, і він глянув навколо поглядом, який краще за всі слова говорив, що так легко він не підкориться своєї долі. Він двічі намагався заговорити і двічі від гніву та сорому не міг вимовити жодного слова.
  — Я не ваш підданий, гордовитий абат! — вигукнув він нарешті. — Ми завжди були королівськими васалами. Ні за вами, ні за вашим судом я не визнаю права виносити мені вирок. Карайте своїх ченців, які починають скиглити, варто вам нахмурити брови, але не намагайтеся підняти руку на того, хто вас не боїться. Я вільна людина і дорівнює будь-кому, крім короля.
  Здавалося, на мить зухвалі слова і високий, сильний голос Найджела збентежили. Але стійкіший ризничий, як завжди, допоміг йому зміцнити волю; знову піднявши старий пергамент, він звернувся до Найджела:
  — Так, ви маєте рацію, Лорінги справді були колись васалами короля. Але тут стоїть печатка Юстаса Лорінга, яка свідчить, що він став васалом монастиря і прийняв від нього землю.
  — А все тому, що він був шляхетний чоловік, чужий хитрощі та підступності! — вигукнув Найджел.
  - Ні, - втрутився законник. — Якщо мені дозволено буде сказати, батько абат, для закону не має значення, як і чому угоду було здійснено, підписано чи зафіксовано: суд розглядає лише умови, статті та договори кожної справи.
  — Крім того, — додав ризничий, — вирок винесено абатським судом, і якщо його не буде виконано, честі і доброму імені суду буде завдано непоправної шкоди.
  — Брат ризничий, — сердито перебив настоятель, — мені здається, ви надто стараєтесь у цій справі. Право, ми і без твоїх порад зуміємо дотриматись честі та гідності монастиря. А що до вас, шановний стряпчий, ви викладете свою думку не раніше, ніж вас попросять, а то вам доведеться на собі відчути силу нашого суду. Ваша справа закінчена, сквайр Лорінг, і вирок винесено. Всі.
  Абат зробив знак і один із лучників поклав руку на плече бранця. Грубий дотик плебея викликав обурення в душі у Найджела. З усіх його шляхетних предків жоден не зазнавав такого приниження! Кожен вважав би за краще смерть! Невже йому судилося стати першим, хто принизить їхній дух і традиції? Швидко і спритно він вислизнув з-під руки лучника і вихопив короткий прямий меч, що висів у того на боці. Наступного моменту він скочив у нішу одного з вікон і, тримаючи меч напоготові, з поблідлим обличчям, блискаючи очима, повернувся до зборів.
  — Клянусь святим Павлом! - вигукнув він. — Ось уже ніколи не думав, що зможу під дахом монастиря здійснити славний подвиг, але, здається, мені доведеться це зробити, перш ніж ви запроторите мене до своєї в'язниці.
  У капітулі зчинився шум і гамір. Ніколи ще за всю довгу гідну історію монастиря в його стінах не відбувалося нічого подібного. На мить могло здатися, що й самих ченців охопив зухвалий дух заколоту. Від такого нечуваного виклику, кинутої влади, їхні власні довічні пута ніби стали вільнішими. Вони повскакали з місць і в якомусь напівпереляку-напівзахваті стовпилися широким півколом перед полоненим, що збунтувався, кричачи, розмахуючи руками, гримасуючи. Нечуваний скандал! Багато довгих тижнів посту, покаяння і самобичування мало минули, перш ніж тінь цього дня зійшла з Уеверлі. А поки ніхто не зробив і спроби закликати ченців до порядку, всюди панували хаос і плутанина. Настоятель залишив суддівське місце і в гніві поспішив уперед, але натовп його власних ченців тут же обступив і поглинув його, і він зник, як незграбна вівчарка серед отари овець.
  Спокій зберігав лише ризничий. Він сховався за спинами лучників, які в нерішучості, але з явним схваленням дивилися на зухвалого сміливця, що втік від правосуддя.
  - Вперед! - закричав ризничий. — Не посміє ж він не послухатися рішення суду! Чи ви шестеро злякалися одного? Оточуйте його і хапайте! Бедлзміре, ти що там ховаєшся за спинами?
  Бедлзмір, високий чоловік, з густою бородою, одягнений, як усі, у коротку зелену куртку і штани та високі коричневі чоботи, почав повільно підходити до Найджела з мечем у руці. Душа його не лежала до цієї справи — церковні суди не користувалися любов'ю народу, зате всі жалкували про падіння Лорінгів, що колись процвітав, і всією душею бажали добра його молодому спадкоємцю.
  — Слухайте, молодий сер, ви вже наламали дров. Виходьте і здавайтеся, — сказав він.
  - Що ж, підійди і спробуй узяти мене, приятелю, - відповів Найджел і погрозливо посміхнувся.
  Лучник кинувся вперед. Почувся скрегіт сталі, швидко, як спалах полум'я, блиснув клинок, і стрілець відсахнувся. По руці його текла кров і капала з пальців на підлогу. Він затиснув рану і вилаявся по-саксонськи.
  - Чорт забирай! - вигукнув він. — Краще я суну руку в нору і спробую відірвати лисицю від її цуценят.
  - Не підходь! — уривчасто кинув Найджел. — Я не бажаю тобі зла, але, присягаюсь святим Павлом, так просто мене не взяти, а якщо спробуєш, нарікай на себе.
  Він утиснувся у вузьку нішу вікна, погрозливо піднявши меч. Очі його горіли такою люттю, що купка лучників у розгубленості не знала, що робити. Тоді настоятель, почервонівши від почуття ображеної гідності, розсунув натовп, пройшов і став поруч із ними.
  — Відтепер ця людина поза законом, — сказав він. - Він пролив кров у суді, такий гріх не знає прощення. Я не потерплю знущання над судом. Ніхто тут не посміє уникнути його вироку. Той, що підняв меч від меча та загине. Лісник Х'ю, приготуй цибулю!
  Лісник, один із найманих слуг монастиря, навалившись усім тілом, зігнув свій довгий лук і закріпив вільний кінець тятиви на верхній зарубці. Потім, діставши з-за пояса одну з страшних трифутових стріл зі сталевим наконечником і блискучим оперенням, причепив її до тятиви.
  — Тепер підніми цибулю і тримай напоготові, — наказав розлючений настоятель. — Сквайре Найджело, святій церкві не годиться проливати кров, але насильство можна здолати тільки насильством, і нехай впаде гріх на вашу душу. Киньте меч!
  — А ви дасте мені піти з монастиря?
  — Тільки після того, як ви відбудете покарання та очиститеся від гріха.
  — Тоді я скоріше помру на місці, аніж віддам меч.
  Грізний вогонь спалахнув у очах настоятеля. Він походив з войовничого норманського роду, як і багато інших суворих прелатів, які з булавою в руках, щоб самим не проливати кров, вели загони в бій, ні на мить не забуваючи, що результат довгої кривавої битви при Гастінгсі вирішив саме людина їхнього сану і переваги з єпископським палицею в руках. У мить зникли м'які чернечі інтонації, і твердий голос воїна промовив:
  - Даю вам одну хвилину. Потім, коли я скомандую «Стріляй!», пусти в нього стрілу.
  Стріла була напоготові, цибуля наведена, а суворі очі лучника спрямовані на ціль. Повільно минала хвилина. Найджел про себе молився всім трьом своїм войовничим святим — не для того, щоб вони врятували його тіло в цьому житті, а щоб подбали про його душу в інший. Йому спало на думку спробувати тікати, але він відразу зрозумів, що не встигне вибратися зі свого притулку, як його прикінчать. І все-таки зрештою він ризикнув би кинутися на своїх ворогів і вже виготовився до стрибка, як раптом тятива лука чомусь луснула, видавши глибокий, чистий звук на кшталт струни арфи, і стріла зі брязкотом ударилася об плити підлоги. Тієї ж миті молодий кучерявий лучник, широкоплечий і широкогрудий, мабуть неймовірно сильний, з відкритим, привітним обличчям і чесним поглядом карих очей, що говорили про відвагу і добродушність, оголивши меч, кинувся вперед і став поруч із Найджелом.
  - Ну ні, друзі, - крикнув він, - не стане Семкін Ейлвард стояти і дивитися, як сміливця вбивають, наче зацькованого звіра! П'ятеро на одного — не дуже справедливо. Ось двоє проти чотирьох вже краще. Клянуся своїми десятьма пальцями, ми зі сквайром Найджелом залишимо цей зал разом, чи то на своїх ногах, чи ні.
  Жахливий вигляд союзника та його репутація серед товаришів ще більше остудили і без того не надто палку завзятість нападників. У лівій руці Ейлвард тримав натягнуту цибулю, а всі знали, що від Вулмерського лісу до Уелда він — найшвидший і найвлучніший стрілець і валить оленя, що біжить, з двохсот кроків.
  — Ну, Бедлзміре, прибери пальці зі спуску, бо твоїй правій руці не довелося відпочити кілька місяців, — сказав Ейлвард. - Мечами - будь ласка, друзі, але стріли, клянуся, ніхто не випустить, перш ніж не полетить моя.
  Від цієї нової перешкоди нова хвиля люті захлиснула серця настоятеля та ризничого.
  - Недобрим буде цей день для твого батька-орендаря, Ейлварде, - прошипів ризничий. — Він ще пошкодує, що почав сина, через який втратить у Круксбері і землю і дах.
  — Мій батько — хоробрий чоловік. Він пошкодував би ще більше, якби його син припустив, щоб на його очах відбулася брудна справа, - твердо відповів Ейлвард. — Ну, друзі, навалися, ми готові.
  Пам'ятаючи про обіцяну нагороду, якщо їм станеться паща, служачи монастирю, і про покарання, що загрожує, якщо вони не виконають свій обов'язок, четверо лучників уже приготувалися до атаки, як раптом несподівана обставина надала справі зовсім іншого обороту.
  Поки в капітулі розгорталися ці войовничі сцени, у дверях скупчилась ціла купа всякого народу — ченці, брати-миряни, слуги, — і всі з живою цікавістю, як люди, що вирвалися з тьмяної рутини життя, спостерігали за розвитком драми. І ось у далеких рядах щось раптом почало рухатися, рух швидко змістився в центр натовпу, нарешті хтось стрімко розсунув передні ряди, і в проході з'явився незвичайного, вишуканого вигляду незнайомець. З самої своєї появи він ніби встав і над капітулом, і над монастирем, над ченцями, прелатом, лучниками, немов нероздільний король всього і вся.
  Це була людина трохи старша за середній вік, з рідким волоссям лимонно-жовтого кольору, загнутими догори вусами і борідкою клином того ж кольору. Над подовженим, зритим глибокими зморшками обличчям виступав величезний, гачкуватий, мов орлиний дзьоб, ніс. Від постійного перебування на сонці та на вітрі шкіра незнайомця вкрилася бронзовою засмагою. Він був високий на зріст, худий і рухливий, але в той же час жилистий і міцний. Одне око в нього було повністю закрите віком; повіка була плоска — вона прикривала порожню очницю. Зате інше око швидко і насмішкувато охопило відразу всю сцену. У ньому так яскраво світилися живий розум, глузливість і іронія, наче весь вогонь душі рвався назовні через цю вузьку щілину.
  Наряд його був настільки ж вартий уваги, як і він сам. На відворотах фіолетового камзола і плаща виднілися незрозумілі пурпурового кольору емблеми, що мали форму клинків. З плечей спадало дороге мереживо, а в його складках тьмяно мерехтіло червоне золото важкого ланцюга. Лицарський пояс на талії та лицарські золоті шпори, що поблискували на замшевих чоботях, без слів говорили про його високе становище. На лівому зап'ясті, на латній рукавиці, смирно сидів у клобуку маленький сокіл тієї породи, що сама по собі була ніби знаком високої гідності його господаря. При ньому не було жодної зброї; тільки за спиною на чорній шовковій стрічці висіла гітара; її довгий коричневий гриф виступав у нього з-за плеча. Ось такий чоловік, у вишуканому і владному образі якого відчувалася грізна сила, стояв і дивився на дві купки озброєних людей і розлючених ченців. Його глузливий погляд одразу прикував до себе загальну увагу.
  - Excusez! [15] - картаво вимовив він французькою. - Excusez, mes amis! [16] Я вважав, що відволікаю вас від молитви та роздумів, проте мені ще не доводилося бачити під покрівлею монастиря таких святих вправ - з мечами замість требників і лучниками замість служок. Боюся, що прибув не вчасно, проте я приїхав з дорученням від того, чиї справи не терплять зволікання.
  Настоятель та, мабуть, і ризничий почали розуміти, що справа зайшла надто далеко — набагато далі, ніж вони мали намір, і що їм нелегко буде без гучного скандалу зберегти свою гідність і добре ім'я Уеверлі. Тому, незважаючи на деяку відсутність люб'язності і навіть просто нешанобливі манери незнайомця, вони дуже зраділи його появі та втручанню у події.
  — Я — настоятель Уеверлійського монастиря, мій сину коханий, — сказав прелат. — Якщо ваше доручення може бути надбанням гласності, його слід передати тут, у капітулі; якщо ж ні, я прийму вас у своїх покоях, бо я бачу, що ви людина благородної крові і лицар і не стали б без жодної причини втручатися в справу нашого суду, справу, яка, як ви справедливо помітили, неприємно миролюбним людям на кшталт мене самого або братів ордена святого Бернарда.
  - Pardieu [17] , батько абат! - відповів незнайомець. — Варто лише глянути на вас і ваших ченців, щоб побачити, що це діло справді вам не до вподоби. А ще менше воно припаде вам до смаку, якщо я скажу, що швидше сам заступлюся за благородного юнака, що стоїть у ніші, ніж дам вашим лучникам його прикінчити.
  За цих слів настоятель перестав усміхатися і насупився.
  — Вам більше годиться, сер, якнайшвидше передати доручення, з яким, як ви кажете, ви прибули, ніж захищати підсудного від справедливого вироку суду.
  Незнайомець обвів суд запитуючим поглядом.
  — Доручення моє не до вас, добрий батько абат, а до однієї особи, мені незнайомої. Я був у нього в хаті, і мене послали сюди. Його звуть Найджел Лорінг.
  — Це я, шановний сер.
  - Я так і подумав. Я знав вашого батька, Юстаса Лорінга, і хоча він був удвічі більшим за вас, печатка його ясніше ясного лежить на вашому обличчі.
  — Ви не знаєте, в чому справа, — втрутився настоятель. — Якщо ви, сер, людина чесна, ви не станете на його бік, бо він злісно порушив закон, і не личить вірним підданим короля за нього заступатися.
  — І ви притягли його до суду! — радісно вигукнув незнайомець. — Ось справді граки вчинили суд над соколом! Так, бачу, ви вже зрозуміли, що судити його легше, ніж покарати. Дозвольте помітити вам, батько абат, що ваш суд неправий. Особам вашого сану право суду було дано для того, щоб ви могли приборкати підлеглого, що розбушувався, або п'яницю-лісника, а не для того, щоб тягнути на своє судилище шляхетну людину Англії, та ще ставити його під стріли своїх лучників, якщо він не згоден з вашим рішенням.
  Настоятель не звик до такого суворого осуду своїх дій у стінах власної обителі, та ще й перед ченцями.
  — Ну, може, вам доведеться самому переконатися, що абатському суду дано значно більше влади, ніж ви вважаєте, сер лицар, — заперечив він. Втім, я ще не знаю, чи справді ви лицар, — ваша нешаноблива і груба мова дозволяє в цьому засумніватися. А тому, перш ніж ми продовжимо розмову, ласкаво назвати своє ім'я та звання.
  Незнайомець засміявся.
  — А ви справді мирний народ, — гордо кинув він. — Покажи я цей знак, — і він торкнувся емблеми на відвороті камзола, — чи на щиті, чи на рицарському прапорі, і будь-який солдат, чи то у Франції, чи в Шотландії, тут же впізнав би червоне вістря списа Чандосів.
  Чандос, сам Джон Чандос, колір і гордість англійського мандрівного лицарства, герой більш ніж п'ятдесяти відчайдушних сутичок, людина, яку шанувала вся Європа! Найджел дивився на нього, не вірячи своїм очам. Лучники збентежено зробили крок назад, а ченці подалися вперед, щоб краще розглянути героя французьких воєн. На обличчі настоятеля гнів змінився усмішкою, і він знову заговорив, але вже куди м'якшим тоном:
  — Ми справді люди мирні, сер Джоне, і не дуже розуміємось на войовничій геральдиці. І все ж, як не міцні стіни монастиря, слава про ваші подвиги проникла крізь їхню товщу і дійшла до наших вух. Якщо ви побажали удостоїти увагою цього молодого сквайра, що збився з шляху, нам не личить перешкоджати вашим добрим намірам або відмовляти вам у проханні. Я дуже радий, що він матиме друга, який може подати йому гідний приклад.
  — Дякую вам за люб'язність, добрий батько абат, — недбало впустив Чандос, — але в цього юнака є друг гідніший, ніж я. Він набагато добріший до тих, кого любить, і страшніший для тих, кого ненавидить. А я лише його посланець.
  - Чи не зволите сказати мені, добрий і поважний сер, - звернувся до нього Найджел, - у чому ваше доручення?
  - Воно полягає в тому, mon ami, що ваш друг незабаром прибуде в місцеві краї і хоче провести ніч під покрівлею вашого будинку в Тілфорді на знак любові і поваги, які він живить до вашої родини.
  — Він завжди буде бажаним гостем у моєму домі, — відповів Найджел, — але все ж таки я хотів би, щоб він був із тих, хто вміє знаходити задоволення в убогій солдатській ночівлі під дахом жалюгідного житла. Ми зробимо все, що в наших силах, хоч це буде дуже мало.
  - Він сам солдат, і солдат відмінний, - сказав Чандос зі сміхом. — Довіряюсь, йому доводилося спати і не в таких місцях, як ваш Тілфордський будинок.
  — У мене мало друзів, гідний сер, — здивовано зауважив Найджел. — Будь ласка, скажіть мені, як його звуть.
  - Едуард.
  — Це, мабуть, сер Едуард Мортімер із Кента? Чи, може, сер Едуард Брокас, про якого часто розповідає леді Ерментруда?
  — Ні, ні, його звати просто Едуард. А якщо ви так уже хочете знати прізвище, то воно - Плантагенет [18] . Той, хто просить про ночівлю під вашою покрівлею, — ваш і мій король, його королівська величність Едуард Англійська.
  
  
  Глава VI
  Леді Ерментруда відкриває залізну скриню
  Дивні, неймовірні слова долинали до Найджела, немов уві сні. І, ніби уві сні, він бачив, як примирливо посміхнувся настоятель, як улесливо зігнувся ризничий, як загін лучників розсунув пестрий натовп, що закупорив прохід у капітул, і розчистив шлях для нього і для королівського посланця. Через хвилину він уже йшов поряд з Чандосом повз мирні келії. Перед ним височіла арка відчинених навстіж воріт, а далі, через зелені луки, йшла широка піщана дорога. Переживши жах від очікування безчестя і в'язниці, який щойно стискав його серце, Найджел з особливою гостротою відчув, як солодке і прозоре весняне повітря. Вони вже минули головний вхід, як раптом хтось торкнувся Найджела за рукав. Він обернувся і побачив перед собою славне засмагле обличчя кароокого лучника, який так несподівано прийшов йому на допомогу.
  — Ну, сер, що ж ви мені скажете? - спитав Ейлвард.
  — А що я можу сказати, добра людина? Тільки від щирого серця подякувати тобі. Клянусь святим Павлом, якби ти був навіть кровним братом, ти не міг би зробити для мене більше, ніж зробив.
  - Ясне діло. Лише цього мало.
  Найджел так і спалахнув від сорому і досади, тим більше, що розмова ця, трохи посміхаючись, слухала Чандоса.
  — Якби ти чув, що говорили в суді, ти знав би, що я не з тих, хто обсипаний земними благами. Чорна смерть заодно з ченцями зовсім розорила мої землі. Я охоче дав би тобі за допомогу жменю золотих, якщо це те, чого ти хочеш, та тільки в мене немає золота, а тому тобі доведеться задовольнятися моєю подякою.
  — Не треба мені вашого золота, — відрізав Ейлвард, — і вам ніколи не купити моєї вірності, навіть якби ви наповнили мені суму ноблями з трояндою [19] , не прийдися мені до душі. Я бачив, як ви приборкали солового коня і як без жодного страху говорили з настоятелем. Мені якраз і потрібен такий господар — я з радістю стану служити вам, якщо тільки у вас знайдеться для мене місце. Подивіться на ваших слуг — одразу видно, міцні були хлопці при вашому діді. А хто з них зараз натягне тятиву аж до вуха? Я ось через вас втратив службу в монастирі, де мені її шукати? Якщо я залишусь тут, пропадати мені, як істертій тятиві.
  — Ну, тобі місце знайдеться, — втрутився Чандос. — Такий хоробрий і зухвалий лучник не залишиться без діла за французьким кордоном. У мене дві сотні таких, і я буду радий, якщо серед них будеш і ти.
  - Дякую вам, благородний сер, за пропозицію, - відповів Ейлвард. — Я теж став би під ваш прапор охоче, ніж під чиєсь ще, — адже всі знають, що він завжди попереду. До того ж я досить наслухався про війну і знаю, що мало що перепадає. Але все ж, якби сквайр Найджел взяв мене до себе, я пішов би воювати під трояндами Лорінгів: хоч я і народився в Ізборнській громаді в окрузі Чичестер, виріс я в тутешніх краях, тут навчився справлятися з луком і, як син вільного землероба, хотів би краще служити своєму сусідові, ніж чужинцю.
  - Добра людина, - повторив Найджел, - я вже казав, мені нема чим платити тобі за службу.
  — Ви тільки візьміть мене на війну, а там я сам подбаю про плату. А поки що дайте мені місце в кутку вашого столу та шість футів підлоги, бо за сьогоднішню послугу монастирю я напевно отримаю батіг на спину та колодки на ноги. З цієї години Семкін Ейлвард — ваша людина, сквайр Найджел, і, присягаюсь усіма своїми десятьма пальцями, нехай диявол потягне мою душу, якщо ви колись пошкодуєте, що взяли мене на службу.
  Говорячи це, він підніс руку до сталевого шолома, закинув за спину жовту цибулю і рушив слідом за своїм новим господарем.
  - Pardieu! Я, здається, прибув a la bonne heure [20] , - сказав Чандос. — Я прискакав з Віндзора до вас у будинок і побачив, що там нікого немає, крім славної старої леді, яка розповіла мені про ваші біди. Від неї я пішов у монастир і встиг якраз вчасно — справа брала поганий оборот, стріли вже були готові, щоб вразити ваше тіло, а дзвін, Біблія і свічки чекали на вашу душу… Але от, якщо не помиляюся, і сама стара леді.
  І, мабуть, у дверях будинку з'явилася грізна постать леді Ерментруди; висохла, зігнута, вона йшла, важко спираючись на ціпок. Дізнавшись про поразку, яку зазнав абатський суд, вона хрипко розсміялася і погрозила сірій громаді ціпком. Потім вони пройшли до зали, де на честь знаменитого гостя на стіл було виставлено все найкраще, що знайшлося в будинку. У жилах господарки теж текла кров Чандосів. Вона простежувалася через спорідненість із де Греями, де Малтонами, де Валенсами, де Монтегю та іншими знатними та славетними пологами. Вони встигли поїсти, а слуги прибрати зі столу, перш ніж леді Ерментруда описала всі поєднання шлюбів і родинних зв'язків, всі геральдичні подробиці — поля, крокви, перев'язки, — які дозволяли по гербам встановити їхнє спільне походження. Леді Ерментруда знала все про кожну галузь і кожен син будь-якого благородного родоводу дерева як після Завоювання, а й до нього.
  Коли столи були прибрані, і вони залишилися в залі втрьох, Чандос передав леді Ерментруді доручення короля.
  — Король Едуард завжди згадує про вашого сина, благородного лицаря сера Юстаса. Наступного тижня він вирушає до Саутгемптона, і я його вісник. Він доручив мені передати вам, шляхетна і високошанована дама, що поїде він не поспішаючи і по дорозі з Гілдфорда проведе ніч під вашим дахом.
  За цих слів стара леді спочатку спалахнула від радості, але тут же зблідла від смутку.
  — Це велика честь для дому Лорінгів, — сказала вона, — але дах наш тепер такий жалюгідний, а їжа, як ви самі бачили, така мізерна! Король не знає, що ми зовсім збідніли. Боюся, ми здамося йому просто скупцями.
  Але Чандос заспокоїв її. Повіт короля пройде далі, у Фарнемський замок. Дам з ним немає, а сам він, хоч і король, витривалий солдат і мало думає про зручності. У всякому разі, коли він оголосив про свій намір, вони повинні коритися. Нарешті, делікатним чином Чандос запропонував скористатися його гаманцем. Але до леді Ерментруді вже повернулася властива їй незворушність.
  — Що ви, що ви, любий родичу, не треба! Я зроблю все, що в моїх силах, щоб прийняти короля як годиться. Він зрозуміє, що, хоча в домі Лорінгів йому не можуть запропонувати частування смачніше, зате їхня кров і життя належать йому одному.
  Чандос повинен був їхати назад у Фарнемський замок і ще далі, але він висловив бажання спершу прийняти ванну в Тілфорді, бо, подібно до багатьох лицарів, любив попаритися в такій гарячій воді, в якій тільки міг всидіти.
  Тому в кімнату для гостей внесли велику бочку, міцно стягнуту обручами, — трохи ширше й трохи нижчу за маслобойку, а Найджел був запрошений скласти гостю компанію, поки той парився, знемагаючи в киплячій воді.
  Найджел примостився на краю високого ліжка і, бовтаючи ногами з цікавістю і здивуванням дивився на вишукані риси обличчя знаменитого воїна, його скуйовджене жовте волосся і м'язисті плечі, ледве видно в стовпі густої пари. Чандосу хотілося поговорити, і Найджел нетерпляче засинав його питаннями про війну, жадібно вбираючи кожне слово, що долітало до нього з хмари пари, подібно до віщунів стародавніх оракулів. Чандос був старим вояком, для нього війна давно втратила колишню привабливість. Тому, слухаючи квапливі, плутані питання Найджела і бачачи, з якою увагою та захопленням той ловить кожну відповідь, він заново переживав палкі дні своєї юності.
  — Розкажіть мені ще про валлійців, шановний сер, — просив сквайр. — Вони добрі солдати?
  — Валлійці — хоробри воїни, — відповів Чандос, хлюпаючись у чані. — Якщо їх долинами проїжджати з невеликим загоном, сутички будуть на кожному кроці. Їхні лицарі спалахують в одну мить, як сухий верес від вогню. Але якщо ти можеш трохи перечекати, трапляється, вони й остигають.
  - А шотландці? Адже ви з ними воювали?
  — Ні на світі краще за воїнів, ніж шотландські лицарі. І тому, хто встоїть у бою з найкращими з них — Дугласом, Мюрреєм чи Сітоном, вчитися більше нема чого. Будь ти як завгодно сильний, але якщо відправишся на північ, то завжди зустрінеш лицаря, який не поступається тобі в силі. Якщо валлійці подібні до сухого вересу, то, pardieu, шотландці більше схожі на торфовище — вони димляться не перестаючи, і кінця цього немає. Я не раз бував там із військом, бо навіть у мирний час енікські Персі чи комеданти Карлайла не могли обійтися без чвар і сутичок із прикордонними кланами.
  — Мені пригадується, батько казав, що вони чудові копійники.
  — Найкращі у світі. Списи у них довгі, футів по дванадцять, і вони дуже щільно стуляють ряди. Зате їхні лучники нікуди не годяться, окрім хіба людей Еттріка та Селкірка, ті — уродженці лісів. Будь ласка, Найджел, відчини віконце, стало надто парно. А ось валлійці, навпаки, погані копійники. Найкращі лучники в усьому Уельсі - з Гуента. Луки мають страшної сили, їх роблять із деревини в'яза. Я знав одного лицаря, так його кінь убило стрілою, яка спочатку пройшла через його кольчугу, ногу і сідло. І все-таки хіба можна порівняти стрілу, навіть пущену з величезною силою, із цими новими залізними кулями, які викидає порох і які розбивають лати, як камінь яйце!
  - Тим краще для нас! — вигукнув Найджел. — Отже, є хоча б одна славна справа, яку треба зробити тільки нам.
  Чандос коротко засміявся і кинув на розчервонілий Найджела швидкий, співчутливий погляд.
  - Твоя манера говорити нагадує мені промови старих з мого дитинства, - сказав він. — У ті дні ще доживали свого віку справжні старі мандрівні лицарі, і вони говорили зовсім як ти. Хоча ти дуже молодий, ти — з минулого століття. Звідки в тебе такі думки та слова?
  — У мене було лише одне джерело — леді Ерментруда.
  - Pardieu! Вона чудово натягла яструбка: він уже готовий до полювання на благородну дичину. Але було б краще, якби під час першого полювання сидів у мене на руці. Ти хотів би вирушити зі мною на війну?
  У Найджела на очі навернулися сльози, і він міцно стис худу руку, простягнуту йому з ванни.
  — Клянуся святим Павлом, краще за це не може бути нічого на світі! Тільки я боюся залишити леді Ерментруду — про неї більше нема кому подбати. Якби це можна було якось влаштувати.
  — Король сам усе владнає. А до його приїзду більше не говоритимемо про це. Але якщо ти хочеш поїхати зі мною.
  — Хіба ж можна мріяти про більше? У всій Англії не знайдеться сквайра, який не схотів би служити під прапором Чандоса! А куди ви їдете, шановний сер? І коли? У Шотландію? В Ірландію? До Франції? Втім, на жаль…
  Його сяюче обличчя затьмарилося. На мить він забув, що носити обладунки йому так само не за коштами, як із золотої страви. Миттю впали всі його райдужні надії. О, ці низькі життєві турботи! Чому вони завжди стіною стоять між мрією та її втіленням? Адже зброєносець такого лицаря має бути одягнений у все найкраще. А всіх доходів від Тілфорда ледве вистачило б на самі лати.
  Навчений життєвим досвідом Чандос проникливим своїм розумом відразу зрозумів, чому у Найджела раптом змінився настрій.
  — Якщо ти воюватимеш під моїм прапором, то я сам подбаю про твоє спорядження, — сказав він. — І будь ласка, не заперечуй.
  Найджел сумно похитав головою.
  - Це неможливо. Леді Ерментруда швидше продасть цей старий будинок і останній клаптик землі навколо нього, ніж дозволить мені прийняти ваш щедрий дар. Але я не впадаю у відчай — тільки минулого тижня я роздобув собі шляхетного бойового коня, не заплативши ні пенса. Може, мені так само пощастить і зі спорядженням.
  — А як ти дістав коня?
  — Мені його подарували ченці з Уеверлі.
  - Чудеса! Pardieu! Через те, що я бачив у монастирі, від них ти міг отримати лише прокляття.
  — Кінь був їм не потрібен, вони й віддали його мені.
  — Отже, залишається знайти людину, якій не потрібні обладунки, і вона віддасть їх тобі. І все ж таки сподіваюся, ти ще подумаєш і дозволиш мені спорядити тебе на війну — тим більше, що добра леді вважає мене твоїм родичем.
  — Дякую вам, благородний сер. Якби я і звернувся до когось за допомогою, то тільки до вас. Але спершу я спробую дещо інше. А тепер прошу вас, добрий сер Джоне, розкажіть мені що-небудь про ваші славні копійні потіхи з французами — вся країна тільки й говорить про ваші подвиги, і я чув, що одного ранку від вашого списа впали разом три лицарі. Це правда?
  — Підтвердити це можуть ось ці шрами на тілі. Але це все божевілля молодості.
  — Чому ви кажете, що це — навіженість? Хіба не так домагаються почестей та прославлення своєї пані?
  - Добре, що ти так думаєш, Найджел. У твої роки у чоловіка має бути гаряча голова та піднесена душа. І я був такий самий і бився за рукавичку своєї дами, або за обітницею, або просто з любові до бою. Але коли подорослішаєш і під твоєю командою опиняються люди, то доводиться думати про інші речі. Тут не до почестей — треба подбати про безпеку армії. Адже не від твого списа, меча чи руки залежить кінець бою; зате твоя холодна голова може врятувати майже програну битву. Армії потрібні не Роланд, Олів'є та інші паладини, а люди, які знають, коли треба атакувати в кінному строю, а коли поспішати; як треба розставити лучників між копійниками так, щоб одні прикривали інших; як притримати резерв і ввести його в справу в ту єдину мить, коли він може змінити хід битви; як одразу розпізнати, де палиця, а де тверда земля.
  — Але якщо лицарі не робитимуть своєї справи, такій людині ніякий розум не допоможе.
  - Правильно, Найджел. Тому нехай кожен сквайр вирушає на війну з таким же палким серцем, як у тебе. Однак мені не можна більше гаяти, треба виконувати королівську службу. Тепер я одягнуся, попрощаюся з благородною леді Ерментрудою і поїду до Фарнема. Ми знову побачимося, коли я прибуду з королем.
  Увечері Чандос поїхав. Кінь спокійно йшов кроком мирними стежками, а він бриняв на гітарі — Чандос любив музику і славився своїми веселими піснями. Мешканці хатин виходили на поріг і зі сміхом аплодували йому. Глибокий чистий голос Чандоса то злітав нагору, то падав під веселе брязкіт струн. Не багато з тих, повз кого він проїжджав, впізнали б у цій вишуканій одноокій людині з жовтим волоссям найсмачнішого полководця і найхоробрішого воїна у всій Європі. Тільки раз, коли він в'їжджав до Фарнема, до нього кинувся старий, понівечений солдат і обійняв його коня, як собака обхоплює лапами господаря. Чандос лагідно сказав йому і кинув золотий.
  
  Найджел і леді Ерментруда залишилися наодинці зі своїми турботами і сиділи, сумно дивлячись один на одного.
  — Підвал майже зовсім порожній, — подав голос Найджел, — там залишилося всього дві барило легкого пива та діжка вина з Канарських островів. Ну як подаси це на стіл королю і придворним?
  — Треба роздобути бордоцького вина. Тоді подамо бордоське, теля від строкатої корови, курей і гусей, і їжі вистачить — якщо він проведе в нас лише одну ніч. А скільки буде з ним людей?
  — Не менше дюжини.
  Стара леді у розпачі заламала руки.
  — Ну, годі, не приймайте все так близько до серця, люба пані. Варто сказати слово, і король із придворними зупиниться в Уеверлі, де знайде все, що забажає.
  - Нізащо! - Вигукнула леді Ерментруда. — Сором і ганьба впадуть на наш дім, якщо король мине наші двері, після того, як милостиво побажав увійти до них. Ну, робити нічого. Вихід у мене один. Не думала, що мені колись доведеться піти на це, але знаю, що він був би задоволений, і я це зроблю.
  Вибравши зі зв'язки ключик, вона попрямувала до залізної скрині і відперла її. Пронизливо заскрипіли іржаві петлі і кришка відкинулася. Старій леді нечасто доводилося заглядати у священну схованку, де зберігалися її скарби. На самому верху лежало кілька предметів колишньої розкоші: шовковий плащ, усіяний золотими зірками, розшитий сріблом чепець, шматок венеціанського мережива. Нижче лежали загорнуті у шовк реліквії; їхня стара леді виймала особливо дбайливо: чоловіча мисливська рукавичка, дитячий черевичок, бант із блідо-зеленої стрічки, кілька листів, написаних грубим нерівним почерком, і нерукотворний образ св. Хоми. З самого дна вона витягла ще три предмети, обгорнуті шовковою тканиною, поклала на стіл. То справді був грубий золотий браслет, усипаний неограненными рубінами, золотий таця і високий, теж золотий, кубок.
  — Ти вже чув від мене про ці речі, Найджело, тільки ніколи їх не бачив. Я не відкривала скриню, щоб у скрутну хвилину не впасти в спокусу і не перетворити все це на гроші. Я намагалася не тільки не бачити, а й не думати про них. Але зараз волає честь будинку, і ми повинні з ними розлучитися. Цей кубок мій чоловік сер Нел Лорінг виграв під час облоги Белграда. Він та його друзі від зорі до зорі билися на турнірах проти кольору французького лицарства. Піднос подарував йому лорд Пембрук на згадку про його хоробрість у битві при Фолкерку [21] .
  — А браслет, люба пані?
  — Обіцяй, що не сміятимешся.
  — Ні, звичайно, з якого дива мені сміятися.
  - Цей браслет був призом королеви краси. Мені підніс його сер Нел Лорінг перед усіма високопоставленими дам Англії за місяць до нашого весілля. Подумай тільки, Найджел: я, ось така зігнута стара, була королевою краси. П'ять доблесних лицарів впали від його списа, перш ніж він виграв для мене цю дрібницю. І ось, наприкінці життя…
  — Ні, ні, люба пані, цю річ ми не віддамо.
  - Віддамо. Він був би задоволений. Я чую, що він шепоче мені на вухо. Честь була для нього все, решта – ніщо. Візьми браслет, Найджел, поки я тверда серцем. Завтра ти поїдеш з ним у Гілдфорд, знайдеш там золотих справ майстра Торолда і отримаєш достатньо грошей, щоб заплатити за все, що нам потрібно до приїзду короля.
  Вона відвернулася, щоб Найджел не побачив, як затремтіло її зрізане зморшками обличчя; стукіт залізної кришки заглушив ридання, що вирвалося було з її змучених грудей.
  
  
  Глава VII
  Як Найджел поїхав за покупками до Гілдфорда
  Вранці Найджел вирушив виконувати покладене на нього доручення. Ішов червень місяць, стояла чудова погода. Найджел був молодий, і на душі в нього було легко і радісно, коли він їхав з Тілфорда в недалеке містечко Гілдфорд. Він сидів на своєму величезному бойовому соловому коні, а кінь то грав під ним, то ставав дибки, такий же гарячий і веселий, як його господар. Навряд чи того ранку у всій Англії знайшлася б ще така гарна, життєрадісна пара. Спершу піщана дорога вела через ялинник, і м'який вітерець обдавав їх смолистим запахом хвої; потім пішли вересові пагорби, вони тяглися далеко з півдня на північ, безлюдні, необроблені: землі на схилах були майже безплідні та сухі. Найджел проминув Круксберійські луки, потім пустку біля Патнема, і, прямуючи піщаною стежкою, заглибився в зарості папороті і вересу — він хотів вибратися на дорогу паломників там, де вона від Фарнема і Сила повертає на схід. Рукою Найджел раз у раз перевіряв сідельну сумку, куди, надійно її перев'язавши, він уклав безцінні скарби леді Ерментруди. Перед його очима мірно погойдувалася міцна рудо-бура шия коня, всім тілом він відчував плавний, вільний рух тварини, чув глухий стукіт його копит і готовий був співати і кричати просто від життя, що переповнювало його радість.
  Позаду Найджела, на маленькому гнідом поні, ще недавно його єдиного верхового коня, їхав Семкін Ейлвард, лучник, який прийняв на себе обов'язки слуги та охоронця. Його могутній торс із широченими плечима, здавалося, ось-ось переважить і перекине маленького конячка, але він спокійно трусив, насвистуючи веселу пісеньку, і перебував у такому ж чудовому настрої, що й його господар. Зустрічні чоловіки привітно кивали веселого лучника, жінки посміхалися; сам же він їхав, переважно повернувши голову через плече і проводжаючи поглядом кожну спідницю. Одна тільки людина відповіла йому не надто люб'язно. То був високий сивий старий з червоними щоками, якого вони зустріли на болоті.
  — Доброго ранку, любий батько! - закричав побачивши його Ейлвард. — Як там у вас у Круксбері? Як нова чорна корова та вівці з Елтона? А молочниця Мері? І взагалі як справи?
  — Не тобі питати, нероба, — відповів старий. — Ти розлютив уеверлійських ченців, у яких я орендую землю, і тепер вони хочуть вигнати мене з ферми. Щоправда, маю ще три роки терміну, і нехай вони роблять що завгодно, тільки раніше я звідти не піду. Ось уже не думав, що колись втратить своє вогнище через тебе, Семкін. І дивись, з'явись ти хоч раз у Круксбері, я виколочу пилюку з твоєї куртки здоровою орешиною, хоч ти геть який вимахав.
  — Тоді тобі доведеться зайнятися цією справою завтра вранці, добрий батько, — завтра я приїду до тебе. Тільки в Уеверлі я не зробив нічого такого, чого б не зробив ти сам. Подивися мені в очі, гаряча ти голова, і скажи по совісті: невже ти стояв би склавши руки і дивився, як за наказом жирних ченців убивають останнього Лорінга? Он їде — голова гордо піднята, а душа витає в хмарах. Якби ти так зробив, я відмовився б від такого батька.
  - Що ти, Семкін! Якщо все було, як ти кажеш, тоді ти справді вчинив як треба. Але ж нелегко втрачати стару ферму, коли ти душею приріс до цієї доброї, родючої землі.
  — Ну, батько! Попереду ще три роки, чого тільки не станеться за цей час! Я ось піду на війну, а коли зламаю у Франції пару скриньок, ти зможеш купити скільки завгодно доброї родючої землі і добре посміятися з настоятеля Джона і його стряпчого. Чим я гірший за Тома Уітстефа з Черта? Коли через півроку він повернувся, кишені в нього були набиті золотом, а на руках висіло по французькій дівці.
  — Упаси нас Господи від дів, Семкін. Ну, а що до грошей, то якщо їх там можна видобути, ти нагрібеш їх не менше за всякого, хто йде на війну. Гаразд, синку, їдь. Твій господар уже перевалив за вершину пагорба.
  Отримавши таке наказ, лучник помахав батькові рукою в латній рукавиці, пришпорив коня і скоро наздогнав сквайра. Найджел кинув погляд через плече і притримав коня, поки голова поні не зрівнялася з його сідлом.
  — Кажуть, лучник, у тутешніх місцях погулює розбійник?
  - Так, добрий сер. Це кріпак сера Пітера Мендевіла, він збунтувався і біг у ліс. Його прозвали Патнемським вовком.
  — А чому його досі не зловили? Якщо людина грабує і розбійничає, то позбавити округу такого зла — справді справа честі.
  — Королівські сержанти вже двічі наїжджали з Гілдфорда, щоб його спіймати, але в цієї лисиці багато нір, і витравити його звідти не так просто.
  — Клянусь святим Павлом, якби не поспішна справа, я звернув би з дороги і пошукав її. То де, кажеш, він живе?
  — За Патнемом є велике болото, а далі — печери. Там він і ховається зі своїми людьми.
  - З людьми? У нього що, ціла зграя?
  - Кілька людей.
  — Схоже, це гідна справа. Після того як король приїде і знову поїде, ми присвятимо день Патнемському розбійнику. Не думаю, щоб нам довелося зустріти його сьогодні цим шляхом.
  — Вони грабують паломників на Вінчестерському тракті, а тутешніх не чіпають, тим самим, хто їм допомагає, щедро платять. Їх тут дуже шанують.
  - Легко бути щедрим, якщо гроші крадені, - заперечив Найджел. — Думаю, вони не нападатимуть на людей озброєних, як ми з тобою, і нам від них не буде пуття.
  Вони проїхали пустельне болото і вийшли на головний тракт, яким прочани із Західної Англії прямували до національної святині — Кентербері. З Вінчестера дорога піднімалася мальовничою Іченською долиною до Фарнема. Тут вона поділялася на дві: одна тяглася вздовж Хогзбецького гребеня, інша кучерявою стрічкою тікала на південь, до пагорба св. Катарини, де колись стояла церква паломників, багатолюдна, багата, сяяла пишнотою; тепер же на цьому місці виднілася лише купа сірих руїн. Цією дорогою і поїхали Найджел з Ейлвардом, прямуючи до Гілдфорда.
  Попутників у них не виявилося, зате назустріч попався натовп паломників, які поверталися з прощу. На капелюхах у них були зображення св. Фоми та свинцеві судини або раковини равликів зі світом, а за плечима — торбинки з покупками. Чоловіки йшли пішки, жінки їхали ослами. Натовп був брудний, обірваний, покритий дорожнім пилом. І люди, і тварини брели, ледве переставляючи ноги, наче вже втратили надію знову побачити рідну хату. До села Патнем вони так і не зустріли нікого, окрім цього натовпу та кількох жебраків і менестрелів, що сиділи у вересі узбіччям дороги, сподіваючись на випадковий фартинг перехожого. Сонце стояло вже високо, легкий вітер гнав по дорозі пилюку, і, в'їхавши до села, вони з насолодою промочили горло кухлем елю на заїжджому дворі. Коли вони виїжджали, шинкарка попрощалася з Найджелом дуже холодно, тому що він не надав їй належної уваги, зате Ейлварду відважила ляпас — за дуже старанну увагу.
  По той бік Патнема дорога йшла густим змішаним дубовим та буковим лісом, під пологом якого буйно розрослися папороті та тернина. Тут їм зустрівся дозор — кілька сержантів, високих малих на добрих конях, у шкіряних куртках та шапках, з списами та мечами. Вони повільно їхали по тіньовому боці дороги. Коли мандрівники наблизилися, дозорці запитали, чи не було у них на дорозі якихось неприємностей.
  — Будьте обережні, — додав один із них, — розбійник та його дружина вийшли на промисел. Тільки вчора вони вбили одного купця із заходу через сотню крон.
  — Ви кажете, його дружина?
  - Так сер. Вона завжди з ним і не раз його рятувала, бо він хоч і сильний, а мізками розкидає вона. Сподіваюся, днями побачимо їхні голови на зеленій траві.
  Дозор попрямував у бік Фарнема, і, як виявилося, геть від розбійників, які, мабуть, стежили за ним з гущавини чагарника, що зростав по обидва боки дороги. Найджел і Ейлвард поїхали далі і раптом за поворотом побачили високу миловидну жінку, яка сиділа біля дороги, заламуючи руки та гірко плачучи. Побачивши плачу красуню, Найджел пришпорив коня і в три стрибки опинився біля нещасної дами.
  — Чому ви плачете, прекрасна пані? — спитав він. — Чи можу я вам чимось допомогти як добрий друг? Невже знайшлася така жорстока людина, що могла вас образити?
  Вона встала, з надією і благанням звернувши до нього обличчя.
  - Ox, врятуйте мого батька! - Вигукнула вона. — Ви випадково не зустріли дорожню варта? Вони вже пройшли тут, і я боюсь, що тепер їх не наздогнати.
  - Так, вони поїхали далі. Але ми також можемо вам допомогти.
  — Тоді благаю, скоріше! Адже вони, можливо, вбивають його! Вони потягли його в той ліс, і я чула, як голос його завмер вдалині. Швидше, благаю, швидше!
  Найджел зістрибнув з коня і кинув поводи Ейлварду.
  - Е, ні, сер. Ми підемо разом. Скільки там було розбійників?
  — Два здоровенні дитинки.
  — Тоді я також іду.
  - Ні, Ейлвард, у жодному разі, - сказав Найджел. — Таким чагарником коні не пройдуть, а кидати їх тут, на дорозі, не можна.
  — Я стережу їх, — втрутилася дама.
  - Ні, Поммерса вам не втримати. Залишайся тут, Ейлварде, поки я не покличу. Ні з місця! Це наказ.
  Говорячи так, Найджел, з очима, що горять від радості в очікуванні пригод, вихопив меч і кинувся до лісу.
  Він біг швидко і довго; перетнув одну галявину, іншу, продерся крізь густий чагарник, з легкістю оленя перемахнув через зарості терну, вдивляючись то в один, то в інший бік, щосили напружуючи слух; але до нього долинало лише воркування диких голубів. Однак він завзято просувався вперед, у думках бачачи перед собою то ридаючу жінку, то чоловіка, що чекає порятунку. І тільки коли зануріли ноги, він, задихаючись, зупинився і згадав, що йому ще треба залагодити власні справи і що настав час повернутися на Гілдфордську дорогу.
  
  Тим часом Ейлвард по-своєму намагався втішити жінку, яка плакала, уткнувшись обличчям у сідло Поммерса.
  — Ну, ну, не плачте, красуне, — казав він, — а то, дивлячись на вас, я й сам заплачу.
  — На жаль, добрий лучник, він був найкращий з батьків, такий ніжний і лагідний. Якби ви його знали. Він би і вам сподобався.
  - Ну-ну, годі! З ним нічого не станеться. Сквайр Найджел приведе його назад.
  - Ах ні, я більше ніколи його не побачу! Тримайте мене, лучник, бо я зараз упаду.
  Ейлвард міцно обхопив її гнучку талію. Жінка, що втрачає свідомість, припала до нього, закинувши руку йому на плече і повернувши бліде обличчя назад.
  Раптом Ейлвард побачив, що вираз її очей змінився: у них майнула надія, потім шалена радість і торжество перемоги, і зрозумів, що насувається якась небезпека. Він жваво відштовхнув її від себе і відскочив убік — і якраз вчасно: на нього ледь не обрушився удар кийку, який тримав у руках ще більшого зросту, ніж він сам. Він встиг побачити стиснуті в шаленій люті страшні білі зуби, схвильовану голову і блискучі звірині очі. Наступної миті він, різко ухилившись від нового нищівного удару кийку, кинувся на супротивника.
  Обхопивши обома руками розбійника, притиснувши обличчя до його кудлатої бороди, Ейлвард, задихаючись, ледве переводячи дух, почав стискати його величезне тіло. То була боротьба не так на життя, але в смерть. Вони тупцювали на курній дорозі, то подаючись убік, то відступаючи в іншу. Двічі під натиском неймовірної сили розбійника Ейлварду ледве вдавалося втриматися на ногах, і двічі сила і спритність молодості допомогли йому встояти і ще міцніше стиснути супротивника. Нарешті йому пощастило, він зумів підставити ногу і одним сильним ривком повалити розбійника на землю. Падаючи, той хрипко закричав. Тільки-но він торкнувся землі, як Ейлвард придавив його коліном і, зануривши свій короткий меч у густу бороду, притиснув вістря до горла.
  — Клянуся своїми десятьма пальцями, — вимовив він, важко переводячи дух, — тільки ворухнися, і тобі кінець.
  Розбійник лежав нерухомо, приголомшений падінням. Ейлвард озирнувся. Жінки ніде не було — при першій сутичці вона зникла в густому лісі.
  Тоді Ейлвард потурбувався про долю господаря. Йому спало на думку, що Найджела заманили в пастку і там прикінчили. Але, на щастя, його побоювання були марними, невдовзі господар з'явився на дорозі — він вийшов на неї неподалік місця зустрічі з незнайомкою.
  — Клянусь святим Павлом! - Вигукнув він, підходячи. — На кому ти сидиш? А де жінка, яка удостоїла нас проханням про допомогу? На жаль, я не знайшов її батька.
  - Тим краще для вас, сер, - відповів Ейлвард, - боюсь, що батько у неї сам диявол. Вона ж, мабуть, і є дружина Патнемського вовка. А ось це він сам. Він напав на мене і мало не вибив мені палицею мізки.
  Розбійник, що відкрив на той час очі, перевів злісний погляд зі свого переможця на новоприбулого.
  - Тобі пощастило, лучник, - сказав він, - багато з ким мені доводилося боротися, але ще нікому не вдавалося мене здолати.
  - Мабуть, хватка в тебе, як у ведмедя, - відповів Ейлвард. — Та тільки боягуз робить так, як ти, — ти хотів розмозжити мені палицею голову, поки твоя дружина тримала мене. До того ж підло заманювати проїжджих у пастку, волаючи до їх жалю і просячи допомоги. Ми мало не поплатилися життям за доброту серця. Адже може статися, що той, кому справді потрібна наша допомога, не отримає її. І цей гріх також буде на тобі.
  — Коли проти тебе весь світ, — похмуро відповів розбійник, — подітися нікуди, треба боротися щосили.
  — Ти заслужив шибеницю вже за одне тільки, що втягнув у свою брудну справу ту гарну жінку з благородною мовою. Зв'яжи йому руки поводи, Ейлвард, ми відведемо його в Гілдфорд.
  Лучник уже дістав із сумки запасну тятиву і зв'язав бранця, як раптом Найджел обернувся і злякано скрикнув.
  - Пресвята Діва Марія! А де моя сідельна сума?
  Сума була зрізана гострим ножем. З сідла звисали лише кінці ременя. Ейлвард і Найджел з жахом дивилися один на одного. Потім молодий сквайр підняв стиснуті в кулаки руки і в розпачі схопився за голову.
  — Браслет леді Ерментруди! - вигукнув він. - Кубок мого діда! Мені не можна їх втратити! Краще смерть! Що я скажу? Я не можу повернутися додому, доки їх не знайду. Ейлварде, Ейлварде, як же ти дав їх вкрасти?
  Чесний лучник відкинув сталевий шолом і почухав скуйовджену голову.
  — Не розумію, як це сталося. Та й ви не казали, що в сумці є щось цінне, бо я краще дивився б за нею. Звичайно, це зробив не він, я його ні на мить не випускав із рук. Зрізати сумку могла тільки та жінка, що втекла, доки ми боролися.
  Найджел розгублено тупцював на дорозі.
  — Якби я знав, де знайти цю жінку, я пішов би за нею хоч на край світу. А шукати її в цьому лісі — все одно, що миша в пшеничному полі. Добрий святий Георгію, ти, що кинув дракона, благаю тебе, в ім'я твого славного, благородного подвигу, допоможи мені! І ти, великий святий Юліан, заступник всіх мандрівників, що потрапили в біду! Дві свічки вічно горітимуть перед твоїм зображенням у Годлмінгу, тільки поверни мені сумку. Господи, я віддам усе, що завгодно, аби повернути її!
  — А ви дасте мені моє життя? — раптом подав голос розбійник. — Обіцяйте дати мені свободу, і ви отримаєте сумку. Якщо, звісно, взяла її моя дружина.
  - Ні, цього я не можу зробити: постраждала моя честь, - відповів Найджел. — Втрата — моя особиста справа, звільнити тебе — значить завдати шкоди іншим людям. Клянусь святим Павлом, я вчинив би безчесно, якби, рятуючи своє майно, відпустив би тебе грабувати чуже.
  — Я зовсім не прошу мене відпустити, — сказав Патнемський вовк. — Тільки обіцяйте, що мені збережуть життя, і я поверну сумку.
  — Цього я теж не можу обіцяти: твою долю вирішать шериф і суддівські у Гілдфорді.
  — Тоді обіцяйте тільки замовити за мене слово.
  — Оце я обіцяю, тільки поверни мені сумку. Щоправда, я не знаю, чи тобі допоможе моє слово. Втім, усе це пусті розмови. Невже ти думаєш, ми такі дурні, що повіримо, ніби ти повернешся, якщо ми тебе відпустимо.
  — А я не прошу про це. Я не можу повернути сумку, не сходячи з місця. Ви присягнете честю і всім, що вам дорого на світі, що проситимете суддів про поблажливість?
  - Клянуся.
  — І що дружину мою не чіпатимуть?
  — Теж обіцяю.
  Розбійник закинув голову і видав протяжний пронизливий крик, подібний до вовчого вию. Деякий час нічого не було чути, а потім з лісу неподалік пролунав такий самий крик, чистий і пронизливий. Патнемський вовк ще раз крикнув, і спільниця знову відповіла. Він покликав утретє, як олень у гущавині кличе свою оленіху. І тут же зашаріло листя кущів, затріщали гілки, і перед ним знову з'явилася та напрочуд гарна висока жінка. Обличчя її було бліде. Не глянувши ні на Ейлварда, ні на Найджела, вона підбігла до чоловіка.
  — Любий, любий пане, — вигукнула вона, — тобі не зробили нічого поганого? Я чекала біля старого ясена, а ви всі не йшли і не йшли.
  — Бачиш, дружина мене таки схопили.
  — Будь проклятий цей день! Відпустіть його, добрі, благородні панове, не забирайте його в мене!
  — Вони замовляють за мене слово в Гілдфорді, — сказав розбійник. — Вони присяглися. Тільки спершу поверни їм сумку, що ти взяла.
  Вона витягла сумку з-під широкого плаща.
  - Ось вона, благородний сер. Справді, мені нелегко було взяти її, адже ви пошкодували мене в моїй біді. Пошкодуйте нас ще раз! Будьте милосердні, добрий сер. На колінах благаю вас, благородний і добрий сер!
  Найджел схопив мішок, обмацав його і з полегшенням відчув під рукою скарби леді Ерментруди.
  - Я дав слово, - відповів він, - і зроблю, що можу. Але вирішуватимуть справу інші. Встаньте, будь ласка, більше нічого не можу обіцяти.
  — Що ж, нанівець і суду немає, — відповіла вона і, спокійно дивлячись на них, піднялася з колін, — я благала про співчуття, а більше мені просити нема про що. Ну а перш ніж повернутися до лісу, хочу застерегти вас – будьте обережні, не втратите мішок ще раз. Ти ж, лучник, не бачив, як я взяла сумку? А це було так просто. І може статися ще раз. Тому подивися сюди. У рукаві я завжди ношу ножа, він невеликий, але дуже гострий. Я непомітно витягла його, а коли вдала, ніби плачу, уткнувшись у сідло, ось так перерізала...
  З швидкістю блискавки вона полоснула ножем по тятиві, якою був зв'язаний її чоловік, і той, підпірнувши під черевом коня, як змія ковзнув у чагарник. Але на ходу він встиг ударити Поммерса кулаком у живіт. Величезний кінь несамовито встав на дибки, і Найджел з лучником, повиснувши на поводях, ледве втримали її на місці. Коли нарешті кінь заспокоївся, розбійників і слід застудив. Даремно Ейлвард із луком напоготові бігав туди-сюди серед високих стволів, вдивляючись у затінені прогалини. Коли він повернувся, вони з господарем зніяковіло подивилися один на одного.
  — Так, солдати ми непогані, а от у стражників не вийшли, — зауважив він, сідаючи на поні.
  Але на похмурому обличчі Найджела вже з'явилася посмішка.
  — Натомість ми повернули те, що мало не втратили, — відповів він. — Тепер я покладу перед собою мішок і більше не спущу з нього очей до самого Гілдфорда.
  І вони затрусили вперед дорогою до церкви св. Катарини. Там вони ще раз переправилися через звивисту річку Уей і опинилися на головній вулиці міста, що круто йде вгору пагорбом. По обидва боки тяглися будинки з масивними гострими дахами; ліворуч стояв монастирський дивний будинок, де й тепер ще можна випити кухоль доброго елю, а праворуч — велика квадратна вежа замку — не похмурі сірі руїни, а весела, жвава, над якою майорів прапор з гербом, а поверх зубців виблискували сталеві каски. Від воріт замку до головної вулиці тяглися ряди крамниць; друга з них, якщо рахувати від церкви св. Трійці, що належала золотим справам майстру, багатію та меру міста Торолду.
  Він довго і любовно розглядав великі рубіни та майстерну роботу кубка. Потім провів рукою по сивій окладистій бороді, ніби роздумуючи, скільки дати за кубок, п'ятдесят нобелів чи шістдесят: він чудово знав, що перепродасть його за вірних двісті. Запропонуєш надто багато — собі на збиток; запропонуєш замало — дивишся, хлопець забере назад і вирушить до Лондона: річ то рідкісні і дуже дорогі. Молодий чоловік, щоправда, одягнений бідно, і погляд у нього тривожний. Ймовірно, потрапив у скрутне становище і навіть не знає справжньої ціни того, що приніс. Треба в нього все довідатися.
  — Це дуже старі речі, гідний сер, вони давно вийшли з моди, — почав він. — Про камені я нічого не можу сказати, вони тьмяні та необроблені. Але якщо ви запитаєте недорого, я все візьму, хоч я сиджу тут не для купівлі, а для продажу. Скільки ви хочете?
  Найджел розгублено насупив брови. Да-а, у цій грі його не врятує ні відвага, ні спритність. Тут нові сили вели наступ на старі, купець ішов підкорювати воїна. Цілі століття він виснажував його, послаблював його сили, доки нарешті не зробив своїм слугою, своїм рабом.
  — Я, право, не знаю, шановний сер, ні мені, ні комусь, хто носить моє ім'я, не доводилося торгуватися. Ну, а ви знаєте скільки можуть коштувати ці речі, адже торгівля — ваше ремесло. У леді Ерментруди зовсім немає грошей, а нам треба прийняти короля. Заплатіть за них по справедливості і справу з кінцем.
  Ювелір посміхнувся. Угода обіцяла бути ще простішою та вигіднішою, ніж він припускав. Він збирався запропонувати п'ятдесят золотих, але тепер грішно було б дати понад двадцять п'ять.
  — Не знаю, що мені потім з ними робити, — почав він, — але коли йдеться про королівський візит, я не пошкодую двадцяти п'яти ноблів.
  У Найджела впало серце. На такі гроші не купити й половини того, що їм потрібне. Зрозуміло, що леді Ерментруд дуже переоцінила свої скарби. Але повертатися з порожніми руками йому все одно не можна, отже, якщо речі, як запевняє добрий старий, стоять двадцять п'ять ноблів, залишається тільки подякувати йому і взяти ці золоті.
  — Мене дуже засмутило те, що ви кажете. Звичайно, ви краще знаєтеся на таких речах. Що ж, я візьму за них…
  «Сто п'ятдесят», — почув він шепіт Ейлварда і голосно повторив, дуже зрадівши навіть такій нікчемній допомозі на цій новій для себе терені:
  - Сто п'ятдесят.
  Ювелір здригнувся. Цей хлопець не такий простий, як здався спочатку. Його відкрите обличчя та ясні блакитні очі — не що інше, як пастка для необережних. Йому ще не траплялося так вдаватися в халепу.
  — Це пуста розмова, він ні до чого не приведе, гідний сер, — відповів він і відвернувся, перебираючи ключі від своїх міцних скринь, — але я не хочу обійтися з вами несправедливо, остання ціна — п'ятдесят ноблів.
  - І сто, - прошепотів Ейлвард.
  - І сто, - повторив Найджел, зашарівшись від власної жадібності.
  — Ну, гаразд, беріть сотню, — вигукнув купець, — беріть цілу сотню, стрижіть мене, обдирайте, оббирайте, пустіть світом!
  — Я ніколи не пробачив би собі, якби це сталося, — сказав Найджел. — Ви були чесні зі мною, і я не хотів би чинити вам зло. Тому я охоче візьму сто.
  — Сто п'ятдесят, — прошепотів Ейлвард.
  - Сто п'ятдесят, - голосно повторив Найджел.
  — Клянуся святим Іоанном Беверлійським,— вигукнув купець,— я приїхав сюди з Півночі, а там, кожен знає, народ у справах хитрий та спритний! Так ось, я швидше вестиму справу з цілою синагогою жидів, ніж з вами, хоч у вас такі шляхетні манери. Ви справді не згодні на меншу суму? Боже мій! Ви позбавляєте мене місячного прибутку. Це ж цілий ранок тяжкої роботи! І навіщо тільки ви до мене прийшли?
  Так лякав він, викладаючи на прилавок одну за одною золоті монети, а Найджел, насилу вірячи своїй удачі, сипав їх у сідельну шкіряну сумку.
  Опинившись знову на вулиці, він з палаючим обличчям вилив на Ейлварда цілий потік подяк.
  — Що ви сер, він нас просто пограбував. Якби ми були наполегливішими, він відвалив би ще двадцять золотих.
  — А ти чого знаєш, добрий Ейлвард?
  — Та в нього все в очах написано, сквайр Лорінг. Я, звичайно, не дуже навчений читати чи розбиратися в гербах, зате вже розібрати, що в людини на обличчі написано, завжди зумію. Я з самого початку був певен, що він дасть стільки, скільки дав.
  Вони пообідали в монастирському дім, Найджел за головним столом, а Ейлвард з простим людом. Потім знову вийшли на головну вулицю та вирушили у справах. Найджел купив тафти для драпірування, вина, всяких запасів, фруктів, камчатої столової білизни і ще багато потрібних речей. Нарешті він зупинився перед лавкою зброяра на подвір'ї замку і з жадібністю дитини, дивлячись на ласощі, став розглядати чудові обладунки, нагрудники з карбуванням, шоломи з пір'ям, майстерно вироблені нашійники.
  — Ну, сквайр Лорінг, — сказав зброяр Уот, відірвавши погляд від горна, де він гартував меч, що ви хочете купити? Клянуся Тувалкайном [22] , батьком усіх зброярів, що пройди ви з кінця в кінець весь Чіпсайд [23] , вам не знайти кращих обладунків, ніж он ті, що висять на гаку.
  - А скільки вони коштують?
  — Для будь-якого іншого — двісті п'ятдесят нобелів. Для вас – двісті.
  — А чому для мене дешевше?
  — Тому що я споряджав на війну вашого батька, і клянуся з моєї майстерні не виходило нічого кращого. Ручаюсь, про зброю вашого батька затупилося чимало клинків, перш ніж він з ними розлучився. У ті часи ми робили кольчуги, і хороша кольчуга із щільними кільцями не поступалася латам. А тепер молоді лицарі хочуть одягатися по моді, як пані при дворі, тому зараз треба купувати лати, хоч вони й коштують утричі дорожче.
  — Ви кажете, кольчуга анітрохи не гірша?
  - Впевнений.
  — Тоді послухайте, зброяру. Я зараз не можу купити лати, а мені дуже потрібне сталеве вбрання — у мене попереду одна справа. Так от удома, в Тілфорді, висить та сама кольчуга батька, про яку ви говорили, в ній батько вперше пішов на війну. Чи не могли б ви підігнати її по мені?
  Зброярів оглянув невисоку струнку постать Найджела і розсміявся.
  — Ви жартуєте, сквайр Лорінг! Кольчуга була зроблена на людину зростанням куди вище середнього.
  - Я не шуткую. Якщо вона витримає хоча б один копійний бій, то вона виконає своє призначення.
  Зброяр притулився до ковадла і задумався, а Найджел з надією дивився на його вкрите сажею обличчя.
  — Я з радістю позичив би вам зброю для цієї першої битви, сквайре Лорінг, але якщо ви зазнаєте невдачі, все ваше спорядження дістанеться переможцю. Я людина бідна, у мене багато дітей, і я не можу так ризикувати. А та стара кольчуга, вона правда у доброму стані?
  — У відмінному, ось тільки на шиї добряче порвано.
  — Укоротити її на руках та ногах не важко. Прийде тільки відрізати зайве і потім закріпити ланки. А зробити її вже... Ні, цього не зможе жоден зброярів.
  — То була моя остання надія. Послухайте, добра людина, якщо ви служили моєму доблесному батькові і любили його, допоможіть мені заради його пам'яті.
  Зброяр з гуркотом кинув молот на підлогу.
  — Я не тільки любив вашого батька, сквайр Лорінг, я бачив, як ви самі майже без будь-якого спорядження билися на турнірі у дворі замку проти найславетніших лицарів. Останній раз, у день святого Мартіна, у мене прямо серце кров'ю обливалося, як ви з такими жалюгідними обладунками встояли проти хороброго сера Олівера, хоч у нього зброя міланської роботи. Ви коли повертаєтеся до Тілфорду?
  - Прямо зараз.
  — Гей, Дженкін, виведи жеребця! - крикнув чесний Вот. — Нехай у мене відсохне права рука, якщо я не відправлю вас на війну в батьковій кольчузі. Завтра мені треба бути в лавці, а сьогоднішній день я безоплатно віддаю вам, з однієї лише приязні, що я маю до вашого будинку. Я їду з вами в Тілфорд, і ще до ночі ви побачите, на що здатний Уот.
  Ось як трапилося, що того ж вечора в панському будинку в Тілфорді все прийшло в рух. Леді Ерментруда прикидала, різала і розвішувала в залі драпірування і розставляла по полицях буфета всякі смачні речі, що привіз Найджел. А сам він зі зброярем Уотом сиділи майже торкаючись лобами один одного, тримаючи на колінах стару кольчугу, і щось робили з пластинчастим нагрудником.
  Старий Вот час від часу знизував плечима, як людина, від якої вимагають більшого, ніж може зробити вона, проста смертна. Нарешті, у відповідь на якісь слова сквайра, він відкинувся на спинку стільця і голосно засміявся у густу бороду. Такий плебейський прояв задоволення змусив леді Ерментруду кинути в його бік незадоволений погляд. Але зброяр, не помітивши його, схопив гострий різець і молоток і, все ще посміхаючись своїм думкам, почав пробивати отвір у самісінькій середині сталевої сорочки.
  
  
  Глава VIII
  Соколине полювання короля
  на Круксберійських вересках
  Король і його почет уже залишили позаду натовп, що прямував за ними з Гілдфорда шляхом паломників, а кінні лучники прогнали найнаполегливіших роззяв, і вся кавалькада довгою блискучою стрічкою розтяглася темною вересовою рівниною.
  Сам король їхав попереду - при ньому були його соколи, і він сподівався вдало пополювати. У цей час Едуард був у розквіті років. Це був високий, сильний чоловік, пристрасний любитель полювання, ревний, хоробрий і доблесний воїн. До того ж він був людиною освіченою — розмовляв латиною, французькою, німецькою, іспанською і навіть трохи англійською.
  До певного часу він спокійно дивився на світ, але в останні роки в його характері з'явилося щось нове і жахливе: ненаситне честолюбство, що спонукало його захопити трон сусіда, і мудра прозорливість у веденні торгових справ, що спонукала його виселити з Англії фламандських ткачів і віддати поля під те, що на довгі роки стало основною сировиною для англійської промисловості [24] . Обидва ці такі устремління чітко читалися з його особі. Малинова герцогська шапка прикривала широкий високий лоб. Великі карі очі палали відвагою. Підборіддя було гладко поголено, а коротко підстрижені темні вуса не могли приховати твердих, строгих обрисів рота, шляхетного й усміхненого, яке, проте, могло стискатися жорстко і безжально. Весь час король проводив полюючи чи воюючи, від життя на свіжому повітрі з обличчя його не сходила мідно-червона засмага. Він їхав на чудовому вороному коні легко і вільно, ніби народився у сідлі. Сам він теж був одягнений у чорне — його рухливе, сильне тіло було обтягнуте чорним оксамитом, і тільки золотий пояс і облямівка з золотими квітами бійки порушували похмуру чорноту його вбрання.
  Він був королем із голови до п'ят. Про це говорили і його велична постава, і простий, але багатий одяг, і чудовий кінь. Образ доблесного воїна на могутньому коні довершував благородний сокіл з Гебридів, який кружляв футах за дванадцять над його головою, чекаючи, коли піднімуть дичину. Другий такий же сокіл сидів на зап'ясті латної рукавиці головного сокольничого Рауля, що їхав у хвості кавалькади.
  Праворуч від короля і трохи позаду їхав юнак років двадцяти. Він був високий, тонкий і темноволосий, з благородним орлиним профілем і сміливим, проникливим поглядом, який спалахував живою радістю і любов'ю щоразу, коли він відповідав королю. Його одяг був темно-малинового кольору з тканим золотим візерунком; дивовижної краси збруя його білої кобили не залишала сумнівів у високому стані вершника. У нього не було ще ні бороди, ні вусів, але з лиця не сходило вираз суворої важливості — свідчення того, що, хоч він і молодий, але знає серйозними справами і що його інтереси та помисли — це інтереси та помисли державної людини та полководця. Цей вираз запам'ятався в нього на обличчі з того великого дня, коли він, ще зовсім хлопчик, повів за собою передовий загін переможної армії, яка розтрощила могутність Франції при Кресі [25] . Але в рисах його, хоч і суворих, ще не було тієї жорсткості, через яку через роки, під час французьких походів, ім'я Чорного Принца стало символом жаху і смерті. Того весняного дня, коли він весело й безтурботно скакав по вереску Круксберійської рівнини, ще не було видно навіть найперших ознак страшної хвороби, яка потім довго терзала і запекла його, перш ніж зазіхнула на його життя.
  Ліворуч від короля їхав чоловік приблизно одних з ним років, широколицьий, з щелепою, що виступає вперед, і плоским носом, що часто буває зовнішнім проявом войовничої натури. Він скакав майже поруч із королем, а це говорило про велику його близькість до монарха. У нього було червоне обличчя і блакитні очі навикаті, — на вигляд він був здоровань і холерик. Зростанням він був невисокий, але міцно збитий і, мабуть, неймовірно сильний. В той же час, коли він говорив, голос у нього звучав м'яко і трохи шепеляво; у зверненні він був рівний і ввічливий. На відміну від короля і принца на ньому були легкі обладунки, збоку висів меч, а на цибулі сідла булава: він був капітаном королівської варти, і за ним, замикаючи кавалькаду, слідувала ще дюжина лицарів у сталевих обладунках. При всьому бажанні Едуард не міг би на випадок раптової грізної небезпеки, такої частої в ті часи беззаконня, мати біля себе захисника більш відважного і надійного, ніж знаменитий лицар з Ено [ 26] , нині англійський підданий, відомий під ім'ям Уолтера Менні, який вважався таким же зухвалим та доблесним лицарем, як сам Чандос.
  За лицарями, яким заборонялося роз'їжджатися рівниною — вони повинні були завжди перебувати при королі, — слідував загін легкої кавалерії, або кінних стрільців, чоловік у двадцять-тридцять, і ще кілька неозброєних лицарів. Вони вели запасних коней, нав'ючених найважчими предметами лицарського спорядження. У самому хвості процесії, яка то піднімалася по схилах пологих пагорбів, то спускалася в низини, розтягнувшись довгою багатобарвною стрічкою, рухалися сокільники, скороходи, пажі, слуги та доїжджачі з гончими на зграях.
  Тяжкі думки долали короля Едуарда. З Францією укладено перемир'я, але обидві сторони порушують його дрібними сутичками, набігами, засідками, раптовими нальотами, і ясно, що незабаром знову почнуться відкриті військові дії. Потрібні гроші, а дістати їх нелегко, особливо тепер, коли палата громад ухвалила закон про податок на десяту вівцю та десятий сніп. До того ж країну зовсім розорила чорна смерть, орні землі перетворюються на пасовища для овець, землероби сміються з усіх указів і не бажають працювати за чотири пенси на день. Словом, країна розвалюється, насувається хаос. А тут ще шотландці почали подавати голос із прикордонних земель, без кінця йдуть смути в Ірландії, яку так і не вдається остаточно підкорити, а союзники у Фландрії та Брабанті вимагають повної виплати обіцяних субсидій. Усього цього було цілком достатньо, щоб навіть переможний монарх змушений був цілком поринути у турботи про злобу дня.
  Однак зараз Едуард викинув усе це з голови і відчув себе безтурботним, як дитина у свято. Він більше не думав ні про докучних флорентійських банкірів, ні про сором'язливі умови, які ті нав'язали йому у Вестмінстері. Він вирвався на волю, з ним його соколи, і тепер він думатиме лише про одне. Слуги його розсовували палицями верес і чагарники і голосно кричали, коли їм вдавалося підняти птаха.
  - Сорока, сорока! — закричав раптом один із сокольників.
  — Ну ні, вона недостойна твоїх кігтів, мій кароокий скарб, — сказав король, глянувши верх на великого сокола, який, махаючи крилами, літав з боку на його голову в очікуванні сигнального свисту.
  - Сокільники, челігов [27] ! Напускайте челігів! Швидше, скоріше! Ах, негідниця, тікає до лісу! Ось вона вже й там! Чудово, хоробрий мандрівник. Поставила на своєму. Ану вижени її на свого товариша! Допоможіть йому! Загонщики, бийте по кущах! Он вона проривається! Прорвалась! Ну що ж, летить назад. Не бачити вам більше жінки сороки.
  Сорока з притаманною її племені кмітливістю, і справді сховалась у дрібному чагарнику, а потім перелетіла до дерев густіше, тож ні яструб під їхнім пологом, ні сокіл зверху, ні галасливі загоничі нічого не могли їй зробити. Король посміявся невдачі і вирушив далі. З кущів постійно піднімалися різні птахи, і на кожну напускали відповідного мисливця: на бекаса — сокола, на куріпку — яструба, а на жайворонка — маленького кібка. Але королю швидко набридло це несерйозне полювання, і він не поспішаючи продовжував шлях, а його чудовий супутник летів у нього над головою.
  — Ну хіба не дивний птах, милий сину? — звернувся він до принца, глянувши вгору, коли на його обличчі майнула тінь сокола.
  — О так, ваша величність. Найкрасивіша з усіх, що привозили із північних островів.
  — Мабуть. Але в мене був берберійський сокіл. Ставки в нього були не гірші, а років швидше. Зі східними птахами взагалі ніякі не зрівняються.
  — У мене був сокіл зі Святої землі, — сказав Менні. — Так він був такий же злий, гострозокий і швидкий, як самі сарацини. Кажуть, свого часу у Саладіна були найкращі у світі породи птахів, гончаків та коней.
  — Я думаю, любий батько, ще настане день, коли всі вони стануть нашими, — відповів Принц, дивлячись на батька захопленим поглядом. — Невже Свята земля назавжди залишиться в руках жорстоких безбожників і вони будуть оскверняти святий храм своєю присутністю? Мій улюблений і милостивий володарю, дайте мені тисячу копій і десять тисяч лучників, яких я вів під Кресі, і присягаюсь Богом, через рік я відвоюю вам королівство Єрусалимське.
  Король засміявся і обернувся до Волтера Менні.
  - Хлопчики завжди хлопчики.
  - Французи не вважають мене хлопчиком, - спалахнув Принц.
  — Ну-ну, любий сину!.. Ніхто не ставить тебе вище, ніж твій батько. Але в тебе живий розум і палка уява, тому тобі важко доводити до кінця ще незавершену справу, а хочеться якнайшвидше взятися за іншу, до якої ще далеко. Ну скажи, будь ласка, як нам проходити через Бретань і Нормандію, коли мій юний паладин зі своїми копійниками та лучниками буде брати в облогу Аскалон або брати Єрусалим?
  — Бог допоміг би справі, яка неба не хоче.
  — З усього, що я знаю про минулі війни на сході, — сухо відповів король, — небо ще жодного разу нам не було добрим союзником. При всій моїй повазі до церкви, я все ж таки маю сказати, що навіть найменші земні сили допомагали Річарду Левине Серце або Людовіку Французькому набагато більше, ніж все небесне воїнство. А що скажете ви, мілорде єпископе?
  Повний єпископ, який трусив позаду на важкому гнідом жеребці, що цілком відповідав його вазі та гідності, риссю під'їхав до короля.
  — Що ви сказали, ваша величність? Я задивився, як яструб б'є куріпку, і не почув ваших слів.
  — Клянусь, скажи я, що віддаю Чичестерській єпархії ще два маєтки, ви б добре мене почули.
  — Ну що ж, ваша величність, спробуйте, скажіть, щоб перевірити, — знайшовся єпископ.
  — Відмінно відпаровано, ваше преосвященство, — розреготався король. — Клянуся розп'яттям, цю сутичку ви не програли. А говорили ми ось про що: чому так виходило, що хоча хрестові походи велися на славу Божу, Бог так мало допомагав нам у боях? Незважаючи на всі наші зусилля й втрати, а втрати наші незліченні, нас зрештою вигнали з країни, і навіть військові ордени, що були створені заради однієї лише мети — воювати з сарацинами, ледве утримуються на островах Грецького моря. Ні над одним портом, ні над однією фортецею Палестини вже не побачиш прапора з хрестом? Куди ж дивився наш союзник?
  — Ваша величність, ви кажете про такі важливі речі, які виходять далеко за межі питання про Святу землю, хоча воно й може стати хорошим прикладом. Йдеться про всякий гріх, про всяке страждання і несправедливість — чому Бог не карає за все це вогняним дощем і блискавками Синаю? Шляхи Господні несповідимі.
  — Це не відповідь, — знизав плечима король. — Ви — князь церкви, адже поганий був би земний володар, якби він не міг краще відповісти на якесь питання про стан справ у державі.
  — Можна навести й інші докази, вашу величність. Так, правда, хрестові походи були святою справою, і можна було б очікувати, що Господь благословить його. Але ось самі хрестоносці… Чи всі вони заслуговували на благословення? Мені доводилося чути, що в їхніх таборах процвітала розпуста.
  — Табір завжди табір, так уже повелося на світі, і не можна одним помахом зробити з лучника святого. А з іншого боку, Людовік Святий був саме таким хрестоносцем, яким вам до вподоби. І що ж? Усе його військо загинуло в битві при Мансурі, а сам він - під Тунісом.
  — Не забувайте, що наш світ — лише напередодні прийдешнього світу, — відповів прелат. — Страждання та горе очищають душу, і справді переможе той, хто покірно перенесе всі негаразди та увійде у вічне царство радості.
  — Якщо в цьому справжній сенс благословення церкви, то, сподіватимемося, воно ще не скоро зійде на наші прапори у Франції, — сказав король. — Втім, мені здається, що коли людина скаче по полю на лихому коні, а над ним летить його сокіл, він може розмірковувати і про щось інше, а не лише про благословення церкви. Займемося нашими птахами, єпископе, чи то, дивишся, сокольничий Рауль з'явиться до церкви зі своїми розмовами про сапсанів і кречетів.
  І розмова одразу перейшла на тонкощі пташиного полювання — у лісі та на воді. Говорили про темноокі і жовтоокі яструби, про полювання з руки або напуском. Єпископ не гірше короля володів мистецтвом соколиного полювання, і почет посміхнувся, слухаючи, як палко вони почали обговорювати різні спірні питання: чи може гніздар, вирощений у приміщенні, зрівнятися з дикомитом [28] або скільки часу треба виношувати і приручати молодих соколів.
  Король і єпископ з головою пішли до вченої суперечки. Єпископ висловлював свої думки вільно і впевнено, на що не наважився б, говорячи про справи церкви чи держави: споконвіку ніщо так не дорівнює людям, як мисливська потіха. Раптом Принц, який час від часу окидав гострим поглядом високе блакитне склепіння, видав особливий вигук і, притримавши кобилу, вказав рукою кудись у небо.
  - Чапля! - Закричав він. - Чапля на прольоті!
  За правилами соколиного полювання чаплю не можна піднімати з місця годівлі, коли вона поважчала від їжі і не встигне набрати швидкість. Перш ніж за нею пожене рухоміший сокіл, вона повинна бути в повітрі, прямуючи з одного місця на інше, наприклад від річки до гнізда. Ось чому для початку справжнього полювання так важливо застигнути чаплю на прольоті. Хоча Принц вказував рукою лише на темну цятку, ледве помітну на південній стороні небосхилу, гостре око не обдурило його: і король, і єпископ одразу зрозуміли, що це справді чапля, — вона летіла в їхній бік і ставала дедалі більше.
  — Свистіть соколу, ваша величність, свисніть! - закричав єпископ.
  — Ще зарано, вона надто далеко. Він проловиться.
  — Пора, ваша величність, тепер настав час! — крикнув Принц, коли великий птах, що підганяє вітром, помчав угору.
  Король видав різкий свист, і добре натягнутий сокіл кинувся спочатку праворуч, потім ліворуч, дивлячись, на кого його напускають. Потім, помітивши чаплю, він різко і круто кинувся нагору їй навперейми.
  — Прекрасно, Марго, гарний ти птах! — вигукнув король і заляпав у долоні, підбадьорюючи сокола, а сокільники пронизливо закричали і загикали, як роблять на соколиному полюванні.
  Круто піднімаючись угору, сокіл ось-ось мав перетнути шлях чаплі, але чапля, хоч і помітила небезпеку, продовжувала підніматися все вище, бо добре знала, на що здатні її сильні крила та легке тіло. Вона піднімалася такими маленькими колами, що глядачам здавалося, ніби вона злітає вгору.
  - Іде! - закричав король. — Тільки не намагайся, а Марго її наздожене. Єпископе, ставлю десять золотих проти одного, що чапля моя.
  — Приймаю парі, ваша величність. Сам я, звичайно, не зможу взяти ці гроші, але, мабуть, у якійсь церкві непогано б оновити напрестольну пелену.
  — Ну, у вас має бути непоганий запас завіс, якщо все золото, що ви на моїх очах вигравали, пішло на їхнє оновлення. А, клянуся розп'яттям, ось негідниця, яка негідниця! Дивіться, вона зараз проловиться!
  Єпископ відразу все зрозумів, побачивши, що велика зграя граків, що повертаються на нічліг до свого гніздування, летить уздовж невидимої лінії, що ніби з'єднує сокола і чаплю. Він добре знав, що грак для сокола занадто велика спокуса. В одну мить невірний птах забув про чаплю, що летіла вище, зробила над зграєю коло і полетіла слідом за нею на захід, вибираючи собі більшу видобуток.
  — Ще не пізно, ваша величність! — гукнув один із сокольників. - Напустити челіга?
  — А бажаєте, ваша величність, я покажу вам, як сапсан переможе там, де крече спасує? - сказав єпископ. — Десять золотих проти одного за мого сокола.
  — Гаразд, єпископе! — відповів король, насупившись з досади. — Якби ви знали отців церкви, як соколині звички, ви досягли б престолу святого Петра. Напускайте свого сапсана і доведіть, що вам є чим хвалитися.
  Сапсан єпископа був дрібнішим за королівського кречета, але настільки ж швидкий і красивий. Він сидів на руці і жадібним, пронизливим поглядом стежив за птахами в небі, часом нетерпляче розправляючи крила. Як тільки єпископ відстебнув боржик, сапсан піднявся вгору, зі свистом розсікаючи повітря гострими крилами, описав велике коло і пішов швидко набирати висоту, стаючи все менше і менше. Він мчав угору, туди, де ще виднілася темна цятка — чапля, що прагне втекти від ворогів. Птахи піднімалися все вище й вище, а вершники, звернувши обличчя до неба, щосили напружували зір, щоб стежити за ними.
  - Перелазить! Ось-ось перелізе! - закричав єпископ. — Вже над нею набрав висоту.
  — Ні, ще набагато нижче, — озвався король.
  — Клянуся душею, мілорде, єпископ правий! - вигукнув Принц. — На мою думку, він вищий. Дивіться, дивіться, робить ставку!
  - Б'є! Б'є! - пролунав дружний крик дюжини голосів, коли дві крапки злилися в одну. Було цілком ясно, що обидва птахи швидко падають. Вже й на око вони побільшали. Але тут чаплі вдалося струсити ворога, і вона, важко змахуючи крилами, полетіла геть, мабуть, сильно поранена в тих страшних обіймах. Сапсан же труснув пір'ям і знову пішов угору, щоб перелізти здобич і завдати другого, ще більш згубного удару.
  Єпископ усміхнувся — здавалося, ніщо вже не може перешкодити його перемозі.
  — Зникло ваше золото, пане, — сказав він. — Та нічого: що витратиш на церкву, то собі на користь.
  Однак раптом одна непередбачена подія позбавила єпископа можливості оновити запас дорогих сповивань. Королівський крече, схопивши грака і не отримавши від цього ніякого задоволення, раптом згадав про шляхетну чаплю, яка все ще виднілася над Круксберійським вересками. Як міг він дозволити дурним крикливим гракам відволікти себе від цього величного птаха! Втім, ще не пізно виправити помилку. Він рвонувся вгору по крутій спіралі і опинився над чаплею. Але що таке? Кожна частинка його тіла, від голови до хвоста, затремтіла від люті й ревнощів, коли він побачив цю нікчему, простого сапсана, який наважився стати між королівським кречетом та його здобиччю. Одним стрімким помахом потужних крил він піднявся вгору і вмить опинився над суперником. Наступної миті…
  - Зчепилися! Зчепилися! — закричав король і зареготав, дивлячись як два птахи, скуйовдживши пір'я, шумно падають на землю. — Доведеться вам, єпископе, самому латати напрестольні пелени. Від мене ви тепер не отримаєте жодного пенсу. Розніміть їх, сокільник, а то вони поранять один одного. А тепер, панове, в дорогу — сонце вже хилиться на захід.
  Два соколи, важко дихаючи, з краплями крові на скуйовдженому пір'ї, зчепившись кігтями, клубком звалилися на землю. Їх відірвали один від одного, віднесли назад і посадили на місце, а чапля, що пережила таку небезпечну пригоду, важко змахуючи крилами, полетіла далі і опустилася в гніздування в Уеверлі. Кортеж, який у метушні полювання розвіявся рівниною, знову зібрався. Подорож тривала.
  Незабаром попереду на болоті з'явився вершник. Побачивши кавалькади, він пришпорив коня, а коли був зовсім недалеко, король і Принц радісно закричали і вітально замахали руками.
  - Це славний Джон Чандос! - вигукнув король. — Клянуся розп'яттям, Джоне, мені вже цілий тиждень і навіть більше не вистачає ваших веселих пісень. Як добре, що у вас за плечима гітара! Звідки Ви?
  — З Тілфорда, ваша величність. Я дуже сподівався, що зустріну вас, пане.
  — Дуже добре, що це спало вам на думку. Їдьте тут, між принцом і мною, і уявімо, що ми знову у Франції у всьому своєму військовому спорядженні. Які новини, сер Джоне?
  Тонкі риси обличчя Чандоса трохи здригнулися, він придушив сміх, і його єдине око блимнуло, як зірка.
  — Як ваше полювання, пане?
  - Погано, Джоне. Ми напустили двох соколів на одну чаплю, вони зчепилися між собою, а птах відлетів. А чому ви так усміхаєтеся?
  — Тому що перш ніж ви будете в Тілфорді, я сподіваюся влаштувати вам краще.
  — Із соколом? З гончаками?
  — Ні, дещо благородне.
  — Ви кажете загадками, Джоне. Що це таке?
  — Ні, ваша величність, не скажу. Це зіпсує всю справу. Повірте, на пустки, звідси до Тілфорда, можна чудово потішитися. І прошу вас, дорогий пане, їдьмо швидше, поки ще ясно.
  Вислухавши це прохання, король пришпорив коня, і кавалькада легким галопом попрямувала через верес, куди вказав Чандос.
  Невдовзі, піднявшись на пагорб, вони побачили під собою річку, що в'ялася стрічкою, надвоє перерізану аркою старого мосту. На протилежному березі виднілося село — ряд зелених будиночків, а над ними потемніла від часу панська хата.
  - Це Тілфорд, - сказав Чандос, - а там, на схилі, - будинок Лорінгів.
  Король був явно розчарований — він чекав чогось більшого.
  - Це і є потіха, що ви обіцяли нам, сер Джоне? Як же ви стримаєте слово?
  — Стримаю, мій королю.
  — То де ж потіха?
  На самому верху моста на потужному соловому коні сидів лицар у обладунках із списом у руці. Чандос торкнувся короля за руку і вказав на вершника.
  — Оце і є потіха.
  
  
  Розділ IX
  Як Найджел захищав Тілфордський міст
  Король глянув на нерухому постать, на безмовну купку сільських жителів, що стовпилися по той бік мосту, і, нарешті, на Чандоса, обличчя якого так і сяяло від насолоди.
  - Що це таке, Джоне? — спитав він.
  — Ваша величність, ви пам'ятаєте сера Юстаса Лорінга?
  - Звичайно. Я добре пам'ятаю і його самого, і те, як він загинув.
  — Свого часу він був мандрівним лицарем.
  — Що правда, те правда. І не було лицаря краще за нього.
  — Такий самий і його син Найджел. Гарячий, як молодий яструб, уже готовий і пазурі розпустити, і дзьоб загострити. Тільки тримають його досі у клітці. Цей бій буде для нього першим випробуванням. Он він стоїть на мосту і, як було у звичаї наших батьків, готовий помірятись силами з першим зустрічним.
  Король і сам був мандрівним лицарем – найкращим в Англії того часу. Він неухильно дотримувався всіх правил вишуканого лицарського етикету, і те, що ось-ось мало статися, цілком відповідало його духу.
  - Він ще не лицар?
  — Ні, ваша величність.
  — Ну, тоді сьогодні йому доведеться показати, на що він здатний. Хіба личить молодому недосвідченому сквайру піднімати зброю проти кольору англійського лицарства?
  — Він передав мені картель і виклик, — сказав Чандос, діставаючи з-під плаща якийсь папір. — Ви дозволите мені її прочитати, ваша величність?
  - Звичайно, Джоне. Ніхто краще за вас не знає правил лицарського етикету. До того ж ви знайомі з молодим чоловіком і вам видніше, наскільки він гідний честі, на яку претендує. Послухаймо його виклик.
  Під час цієї розмови лицарі та зброєносці королівського ескорту, більша частина яких була ветеранами французьких воєн, з цікавістю та подивом дивилися на закуту в сталь фігуру на мосту. Тепер же, на виклик Уолтера Менні, вони скупчилися навколо короля і Чандоса. Чандос відкашлявся і почав читати по паперу:
  - "A tous seigneurs, chevaliers et escuyers" [29] - так вона озаглавлена, панове. Це послання сквайра Найджела Лорінга з Тілфорда, сина, світлої пам'яті, Юстаса Лорінга. Сквайр Лорінг чекає на вас, панове, зі зброєю в руках он там, на вершині мосту. Ось що він пише: «Я, скромний і негідний сквайр, горячи бажанням прославити своє ім'я в очах благородних лицарів, які супроводжують мого царського повелителя, чекаю на Уейському мосту в надії, що хтось із них благоволіє трохи помірятись зі мною силами або дасть мені можливість дозволити його від будь-якої обітниці, якщо він прийняв на себе такий. Я прошу про це не тому, що вважаю себе гідним такої честі, а потім тільки, що жадаю на власні очі побачити, як борються знамениті лицарі, і віддати данину захоплення їхньому бойовому мистецтву. Тому — хай допоможе мені святий Георгій! — я захищатиму гострими списами міст від кожного або від усіх, хто зволить вступити на нього до заходу сонця».
  — Ну, що ви скажете, панове? — спитав король, весело оглянувши тих, що зібралися.
  — Все правильно, як годиться, — відповів Принц. — Ні Кларісьє, ні Червоний Дракон, та й ніхто інший у плащі глашата не написав би краще. І все це він сам?
  — Має стару бабу, ще колишнього виховання, — сказав Чандос. — Думаю, леді Ерментруде неодноразово доводилося писати виклики. Але послухайте, ваша величність, мені потрібно щось сказати вам на вухо! І вам також, благородний Принце.
  Відвівши їх убік, Чандос почав пошепки пояснювати, від чого всі троє голосно розреготалися.
  - Клянуся розп'яттям! Яка ганьба, що благородний сквайр живе в такій нужді! — вигукнув король. - Тепер цим займуся я сам. То що ж, панове? Гідний сквайр чекає на відповідь.
  Воїни стовпилися, впівголос щось обговорюючи. Нарешті Волтер Менні обернувся до короля і доповів про результати наради.
  — Якщо дозволите, ваша величність, — сказав він, — ми вважаємо, що цей сквайр, бажаючи схрестити списи з переперезаним лицарем, перш ніж довів своє право, переступає всі межі пристойності. Досить з нього і честі, якщо з ним битиметься просто зброєносець, а тому, за вашою згодою, я пошлю звільнити нам шлях через міст свого власного зброєносця Джона Уїддікема.
  — Ну, що ж, це буде справедливо і чесно, — сказав король. — Сер Чандос, ласкаво передати цьому поєдиннику наше рішення. Передайте йому також, що ми бажаємо, щоб змагання проходило не на мосту, оскільки ясно, що врешті-решт або один із них, або обидва впадуть у річку, але щоб він з'їхав з мосту і бився на березі. Такою є наша королівська воля. Ще скажіть, що для такої сутички досить і тупого списа, хоча якщо обидва втримаються в сідлі, я дозволяю їм обмінятися і парою ударів мечами або булавами. Рауль протрубить сигнал до початку бою.
  Те, що шукачі слави готові цілими днями чекати на гідного супротивника десь на перехресті доріг, біля броду чи мосту, було цілком у звичаях часу — ще не канув у минуле відважний дух старого лицарства, і в кожного в пам'яті ще були живі давні сказання і пісні труверів, у яких повно-повнісінько подібних сцен. Щоправда, у житті їх поменшало. З веселою цікавістю стежили придворні, як Чандос спускався до мосту, і жваво обговорювали дещо незвичайний вигляд людини, що кинула їм виклик. Його статура, вся постать, і справді, справляли дивне враження: руки і ноги, здавалося, були занадто короткі для такої високої людини, а голова була опущена на груди, ніби він глибоко задумався про щось.
  — То це ж лицар Сумного Серця! - сказав Менні. — Що з ним таке, що він так опустив голову?
  — Може, в нього надто слабка шия, — озвався король.
  — Голос у нього, принаймні, не слабий, — зауважив Принц, коли до них долинули слова Найджела, який щось відповідав Чандосу. — Клянуся Пресвятою Богородицею, він реве зовсім як випий.
  Поки Чандос повертався до короля, Найджел поміняв старий ясеновий спис батька на тупий турнірний, який подав йому великий лучник, що його супроводжував. Потім він з'їхав з моста на зелену, завширшки сотню ярдів, смугу, що тяглася вздовж берега. В той же момент зброєносець сера Уолтера Менні, який уже поспішно споряджений товаришами, виїхав уперед і став у позицію.
  Король підняв руку, сокільник протрубив у ріг, і два вершники, встромивши шпори коням у боки і смикнувши поводи, люто кинулися назустріч один одному. Косі промені вечірнього сонця висвітлили таку картину: у центрі, по зеленій смузі сирого луки, пригнувшись у сідлах, розбризкуючи на всі боки воду, мчали назустріч один одному два вершники; по один бік луки стояла півколом, немов скам'янівши, блискучий натовп придворних — хто в сталевих обладунках, хто в оксамиті, з собаками, соколами та кіньми, що завмерли на місці; по іншу — горбився старий міст, синіла лінива річка, стояли, роззявивши роти, кілька селян; а ще далі височів похмурий, темний від часу панський будинок, з верхнього вікна якого дивилося чиєсь суворе обличчя.
  Джон Уїддікем був чоловік відважний, але цього разу йому попався сміливіший противник. Коли на нього як ураган налетів вершник, що ніби зрісся зі своїм соловим конем, він не витримав і коліна його розтиснулися. Найджел і Поммерс злилися в одне ціле і мчали, перенісши весь тягар, міць і запал на кінець списа. Вдар у Уїддікема блискавка, він і то не вилетів би з сідла швидше і далі. Перш ніж розпластатися горілиць на землі, він двічі перекинувся в повітрі, причому лати його задзвеніли, як кімвали.
  Одну мить король похмуро дивився на цей дивовижний політ і падіння, потім, коли Уїддікем, хитаючись, підвівся на ноги, знову посміхнувся і заляпав у долоні.
  - Славна сшибка, славний удар. Виявляється, у мирний час червоні троянди анітрохи не гірші, ніж були на війні. Ну як, добрий Волтер? У вас ще є зброєносець чи ви самі прокладете нам дорогу через міст?
  Коли Менні побачив, що його ставленик зазнав поразки, його жовчне обличчя похмуріло ще більше. Він знаком покликав високого лицаря, який суворо дивився з-під піднятого забрала, як орел із залізної клітки.
  - Сер Х'юберт, - сказав він, - я добре пам'ятаю той день, коли ви здобули перемогу над французом під Каном. Чи не встанете ви і тепер на наш захист?
  — Коли я бився з французами, Волтере, я бився бойовою зброєю, — суворо відповів лицар, — і мені не до вподоби всі ці турнірні ігрища, які придумані, щоб тішити дурних жінок.
  — Як нешанобливо ви кажете про дами! - вигукнув король. — Якби такі промови почула моя люба дружина, вона покликала б вас на Суд Любові [30] , і вам довелося б відповідати за всі ваші гріхи перед судом благородних дівчат. І все-таки, я прошу вас, візьміть турнірний спис, добрий сер Хьюберт.
  — Я б охочіше взяв павиче перо, мій королю. Але коли ви просите, я корюся. Гей, паже, подайте мені одну з тих палиць, і подивимося, на що я здатний.
  Але серу Хьюберту де Бегу не довелося зазнати ні свого мистецтва, ні успіху; для великого гнідого коня, на якому він сидів, подібна гра у війну була такою ж незвичною, як і для її господаря, тільки серцем вона була слабшою; тому, коли вона побачила спрямоване на неї спис, блискучу кольчугу і коня, що шалено мчить, вона взяла вбік і галопом помчала вздовж річки. Селяни на одному березі та придворні на іншому так і покотилися зі сміху. Сер Х'юберт марно натягував поводи — кінь несла його все далі через зарості дроку і вересу, поки він не перетворився на трепетну плямку, що мерехтить на темному схилі пагорба. Тієї миті, коли супротивник звернув убік, Найджел обложив Поммерса так, що той здійнявся дибки, відсалютував списом і спокійною риссю повернувшись до мосту, став чекати наступного противника.
  — Дами сказали б, що наш славний сер Х'юберт заслужив цю кару своїми безбожними промовами, — зауважив король.
  — Сподіватимемося, що він зуміє об'їздити свого бойового коня, перш ніж ризикне з'явитися на ньому між двома військами, — вставив Принц, — бо тугоуздість коня противник прийме за боягузтво лицаря. Подивіться, он мчить — все ще перескакує через кожен кущ.
  — Клянуся розп'яттям, — сказав король, — хоч наш хоробрий Х'юберт не завоював слави в цьому бою, зате він гідний почестей як вершник. Але міст все ще зайнятий, Волтере. Що ж тепер робити? Виб'є хтось із сідла цього молодого сквайру чи вашому королю доведеться самому нахилити списа, перш ніж шлях на міст стане вільним? Клянусь головою святого Хоми, я із задоволенням схрещу спис із цим благородним юнаком.
  - Що ви, що ви, ваша величність, - втрутився Менні, сердито дивлячись на нерухомого вершника, - йому і без того виявили досить честі. У цього зеленого юнака і так голова закружляє від того, що він зможе хвалитися, як за один вечір вибив із сідла мого зброєносця і побачив спину найхоробрішого лицаря Англії. Принесіть мені списа, Роберте. Побачимо, що я з ним зроблю.
  Знаменитий лицар взяв принесений спис, як досвідчений майстровий бере свій інструмент. Він двічі прикинув списа на руці, швидко пробіг поглядом від одного кінця до іншого — чи немає в дереві якої вади; потім, переконавшись, що все гаразд, взяв його наперевагу. Після цього, міцно схопивши поводи, щоб кінь слухався кожного його руху, він прикрився щитом, що висів у нього на шиї, і виїхав на бій.
  Ну, Найджелу, молодому, недосвідченому Найджелу, тепер тобі не допоможуть ніякі сили природи — їм не встояти проти мистецтва і могутності такого бійця. Ще настане день, і ні Менні, ні сам Чандос не зможуть вибити тебе з сідла. А поки, навіть будь у тебе і не такий незручний, безглуздий спорядження, надії майже немає. Падіння твоє близько, але коли ти побачиш знамениті чорні перев'язі на золотому полі, твоє доблесне серце, яке не знало страху, зайдеться лише з подиву і радості, що тобі таку честь. Скоро ти вилетиш із сідла, але й у найнеймовірніших снах тобі не могло примаритися, що за дивовижне це буде падіння.
  І знову з глухим перестуком копит м'яким сирим луком мчать галопом коня. Знову збиваються вершники і лунає дзвін металу. Але тепер уже Найджел, отримавши удар тупим списом прямо в передню частину шолома, вилітає з сідла і з брязкотом падає на траву.
  Але Боже мій! Що трапилося? Менні в жаху сплескує руками, і спис випадає з його знесилених пальців. З усіх боків із переляканими вигуками, закликаючи всіх святих, до нього скачуть вершники. Чи бувало колись, щоб благородна потіха завершилася так несподівано і так страшно? Чи всіх обдурив зір? Або чаклунське наслання помутило їхній розум? Але ні, на жаль, все надто ясно: на зеленій траві лежить тіло поваленого сквайру, а трохи подалі, ярдах о дванадцятій, — його голова в сталевому шоломі.
  — Пресвята Діво, — у розпачі закричав Менні, зістрибуючи з коня, — я віддав би останній золотий, аби цього не було! Як же це сталося? Що це таке? Скоріше сюди, мілорде єпископе! Воістину тут не обійшлося без чаклунства! Це справа рук самого диявола.
  Блідий єпископ зіскочив з коня і крізь натовп переляканих лицарів і зброєносців протиснувся до розтягнутого на землі тіла.
  — Боюся, послуги святої церкви вже не потрібні, — промовив він тремтячим голосом. — Бідолашний юнак! Який несподіваний кінець! In medio vitae [31] , як каже Святе Письмо! Миттю назад він був молодий і гордий — і ось його голова відірвана від тіла! Хай змилосердяться наді мною Господь Бог наш і святі його, нехай охоронять мене від усякого зла.
  Ці слова вирвалися з уст єпископа з силою і пристрастю, нечастими в його молитвах. А причиною тому став вигук одного зі зброєносців, який, піднявши з землі шолом, одразу зі зляканим виглядом кинув його назад.
  - Він порожній! — волав зброєносець. — Він легкий, як пір'їнка.
  — Присягаюсь Господом Богом, це правда! — вигукнув Менні, торкнувшись шолома. - У ньому нічого немає. З ким же я боровся, отче єпископе? Від цього воно світу чи іншого?
  Щоб краще поміркувати, єпископ швидко видерся на коня.
  — Якщо тут орудує нечистий, — сказав він, — моє місце там біля короля. Certes [32] , якщо кінь жовтий, як сірка, неподалік і сам диявол. Клянуся, я бачив, як із ніздрів у неї пішов дим із вогнем. Їй якраз скакати з обладунками на спині, які борються, хоча в них нікого немає.
  — Не поспішайте, отче єпископе, — зупинив його якийсь лицар. — Може, все так і є, як ви кажете, тільки створила це людська рука. Коли я воював на півдні Німеччини, я бачив у Нюрнберзі металеву фігуру, яку зробив один зброярів, — так вона могла скакати на коні та володіла мечем. Якщо це така сама…
  — Дякую вам усім, панове, за честь, — пролунав гучний голос розпростертого тіла.
  При цих словах навіть доблесний Менні скочив у сідло, а кілька людей, як божевільні, кинулися врозтіч, подалі від жахливого тіла, і лише небагато, найсміливіші, ще мешкали біля нього.
  - Найбільше, - продовжував гудіти голос, - я вдячний благородному лицарю серу Волтеру Менні за те, що він, забувши про своє високе становище, зійшов до простого сквайра і схрестив з ним зброю.
  — Присягаюсь Господом Богом, — сказав Менні, — якщо це й диявол, у нього дуже вишукана мова. Я витягну його з обладунків, чорт забирай.
  З цими словами він знову зіскочив з коня і, засунувши руку в щілину латного нашника, міцно вхопив пасмо золотистих кучерів Найджела. Найджел скрикнув, і Менні остаточно переконався, що обладунки приховують людину. Тієї ж миті погляд його впав на отвір у нагруднику, який служив ніби забралом, і він вибухнув глибоким грудним сміхом. Король, Принц і Чандос, які з самого початку стежили за тим, що відбувалося здалеку і від подиву не могли ні втрутитися, ні вимовити хоч слово, тепер, коли все стало зрозуміло, давлячись від сміху, під'їхали до інших.
  - Витягніть його звідти, - наказав король, тримаючись за боки, - будь ласка, зніміть з нього все це і звільніть його. Багато разів я бився на поєдинках, але тільки дивлячись на цей, ледве не вилетів із сідла. Сквайр лежав так нерухомо, що мені здалося, ніби удар об землю вибив дух.
  Найджел, і мабуть, пролежав увесь цей час майже без пам'яті. Він знав, що з нього збили шолом, але ніяк не міг зрозуміти, чим викликано загальне подив і переполох. Тепер же, вивільнений з величезної кольчуги, в якій він був ув'язнений, як горіх у шкаралупі, він стояв, жмурячись на яскраве світло і згоряючи від сорому через те, що придворні сміються з нього, зрозумівши маленьку хитрість, на яку його змусила принизлива бідність.
  Добрий настрій повернув йому король.
  — Ви довели, що маєте зброю батька, — сказав він, — і гідні носити його ім'я та герб, бо у вас живий дух, який свого часу його прославив. Але я знаю, що ні він, ні ви не потерпіли б, щоб біля вашого порога вмирав з голоду юрба. А тому прошу вас, ведіть нас у дім, і якщо трапеза виявиться такою ж вишуканою, як забава перед нею, свято вдасться на славу.
  
  
  Розділ Х
  Як король
  зустрів свого сенешаля з Кале
  Худо довелося б доброму імені Тілфордського дому та його правительці, старої леді Ерментруде, якби вся королівська почет, маршал двору та маршал поля, лорд — головний суддя, камергер та охоронці зібралися під одним дахом. Але передбачливість і тонкі маневри Чандоса відвели лихо — частина почту розташувалася в монастирі, інша пройшла далі і скористалася гостинністю сера Роджера Фіц-Аллена у Фарнемському замку. У гостях у Лорінгів залишилися тільки сам король, Принц, Менні, Чандос, сер Х'юберт де Бег, єпископ і ще дві-три людини.
  Хоча суспільство було нечисленним, а обстановка більш ніж скромна, король не зрадив своєї пристрасті до тонкощів пишного церемоніалу, яким він так славився. З мулів знімали поклажу, туди-сюди снували зброєносці, в спальнях готували ванни, розгортали шовку й атласи, мерехтіли і дзвонювали золоті ланцюги, так що, коли нарешті під звуки двох придворних трубачів усе суспільство розсілося за столом, воно являло картину блист. рівної якої ще ніколи не бачили почорнілі балки старого склепіння.
  Великий наплив іноземних лицарів, які у всій пишноті з'їхалися за шість років до цього з усього християнського світу, щоб бути присутнім при відкритті Круглої вежі в Віндзорі, а також спробувати щастя і показати своє мистецтво у влаштованих з цієї нагоди турнірах, зовсім змінив вигляд англійського одягу. Старовинні сорочки, куртки і плащі стали здаватися надто простими і грубими, і тепер навколо короля блищали і виблискували невідомі раніше яскраві кафтани, камзоли, колети, накидки, ганзейські штани і багато іншого дивовижного різнокольорового одягу, підлоги і обшлага якої прикрашали бахрому. . Сам король у чорному оксамиті із золотими прикрасами різко виділявся з блискучої юрби навколишніх придворних, яка ніби тяжіла до цього благородного темного центру. Праворуч від короля сидів Принц, ліворуч - єпископ, а леді Ерментруда командувала з'єднаними силами своїх челядинців у глибині зали, уважно стежачи, щоб страви та фляги подавалися вчасно, згуртовуючи втомлених слуг для нового прориву, підбадьорюючи авангард, підтягуючи тили; стукіт її дубової палиці завжди лунав там, де загроза була найбільшою.
  Найджел стояв позаду короля. На ньому був його кращий одяг, але поряд з розкішними вбраннями, що оточували його, вона мала убогий і жалюгідний вигляд. Незважаючи на біль у всьому тілі, Найджел, забувши про вивихнуте коліно, прислужував своїм блискучим гостям, а ті жартували над ним і сміялися, згадуючи пригоду біля Тілфордського мосту.
  - Клянуся розп'яттям! — вигукнув король, делікатно тримаючи курячу кісточку витонченими пальцями лівої руки. — Вистава надто хороша для сільської сцени. Ти повинен поїхати зі мною в Віндзор, Найджел, тільки захопи обладунки, в яких ти ховався. У Віндзорі ти битимешся, дивлячись з-під черевника, тоді переможе тебе тільки той, хто перерубує обладунки по талії. Ні разу не бачив такого маленького горішка у такій величезній шкаралупі.
  Принц з усмішкою обернувся до Найджела і з його розгубленого обличчя зрозумів, що той важко переживає свою бідність.
  - Ні, - сказав він ласкаво, - такий майстер гідний найкращого інструменту.
  — І подбати про це має його господар, — додав король. — Що ж, Найджело, придворний зброярів зробить усе, що треба, щоб, коли з тебе знову зіб'ють шолом, у ньому була б і твоя голова.
  Найджел почервонів до коріння лляного волосся і промимрив слова подяки.
  Однак на думці у Джона Чандоса було інше. Насміхаючись, підморгнувши своїм єдиним оком, він звернувся до короля:
  — Право, добродію, ваша щедрість зайва. Адже є старовинне правило: якщо два лицарі вийдуть на копійний бій і один із них чи незручно, чи випадково ухилиться від удару, все його спорядження переходить у власність переможця. А тому, сер Х'юберт де Бег, я вважаю, що ваша прекрасна міланська кольчуга і шолом бордоської сталі, в яких ви приїхали в Тілфорд, повинні залишитися у нашого молодого господаря на згадку про ваше перебування в цьому будинку.
  Пропозиція була зустрінута схвальним хором голосів та веселим сміхом. Не сміявся лише сам сер Х'юберт. Він спалахнув від досади і втупив недобрий погляд у насмішкувато усміхненого Чандоса.
  — Я вже казав, що не граю в дурні ігри і не знаю їхніх правил, — сказав він, — але вам, Джоне, добре відомо, що, якби ви побажали битися на бойових списах чи мечах, коли на поле виїжджають двоє, а їде з нього тільки один, вам не довелося б далеко ходити за супротивником.
  — Ну, невже ви наважилися б виїхати на поле? Вам було б краще вийти пішки, Х'юберте, - відповів Чандос. — Я знаю, що, якщо ви будете на ногах, мені не бачити вашої спини, як усі ми нещодавно її бачили. Кажіть що завгодно, а тільки сьогодні кінь вас підвів, і я наполягаю, щоб ваше спорядження перейшло до Найджела Лорінга.
  — У вас надто довга мова, Джоне. Мені набридла ваша нескінченна балаканина, — відповів сер Х'юберт, — стовбурчивши світлі вуса. — Вам потрібні мої обладунки — виходьте і спробуйте взяти їх. Якщо ніч буде місячна, можете спробувати хоч сьогодні ввечері, коли встанемо з-за столу.
  — Ні, панове, — вигукнув король, з посмішкою звертаючись до обох, — лишіть сварки! Наповніть кубки гасконським, ви, Джоне, і ви, Хьюберт. А тепер, будь ласка, випийте один за одного, як вірні добрі товариші, які борються лише за короля. Ви обидва нам потрібні: за морем ще багато справ для сміливців. Ну а зброя - що ж, у тому, що стосується турнірного бою, Джон Чандос правий; однак ми вважаємо, що цей закон навряд чи тут застосуємо, тому що це був не турнір, а випадкова придорожня сутичка, просто благородні лицарі зазнали своєї зброї. З іншого боку, якщо говорити про вашого зброєносця, Менні, то все було за правилами, і він, без жодного сумніву, програв свої обладунки.
  - Це дуже сумно, пане, - сказав Уолтер Менні, - людина він бідний і з великими труднощами приготував собі спорядження для походу. І все-таки доведеться зробити, як ви кажете, вашу величність. Якщо ви прийдете до мене вранці, сквайр Лорінг, вам передадуть зброю Джона Уїддікема.
  — Тоді, з волі короля, я поверну їх йому назад, — запинаючись від хвилювання, промовив Найджел. — Краще мені ніколи не бувати на війні, ніж відбирати у хороброго воїна його єдині лати.
  — Твоїми вустами каже дух твого батька! - вигукнув король. - Клянуся розп'яттям, Найджел, ти мені подобаєшся. Справа цю вирішу я сам. Проте дивно, що з Віндзора ще не приїхав сер Емері Ломбардець.
  З самого прибуття в Тілфорд король раз у раз нетерпляче справлявся, чи не приїхав ще сер Емері і чи немає від нього звісток, тож придворні почали з цікавістю перезиратися. Всі знали, що Емері, відомий своєю продажністю італієць, нещодавно був призначений губернатором Кале, і його раптовий і поспішний приїзд міг означати лише одне — відновлення війни з Францією, про що пристрасно мріяв кожен воїн. Вже двічі, коли зовні долинали звуки, схожі на кінський тупіт, король переставав їсти і з непригубленим кубком у руці прислухався, повернувши голову до дверей. Втретє він не помилився. Спочатку пролунав гучний тупіт копит, брязкіт збруї, потім з темряви почулися хрипкі голоси: на них обізвались лучники, що стояли на варті біля дверей.
  — Прибув якийсь мандрівник, пане, — доповів Найджел. — Що хочете наказати?
  - Це може бути тільки Емері, - відповів король, - я тільки йому наказав слідувати за мною в Тілфорд. Будь ласка, розпорядься, щоб його впустили, і з усією шанобливістю запроси до столу.
  Найджел схопив смолоскип і відчинив двері. За нею стояло півдюжини вершників; один уже спішився. Це був кремезний смаглявий чоловік з щурячим обличчям і карими очима, що неспокійно бігали. Не переступаючи порога, він відразу ж спрямував жадібний погляд у глиб зали, яскраво освітленої червонуватим світлом смолоскипів.
  — Я сер Емері з Павії, — прошепотів він. — Заради Бога, скажіть, король тут?
  — Він за столом, благородний сер, і запрошує вас увійти.
  — Одну хвилину, юначе, одну хвилину. Скажіть мені на вухо, ви не знаєте, чого король посилав за мною?
  Він скоса глянув на Найджела, і в його хитрих темних очах промайнув переляк.
  - Не знаю.
  — Я хотів би… Я повинен переконатися, перш ніж я стану перед ним…
  — Вам треба лише увійти у двері, благородний сер, і ви все дізнаєтеся з вуст самого короля.
  Сер Емері зібрався з духом, як людина, яка готується стрибнути в крижану воду, і швидким кроком вийшла з темряви у світлу залу. Король підвівся, на його прекрасному видовженому обличчі заграла посмішка, і він простягнув гостю руку. Однак італійцеві здалося, що в короля посміхалися тільки губи, але не очі.
  - Ласкаво просимо! - вигукнув Едуард. — Ласкаво просимо, наш гідний і відданий сенешаль Кале. Прошу вас, сідайте ось тут, прямо навпроти мене. Я просив вас приїхати, щоб почути від вас вести через море.
  Дякую вам - ви взяли на себе турботи про те, що мені так само дорого, як дружина чи син. Приготуйте там місце серу Емері і подайте їжі та пиття, адже він сьогодні стільки проїхав, щоб послужити своєму королеві.
  Увесь час бенкету, яке з таким мистецтвом влаштувала леді Ерментруда, Едуард весело розмовляв то з італійцем, то з баронами. Нарешті було винесено останні страви, а круглі, просочені м'ясним соком і жиром шматки грубого хліба, що служили тарілками, кинуті собакам. Колом пішли фляги з вином. У залі з арфою в руках боязко протиснувся старий менестрель Уедеркот. Він сподівався, що йому, можливо, дозволять зіграти чи заспівати що-небудь його королівській величності. Але в Едуарда в голові були розваги іншого роду.
  — Прошу вас, Найджел, відішліть слуг, щоб ми залишилися самі. Нехай біля кожних дверей стануть по два воїни: нам ніхто не повинен заважати — розмова буде секретною. А тепер, сер Емері, благородним лордам і мені самому, вашому государю, хотілося б почути з ваших вуст, як справи у Франції.
  Обличчя італійця було спокійне, тільки очі швидко перебігали з одного лицаря на іншого.
  — Наскільки я знаю, пане, у ваших французьких володіннях все спокійно.
  — Отже, ви не чули, що французи зібрали військо і мають намір, порушивши перемир'я, вторгнутися в наші землі?
  — Ні, ваша величність, не чув.
  - Ви мене дуже заспокоїли, Емері, - сказав король, - якщо ви нічого не чули, то, зрозуміло, і бути нічого не може. Адже казали, що цей шалений лицар, де Шарні, вже підійшов до мого дорогого Сент-Омера [33] і ось-ось схопить його своїми сталевими руками.
  — Що ви, пане! Хай тільки посміє! Він побачить, що ваш скарб надійно замкнений у скрині і добре охороняється.
  — І ви його охороняєте, Емері.
  — Так, ваша величність, я.
  — І ви, звичайно, надійний страж, якому цілком можна довіряти, чи не так? І тепер, коли з усіх своїх воїнів я вибрав саме вас, щоб ви берегли його як зіницю ока, ви не продасте дешево те, що мені так дорого?
  — Що ви, пане! Чому ви ставите мені такі запитання? Вони ганьблять мою честь. Ви ж добре знаєте, що я не віддам ворогові Кале, перш ніж віддам Богові душу.
  — Отже, вам нічого не відомо про наміри де Шарні?
  — Нічого, пане.
  — Брехень і негідник, — загримів король і, схопившись з місця, вдарив кулаком по столу так, що задзвеніли кубки. — Взяти його, лучники! Негайно взяти! І тримати за лікті, щоб він нічого не накоїв! І ти смієш говорити мені в обличчя, ти, віроломний ломбардець, що нічого не знаєш про де Шарні та його плани?
  - Бог свідок, я нічого не знаю.
  Губи італійця побіліли, і говорив він уривчасто, тонким тремтячим голосом, відводячи очі від нещадного погляду розгніваного монарха.
  Едуард гірко засміявся і витяг з-за пазухи якийсь папір.
  — Я хочу, щоб ви були суддями в цій справі — ти, мій славний сину, і ви, Чандос, і ви, Менні, і ви, сер Хьюберт, і ви, єпископе, теж. Я призначаю вас суддями своєю королівською владою, щоб ви вчинили суд над цією людиною, бо, присягаюсь Господом Богом, я не зійду з місця, доки не розберуся в усьому до кінця. Але спочатку я прочитаю вам цей лист. Воно надіслано серу Емері Павійському, nomme [34] Ломбардець, у фортецю Кале. Це що, не твоє ім'я та звання, негідник?
  — Ім'я моє, пане, тільки я не отримував такого листа.
  - Ще б! Тоді твоє віроломство так і не вийшло б назовні. Лист підписано «Ісідор де Шарні». Про що ж пише мій ворог де Шарні моєму відданому слузі? Слухайте! «Ми не могли підійти в останній молодик, тому що ще не зібрали достатньо війська, а також двадцяти тисяч крон, що ви запросили. Але наступного місяця, у темну ніч, ми підійдемо, і біля малих бічних воріт, там, де ростуть горобини, вам будуть вручені всі гроші». А що ти скажеш?
  — Це підробка, — тільки й міг вимовити італієць.
  — Дозвольте мені глянути на листа, пане, — попросив Чандос. — Де Шарні був моїм полоненим, і перш ніж за нього було заплачено викуп, через мої руки пройшло багато його листів, тож я чудово знаю його почерк. Так, готовий присягнутися, це його рука. Так, так, присягаюся спасінням моєї душі.
  — Якщо це насправді написав де Шарні, то тільки щоб знечестити моє добре ім'я! - вигукнув сер Емері.
  - Ну ні, - втрутився юний Принц, - ми всі знаємо де Шарні, ми з ним воювали. У нього багато недоліків, він любить похвалитися або затіяти сварку, але він хоробрий і великодушний, під французькими ліліями іншого такого немає. Ця людина ніколи не принизиться до підроблених листів і не буде ганьбити чесне ім'я лицаря. Я принаймні нізащо цьому не повірю.
  Глухі вигуки інших ясно казали, що вони згодні з Принцом. Світло смолоскипів падало зі стін на суворі обличчя за столом. Вони сиділи, мов кам'яні статуї, і Ломбардець здригнувся від жаху під невблаганним поглядом їхніх очей. Він швидко озирнувся - всі виходи були зайняті озброєними воїнами. Його торкнулося дихання смерті.
  — Цей лист де Шарні вручив сент-омерському священикові, якомусь дону Бове, щоб той відвіз його до Кали. А священик, зрозумівши, що тут можна поживитися, відніс листа одній людині, моєму вірному слузі, і так він дійшов до мене. Я наказав, щоб ця людина приїхала. А священик спокійнісінько повернувся до Сент-Омера, щоб де Шарні вважав, що листа доставлено.
  — Я нічого не знаю, — уперто повторював італієць, облизуючи пересохлі губи.
  Король почервонів, очі його шаленіли.
  — Досить, клянусь Господом Богом, годі! - вигукнув він. — Якби ми зараз у Тауері, кілька поворотів колеса витягли б зізнання з його підлої душонки. А втім, навіщо нам його зізнання? Ви всі бачили, мілорди, ви все чули. Що скажеш ти, мій любий сину? Чи винна ця людина?
  — Винен, пане.
  - А ви, Джоне? А ви, Волтер? А ви, Х'юберте? А мілорд єпископ? Отже, всі одностайні — він винний у зраді. Яке ж він має понести покарання?
  — Тільки смерть, — відповів Принц, і кожен із лицарів кивком підтвердив свою згоду.
  — Емері Павійський, ви чули вирок, — сказав Едуард, сперши підборіддя на руку і втупившись у тремтячого італійця важкий погляд. — Гей, лучник біля дверей! Так, ти з чорною бородою вийди вперед. Вийми меч! Ні, боягузливий негідник, я не оскверню цей дім твоєю підлою кров'ю. Нині нам потрібна не твоя голова, потрібні п'яти. Відсіки в нього золоті лицарські шпори, лучник. Я сам дав їх йому, я відберу назад. Ну ось! Дивись, як вони відлетіли! А з ними все, що пов'язувало тебе з гідним станом, знаком та прикметою якого вони служать. А тепер відведіть його подалі від будинку, знайдіть для цієї падали підходяще місце на пустки і відрубайте його щурою голову, щоб нікому не кортіло зраджувати королю.
  Коли лучник схопив італійця за плечі, той із відчайдушним криком зісковзнув із стільця й упав навколішки. Вивернувшись із рук лучника, він розпластався на підлозі і обхопив ноги короля.
  — Пощадіть мене, грізний королю! Благаю, заради пристрастей Господніх, помилуйте! Змилуйтесь і вибачте. Згадайте, мій славний, дорогий пане, скільки років я вірою і правдою служив під вашими прапорами, скільки я зробив для вас! Хіба не знайшов я брід через Сену за два дні до великої битви? Хіба не я вів війська у бій, коли брали Кале? В Італії у мене дружина та четверо дітей, великий государю, заради них я забув про обов'язок і честь. З цими грошима я міг би забути про війни і повернутися до них. Змилуйтесь, ваша величність! Змилуйтесь!
  Англійці народ грубий, але не жорстокий. Хоча король продовжував сидіти з тим самим грізним виглядом і в очах його не було пощади, інші лицарі неспокійно засувалися, на їхніх обличчях можна було прочитати несхвалення.
  — Справді, пане, стримайте свій гнів, прошу вас, — сказав Чандос.
  Едуард сердито махнув головою.
  — Помовчіть, Джоне. Буде так, як я сказав.
  — Прошу вас, любий пане, не поспішайте, у такій справі поспішність не годиться. Наказуйте його зв'язати і залишити до ранку. А там ви, можливо, передумаєте.
  - Ні. Я сказав. Введіть його.
  Але тремтливий італієць так міцно вчепився королю в коліна, що лучники не могли розтиснути його судомно зведені руки.
  — Вислухайте мене, благаю. Зачекайте одну хвилинку, дайте мені сказати всього кілька слів, а потім робіть що хочете.
  Король відкинувся на спинку стільця.
  — Говори, і на цьому скінчимо.
  — Пане, пощадіть мене. Ви повинні пощадити мене заради себе. Адже я можу допомогти вам в одній справді лицарській справі, вона порадує ваше серце. Подумайте, ваша величність, цей де Шарні та його товариші не знають, що їхні плани провалилися. Варто мені послати їм звістку, і вони напевно прибудуть до малих бічних воріт. А тоді, якщо ми зуміємо влаштувати гарну засідку, ми матимемо такий видобуток і такий викуп, що всі ваші скрині знову наповняться. За нього та за його лицарів можна взяти вірних сто тисяч крон.
  Едуард з презирством відштовхнув італійця ногою, так що той розтягся серед очерету, але й тоді, лежачи на підлозі, як змія з перебитим хребтом, він не зводив з короля своїх темних очей.
  — То ти, виявляється, двічі зрадник! Ти продав Кале своєму де Шарні, а тепер хочеш зрадити мені самого де Шарні! Як ти наважився подумати, що в мене та інших шляхетних лицарів душонки торгашів і ми мріємо тільки про викупи, а не про честь їх завоювати? Ти що ж, думаєш, що я чи хтось інший може бути таким підлим негідником? Тепер ти сам підписав вирок. Введіть його!
  — Стривайте, прошу вас, мій благородний, добродію! - вигукнув Принц. — Охолодіть на якийсь час ваш гнів. Над тим, що каже ця людина, варто подумати. Вашу благородну душу обурила його балаканина про викупи. Але подивіться все це з іншого боку. Де ще ми можемо сподіватися так гідно завоювати честь і славу? Будь ласка, дозвольте мені самому зайнятися цією справою; якщо провести все добре, ми виграємо дуже багато.
  Едуард глянув на Принца.
  — У гонитві за славою, мій любий сину, тебе можна порівняти хіба що з гончою, що йде кривавим слідом оленя, — відповів він. — А як ти все це собі уявляєш?
  — Щоб взяти де Шарні та його людей, не шкода жодних сил, — адже тієї ночі під його прапорами збереться колір Франції. Якщо ми зробимо, що пропонує ця людина, і зустрінемо її рівними силами, навряд чи в усьому християнському світі знайдеться місце, де б лицарю хотілося бути тієї ночі більше, ніж у Калі.
  — Клянуся розп'яттям, любий сину, ти маєш рацію! — вигукнув король, просвітлівши обличчям. — Хто ж це займеться? Ви, Джоне Чандос, чи ви, Волтер Менні?
  Король глузливо глянув спочатку на одного, потім на іншого, як, буває, господар дражнить кісткою злих старих псів. У палаючих очах лицарів відобразилося все, що їм так хотілося висловити.
  — Не гнівайтесь, Джоне, і не подумайте нічого поганого; просто тепер черга Уолтера, і ділом займеться він.
  — А чому нам усім не піти під вашими, пане, прапорами чи під прапорами Принца?
  — Ні, не годиться, щоб королівські прапори Англії осяяли таку незначну вилазку. Все ж таки, якщо у ваших лавах знайдеться місце ще для двох лицарів, і Принц, і я поїхали б з вами.
  Принц нахилився і поцілував батькові руку.
  - Отже, Волтере, передаю вам цю людину, і чиніть з нею, як знайдете потрібним. І дивіться за ним в обидва очі, щоб він знову не зрадив нас. Виведіть його геть: його дихання отруює повітря. А тепер, Найджел, якщо той гідний старий бажає зіграти на арфі чи заспівати нам щось... Боже мій, що трапилося?
  Він обернувся і побачив, що молодий господар будинку стоїть за ним на колінах, схиливши світлу голову, немов благаючи про щось.
  - В чому справа? Про що ви просите?
  — Про ласку, пане.
  - Ну ось! Невже мені сьогодні так і не дадуть спокою? То зрадник кидається навколішки переді мною, то чесна людина стоїть навколішки за моєю спиною. Устаньте, Найджел. Чого ви хочете?
  - Поїхати з вами в Кале.
  — Клянуся розп'яттям, справедливе прохання: адже план наш визрів під вашим дахом. А що скажете ви, Волтер? Візьмете його з усім його спорядженням?
  — Скажіть краще, чи візьмете мене? - пролунав голос Чандоса. — Звичайно, я ваш суперник, але впевнений, що ви мені не відмовите.
  — Що ви, Джоне, я можу тільки пишатися, що під моїм прапором буде найкращий у світі спис.
  — А я тим, що піду за таким знаменитим полководцем. Але Найджел Лорінг - мій зброєносець, і, отже, він теж поїде з нами.
  — Ну що ж, все вирішено, — сказав король. — А поки що нам немає потреби поспішати, до молодика все одно нічого не станеться. Тому прошу знову наповнити кубки та випити зі мною за славних французьких лицарів. Нехай буде відважний і рішучий їхній дух, коли ми зійдемося під стінами замку в Кале.
  
  
  Глава XI
  У Даплінського лицаря
  Король поїхав. У Тілфордському будинку стало темно і тихо, зате там знову запанували радість та достаток. За один вечір відпали всі турботи, наче хтось підняв завісу і впустив сонячне світло. Королівський скарбник вручив господині будинку нечувану суму, і зробив це таким чином, що не прийняти її не було жодної нагоди. З повною сумкою золотих Найджел знову вирушив до Гілдфорда, і кожен жебрак на шляху благословляв його ім'я.
  У Гілдфорді він перш за все поїхав до золотих справ майстру і викупив кубок, піднос і браслет, нарікаючи разом із купцем на те, що, як це не прикро, за останній тиждень ціни на золото та золоті вироби з якихось невідомих причин, зрозумілих тільки присвяченим, піднялися, і ці речі коштували тепер на п'ятдесят золотих дорожче, ніж він свого часу отримав за них. Даремно Ейлвард рвав і метал і молив небо послати йому день, коли він зможе увігнати стрілу в товсте черево купця. Гроші довелося віддати сповна.
  Від торговця золотом Найджел поспішив до зброяра Уоту і купив ті самі обладунки, що так сподобалися йому тиждень тому. Він тут же почав їх приміряти, а Вот і його син ходили навколо нього з ключем і викруткою, підтягуючи гвинти та підправляючи пружинки.
  - Ну як, гідний сер? — вигукнув зброяр, одягнувши Найджелу на голову сталевий шолом і скріпляючи його з нашійником, що спускався до плечей. — Клянусь Тувалкаїном, обладунок сидить на вас, як панцир на крабі. Навіть з Іспанії чи Італії не привозили нічого кращого.
  Найджел стояв перед відполірованим щитом, який служив дзеркалом, і крутився з боку в бік, чепурячись, немов птиця з блискучим пір'ям. Все захоплювало його: гладкий нагрудник, дивовижні налокітники та поножі, чудові гнучкі рукавиці та спідниця кольчуги. Він кілька разів підстрибнув, щоб показати, як він легкий, потім вибіг з майстерні, схопився за цибулю і скочив у сідло. От із сином, стоячи на порозі, заляскали в долоні.
  Найджел знову зіскочив з коня, вбіг назад у майстерню і з брязкотом упав навколішки перед образом Пресвятої Діви, що висів на чорній від кіптяви стіні. Він палко молився про те, щоб щось недостойне не торкнулося його душі, не заплямило його честі, поки він може носити ці обладунки, щоб Бог примножив його сили задля здійснення благородних і благочестивих справ. Дивне це було звернення до релігії, яка проповідує мир землі. І все ж не одне століття меч і віра йшли пліч-о-пліч, підтримуючи один одного, і в смутні часи образ ідеального лицаря завжди так чи інакше пов'язувався з пошуками справжнього світла. "Benedictus dominus Deus meus, qui docet manus meas ad praelium, et digititos meos ad bellum" [35] - вигукувала душа лицаря-воїна.
  І ось нарешті обладунки були нав'ючені на мула зброяра і вирушили з Найджелом у Тілфорд. Там він ще раз приміряв їх, щоб порадувати леді Ерментруд, яка то плескала в долоні, то проливала сльози. Вона раділа, що її відважний онук йде на війну, і в той же час сумувала, що може втратити його. Її власне майбутнє теж влаштувалося якнайкраще. У Тілфорд був визначений керуючий, щоб доглядати за господарством, а самій леді Ерментруді були надані покої в Віндзорі, де вона разом з іншими поважними дамами свого віку та положення могла проводити передзахідні дні життя, згадуючи давним-давно забуті плітки і пошепки розповідаючи всякі скандальні історії з життя бабусь та дідусів молодих придворних. Тепер Найджел міг з легким серцем залишити її та вирушити до Франції.
  Але перш ніж залишити вересовий край, де він прожив стільки років, йому належало зробити ще один прощальний візит. Того вечора він одягнув свій найкращий камзол із темно-лілового генуезького оксамиту з хутряною горностаєвою облямівкою, новий капелюх, обрамлений попереду білосніжним пером, і срібний з карбуванням пояс. Він їхав верхи на Поммерсі, на зап'ясті у нього сидів сокіл, збоку висів меч. Найджел був молодий, гарний і чистий душею. Прекрасна картина! Він їхав попрощатися зі старим Даплінським [36] лицарем. А в того було дві дочки, Едіт і Мері, і Едіт здавна мала славу однієї з перших красунь у краї.
  Сер Джон Баттесторн, Даплінський лицар, отримав це прізвисько тому, що років вісімнадцять тому брав участь у дивовижній битві, коли вся шотландська армія була відразу розгромлена жменькою авантюристів і найманців, які виступали не під прапором якогось народу, а воювали за свій страх . Їхній подвиг не потрапив на сторінки історії, тому що не представляв інтересу для жодного народу, і все ж свого часу у всіх куточках країни багато говорили про цю велику битву, бо в той день, коли колір шотландського лицарства ліг на полі бою, світ вперше зрозумів, що у веденні війни з'являлося щось нове і що англійський лучник, відчайдушно хоробрий, що з дитячих років майстерно володіє цибулею, став силою, з якою доводиться серйозно зважати навіть на заковане в сталь європейське лицарство.
  Повернувшись із шотландського походу, сер Джон став королівським єгермейстером і прославився на всю Англію як чудовий знавець мисливської справи. Коли ж, нарешті, він так погладшав, що жоден кінь не витримував його тяжкості, він скромно, але з зручністю влаштувався в старому будинку в Косфорді, на східному схилі Хайндхедського пагорба. Тут, коли його обличчя ще більше почервоніло, а борода посивіла, він мирно проводив вечір свого життя в оточенні ловчих птахів і собак. Зазвичай він сидів, витягнувши розпухлі ноги на лавці, а біля нього стояла фляга вина з прянощами. Багато старих товаришів заїжджало сюди дорогою з Лондона Портсмут; бували й молоді кавалери з навколишніх маєтків — щоб послухати розповіді товстого старого лицаря про колишні війни або дізнатися про життя лісу та про полювання щось таке, чого не знав більше ніхто на світі.
  Але, по правді сказати, що б не думав сам старий лицар, молоді люди наїжджали до нього не тільки заради його старих історій і старого вина, а, скоріше, заради того, щоб помилуватися гарним обличчям його молодшої дочки або порадитися з розумною та рішучою старшою. .
  Мабуть, ще ніколи на одному дереві не виростали такі різні пагони. Схожі дівчата були лише в тому, що обидві були високі на зріст і стрункі. У всьому іншому вони не мали нічого спільного.
  Едіт була чарівна блакитноока блондинка з волоссям кольору стиглої жита. Вона любила побалакати, весело посміятися, пожартувати, подразнити і розточувала посмішки всім молодим людям, що її оточують, на чолі з Найджелом з Тілфорда. Як кошеня, вона грала з усім, що траплялося їй під руку, але дехто почав помічати, що її лагідні оксамитові лапки іноді випускають і гострі кігтики.
  Мері, навпаки, була чорнява і смаглява, з простими суворими рисами обличчя; її карі очі твердо і прямо дивилися на світ з-під різко промальованих брів, що розходилися дугами. Ніхто не назвав би її красунею, а коли гарненька сестра обвивала рукою її плечі і притискалася щокою до щоки, жорстокий контраст робив свою справу: краса однієї й непривабливість іншої ще більше впадала у вічі.
  І все-таки завжди був хтось, хто, дивлячись на її незвичайне рішуче обличчя і спіймавши відблиск вогню, що спалахував у глибині темних очей, розумів, що в цій мовчазній жінці з гордою царственною поставою таїлася стримувана сила, привабливіша, ніж блискуча. грація сестри.
  Ось такі були в Косфорді пані, і до них того вечора їхав Найджел у камзолі з генуезького оксамиту, з новим білим пером на капелюсі. Він проїхав Терслійський кряж позаду скелі, біля якої в далекі часи буйні сакси поклонялися своєму богові війни Тору. Проїжджаючи повз камінь, Найджел скоса подивився на нього і пришпорив Поммерса: ходили чутки, що і тепер ще в безмісячні ночі навколо, буває, танцюють блукаючи вогники: дехто навіть чув стогін і ридання тих, чиє життя колись приносили в жертву, диявола. Скеля Тора, сліди Тора, кубок Тора — вся округа була зловісною пам'яткою богу війни, хоча благочестиві ченці давним-давно замінили його незрозуміле прізвисько ім'ям його батька — Диявола. Найджел обернувся, щоб ще раз поглянути на сивий древній валун, і його відважне серце здригнулося. Що це таке? Раптом потягнуло холодним вечірнім повітрям? Або якийсь внутрішній голос шепнув юнакові, що прийде день і він теж, можливо, лежатиме, пов'язаний, на такій же скелі, а навколо буде біснуватись забризкана кров'ю, що завиває натовп язичників?
  За мить скеля, невиразні страхи і все інше разом вилетіли в нього з голови: попереду на жовтучій піщаній дорозі раптом з'явилася та сама прекрасна Едіт, чий образ так часто заступав від нього сон. Її гнучка, струнка фігурка, освітлена променями вранішнього сонця, граційно погойдувалася в сідлі в такт рухам коня, що скача легким галопом. Побачивши дівчину гаряча хвиля крові вдарила йому в обличчя: Найджела, який не знає страху ні перед чим на світі, чарівно тягли і в той же час лякали таємниці ніжної жіночності. Його душа істинного лицаря бачила в Едіт, як, втім, і в усіх жінок, недосяжна досконалість, яка піднімала їх високо над грубим світом чоловіків. Спілкування з ними приносило й радість і страх — як би власна нікчемність, проста мова чи манери не видалися цим витонченим, ніжним істотам надто ницими. Ось які думки промайнули в голові у Найджела, поки білий кінь скакав йому назустріч. Однак у наступну хвилину всі його страхи і сумніви розвіяв щирий голос дівчини, що весело помахала йому батогом на знак вітання.
  - Ласкаво просимо, Найджел! — долинуло до нього. — Куди це ви прямуєте? Звичайно, не до ваших друзів у Косфорді? Адже не заради них ви одягли такий чудовий камзол! Ну, Найджел, як її звуть? Говоріть швидше, щоб я її навіки зненавиділа!
  - Що ви, Едіт, - теж сміючись вигукнув молодий сквайр, - звичайно, в Косфорд!
  — То поїдемо разом, мені не хочеться їхати далі. А я добре виглядаю?
  Коли Найджел охопив поглядом гарненьке зашарівшись личко, золотисті локони, блискучі очі і чарівну, граціозну фігурку в чорно-червоній сукні для верхової їзди, за нього відповіли його очі.
  — Ви прекрасні, як завжди, Едіт.
  — Чому це так холодно? Хіба вас виховували для розмов у монастирській келії, а не в покоях жінки? Задай я таке ж питання молодому серу Джорджу Брокасу або сквайру з Фернхерста, вони всю дорогу до Косфорда тріумфували б. Вони обидва мені більше до серця, ніж ви, Найджел.
  — Тим гірше для мого серця, — сумно промовив Найджел.
  — Але все одно, нехай ваше серце не втрачає надії.
  — А я вже втратив і серце.
  — Ось уже краще, — засміялася Едіт, — можете ж ви бути галантним, коли забажаєте, пане Дичку! Тільки вам більше подобається говорити про всякі високі та нудні речі з моєю сестрою. Вона терпіти не може розмов і ввічливості сера Джорджа, зате мені вони подобаються. А тепер скажіть, Найджеле, навіщо ви їдете сьогодні в Косфорд?
  - Попрощатися з вами.
  — Зі мною однією?
  — Ні, Едіт, з вами, вашою сестрою, і з добрим лицарем вашим батьком.
  - Сер Джордж сказав би, що тільки зі мною. Поруч із ним ви зовсім нікудишній кавалер. А правда, Найджел, що ви їдете до Франції?
  - Так, Едіт.
  — Про це всі говорять після того, як у Тілфорді побував король. Кажуть, ви їдете у свиті короля? Це правда?
  - Правда, Едіт.
  — Тоді скажіть, куди ви їдете і коли?
  - На жаль, цього я сказати не можу.
  - Справді? — Вона хитнула головою і поскакала вперед, надувши губи і сердито виблискуючи очима. Найджел з подивом подивився на неї.
  - Так, Едіт, - сказав він нарешті, - ви цінуєте моє добре ім'я? Ви хочете, щоб я порушив це слово?
  - Ваше добре ім'я - це ваша турбота, а мої симпатії - моя, - кинула дівчина, - ви дбаєте про одне, ну а я вже буду про інше.
  Вони мовчки проїхали село Терслі. Потім їй на думку прийшла якась думка, вона відразу змінила гнів на милість і кинулася по іншому сліду.
  — Що б ви почали робити, якби мене раптом хтось образив? Батько якось казав, що хоч ви малі на зріст, перед вами не встоїть ніхто з тутешніх молодих людей. Чи заступилися б ви за мене, якби мене хто образив?
  - Звичайно. Я, та й будь-яка благородна людина, завжди готова заступитися за кожну жінку.
  — Ви чи будь-який, я чи кожна — що то за розмова? Ви думаєте, що це комплімент, коли тебе так змішують зі стадом? Я говорила про вас та про себе. Якби мене образили, ви заступилися б за мене?
  — Випробуйте мене і побачите.
  — Добре, я так і вчиню. Звичайно, і сер Джордж Брокас, і сквайр з Фернхерста з задоволенням зробили б те, про що я їх попрошу, але я хочу, щоб це були ви, Найджел.
  — Прошу вас, скажіть у чому справа?
  — Ви знаєте Поля де ла Фосса із Шелфорда?
  — Це така низенька людина з горбатою спиною?
  — Він не нижче вас, Найджел, а що до його спини, так багато хто б помінявся з ним обличчям.
  - Тут я не суддя. Але я не хотів сказати нічого поганого. Так у чому ж справа?
  — Він посміявся з мене, і я хочу йому помститися.
  - Що? Ви хочете помститися нещасному каліку?
  — Я ж кажу вам, що він посміявся з мене.
  - А як?
  — Я думала, що справжній лицар полетить мені на допомогу, нічого не питаючи. Але якщо вам це так потрібно, скажу. Так от, він був серед кавалерів, що завжди юрмилися біля мене, і запевняв мене, що він навіки мій. А потім, просто тому, що йому здалося, ніби мені подобаються й інші, він кинув мене і тепер доглядає Мод Туайня, цієї веснянкуватою дівчинкою з його села.
  — А чому це вас образило, якщо він не був вашим чоловіком?
  — Він був одним із моїх шанувальників, так? А потім посміявся з мене зі своєю дівкою. Наговорив їй про мене всяку всячину. Виставив мене перед нею круглою дурницею. Так, так, я все бачу по її жовтому обличчю та тьмяним очам, коли по неділях ми зустрічаємось у церкві. Вона завжди усміхається - так, так, вона мені посміхається. Їдьте до нього, Найджел. Вбивати його не треба, навіть поранити не треба — просто дати йому добре по обличчю батогом, а потім повертайтеся і скажіть, як мені вам віддячити.
  Найджел зблід, розум його боровся з пристрасним бажанням, що охопило всю його істоту.
  — Клянуся святим Павлом, Едіт, — вигукнув він, — те, про що ви просите, не принесе мені ні честі, ні слави! Невже ви хочете, щоб я побив нещасного каліка? Моя чоловіча гідність не дозволить мені зробити нічого подібного. Прошу вас, люба пані, дайте мені якесь інше доручення.
  Едіт зневажливо глянула на нього.
  — Хороший воїн, нема чого сказати! — з уїдливим сміхом мовила вона. — Ви злякалися якогось коротуна, що ледве стоїть на ногах. Так, так, кажіть будь-що, тільки я чудово бачу, що у вас просто не вистачає духу, — ви чули, який він сміливий, як він чудово володіє мечем. Втім, ви маєте рацію, Найджел, з ним небезпечно зв'язуватися. Якби ви зробили, що я прошу, він би вбив вас, так що ви вчинили правильно.
  Від її слів Найджел червонів і морщився, як від болю, але мовчав. У голові його точилася жорстока боротьба — йому так хотілося зберегти в недоторканності той високий образ жінки, що жив у його душі, а зараз, здавалося, був готовий розпастися. І так, мовчки, їхали вони пліч-о-пліч — невисокий чоловік і велична жінка, соловий бойовий кінь і біла низькоросла іспанська кобилка — по звивистій піщаній дорозі, прихованої з обох боків високими, вище за голову вершників, заростями бійки та папороті. Незабаром дорога розділилася на дві, і вони в'їхали до воріт, на яких красувалися кабань голови Баттесторнів. Попереду виднівся низький важкий будинок, звідки долинав різноголосий собачий гавкіт. У дверях з'явився червонощокий лицар і, накульгуючи, пішов з розпростертими обіймами їм назустріч, кричачи громовим голосом:
  - Е, Найджел! Милості просимо, друже. А я думав, ви тепер не захочете знатися з такою дрібнотою, як ми, — адже вас обласкав сам король! Живо, слуги, прийміть коней, доки я вас милицею не виходив. Тихо, Лідьярде! На місце, Пеламоне! Через ваш гавкіт я не чую власного голосу. Мері, чашу вина молодому сквайру Лорінгу.
  Мері стояла в дверях, струнка, з дивовижним, задумливим обличчям. З глибини її ясних, що ніби запитували про щось око сяяла таємнича душа. Найджел поцілував простягнуту руку, і побачивши цієї дівчини до нього знову повернулася похитнута була віра в жінку і благоговіння перед нею. Сестра прослизнула за нею в залу, і звідти, з-за плеча Мері, її гарненьке личко ельфа надіслало йому усмішку — знак прощення.
  Даплинський лицар сперся всією вагою свого тіла на руку Найджела і через простору, з високим склепінням залу прошкутильгав до свого великого дубового крісла.
  — Скоріше, Едіт, підсунь лавку, — розпорядився він, сідаючи. — Клянусь Господом, голова цієї дівчини набита кавалерами, як комора щурами. Ну, Найджеле, цікаві чутки дійшли до мене — як ти бився біля Тілфордського мосту і що до тебе приїздив король. Як він тобі здався? А мій старий друг Чандос? Колись ми з ним провели багато славних годинників у лісі. А Менні? Ось був сильний і сміливий вершник? Що чути про них?
  Найджел розповів старому лицарю про все, що сталося. Про свої успіхи він говорив мало, все більше про промахи, однак у смаглявої дівчини, яка сиділа і слухала, щось старанно вишиваючи, очі так і спалахнули.
  Сер Джон уважно стежив за оповіданням, але раз у раз переривав його залпами божби і прокльонів, ударами здоровенного кулака по столу і помахами милиці.
  — Ну й ну, хлопче! Ти, звичайно, не міг сидіти в сідлі проти Менні, але все одно тримався молодцем. Ми пишаємось тобою, Найджел. Ти ж наш, ти виріс у наших вересках. Щоправда, сором мені й ганьба, що ти не дуже сильний у мисливській справі: адже я сам тебе навчав, а в цьому ремеслі у всій Англії мені немає рівних. Будь ласка, наповни знову свій кубок, а я поки що скористаюсь тим часом, що в нас ще залишилося.
  І старий лицар одразу гойдав довгу нудну розповідь про ті благословенні роки, коли полювання на звіра та птицю завжди було на часі. Він раз у раз відхилявся вбік, вставляючи анекдоти, застерігав від можливих промахів, наводив приклади з власного невичерпного досвіду. Старий розповів Найджелу, що в полюванні є свої ранги: що заєць, олень-самець і кабан повинні цінуватися більше, ніж старий олень, оленя, лисиця чи козуля, так само, як знаменний лицар стоїть вище, ніж просто лицар; а всі вони цінуються більше, ніж борсук, дика кішка чи видра, яких у світі звірів можна зарахувати до простолюдинів. Говорив старий лицар про криваві сліди — як досвідчений мисливець з одного погляду відрізнить темну, з пухирцями піни кров смертельно пораненого звіра від рідкої світлої крові тварини, якій стріла потрапила в кістку.
  — За цими знаками ти завжди зрозумієш, чи треба пускати собак чи розкидати по стежці суччя, щоб не дати ранку піти. Але найбільше, Найджел, остерігайся вживати слова нашого мистецтва не до місця, наприклад за столом, щоб у чомусь не помилитися, а то завжди знайдеться хтось розумніший і тебе засміють, а тим, хто тебе любить, буде соромно.
  - Ні, сер Джон, - сказав Найджел, - після ваших уроків я зумію знайтись у будь-якому суспільстві.
  Старий лицар у сумніві похитав головою.
  — Вчитися доводиться так багато, що ніхто на світі не може знати всього. Наприклад, Найджел, якщо збереться в лісі кілька звірів або в небі кілька птахів, то для кожної такої зграї є своя назва, і їх не можна плутати.
  — Я знаю це, любий сер.
  — Звичайно, знаєш, тільки ти не знаєш кожної окремої назви, або в голові в тебе набагато більше, ніж я думав. Правду кажучи, ніхто не може сказати, що знає все, хоча сам я, побивши об заклад, набрав при всьому дворі вісімдесят шість слів. А єгермейстер герцога Бургундського нарахував понад сотню; правда, мені здається, багато хто він просто вигадав, поки перераховував їх, — все одно йому ніхто не міг заперечити. А як ти скажеш, якщо побачиш у лісі одразу десяток борсуків?
  - Так і скажу.
  - Молодець, Найджел, слово честі, молодець. А якщо у Вулмерському лісі ти побачиш кілька лисиць?
  — Лиса зграя.
  — А якби то були леви?
  — Що ви, дорогий сер, у Вулмерському лісі мені навряд чи зустрінеться кілька левів.
  — Це не відповідь — є й інші ліси, крім Вулмерського та інші країни, крім Англії. А хто може знати, куди занесе такого мандрівного лицаря, як Найджел Тілфордський, у гонитві за славою? Так, припустимо, ти потрапиш до Нубійської пустелі, а потім при дворі великого султана захочеш сказати, що бачив багато левів, а лев у мисливців стоїть на першому місці, він цар звірів. Як ти скажеш?
  Найджел почухав голову.
  — Правду кажучи, добрий сер, якби після такої пригоди я міг вимовити хоч слово, я сказав би тільки, що бачив багато левів.
  - Ні, Найджел, для мисливця це був би прайд, і цим словом він показав би, що знає мову полювання. Ну, а якби то були не леви, а кабани?
  — Про кабанів завжди говорять в однині. Бачив кабана.
  — А диких свиней?
  — Звісно, стадо.
  — Ай-ай-ай, любий мій, як сумно, що ти так мало знаєш. Руки в тебе завжди були кращі за голову. Шляхетна людина ніколи не скаже "стадо свиней", так кажуть лише мужики. Якщо ти женеш свиней — це стадо: якщо полюєш на них — зовсім інша річ. Як їх тоді звуть, Едіт?
  — Не знаю, — байдуже відповіла дівчина. Вона сиділа, дивлячись далеко в темну тінь склепіння, права рука її стискала щойно принесену слугою якусь записку.
  - Ну, а ти, Мері, знаєш?
  — Звичайно, любий сер. У таких випадках кажуть – скоп.
  Старий лицар досить засміявся.
  — Ось учень, який ніколи мене не ганьбить! Ні в науці про лицарське поводження, ні в геральдиці, ні в мисливській справі, ні в чому іншому. На Мері я завжди можу покластися. Вона багатьох знавців може увігнати у фарбу.
  — І мене разом із ними, — зауважив Найджел.
  — Ну що ти, мій любий, порівняно з багатьма ти просто Соломон. Послухай-но, ще минулого тижня цей ледар, молодий лорд Брокас, розповідав, що бачив у лісі зграю фазанів. Адже при дворі таких речей не прощають, для молодого сквайру це була б смерть. Ну а ти, Найджел, як сказав би?
  — Я думаю, добрий сер, треба було сказати «вивід фазанів».
  - Правильно, Найджел, - виводок фазанів, так само як зграя гусей, качок, вальдшнепів або бекасів. Але зграя фазанів! Як це в нього язик обернувся. Я посадив його одразу, якраз де ти сидиш, і дозволив підвестися не раніше, ніж дістався до дна двох фляг рейнського. Та й то, боюся, він не надто багато виніс з уроку, бо весь час не зводив своїх дурних очей з Едіт, коли треба було навернути слух до її батька. А де ж сама дівчина?
  — Вона вийшла, тату.
  — Вічно вона виходить, як тільки трапиться нагода навчитися чогось, що може стати в нагоді в лісі або в полі. Однак скоро буде готова вечеря. Свіжий кабаний окіст - допоможи мені з ним упоратися, Найджел, - і бік оленя з королівського полювання. Лісничі та мисливці мене не забувають, комора в мене завжди повна. Протруби збір, Мері, щоб слуги накрили на стіл, уже темніє та й пояс у мене почав бовтатися. Значить, час.
  
  
  Розділ XII
  Як Найджел переміг горбуна із Шелфорда
  У ті часи, про які ви зараз читаєте, всі стани, крім хіба що найбідніших, їли краще і пили солодше, ніж будь-коли потім. Країну покривали ліси, лише у Англії їх було за сімдесят, причому деякі тяглися на півграфства. Велика дичина в лісах суворо охоронялася, зате дрібна — зайці, кролики, птах, якими кишили ліси та переліски, — легко ставала здобиччю бідняка і потрапляла на стіл. Ель був зовсім дешевий, а ще дешевшим був мед, який міг приготувати кожен селянин, — у дуплах дерев було повно диких бджіл. Пили тоді багато й різних чаїв, які теж нічого не коштували: треба було лише зібрати й заварити просвірняк, пижму чи інші трави, про деякі нині зовсім забули.
  Стану багатше потопали в грубому достатку: буфети ломилися від великих шматків м'яса домашньої худоби чи дичини, великих пирогів, усіляких птахів; все це запивали елем і терпким французьким чи рейнським вином — так легко було проковтувати жирні шматки. Стіл дуже багатих людей досяг таких висот вишуканості, що приготування їжі стало цілою наукою, в якій краса страви цінувалася не менше, ніж приправа. Страви покривали золотом та сріблом, розписували, подавали на стіл оточеними полум'ям свічок. Кожна страва, будь то кабан і фазан або новомодні черепаха та їжак, вимагали свого особливого оздоблення та приправ, дивовижних та складних, у яких поєднувалися фініки та коринка, гвоздика та оцет, цукор та мед, кориця та мелений імбир, сандалове дерево та шафран, колодці та желе.
  У норманів було в звичаї їсти помірно, але завжди мати багатий вибір всього найкращого та вишуканого. Саме від них прийшло в Англію застілля, таке від грубого обжерливості древніх тевтонських племен.
  Сер Джон Баттесторн належав до середнього дворянства і їв по-старому. Широкий дубовий стіл, накритий для вечері, ломився під вагою пишних пирогів, неймовірної величини шматків смаженого м'яса та масивних фляг. У нижній частині зали сиділа челядь, у верхній, на височині, стояв стіл для сім'ї господаря, завжди готовий прийняти дорогого гостя, який заглянув на вогник з великої дороги, що проходила за воротами садиби. Такий гість і прибув того вечора. Це був старий священик, проїздом із Чертсейського монастиря до монастиря св. Іоанна у Мідхерсті. Він часто робив подібні подорожі і щоразу повертав зі шляху до гостинного столу Косфорда.
  — Милості просимо, раді вас знову бачити, добрий отче Атанасію, — привітав його огрядний лицар. — Проходьте, сідайте праворуч та розкажіть, що нового у нас в окрузі. Адже священики завжди першими дізнаються про всі плітки.
  Священик, людина спокійна і добра, кинув погляд на порожнє місце в кінці столу і запитав:
  — А де пані Едіт?
  — Так, справді, де ж дівчисько? — роздратовано вигукнув лицар. — Мері, будь ласка, накажи ще раз протрубити, щоб вона знала, що вечеря на столі. Що це совеня робить поза домом у таку пізню годину?
  Священик торкнувся лицаря за рукав, і в його добрих очах промайнув неспокій.
  — Я зовсім недавно бачив пані Едіт. Боюся, вона не почує горна, вона, мабуть, уже в Мілфорді.
  - У Мілфорді? Що їй там треба?
  — Будь ласка, добрий сер Джоне, не говоріть так голосно — йдеться про честь пані, і розмова має залишитися між нами.
  Сер Джон витріщився на стурбоване обличчя священика, і його червоне обличчя стало ще червонішим.
  — Про її честь? Про честь моєї дочки? Ще треба довести, що ви маєте право так говорити, інакше вашої ноги більше не буде в Косфорді!
  — Сподіваюся, я нікого не образив, сер Джоне, але все-таки маю сказати про те, що бачив на власні очі: інакше я був би невірним другом і поганим священиком.
  — То кажіть швидше! Якого біса ви там бачили?
  — Відомий вам такий невисокий юнак, майже горбань, на ім'я Поль де ла Фосс?
  - Звичайно. Я добре його знаю. Він із благородної родини, молодший брат сера Юстаса де ла Фосса із Шелфорда. Був час, коли я думав, що назву його сином: він проводив з моїми дівчатками майже щодня. Тільки горбата спина – поганий помічник у любовних справах.
  — На жаль, сер Джон, душа в нього ще кривіша, ніж спина. Він дуже небезпечна людина: диявол дав йому гостру мову і очі, які притягують жінок, як погляд василіска. Дівчата думають про весілля, а в нього на думці зовсім інше. Він уже не одну занапастив, дуже цим пишається і хвалиться по всій окрузі.
  — А до чого тут я та мої доньки?
  — Сьогодні, їдучи сюди, я зустрів його, він поспішав додому, а поряд з ним їхала жінка, і хоча обличчя її було приховано капюшоном, до мене долинув її сміх. Цей сміх я чув і раніше під цією покрівлею. Так сміється пані Едіт.
  Ніж випав із руки лицаря. Усю цю розмову чули тільки Мері та Найджел: те, що говорили на верхньому кінці столу, заглушалося грубим сміхом і гулом голосів на нижньому.
  — Не бійтеся, батьку, — сказала Мері, — добрий батько Атанасій помилився. Едіт зараз прийде. Останнім часом я не раз чула, як вона погано відгукувалася про цю людину.
  - Правда, сер, - гаряче підтримав її Найджел. — Тільки сьогодні ввечері, коли ми їхали через Терслійські верески, пані Едіт сказала, що ні в що його не ставить і хотіла б, щоб його хтось побив за всі його злі справи.
  Однак навчений досвідом священик похитав сивою головою.
  — Коли жінка так каже — чекай на лиха. Люта ненависть — рідна сестра палкого кохання. Навіщо вона почала б це говорити, якби між ними нічого не було?
  - І все ж, - зауважив Найджел, - з чого б їй так змінитись лише за три години? З того часу, як я приїхав, вона весь час була з нами в залі. Присягаюсь святим Павлом, я цьому не вірю.
  Однак Мері похмуріла.
  — Я згадала, любий батько, що, коли ми говорили про полювання, конюх Хеннекін приніс їй якусь записку. Вона прочитала її і одразу вийшла.
  Сер Джон схопився на ноги, але тут же знову зі стоном звалився в крісло.
  — Краще б мені померти, аніж бачити свій дім знечещеним! - вигукнув він. - А тут ще ця проклята нога! Через неї я не можу дізнатися ні правду, ні помститися за зганьблену честь! Якби вдома був мій син Олівер, то все було б добре. Покличте конюха, я його про все допитаю.
  — Прошу вас, добродушний сер! — втрутився Найджел, — дозвольте мені цього вечора стати вашим сином. Тоді я зроблю все, що потрібно. Клянуся честю, я зроблю все, що може чоловіка.
  - Дякую, Найджел. Твою допомогу я прийму охочіше, ніж чиюсь ще в усьому християнському світі.
  — Але спершу, добрий сер, я хотів би знати вашу думку ось про що: у цієї людини, наскільки я знаю, багато землі, і сама вона шляхетної крові. Тож якщо наші побоювання збудуться, немає жодних причин, чому б йому не одружитися з вашою дочкою?
  - Ні звичайно. Про найкращий шлюб вона не могла б і мріяти.
  - Добре. А тепер я хотів би поговорити з Хеннекіном. Тільки зробити все треба дуже обережно, щоби ніхто нічого не знав. Не можна, щоб про це почали пліткувати слуги. Якщо ви покажете мені конюха, пані Мері, я покличу його почистити мого коня і дізнаюся про все, що потрібно.
  Найджел був відсутній недовго. Коли він повернувся, обличчя його було похмуре, і у тих, хто сидів за столом, не залишилося жодної надії.
  — Я замкнув його в стайні на сінові, щоб він не наговорив зайвого, — сказав Найджел, — бо з моїх питань він, звісно, зрозумів, звідки дме вітер. Записку справді прислав ця людина, а крім того, він привів і коня для дами.
  Старий лицар застогнав і затулив обличчя руками.
  — Не треба, тату, на вас дивляться, — прошепотіла Мері. — Заради честі нашого будинку нам треба зберігати спокій.
  Потім чистим, дзвінким голосом, так що його було чути і в дальньому кінці зали сказала:
  — Якщо ви їдете на схід, Найджело, я поїду з вами, щоб сестрі не довелося повертатися одній.
  — Ми поїдемо разом, Мері, — відповів Найджел, встаючи з-за столу, і тихо додав: — Але ж ми не можемо поїхати одні, а якщо візьмемо слугу, то все відразу стане відомо. Будь ласка, залишайтеся вдома та надайте все мені одному.
  — Ні, Найджел, їй може знадобитися допомога жінки, і цією жінкою має бути її сестра. Я візьму з собою камеристку.
  — Я сам поїду з вами, якщо ви впокорите своє нетерпіння і зможете пристосуватися до сил мого мула, — сказав старий священик.
  — Але ж вам це не по дорозі, батьку?
  — У священика є лише один шлях — той, що веде на благо ближніх. Ходімо, діти мої, ми їдемо всі разом.
  Ось як трапилося, що огрядний сер Джон, старий лицар Даплинський, залишився на високому кінці столу один, вдаючи, що їсть і п'є, неспокійно ерзаючи на місці і намагаючись здаватися безтурботним, тоді як дух і тіло його горіли, як у лихоманці. А трохи нижче його слуги і служниці сміялися і жартували, дзвеніли чашками, спустошували страви і не підозрювали про те, яка похмура тінь впала на душу людини, що самотньо сиділа за столом над ними.
  Тим часом леді Мері на білій кобилці, на якій трохи раніше ввечері скакала її сестра, Найджел на бойовому коні і священик на мулі трусили кам'янистою звивистою дорогою, що вела до Лондона. По обидва боки тяглися пустельні вересові болота і трясовини; з них постійно долинали таємничі крики нічних птахів. У просвітах хмар, що швидко біжать, виднівся місяць. Мері їхала мовчки, поглинута думками про майбутнє, про небезпеку, яку наражається сестра, про їхню ганьбу.
  Найджел тихо розмовляв зі священиком. Від нього він дізнався, якою поганою славою користувався чоловік, до якого вони прямували. Виявилося, його будинок у Шелфорді був вертепом розпусти та пороку. Будь-яка жінка, що переступила його поріг, покидала його зганьбленою. Як це не дивно і важко пояснити, хоч і досить звичайно, у цій людині, незважаючи на всю її зіпсованість і потворність, була якась приваблива сила, яка приваблювала до нього жінок і підкоряла їх волі. Знову і знову приносив він смерть то одному, то іншому будинку, але знову і знову його жвавий мову і хитрий розум рятували його від розплати за мерзенні дії. Сім'я його займала у графстві високе становище, а рідня користувалася заступництвом короля, отже сусіди боялися заходити надто далеко у спробах припинити його розпусту. І ось такий чоловік, недобрий і ненаситний у бажаннях, налетів, як зловісний нічний птах, і забрав у своє огидне гніздо златокудру красуню з Косфорду. Найджел слухав, майже не перебиваючи, і тільки коли священик замовк, він підніс до щільно стиснутих губ мисливський ніж і тричі поцілував хрест на його рукояті.
  Вони минули болота, село Мілфорд та містечко Годлмінг, за яким дорога повернула на південь через Піське болото та Шелфордські луки. Там, на темному схилі пагорба, виднілися червоні крапки — вікна будинку, який був їхньою кінцевою метою. До будинку вела похмура дубова алея, крони дерев стуляли над головою. По цій алеї маленька кавалькада виїхала на посріблений місяцем луговину перед будинком.
  З тіні склепінчастого входу вибігли двоє неотесаних бородатих слуг із кийками в руках і грубо запитали мандрівників, хто вони такі і що їм треба. Леді Мері зісковзнула з сідла і пішла до дверей, але їй перегородили дорогу.
  — Не можна, не можна, господареві більше нікого не треба! — крикнув один із слуг і хрипко засміявся. — Відійди, пані, хто ти не є. Хата замкнена, сьогодні господареві не потрібні гості.
  - Послухай, друже, - тихо, але виразно сказав Найджел, - йди геть. У нас справа до твого господаря.
  - Діти мої! — вигукнув старий священик. — Чи не краще, якщо я піду до нього і подивлюся, чи не пом'якшить його запекле серце голос церкви? Боюся, якщо ви підете, Найджел, не обминути кровопролиття.
  — Ні, батьку, прошу вас, залишіться поки що тут, — відповів Найджел, — а ви, Мері, будь ласка, спонукайте з добрим священиком: адже ми не знаємо, що там зараз робиться.
  Він знову повернувся до дверей, і слуги знову перегородили йому вхід до будинку.
  - Назад! Назад, якщо вам дороге життя! Клянусь святим Павлом! Соромно бруднити меч про таких, як ви, але робити нічого, сьогодні ніхто не стане у мене на шляху.
  Почувши таку загрозу, та ще й вимовлену м'яким голосом, слуги відсахнулися.
  — Стривай! — сказав один із них, вдивляючись у темряву. — Та ви ж сквайр Найджел з Тілфорда?
  — Так, мене звати саме так.
  — Назвись раніше, я нізащо не став би у вас на шляху. Залиш дубину, Вот, це не чужі, це сквайр з Тілфорда.
  — Ну гаразд, — з полегшенням пробурчав інший, опускаючи палицю. — Не обернись так, на мою душу лягла б сьогодні кров. Тільки коли господар наказав стерегти двері, він нічого не говорив про сусідів. Піду спитаю його, що робити.
  Але Найджел випередив слугу і вже відчинив зовнішні двері. Як він не був спритний, леді Мері від нього не відстала, і вони разом увійшли до зали.
  Це була велика кімната, стеля та стіни якої огортали чорні тіні. Єдина світла пляма була в центрі: там, на столику, горіли дві миски. Стіл був накритий для вечері, але сиділи за ним лише двоє, слуг у залі не було. На ближньому кінці сиділа Едіт з розпущеним золотистим волоссям, що струмувала по червоно-чорній сукні для верхової їзди.
  На дальньому кінці сидів хазяїн будинку. Світло ламп яскраво висвітлювало різкі риси його обличчя і високо, як у всіх горбунів, піднесені плечі. Розпатлане чорне волосся увінчало високе опукле чоло — чоло мислителя — з парою глибоко посаджених холодних сірих очей, що жорстко дивилися з-під густих кудлатих брів. Ніс у нього був тонкий, вигнутий на зразок дзьоба хижого птаха. А нижче це гладкобрите сильне, яскраве обличчя було спотворене чуттєвими губами сластолюбця та пухкими складками важкого підборіддя. Тримаючи в одній руці ніж, а в другій наполовину обгризену кістку, він кинув лютий, як у дикого звіра, якого потривожили в барлозі, погляд на тих, що увійшли.
  Найджел зупинився на півдорозі між дверима та столом. Його погляд схрестився з поглядом Поля де ла Фосса. Але Мері з її жіночою душею кинулася вперед і обняла сестру.
  Едіт схопилася з місця і, відвернувши обличчя, спробувала відштовхнути її.
  — Едіт, Едіт, іменем Пресвятої Діви, благаю тебе, ходімо звідси, геть від цієї зіпсованої людини! Дорога сестро, адже ти не розіб'єш серця нашого батька, не даси йому лягти в могилу знечещеним. Поїдемо додому! Поїдемо додому, і все буде гаразд.
  Але Едіт знову відштовхнула сестру; її ніжні щоки почервоніли від гніву.
  — Яке право ти маєш втручатися у мої справи? Ти всього на два роки старший, і нема чого тобі переслідувати мене по всій окрузі, наче я якась недолуга кріпачка, а ти моя господиня. Іди сама додому і дай мені робити те, що я хочу.
  Але Мері не випускала сестру і все ще намагалася пом'якшити її запекле серце.
  - У нас немає матері, Едіт. Дякувати Богові, що вона померла і не бачила тебе під цим дахом! Але обов'язки її перейшли до мене, я все життя їх суворо виконувала, бо я старша. Іменем її я прошу і заклинаю тебе: не довіряй цій людині, йдемо додому, поки не пізно!
  Едіт вирвалася нарешті з обіймів Мері і тепер стояла віддалік, почервоніла, непокірна, свердлила сестру злим, палаючим поглядом.
  — Ти тепер ганьбиш його, а ще недалеко час, коли моя мудра, доброчесна сестричка була й ласкава і ніжна з Полем де ла Фоссом, коли йому доводилося зазирнути в Косфорд. Та тільки він покохав іншу, ось і став розпусником, ось тепер і соромно бути під його дахом! Моєю милою доброчесною сестрицею можна скакати вночі наодинці з кавалером, а для інших це непробачний гріх. Подивися спершу, чи немає в тебе в оці колоди, мила сестрице, а вже потім виймай соломинку з чужого.
  Нена жарт стривожена Мері стояла в нерішучості: вона не дозволяла собі ні образитися, ні розсердитися, але зовсім не знала, як краще обійтися з упертою і норовливою сестрою.
  - Зараз не час для докорів, люба сестро, - сказала вона нарешті і торкнулася Едіт за рукав. — У твоїх словах є частка правди. Так, був час, коли ця людина була другом нам обом, і я теж випробувала на собі, як легко вона може підкорити жіноче серце. Але тепер я знаю, що він таке, а ти ще ні. Я знаю, скільки зла він зробив, яке безчестя приніс людям, як він брехливий і віроломний, як обманює довіру, не виконує своїх обіцянок. Я це знаю, а ти ні. Невже моя сестра потрапить у ту ж спритно розставлену пастку? Вона, що, вже зачинилася за тобою, моя дівчинко? Невже я запізнилася? Заради Бога, Едіт, скажи, що це не так!
  Едіт вирвала рукав із руки сестри і швидко, за два кроки підійшла до столу.
  Поль де ла Фосс усе ще сидів мовчки, не зводячи очей з Найджела. Едіт поклала йому руку на плече.
  — Я люблю цю людину, вона єдина, кого я коли-небудь любила. Це мій чоловік, - сказала вона. За цих слів Мері скрикнула від радості.
  - Це правда? Ну, тоді твоя честь не зачеплена, а про решту подбає Господь Бог. Якщо ви чоловік і дружина, повінчані перед вівтарем, тоді ні мені, ні кому іншому нема чого ставати між вами. Скажи, що це правда, і я одразу повернуся додому до батька зі щасливою звісткою.
  Едіт надула губи, як примхлива дитина.
  - Ми чоловік і дружина перед Богом. А скоро повінчаємось і перед людьми. Ми чекаємо лише наступного понеділка, коли брат Поля, священик із Сент-Олбенс, приїде та повінчає нас. Гонець за ним уже посланий, він незабаром приїде, так, любий мій?
  — Так, приїде, — озвався господар Шелфорда, так само не зводячи очей з Найджела, що мовчить.
  - Це брехня. Він не приїде, — пролунав голос від дверей. Ці слова промовив старий священик, який, як виявилося, пішов за Мері і Найджелом і тепер стояв біля порога.
  - Він не приїде, - повторив він, заходячи до зали. — Дочко моя, послухай того, хто такий старий, що годиться тобі в батьки. Ця брехня стара як світ. Так само він занапастив багатьох і до тебе. Ця людина не має брата в Сент-Олбенсі. Я добре знаю всіх братів, серед них немає священиків. Ще до понеділка, коли буде пізно, ти сама дізнаєшся правду, як до тебе впізнавали її інші. Не довіряй йому, їдемо з нами додому!
  Поль де ла Фосс глянув на неї, на його обличчі майнула посмішка, і він поплескав Едіт по плечу.
  - Скажи їм, Едіт, - сказав він. Вона з презирством оглянула кожного: жінку, юнака та старого.
  — Я можу сказати їм лише одне. Нехай вони швидше йдуть і більше нам не докучають. Хіба ж я не вільна жінка? Хіба я вже не сказала, що це єдина людина, яку я любила? Я давно його люблю. Він цього не знав і в розпачі шукав утіхи в іншої. Тепер він усе знає, і ніхто більше не стане між нами. Так що я залишаюся тут, у Шелфорді, і ніколи не повернуся до Косфорду, хіба що спираючись на руку свого чоловіка. Мене не обдуриш усіма цими казками, які вигадали, щоб очорнити його. Хіба так важко ревнивій жінці і бродячому священикові навигадувати всякої брехні? Ні, Мері, їдь звідси, та забери з собою свого кавалера і священика, а я залишуся тут, вірна своїй любові. Я нічого не боюся, честь його мені порукою.
  — Клянуся, добре сказано, моя золота пташка, — перебив господар Шелфорда. — А тепер і я дещо додам. У своїх неввічливих промовах ви, леді Мері, не побажали визнати за мною жодної чесноти; і все-таки ви повинні погодитися, що в мене, принаймні, є досить терпіння, адже я не нацькував собак на ваших друзів, які порушили мій спокій. Однак терпінню навіть найчесніших приходить кінець і прості людські слабкості можуть взяти гору над духом; а тому прошу вас, відійдіть, нехай прихопіть свого священика і доблесного мандрівного лицаря. А то ваш догляд, коли вам таки доведеться піти, може виявитися більш поспішним і куди менш гідним. Сядь, любов моя, і давай займемося вечерею. - Він жестом показав Едіт на стілець і налив їй і собі по чаші вина.
  З тієї хвилини, як Найджел увійшов до зали, він не промовив жодного слова, але з його обличчя не сходив вираз рішучості, а задумливий погляд ні на мить не відривався від глумливого обличчя горбуна, господаря Шелфорда. Тепер він швидко, ніби ухваливши остаточне рішення, повернувся до Мері та священика.
  - Все, - сказав він тихо, - ви зробили все, що могли; тепер моя черга зіграти роль, як я зумію. Прошу вас, Мері, і вас, добрий батько, зачекайте на мене.
  — Що ви, Найджело, якщо є небезпека…
  — Мені зручніше, якщо вас тут не буде, Мері. Будь ласка, йдіть. Так мені простіше говорити із цією людиною.
  Вона кинула на нього запитальний погляд і пішла до дверей.
  Найджел торкнувся священика за рясу.
  — Скажіть, будь ласка, батько, требник у вас із собою?
  - Звичайно, Найджел, він завжди у мене на грудях.
  — Дістаньте його, батьку.
  — Навіщо, сину мій?
  — Відкрийте його на двох місцях: там, де вінчальна служба, і там, де заупокійна. А тепер ідіть за леді Мері, тату, і чекайте, коли я вас покличу.
  Він зачинив за ними двері і залишився наодинці з цією дивною парою. Обидва вони повернулися і подивилися на нього: Едіт з викликом, Поль де ла Фосс з кривою усмішкою на губах і лютою ненавистю в очах.
  - Як! - Видавив він. — Мандрівний лицар ще тут? Щоправда, ми чули про його славолюбство. Чого він чекає? Про який новий подвиг мріє?
  Найджел підійшов до столу.
  — Те, що мені доводиться зробити, не подвиг і слави не додасть. Але я приїхав із певним наміром і виконаю його. Я чув від вас самої, Едіт, що ви не залишите цієї людини.
  — Якщо у вас є вуха, то чули.
  — Ви, як ви сказали, вільна жінка, і ніхто не може протистояти вашим бажанням. Але я знаю вас, Едіт, з дитинства, ще коли ми разом грали у вересках. І я маю намір врятувати вас від підступності цієї людини та вашої власної дурної слабкості.
  - Що ви хочете зробити?
  — Там, за дверима, чекає священик. Зараз він вас овінчає. Я не піду звідси, поки ви не станете заміжньою жінкою.
  - А інакше? — зневажливо кинув Поль де ла Фосс.
  — А інакше ви самі ніколи не вийдете з цієї зали. Не треба, не кличте слуг та собак. Клянусь святим Павлом, я обіцяю вам, що все це залишиться між нами трьома. А якщо за вашим покликом сюди увійде четвертий, самі ви не побачите, чим усе це скінчиться. Що ви скажете, Поль де ла Фосс? Одружуєтеся ви з цією жінкою чи ні?
  Едіт схопилася і, розкинувши руки, кинулася між ними.
  - Відійдіть, Найджел. Він малий і слабкий. Ви не завдасте йому шкоди. Хіба ви не говорили про це сьогодні ввечері? Заради Бога, Найджел, не дивіться на нього так. У вас в очах смерть.
  — Змія теж мала й слабка, Едіт, та все ж порядна людина розчавить її підбором. А тепер відійдіть убік – я не відступлюся.
  - Поль! — закричала вона, глянувши на бліде, але глумливе обличчя. - Подумай, Поль! Чому ти не хочеш зробити те, що він просить? Яка тобі різниця зараз чи понеділок? Прошу тебе, любий Полю, заради мене, зроби, як він каже. Твій брат прочитає службу ще раз, якщо так хочеться. Давай обвінчаємось прямо зараз і все буде добре.
  Поль підвівся зі стільця і відштовхнув її зворушливо простягнуті до нього руки.
  - Ти, дурна жінка, - прогарчав він, - і ти, рятівник гарненьких дівчат, молодець проти каліки! Знайте ви обоє: хоч я слабкий тілом, у мені живе дух мого роду. Як! Одружитися тільки тому, що цього хоче хвалькуватий велемовний сільський сквайр? Ну ні, присягаюсь Господом Богом, я швидше помру, ніж поступлюся. Ми повінчаємось у понеділок і не на день раніше. Ось вам моя відповідь.
  - Таку відповідь я й хотів почути, - сказав Найджел. — Шлюб цей не буде щасливим, і краще все вирішити інакше. Відійдіть убік, Едіт.
  Він обережно відвів її убік і оголив меч. Побачивши це, де ла Фосс голосно скрикнув.
  - У мене немає меча! Не будете ж ви мене вбивати! - промовив він, відкидаючись назад на стільці. Обличчя його змарніло, очі горіли. У світлі ламп блиснула сталь. Едіт відсахнулася, закривши обличчя руками.
  - Візьміть цей меч! — сказав Найджел і простяг рукоятку горба. — Ну, — додав він, витягаючи мисливський кинджал, — убий мене, Поль де ла Фосс, якщо зможеш, а то я уб'ю тебе, хай допоможе мені Бог.
  Майже без пам'яті, немов заворожена, дивилася Едіт на це дивне єдиноборство. Хвилину горбун стояв ніби в нерішучості, тримаючи меч у безсилих пальцях. Потім раптом збагнув, яку перевагу дає йому меч проти кинджала, і чуттєві губи його щільно стиснулися в жорстокій усмішці. Опустивши підборіддя на груди, повільно, крок за кроком, почав просуватися вперед. Очі його виблискували з-під густих, кущистих брів, як полум'я крізь хмиз. Найджел чекав, спокійно та уважно дивлячись на нього. Ліву руку він витягнув уперед, кинджал тримав біля стегна.
  Все ближче і ближче, ледве помітно ковзаючи по підлозі, підходив до нього Поль де ла Фосс і раптом, заревівши від ненависті, що переповнювала його, стрибнув уперед, щоб вразити ворога. Удар був добре розрахований, але в сутичці з гнучким тілом і пружними ногами вістря кинджала перемогло меч меч. Зі швидкістю блискавки Найджел рвонувся до ворога і опинився поза досяжністю меча; лівою рукою він з усієї сили притиснув до себе його рукоятку, так що розсік руку, і наступної миті горбун був на підлозі, а кинджал — біля його горла.
  - Ти, пес! - прошепотів Найджел. - Тепер ти в моїй владі. Останній раз, та швидше, поки я не всадив тобі ніж у горлянку, кажи: одружишся чи ні?
  Забитий від падіння та вістря кинджала біля горла зламали дух Поля де ла Фосса. Він зблід, на лобі виступив піт, в очах стояв страх.
  — Забери кинджал, — закричав він, — я не хочу вмирати, як теля на бійні!
  - Ти одружишся?
  — Так, так, одружуся. Дівка вона гарна, могла потрапити і гірше. Дай мені підвестися! Кажу тобі, я одружуся з нею, чого тобі ще треба?
  Найджел стояв над ним, тримаючи ногу на потворному тілі. Він підібрав меч і приставив його вістря до грудей горба.
  - Це ще не все. Тепер почекаєш ось так, як ти є. Якщо тобі випало жити, — а моє сумління волає проти цього, — принаймні вінчання твоє буде за твоїми гріхами. Лежи й не ворушись, як розчавлений черв'як! — Тут він підвищив голос і покликав: — Батьку Атанасію, гей, батько Атанасію!
  Старий священик прибіг на поклик. Прибігла і леді Мері. Дивовижне видовище здалося їхнім очам: у яскравому колі світла стояла дівчина, яка ледь пам'ятає себе, а на підлозі розтяглося тіло горбуна, над яким, уперши в нього меч, підносився Найджел.
  - Вашу книгу, батьку! - Закричав Найджел. — Не знаю, чи добре ми робимо чи погано, тільки їх треба повінчати, іншого виходу немає.
  Але тут дівчина біля столу скрикнула і, обійнявши сестру, розплакалася, уткнувши її в шию.
  — О, Мері, дякувати Богові, що ти приїхала, дякувати Богові, що ти приїхала вчасно. Що він сказав? Що він, де ла Фосс, не вінчатиметься під загрозою меча. Душа моя потяглася до нього. А я хіба не Баттесторн? Мені ніхто не може сказати, ніби я вийшла за людину, яку вели до вівтаря з мечем біля горла. Так, тепер я бачу, який він насправді — підла душа та брехлива мова. Я з очей його бачу, що він обманював мене, що він кинув би мене, як кидав інших! Відвези мене додому, Мері, сестро моя. Сьогодні ти витягла мене з переддень пекла.
  І так господар Шелфорда, блідий і злий, залишився один зі своїм вином, а златокудра красуня з Косфорда, згоряючи від сорому, зі сльозами, що струмували по прекрасному обличчю, залишила хату безчестя і вступила в тишу і спокій мирної зоряної ночі.
  
  
  Розділ XIII
  Як товариші їхали давньою дорогою
  Підходила пора безмісячних ночей, і плани короля вже дозріли. Усі приготування велися в глибокій таємниці. Гарнізон Кале, який складався з п'яти сотень лучників і двох сотень копійників, уже міг би, попереджений вчасно, відбити будь-який напад. Однак у наміри короля входило як відбити напад, а й захопити ворога в полон. Крім того, йому хотілося знайти слушний випадок, щоб вступити в одну з тих ризикованих сутичок, які принесли йому славу зразкового глави мандрівного лицарства у всьому християнському світі.
  І все-таки у підготовці потрібна була особлива ретельність. Прибуття в Калі підкріплень, навіть просто висадка будь-якого відомого воїна, стривожило б французів і показало б, що змова розкрита. Тому обрані для справи воїни та зброєносці переправлялися в Калі по двоє і по троє на караках і вантажних судах, які постійно курсували від берега до берега. У Калі прибули проходили вночі через водяні ворота прямо в замок, де аж до самого початку дій можна було сховатися від цікавих очей міського люду.
  Найджел отримав від Чандоса наказ зустрітися з ним у Вінчелсі, на заїжджому дворі «Під квіткою бійки». За три дні до зустрічі Найджел з Ейлвардом у всеозброєнні виїхали з Тілфорда, готові до бою. Найджел їхав верхи в ошатному мисливському костюмі, а його дорогоцінні обладунки та невеликий багаж лежали на спині ще одного коня, якого вів у приводу Ейлвард. Сам Ейлвард сидів на славній гнідій кобилі, важкій і неповороткій, але дуже сильній, вона легко несла його могутнє тіло. На ньому була кольчуга і сталевий шолом, збоку висів величезний прямий меч, з-за плечей виднілася довга жовта цибуля; спорядження доповнював сагайдак зі стрілами на малиновій перев'язі. Словом, це був воїн, яким мав право пишатися будь-який лицар. Коли вони повільно піднімалися по схилу Круксберійського пагорба, весь Тілфорд висипав з будинків, щоб проводити їх.
  На вершині підйому Найджел притримав коня і подивився назад, на село, що лежало внизу. Біля дверей старого темного панської хати стояла самотня зігнута постать і, спираючись на ціпок, дивилася йому вслід. Найджел перевів очі на високий крутий дах, зроблені з колод стіни, довгий хвіст блакитного диму, що піднімався від їхнього єдиного вогнища, і купку старих слуг, що стовпилися біля воріт, — кухаря Джона, менестреля Уедеркота і старого солдата-інваліда Рудого Суайєра. За річкою, серед дерев, виднілася похмура сіра башта Уеверлійського монастиря, і поки він дивився на неї, залізний дзвін, голос якого завжди здавався йому грізним хрипким ворожим бойовим кличем, задзвонив, скликаючи ченців на молитву. Найджел зняв оксамитовий капелюх і теж почав молитися: він молився про те, щоб дому його був посланий світ, щоб на війні його чекала удача, щоб за кордоном він здобував честь і славу. Потім, помахавши на прощання рукою своїм домочадцям, він розгорнув коняку і повільно поїхав на схід. І тут же Ейлвард відірвався від лучників і дівчат, що сміються, які натовпом оточували його, тримаючись хто за вуздечку, хто за стремено, і рушив слідом за Найджелом, посилаючи назад повітряні поцілунки. Ось так двоє шляхетних і простодушних товаришів вирушили в дорогу назустріч удачі.
  У тих краях буває дві пори: жовта, коли все палає від дроку, що розпустився, і малинова, коли схили покриваються тліючим вогнем квітучого вересу. Тоді була малинова пора. Наслідуючи вузькою дорогою, настільки вузькою, що папороті і верес з усіх боків торкалися його ніг, Найджел час від часу обертався назад, і йому здавалося, що, куди б не занесла його доля, ніколи він не побачить нічого прекраснішого за рідні місця. Далеко на захід, горячи під променями раннього сонця, котилися хвилі малинового вересового моря, поки не зливались з темною тінню Вулмерського лісу та світлою чистою зеленню Батсерських крейдових пагорбів. Найджелу ніколи не траплялося раніше бувати далі за ці місця, і тому дороги йому були ці ліси, пагорби та верески. З болем у серці залишав він усе це; але, хоча будинок його був на заході, попереду, на сході, лежав величезний світ, сповнений несподіванок, чудова сцена, на якій кожен із предків зіграв свого часу гідну роль і залишив нащадкам доблесне ім'я.
  Як довго чекав він цього дня! Але ось він настав, і ніщо не затьмарювало його. Леді Ерментруда була під опікою короля. Майбутнє старих слуг забезпечене. Розбрат з уеверлійськими ченцями закінчена миром. Під ним шляхетний кінь, у нього чудове спорядження, позаду слідує відважний товариш. А найголовніше — на нього чекає шляхетна справа, і поведе його вперед хоробрий лицар Англії. Такі думки одна за одною пробігали в його голові, і він то сміявся, то співав від радості, а Поммерс, відчуваючи настрій господаря, грав під ним і робив курбети. Незабаром, обернувшись назад, Найджел побачив, що в лучника опущені очі, а на лобі зібралися зморшки, і зрозумів, що щось турбує. Він притримав коня, щоб Ейлвард порівнявся з ним.
  - Як справи, Ейлвард? — спитав він. — Справді, сьогодні ми з тобою найщасливіші люди у всій Англії: попереду на нас чекають успіх і слава. Клянуся святим Павлом, перш ніж ми знову побачимо ці вересові пагорби, ми або зуміємо гідно здобути славу, або, домагаючись її, не пошкодуємо життя. Від таких думок має бути весело, а ти чимось пригнічений. В чому справа?
  Ейлвард пересмикнув широкими плечима, на його грубуватому обличчі майнула крива усмішка.
  — Я розм'як, як промокла тятива, — відповів він. — Людина завжди сумує, коли залишає жінку, яку кохає.
  - Істинна правда! - вигукнув Найджел, і перед його поглядом стали темні очі Мері Баттесторн; він почув її низький, ніжний, гарячий голос, який чув тієї ночі, коли вони повернули додому з Шелфорда її легковажну сестру. Цей голос пробуджував у душі людини все найвище і найблагородніше. — І все ж, лучник, жінка любить у чоловікові не його грубе тіло, а, швидше, душу, честь, славу, подвиги, які роблять його життя прекрасним. І тепер, їдучи на війну, ти завойовуєш не лише славу, а й кохання.
  - Може воно й так, - відповів Ейлвард, - та тільки серце в мене розривається, коли я бачу, як плаче красуня; я й сам готовий заплакати з нею разом. Коли Мері… ні, здається, Доллі ні, ні, це була Марта, руде дівчисько з млина, — отож коли вона притулилася до мого перев'яза, а я відірвався від нього, у мене наче жили в серці луснули.
  - Ти називаєш то одне ім'я, то інше. А як же її таки звати — ту дівчину, що ти любиш?
  Ейлвард зсунув на потилицю шолом і спантеличено почухав щетинну голову.
  - Її звуть, - сказав він нарешті, - Мері-Доллі-Марта-Сьюзен-Джейн-Сесілі-Егнес-Джоанна-Кейт.
  Коли Ейлвард вимовив це дивовижне ім'я, Найджел засміявся.
  — Мабуть, я не мав права брати тебе на війну. Клянусь святим Павлом, через тебе овдовіла півприходу… Так, я бачив перед від'їздом твого старого отця. Подумай, як приємно йому буде дізнатися, що у Франції ти зробив вдалий вчинок і тим прославив себе в очах усіх.
  — Боюся, моя слава не допоможе йому сплатити недоїмки з оренди уеверлійському ризничому, — відповів Ейлвард. — Як би я там не прославився, але, якщо він не роздобуде до наступного Хрещення десять золотих, йому доведеться йти просити милостиню. А от якби я завоював якийсь викуп або взяв участь у штурмі багатого міста — ось тоді старий, і мабуть, пишався б мною. Коли на прощання ми поцілувалися, батько сказав: «Твій меч повинен допомогти моїй лопаті, Семкін». От був би щасливий день — для нього, та й для всіх, — якби я приїхав додому з повним золотом! І дай мені Бог запустити руку в чиюсь кишеню, перш ніж я знову побачу Круксберійський пагорб!
  Найджел похитав головою; він чудово бачив усю безнадійність своїх спроб перекинути міст через провалля, що розділяла їх. Вони пройшли вже великий шлях верховою стежкою через верески, коли попереду завиднівся пагорб св. Катарини, на вершині якого ледь проступали контури стародавньої святині. У цьому місці вони перетнули Південну Лондонську дорогу. Біля перехрестя на них чекали два вершники, вони вітально помахали руками, і Найджел побачив високу, струнку темноволосу жінку на білій кобилі й важкого червонолиця старого, під вагою якого, здавалося, прогнулась спина міцного сірого жеребця.
  - Гей, Найджел! - крикнув він. — Мері сказала, що ти вирушаєш сьогодні вранці, ось ми й чекаємо тут уже більше години, щоб побачити тебе. Ну, давай вип'ємо по кубку славного англійського елю — скільки разів ще, наливаючи кисле французьке вино, ти сумно згадаєш його білу піну під самим носом і славне тихе шипіння.
  Найджел довелося відхилити пропозицію, тому що він зібрався заїхати в Гілдфорд, що стояв приблизно на милю від його шляху; зате він з радістю підтримав думку Мері - піднятися разом до стародавньої гробниці і піднести там останню молитву. Старий лицар і Ейлвард залишилися з кіньми внизу, а Найджел і Мері опинилися одні під урочистими склепіннями старої готичної церкви, перед темною нішою, де слабко мерехтіла золота гробниця святої. Мовчки опустилися вони навколішки і помолилися; потім знову вийшли з темряви й мороку у світлий сонячний літній ранок. Перш ніж спускатися з пагорба, вони зупинилися і подивилися на всі боки на прекрасні луки і блакитну Уей, що витає по долині.
  — Про що ви молилися, Найджел? — спитала Мері.
  — Я молився про те, щоб Господь Бог та його святі підтримали мій дух і дозволили мені повернутися з Франції таким, щоб я міг сміливо прийти до вас і попросити вас стати моєю дружиною.
  — Подумайте добре про те, що ви кажете, Найджел, — відповіла дівчина. — Тільки моє серце знає, що ви для мене означає. Але я швидше погоджуся ніколи більше вас не побачити, ніж хоча б на дюйм зменшити висоту слави та доблесних подвигів, якої ви можете досягти.
  — Що ви, люба, прекрасна пані! Як ви можете їх применшити, якщо сама думка про вас зміцнюватиме мій дух та руку?
  — Подумайте ще раз, славний лицарю, і нехай слова, щойно сказані вами, вас анітрохи не пов'язують. Нехай вони будуть легким вітром, який торкнувся наших облич і полетів далі. Ваша душа прагне слави. Так було завжди. Чи є в ній місце і для кохання? Чи можливо, щоб у душі любов і слава могли стояти однаково високо? Хіба ви не пам'ятаєте, що Ґалахад та інші великі лицарі старовини зовсім відмовилися від жінок, щоб усю душу, усю силу віддати доблесним подвигам? Адже може статися, що я стану тяжким тягарем, який змусить ваше серце відмовитися від якоїсь славної справи тільки тому, що ви не захочете завдати мені болю та страждань? Подумайте гарненько, перш ніж відповідати, мій славний повелитель: серце моє буде розбите, якщо коли-небудь любов до мене завадить вам здійснити ваші мрії та високі задуми.
  Найджел подивився на неї, і очі його блиснули. Світло душі, що осяяло її смагляве обличчя, зовсім змінило його: тепер воно сяяло рідкісною, піднесеною красою, до якої було далеко порожньою красою її сестри. Він схилився перед величчю цієї жінки і притулився губами до її руки.
  — Ви моя дороговказ, яка веде мене до гірських висів, — сказав він. — Наші душі спрямовані до подвигів і почестей, то як же ми завадимо один одному, якщо ми маємо одну мету?
  Вона гордо похитала головою.
  — Це вам зараз так здається, славний пане, але пройдуть роки, і все може стати іншим. Як ви доведете, що я буду вам допомогою, а не перешкодою?
  — Я доведу це своїми подвигами, прекрасна пані, — відповів Найджел. — Тут, над труною святої Катарини, у день святої Маргарити клянуся, що, перш ніж побачу вас знову, я здійсню на вашу честь три подвиги, як свідчення моєї нескінченної любові, і ці три подвиги доведуть вам, що, хоч я ніжно люблю вас , думки про вас не стануть між мною та доблесними діяннями.
  Обличчя її світилося від кохання та гордості.
  — Я теж дам вам клятву, — сказала вона, — клятву в ім'я святої Катарини, біля труни якої стою. Я клянуся, що чекатиму на вас, поки ви не здійсните три подвиги і ми не зустрінемося знову; а також, що якщо - чого милосердний Христос наш не допустить - ви падете на поле бою, я пострижуся в черниці в Шелфордському монастирі і ніколи більше не гляну в обличчя чоловікові. Дайте мені вашу руку, Найджел!
  Вона зняла з руки невеликий філігранний браслет і одягла його на засмагле зап'ястя Найджела, голосно прочитавши вигравіруваний на ньому по-старофранцузькому девіз: "Fais се que dois, adviegne que pourra - c'est commande au chevalier" [ 37] . Потім на одну коротку мить вони обнялися і, обмінявшись поцілунками, люблячий чоловік і ніжна жінка поклялися один одному у вірності. Але внизу їх уже нетерпляче кликав старий лицар, і вони поспішно спустилися по стежці, що звивається, до коней, які чекали під піщаним урвищем.
  До самої Шелфордської переправи сер Джон їхав поруч із Найджелом і засинав його численними останніми настановами щодо мисливського ремесла. Він дуже турбувався, як би Найджел не сплутав ненароджену самку з молодим оленем-самцем або того й іншого з ланню. Нарешті, коли попереду здалися зарослі очеретом береги річки Уей, старий лицар і його дочка зупинили коней. Перш ніж в'їхати під склепіння темного Чентрійського лісу, Найджел обернувся і побачив, що вони все ще дивляться йому вслід і махають руками. Потім дорога повернула, і вони зникли з поля зору: але довго ще, коли крізь просвіти між деревами з'являлися шелфордські луки, Найджелу було видно, що старий повільно їде на сірому жеребці до пагорба св. Катарини, а дівчина на білій кобилі все ще стоїть там, де вони розлучилися, подавшись усім тілом уперед і намагаючись проникнути поглядом крізь чорноту лісу, що приховувала її коханого. Це було лише швидкоплинне бачення, одразу приховане листям дерев; але в суворі й важкі дні на далекій чужині саме ця картина — зелений луг, очерет, блакитна стрічка повільно поточної річки і спрямована вперед струнка фігурка дівчини на білому коні — збереглися в пам'яті як найчистіший, найдорожчий образ Англії, яку він залишив позаду.
  Але якщо друзі Найджела знали, що того ранку він залишає батьківщину, вороги його теж не дрімали. Не встигли два товариші виїхати з Чентрійського лісу і почати підйом по стежці, що вела до старої каплиці мученика, як раптом пролунало шипіння на зразок зміїного і довга біла стріла пролетіла під животом Поммерса і встромилась, тремтячи, в трав'янисту дернину. Друга просвистіла у Найджела над вухом у ту мить, коли він став повертати коня; але тут Ейлвард щосили ударив Поммерса по крупу, і величезний бойовий кінь промчав галопом кілька сот ярдів, перш ніж сідок зміг його зупинити. Ейлвард, низько пригнувшись до шиї свого коня, помчав услід, а навколо нього свистали стріли.
  — Клянуся святим Павлом, — вигукнув білий від гніву Найджел, натягуючи приводу, — я не дозволю їм гнати мене по всій окрузі, як перелякану лань! Лучнику, як ти наважився вдарити мого коня, коли я хотів повернути його і кинутися на них?
  — Я вчинив правильно, — озвався Ейлвард, — інакше, клянуся своїми десятьма пальцями, наша подорож закінчилася б того ж дня, що й почалася. Там, у кущах, їх було не менше дюжини. Подивіться, як світло грає на їхніх сталевих шоломах — он там, у папороті, під великим буком. Прошу вас, пане, не треба їхати вперед. Що ми можемо зробити, якщо ми на відкритій дорозі, а вони спокійно залягли у підліску? Не хочете думати про себе, то подумайте про коня: перш ніж він доскаче до лісу, йому в шкуру на добрий аршин всадять стрілу.
  Найджел вирував у безсилому гніві.
  — Виходить, мене можна підстрелити, як папуга на ярмарку, якщо якомусь грабіжникові чи розбійникові захочеться повправлятися у стрільбі по мішені? Клянуся святим Павлом, Ейлварде, я вдягну зброю і розберуся з цією справою. Допоможи мені розв'язати поклажу.
  — Ну ні, мій добрий пане, не стану я допомагати вам у вашій смерті. Не може вершник на відкритому місці боротися проти лучників, що засіли в лісі: це все одно, що грати фальшивими кістками. До того ж, це зовсім не грабіжники. Ті не посміли б пускати стріли за одну милю від гілдфордського шерифа.
  - Мабуть, ти маєш рацію, Ейлвард, - сказав Найджел, - це, мабуть, люди Поля де ла Фосса з Шелфорда - їм нема за що любити мене. А ось і він сам!
  Вони сиділи на конях спиною до пологого схилу, що веде до каплиці на вершині пагорба. Перед ними стояла темна, нерівна стіна лісу; у тіні дерев виблискувала сталь — там причаївся ворог. Але ось пролунав горн, і в одну мить дюжина лучників у коричневих куртках кинулася з-під дерев уперед, розсипавшись широкою дугою і намагаючись швидко оточити мандрівників. Серед них на великому сірому коні сидів маленький горбун; він розмахував руками й насаджувався, як на полюванні, коли гончі переслідують борсука, раз по раз повертаючи голову з боку в бік у такт своїм вигукам і помахами рук кваплячи лучників вгору схилом.
  - Треба заманити їх на схил, мій добрий пане! - вигукнув Ейлвард: у нього від радості спалахнули очі. — Ще п'ять сотень ярдів і ми з ними на рівних. Не зволікайте, не підпускайте їх ближче польоту стріли, поки не прийде наша черга.
  Найджел весь тремтів від нетерпіння, тримаючи руку на рукояті меча і дивлячись на стрільців, що наближаються. Але тут він згадав слова Чандоса про те, що холодна голова воїну потрібніша, ніж гаряче серце. Ейлвард каже справу. Найджел повернув Поммерса, і під глузування і улюлюкання, що долинали ззаду, два товариші почали риссю підніматися на безлюдну височину. Лучники перейшли на біг, а їхній ватажок заволав ще пронизливіше, замахав руками ще дужче. Ейлвард постійно оглядався.
  - Ще трохи далі! Ще трохи, — бурмотів він. — Вітер дме в їхній бік, а ці дурні забули, що в мене стріли летять на п'ятдесят кроків далі, ніж у них. Тепер, добродію, прошу вас, потримайте хвилинку коней: моя зброя сьогодні корисніша за вашу. Вони ще поплачуть, перш ніж знову сховаються в лісі.
  Він зіскочив з коня, одночасно рушив рукою та коліном і накинув тятиву на верхню зарубку потужної бойової цибулі. Потім миттєво поклав стрілу в ложі та насадив наконечник; з-за стріли його блискучі блакитні очі під насупленими бровами горіли недобрим вогнем. Широко розставивши міцні ноги, міцно упершись у землю, він усім тілом наліг на цибулю. Коли він натягнув білу добре навочену тятиву, ліва рука його нерухомо застигла, як дерев'яна, а права утворила потужну дугу з напружених м'язів: він являв собою таке жахливе видовище, що ланцюг стрільців, що наступали, на мить здригнувся і завмер на місці. Двоє-троє пустили стріли, але ті тяжко полетіли проти лобового вітру і ковзнули по землі, не долетівши до мети на кілька десятків кроків. Тільки один, невисокий кривоногий кріпак, наділений, мабуть, величезною фізичною силою, швидко вибіг уперед і так натягнув тятиву, що його стріла вп'ялася в землю біля ніг Ейлварда.
  — Це Чорний Вілл із Лінчміру, — сказав лучник. — Ми з ним не раз змагалися, і я знаю, що нікому іншому на всіх Суррейських болотах не зробити такого пострілу. Сподіваюся, Вілл, ти сповідався і причастився: адже я давно тебе знаю, і не хотів би брати гріх на душу.
  З цими словами він підняв цибулю, і тятива видала низький, глибокий, мелодійний звук. Ейлвард, спершись на лук, уважно стежив за швидким польотом стріли, яка плавно мчала за вітром.
  - Потрапив, потрапив! Ні, клянуся мечем, переліт! Вітер сильніший, ніж я думав. Ну ні, друже, тепер я знаю, де ти, і другої стріли ти не пустиш, не сподівайся!
  Чорний Вілл поклав нову стрілу і вже піднімав лук, коли друга стріла, послана Ейлвардом, пронизала йому праве плече. Зойкнувши від болю і злості, він кинув зброю і затанцював на місці, люто погрожуючи супернику кулаком і вивергаючи потік лайки.
  - Я міг би його прикінчити, - зауважив Ейлвард, - але не стану: хороші лучники зустрічаються не так часто. А тепер, мій любий пане, треба поспішати — вони хочуть обійти нас по обидва боки, і якщо їм вдасться зайти нам у тил, наш шлях тут і закінчиться. Тільки спершу я хочу підстрелити їхнього ватажка, того, що на коні.
  — Не треба, Ейлварде, дай йому спокій, — сказав Найджел, — він хоч і негідник, але все ж людина благородної крові, і не личить йому прийняти смерть від твоєї зброї.
  - Воля ваша, - відповів, похмурий, Ейлвард. — Мені казали, що в останніх війнах гордість не завадила багатьом французьким принцам та баронам отримати смертельні рани від стріл англійських селян, а англійська знать стояла поряд і залюбки дивилася.
  Найджел сумно похитав головою.
  — Все це правда, лучник, і для мене не новина — адже сам славний лицар Річард Левине Серце прийняв смерть від такої низинної зброї і Гарольд Саксонський теж. Але тут справа особиста, і я забороняю тобі стріляти у горба. Та й сам я теж не можу вступити з ним у бій, бо хоч дух його несе зло, сам він слабкий тілом. Тож якщо ніщо тут не обіцяє нам ні грошей, ні слави і подвиг тут не здійснити, продовжимо наш шлях.
  Під час розмови Ейлвард зняв з лука тятиву, сів на коня, і обидва мандрівники швидко пройшли приземку капличку мученика і перевалили через гребінь пагорба. На вершині вони озирнулися назад. Поранений лучник лежав на землі, довкола нього юрмилися його товариші. Кілька людей безцільно бігли вгору схилом, але були вже далеко позаду. Їхній ватажок нерухомо сидів на коні і, коли побачив, що вороги обернулися, підняв руку і вибухнув прокльонами. За мить гребінь пагорба приховав його з поля зору. Так Найджел попрощався з рідною домівкою, з любов'ю та ненавистю.
  Тепер мандрівники рухалися стародавньою дорогою, що йшла по півдні Англії, але не згортала до Лондона, тому що в той час, коли прокладали дорогу, на його місці стояло лише бідне село. Стара дорога йшла від Вінчестера, столиці саксів, на Кентербері, священне місто Кента, а звідти до вузької протоки, до того місця, звідки в ясний день можна розглянути протилежний берег. Цією дорогою з найдавніших часів, коли тільки може зазирнути історія, везли із заходу метали; по ній же у зворотний бік, йшли низки в'ючних коней з товарами, які Галія надсилала в обмін. Дорога існувала ще в той час, коли не було ні християн, ні навіть римлян. З півночі та з півдня вздовж неї тягнуться ліси та болота, так що вільний шлях можна було знайти лише на крейдяних пагорбах, вкритих сухою травою. Її і зараз ще називають Дорогою паломників; але паломники були лише останніми постійними мандрівниками на цій дорозі, бо вона існувала з давніх-давен, до того, як загибель Томаса Бекета [38] дала новий привід натовпам людей йти по ній до місця, де він був убитий.
  З вершини Уестонвудського пагорба мандрівникам була видна довга біла стрічка, яка вилася по зелених крейдяних пагорбах і проглядалася навіть у лощинах завдяки рядам старих тисів, що її облямували. Ні Найджелу, ні Ейлварду не траплялося ще забиратися так далеко від рідних місць, і тепер вони їхали з легким серцем, жадібно вдивляючись у мінливий краєвид і людей на дорозі. Зліва від них простягалася рівнина, верески і гаї, серед яких то тут, то там відкривалися вільні ділянки — поля навколо рідкісних ферм вільних землеробів. Здіймаючись і впадаючи, переходячи одне в інше, перед ними пройшли Хекхерстська височина, Данлійський пагорб, Ренморські вигони. А праворуч, після того, як вони пройшли село Шієр і стару церкву Гомшела, очам їх відкрилася плоска південна частина країни, простягнута, як велика карта, біля їхніх ніг. Там тягнувся величезний Уелдський ліс — ціле море дубів, що нічим не переривається до самих Південних пагорбів, що підіймалися оливково-зеленою грядою на тлі синього неба. Під цим зеленим пологом дерев жили незнайомі люди і творили злі справи. Ліс служив притулком для диких племен, які недалеко пішли від своїх предків-язичників, що танцювали навколо вівтаря Тора, і щасливий був мирний мандрівник, що міг спокійно їхати високою крейдою, а не небезпечними стежками, де шлях йому на кожному кроці перегороджували. б розкисла глина, хащі і напівдикі люди.
  Але, крім горбової місцевості ліворуч і величезної лісистої рівнини праворуч, на дорозі було багато такого, що не могло не привернути увагу подорожніх. Нею пройшло дуже багато народу. Наскільки бачив око, вся вузька біла стрічка була густо посипана чорними точками, то окремими, то по кілька разом, що іноді рухалися натовпом — там, де пілігрими трималися заради більшої безпеки один біля одного або шляхетний чоловік, бажаючи хизуватися власною величчю, їхав у супроводі свити. У ті часи великі дороги завжди були переповнені народом — у країні було дуже багато мандрівного люду. Перед очима Найджела і Ейлварда тек безперервний потік різних людей, схожих тільки тим, що всі до одного з ніг до голови були вкриті сірим крейдовим пилом.
  Там були ченці, що переходили з одного монастиря до іншого, бенедиктинці з підігнутими підлогами чорних плащів, щоб було видно їхні білі ряси, картезіанці в білому та строкаті цистерціанці. Були на дорозі й брати трьох злиденних орденів — домініканці у чорному, кармеліти у білому та францисканці у сірому. Монастирські ченці і мандрівна братія терпіти не могли один одного — вони були суперниками, які однаково претендували на пожертвування віруючих; на дорозі вони обходили один одного, як кішка обходить собаку, обмінюючись злими, підозрілими поглядами.
  Поряд із духовними особами на дорозі зустрічалися й торговці — купці у пропилених плащах із тонкого чорного сукна та фламандських капелюхів, що їли на чолі каравану в'ючних коней. Вони везли на схід олово з Корнуолла, шерсть із західних графств чи залізо із Сассексу; якщо ж їхній шлях йшов на захід, у їхніх в'юках був генуезький оксамит, різні товари з Венеції, французькі вина або обладунки з Італії та Іспанії. Скрізь повно було паломників, здебільшого з бідняків; вони брели, ледве тягнучи ноги, низько опустивши голову, з товстими палицями в руках і торбинками за плечима. Іноді на пишно прибраній кобилі або з ще більшою розкішшю — в паланкіні, привабливому кіньми, зустрічалася якась дама із Заходу, яка з комфортом поспішала вклонитися гробниці св. Хоми.
  Крім того, по дорозі рухався безперервний потік різношерстих волоцюг: тут були менестрелі, що блукали з одного ярмарку на інший настирливим, брудним натовпом; фокусники та акробати, знахарі та зубодери, студенти та жебраки, вільні працівники, що переходять з місця на місце в пошуках кращого заробітку, та кріпаки-втікачі, які раді були будь-якому заробітку. Такий натовп рухався, оповитий хмарою білого пилу, старою дорогою з Вінчестера до протоки.
  Проте з усіх, хто брів дорогою, Найджела найбільше цікавили солдати. Кілька разів вони проїжджали повз невеликі групи лучників і копійників, ветеранів із Франції, які вже відслужили своє і тепер розходилися по домівках у південних графствах. Всі вони були трохи п'яні, бо супутники щедро пригощали їх елем на численних заїжджих дворах і в пивних, розташованих уздовж дороги; вони весело горланили пісні і голосно вітали тих, що проходили повз. Вигляд Ейлварда незмінно викликав потік грубих жартів, а він обертався в сідлі і довго, поки ті могли його чути, на весь голос висловлював, що він про них думає.
  Одного разу, далеко за полудень, вони нагнали загін у сотню лучників, які йшли строєм під керівництвом двох лицарів, що їхали попереду. Вони йшли з Гілдфордського замку до Райгітського, де стояли гарнізоном. Найджел трохи проїхав поруч із лицарями і натякнув, що якщо хтось із них шукає славну справу, або прагне невеликого подвигу, або прагне дозволу від клятви, то влаштувати це неважко. Але обидва лицарі були люди літні і серйозні, зайняті своєю справою і не схильні до дорожніх пригод, так що Найджел довелося пришпорити коня і поскакати вперед.
  Зліва вони вже залишили за собою Боксхіл і Хедлійську вересову пустку, а попереду з-за дерев з'явилися вежі Райгіта, коли вони нагнали огрядного червонощокого веселуна з роздвоєною бородою, який трусив на доброму коні і привітно кивав головою або кидав добре. Вони разом доїхали до Блечінглі, і, розмовляючи з бородачом, Найджел щиро сміявся; проте за всіма його жартівливими словами відчувалися щирість і глибокий розум. Він роз'їжджав спокійно і безтурботно, бо, за його словами, він мав досить грошей, щоб уберегти себе від потреби та забезпечити всім необхідним у дорозі. Він говорив на всіх трьох діалектах, прийнятих на той час в Англії: на північному, центральному та південному, так що легко спілкувався з людьми будь-якого графства і охоче вислуховував їхні прикрощі та радості. Скрізь, і в місті, і в селі, тривають хвилювання, розповідав він, бо бідний народ задихається під владою як церкви, так і держави, і незабаром в Англії почнуться такі події, яких ще ніхто не бачив.
  Особливо він нападав на церкву. Вона, казав ця людина, має незліченні багатства, в її руках майже третина всіх земель країни, але вона з ненаситною жадібністю прагне захоплювати все нові і нові, хоча стверджує, що бідна і смиренна. Монастирській та мандрівній братії теж дісталося від нього — за шахрайство, лінощі та хитрість. Він пояснив, чому їхні багатства і багатства гордовитих лордів завжди ґрунтуються на тяжкій праці бідного, покірного Петра Пахаря [39] , який від зорі до зорі, у спеку, і в холод, і в дощ, з останніх сил гне спину на полях; предмет глузування всіх і кожного, він тим не менш тримає на своїх втомлених плечах благополуччя всього світу. Свої думки людина ця вдягла у форму гарної притчі і тепер, під час їзди, повторювала деякі вірші, вимовляючи їх наспів і відбиваючи такт вказівним пальцем. Найджел і Ейлвард їхали в нього по боках, повернувши голови в його бік, і уважно слухали, тільки почуття у них були різні: Найджела вразили такі нападки на вищу владу, а Ейлвард тільки посміювався, коли той розумно і тонко викладав добре йому відомі. думки та почуття людей його стану. Нарешті, незнайомець зупинив коня біля «П'яти ангелів» у містечку Геттон.
  — Це гарний готель, і ель тут теж добрий, я давно це знаю, — сказав він. — Коли я закінчив «Бачення про Петра Пахаря», яке я вам розповідав, там були такі останні рядки:
  Ось і дійшло оповідання моє до кінця.
  Спаси Бог тих, хто мені приніс вінця.
  Прошу вас, зайдіть сюди і вип'ємо разом.
  - Ні, дякую, - відповів Найджел, - мені треба поспішати - дорога в нас далека. Назвіть своє ім'я, друже, ви дуже повеселили нас своїми словами.
  — Стережіться! - відповів незнайомець. — Вам і всьому вашому стану буде не дуже весело, коли ці слова перетворяться на справи і Петро Пахар втомиться гнути спину на полях, візьме лук і стріли і наведе в країні порядок.
  — Клянуся святим Павлом, я думаю, ми зуміємо розсудити цього Пітера, а заразом і тих, хто вбив йому в голову такі погані думки! - вигукнув Найджел. — Тому, ще раз прошу, назвіть своє ім'я, щоб я дізнався про нього, якщо мені доведеться почути, що вас повісили.
  Незнайомець добродушно засміявся.
  — Можете називати мене Томасом Безземельним. Скажи я вам своє справжнє ім'я, я був би Томасом Безмозглим, тому що багато славних розбійників у чорних рясах, і в сталевому одязі з задоволенням допомогли б мені піднестися вгору тим самим способом, про який ви говорите. Тож прощайте, сквайре, і ти, лучнику; бажаю вам повернутися з війни з цілими кістками.
  Ніч мандрівники провели під дахом Годстонського монастиря і рано-вранці наступного дня знову були в дорозі на Дорозі паломників. У Тітсі їм сказали, що в Вестерхемському лісі розгулює зграя кріпаків-утікачів і напередодні там убили трьох проїжджих; Найджел підбадьорився в очікуванні зустрічі з ними, але розбійники не показувалися, хоча Найджел і Ейлвард звернули зі свого шляху і поїхали краєм лісу. Але трохи далі вони натрапили на сліди розбійницьких справ: стежка йшла вздовж схилу пагорба, дном крейдяного кар'єру, і там, на місці свіжих розробок, лежав мертвий. По неприродно розкинутих руках і ногах і понівеченому тілу можна було здогадатися, що його скинули з краю кар'єру, а вивернуті порожні кишені ясно говорили про причину вбивства. Мандрівники проїхали повз, не обтяжуючи себе уважним оглядом тіла: трупи на великій королівській дорозі були аж ніяк не такою рідкістю, зате якщо шериф або пристав помітять вас біля тіла, ви й озирнутися не встигнете, як виявитеся заплутаними в мережах закону.
  Біля Севеноукса вони повернули з давньої Кентерберійської дороги на південь, до узбережжя, залишили позаду крейдяні пагорби і ступили на глинисті землі Уелда. Тепер вони їхали поганим, розбитим мулами путівцем, що йшов через густі ліси; зрідка траплялися відкриті, розчищені від лісу ділянки, де стояли невеликі кентські села; Суворі густоволосі селяни в полотняних сорочках і широких штанях дивилися на подорожніх зухвало і жадібно. Одного разу вони побачили вдалині праворуч вежі Пензхерста, вдруге — почули низький дзвін Бейхемського абатства, а в іншому протягом цілого дня їм траплялися тільки дикі селяни, та убогі халупи, та нескінченні стада свиней, що живуть на опалих жолуді. Ті натовпи, що затоплювали стародавню дорогу, залишилися позаду; тепер їм лише зрідка траплявся перехожий - купець або гонець, що прямував до Беттл Еббі, Певенсі Касл або поспішав до південних міст.
  Наступної ночі вони провели в брудному готелі, що кишів щурами і бліхами, за милю на південь від села Мейфілд. Ейлвард щосили свербіл і лаявся. Найджел лежав мовчки, не рухаючись. Для людини, яка засвоїла старі лицарські догми, дрібні життєві неприємності просто не існували, помічати їх було нижче за його гідність. Для іншого лицаря не могло бути ні спеки, ні холоду, ні голоду чи спраги. Броня, що закривала його душу, була така міцна, що захищала не тільки від великих бід, а й від малих; тому покусаний блохами Найджел похмуро лежав у нерухомості на своєму ліжку, а Ейлвард корчився на своїй.
  До кінця шляху залишалося зовсім небагато, але наступного ранку, тільки-но вони знову рушили в дорогу через ліс, на них чекала пригода, що вселила в серце Найджела найшаленіші надії.
  Вузькою стежкою, що в'ється серед дубів, їхав темноволосий чоловік з болючим обличчям; він голосно трубив у срібний ріжок, тому вони почули його поклик задовго до того, як побачили його самого. Він повільно наближався, зупиняючись через кожні п'ятдесят кроків, щоб оголосити ліс черговим покликом своєї труби. Мандрівники поїхали йому назустріч.
  — Прошу вас, скажіть, хто ви і чому трубите в ріжок.
  Людина заперечливо похитала головою, і Найджел повторив питання французькою, загальною мовою лицарства, якою в ті часи говорив кожна шляхетна людина в Західній Європі.
  Перш ніж відповісти, людина піднесла ріжок до губ і видала ще один довгий звук.
  — Мене звуть Гастон де Кастрієр, — сказав він, — я скромний зброєносець найблагороднішого доблесного лицаря Рауля де Тюб'єра, де Пестеля, де Грімсара, де Мерсака, де Леой, де Бастанака, який називає себе також лордом Понсом. За його наказом я завжди їду на милю попереду нього, щоб підготувати всіх до зустрічі з ним, і він бажає, щоб я трубив у трубу, але не з марнославства, а щоб показати велич духу і кожен, кому довелося б побажати вступити з ним у трубу. бій, знав би, що він їде.
  З радісним вигуком Найджел зіскочив з коня і почав розстібати камзол.
  — Швидше, Ейлвард, скоріше, — квапив він лучника. — Їде мандрівний лицар, він уже близько. Чи міг я чекати гіднішого випадку завоювати почесті? Розв'яжу поклажу, поки я зніму одяг. Добрий сер, прошу вас, попередьте вашого благородного, доблесного пана, що бідолашний англійський сквайр благає його не пройти повз і битися з ним дорогою.
  Але лорд Понс уже з'явився серед дерев. Це був величезний чоловік на неймовірно великому коні, тому разом вони ніби загороджували собою всю темну арку, утворену кронами дерев над стежкою. Він був у повних лицарських обладунках кольору міді, що залишали відкритим тільки обличчя, та й то не все: видно було лише пару гордовитих очей і довга чорна борода, що падала з-під піднесеного, забрала на нагрудник. До гребеня шолома була прив'язана маленька коричнева рукавичка, що хиталася з боку на бік. У руках він тримав довгий спис, на кінці якого майорів червоний значок із чорною кабаною головою; такий самий знак був у нього на щиті. Він повільно їхав через ліс, важкий, грізний, під глухий стукіт копит бойового коня і брязкіт металу, а далеко попереду невпинно лунав звук срібного ріжка, що закликав усіх зустрічних визнати його перевагу і велич і добровільно очистити шлях, перш ніж він буде очищений силою.
  Ніколи, в самих божевільних мріях, не мріяв Найджелу такий ідеальний образ, і поки він боровся зі своїм одягом, постійно поглядаючи на чудового мандрівника, він бурмотів подячні молитви доброму св. Павлу, який дарував своєму негідному слузі таку милість і привів його назустріч цьому чудовому і чемному лицарю.
  Але, на жаль, як часто чаша, що вже піднесена до губ, в останній момент випадає з рук! Щасливому випадку судилося раптом перетворитися на несподівану безглузду біду — таке безглузде й непоправне, що все інше життя Найджел, згадуючи про неї, заливався фарбою сорому. Він почав швидко роздягатися і з гарячковою поспішністю вже скинув черевики, капелюх, панчохи, камзол і плащ, так що на ньому не залишилося нічого, окрім рожевої короткої сорочки та пари шовкових підштанників. В той же час Ейлвард швидко розпаковував тюк, щоб дістати і подати господареві одну за одною всі частини обладунків, як раптом зброєносець протрубив останній виклик прямо у вучне коня. В одну мить вона розвернулася і з дорогоцінним вантажем на спині галопом помчала вниз дорогою. Ейлвард скочив на свою кобилу, дав шпори і кинувся за втікачкою. Так Найджел в одну мить втратив усю свою гідність, втратив двох коней, слуги та спорядження і виявився один, без жодної зброї, ледве прикритий сорочкою та підштанниками на дорозі, якою повільно наближалася могутня постать лорда Понса.
  Мандрівний лицар, занурений у спогади про дівчину, залишену в Сент-Джині, тієї самої, чия рукавичка бовталася в нього на шоломі, не помітив, що сталося. Тому очам його представився лише благородний соловий кінь, що пощипував біля дороги траву, і невисокий молодий чоловік, мабуть божевільний, бо він стояв посеред лісу з гарячковими очима, майже зовсім роздягнений, в одному спідньому, а навколо валявся його одяг. Така людина не могла привернути увагу лорда Понса, і той незворушно продовжував свій шлях; його гордовитий погляд був спрямований в далечінь, а думки звернені до дівчини з Сент-Джина. Він невиразно пам'ятав, що маленький безумець у спідньому довго біг без черевиків поруч із його конем, про щось просячи, благаючи, щось доводячи.
  — Тільки одну годину, благородний сер, найбільше — одну годину, і бідний англійський сквайр на все життя буде вашим боржником. Побажаєте притримати вашого коня, поки мені не повернуть спорядження. Невже ви не зійдете до того, щоб схрестити зі мною зброю? Благаю вас, добрий сер, приділіть мені краплю вашого часу, обміняйтеся зі мною парою ударів, перш ніж поїдете далі.
  Лорд Понс нетерпляче відмахнувся рукою в латній рукавиці — так відганяють настирливу муху, — а коли, зрештою, Найджел почав надто галасливо висловлювати свої прохання, лицар пришпорив свого величезного коня і, гримаючи, як кімвал, важким галопом помчав геть. Так він продовжував свій величний шлях, поки через два дні, не був убитий лордом Реджиналдом Кобемом в полі неподалік Уейбриджа.
  Коли після довгої погоні Ейлвард упіймав і привів назад в'ючого коня, він побачив, що господар у розпачі від перенесеного приниження та образи сидить на стовбурі поваленого дерева, закривши обличчя руками. Ні той, ні другий не промовили ні слова — про що тут було говорити? — і так, похмурим мовчанням, поїхали далі.
  Однак незабаром їм зустрілося щось таке, що відвернуло Найджела від гірких думок: просто перед ним піднялися вежі якоїсь дуже великої будівлі, навколо якої розкинулося непоказне село; від селянина, що проходив повз, вони дізналися, що це — абатство і селище, споруджені на місці битви. На низькому містку вони притримали коней і зазирнули вниз, у ту саму долину смерті, з дна якої й тепер ще, здавалося, здіймаються криваві випари. Там, унизу, поряд із зловісним озером, серед рідкісного чагарника, що покривав лисий схил витягнутого пагорба, билися колись у довгій нещадній битві два благородні суперники, і нагородою переможцю були простори Англії. Ось тут, на схилах невисокого пагорба, то розгоряючись, то згасаючи, година за годиною йшов жорстокий бій, доки не полегло, так і не відступивши ні на крок, усе військо саксів; король та його придворні, селянин та воїн залишилися кожен на своєму місці – там, де билися. І тепер, коли позаду були нестерпні тяготи, тяжка праця, люта тиранія, буйні заколоти, безжальне пригноблення, промисел Божий відбувся: на мосту стояли пліч-о-пліч норманн Найджел і сакс Ейлвард; у серцях у них була дружба, у душі - повага один до одного; стояли вони під одним прапором і йшли на спільну справу — боротися за свою стару Англію.
  Їхній довгий шлях добігав кінця. Перед ними розкинулося синє море, усипане цятками білих вітрил. Ледве вийшовши з лісистої рівнини, дорога злітала на крейдяний пагорб, до його пружних трав. Праворуч, вдалині, височіла похмура фортеця Певенсі, присадкуватий і неприступний, схожий на купу величезних необтесаних каменів; за парапетами її поблискували сталеві шоломи, а над нею гордо майорів королівський прапор Англії. Під ногами у подорожніх лежала рівна, поросла очеретом болотиста рівнина, на якій піднімався один-єдиний пагорб, увінчаний вежами, а неподалік від нього щетинилися, встаючи прямо із зелені, щогли суден. Найджел з-під руки глянув на пагорб і пустив Поммерса риссю. На пагорбі стояло місто Вінчелсі, і там, серед розкиданих по схилу пагорбів, його мав дочекатися доблесний Чандос.
  
  
  Розділ XIV
  Як Найджел переслідував Рудого Тхора
  Найджел і Ейлвард проїхали переправу і звивистою дорогою піднялися на схил пагорба. Там їх зупинила варта — загін копійників. Найджел назвав себе, і тоді через похмуру арку Пайпуелських воріт їх пропустили до міста. Серед східної вулиці прибулих чекав сам Чандос. Він стояв, широко розставивши ноги і заклавши руки за спину, сонце грало на його лимонно-жовтій бороді, він жмурив єдине око, і все його витончене довгоносе обличчя привітно посміхалося. Позаду нього юрмилися хлопчаки, із захопленням п'ялячи очі на знаменитого воїна.
  — Ласкаво просимо, Найджеле, і ви, славний лучник, — сказав він, — я проходив по міській стіні і по масті коня зрозумів, що це ви їдете Юдиморською дорогою. Як доїхали, молодий мандрівний лицар? Чи не трапилося вам дорогою з Тілфорда обороняти мости, чи рятувати дівчат, чи, можливо, вбивати переслідувачів?
  — Ні, благородний лорде, мені не довелося зробити нічого подібного. Тільки один раз мене поманила надія.
  При цьому спогаді Найджел почервонів.
  - Я маю намір дати вам щось більше, ніж надія, Найджел. Я хочу відправити вас туди, де ви зможете по горло поринути в небезпеку і викупатися в славі, де ризик лягатиме з вами спати ввечері і підніматиметься вранці, де їм буде напоєне саме повітря. Ви готові до цього, молодий сер?
  — Я можу тільки молитися, але я гідний такої честі.
  Чандос схвально посміхнувся і поклав тонку смагляву руку на плече юнака.
  — Чудово, — сказав він, — найстрашніше той собака, що не гавкає. Болтуни вічно ховаються в задніх рядах. Тепер, Найджело, залишіться тут зі мною, пройдемося по валу, а ви, лучник, відведіть коней у готель «Під квіткою бійки», вона на головній вулиці, і велить моїм слугам до ночі відправити їх на борт «Фоми». Ми відпливаємо за дві години після відбою. Ходімо на верх кутової вежі, Найджеле, звідти я покажу вам дещо, чого ви ніколи не бачили.
  Те, на що вказував Чандос, було лише неясною білою хмаринкою, що піднімалася над синіми водами далеко за мисом Данджнес, але побачивши його у молодого сквайра зашарілися щоки і кров гарячою хвилею пробігла по жилах. Це була Франція, країна доблесних лицарських подвигів, та сцена, на якій він мав завоювати собі славне ім'я та почесті. Жадібним, палаючим поглядом дивився він на далекі береги, і серце його тріумфувало: наближався час, коли він ступить на цю священну землю. Потім його погляд перетнув величезний водний простір, поцяткований точками рибальських човнів, і зупинився на двох гаванях, що розкинулися в них під ногами, вони були набиті битком судами різних розмірів і форм, від баркасів і шняк, що знов уздовж берегів, до величезних караків і галер, які , Зважаючи на обставини, служили то військовими, то торговими судами. Саме в цей час одне з них виходило у відкрите море. Це був величезний галеас; на його борту грали труби, гриміли литаври; над червоними вітрилами майорів прапор св. Георгія, а палуби від корми до носа виблискували сталлю. Видовище було чудове, і Найджел навіть скрикнув від захоплення.
  — Так, хлопчику, — озвався Чандос, — це «Райська Трійця», те саме судно, на якому я бився при Слейсі. Того дня вся палуба була залита кров'ю. А тепер подивись, будь ласка, сюди і скажи, чи не здається тобі, що місто якесь незвичайне?
  Найджел глянув униз, на чудові прямі вулиці, на Раунделську вежу, на витончену церкву св. Хоми та інші красиві будівлі Вінчелсі.
  — А тут усе зовсім нове — і церква, і замок, і вдома, все нове.
  — Цілком вірно, милий сину. Мій дід ще пам'ятав час, коли тут на схилах жили одні кролики. Місто тоді лежало нижче, біля самої води, але одного разу вночі налетів шторм, і хвилі вщент змили всі будівлі. Подивися: он там Рай, він теж скупчився на пагорбі. Коли море розіграється, обидва міста схожі на стада жалюгідних овець. А ось унизу, під синіми водами, нижче Кембер Сендз, лежить справжній Вінчелсі, з вежами, собором, стінами та іншим, таким, яким його бачив ще мій дід, коли на трон тільки-но зійшов перший Едуард [40 ] .
  Більше години прогулювався Чандос фортечною стіною зі своїм юним зброєносцем і наставляв юнака в його обов'язках і таємницях військового мистецтва, а Найджел на льоту схоплював і намагався запам'ятати кожне слово шановного вчителя. Не раз потім у важку чи небезпечну хвилину спогади про цю повільну прогулянку не давали йому впасти духом; він знову бачив, як іде валом, з одного боку під ногами плескається море, з іншого лежить прекрасне місто, і мудрий воїн, шляхетний лицар, передає йому свій досвід і знання, як умілець-майстер молодому підмайстру.
  — Але, може, милий сину мій, — зауважив Чандос, — ти такий самий, як багато інших юнаків, що йдуть на війну і думають, ніби знають про військове мистецтво стільки, що наставляти їх — марна трата часу?
  — Що ви, добрий сер, адже я нічого не знаю, крім одного — я готовий виконати свій обов'язок і або досягти успіху і пошани, або скласти голову зі славою на полі бою.
  — Твоя скромність робить тобі честь, — відповів Чандос. — Той, хто добре розуміється на військовій справі, краще розуміє, як багато йому ще треба знати. Ведення війни, так само як полювання чи риболовля, вимагає вміння чи знання — завдяки їм ти або виграєш бій, або програєш: адже жодному народу не можна відмовити в хоробрості, а там, де сміливий іде на сміливого, сьогодні перемагає той, хто майстерніший та розумніші. Навіть найкраща гончака може не взяти сліду, якщо її пустити не вчасно, і найкращий сокіл проловиться, якщо його напустити невдало; так само і військо зазнає поразки, якщо їм невміло командувати. У всьому християнському світі не знайти кращих лицарів і зброєносців, ніж у Франції, і все ж таки ми взяли над ними верх, тому що в шотландських війнах, та й в інших теж, багато чого дізналися про мистецтво, про яке я говорю.
  — А в чому воно, шановний сер? - Запитав Найджел. — Я теж хотів би стати розумним воїном і навчитися воювати не лише мечем, а й головою.
  Чандос кивнув і посміхнувся.
  — Гончу і сокола ти натягуєш у лісі та в полі, — відповів він, — а військову майстерність опановують у таборі та в бою. Тільки там великий полководець може збагнути всі тонкощі ведення бою. Для початку він повинен бути холоднокровним і швидко розуміти; поки він не поставив перед собою певну мету, він може бути м'яким як віск, зате коли завдання визначено, йому належить бути твердим як сталь. Він завжди напоготові, але водночас обережний: проте при цьому він повинен уміти, коли потрібно, швидко все зважити, відкинути будь-яку обережність, перейти до стрімких дій і, жертвуючи малим, досягти великого успіху. Йому потрібно також добре оцінювати місцевість: з одного погляду розуміти, як течуть річки та розташовані пагорби, бачити лісисті укриття та небезпечні зелені драговини та трясовини.
  Бідний Найджел, який сподівався, що на дорогу слави його виведуть спис і Поммерс, був приголомшений цим переліком.
  - На жаль! - вигукнув він. — Як мені набратися всього цього? Адже я ледве вмію читати і писати, хоча добрий батько Метью щодня ламав по горіху мої плечі.
  — Ти все дізнаєшся там же, де й інші до тебе. У тебе є найголовніше — палке серце, яке може запалити інші, холодніші. Але ти маєш знати і все те, чого навчили нас старі війни. Ми, наприклад, уже знаємо, що одна кіннота не може перемогти гарну піхоту. Ми зрозуміли це в битвах при Куртрі [41] , при Стерлінг [42] і, на моїх очах, при Кресі [43] , коли французька кіннота зазнала поразки від наших лучників.
  Найджел здивовано дивився на нього.
  — Добрий сер, від ваших слів мені стало тяжко на серці. То ви кажете, що наша кіннота поступається лучникам, алебардникам та іншим пішим солдатам?
  — Ні, Найджел, ми також чудово знаємо, що без підтримки навіть найкращі піхотинці не встоять проти латників.
  — Хто ж тоді переможе? - Запитав Найджел.
  — Той, хто розставить лучників між копійниками так, щоб вони прикривали один одного. Порізно вони слабкі, разом сильні. Лучник послаблює ряди ворога, а копійник прориває їх, коли вони ослабли, — так було за Фолкерка і Дапліна [44] , — ось у чому секрет нашої сили. А тепер про битву при Фолкерку. Послухай, що я розповім тобі.
  І він почав креслити хлистом по пилу план битви з шотландцями, а Найджел, наморщивши лоба, щосили напружував свій недосвідчений розум, щоб отримати користь з уроку. Однак раптом їхню розмову перервала поява незнайомця, який влетів на вал, ніби гнаний вітром. Це була кремезна, малоросла людина з червоним обличчям. Він важко дихав, а сиве волосся його і чорний плащ майоріли в повітрі. Одягнений він був як добропорядний городянин: у чорну куртку, оторочену соболем, і чорний оксамитовий капелюх з білим пером. Побачивши Чандоса, він радісно скрикнув і прискорив крок, так що коли нарешті наблизився, то не зміг вимовити жодного слова і тільки стояв, важко дихаючи і розмахуючи руками.
  — Заспокойтесь, мій добрий Вінтерсоле, заспокойтеся, будь ласка, — привітно сказав Чандос.
  - Папери! — тільки й промовив коротун, ледве переводячи подих. - Ох, мілорде Чандос, папери!
  — А що таке з паперами, високоповажний?
  — Клянусь нашим добрим покровителем, святим Леонардом, я не винний! Я замкнув їх у своїй грошовій скриньці. А тепер замок зламаний та папери зникли.
  Грізна тінь пробігла тонким обличчям Чандоса.
  — Як же, пане мере? Візьміть себе в руки і перестаньте белькотіти, як трирічна дитина. Ви кажете, хтось узяв папери?
  — Так, добрий сер! Я тричі був мером, п'ятнадцять років член парламенту та муніципальний радник, і ніколи з моєї вини не траплялося нічого поганого. Лише минулого місяця у вівторок із Віндзора прийшов наказ підготувати до п'ятниці обід — тисячу палтусів, чотири тисячі штук камбали, дві тисячі скумбрії, п'ять сотень крабів, тисячу омарів, п'ять тисяч мерланів.
  — Я не сумніваюся, пане мере, що ви чудовий риботоргівець; але тепер справа про папери, які я віддав вам на зберігання. Де вони?
  — Їх вкрали, добрий сер, їх нема!
  — І хто ж насмілився взяти їх?
  - На жаль, не знаю. Я вийшов з кімнати всього на хвилину, ви не встигли б навіть прочитати «Богородице, Діво», а коли повернувся, ящик лежав на столі, відкритий і порожній.
  — Ви когось підозрюєте?
  — У мене є один слуга, я найняв його лише кілька днів тому. Нині його ніде не можуть знайти. Я послав за ним вершників на Юдиморську дорогу та дорогу до Раю. Клянуся святим Леонардом, його важко не помітити: кожен пізнає його здалеку по волоссю.
  - Він рудий? — нетерпляче спитав Чандос. — Рудий, як лисиця? Маленького зросту, весь у ластовинні, і рухи в нього такі швидкі?
  - Він самий.
  Чандос у досаді стиснув кулаки і почав швидко спускатися зі стіни.
  — Знову цей П'єр Рудий Тхір! - вигукнув він. — Я знав його у Франції. Він завдав нам збитків більше, ніж цілий загін копійників. Він говорить англійською і французькою і до того зухвалий і хитрий, що від нього нічого не приховаєш. Це найнебезпечніша людина у всій Франції, тому що, хоча вона шляхетної крові, має герб, вона займається шпигунством — її тягне до того, що небезпечніше і приносить більше слави.
  — Достойний лорде, — вигукнув мер, поспішаючи за воїном, що широко крокував, — я знаю, що ви попередили мене, щоб я беріг ці папери, але ж вони не дуже важливі? Адже в них говорилося тільки, що відправити за вами в Кале?
  — Хіба цього мало? — роздратовано заперечив Чандос. — Невже ви не розумієте, дурний пане Вінтерсоле: французи підозрюють, що ми щось готуємо, і, як робили вже не раз, послали Рудого Тхорика дізнатися, куди ми прямуємо? Тепер він знає, що запаси готові до відправки в Кале, і французькі війська поблизу Кале будуть попереджені, а задум короля провалиться.
  — Але ж тоді йому доведеться перетнути протоку. Ми ще можемо його перехопити. Фори у нього не більше години.
  — Цілком можливо, човен чекає його десь у Раї чи Хайті; але, швидше за все, у нього все підготовлено, щоб відплисти прямо звідси. А-а, дивіться-но геть туди! Ручаюся, Рудий Тхір уже на борту!
  Чандос зупинився перед своїм готелем і тепер показував рукою вниз, на зовнішню гавань, що лежала за дві милі від міста, за зеленою низовиною. Гавань з'єднувалася довгим звивистим каналом із внутрішнім рейдом біля підошви пагорба, на якому стояло місто. Між двома виступами коротких зігнутих пірсів пливла, прямуючи в море, маленька шхуна. Назустріч їй з півдня дмухав сильний вітер, і вона то заривалася носом у воду, то злітала на хвилі.
  — Це не наше судно, таких у Вінчелсі немає. Воно довше і ширше.
  - Коней! Швидше за коней! - закричав Чандос. - Їдемо, Найджел, доведеться нам самим цим зайнятися.
  Біля воріт готелю «Під квіткою бійки» зібрався метушливий натовп слуг, лучників, копійників; люди співали, горланили, грубувато, дружно штовхали один одного. Побачивши високу фігуру Чандоса, вони затихли, і за кілька хвилин коні були готові й осідлані. Запаморочливий спуск по крутому схилу пагорба і двомильна стрибка по зарослій осокій низовині привели їх до зовнішньої гавані. У ній стояло близько дюжини суден, готових вирушити до Бордо чи Ла-Рошель, а на причалі юрмилися матроси, вантажники та городяни, лежали купи винних бочок і тюків вовни.
  — Хто тут доглядач? — спитав Чандос, стрибаючи з коня.
  - Беддінг! Де Кок Беддінг? Беддінг - доглядач, - зашуміла натовп.
  За мить через натовп протиснувся приземкуватий смаглявий чоловік, широкогрудий, з бичачою шиєю. На ньому була куртка з грубої червоно-коричневої вовняної тканини, а чорна кучерява голова пов'язана червоною ганчіркою. Рукави, закатані по плечі, оголювали засмаглі до чорноти руки, забруднені жиром і дьогтем і нагадували дві товсті криві гілки дуба. Він мав суворе засмагле обличчя, похмуре і зле; від підборіддя до скроні тягнувся довгий білий рубець ще не загоєної рани.
  — Слухайте, панове, невже ви не можете почекати своєї черги? — проревів він злим низьким голосом. — Ви що, не бачите, що ми верпуємо «Троянду Гієні» на глибоководді до протоки? Не час нам тепер заважати. Всі ваші товари занурять, коли треба, я вам обіцяю. Так що їдьте назад у місто, повеселитеся там, як зумієте, і не заважайте мені та моїм помічникам робити справу.
  — Та це ж шляхетний Чандос! — закричав хтось із натовпу. - Добрий сер Джон.
  Сердитий наглядач відразу змінив тон і посміхнувся.
  - Що вам завгодно, сер Джоне? Прошу вас вибачити мене, якщо я був грубий, але нам тут так набридають всякі молоді дурні з благородних, зовсім працювати не дають, та ще й ганьблять нас, що ми не можемо зробити відлив припливом або повернути вітер з півдня на північ. Будь ласка, скажіть, чим можу служити?
  — Що то за судно? — спитав Чандос і показав на вітрило, що пірнало на хвилях уже досить далеко.
  Кок Беддінг прикрив загорілою рукою очі.
  — Воно щойно вийшло, — сказав він. — Це «Діва», маленький гасконський шлюп, іде додому із вантажем бочарної дошки.
  — Скажіть, чи не з'явився хтось у нього на борту в останню хвилину?
  - Не знаю, я нікого не бачив.
  - А я знаю! — крикнув якийсь моряк із натовпу. — Я стояв біля краю причалу, і мене мало не зіштовхнув у воду такий рудий коротун, він ще дихав, наче біг всю дорогу з міста. Не встиг я вмастити йому, як він стрибнув на палубу; вони одразу віддали кінці та пішли на південь.
  Чандос у кількох словах пояснив Беддінгу, що сталося. Натовп, що обступив, теж жадібно слухав.
  — Так, так, добрий сер Джон має рацію! — крикнув якийсь моряк із натовпу. — Подивіться, куди він прямує. Хоч у нього на борту бочарна дошка, прийде він не до Гасконі, а до Пікардії.
  — Значить, його треба перехопити! - прокричав Кок Беддінг. — Ну, хлопці, ось моя власна Мері Роуз, вона готова до гонитви. Хто вирушить у дорогу, яка закінчиться боєм?
  Усі кинулися до човна; але кріпак доглядач сам відібрав потрібних людей.
  - Відійди, Джеррі, у тебе хоробре серце, та ти занадто товстий для такої справи. Ти, Льюк, і ти, Томас, і обидва Діда та Вільям із Сендгейту, ви підете на човні. А тепер нам потрібні кілька воїнів. Ви їдете, молодий сер?
  — Прошу вас, мілорде, дозвольте мені поїхати з ними! — вигукнув Найджел.
  - Так, Найджел, вирушайте, а всі ваші речі я вночі переправлю в Кале.
  — Там я вас розшукаю і нехай допоможе мені святий Павло! - Наведу туди і Рудого Тхорика.
  - Все на борт! Час спливає, — нетерпляче вигукнув Беддінг, а його матроси вже тягли лин і піднімали вітрила. - А ти куди? Хто ти такий?
  То був Ейлвард. Він пішов із фортеці за Найджелом і тепер намагався проштовхатися на борт.
  — Я туди ж, куди мій пане, — відповів Ейлвард, — тож відійди, моряку, а то отримаєш!
  — Клянусь святим Леонардом, лучник, — сказав Кок Беддінг, — якби я мав більше часу, я б провчив тебе. Ану відійди, дай місце іншим.
  — Це ти відійди і дай мені місце! - крикнув Ейлвард, і, обхопивши Беддінга за талію, шпурнув у воду.
  Натовп сердито закричав — Беддінг був героєм усіх П'яти портів [45] і досі не стикався ні з ким, хто дорівнював би йому в хоробрості. До наших днів дійшла епітафія, де сказано, що він «не знав спокою, доки не навоювався досхочу». Тому, коли він, як качка, доплив до каната і на руках піднявся на причал, всі в жаху завмерли, не сміючи навіть подумати про те, що чекає на зухвалого чужинця. Але Беддінг тільки засміявся, струшуючи з волосся солону воду і витираючи очі.
  — Ну, лучнику, ти чесно завоював собі місце на борту. Така людина нам потрібна у цій справі. А де Чорний Саймон із Норіджа?
  Вперед виступив високий темноволосий чоловік із довгим худим суворим обличчям.
  - Я тут, Кок, - сказав він, - дякую, що залишив для мене місце.
  - Ти теж іди, Х'ю Бедлзмір, і ти, Хол Мастерс, і ти, Дайкон з Раю. Так, годі. Тепер у дорогу. І нехай допоможе нам Бог наздогнати їх дотемно.
  Вже були підняті передні вітрила і нижні на грот-щоглі, і сотня рук відштовхнула шхуну від причалу. Вітрила підхопили вітер, і, хилившись і тремтячи, ніби від нетерпіння, як спущений зі звіряка гончак, судно пролетіло вхід у гавань і вийшло в канал. "Мері Роуз" з Вінчелсі, маленька шхуна відважного Кока Беддінга, напівкупця-напівпірату, була всім добре відома; вона не раз доставляла в порт багаті вантажі із середини каналу, сплачені більше кров'ю, ніж грошима. Вона була невелика, проте її швидкість і шалений характер власника наводили жах на судна біля французького узбережжя, і не один здоровенний німець чи фламандець, проходячи вузький Канал, в страху вдивлявся в далекі береги Кента, готуючись до того, що через сірі скелі ось -Ось вилетить зловісний червоний вітрило з золотим Христофором [46] . Тепер вона йшла у відкрите море, під усіма вітрилами, вітер віяв з лівого борту, і коли вона заривалася у хвилі, її високий гострий ніс покривався піною.
  Кок Беддінг з високо піднятою головою весело походжав по палубі, поглядаючи то на роздуті вітрила, то на крихітний білий трикутник, що нахилився, попереду, чітко видимий на тлі яскраво-блакитного неба. Позаду залишалася болотиста Кембрійська низовина з стрімкими схилами Раю та Вінчелсі та скелями, що здіймалися за ними. Ліворуч по борту піднімалися високі білі стіни Фолкстона та Дувру; а далеко попереду, біля самого краю небосхилу, тьмяно мерехтіли сірі скелі французького берега: до них і прагнули щосили втікачі.
  Гострим, твердим поглядом шкіпер прикинув відстань до човна, потім глянув на сонце.
  — У нас є ще години чотири денного світла, але якщо ми не наженемо її дотемна, вона піде: ночі тепер чорні, як вовча паща, варто їй змінити курс — і все зникло.
  — А ви не зможете визначити, до якого порту вона йде? Тоді ми могли б її випередити.
  - Чудова думка, юний сер! - вигукнув Беддінг. — Якщо повідомлення призначене французам біля Кале, тоді найближчий до Сент-Омера порт — Амблетез. Але мій кораблик робить три кроки, поки цей боягуз два, тож якщо вітер не зміниться, у нас буде досить часу. Ну що, лучник? Поменшало в тебе спритності? А бойок ти був, коли рвався на борт і скинув мене у воду.
  Ейлвард сидів на перекинутому ялику, що лежав на палубі. Він жалібно стогнав, стиснувши руками позеленілі щоки.
  — Я з задоволенням кинув би тебе в море ще раз, — відповів він, — якби тоді міг забратися з цієї проклятої шхуни. А якщо хочеш розрахуватися зі мною, я тільки спасибі тобі скажу, коли відправиш мене за борт: адже я просто зайвий вантаж на судні. Ось уже ніколи не думав, що якусь годину на солоній воді зробить Семкіна Ейлварда таким слабким. Будь проклятий той день, коли ноги мої пішли з добрих червоних вересів Круксбері.
  Кок Беддінг так і покотився від сміху.
  — Годі, лучнику, не приймай це близько до серця. Людям і краще за нас з тобою не раз доводилося обмирати на цій палубі. Якось сам Принц із десятьма добірними лицарями переправлявся через Канал на моїй шхуні, і, повір мені, нічого більш жалюгідного, ніж ці одинадцять осіб, я не бачив. А через місяць при Кресі вони показали, що вони зовсім не слабкі; і з тобою, ручаюся, буде те саме, прийди тільки час. Опусти свою волохату голову нижче через борт, і все буде добре. Дивіться, ми наганяємо її, з кожним поривом вітру наганяємо!
  І вірно, навіть недосвідченому оку Найджела було ясно, що «Мері Роуз» швидко наближається до чужого важкого тупоносого корабля з широкою кормою, який незграбно і повільно просувався вперед. Швидка, стрімка маленька шхуна з Вінчелсі мчала, зі свистом розрізаючи хвилі, ніби швидкокрилий сокіл на вітрі, що переслідує качку, що важко махає крилами. Ще півгодини тому «Діва» здавалася лише далеким вітрилом. Тепер же англійці бачили весь чорний корпус, а невдовзі розглянули форму її вітрил, і обводи фальшборту. На палубі була добра дюжина чоловік, зброя, що сяяла тут і там, говорила, що вони готуються дати відсіч. Почав збирати свої сили і Кок Беддінг.
  Команда його складалася із семи чоловік: це були суворі відважні моряки, які не раз стояли за його плечима в різних сутичках. Вони були озброєні короткими мечами; у самого Кока Беддінга була особлива зброя — двадцятифутовий ковальський молот, пам'ять про яку — а називали його «Кувалда Беддінга» — досі жива в П'яти портах. Крім моряків були ще палкий Найджел, похмурий Ейлвард, Чорний Саймон, випробуваний боєць на мечах, і три лучники: Бедлзмір, Мастерс і Дайкон з Раю - всі ветерани французьких воєн. Сили обох судах були приблизно рівні; але коли Беддінг глянув на суворі відважні обличчя людей, які чекали його команди, він відчув, що побоюватися за результат сутички нема чого.
  Однак, подивившись довкола, він побачив, що його планам загрожує щось страшніше, ніж опір ворога: вітер, який став на той час слабшим і уривчастим, раптом зовсім затих і вітрила у них над головою безпорадно повисли. Вздовж горизонту лежала смуга спокійної води, хвилі, що тільки-но здіймалися навколо шхуни, вляглися, і тепер на всі боки простягалася гладка, опукла, масляниста поверхня, на якій погойдувалися обидва суденця. Величезний утлегар «Мері Роуз» розгойдувався і рипів при кожному нахилі, а високий вузький ніс то прямував угору, до неба, то заривався у воду, вириваючи з грудей нещасного Ейлварда нові стогін. Даремно Кок Беддінг натягував вітрила, намагаючись зловити найменший подих вітру, що на мить покривав брижами гладку поверхню моря. Француз був не менш майстерним мореплавцем, і в нього утлегар теж описував кола при кожному легкому пориві вітерця, що дув з корми.
  Нарешті завмерли й ці судомні зітхання, і над склягливим хлібом нависло безхмарне небо. За мисом Данджнес сонце вже схилилося до самого горизонту, і на заході весь небосхил палав у західних променях, що злили море і небо в один сяючий вогненний потік. Здавалося, величезний вал розплавленого золота накочується на протоку з океану, що лежить позаду. І посеред цієї краси та пишноти мирної природи погойдувалися дві крихітні чорні крапки, одна з білими, друга з червоними вітрилами; вони були мізерно малі на сяючих неосяжних водних просторах, але несли у собі всі тривоги та пристрасті нескінченного життя.
  Досвідчене око бувалих моряків побачило, що чекати вітру до настання ночі абсолютно марно. Він глянув на суденце французів, що лежало від них не більше ніж за чверть милі, і погрозив волохатим кулаком у бік голів, що п'яли на нього очі з-за корми шлюпа. Хтось із ворожої команди в глузування помахав білою хусткою, і Кок Беддінг з досади вилаявся.
  — Клянусь святим Леонардом, — прогарчав він, — я ще погладжу їй борт! Спускайте ялик, хлопці! Двоє – на весла! Кріпи лин до щогли, Вілл! У човен, Х'ю, а я за тобою. Якщо добре попрацюємо, ми ще наженемо їх до ночі.
  Маленький ялик швидко спустили за борт, і вільний кінець каната прив'язали до останньої баночки. Кок Беддінг і його товариші гребли щосили, ніби намагалися зламати весла, і шхуна повільно пішла вперед хвилями. Але тут ялик побільше був спущений з борту француза, і за весла сіло не менше чотирьох чоловік. За той час, що Мері Роуз просувалася на ярд, француз проходив два. Кок Беддінг знову прийшов у шаленство і знову потряс кулаком.
  Потім видерся на борт, обличчя його вкрилося потім і потемніло від люті.
  — Прокляття! Вони беруть гору! Я нічого не можу вдіяти. Зникли папери сера Джона. Ось-ось стемніє, а що робити не знаю.
  Поки відбувалися ці події, Найджел стояв, спершись на фальшборт, уважно стежачи за тим, що робили моряки, і по черзі молячись то св. Павлу, то св. Георгію, то св. Хомі, щоб ті послали їм вітер у корму і вони змогли б наздогнати ворога. Він нічого не говорив, тільки серце стукотіло в грудях. Дух його подолав усі незручності плавання: він був так поглинений своїм завданням, що зовсім не помічав хитавиці, що заклала Ейлварда пластом на палубу. Він жодного разу не засумнівався в тому, що Кок Беддінг так чи інакше досягне своєї мети, але коли почув його слова, сповнені відчаю, одним рухом відірвався від фальшборту і став перед моряком. Обличчя його палало, душа горіла вогнем.
  — Клянуся святим Павлом, шкіпере, — вигукнув він, — безчестя навіки впаде на наші голови, якщо ми не зуміємо нічого вдіяти! Давайте зробимо нині вночі дещо на цих водах, або ніколи більше не бачити нам землі. Адже про найкращу можливість завоювати почесті не можна і мріяти!
  — З вашого дозволу, юний сер, ви кажете, як дурень, — відповів суворий моряк. — Ви й інші, подібні до вас, опинившись на воді, поводитесь як діти. Хіба ви не бачите, що немає вітру, і що француз верпує свій шлюп ще швидше за нас? Що тут робити?
  Найджел вказав на ялик за кормою.
  - Давайте підемо на ньому, - сказав він, - і або візьмемо їхній шлюп, або приймемо гідну смерть.
  Його сміливі, палкі слова знайшли відгук у відважних і суворих серцях людей на палубі. І лучники та моряки голосно закричали. Навіть Ейлвард підвівся і сів, і на його зеленому обличчі з'явилася слабка посмішка.
  Але Кок Беддінг похитав головою.
  — Не було ще чоловіка, який би повів інших туди, куди мені не піти. Але ця витівка, клянуся святим Леонардом, чисте божевілля. Я вчинив би як останній дурень, ризикни я зараз людьми та судном. Дивіться, юний пане: ялик може взяти всього п'ять чоловік, та й то осяде по самі борти. А там їх чотирнадцять, і вам доведеться лізти на борт із човна. У вас немає жодного шансу. Човен просто відштовхнуть, і ви опинитеся у воді – от і все. Клянуся, я не пущу на цю безглузду справу жодної людини.
  — Тоді, пане Беддінг, мені доведеться позичити у вас ялик. Клянусь святим Павлом, я не допущу, щоб папери доброго лорда Чандоса пропали так просто. Якщо ніхто з ваших людей не піде зі мною, я впораюсь один!
  При цих словах моряк був усміхнувся, але усмішка зникла, коли всі побачили, що Найджел з закам'янілим обличчям і застиглим поглядом підтягує ялик за канат до кормового підзору. Стало ясно, що він справді готовий здійснити свій план. В цей же час Ейлвард насилу відірвав важке тіло від палуби, сперся на фальшборт і відразу зашкутильгав на корму до свого пана.
  — Ось хто піде з вами, — сказав він, — інакше як я здаюся потім тілфордським дівчатам? Пішли, лучники, нехай ці солоні оселедці залишаються в барильці з розсолом. А ми спробуємо успіхів у морі.
  Три лучники тут же вишикувалися поряд з товаришем. Це були засмаглі бородачі, малорослі, як і більшість англійців тих днів, але сильні, відважні і добре володіли зброєю. Кожен швидко витягнув тятиву з непромокаючого чохла, зігнув у величезну дугу бойову цибулю і закріпив тятиву.
  - Ми готові, сер, - сказали вони, підтягуючи пояси з мечами.
  Але Кока Беддінга теж заразила жага бою, і він відкинув страхи і сумніви, що долали його. Бачити бій і не взяти в ньому участь було вище за його сили.
  — Гаразд, будь на вашу думку, вигукнув він, — і хай допоможе нам святий Леонард! Не бачив я таких шалених витівок, а все ж таки спробувати варто. Тільки якщо піти на це, давайте вже я командуватиму: адже ви, юний сер, розумієте в човнах не більше, ніж я в бойових конях. Ялик бере п'ять чоловік і жодним більше. Хто на ньому піде?
  Але всі вже спалахнули, і ніхто не хотів залишатися на шхуні.
  Беддінг підібрав свій молот.
  — Іду я і ви, юний сер, якщо цей план спав вам на думку. Потім Чорний Саймон — найкращий меч у П'яти портах. Двоє лучників можуть веслувати, і, можливо, їм вдасться зняти двох-трьох французів, перш ніж ми почнемо бій. Х'ю Бедлзмір і ти, Дайкон з Раю — до човна!
  - Як? - крикнув Ейлвард. — А я що залишусь? Я, слуга сквайра? Худо доведеться лучнику, що стане між мною і цим човном.
  - Слухай, Ейлварде, - сказав Найджел, - я наказую тобі залишитися, бо ти зовсім хворий.
  — Та ні, тепер хвилі вляглися, і я знову здоровий. Будь ласка, добрий сер, не залишайте мене тут.
  — Та ти зайняв би місце потрібнішої людини, ти ж не вмієш справлятися з човном, — різко сказав Беддінг. — Досить дурних розмов, скоро зовсім стемніє. Будь ласка, відійди.
  Ейлвард уважно подивився на французьке судно.
  — Я по десять разів поспіль перепливав Френшемське озеро, — відповів він, — і буде дивно, якщо я тепер не допливу до француза. Клянуся своїми десятьма пальцями, Семкін Ейлвард буде там не пізніше, ніж ви.
  Ялик із п'ятьма обраними відштовхнули від борту шхуни, і, пірнаючи у хвилю, він став повільно наближатися до шлюпа. Беддінг і один із лучників греблі, другий лучник влаштувався на носі, а Чорний Саймон і Найджел примостилися на кормі, і вода хлюпала і шипіла прямо біля їхніх ліктів. З французького судна пролунали зневажливі вигуки; команда вишикувалася в ряд уздовж борту, розмахуючи кулаками і вражаючи зброєю. Сонце стояло вже нарівні з Данджнесом, і вечірні сутінки, розмивши кордон між небом і морем, закрили обрій туманною пеленою. Над широкими морськими просторами нависла глибока тиша; її порушував тільки плескіт весел і низький, глухий звук ялика, що ковзав по брилі. Позаду на Мері Роуз стояли їхні товариші; вони не рухалися і не розмовляли, а лише жадібно стежили за просуванням човна.
  Тепер англійці в ялику були так близько від француза, що добре бачили людей на борту. Особливо виділявся один — високий смаглявий чоловік із довгою чорною бородою. Він був у червоній шапці, а на плечі тримав сокиру. Крім нього було ще десять інших — сміливих, добре озброєних чоловіків і троє, як здавалося, хлопчика.
  — Чи може вистрілити? — спитав Х'ю Бедлзмір. — Відстань підходяща.
  — Ви можете стріляти лише поодинці, тут немає опори для ніг. Але ти постав одну ногу на ніс, а іншу на банку і збережеш рівновагу, а тут ми й підійдемо ближче.
  Лучник влаштувався на човні, що коливається, з спритністю людини, що звикла до моря, — він народився і виховувався в П'яти портах. Саймон акуратно наклав стрілу в ложі, щосили натягнув тятиву і твердою рукою пустив її. Однак у цей момент човен хитнувся, і стріла закопалася у воду.
  Друга пролетіла над судном, третя вдарилася у чорний борт. Тоді він швидко, один за одним, тож у повітрі було одразу по дві стріли, зробив дюжину пострілів; Більшість стріл перелетіла через фальшборт і впала на палубу. Пролунали крики, і французи сховалися за бортом.
  — Досить! - крикнув Беддінг. — Один готовий, а може, й два. Підгортайте, швидше підгортайте, поки вони не прийшли до тями.
  Він і лучник налягли на весла, але в ту ж мить повітря прорізало пронизливий свист і пролунав звук удару, немов каменем об стіну. Бедлзмір схопився за голову, застогнав і впав за борт; за ним потягнувся кривавий слід. Наступної хвилини такий же пронизливий свист завершився гучним тріском дерева, і коротка товста стріла арбалета увійшла глибоко в обшивку ялика.
  — Підвалюй, підвалюй, — проревів Беддінг, — святий Георгій та Англія, святий Леонард Вінчелсійський! Підвалюй!
  Але тут знову в повітрі пролунав свист, і Дайкон з Раю впав — плече йому пронизало стрілу з фатального арбалета.
  - Хай допоможе мені Бог, більше я нічого не можу зробити, - простогнав він.
  Беддінг одразу ж підхопив його весло; але тепер він і не намагався підігнати човен до борту шлюпа - він розгорнув ялик і став гребти назад до Мері Роуз. Атака захлинулась.
  — У чому річ, шкіпер? — вигукнув Найджел. — Що сталося, чому ми йдемо? Адже це ще не кінець?
  - Двоє з п'яти, - відповів Беддінг, - а там їх дванадцять. Сили дуже нерівні, юний сер. Нам треба повернутись, добрати людей і поставити щит проти стріл — арбалетник у них влучний і дуже сильний. Однак, якщо ми хочемо встигнути, треба поспішати: швидко темніє.
  Їхній відступ викликав на шхуні бурю захоплених криків; французи від радості пустилися в танець як божевільні, розмахуючи над головою зброєю. Але не встигли затихнути їхні веселощі, як вони побачили, що з-за темної тіні «Мері Роуз» знову виповзає ялик, але цього разу в нього на борту встановлено великий дерев'яний щит — надійний заслін від будь-яких стріл. Ні на мить не зупиняючись, ялик швидко йшов прямо на ворога. Поранений лучник залишився на борту шхуни; його місце міг би зайняти Ейлвард, але його на палубі не було. Тому в човні опинився третій лучник Ход Мастерс і один із матросів, Уот Фінніс із Хайта.
  Твердо вирішивши або перемогти, або померти, п'ятеро сміливців обігнули шлюп і пострибали на палубу. Тієї ж миті величезна залізна гиря обрушилася на днище ялика і проломила його, так що не встигли вони опинитися на шхуні, як їхній човен пішов на дно. Тепер у них залишалася одна надія на порятунок – перемога.
  Французький арбалетник уже стояв під щоглою, уперши в плече свою страшну зброю; сталева тятива була туго натягнута, на ложі блищала важка стріла. Вже одне життя у цього жалюгідного загону він напевно відіграє. Але, вибираючи між матросом і Коком Беддінгом, жахливий вигляд якого, здавалося, казав, що цей видобуток важливіший, цілився він на одну мить довше, ніж слід: якраз у цю секунду забрязкотіла тятива Хода Мастерса, і його довга стріла встромилася арбалетчику в горло. . Він повалився на палубу, з ковтки його ринув потік крові та прокльонів.
  За мить меч Найджела і молот Беддинга теж знайшли собі жертви і зупинили натиск ворога. Зі всієї п'ятірки ніхто не постраждав, але утримувати позиції на палубі було дуже важко. Французька команда складалася з бретонців та нормандців, міцних, сильних хлопців, озброєних сокирами та мечами; всі вони були шалені, відважні воїни. Вони стовпилися навколо крихітного загону, з усіх боків завдаючи ударів. Чорному Саймону вдалося звалити чорнобородого капітана шхуни, але в той же момент він сам отримав удар мечем по голові і впав на палубу з розкроєним черепом. Матрос Уот із Хайта впав від нищівного удару сокирою. Найджел теж був упав, але відразу знову схопився і встромив меч у того, хто завдав йому удару.
  Але все ж його, Беддінга і лучника Мастерса дуже скоро відтіснили до заднього борту, і вони ледве утримували там свою позицію від розлюченого натовпу нападників, як раптом стріла, пущена, як їм здалося, прямо з моря, в серце вразила француза, який очолював атакуючих . І тут же якийсь човен стрімко підійшов до шлюпа, і ще чотири людини з «Мері Роуз» видерлися на залиту кров'ю палубу. Одним лютим натиском залишки французів були повалені додолу або схоплені. Дев'ять розпростертих на палубі тіл краще за слова говорили про те, наскільки жорстокою була сутичка і відчайдушний опір.
  Беддінг, задихаючись, сперся на свій закривавлений молот.
  — Клянуся святим Леонардом,— вигукнув він,— я вже думав, що цей юний сер усіх нас занапастив! Бог свідок, ви прийшли саме час, тільки не розумію, як вам це вдалося. Мабуть, тут не обійшлося без цього лучника?
  На чолі рятівного загону справді був Ейлвард. Він стояв, ще зелений від недавньої морської хвороби і з голови до ніг мокрий.
  Найджел з подивом подивився на нього.
  - Де ти був? Я шукав тебе на палубі нашої шхуни, але не знайшов, - сказав він.
  — Так я був у воді, добрий сер, і присягаюсь рукояткою меча, для шлунка куди краще бути у воді, ніж на воді, — відповів Ейлвард. — Коли ви вперше вирушили до шхуни, я поплив за вами: я бачив, що французький човен бовтається на воді, і подумав, що поки ви там з ними керуєтеся, я його захоплю. Я підплив до неї, коли вам довелося відступити, сховався за нею у воді та молився, як мені вже давно не траплялося. Потім ви знову припливли, але мене ніхто не помітив; я вліз у човен, перерізав канат, взяв весла і поплив за допомогою.
  — Клянуся святим Павлом, ти це чудово вигадав і виконав не гірше! — вигукнув Найджел. — Думаю, що сьогодні з усіх нас ти сам відзначився. Однак серед усіх цих людей, живих і мертвих, я не бачу нікого схожого на Рудого Тхорика, що так досадив нам у минулому, як його описав лорд Чандос. Погано буде, якщо, незважаючи на всі наші зусилля, він дістанеться Франції на якомусь іншому судні.
  — Це ми скоро з'ясуємо, — відповів Беддінг.
  В основі щогли був люк, що веде вниз, у глибину судна. Англійці вже підходили до нього, як раптом дивне видовище змусило їх завмерти на місці. У темному квадратному отворі з'явилася мідно-червона голова, за якою одразу пішли покриті металом плечі. Потім на палубу повільно піднялася людська постать у повних обладунках. У металевій рукавичці людина тримала важку булаву. Піднявши її, він рушив на ворога. Він не вимовив жодного слова, в повітрі лунав тільки важкий стукіт його кроків. У постаті не було нічого людського, вона здавалася страшним, грізним механізмом, позбавленим будь-яких почуттів, повільним, невблаганним, нещадним.
  Англійських моряків охопив жах. Один з них спробував було проскочити повз бронзову фігуру, але тут же швидким рухом був притиснутий до борту, і від потужного удару по голові важкою палицею мізки його бризнули на всі боки. Інші в божевільній паніці кинулися назад до човна. Ейлвард вистрілив, але тятива в нього намокла, і стріла, ударившись об блискучий нагрудник, голосно задзвеніла і відскочила у воду. Мастерс ударив по мідній голові мечем, але клинок зі брязкотом ковзнув по металу, навіть не подряпавши шолом, а наступного моменту лучник без пам'яті впав на палубу. Матроси з жахом відступили від страшної безмовної фігури і скупчилися на кормі; їхній бойовий дух був зламаний.
  Піднявши палицю, мідна постать знову рушила вперед до безпорадної купки людей, що втратили голову, які заважали своїм сміливішим товаришам щось зробити, як раптом Найджел, розштовхавши матросів, кинувся вперед і в один стрибок опинився на відкритому місці. Він стояв, посміхаючись, з мечем напоготові, і чекав на противника.
  Сонце вже село, і довга рожево-лілова смуга, що простяглася над Каналом на заході, швидко тьмяніла — наближалися ранні сутінки. У небі слабо заблищали рідкісні зірки, але світла було ще досить, щоб охопити поглядом усю сцену: «Мері Роуз», що гойдалася на довгій хвилі, широку французьку шхуну, на білій закривавленій палубі якої лежали тіла вбитих; купку людей на кормі: одні намагалися захищатися, інші бігти — жалюгідна, безладна жменька.
  А між ними і щоглою дві постаті: блискуча броня металева людина з занесеною над головою палицею, нерухома, насторожена, безмовна, і Найджел, з непокритою головою, зі щасливим, безстрашним обличчям, який, зігнувшись, швидко пересувався перед ним по палубі, тримаючи напоготові. блискучий меч, вишукуючи хоч якийсь отвір у металевій шкаралупі.
  Людині в броні було ясно, що варто йому тільки загнати супротивника в кут, і він тут же вразить його наповал. Але цьому не судилося збутися. Найджел, якого не стискали зброю, мав перед ним велику перевагу в швидкості. Кілька швидких кроків у той чи інший бік відводили його від нищівних, але незграбних ударів палиці. Ейлвард і Беддінг вистрибнули на палубу, щоб допомогти йому, але він так наказливо і гнівно крикнув, щоб вони відійшли, що вони опустили зброю і стояли, мов скам'янівши, мовчки стежачи за цією нерівною боротьбою.
  Була мить, коли здалося, що юному зброєносці прийшов кінець: відстрибнувши назад від ворога, він спіткнувся об одне з тіл, що все ще лежали на палубі, і розтягнувся на спині, але й тут швидко і спритно ухилився від готового обвалитися на нього важкого удару, схопився на ноги, встромив меч глибоко в шолом француза і, витягаючи його, ще більше розширив розріз. Палиця знову опустилася, і цього разу Найджел не вдалося повністю ухилитися: удар прийшовся по мечу і зачепив ліве плече. Він захитався, а палиця злетіла вгору, щоб остаточно звалити його. В одну мить він зрозумів, що йому не відстрибнути досить далеко. Але ж можна, навпаки, кинутися якомога ближче до закутої в сталь людини, і тоді палиця теж обмине його. Він одразу відкинув меч і, стрімко метнувшись до ворога, обхопив його за талію. Рука з булавою зігнулася, і рукоятка вдарила голу русяву голову. І тут же Найджел під тріумфальні крики глядачів одним могутнім ривком підняв ворога і з гуркотом перекинув його горілиць на палубу. Сам він ледве тримався на ногах, голова у нього паморочилася, він відчував, що знепритомнів; але вже в руках у нього був мисливський кинджал, і він був готовий всадити його в дірку в сталевому шоломі.
  - Здавайтесь, благородний сер! — сказав він, звертаючись до поширеної постаті.
  — Я не здаюся рибалкам та лучникам. Я гербовий дворянин. Вбий мене!
  - Я теж дворянин із гербом; присягаюся пощадити вас.
  — У такому разі здаюся.
  Кинжал зі стукотом упав на палубу. Моряки і лучники кинулися вперед і побачили, що Найджел лежить майже непритомний, уткнувшись обличчям у дошки. Вони відтягли його вбік і кількома вправними ударами збили з ворога шолом. Під ним виявилося ластовинне, з різкими рисами, обличчя і копиця яскраво-рудого волосся. Найджел на мить підвівся на лікті.
  — Ви — Рудий Тхір? — спитав він.
  - Так прозвали мене вороги, - з усмішкою відповів француз. — Я щасливий, сер, що я переможений таким відважним і благородним джентльменом.
  - Дякую вам, добрий сер, - слабким голосом обізвався Найджел. — Я теж щасливий, що зустрів такого чемного противника, і я завжди пам'ятатиму про те задоволення, яке принесла мені зустріч з вами.
  Сказавши це, він опустив закривавлену голову на груди ворога і поринув у глибоке безпам'ятство.
  
  
  Розділ XV
  Як Рудий Тхір відвідав Косфорд
  Стародавній літописець у «Жесті про сьера Найджеле» нарікає на те, що йому доводиться часто переривати розповідь, тому що з тридцяти одного року воєн герой у різний час провів не менше семи років, оговтуючись від ран або хвороб, які зазвичай супроводжують поневіряння і перенапруження сил . І цього разу, на самому порозі славного шляху, напередодні великої справи, йому було призначено саме таку долю.
  Він без сил і майже без пам'яті лежав на ліжку в низькій бідно обставленій кімнаті, розташованій під кутовою стрільницею, що нависала, у внутрішньому дворі фортеці Кале, а під самим його вікном вершилися важливі справи. Отримавши три рани, з головою, розбитою рукояттю булави Тхорика, він гойдався між життям і смертю; понівечене тіло тягло його вниз, дух молодості тягнув угору.
  Мов у якомусь дивовижному сні перед ним розгорталася сутичка у дворі фортеці, під його вікном. Вже потім йому смутно згадувалося, як раптом пролунав зляканий крик, брязкіт металу, удари по воротах, рев голосів, дзвін, ніби півсотні силачів ковалів били молотами по ковадлі; як нарешті шум затих і стали чути стогін, пронизливі крики, що волають до милосердя святих, приглушений гомін промов, тяжке брязкіт металевих паножів.
  Ймовірно, не раз під час цієї шаленої сутички він підповзав до вузького віконця і, схопившись за залізні прути, дивився вниз, на жорстокий бій, що кипів під ним. У червоному полум'ї смолоскипів, висунутих з вікон і з даху, йому було видно стрімкий вир обладунків і зброї, мідь і сталь, що відкидали на всі боки багряні відблиски. Ще довгий час ця безладна чудова картина не раз вставала в нього перед очима: ламбрекени, що розлітаються, шоломи, прикрашені коштовностями, герби, багате оздоблення одягу і щитів, де чернедь і червлень, срібло і зелень на андріївському хресті, крокви і смуги ніби миттєво розквітаючі пишні квіти, які відразу в'янули, никли в тіні, але потім знову пробивалися до світла. Він бачив криваво-червоні кольори Чандоса, бачив і його самого — високу постать грізного воїна, який шалено б'ється в перших рядах. Бачив і три чорні пояси на золотому щиті — герб благородного Менні. А от той могутній воїн з мечем, звичайно ж, сам царствений Едуард, бо тільки в нього і в стрімкого юнака в чорних обладунках, що бореться з ним поруч, не було ніяких відзнак.
  «Менні! Менні! Святий Георгій та Англія!» — лунав низький гортанний крик, і у відповідь, заглушаючи брязкіт і гуркіт битви, гриміло: «Шарни! Шарні! Святий Денис та Франція!»
  Цей вир невиразних видінь все ще кружляв у голові Найджела, коли нарешті свідомість його почала прояснюватись, і він зрозумів, що лежить знесилений, але з ясною головою на низькому ложі в кутовій стрільниці. Біля нього, розтираючи грубими пальцями лаванду і посипаючи нею підлогу та постіль, сидів Ейлвард. Його цибуля стояла біля спинки ліжка, на кінці його бовтався сталевий шолом. А сам він, в одній сорочці, сидячи на краю, відганяв мух і сипав запашну траву на свого пана.
  — Клянуся рукояттю меча, — раптом голосно вигукнув він і широко, так, що оголилися його зуби, посміхнувся від радості, — слава Пресвятій Діві та всім святим! Що я бачу! Адже якщо б я втратив вас, я не посмів би повернутися в Тілфорд. Ви цілих три тижні пролежали, лепіючи, як дитина! А тепер з очей видно, що стали самим собою.
  - Так, я був трохи поранений, - слабким голосом обізвався Найджел. — Але яка ганьба, яке нещастя, що я пролежав тут, хоч було стільки справи для моїх рук! Ти куди, лучнику?
  — Сказати доброму серові Джону, що ви одужуєтесь.
  - Ні, стривай, спонукай трохи зі мною, Ейлвард. Адже, здається, була якась бійка там, на човнах? І я зустрів гідну людину і обмінявся з нею парою ударів? І він мені здався, га?
  - Так, добрий сер.
  - А де він зараз?
  — Унизу, у замку.
  Слабка посмішка пробігла по блідому обличчю Найджела.
  - Я знаю, що я з ним зроблю, - сказав він.
  — Будь ласка, лежіть, сер, — захвилювався Ейлвард. — Вранці вас дивився сам королівський лікар і сказав, що якщо з голови у вас зірвати пов'язку, ви напевно помрете.
  — Не бійся, добрий лучник, я не рухатимуся. Тільки розкажи, що трапилося на човні?
  — Та говорити майже нічого, добрий сер. Якби цей Тхір не був своїм зброєносцем і не провозився стільки часу з обладунками, вони, може, й здолали б нас. Він вибрався на палубу, коли його товариші вже полегли. Ми взяли його на Мері Роуз, тому що він був ваш. А решту залишали в морі.
  - І живих, і мертвих?
  - Усіх.
  - Це дуже погано.
  Ейлвард тільки пересмикнув плечима.
  — Я намагався врятувати одного хлопчика, та Кок Беддінг не дозволив, а за нього були й Чорний Саймон та всі інші. «Так заведено у нас у протоці, — сказали вони, — сьогодні ми їх, завтра вони нас». І вони відірвали його від того, за що він тримався, та й кинули за борт. Він так кричав! Присягаюсь рукояттю меча! Не подобається мені море та морські звичаї. Коли воно доставить мене до Англії, я більше й близько до нього не підійду.
  - Ти не маєш рації, на морі вершаться великі справи, і на судах є багато гідних людей, - заперечив Найджел. — Куди б ти не пішов по воді, ти обов'язково натрапиш на людей, зустріч із якими принесе тобі радість. Якщо перепливти Протоку, ось як ми, то зустрінеш французів, а вони нам дуже потрібні — як інакше завоювати почесті? Або якщо попливти на південь, то рано чи пізно можна сподіватися зустріти невірних і битися з ними, а хто наважиться на це — прославиться. Поміркуй, лучнику, яке прекрасне таке життя: ти вирушаєш у дорогу в гонитві за успіхом і мрієш зустріти багато доблесних лицарів, які теж шукають пригод; і тоді, якщо тебе переможуть, ти помреш за віру і перед тобою відчиняться ворота царства небесного. І північні моря теж шлях до слави для того, хто її шукає, тому що вони ведуть до східних країн і країн, де ще досі живуть язичники, які відвертають обличчя своє від Святого писання. Там також можна сподіватися на подвиги. Клянуся святим Павлом, Ейлварде, якщо французи не порушать перемир'я, а добрий сер Джон дозволить, я подався б туди. Море — добрий друг лицаря: воно приводить його туди, де може виконати свої обіти.
  Ейлвард похитав головою — в пам'яті його ще свіжі були події недавнього минулого, але сказати він нічого не встиг, бо цієї хвилини відчинилися двері і ввійшов Чандос. Радо посміхаючись, він наблизився до ліжка і взяв Найджела за руку. Потім щось шепнув Ейлвардові, і той поспішно вийшов.
  - Pardieu! Яка приємна картина! - сказав лицар. — Сподіваюся, ви скоро знову на ногах.
  — Заради Бога, вибачте, славний пане, що мене не було біля вас у цьому бою.
  - Мені справді було шкода, що вас там не було, Найджел. Така ніч рідко кому випадає. Все минулося, як ми намітили. Бічна брама була відчинена, і французи увійшли: але ми були напоготові, і всі вони або загинули, або стали нашими полоненими. Однак більша їх частина залишилася зовні, на Ньолетській рівнині, тому ми схопилися на коней і помчали на них. Коли ми опинилися перед ними, вони спочатку розгубилися, але потім схаменулися і закричали: «Якщо побіжимо, все загинемо! Краще боротися в надії, що верх буде наш! Все це чули наші люди в авангарді і кричали їм у відповідь: «Клянусь святим Георгієм, ваша правда! Неприборкати тому, хто думає про втечу!» Тому французи близько години утримували поле, а там було багато гідних людей: сам сер Жоффруа, і сер Пепен де Вер із сером Жаном де Ландасом, старий Бульє з Кот-Жона та брат його Ектор Пантера. Але всіх більше рвався в бій сер Есташ де Рібомон, довго бився з самим королем. А потім, коли ми їх повбивали або захопили в полон, усіх полонених привели на свято, і англійські лицарі служили їм і веселилися разом із ними. І всім цим, Найджел, ми завдячуємо вам.
  За цих слів зброєносець від радості залився фарбою.
  — Що ви, славний пане, адже я зумів зробити дуже мало. Але все ж таки, подяка Господу і Пресвятій Діві, мені вдалося зробити хоч щось, тому що вам було завгодно взяти мене з собою на війну. Якби довелося...
  Але тут слова завмерли у Найджела на губах, і він, збліднувши, відкинувся на ліжко, з подивом дивлячись перед собою: двері його кімнатки відчинилися, і на порозі з'явився статний чоловік з благородною, величною поставою, високим чолом, видовженим прекрасним обличчям і темними замисленими. очима — це був не хто інший, як самий славний Едуард Англійський!
  — Ну, тілфордський півник, я тебе не забув, — сказав він. — Радий був дізнатися, що розум знову повернувся до тебе. Сподіваюся, цього разу ти втратив його не через мене?
  І король усміхнувся, бачачи, що Найджел продовжує здивовано дивитися на нього. Тоді зброєносець, запинаючись, промимрив кілька слів подяки за честь.
  — Ні, ні, жодної подяки, — перебив король. — Мені втішно, що син мого старого товариша Юстаса Лорінга виявився таким сміливцем. Якби та шхуна дійшла раніше за нас, уся наша праця пішла б прахом — жоден француз не здався б тієї ночі біля Кале. Але особливо я вам вдячний за те, що передали мені в руки того, кого я давно присягнув приблизно покарати: він, користуючись різними безчесними засобами, завдав нам шкоди більше, ніж будь-хто інший. Я вже двічі давав клятву, що якщо тільки цей П'єр Рудий Тхір попадеться мені в руки, його повісять, хоч він і шляхетної крові. Тепер його час настав, але я не велю його стратити, поки ви, що полонив його, не зможете побачити це на власні очі. Ні, ні, не дякуйте мені, я не міг зробити інакше, адже це вам я зобов'язаний тим, що він у наших руках.
  Однак те, що Найджел намагався сказати, зовсім не було словами подяки. Як не важко було йому сказати, що він хотів, він мав це зробити.
  — Ваша величність, — пролепетав він, — я не смію йти проти вашої королівської волі.
  Похмура лють Плантагенетів спотворила прекрасне обличчя короля, погляд його шалених глибоко посаджених очей похмурнів.
  — Клянусь Господом! Нікому ще не вдавалося піти проти моєї волі і залишитись неушкодженим. Ну-с, юний сер, що означають такі незвичні нам слова? Стережіться: те, що ви наважилися сказати, — не дрібниця!
  — Ваша величність, — продовжував Найджел, — у всьому, де я вільний робити вибір, — я ваш найвідданіший підданий, але є речі, які не можна робити.
  - Як! - вигукнув король. — Всупереч моїй волі?
  - Так, ваша величність, всупереч вашій волі, - відповів Найджел і сів на ліжку, блідий, з блискучими очима.
  — Клянуся Пресвятою Дівою, — загримів король, — справа приймає поганий оборот. Вас надто довго тримали вдома. Кінь, що застоявся, обов'язково побрикне. Ненатасканний сокіл проловиться. Займіться цим, Чандос. Об'їжджати його доведеться вам, і я впевнений, що ви його приборкаєте. А чого ж Едуарду Англійському не можна робити, юний Лорінг?
  Найджел подивився прямо на короля. Погляд його був настільки ж непохитний, як і в монарха.
  — Не можна страчувати Рудого Тхорика.
  - Pardieu! Це ще чому?
  — Тому що ви не можете розпоряджатися його життям і смертю, ваша величність. Він належить не вам, а мені. Тому що я обіцяв зберегти йому життя, і навіть ви, король, не повинні змушувати людину благородної крові порушити це слово і знечестити себе.
  Чандос поклав руку Найджел на плече, заспокоюючи його.
  — Вибачте його, ваша величність, він ще слабший після ран, — сказав він. — Ми, мабуть, пробули тут надто довго, адже лікар прописав йому повний спокій.
  Однак утихомирити розгніваного короля було не так просто.
  — Я не потерплю, щоб зі мною так говорили, — роздратовано відповів він. - Це ваш зброєносець, сер Джон. Що ж ви стоїте, слухаєте його зухвалі промови і нічого не робите, щоб його урізати? Так ви справляєтеся зі своїми домочадцями? Чому ви не пояснили йому, що будь-яка обіцянка має підтверджуватись згодою короля, що тільки король вільний розпоряджатися життям та смертю? Якщо він хворий, то ви здорові? Чому ви мовчите?
  — Мій королю, — спокійно й серйозно відповів Чандос, — я вірою і правдою служив вам багато років і пролив надто багато крові від ран, щоб мої слова можна витлумачити в поганий бік. Але я не міг би вважати себе людиною щирою, якби не сказав вам, що мій зброєносець Найджел, хоч і говорив різкіше, ніж личить його становищу, проте правий, а ви не праві. Подумайте, пане…
  - Досить! — вигукнув король, розгніваний дужче. - Який господар, такий і слуга. Мені одразу треба було зрозуміти, чому цей зухвалий зброєносець наважується суперечити своєму вінценосному повелителю. Він віддає те, що одержав. Джоне, Джоне, ви занадто багато собі дозволяєте. Тільки ось що я вам скажу і вам теж, юначе, і нехай допоможе мені Господь: ще до заходу сонця Рудий Тхір, в страху всім шпигунам і зрадникам, висітиме на найвищій вежі Кале, щоб кожне судно в Протоці і кожна людина в окрузі бачили, як він бовтається на мотузці, і зрозуміли б, як важка рука короля Англії. Запам'ятайте це, щоб самим не відчути її тяжкість.
  І, метнувши в їхній бік погляд розлюченого лева, він вийшов із кімнати і голосно грюкнув за собою оббитими залізом дверима.
  Чандос і Найджел гірко глянули один на одного. Потім лицар обережно поплескав свого зброєносця по забинтованій голові.
  - Ви трималися молодцем, Найджел. Про найкраще я не міг і мріяти. Не бійтеся, все буде гаразд.
  - Мій добрий, благородний лорде, - вигукнув Найджел, - у мене так важко на серці: адже я не міг зробити інакше, а тепер накликав на вас немилість короля!
  — Нічого, хмари скоро розсіються. Якщо він таки карає француза — що ж, ви зробили все, що у ваших силах, і ваша душа може заспокоїтися.
  - Благаю Господа, щоб він заспокоїв її в раю, - відповів Найджел, - тому що в той час, коли моє ім'я буде знечещене і мій бранець убитий, я зірву з голови всі пов'язки і покінчу рахунки зі світом. Я не можу жити, якщо не можу стримати слова.
  — Не треба так, мій любий сину, ти приймаєш усе надто близько до серця, — сумно промовив Чандос. — Якщо людина зробила все, що могла, ні про яку безчестя не може бути й мови; до того ж король хоч і гарячий, у нього добре серце, і, можливо, якщо я ще раз поговорю з ним, він передумає. Згадай, як він поклявся повісити шістьох тутешніх городян, а потім їх вибачив. Не сумую, любий сину, і ще до темряви я повернуся до тебе з добрими звістками.
  Три години, поки сонце, що заходило, піднімало тіні в комірчині все вище і вище на стіну, Найджел гарячково кидався по ліжку, прислухаючись, чи не пролунають кроки Ейлварда або Чандоса, що несуть звістку про долю бранця. Нарешті двері відчинилися, і перед його поглядом постала людина, яку він найменше очікував побачити, але якій зрадів більше, ніж будь-кому іншому. Це був сам Рудий Тхір, вільний і веселий.
  Швидким безшумним кроком він перетнув кімнату і, опустившись на коліна перед ліжком, притулився губами до руки, що безсило звисала.
  — Ви врятували мені життя, шановний сер! - вигукнув він. — Уже готова була шибениця, бовталася мотузка, як раптом добрий лорд Чандос сказав королеві, що, якщо мене вб'ють, ви покладете на себе руки. «Прокляття! Знову цей тупоголовий зброєносець! - вигукнув король. — Заради Бога, віддайте йому його бранця, і нехай робить з ним, що хоче, тільки більше мені не докучає». І ось я прийшов, славний сер, спитати вас, що мені робити.
  — Будь ласка, сядьте ось тут, поряд зі мною, та заспокойтеся, — відповів Найджел. — Зараз я скажу, що вам потрібно зробити. Ваші обладунки залишаться в мене, на згадку про прихильність долі, яка послала мені таку доблесну, благородну людину. Ми одного зростання, так що я, безперечно, зможу їх носити. А щодо викупу — нехай це буде тисяча крон.
  - Що ви, що ви! Було б прикро, якби таку людину, як я, оцінили менше, ніж у п'ять тисяч.
  — Тисячі достатньо, щоб сплатити мої військові витрати. Крім того, ви більше не шпигуватимете і взагалі завдаватимете нам шкоди, поки не скінчиться перемир'я.
  - Клянуся.
  — І нарешті вам доведеться здійснити подорож. У француза витягнулося обличчя.
  — Куди ж ви накажете вирушити? — спитав він. — Тільки заради Бога не в Святу землю.
  - Ні, не туди. А в землі, які святі лише для мене. Ви знову поїдете до Саутгемптона.
  — Я його добре знаю. Кілька років тому я допоміг спалити його вщент.
  — Раджу нікому не розповідати про це, коли ви там будете. Звідти ви поїдете у бік Лондона, доки не побачите прекрасне місто на ім'я Гілдфорд.
  - Я чув про нього. Там королівські мисливські угіддя.
  - Він самий. Там ви запитаєте, як проїхати в маєток, який називається Косфорд, він розташований за дві ліги від міста, на схилі довгого пагорба.
  - Запам'ятаю.
  — У Косфорді ви знайдете доброго лицаря на ім'я сер Джон Баттесторн і попросите дозволу поговорити з його дочкою леді Мері.
  - Охоче це зроблю. А що я маю сказати леді Мері, що живе на схилі довгого пагорба за дві ліги від прекрасного міста Гілдфорда?
  — Скажіть, що я шлю їй привіт і що свята Катарина була прихильною до мене. Тільки це нічого більше. А тепер, будь ласка, лишіть мене — голова в мене зовсім втомилася, мені треба заснути.
  Ось так сталося, що через місяць, напередодні св. Матвія, леді Мері, виходячи з Косфордської брами, зустріла незнайомого багато одягненого вершника, за яким їхав слуга. Живі блакитні очі мандрівника виблискували з-під рудих брів покритого ластовинням обличчя, уважно оглядаючи все навколо. Побачивши її, він зняв капелюха і притримав коня.
  — Цей будинок, мабуть, Косфорд, — почав він, — а ви, бува, не леді Мері, яка тут живе?
  Леді Мері трохи схилила горду темноволосу голову.
  — Тоді, — вів далі вершник, — я маю повідомити вам, що сквайр Найджел Лорінг шле вам привіт і передає, що свята Катарина була до нього прихильна.
  Потім, повернувшись до слуги, крикнув:
  - Гей, Рауль, наш обов'язок виконано! Твій пан знову вільний! Скоріше, швидше, до найближчого порту — і до Франції! Пішов! Пішов!
  І, не сказавши більше ні слова, обидва вони, пан і слуга, пришпорили коней і, як божевільні, помчали галопом униз довгим схилом Хайндхеда, поки не перетворилися на дві крихітні фігурки, до пояса занурені в папороть і верес.
  Мері пішла до хати. На устах її грала посмішка. Найджел надіслав їй привіт. Привіз його француз. Передавши його, він став вільним. А св. Катарина була прихильна до Найджел. Адже це над її гробницею він поклявся, що не побачить леді Мері, поки не здійснить три подвиги. Усамітнившись у себе в кімнаті, дівчина впала на коліна і звернулася до Пресвятої Діви з гарячими словами подяки за те, що один подвиг уже був здійснений; але радість її тут же померкла при думці про наступних двох, які чекали на її коханого.
  
  
  Розділ XVI
  Як король бенкетував у замку Кале
  Був ясний сонячний ранок, коли Найджел зміг нарешті вийти зі своєї комірчини у стрільниці і пройтися фортечною стіною. З півночі віяв свіжий вітер, він ніс вологу і морську сіль. Найджел підставив під його пориви обличчя і відчув, як у нього вливається життя, як міцніє його тіло. Він відпустив руку Ейлварда і, без капелюха, спершись на парапет, жадібно вдихало прохолодне цілюще повітря. Вдалині, біля самого горизонту, майже прихована високою хвилею, виднілася вузька смужка білих скель, що оперізують Англію. Між ним і стрімчаками лежала широка синя Протока, якою один за одним котилися блискучі піною вали; хвиля була висока, і небагато суден, що виднілися з валу, важко розгойдуючись, важко просувалися вперед. Найджел обвів поглядом простори, що відкрилися, і разюча зміна — після сірих стін його тісної кімнатки — наповнила груди його щастям. Нарешті його погляд зупинився на якійсь дивній споруді просто в нього під ногами.
  Це був довгий, схожий на трубу предмет зі шкіри та заліза, прикріплений до грубої дерев'яної станини на колесах. Поруч лежала купа каміння та шматків металу. Кінець машини був піднятий над зубцями стіни. За нею стояв залізний короб. Найджел відкрив його. Він був наповнений якимось темним зернистим порошком, схожим на розмелене деревне вугілля.
  — Клянусь святим Павлом, — вигукнув Найджел, проводячи рукою по машині, — я чув про такі речі, тільки ніколи раніше їх не бачив! Адже це одна з тих дивовижних нових бомбард!
  - Так, вона сама і є, - зневажливо відповів Ейлвард, з неприязнью дивлячись на машину, - я вже надивився на них тут, на стіні, і навіть посварився тут з одним, хто їх охороняє. Він такий дурний, що думає, ніби може з цієї шкіряної труби вистрілити далі, ніж найкращий лучник Англії з арбалета. Я дав йому по вуху, і він так і повалився на свою безглузду машину.
  - Це страшна річ, - відповів Найджел, нахилившись, щоб оглянути її краще. — У дивний час ми живемо — тепер стали робити такі штуки. Адже вона стріляє вогнем, що вилітає із чорного порошку?
  — Присягаюсь рукояттю меча, славний сер, не знаю. Начебто, перш ніж ми посварилися, цей дурень бомбардир говорив щось таке. Порошок набивають у трубу, потім туди заштовхують ядро. Потім беруть ще порошку з шухляди і насипають у дірку на іншому кінці — ось сюди. Тепер вона готова. Я ніколи не бачив, як вони стріляють, тільки знаю, що ось із цієї можна зараз вистрілити.
  — Має дуже дивний звук, так? — задумливо спитав Найджел.
  - Кажуть, славний сер. Ось як цибуля дзвенить, коли відпускаєш тятиву, так і вона видає якийсь звук.
  — Слухай, лучнику, тут нікого немає і ніхто нічого не почує; вона не завдасть жодної шкоди - адже націлена вона в море. Будь ласка, постріли, я хочу почути її звук.
  І Найджел схилився над бомбардою, уважно прислухаючись, а Ейлвард одразу нахилився над запалом і став старанно шкребти кременем по сталі. За мить обоє вони, він і Найджел, опинилися на землі, досить далеко від бомбарди, і побачили, як під гуркіт пострілу, в хмарі густого диму, довга чорна, схожа на змію машина швидко відкотилася назад. Одну-дві хвилини вони сиділи приголомшені, поки гуркіт грому завмирав десь далеко, а в блакитне небо повільно пливли кільця диму.
  - Слава Богу! — вигукнув Найджел, підводячись із землі й озираючись. — Дякувати Богові, що все стоїть на місці. Мені здалося, що впав замок.
  — Ну і реве! Такого реву я й бика не чув! - сказав Ейлвард, потираючи забиті місця. — Її було б чути від Френшемського ставка до Гілдфордського замку. Більше я до неї не доторкнуся, скільки б найкращої землі в Патнемі мені не пообіцяли.
  — А якщо торкнешся, тобі цієї землі знадобиться дев'ять квадратних футів, — пролунав за ними сердитий голос.
  То був Чандос. Він щойно вийшов з відчинених дверей кутової вежі і стояв, суворо дивлячись на обох. Однак коли йому розповіли, що сталося, він усміхнувся.
  — Біжи скоріше до начальника гармат, лучник, і скажи йому, що трапилося, бо вся фортеця і місто візьмуться за зброю. Не знаю ще, що скаже король про цю несподівану тривогу. А ви, Найджел, як ви могли поводитися так по-дитячому?
  — Я не знав її сили, шановний сер.
  — Клянуся, Найджело, мені здається, ніхто з нас не знає її сили. Ще прийде день, коли все, чим ми захоплюємося, вся краса і пишнота війни, втратить свій блиск і поступиться місцем такій ось зброї, що пробиває сталеві обладунки, немов шкіряну куртку. Я сидів тут якось у обладунках на бойовому коні, дивився на покритого кіптявою бомбардира і подумав, що я останній зі старого часу, а він перший вісник нового; що прийде день, коли він зі своєю машиною змете і вас, і мене, і решту зі сцени, і війни вестимуться зовсім інакше.
  — Але ще не зараз, гідний сер?
  - Ні, ще не зараз. У вас ще є час завоювати собі шпори, як робили ваші предки. Як ви набралися сили?
  — Я готовий виконати будь-який наказ, гідний лорде.
  — Дуже добре, бо на нас чекає справа — добра справа, термінова справа, небезпечна та почесна. У вас засяяли очі і зашарілося обличчя, Найджел. Коли я дивлюся на вас, я знову переживаю свою молодість. Так от, хоча тут у нас із Францією перемир'я, у Бретані, де будинок Блуа та будинок Монфорів все ще борються за герцогську корону, світу немає. Пол-Бретані стоїть за одного, підлога - за іншого. Французи підтримують де Блуа, а ми де Монфоров: ця війна така ж, як ті, в яких багато великих полководців, ось як сер Волтер Менні, вперше завоювали собі ім'я. Останнім часом удача обернулася проти нас, і криваві руки Роганов, беззубого Бомануара, Олів'є-М'ясника та інших тяжко навалилися на плечі нашому народу. Останні новини звідти жахливі, а у короля чорно на душі, бо в замку Ла Броїньєр убили його друга та товариша Жиля де Сен-Поля. Він посилає туди підкріплення, а ми його очолимо. Як вам це подобається, Найджел?
  — Шановний лорде, хіба може бути щось краще?
  - Тоді збирайтеся; ми виступаємо пізніше, як за тиждень. Шлях суходолом перегороджений французами, тому ми підемо морем. Сьогодні ввечері король влаштовує прощальний бенкет — і ваше місце за моїм стільцем. Приходьте до мене в кімнату і допоможіть одягнутись, а потім ми разом пройдемо до зали.
  На Чандосі, одягненому до королівського бенкету, сяяли шовк і парча, мерехтіли оксамит і хутра; Найджел, який мав прислужити йому за столом, теж одягнув свій найкращий шовковий камзол із п'ятьма червоними трояндами. У величезній залі замку розставили столи: високий для лордів, другий — для менш знатних лицарів, і третій — для зброєносців, які теж могли бенкетувати, але тільки після того, як сядуть їхні панове.
  Ведучи в Тілфорді просте і самотнє життя, Найджел і уявити не міг, що бувають така пишність і дивовижна розкіш. Похмурі сірі стіни зали були зверху до низу обвішані безцінними арасськими шпалерами із зображеннями оленів, гончаків та мисливців, які становили ніби одну картину живого стрімкого полювання. Над головним столом висіли прапори, а під ними на стінах — ряди гербових щитів найзнатніших і найблагородніших лицарів, що сиділи за столом. Червоне полум'я світильників та смолоскипів грало на емблемах знаменитих полководців Англії. На високому кріслі в самому центрі сяяли леви і лілії, і такі ж найясніші знаки, що тільки вказували на молодшу лінію, відзначали місце Принца; в обидва боки від них тяглися мерехтливі ряди благородних емблем, шанованих у мирний час, що наводять жах під час війни: чернь і золото Менні, зазубрений хрест Суффолка, пурпурові пояси Стаффорда, фіолетові з золотом — Одлі, блакитний лев на задніх лапах ластівки Ерендела, червоний олень Монтек'ют, зірка де Веров, срібні ромби Расселов, пурпуровий лев де Лейсі та чорні хрести Клінтона.
  Доброзичливий зброєносець, що стояв поруч із Найджелом, пошепки називав йому імена прославлених воїнів, що сиділи нижче.
  — Ви — молодий Лорінг із Тілфорда, зброєносець Чандоса? — спитав він. — Мене звуть Делвз, я з Додінгтона в Чеширі. Я зброєносець сера Джеймса Одлі - он того сутулого чоловіка з засмаглим обличчям і короткою борідкою. — У нього на гребені шолома голова сарацина.
  - Я чув, що він чоловік безмірної мужності, - відповів Найджел, з цікавістю розглядаючи його.
  — Звісно, юний Лорінг. Я думаю, він найхоробріший лицар Англії, та й у всьому християнському світі. Ніхто інший не здійснив таких доблесних подвигів.
  Найджел із надією подивився на нового знайомця.
  — Ви кажете, як і слід говорити про свого пана, — сказав він, — з тієї ж причини, і зовсім не бажаючи вас образити, мені слід сказати вам, що ні в благородному імені, ні в славі він не може зрівнятися з доблесним лицарем. , Якому служу я. Якщо ви думаєте інакше, ми можемо посперечатися про це на будь-який манер і в будь-який час, який вам зручно.
  Делвз добродушно посміхнувся.
  — Не треба так гарячкуватись, — сказав він, — якби ви говорили про когось іншого, за винятком, мабуть, сера Волтера Менні, я спіймав би вас на слові, і або моєму пану, або вашому довелося б шукати собі нового зброєносця. Але з Чандосом не зрівняється жоден лицар, це правда, і я ніколи не оголю меч, щоб применшити його славу. Ох, у сера Джеймса порожній кубок! Я мушу цим зайнятися.
  І він кинувся геть, тримаючи в руці флягу з гасконський.
  — Король отримав нині добрі звістки, — продовжував він, повернувшись. — Я не бачив його таким веселим з тієї самої ночі, коли ми зламали французів і він одягнув своє намисто на перо Рибомона. Подивіться, як він сміється! І Принц також. Від цього сміху декому доведеться несолодко, або я дуже помиляюся. Живо! Сер Джона має порожню тарілку.
  Тепер настала черга Найджела тікати зі свого місця; але кожного разу в перерві він повертався в куточок, звідки йому було видно всю залу і де він міг слухати старшого зброєносця. Делвз був невисокий, міцно складений чоловік, що переступив за середній вік, з обвітреним, поцяткованим численними шрамами обличчям і грубуватими манерами, які говорили про те, що в похідному наметі йому куди краще і звичніше, ніж у залі. Але за десять років служби він багато чому навчився, і Найджел жадібно ловив кожне його слово.
  — Так, добрі звістки, — вів далі той. — Дивіться, він шепнув про це Чандосові та Менні. А тепер Менні передає їх серу Реджіналду Кобему, а той Роберту Ноулзу, і всі усміхаються, як чорт над ченцем.
  - А хто з них Роберт Ноулз? — жваво поцікавився Найджел. — Я багато чув про нього та його подвиги.
  — Он той високий, суворий чоловік у жовтих шовках. У нього немає бороди, а губа розсічена. Він трохи старший за вас, батько в нього шевець у Честері, а він уже отримав золоті шпори. Дивіться, як він сує руку в блюдо і витягає шматки м'яса. Він звик їсти із похідного казанка, а не зі срібних страв. А от той чорнобородий здоровань — це сер Бартолом'ю Бергхеш, у нього брат — пріор у Больї. Живо, жваво! Подають кабань голову, треба очистити тарілки.
  У ті часи манери наших предків за трапезою були, на думку сучасної людини, дивним змішанням витонченої розкоші та брутальності. Виделок тоді ще не знали, їх замінювали великий, вказівний та середній палець лівої руки. Брати їжу іншими пальцями було поганим тоном. На вистеленій очереті підлозі, гарчачи один на одного і час від часу вступаючи в бійку через кістки, які їм кидали ті, хто сидів за столом, лежало безліч собак. Зазвичай тарілкою служили шматки грубого хліба, але на високому столі короля їли зі срібних тарілок; з кожною зміною зброєносці мали їх обтирати. З іншого боку, білизна була дуже дорогою, а страви, які подавалися з таким шиком і величним церемоніалом, що ми й уявити не можемо, були надзвичайно різноманітні, і кожне являло собою диво кулінарного мистецтва, незнайомого сучасним банкетам. Крім м'яса всіх наших домашніх тварин і дичини стіл урізноманітнили і такі дивовижні делікатеси, як страва з їжака, дрохви, дельфіна, білки, випи та журавля.
  Про кожну зміну страв сповіщали гучні звуки фанфар; вносили страви слуги, одягнені у лівреї; вони йшли по два в ряд, а попереду й позаду йшли рум'яні церемоніймейстери з білими жезлами в руках, які були не тільки знаком їхньої посади, а й зброєю на випадок зухвалого зазіхання на страви по дорозі з кухні до зали. За кабаньми головами з позолоченими іклами і розмальованими пащами, пішли дивовижні пироги у формі кораблів, фортець тощо з цукровими матросами і солдатами, які скоро втратили голови і тіла, не встоявши проти наголошених. Нарешті з'явився величезний срібний посуд у формі корабля на колесах, наповнений фруктами та солодощами, який котили вздовж рядів гостей. Слуги подавали фляги з гасконським, рейнським, канарським та ла-рошельським винами. Але вік цей, хоч і був віком розкоші, не був прихильний до пияцтва; здоровіші норманнські звичаї взяли гору над розгулом саксонських бенкетів, коли гість, що вийшов з-за столу на своїх ногах, клав тим самим пляму ганьби на свого господаря. Честь і доблесть несумісні з тремтячими руками та каламутним поглядом.
  Поки за високими столами розливали вино і розносили фрукти та прянощі, зброєносців теж по черзі пригощали в дальньому кінці зали. А тим часом довкола короля зібралися державні сановники та полководці і про щось жваво розмовляли. Граф Стаффорд, граф Уорік, граф Ерендел, лорд Бошан і лорд Невіл стояли за його спиною, а лорди Персі та Моубрей — з обох боків. Ця маленька група засліплювала сяйвом золотих ланцюгів, дорогоцінних чоток, вогненно-червоних кафтанів та пурпурових камзолів.
  Раптом король сказав через плече герольду серу Вільяму Пекінгтону; той вийшов уперед і став біля стільця короля. То була висока людина з благородним обличчям і довгою хвилястою сивою бородою, що доходила до золотого пояса, яким був перехоплений багатобарвний плащ. На голові у нього був берет - символ його звання. Він неквапливо підняв високо в повітря біле жезло. У залі запанувала цілковита тиша.
  — Мілорди Англії, — почав він, — знамениті лицарі, лицарі, зброєносці та всі присутні благородні люди, які мають герби! Ваш найясніший король, Едуард, король англійський і французький, доручив мені вітати вас і наказати вам наблизитися, щоб він міг говорити з вами.
  Миттю столи спорожніли, і всі стовпилися перед стільцем короля. Ті, хто сидів по обидва боки від нього, перегнулися через стіл, тож його висока постать височіла над тісним колом гостей.
  На оливкових щоках Едуарда грав рум'янець, темні очі горіли гордістю, коли він дивився на спрямовані до нього обличчя людей, його соратників від Слейса і Кадзанда до Кресі та Кале. І в одну секунду від жаркого войовничого вогню його владних очей загорілися серця всіх, хто його оточував, і дружний, гучний, дикий крик прокотився під склепінням замку — в ньому злилася подяка воїнів за минулі перемоги та обіцянку виконати свій обов'язок у майбутньому. Зуби короля блиснули в швидкоплинній усмішці, а велика біла рука пограла рукояттю всипаного дорогоцінним камінням кинджала у себе на поясі.
  — Клянуся всемогутністю Господньою, — почав він чистим голосним голосом, — я не сумнівався, що сьогодні ввечері ви розділите мою радість: я отримав добрі звістки, які потішать кожного з вас. Ви знаєте, що наші кораблі зазнавали великих збитків від іспанців, які вже багато років нещадно вбивали всіх, хто потрапляв у їхні лиходійські руки. Нещодавно вони послали суду до Фландрії, і зараз тридцять великих каракк і галер стоять під Слейсом, битком набиті лучниками та копійниками і готові до нападу. Мені з вірних рук стало відомо, що, захопивши на борт свої товари, ці судна наступної неділі підуть через Протоку. Ми надто довго терпіли цих людей, за що вони завдали нам багато образ і досади і ставали тим зухвалішими, чим довше ми терпіли. Тому я вирішив завтра поспішити до Вінчелсі, де у нас стоять двадцять кораблів, і напасти на іспанців, коли вони там проходитимуть. Хай допоможуть Господь і святий Георгій захистити праву справу!
  За словами короля по залі прокотився другий, ще більш оглушливий, схожий на гуркіт грому, крик. Це був призовний гавкіт лютої зграї собак, що відповідає своєму повелителю мисливцеві.
  Едуард знову засміявся: подивившись навкруги, він побачив палкі очі, розчервонілі радісні обличчя, махаючи руками своїх вірних підданих.
  - Хто вже бився з іспанцями? — спитав він. — Чи є тут хтось, хто може розповісти нам, що вони за люди?
  У повітрі майнула ціла дюжина рук, але король повернувся до графа Суффолка, що сидів поруч.
  — Вам доводилося битися з ними, Томасе?
  — Так, пане. Я брав участь у великій морській битві вісім років тому. Це було біля острова Гернсі, коли дон Луїс Іспанський боровся проти графа Пембрука.
  — Що ви можете сказати про них, Томасе?
  — Чудові бійці, краще й бажати нема чого. У них на кожному кораблі по сотні генуезьких арбалетників, перших у світі, і копійники мають стійкі. Вони кидали з верхівок щогл величезні шматки заліза і повбивали багато наших. Якщо ми зуміємо перегородити їм шлях у Протоці, то прославимося.
  - Приємно чути такі слова, Томасе, - сказав король. — Не маю сумніву, вони будуть гідні тієї зустрічі, що ми для них готуємо. Вам я даю корабель, тож ви зможете показати себе. І ти, милий сину, теж отримаєш корабель, щоб навіки прославити своє ім'я.
  — Дякую вам, любий батько, — відповів Принц, і його хлоп'яче обличчя залилося рум'янцем.
  — На головному кораблі я буду сам. Але і у вас, Уолтер Менні, і у вас, Стаффорд, і у вас, Еренделе, і у вас, Одлі, і у вас, сер Томас Холленд, і у вас, Брокас, і у вас Берклі, і у вас, Реджіналд , буде на кораблі. Інші залишаться в Вінчелсі, куди ми поїдемо завтра ж. У чому справа, Джоне, чому ви смикаєте мене за рукав?
  Чандос схвильовано схилився вперед.
  — Невже, славний пане, ви забули про мене, який так віддано і довго служив вам? Хіба для мене нема корабля?
  Король усміхнувся, але похитав головою.
  — А хіба я не дав вам дві сотні найкращих лучників та сотню копійників для походу до Бретані? Думаю, що ваші кораблі будуть у бухті Сен-Мало ще до того, як іспанці порівняються з Вінчелсі. Чого ж ще треба вам, досвідченому солдатові? Воювати одразу у двох місцях?
  — Я хочу бути біля вас, коли знову здійметься прапор із левом. Це завжди було моє місце. Чому ви тепер мені в ньому відмовляєте? Я прошу про малого, пане, дайте мені галеру, балінгер, навіть пінасу, тільки щоб я міг бути на своєму місці.
  - Ну що ж, Джоне, ви теж підете. Моє серце не може вам відмовити. Я знайду вам місце на своєму кораблі, щоб ви насправді були біля мене.
  Чандос нахилився і поцілував руку короля.
  — А мій зброєносець? — спитав він. Король насупився і різко відповів:
  — Ні, нехай він вирушає з іншими до Бретані. Не розумію, Джоне, навіщо ви нагадали мені про цього молодика, чия зухвалість ще надто свіжа в пам'яті, щоб я її забув? Але ж хтось має йти в Бретань замість вас? Справа ця спішна, нашим людям там доводиться туго, і одним їм не впоратися.
  Він обвів поглядом усе суспільство і зупинив його на суворому обличчі сера Роберта Ноулза.
  - Сер Роберт, - сказав він, - ви молоді роками, але ви вже старий воїн, і мені казали, що на військовій раді ви такі ж розважливі, як хоробри на полі лайки. Тому ви поки що очолите похід на Бретань замість сера Джона Чандоса, який вирушить туди, як тільки ми закінчимо всі справи на морі. У Калі стоять три кораблі з трьома сотнями людей, готових піти за вами. Сер Джон скаже вам про наші плани. А тепер, друзі мої та добрі товариші, вирушайте кожен до себе і зробіть все необхідне, бо, клянусь Господом, завтра ви вирушаєте зі мною до Вінчелсі.
  Зробивши знак Чандосу, Менні та ще декільком обраним воєначальникам, король пішов із ними у внутрішні покої, щоб обговорити плани на майбутнє. Розійшлося й інше суспільство — лицарі мовчки і з гідністю, зброєносці шумно й весело. У всіх на душі було радісно від думки про наближення великих днів.
  
  
  Розділ XVII
  Іспанці у морі
  Ще не зайнявся день, а Найджел був уже в спокої Чандоса, допомагаючи йому зібратися в дорогу, а той принагідно підбадьорював юнака, давав останні настанови та розпорядження. Того ж ранку, перш ніж сонце пройшло половину шляху до зеніту, великий королівський корабель «Філіппа», несучи на борту більшість із тих, хто напередодні брав участь у бенкеті, підняв величезне вітрило з левами та ліліями та розгорнув мідний ніс у бік Англії. За ним пішло п'ять менших суден, битком набитих зброєносці, лучниками і копійниками.
  Найджел та інші, що залишилися у фортеці, стовпилися на валу і розмахували капелюхами, а широконосі, могутні кораблі під барабанний бій та звуки труб повільно виходили у відкрите море. На палубах майоріли сотні лицарських прапорів, а над ними, у висоті, майорів червоний англійський хрест. Потім, коли кораблі пішли за обрій і над водою виднілися вже тільки їхні вітрила, що проводжали з важким серцем, бо їм довелося залишитися, взялися за підготовку до свого власного далекого походу.
  На це пішли чотири дні напруженої праці, бо маленькому загону, що вирушав у чужі землі, треба було дуже багато. Їм залишили три судна: «Фому» з Ромні, «Милість Господню» з Хайта і «Василіск» із Саутгемптона, на які занурилося по сто людей, не рахуючи тридцяти матросів. У трюмах розмістили сорок коней, серед яких був і Поммерс; йому давно набридла ледарство і дуже хотілося повернутися на схили Суррейських пагорбів, де його могутні ноги могли б на славу попрацювати. Потім на борт завантажили провіант і воду, арбалети та зв'язки стріл, підкови, цвяхи, молотки, ножі, сокири, мотузки, сіно, зелений фураж і ще багато всякої всячини. Під час навантаження біля суден постійно був суворий молодий лицар, сер Роберт; він за всім стежив сам, все перевіряв і перевіряв ще раз; говорив він, як завжди, мало, але завжди опинявся там, де потрібні були його око, руки або важкий біжик.
  У матросів «Василіска», моряків вільного порту, була стара ворожнеча з командами з П'яти портів, яким, як вважали на всіх інших англійських судах, незаслужено заступався король. Зустріч кораблів із західного узбережжя з кораблями з портів Протоки рідко обходилася без кровопролиття. Тому на причалі постійно виникали сварки: команда з «Фоми» та «Милості Господньої» з ім'ям св. Леонарда мовою і жагою вбивства у власних очах, горланя й потрясаючи кулаками, накидалася на моряків із «Василиска». Ось тоді-то серед помахів кийків і блиску ножів миттєво виникала сильна постать молодого воєначальника, який, безжально розбиваючи арапником праворуч і ліворуч, як приборкувач серед вовків, змушував кричущий натовп повернутися до роботи. На ранок четвертого дня все було готове; віддавши кінці, три суденця, тягнуті власними пінассами, рушили з гавані і незабаром загубилися в тумані, що піднявся над Протокою.
  Загін, який Едуард послав на підкріплення гарнізонам Бретані, що опинилися у скрутному становищі, був невеликий, але досить сильний. У ньому майже не було людей, які ще не побували в битвах, а очолювали його видатні лицарі, відомі розумністю у військових радах та доблестю на полі бою. На «Василіську» свій прапор із чорним вороном підняв Ноулз. При ньому були його власний зброєносець Джон Хоторн і Найджел. У його загоні сто чоловік сорок були з долин Йоркшира і сорок з Лінкольна — знамениті лучники на чолі з Уотом Карлайлом, сивим ветераном прикордонних воєн.
  Сила і спритність Ейлварда вже завоювали йому становище старшини, і разом із Довгим Недом Уіддінгтоном він як лучник мав майже таку ж репутацію, як і знаменитий Уот Карлайл. Копійники теж були загартовані у боях солдати. Їх очолював Чорний Саймон з Норіджа, той самий, що приплив разом із Найджелом та Ейлвардом із Вінчелсі. Він ненавидів французів, що вбили всіх його близьких, і немов кровний гончак, кидався туди, де міг угамувати спрагу помсти, чи то на воді, чи на суші. Вони були й інші, що пливли на двох інших судах: чеширці з уельських кордонів на «Фомі» і кабмерлендці, які вже відвоювали з Шотландією, на «Милості Господній».
  Сер Джеймс Естлі повісив свій щит із п'ятилапчастим горностаєм над кормою Фоми. Лорд Томас Персі, молодший син Еніка, що вже підтримав бойову репутацію цього будинку, який не одне століття служив запором на воротах, що ведуть у глиб країни, очолив загін на «Милості Господній», виставивши свого блакитного лева, що стоїть на задніх лапах. Ось які загони, тримаючи курс на Сен-Мало, виходили з гавані Кале, щоб тут же зникнути в тумані Протоки, що клубиться.
  Зі сходу тягнув легкий бриз, і високі крутогруді судна повільно йшли Протокою. Часом туман піднімався, і тоді з кожного корабля було видно, як два інші тяжко перевалюються на блискучій, маслянистій поверхні моря; але він знову опускався, закриваючи марс, обволікаючи великий рей, і, нарешті, розливався піною по палубі, поки з очей не зникала навіть вода за бортом, і людям здавалося, що вони пливуть на плотику в океані густої пари. Пішов дрібний холодний дощ, і лучники скупчилися під нависаючими над палубою полуютом і баком; одні спали, інші грали в кістки, а багато хто упорядковував стріли або начищали зброю.
  На дальньому кінці в оточенні корит і ящиків з пір'ям сиділи на бочці, немов на почесному троні, Бартолом'ю, стрілець, що робив луки, і Флетчер, лисий товстун, обов'язком якого було стежити, щоб у кожного солдата було спорядження, і який міг продавати їм все, що потрібно понад належне. Перед ним товпилися стрілки з луками і сагайдаками — хтось скаржачись, хтось чогось вимагаючи, а півдюжини літніх солдатів зібралися в нього за спиною і, посміхаючись, слухали його пояснення та лайку.
  — Не можеш натягнути тятиву? — говорив він молоденькому лучнику. — Значить, або вона коротка, або цибуля довжина, тільки точно не тому, що в твоїх руках сили вистачає лише на те, щоб натягувати штани, а не тятиву на цибулю. Дивись, ледачий ледар, ось як її натягують!
  Правою рукою він схопив лук посередині, правою ногою настав на його кінець, лівою рукою пригнув верхній кінець і легко накинув тятиву на виїмку.
  — А тепер, будь ласка, зніми тятиву, — сказав він, передаючи цибулю стрілку.
  Стрілки з великими труднощами вдалося це зробити, але він не встиг вчасно прибрати руку, і тятива, з гучним клацанням зісковзнувши з верхньої виїмки, боляче вдарила його на пальці. Невдачливий лучник заметушився, притискаючи до себе руку, а палубою хвилею прокотився гучний регіт.
  — Так тобі й треба, недоумку! — пробурчав старий лучник. — Така чудова цибуля зникає даремно! А ти що скажеш, Семкін? Здається мені, що тебе нема чого вчити. Ось цибуля, зроблена за всіма правилами. Але ти діло кажеш, він став би ще кращим, якби ось тут посередині цієї червоної шовкової оплетки відзначити точне місце виїмки білою тасьмою. Залиш його, я зараз їм займусь. А в тебе що, Вот? Новий наконечник на списі? Боже, подумати тільки! Людині під одним дахом займатимуться чотирма ремеслами! І луки я роби, і стріли, і тятиву, а тут ще й наконечники! У старого Бартолом'ю чотири ремесла, та ось плата лише одна!
  — Гаразд, гаразд, помовчав би, — пробурчав старий лучник з висохлою, зморшкуватою коричневою шкірою і маленькими блискучими очима. — У наші дні луки краще лагодити, ніж гнути. Ти ніколи ніколи француза в очі не бачив, а отримуєш по дев'ять пенсів на день; а я був поранений у п'яти битвах, але більше чотирьох пенсів не заробляю.
  — Здається мені, Джоне з Таксфорда, що твої очі бачили більше кухлів меду, ніж французів, — сказав старий майстер. — Я гну спину від зорі до темноти, а ти знай балуєшся елем у пивних. А тобі що, хлопче? Занадто туг? Поклади цибулю на рукоятку. Вона тягне на шістдесят фунтів — для хлопця твого зросту. Сильніше налягай на нього, і все піде як слід. Як же ти хочеш стріляти на чотири сотні кроків, якщо лук у тебе не тугий? Тобі пір'я? Скільки завгодно, і найкращі. Ось фазання, по гроше за кожне. Звісно, такий чепурунок із золотими сережками, як ти, Том Біверлі, не стане брати ніяких, крім фазань.
  — Мені однаково які, аби стріла летіла куди треба, — відповів високий молодий йоркширець, відраховуючи пенні на долоні мозолистої руки.
  — Перо сірої гуски коштує всього фартинг. Он ті, зліва, — півпенса. Це пір'я дикого гусака. А друге перо болотного гусака дорожче за домашнього. Ці ось, на мідному лотку, — пір'я, що випало, воно краще висмикнуте. Бери дюжину, хлопче, і обріж їх на кшталт сідла чи хребта кабана — ті смертельні поблизу, а ці летять далі, — і ні в кого в загоні не висітиме за плечима сагайдак краще за твого.
  Однак те, що говорив про стріли майстер, не сподобалося Довгому Неду Уїддінгтону, похмурому йоркширцю з бородою кольору соломи; стоячи неподалік, він прислухався до його настанов і зневажливо посміхався. Потім раптом втрутився у розмову.
  - Ти б краще продавав луки, а не вчив стріляти з них, - сказав він, - у мізках у тебе не більше розуму, ніж волосся на голові. Якби ти стріляв із лука стільки місяців, скільки я років, ти б знав, що, якби обрізати перо прямо, стріла летить куди рівніше. А ти кажеш — кабаний хребет! Худо, що в цих молодих лучників немає кращого вчителя.
  Цей випад проти його професійної майстерності розлютив Бартолом'ю. Обличчя його налилося кров'ю, в очах промайнув вогонь, і він накинувся на лучника.
  - Ти, семифутова бочка брехні! — заволав він. — Клянусь усіма святими, я покажу тобі, як роззявляти на мене свою погану пащу! Бери меч і виходь туди, на палубу. Побачимо, хто з нас справжній солдат. Нехай мені ніколи більше не притискати великим пальцем стрілу, якщо я не поставлю свій знак на твоїй тупій голові.
  У сварку відразу вплуталося два десятки голосів: одні за майстра, інші за свого земляка з Півночі. Якийсь рудий житель долин вихопив меч, але тут же важкий кулак сусіда поклав його на палубу. В одну мить, дзижчання, як рій розлючених шершнів, на палубу висипали лучники, але не встигло лунати й удару, як серед них виявився Ноулз. Очі його виблискували, обличчя наче скам'яніло.
  — Розійдись, кому говорю! У вас попереду ще вистачить битв, ще встигнете остудити кров, перш ніж знову побачите Англію. Лорінг, Хоторн, валіть будь-кого, хто підніме руку. Ти щось хочеш сказати, ти, рудий негідник? — І він наблизив обличчя майже впритул до рудого лучника, який першим схопився за меч. Стрілець у страху відсахнувся, не витримавши його шаленого погляду. — Припиніть шум, ви там, і розвіш свої довгі вуха! Трубач, протруби ще раз!
  Сигнал ріжка подавався кожні чверть години, щоб не втрачати зв'язку з двома іншими судами, які зовсім не видно в тумані. І ось знову пролунала висока чиста нота, заклик лютого морського чудовиська до своїх одноплемінників, але цього разу через стіни густого туману, що оточували їх з усіх боків, у відповідь не долинув ані звук. Знову і знову подавали вони сигнал і, затамувавши подих, чекали на відповідь.
  - Де шкіпер? - Запитав Ноулз. - Як тебе звати? І ти смієш вважати себе справжнім моряком?
  — Мене звуть Нет Денніс, благородний сер, — озвався старий сивобородий моряк. — Ось уже тридцять років, як я вперше просвистів збір команді біля виходу із Саутгемптонської гавані. Якщо хтось і може вважатися справжнім моряком, то це я.
  — Де решта наших судів?
  — Що ви, сер, хто це може сказати у такому тумані?
  — Але ж це ти мусив тримати їх разом.
  — Господь дав мені лише два очі, благородний сер, а вони не можуть нічого розгледіти в цій темряві.
  — Якби не було туману, я сам, хоч і солдат, тримав би їх разом. А в таку погоду ми розраховували на тебе — адже моряк ти! Але ти не зумів нічого вдіяти. Через тебе два судна зникли ще до початку воєнних дій.
  - Що ви, благородний сер! Подумайте, будь ласка…
  — Досить слів! - відрізав Ноулз. — Словами не повернути дві сотні моїх людей. Якщо я не знайду їх до того, як ми прибудемо до Сен-Мало, то для тебе це обернеться чорним днем, клянусь святим Вілфрідом Ріпенським. Ну досить! Іди та зроби все, що можеш.
  П'ять годин, які підганяли легким бризом, вони пірнали в густому тумані. Зверху безперервно сіявся холодний дощ; дрібні краплі блищали в поплутаних бородах і обличчях. Часом у тумані з'являвся просвіт, і тоді з усіх боків судна на відстань польоту стріли відкривалися хвилі, що здіймалися. Потім клуби туману наповзали знову і знову обгороджували їх суцільною непроникною стіною. Вони вже давно перестали подавати сигнали зниклим судам і сподівалися лише на те, що побачать їх, коли погода проясниться. За прикидкою шкіпера вони тепер були десь посередині між обома берегами.
  Найджел стояв, спершись на фальшборт, і думки його витали далеко, у Косфордській лощині і на одягнених вересовим схилах Хайндхеда, як раптом його вухо вловило якийсь звук. То був тонкий, чистий, металевий дзвін, що прокотився високо над глухим гуркотом моря, потім почувся скрип утлегара, ляскання вітрил. Він напружив слух, і знову до його вуха долинули ці дивні звуки.
  — Слухайте, мілорде, — звернувся він до сера Роберта. — Там у тумані якісь звуки!
  Нахиливши голови, обидва почали уважно прислухатися. Знову пролунав дзвін, але вже з іншого боку: вперше він йшов з носа: тепер з корми. Звук повторився ще раз. Ось він перемістився на інший борт, а потім знову на корму; він чувся то зовсім поряд, то так далеко, що здавався лише слабеньким брязканням. На той час уже всі — матроси, лучники та копійники — стовпилися біля бортів. З усіх боків у темряві лунали звуки, але за вологою стіною туману нічого не можна було розгледіти. А звуки були різні, незвичні для вуха: той самий високий мелодійний дзвін.
  Старий шкіпер похитав головою і перехрестився.
  — За тридцять років, що я на воді, жодного разу не чув нічого схожого, — сказав він. - У тумані розгулявся диявол. Недаремно його називають Князь Темряви.
  По судну хвилею прокотився страх; грубі, суворі люди, що не пасували ні перед яким смертним ворогом, тремтіли тепер від жаху перед тим, що було лише плодом їхньої уяви. Побліднувши, зупинився поглядом вони вдивлялися в хмари туману, ніби звідти будь-якої хвилини могло кинутися на них щось жахливе. Але в цей час налетів порив вітру, туман на мить піднявся, і перед ними відкрилося море.
  Він був усіяний суднами, які з усіх боків оточували маленький кораблик. Це були величезні караки, високі, величні, з бортами, пофарбованими в червоний колір, покритими різьбленням та позолотою. На кожному було підняте одне велике вітрило, і всі вони йшли Протокою тим же курсом, що і «Василиск». На палубах юрмилися люди, а з високого юту лунали таємничі звуки, що наповнювали повітря. Дивна ескадра, що повільно просувалася вперед, лише на мить показалася в рамці туману: знову насунулися пари, що клубилися, і кораблі зникли з поля зору. На «Василіську» все змовкло, але тут же пролунав схвильований гуркіт голосів.
  - Іспанці! — вирвалося з дюжини ковток матросів та лучників.
  — Мені треба було це відразу збагнути, — сказав шкіпер. — Я пам'ятаю, як на Біскайському узбережжі вони брязкали кімвалами, як язичники маври, з якими вони воюють. Що ж нам робити, благородний сер? Адже якщо туман підніметься, вважайте, що ми всі покійники.
  — Вони мають щонайменше тридцять судів, — задумливо сказав Ноулз. — Якщо ми їх бачили, то вони нас теж. І вони візьмуть нас на абордаж.
  - Не думаю, благородний сер. Мені здається, наше судно легше і швидше, ніж їхні кораблі. Якщо туман протримається ще хоч годину, ми відійдемо.
  - До зброї! — раптом закричав Ноулз. - До зброї! Вони женуться за нами.
  Справді, за короткий час, поки туман не впав знову, з іспанського флагманського корабля помітили «Василиск». За такого слабкого вітру і густого туману іспанці навряд чи могли сподіватися наздогнати його під вітрилами, але, на жаль, неподалік величезної іспанської каракки виявилася низька галера, вузька і швидкохідна, весла якої могли нести її проти вітру і проти припливу. З неї теж помітили "Василиск", і саме їй наказав іспанський адмірал. Кілька хвилин вона нишпорила в тумані, а потім раптом вискочила з нього, наче хижий звір із засідки. Якраз тієї миті, коли галера темною тінню ковзнула за «Василиском», її й побачив англійський лицар, і з губ його зірвався грізний крик тривоги. Наступної миті на правому борту галери прибрали весла, судна зі скреготом зійшлися, і потік темношкірих іспанців з переможними криками ринув через борт на палубу «Василиска».
  Декілька хвилин здавалося, ніби судно вдалося захопити без жодного удару, — англійці, як божевільні, металися по всій палубі в пошуках зброї. Під нависаючим півбаком та ютом десятки стрільців схилилися над луками, надягаючи тятиву, яку вони витягали з водонепроникних чохлів. Інші протискалися між сідлами, діжками та скринями, гарячково розшукуючи свої сагайдаки. Кожен, кому це вдавалося, витягав кілька стріл для менш щасливих товаришів. Копійники теж сум'ятно кидалися з кута в кут, наосліп хапаючись за сталеві наконечники, тут же кидаючи їх, якщо вони не годилися, і жадібно прямуючи за будь-яким мечем чи кинджалом, які траплялися їм на очі.
  Іспанці вже захопили шафу і, вбивши всіх, хто опинився перед ними, стали в обидва боки тіснити інших. Але тут вони зрозуміли, що в пазурах у них не жирний баран, а старий вовк.
  Урок запізнився, проте був повчальним. Іспанці вважали, що мають справу з торговим суденцем, а тут на них з обох боків навалилися воїни, що безнадійно перевершують їх числом. Живим із цієї сутички не вийшов ніхто. Та це був і не бій, а бійня. Ті, що даремно залишилися живими, з криком металися по палубі, волаючи до святих про допомогу, і зістрибували вниз, на галеру. Її теж зрешетили стрілами з юту «Василиска», тож незабаром під їхньою зливою полегла команда на палубі та веслярі-раби. Від носа до корми кожен фут її був прошитий стрілами. Тепер галера була просто плавучою труною, де лежали купи мертвих і вмираючих. Спочатку вона, важко хитаючись, йшла за «Василіском»; потім він швидко рушив уперед і залишив її в тумані.
  У перші хвилини битви іспанці схопили шість чоловік команди та чотирьох беззбройних лучників. Їм перерізали горлянку та викинули їх за борт. Тепер та ж доля спіткала поранених та мертвих іспанців, якими було завалено палубу. Одному вдалося втекти і сховатись у трюмі, але й його, що верещав під ударами, немов щур у темряві, загнали в кут і вбили. За півгодини вже ніщо не нагадувало про похмуру зустріч у тумані, якщо не брати до уваги багряних плям на палубі та бортах. Розчервонілі, веселі лучники знову знімали з луків тятиви, бо, незважаючи на мастило, вони швидко розм'якшувалися і слабшали в сирому повітрі. Одні шукали стріли, які могли залишитися на судні, інші перев'язували отримані у сутичці незначні рани. Але з обличчя сера Роберта не сходило занепокоєння, і він напружено вдивлявся в товщу туману.
  — Ідіть до лучників, Хоторне, — наказав він своєму зброєноцю, — нехай мовчать, якщо життя дороге. Ви теж, Лорінг, ступайте до ютової команди і передайте те саме. Якщо нас помітять з якогось великого корабля, то всім нам кінець.
  Цілий час, затамувавши подих, кралися вони серед кораблів, і весь час з усіх боків до них долинали звуки кімвалів — так іспанці утримували свої судна разом.
  Була хвилина, коли дика музика залунала над носом «Василиска», і йому довелося змінити курс. Інший раз величезний корабель на мить завис прямо в нього над кормою, але англійці встигли відвернути від нього на два румби, і він знову розтанув у тумані. Потім поступово дзвін кімвалів перетворився на віддалене брязкіт і нарешті завмер удалині.
  — Вчасно, — сказав старий шкіпер, показуючи на бліду жовту пляму, що з'явилася над головою. — Подивіться геть туди! Це пробивається сонце. Нині його буде видно. А! Що я казав?
  У небі справді з'явилося тьмяне, завбільшки не більше місяця, тільки набагато блідіше, сонце; по ньому раз у раз пробігали димні завитки туману.
  Англійці дивилися на нього, і просто на очах сонце ставало дедалі більше; довкола нього світилося жовте гало; потім крізь туман пробився промінь, і ось уже, все розширюючись, на них ринув золотий потік. За хвилину перед ними відкрилися чисті блакитні води, а над головою засиніло небо, яким пливли легкі білі хмарки. Картина, що постала їх очам під цим блакитним куполом, на все життя врізалася їм на згадку.
  «Василіск» йшов по самісінькій середині Протоки. По обидва боки лежали чисті білі та зелені береги Пікардії та Кента. Попереду тяглася широка Протока; води його блідо-блакитні біля носа судна поступово темніли й у далекого горизонту ставали фіолетовими. Позаду клубочився густий туман, з якого вони щойно вирвалися. Сіра стіна тяглася зі сходу на захід, і крізь неї виднілися величезні туманні контури іспанських кораблів. Чотири судна вже пробилися крізь густу пелену і урочисто йшли на захід, блискаючи в променях сонця, що заходило червоними позолоченими боками і розписними вітрилами. Щохвилини з туману виринала ще одна золота пляма; на якусь мить воно спалахнуло яскравою зіркою, але тут же перетворювалося на мідний ніс велетенського корабля. Тепер хмарну стіну по всій ширині проривали корпуси шляхетних кораблів, які прагнули відкритого простору. «Василиск» знаходився на відстані милі від їхнього центру та за дві милі від флангів. А за п'ять миль, ближче до французького берега, Протокою йшли два інші судна. Роберт Ноулз привітав появу «Томи» та «Милості Господньої» радісним вигуком, а старий шкіпер — гарячою молитвою подякою святим.
  Але як не приємно було бачити втрачених друзів і як не дивні здавалися іспанські кораблі, погляди всіх, хто перебував на «Василіську», звернулися не до них — англійцям з'явилося видовище куди більш величне, що змусило всіх стовпитися на півбаку і жадібно вдивлятися в даль. англійський флот. Ще до того, як туман піднявся, швидкохідний галеас приніс до англійських берегів звістку про те, що іспанці увійшли до Протоки, і королівський флот був на ходу. І тепер його вітрила, розцвічені гербами і прапорами міст, що спорядили кораблі, виблискували вздовж усього кентського узбережжя, від мису Данджнесс до Раю. Усього було двадцять дев'ять судів із Саутгемптона, Шорема, Вінчелсі, Гастінгса, Раю, Хайта, Ромні, Фолкстона, Діла, Дувра та Сандвіча. Вони йшли, розгорнувши вітрила за вітром, а іспанці, як і личить доблесному супротивникові, яким вони були за всіх часів, повернули назустріч їм до берега. І два блискучі флоти з роздутими розписними вітрилами, з штандартами, що гордо розвіваються, під звуки труб і кімвалів кинулися назустріч один одному.
  Корабель короля Едуарда «Філіппа» весь день чекав іспанців за милю від Кембер Сендз. Над величезним вітрилом з королівським гербом майорів червоний англійський хрест. Уздовж фальшборту виднілися щити сорока лицарів, найкращих воїнів країни, і стільки ж прапорів полоскалися за вітром над палубою. На носі та на кормі блищала зброя копійників, посередині юрмилися лучники. Час від часу на королівському кораблі лунав гуркіт літавр і рев труб, і йому тут же вторили його чудові сусіди: «Лев» під прапором Чорного Принца, «Христофор» під прапором графа Суффолка, «Тронна зала» Роберта Намюрського та «Дева Марія» сера Томас Холленд. Далі йшли «Білий лебідь» з гербом Моубрея, «Ділський паломник», над яким майорів прикрашений чорною головою штандарт Одлі, та «Кентський моряк» під прапором лорда Бошана. Інші судна в повній готовності стояли на якорі в бухті Вінчелсі.
  Король сидів на бочці на носі корабля, а на колінах у нього примостився маленький Джон Річмондський, зовсім ще дитина. На Едуарді була його улюблена чорна оксамитова куртка і невеликий коричневий бобровий капелюх з білим пером. З плечей спадав розкішний горностаєвий плащ. Позаду розташувалися десятки два лицарів, що сяяли шовками та атласами; одні сиділи на перевернутому човні, інші бовтали ногами з фальшборту.
  Перед королем, оперши ногу об якірний шток, стояв Джон Чандос у строкатому кафтані, він перебирав струни гітари і співав пісню, якою вивчився в Марієнбурзі [48] , коли востаннє бився з тевтонськими лицарями проти невірних. Король, його лицарі і навіть лучники на палубі під ними, слухаючи веселу пісеньку, голосно сміялися і підтягували хором, а на інших судах люди перевішувалися з бортів, щоб упіймати низький голос Чандоса, що котився хвилями.
  Але раптово пісня замовкла. Зі спостережного пункту на вершині щогли пролунав різкий хрипкий крик:
  - Бачу вітрило! Два вітрила!
  Джон Банс, королівський шкіпер, з-під долоні вдивлявся у довгу стіну туману, що закривала всю північну частину Протоки. Чандос, який так і не відібрав пальців від струн, король і лицарі - всі спрямували погляд у тому ж напрямку. Спочатку попереду з'явилися два маленькі темні силуети, потім ще один.
  — Це, звісно, іспанці? — спитав король.
  - Ні, ваша величність, - відповів шкіпер, - у іспанців кораблі більше й пофарбовані в червоний колір. Не знаю хто це може бути.
  — Я, здається, здогадуюсь! - вигукнув Чандос. — Це наші кораблі з моїми людьми, вони йдуть до Бретані.
  — Вгадали, Джоне, — озвався король. — Тільки дивіться. Пресвята Діво, що це таке?
  У чотирьох місцях на хмарній стіні заблищали зірки. І тут же на залиті сонцем води виринули чотири високогруді кораблі.
  Шалений крик прокотився королівським кораблем; його підхопили команди інших судів, і невдовзі по всьому березі від мису Данджнесс до Вінчелсі пролунали войовничі крики. Король весело схопився на ноги.
  — Гра починається, мої друзі, — оголосив він. — Споряджайте, Джоне! Споряджайте, Уолтер! Швидше! Зброєносці, несіть обладунки! Нехай кожен подбає про себе сам, часу мало.
  Дивно було бачити, як сорок благородних лицарів зривали з себе одяг, розкидаючи по палубі шовку та оксамит, а їхні зброєносці спішно, як конюхи перед стрибками, щось підтягували, закріплювали, підтискали, одягали, забрала, пожни, нагрудники. шовком придворний не перетворювався на закутого на сталь лицаря. Коли вони закінчили свою справу, там, де тільки-но під гітару сера Джона співали і жартували веселі чепуруни, тепер стояв загін суворих воїнів. Під ними, на палубі, лучники під наглядом командирів спокійно, мовчки посідали наказані їм місця. Чоловік десять дерлися на небезпечний пост — маленький майданчик на щоглі.
  - Ніколас, принеси вина! - наказав король. — Почекайте, мілорди, не опускайте забрала, випийте зі мною останній ковток. Даю вам слово, ви встигнете протверезіти, перш ніж знову відкриєте обличчя. За що ми вип'ємо, Джоне?
  — За іспанців, — відповів Чандос. Його сухе обличчя з великим гачкуватим носом визирало з-під шолома, немов зловісний птах. - Нехай вони будуть відважні серцем і сильні духом!
  - Добре сказано, Джоне, - вигукнув король, а лицарі весело засміялися, осушуючи кубки. — Отже, мілорди, кожен на своє місце! Я командую тут на півбаку. Ви, Джоне, візьміть на себе ют. Уолтер, Джеймс, Вільям, Фіц-Аллен, Гоулдзборо, Реджіналд залишаться зі мною. Джоне, вибирайте кого хочете, решта буде при лучниках. Тепер, шкіпер, беріть курс прямо на середину. Перш ніж сяде сонце, ми приведемо нашим дамам червоний корабель або більше ніколи не поглянемо їм в обличчя.
  Мистецтво водити кораблі проти вітру ще не було відомо, не було ще й косих вітрил, крім переднього, за допомогою якого судно повертали. Тому англійському флоту, щоб зустріти ворога, довелося перетинати Протоку по довгій косій лінії: але іспанці, що йдуть вітром, рвалися в бій так само нетерпляче, так що ніякої затримки не сталося. Дві чудові армади неухильно наближалися.
  І тут одна блискуча каракка, червона із золотом, облямована по бортах блискучою сталлю, вирвалася вперед і на півмілі обігнала решту суден; блакитна вода пінилася під її роззолоченим носом, і вона була така гарна, що в Едуарда спалахнули очі.
  — Який чудовий шляхетний корабель, Бане! — звернувся він до шкіпера, що стояв поруч. — Я б із задоволенням бився з ним. Прошу, тримайте прямо, щоб ми підійшли до нього з підвітряного боку.
  — Якщо ми підемо прямо, один із суден потоне, а може й обидва, — відповів шкіпер.
  — Я впевнений, що за допомогою Пресвятої Діви ми зробимо свою справу. Тримайте прямо, шкіпер, як я наказав.
  Тепер судна були один від одного на відстані польоту стріли і арбалетники почали обстріл англійського корабля. Їхні диявольські стріли, короткі, товсті, дзижчання в повітрі, ударялися об фальшборт, впивалися в палубу, немов величезні оси, з гучним дзвінком відскакували від лат лицарів, з глухим м'яким звуком входили в незахищені частини тіла воїнів.
  Лучники, що стояли вздовж бортів Філіппи, спокійно чекали команди. Але ось пролунав різкий, гучний крик командира, і зараз задзвеніла тятива всіх луків. Повітря наповнилося дзвоном і свистом стріл, протяжними вигуками лучників і короткими уривчастими командами старшин.
  - Обережно! Обережно! Твердіше ногу! Стріляти всім разом! — Уривчасті команди заглушали окремі пронизливі крики, як гуркіт хвиль завивання вітру.
  Коли судна зійшлися, іспанці повернули на кілька румбів, так щоб удар був ковзним, але все ж таки він був жахливий. На марсі іспанської караки дюжина матросів розгойдувала величезний камінь, щоб скинути його на палубу англійців, як раптом вони побачили, що щогла під ними тріснула, і з жахом пронизливо закричали. Щогла стала кренитися, спочатку повільно, потім все швидше, і, нарешті, з гуркотом упала набік, а люди полетіли далеко в море, немов каміння, випущене з пращі. Там, де впала щогла, на палубі тепер лежали лави роздавлених тіл. Але постраждав і англійський корабель. Його щогла, щоправда, встояла, але від сильного удару люди потрапляли на палубу, а ті, хто стояв уздовж бортів, опинилися у воді. Один лучник звалився з марса і з глухим ударом упав на напівбак прямо біля розпростертого тіла короля. У багатьох під час падіння з високого півбака на шафу були зламані руки чи ноги. Ще гірше було те, що від удару подекуди розійшлися шви, і тепер у трюм хвистала вода.
  Але команду складали люди досвідчені та дисципліновані, вони й раніше неодноразово билися разом на морі та на суші, і кожен чудово знав, коли і що треба робити. Усі, хто міг стати на ноги, одразу кинулися допомагати лицарям, які потрапили ногами в шпигати: вони з гуркотом каталися по палубі і не могли піднятися через тяжкість обладунків. Лучники знову збудувалися, як і раніше. Матроси перебігали від одного зяючого шва до іншого і зашпаровували їх смолою та клоччям. Через десять хвилин порядок було відновлено, і «Філіппа», хоч їй порядком дісталося, знову була готова до бою. Король люто озирався на всі боки, наче поранений кабан.
  — Беріть його на абордаж, — кричав він, вказуючи на понівеченого іспанця, — ми маємо його взяти!
  Але вітер уже проніс їх повз караку, і тепер на них насувалася добра дюжина іспанських суден.
  — Ми не можемо його переслідувати: нам довелося б підставити борт іншим, — пояснив шкіпер.
  — Хай іде кудись хоче, у нас буде дещо краще! - закричали лицарі.
  — Клянуся святим Георгієм, ви маєте рацію, — сказав король. — Ті, що підходять, мабуть, прекрасні кораблі. Прошу, шкіпере, атакуйте найближчий.
  Велика каракка вже наблизилася до них на політ стріли і йшла навперейми. Банс подивився на свою щоглу і побачив, що вона вагається і хилиться. Ще один потужний удар, і вона впаде, а його судно стане безпорадною іграшкою хвиль. Тому він повернув кермо і повів судно вздовж борту іспанця, одночасно наказавши кидати абордажні гаки та залізні ланцюги.
  Іспанці з не меншою завзятістю стали чіплятися за борти «Філіппи» своїми абордажними гаками, і незабаром обидва судна, щільно притиснувшись один до одного, вже розгойдувалися разом на нескінченних синіх хвилях. Над бортами нависли цілі хмари людей, що зчепилися у відчайдушній сутичці; вони то прямували вперед, на палубу іспанця, то знову відступали на корабель короля, кружлячи з боку в бік, а над ними, немов спалахи срібного полум'я, виблискували клинки; і з усіх боків до чистого блакитного неба над головою здіймалися протяжні, на кшталт вовчого вию, крики — в них змішалась лють воїнів і смертні муки поранених.
  Але тут один за одним підійшли англійські кораблі і теж почали кидати залізо на найближчі іспанські судна, прагнучи подолати їхні високі червоні борти. Тепер уже двадцять суден дрейфували, зчепившись у такому ж жорстокому поєдинку, як Філіппа, і по всій поверхні моря, куди хапало око, йшли відчайдушні сутички. Та каракка зі зламаною щоглою, яку було кинуто королівським кораблем, незабаром захопили «Христофор» графа Суффолка, і на воді навколо неї виднілося безліч голів її команди. Один англійський корабель тонув, пробитий величезним каменем, пущеним з балісти, і його команда теж трималася на воді, бо ні в кого не було часу допомогти їм. Ще одне судно англійців виявилося затиснуто між двома іспанськими кораблями, і всіх, хто був на борту, перебито, тож жоден не врятувався. Однак Моубрей і Одлі, у свою чергу, захопили кожен по караку, і бій, що проходив для кожної зі сторін зі змінним успіхом, тепер явно вигравали остров'яни.
  Чорний Принц на «Леві», «Діва Марія» та ще чотири судна пішли в обхід, щоб напасти на іспанців з флангу, але маневр був помічений, і англійців зустріли десять іспанських судів на чолі з «Сант-Яго де Компостела». На нього-то Принц і направив своє суденце, щосили намагаючись взяти його на абордаж; але його борти були надто високі, а опір настільки лютим, що людям принца так і не вдалося просунутися далі фальшборту — їхні атаки щоразу відбивали, і вони з гуркотом і брязкотом падали на палубу. Вздовж борту «Сант-Яго де Компостела» стояв суцільний частокіл арбалетників, які впритул розстрілювали англійців, що юрмилися на шафі «Лева», так що вбиті вже лежали купами. Проте найстрашніше був темношкірий чорнявий велетень на марсі: він скрючився так, що його зовсім не було видно, але раз у раз піднімався з величезним шматком заліза в руках і з такою силою жбурляв його вниз, що перед ним ніщо не могло встояти. Знову й знову летіли ці важкі снаряди, проламували палубу і падали на дно судна, стрясаючи дошки і ламаючи все, що зустрічалося їм на шляху.
  Принц у чорних обладунках, яким був зобов'язаний своєю прізвиськом, стояв на напівлюті, віддаючи команди, як раптом до нього кинувся переляканий шкіпер.
  - Ваша високість! - Закричав він. - Кораблю не витримати таких ударів. Ще кілька, і він піде на дно! Вода вже хлюпає в трюм!
  Принц глянув нагору, і в ту мить над марсом показалася кудлата борода і дві руки кинулися вниз. Тут же величезний шматок металу, просвистівши в повітрі, пробив у палубі зяючу дірку і впав у трюм, ламаючи та розщеплюючи дошки. Шкіпер схопився за сиве волосся.
  — Ще пробоїна! - Закричав він. — Святий Леонарде, допоможи нам пережити цей день! Двадцять матросів відкачують цебрами воду, а вона все прибуває. За годину ми вже не зможемо триматися на плаву.
  Принц вихопив у одного з оточуючих його арбалет і навів його на марс іспанця. Тієї миті матрос на марсі випростався з новою болванкою в руках, і стріла Принца вразила його прямо в обличчя, так що тіло перекинулося на огородження, і він повис униз головою. Англійці заволали від радості, іспанці вибухнули прокльонами. Якийсь матрос підвівся з трюму «Лева» і щось шепнув шкіперу. Той з попелясто-сірим обличчям обернувся до Принца.
  — Ваша високість, все, що я сказав, — правда. Судно занурюється.
  — Ось ми й маємо здобути собі інше, — відповів Принц. - Сер Генрі Стоукс, сер Томас Стертен, Вільям, Джон Кліфтонський! Ось нам шлях! Вперед мій прапор, Томас де Моен! Вперед і перемога за нами!
  У відчайдушному звалищі десяток людей на чолі з Принцом пробилися на край іспанської палуби. Одні люто били мечами праворуч і ліворуч, щоб звільнити трохи простору, інші, тримаючись однією рукою за поручні, перевішувалися вниз і підтягували звідти своїх соратників. З кожною хвилиною сили їх зростали — двадцять уже стали тридцятьма, а тридцять — сорока, як раптом, коли знову прибулі простягали руки тим, хто ще залишався внизу, вони побачили, як палуба під ними нахилилася і зникла в піні, що клубиться. Корабель Принца пішов на дно.
  З лютим криком іспанці кинулися на жменьку людей, що опинилися на палубі. На той час Принц і його люди захопили ют і зверху відбивали ворогів, що рвуться до них. Але арбалетні стріли так і сипалися, і невдовзі кожен третій уже лежав на дошках. Ще один, у крайньому випадку, два натиски, і стійкість англійців буде зламана: темношкірі іспанці, загартовані в нескінченних сутичках з маврами, були жорстокими і непохитними бійцями. Але що це за крик пролунав раптом із далекого кінця судна?
  - Святий Георгій! Святий Георгій! Ноулз йде на допомогу!
  Уздовж борту іспанця ковзнуло якесь суденце, і шістдесят чоловік увірвалися на палубу «Сант-Яго». Затиснуті з двох боків іспанці здригнулися, їхній опір був пригнічений. Бій перетворився на побиття. З юта зістрибнули люди Принца. Від шафи втекли ті, що знову прибули. Минуло п'ять жахливих хвилин, коли з усіх боків сипалися удари, лунали болючі крики болю і благання, на палубі корчилися поранені, марно чіпляючись за борти, раз у раз чулися зловісні сплески води. Потім усе скінчилося, і втомлені, змучені люди, важко дихаючи, завмерли, хто спираючись на зброю, хто розвалився на палубі полоненої каракки.
  Принц підняв забрало. Він з гордістю посміхнувся, оглядаючи все довкола, і витер змокло обличчя.
  - Де шкіпер? — спитав він. - Нехай веде нас на захоплення ще одного корабля.
  — Ваша високість, шкіпер і всі його люди затонули разом із «Левом», — відповів Томас де Моен, молодий лицар із Заходу, який тримав прапор. — Ми втратили наш корабель і з ним половину людей. Боюся, ми не зможемо більше боротися.
  — Це не так уже й важливо, коли ми здобули перемогу, — сказав Принц, оглядаючи море. — Дивіться, там над іспанцем розвивається штандарт короля, мого благородного батька. Прапори Моубрея, Одлі, Суффолка, Бошана, Намюра, Трейсі, Стаффорда та Ерендела також лунають над червоними каракками, як і моє. А от ті судна прорвалися, тепер їх не наздогнати. Але правда, мені слід подякувати вам, ви прийшли нам на допомогу в таку небезпечну хвилину. Я вже десь бачив ваше обличчя і герб теж, юний лицарю, тільки ось ваше ім'я не спадає мені на згадку. Назвіться ж, щоб я міг вам подякувати. — І він обернувся до Найджела, який стояв на чолі абордажної команди з «Василиска», розчервонілий і щасливий.
  — Я лише зброєносець, ваша високість, і мені нема за що дякувати: я нічого не зробив. Ось хто нас вів.
  Принц перевів погляд на щит із чорним вороном і суворе молоде обличчя людини, яка його тримала.
  — Сер Роберт Ноулз, — сказав він, — я вважав, що ви на шляху до Бретані.
  — Так воно й було, ваша високість, коли я мав щастя побачити цю битву.
  Принц засміявся.
  — Звичайно, Роберте, не можна вимагати, щоб ви йшли своїм курсом, коли зовсім поруч можна здобути честь і славу. Однак тепер йдіть, будь ласка, з нами в Вінчелсі: батько, я впевнений, забажає подякувати вам за те, що ви сьогодні зробили.
  Але Роберт Ноулз похитав головою.
  — Я виконую наказ вашого батька і без його наказу не можу відступити. Наші люди в Бретані у вкрай тяжкому становищі, і мені не можна гаяти. Прошу, ваша високість, якщо вам доведеться згадати перед королем моє ім'я, попросіть його пробачити мені за те, що я перервав свій шлях.
  - Ви маєте рацію, Роберте. Бог вам на допомогу на вашому шляху. Я теж хотів би плисти під вашим прапором, бо бачу: ви поведете своїх людей туди, де вони з честю завоюють славу. Можливо, ще до кінця року я теж буду у Бретані.
  Принц почав збирати своїх змучених воїнів, а люди з «Василіска» знову перелізли через борт каракки і зістрибнули на палубу свого суденця. Вони відштовхнулися від полоненого іспанця і підняли вітрило, спрямувавши носа на південь. Далеко попереду виднілися два їхні товариші; вони пробивалися до місця бою, щоб допомогти; а ще далі Протокою йшла дюжина іспанських судів, за якими поспішало кілька кораблів англійців. Сонце вже майже торкалося води, а його низькі промені горіли на червоних із золотом бортах чотирнадцяти великих караків, на кожній з яких лунав хрест св. Георгія. Борта їх високо піднімалися над жменькою англійських суден, які з прапорами, що майоріли, під звуки музики повільно прямували до берегів Кента.
  
  
  Розділ XVIII
  Як Чорний Саймон отримав заклад
  від короля острова Акули
  Півтора дня маленька флотилія успішно просувалася вперед, поки на ранок другого дня, коли вже здався мис де ла Аг, з суші не задув свіжий вітер і не погнав судна назад у море. Поступово він перейшов у справжній шторм із дощем та туманом, і цілих два дні англійцям довелося пробиватися назад. Вранці наступного дня вони опинилися в місці, скрізь усеяному грізними скелями, що підіймалися з хвиль; праворуч по борту виднівся якийсь острівець. Його облямовували високі червоні гранітні скелі, за якими тяглися яскраво-зелені трав'янисті схили. Неподалік лежали ще менші острови. Шкіпер Денніс глянув на них і похитав головою.
  — Цей ось — Брешу, — сказав він, — а там, якнайбільше, — острів Акули. Якби мені потерпіли корабельну аварію, не хотів би я потрапити на цей берег.
  Ноулз уважно оглянув острів.
  — Так, шкіпер, що правда, те правда. Місце дуже похмуре та небезпечне — навколо одні скелі.
  - Ні, я не про це. Я кажу, що в людей на ньому душі почорніші за ці скелі, — відповів старий моряк. — На трьох суднах нам нічого не загрожує, а от якби у нас тільки одне, вони, точно, напали б на нас з човнів.
  — А що то за люди? Як же вони живуть на такому жалюгідному острівці? Адже на ньому нічого немає, окрім вітру?
  — Вони живуть не з острова, а з того, що підбирають довкола нього в море, добрий сер. Це всякий зброд із різних країн: хто ховається від правосуддя, хто втік із в'язниці, різні грабіжники, раби-втікачі, вбивці та дезертири. Їм удалося дістатися острова, і тепер вони нікого сюди не підпускають. У нас тут на борту є один, він може розповісти про них, він побував у них у полоні. — І моряк вказав на Чорного Саймона, темноволосого чоловіка з Норіджа, який стояв, спершись на борт, і похмуро дивився на похмурий острів.
  - Гей, хлопче, кажуть, ти побував у полоні на цьому острові? - Запитав Ноулз. - Це правда?
  — Справді, добрий сер. Я вісім місяців був слугою людини, яку вони називають королем. Його звуть Ла Мюетт, він із острова Джерсі. Ось кого б я найбільше на світі хотів побачити.
  — Він погано поводився з тобою?
  Чорний Саймон криво усміхнувся і стягнув куртку. Вся його худа м'язова спина була сполосована білими шрамами.
  — Він поставив мені на спину свою печатку, — сказав Саймон, — поклявся, що зламає мою волю і підкорить собі, ось і старався. Та бачити мені його треба не тому, а тому що він програв мені заклад, і я хочу його отримати.
  — Ти несеш якусь нісенітницю. Що це за заклад і чому він має тобі платити?
  — Справа дрібниця, — відповів Саймон, — але я людина бідна, і плата мені не завадить. Якщо нам доведеться зайти на острів, прошу вас, відпустіть мене на берег, щоб я міг вимагати, що чесно виграв.
  Сер Роберт Ноулз засміявся.
  - Цікава історія, мені вона подобається. А щодо заходу на острів, то шкіпер каже, що їм все одно треба на день затриматися, зміцнити обшивку. Ну, а якщо ти зійдеш на берег, ти певен, що тобі дозволять потім піти? Та й побачиш ти цього короля?
  Обличчя Чорного Саймона засяяло від жорстокої радості.
  — Шляхетний сер, якщо ви мене відпустите, я буду у вас у неоплатному боргу. А що до самого острова, то я знаю його вздовж і впоперек не гірше, ніж вулиці Норіджа. Ви ж бачите, там місця нічого, а я прожив на ньому майже рік. Мені б тільки висадитися, як стемніє, а в будинок до короля я всяко потраплю, і якщо він не помер або не збожеволів від пияцтва, я зумію поговорити з ним віч-на-віч: я знаю його звички і де його знайти. Ось тільки якби зі мною пішов лучник Ейлвард, щоб хоч одна людина могла прийти мені на допомогу, якщо справа обернеться погано.
  Ноулз замислився.
  — Ти дуже багато чого хочеш. Клянусь Господом, ти і твій друг, наскільки я знаю, люди, яких мені ніяк не можна втратити. Я бачив, як ви билися з іспанцями, і знаю, чого ви варті. Але все ж таки я тобі довіряю, і якщо вже нам доведеться затриматися в цьому проклятом місці, можеш робити, що задумав. А якщо ти мене обманюєш або придумав усе це просто, щоб втекти, — нехай береже тебе Господь, коли ми знову зустрінемося, бо люди тоді не допоможуть тобі.
  Однак незабаром з'ясувалося, що треба не лише проконопатити шви, а й набрати свіжої води на Фому. Тому судна стали на якір біля острова Бреша, де можна було знайти струмки. На цьому острівці людей не було, зате на іншому, подалі, виднілася ціла юрба, що уважно спостерігала за прибульцями. Вона була озброєна - там раз у раз спалахували відблиски клинків. Якийсь човен навіть підплив ближче до англійців, щоб усе добре розглянути, але швидко забрався додому, зрозумівши, що вони надто сильні і чіпати їх не можна.
  Чорний Саймон розшукав Ейлварда під напівзатишком. Лучник сидів спиною до майстра Бартолом'ю і, весело насвистуючи, вирізав на цибулі дівоче обличчя.
  — Слухай, друже, — покликав Саймон, — підеш зі мною вночі на острів? Мені буде потрібна твоя допомога.
  Відповідь Ейлварда не забарилася.
  — Іти з тобою? Клянусь правою рукою, мені давно хочеться знову ступити на добру чорну землю. Я ходив по ній все життя, але тільки тепер, поплававши на цих проклятих судах, зрозумів, чого воно варте. Я зійду з тобою на берег, Саймоне, і давай шукаємо баб, якщо вони там є; я, здається, вже цілий рік не чув їхніх голосків, а очам моїм до смерті набридли пики на зразок твоєї чи Бартолом'ю.
  На похмурому обличчі Саймона з'явилася посмішка.
  - Ти там побачиш тільки одну пику, Семкін, і вона тебе не надто порадує, - відповів він, - наперед кажу, справа ця нелегка, нічого в ній не буде приємного, а якщо нас схоплять, легкої смерті нам не бачити.
  — Клянуся наручкою, — озвався Ейлвард, — я з тобою, балакуне, куди б ти не пішов. Досить слів, мені набридло жити, наче кролик у норі. Я готовий іти з тобою на цю справу.
  Того ж вечора, години через дві після того, як стемніло, від «Василиска» відійшов човен. У ній були Саймон, Ейлвард і два матроси. Солдати були з мечами, а у Чорного Саймона за плечима висів коричневий мішок з-під сухарів. Він показав гребцям, як обійти небезпечні буруни, що пінилися навколо скелі, і незабаром човен підійшов до місця, де риф утворював хвилелом. За ним тягнувся пояс спокійного мілководдя. Там човен витягли на берег, матроси залишилися чекати, а Саймон та Ейлвард вирушили у своїй справі.
  Впевнено, як людина, яка добре знає, де вона знаходиться і куди прямує, копійник став дертися по вузькій, порослій по сторонах папороті ущелині в скелі. Підійматися в непроглядній темряві було нелегко, але Саймон уперто йшов уперед, як гончачи гарячим слідом, а за ним, задихаючись, але з усіх сил намагаючись не відстати, поспішав Ейлвард. Нарешті вони опинилися на вершині, і лучник знеможено кинувся на траву.
  — Ну, Саймоне, — зізнався він, — у мене не вистачить подиху навіть на те, щоб загорнути свічку. Погоди трохи, адже у нас попереду ціла ніч. Мабуть, ця людина — вірний друже, що ти так поспішаєш її побачити.
  — Та такий друг, що мені й уві сні не раз снилося, як я з ним зустрінуся. Ну, а тепер я його побачу ще до того, як зайде місяць.
  — Була б це дівка, я б тебе зрозумів, — відповів Ейлвард. — Клянуся всіма десятьма пальцями, якби на цій скелі на мене чекала Мері з млина чи Кейт із Комптона, я теж збіг би сюди і не помітив навіть як. Але, послухай, там, у тіні, видно вдома і хтось розмовляє.
  — Це їхнє селище, — прошепотів Саймон. — Під його дахами живе сотня кровожерливих головорізів, яких світло не бачило. Слухай!
  У темряві пролунав вибух сміху і одразу за ним протяжний болісний крик.
  — Господи, не полиш нас! - вигукнув Ейлвард. - Що це таке?
  — Схоже, до них у лапи потрапив якийсь бідолаха, як я колись. Іди сюди, Семкіне, вони тут десь торф вибирали — там можна сховатися. Ага, ось тут, тільки канава стала глибшою та ширшою, ніж раніше. Тримайся ближче; по ній ми дістанемося до будинку короля на кидок каменю.
  І вони поповзли темною канаві. Раптом Саймон схопив Ейлварда за плече і підштовхнув його до стіни, де було ще темніше. Скрючившись, вони прислухалися до кроків і голосів, що лунали на дальньому кінці траншеї. Нею йшли двоє людей. Трохи не дійшовши того місця, де причаїлися товариші, вони зупинилися. На зоряному небі ясно вимальовувалися їхні постаті.
  — Що ти гавкаєш Жака? — спитав один із них на дивній суміші англійської з французькою. - Le diable t'emporte! [49] Тобі чого бурчати? Ти виграв жінку, а я нічого. Чого тобі треба?
  — У тебе ще буде нагода, коли прийде інший корабель, а в мене вже все, mon garcon [50] . Нічого сказати, жінко! Якась мужичка прямо з поля. Пика вся жовта, як лапи біля шуліки. А ось Гастону, який кинув дев'ять проти моїх восьми, дісталася така красуня нормандочка - у житті краще не бачив. До біса кістки! А свою можу продати тобі за барило гасконського.
  — Вина не маю, але можу дати тобі за неї бочку яблук, — озвався другий. — Я взяв її з «Петра і Павла», корабля з Фалмута, що наскочило на скелю в бухті Крез.
  — Мабуть, твої яблука не годяться на зберігання. Так і стара Мері теж. Значить, ми квити. Пішли, вип'ємо за угоду.
  І вони, човгаючи ногами, пішли далі в темряву.
  — Чи чув колись таку гидоту? - спитав Ейлвард, задихаючись від люті. - Ти чув їх, Саймон? Жінку за бочку яблук! А за тією, іншою, з Нормандії, серце у мене прямо кров'ю обливається. Треба завтра висадитися і викурити цих щурів із нір.
  - Ну що ти! Сер Роберт нізащо не погодиться витрачати час чи сили, поки ми не прийдемо до Бретані.
  — Так, от якби мій молодий пан узявся за цю справу, не минуло б і дня, як усі жінки на острові здобули б волю.
  — Точно, — відповів Саймон, — він із тих, хто поклоняється жінкам, як ці божевільні мандрівні лицарі. А ось сер Роберт - справжній солдат, він нікуди не поверне від мети.
  — Саймон, — сказав Ейлвард, — тут не дуже світло, та й тісно, але якщо ти вийдеш на відкрите місце, я покажу тобі, справжній солдат мій пан чи ні.
  — Кинь, хлопче! Ти що, такий самий божевільний? У нас тут справа, а ти готовий накинутися на мене, коли ще попереду. Я не кажу про твого господаря нічого поганого, тільки він з тих, хто все мріє та уявляє казна-що. А Ноулз йде прямо до мети і не дивиться ні праворуч, ні ліворуч. Давай пішли далі, час іде.
  — Саймоне, те, що ти кажеш, неблагородне і несправедливе. Ми ще поговоримо про це, коли повернемося. А тепер іди вперед, подивимося краще, що то за чортовий острів.
  Вони пройшли ще півмілі і нарешті підійшли до великого будинку, що стояв окремо від решти. Виглянувши з-за краю канави, Ейлвард побачив, що будівля складена з уламків багатьох суден, бо кожен із кутів увінчувався носом корабля. Всередині яскраво горіли вогні, і якийсь сильний голос співав веселу пісню, яку хором підхоплювали десять чоловік.
  — Все гаразд, хлопче, — із задоволенням прошепотів Саймон, — це голос короля. І пісня та сама, що він завжди співав, Les deux filles de Pierre [51] . Присягаюсь Господом, у мене від цих звуків спина горіти почала. Ось тут ми й зачекаємо, доки всі розійдуться.
  Так вони й сиділи, годину за годиною, сховавшись у торф'яній канаві і слухаючи голосний спів гучної компанії в хаті. Пісні були і французькі, і англійські і в міру того, як йшов час, ставали все більш непристойними і менш членороздільні. Одного разу в хаті виникла якась сварка, і шум був, як у клітці з дикими звірами перед годуванням. Потім пили за чиєсь здоров'я, тупотіли ногами, кричали «ура».
  Це нескінченне пильнування перервалося лише одного разу: з дверей вийшла якась жінка і, опустивши голову на груди, почала ходити туди-сюди перед будинком. Вона була висока на зріст і струнка, але її обличчя не було видно — голову прикривав хустку. Схилена голова і важкий, повільний крок говорили про смуток та втому. Одного разу вона підняла руки до неба, як людина, якій нема звідки чекати людської допомоги. Потім знову повільно увійшла до хати. Через хвилину двері зали відчинилися, і натовп, що спотикається на ходу, вивалився назовні, розбудивши ніч дикими криками. Розпутники рушили повз канаву до своїх домівок, взявшись за руки, горлачи пісню; потроху їхні голоси змовкли.
  - Тепер час, Семкін! — вигукнув Саймон і, вискочивши зі схованки, кинувся до дверей. Її ще не встигли замкнути. Друзі увірвалися всередину, і Саймон заклав її на засув, щоб їм ніхто не завадив.
  Перше, що вони побачили, був обставлений флягами та кубками довгий стіл, освітлений поруч смолоскипів, що мерехтіли та чадили в залізних підставках. На дальньому кінці виднілася самотня постать людини. Він сидів, поклавши голову на руки, ніби був сильно п'яний, проте на гучний звук засову обернувся і зло подивився навкруги. У нього була напрочуд потужна голова з косматою рудо-коричневою, немов у лева, гривою волосся і скуйовдженою бородою. Широке грубе обличчя, обрузле і прищаве, говорило про порочне життя. Коли друзі увійшли, він засміявся, подумавши, що повернувся хтось із товаришів по чарці, щоб закінчити флягу. Потім раптом витріщився на них і потер очі, як людина, якій здається, що видиме їм відбувається уві сні.
  - Mon Dieu! [52] - Вигукнув він. — Хто ви й звідки прийшли в такий час? Як ви смієте порушувати наш королівський спокій?
  Саймон зайшов з одного боку, Ейлвард - з іншого. Коли вони опинилися поруч із королем, копійник висмикнув із підставки смолоскип і підніс до свого обличчя. Побачивши його суворі риси, король скрикнув і відсахнувся.
  - Le diable noir! [53] Саймон-англієць! Що ти тут робиш?
  Саймон поклав йому руку на плече.
  - Сиди на місці! — наказав він і штовхнув його на лаву. - Ейлвард, сядь з іншого боку від нього. Славна виходить компанія, га? Багато разів я служив за цим столом, але ніколи не сподівався за ним випити. Налий собі, Семкін, і передай флягу.
  Король переводив погляд із одного на іншого; у його налитих кров'ю очах був жах.
  - Що ти збираєшся робити? — спитав він нарешті. — Ти що, зовсім збожеволів, що прийшов сюди? Варто мені крикнути, і ти в моїх руках.
  — Помиляєшся, любий. Я прожив у цьому будинку не один день і знаю його звичаї. Слуги під твоїм дахом не сплять: ти завжди боявся, щоб уночі тобі не перерізали горлянку. Орі скільки тобі влізе. Я тут випадково проходив з тими суднами, що стоять на якорі біля Бреша, і подумав, що не зле б зайти та поговорити з тобою.
  — Що ж, Саймоне, я теж радий тебе бачити, — відповів король, весь зіщулившись під суворим поглядом солдата. — Ми ж колись були з тобою добрими друзями, га? І я не пам'ятаю, щоб хоч раз зробив тобі щось погане. Коли ти втік до Англії — кинувся у воду і поплив до «Левантинця», — я в душі порадувався навіть за тебе.
  — Якби не ліньки мені було зняти куртку, я б показав тобі сліди твоєї колишньої дружби, — відповів Саймон. — Вони надрукувалися у мене на спині не гірше, ніж у голові. Ах ти смердючий пес! Он на стіні ті самі обручки, до яких ти мене прив'язував, і плями на дошках, куди капала моя кров. Що, чи це неправда, король убивць?
  Ватажок піратів зблід ще більше.
  — Що ти, Саймоне, може життя тут трохи грубе, але якщо я тебе так образив, я тобі все відшкодую, будь спокійний. Що тобі потрібно?
  — Мені потрібне лише одне, і я прийшов сюди саме за ним. Мені потрібно, щоб ти заплатив мені той заклад, який програв.
  - Застав, Саймон? Я не пам'ятаю жодного закладу.
  — Я нагадаю тобі, а потім візьму і виграш. Ти часто присягався, що зламаєш мене. Ти репетував: «Клянуся моєю головою, ти ще поповзаєш у мене в ногах!» - або так:
  «Даю голову на відсічення, я тебе приборкаю!» Так, так, ти повторював це десятки разів. А я слухав і всім нутром прийняв твій заклад. І тепер, пес, ти програв цей заклад, і я прийшов за ним.
  Одним рухом він вихопив з піхв важкий довгий меч. Король, зойкнувши від жаху, обхопив його коліна, і обидва вони покотилися під стіл. Ейлвард сидів мертвенно-блідий, у нього звело на ногах пальці - він все ще не звик до кривавих сварок, та й натурі його зазнало таке холоднокровне вбивство. Коли Саймон підвівся, він кинув щось у мішок і вклав скривавлений меч у піхви.
  — Ходімо, Семкіне, ми непогано зробили свою справу, — сказав він.
  — Клянуся наручкою, якби я знав, у чому річ, я пішов би з тобою не так охоче, — кинув лучник. — Невже не можна було дати йому меча, щоб бій був на рівних?
  — Ні, Семкін, якби в тебе в пам'яті було те саме, що в мене, ти теж захотів би, щоб він помер, як вівця, а не як людина. Хіба ми були на рівні, коли я був у нього в руках? То з чого ж мені поводитися з ним краще? Пресвята Діво, що це таке?
  Біля далекого кінця столу стояла якась жінка. За ними були відчинені двері — вони увійшла з внутрішніх покоїв. За її зростанням друзі відразу дізналися, що це та сама, яку вони вже бачили. Обличчя її, колись гарне, було безкровне і здавалося виснаженим, в очах застигли жах і розпач. Вона повільно пройшла по кімнаті, дивлячись не на Саймона і Ейлварда, а на те жахливе, що лежало під столом. Потім вона нахилилася і, зрозумівши, що це таке, заплескала в долоні і голосно засміялася.
  — Хто тепер скаже, що Бога нема? - Вигукнула вона. - Хто скаже, що молитви не допомагають? Шляхетний сер, відважний сер, дайте мені поцілувати вашу переможну руку.
  — Ні, ні, що ви, хазяйко, відійдіть! Ну гаразд, якщо вам так хочеться, нате цю — вона чистіша.
  - Мені потрібна інша - та, що в крові! Яка чудова ніч! На моїх губах його кров! Тепер я можу спокійно вмерти!
  — Нам час, Ейлвард, — покликав Саймон. — За годину почне світати, а вдень тут і щура не пробігти непомітно. Пішли, пішли, не гаючись.
  Але Ейлвард підвівся біля жінки.
  — Ходімо з нами, прекрасна пані, — звернувся він до неї. — Ми можемо хоча б забрати вас з острова, гірше від цього не стане.
  - Ні, - відповіла жінка, - ніякі святі на небесах тепер мені не допоможуть, доки не візьмуть мене до себе. У світі для мене немає більше місця, і всіх моїх друзів убили того дня, коли мене взяли в полон. Залишіть мене, відважні воїни, я сама про себе подбаю. Схід уже світлішає, а вам лихо, якщо вас схоплять. Ідіть, і нехай з вами буде благословення тієї, що колись була святою черницею, нехай захистить воно вас від небезпеки.
  ...Вранці сер Роберт Ноулз походжав палубою, як раптом пролунав сплеск весел, і два його нічні птахи піднялися на борт.
  — Ну що, хлопче, поговорив із королем Акули?
  — Так, благородний сер, я бачив його.
  - І він виплатив свій заклад?
  - Так сер.
  Ноулз із цікавістю глянув на мішок у руках у Саймона.
  — Що тут у тебе?
  - Те, що він мені програв.
  - А що це? Кубок? Срібна страва?
  Замість відповіді Саймон розв'язав мішок і витрусив вміст на палубу.
  Сер Роберт присвиснув і відвернувся.
  — Клянусь Господом, — сказав він, — схоже, зі мною до Бретані йде міцний народ.
  
  
  Розділ XIX
  Як зустрілися англійський сквайр
  та французький дворянин
  Бретонські береги сер Роберт Ноулз та його маленька флотилія побачили на підході до Канкаля. Вони обійшли мис Груен, залишили позаду порт Сен-Мало і попливли довгим вузьким рукавом у гирлі річки Ране. Незабаром вони опинилися біля стародавніх стін міста Дінан, яке було в руках союзників Монфора, інтереси яких підтримували англійці. Тут вони вивантажили коней і припаси і розбили табір під стінами міста, а воєначальники стали чекати звісток, як справи і де можна сподіватися здійснити славні подвиги і захопити більше видобутку.
  Війна з Англією, що тривала вже десять років, тяжко позначилася на всій Франції, але все ж таки жодна провінція не знаходилася в такому жалюгідному становищі, як невдахи бретонські землі. У Нормандії та Пікардії набіги англійців мали епізодичний характер, між ними були проміжки затишшя. Натомість Бретань роздирали на частини безперервні міжусобиці, не кажучи вже про протиборство двох великих супротивників, тож стражданням її не було кінця. Розбрат розпочався в 1341 році через домагання двох суперників - Монфора і Блуа - на герцогську корону. Англія стала на бік Монфора, Франція - на бік будинку Блуа. Жодна зі сторін не була досить сильна, щоб здолати іншу, і ось тепер, після десяти років безперервних сутичок, історія могла скласти лише довгий безплідний список нападів і засідок, набігів і сутичок, взятих і зданих міст, перемог і поразок, що чергуються, в яких ніхто не міг претендувати на безумовну перевагу. І вже не мало значення те, що обидва противники - і Монфор і Блуа - залишили сцену: один помер, а другий був узятий у полон англійцями. Мечі, що випали з рук повелителів, підхопило їх подружжя, і виснажлива боротьба тривала ще більш жорстоко, ніж раніше.
  Південь та схід утримували прихильники дому Блуа; Нант - столиця - був зайнятий сильною французькою армією. На півночі і заході перевага була у прихильників Монфора, тому що за їхньою спиною лежало острівне королівство і на північному горизонті з'являлося нове вітрило, що переправляло через Протоку нових шукачів пригод.
  А між противниками лежали великі землі центральній частині країни. Там процвітало насильство і лилася кров, там правив єдиний закон – закон меча. З кінця в кінець ці землі були засіяні замками; власники одних підтримували Монфора, інші - Блуа, а багато замків були просто притулком грабіжників, сценою жахливих, злочинних діянь; їхні жорстокі господарі, знаючи, що нема кому покликати їх до відповіді, вели війну проти всього населення, вогнем і дибою вириваючи останні гроші у кожного, хто потрапляв у їхні руки, що не знають пощади. Поля вже давно не опрацьовувалися. Торгівля померла. Від Ренна на сході до Енбона на заході, від Дінана на півночі до Нанта на півдні не було куточка, де життя чоловіка або честь жінки були в безпеці. Ось у ці землі, похмурі, криваві, похмуріші яких не було в усьому християнському світі, і прямував тепер Ноулз зі своїми людьми.
  Однак на душі у юного Найджела, що їхав поруч із Ноулзом на чолі загону копійників, не було ні туги, ні тяжкості; йому зовсім не здавалося, що доля тягне його за надто крутою стежкою. Навпаки, він благословляв випадок, що привів його в таку чудову країну, і коли він слухав жахливі розповіді про баронів-розбійників і бачив навколо чорні шрами війни, випалені на прекрасних схилах пагорбів, він думав лише про те, що нікому з героїв лицарських романів чи труверів не доводилося побувати в такому багатообіцяючому місці, де на кожного чекає лицарський подвиг і почесний успіх.
  Перемога над Рудим Тхорком була його першим подвигом на виконання обітниці. Ну, а другий, і, можливо, найкращий, безсумнівно чекає на нього десь тут, у цій чудовій країні. У морській битві йому вдалося перевершити інших, а просте виконання обов'язку, він думав, не робить йому особливої честі. Подвиг, який можна буде принести до ніг леді Мері, вимагав більшого. І звичайно, такий подвиг йому належить здійснити тут, у цій неспокійній Бретані, яка збожеволіла від жахів війни. Ну, а потім, коли він здійснить два подвиги, буде дивно, якщо він не знайде нагоди для третього; тоді обітниця буде виконана, вона отримає свободу і зможе знову поглянути їй в обличчя. Так він і їхав з легким серцем і усмішкою на губах, жадібно поглядаючи праворуч і ліворуч — чи не пошле чогось прихильна доля. Величезний соловий кінь грав під його сідлом, спрацьовані в Гілдфорді обладунки виблискували на сонці, меч брязкав, ударяючись об шпори, а в руці він тримав міцну ясенову спис батька.
  Дорога від Дінана до Кона, якою просувався загін, то піднімалася, то йшла вниз по горбистій рівнині; ліворуч, де річка Ране прямувала до моря, лежала болотиста низовина; праворуч височіли ліси, і там і там були розкидані убогі села, такі бідні й жалюгідні, що їм уже не було чим спокусити грабіжників. Побачивши блиск сталевих шоломів, селяни тут же залишали свої будинки і ховалися на узліссі, готові в одну мить зникнути в тільки їм відомих таємних притулках. Нещасні настраждалися від обох сторін, але коли випадав випадок, вони з такою жорстокістю зганяли свої образи на кожному, що тут же на їхні голови обрушувалися нові звірства.
  Загін Ноулза незабаром побачив усе на власні очі: на дорозі поблизу Кона вони натрапили на труп англійського копійника, що потрапив у засідку. Як мужикам вдалося подолати його, ніхто не міг сказати, а ось як вони вбили його, закутого в броню, було жахливо ясно: вони притягли величезний валун - такий важко підняли б вісім чоловік - і кинули на лежачого воїна, так що броня лопнула і тіло видавилось із неї, як краб із панцира, роздробленого каменем. Багато кулаків піднялося, загрожуючи у бік лісу, багато прокльонів посипалося на тих, хто в ньому ховався, коли колона похмурих воїнів проходила повз убитого; за формою хреста на значку вони впізнали в ньому людину з дому Бентлі, голова якого, сер Волтер, стояв на чолі англійських військ у цій країні.
  Серу Роберту Ноулзу вже доводилося воювати в Бретані, і тепер він вів людей у похід зі знанням та обережністю досвідченого воїна, який якнайменше покладається на волю випадку і досить впевнений у собі, щоб не звертати уваги на тих дурнів, що могли б визнати його. передбачливість боязкістю. У Дінані він набрав ще лучників і копійників, тож тепер він мав близько п'ятисот чоловік. В авангарді, очолювані ним самим, йшли у повному спорядженні п'ятдесят кінних копійників, готові до будь-якого несподіваного нападу. За ними в пішому строю йшли лучники, замикав колону ще один загін вершників. По флангах розташовувалися невеликі групи кіннотників; а попереду віялоподібно рухалася дюжина розвідників, які оглядали кожен яр та лощину на шляху колони. І так вони три дні повільно просувалися південною дорогою.
  Сер Томас Персі та сер Джеймс Естлі під'їхали до голови колони, і Ноулз на ходу обговорював з ними план компанії. Обидва вони, і Персі і Естлі, були молоді і гарячі, обидва мріяли про стрімкі дії в дусі мандрівних лицарів, але Ноулз, з його холодним, ясним розумом і залізною цілеспрямованістю, неухильно йшов до виконання поставленого завдання.
  — Клянусь святим Данстеном і всіма святими Ліндісфарна, — вигукнув палкий воїн із шотландського кордону, — серцю нудно від того, що ми всі кудись їдемо та їдемо, коли довкола стільки славних справ! Хіба ми не знаємо, що французи зараз за річкою в Єврані? Хіба неправда, що он той замок, що видно з-за лісу, в руках перебіжчика, який зрадив свого сеньйора — Монфора? А від цієї дороги користі нам буде мало, люди тут, схоже, не хочуть воювати. Якби ми заглибилися в межі Шотландії на стільки ж, на скільки зараз у Бретань, ми вже зробили б багато доблесних подвигів і завоювали почесті!
  — Авжеж, Томасе, — підтримав Естлі, краснолиця запальний молодик, — зрозуміло, що французи до нас не прийдуть, тому нам самим треба йти до них. По правді кажучи, будь-якому солдатові, що нас побачить, стане смішно — ми три дні повземся цією дорогою, ніби нас чатує на тисячу небезпек, коли діло мати нам доведеться всього з жменькою убогого мужича.
  Роберт Ноулз похитав головою.
  — Ви не знаєте, що таїться в цих лісах чи за тими пагорбами, — відповів він, — а коли я не знаю, що на нас чекає, я маю бути готовим до найгіршого. Цього потребує розсудливість.
  — Ваші вороги б назвали це грубіше, — з презирливою усмішкою зауважив Естлі. — Не дивіться на мене так, мене поглядом не злякаєш. Та й ваше невдоволення не змусить мене думати інакше. Я зустрічав очі й суворіші за ваші, сер Роберт, але не здригнувся.
  — Ваші слова, сер Джеймсе, неввічливі і злі, — відповів Ноулз, — і якби я був вільний у своїх вчинках, я увігнав би їх вам у глотку кинджалом. Але я тут для того, щоб вести цих людей на почесну та прибуткову справу, а не сваритися з кожним дурнем, не здатним зрозуміти, як слід командувати солдатами. Невже ви не бачите, що якщо я, як ви того бажаєте, піду на сутички то тут, то там, я послаблю армію ще до того, як ми прийдемо туди, де вона найпотрібніша?
  — Куди це? - спитав Персі. — Клянуся Господом, Естлі, мені починає здаватися, що нас веде людина, яка краще за нас знається на війні, і нам варто прислухатися до того, що вона говорить. Тільки нехай нам скаже, що він задумав.
  - За тридцять миль звідси, - почав Ноулз, - знаходиться, наскільки мені відомо, фортеця під назвою Плоермель, а в ній стоїть з гарнізоном один англієць, Бемброу. Неподалік від нього розташований замок Жослен, де квартирує Робер Бомануар із великою кількістю бретонців. Я маю намір приєднатися до Бемброу і з'єднаними силами напасти на Жослен, так щоб, захопивши його, ми отримали панування над усією Середньою Бретанню і змогли розпочати наступ на французів на півдні.
  — Чудовий план, клянуся спасінням моєї душі! — палко озвався Персі. — У цій справі я з вами! Я впевнений, що коли ми просунемося в глиб країни, супротивник теж об'єднає свої сили і чинить нам усілякий опір; проте досі, присягаюсь усіма святими Ліндісфарна, я набачився б більше військових дій літнім днем у Ліндсдейлі чи Джедберському лісі, ніж у Бретані… Подивіться, он там якісь вершники. Вони їдуть сюди. Адже це наша легка кавалерія? А хто це прив'язаний у них до стремен?
  Невеликий загін кінних лучників виїхав із дубового гаю ліворуч від дороги і наблизився до того місця, де зупинилися три лицарі. За кіньми, спотикаючись і підстрибуючи, щоб не впасти, брели два жалюгідні мужики. Один був високий, худий і світловолосий, інший — малий на зріст і темний волоссям, але обидва в таких ковтунах, такі брудні й обірвані, що були схожі більше на диких тварин, ніж на людей.
  - Що це означає? - Запитав Ноулз. — Хіба я не наказував вам не чіпати нікого з селян?
  Командир лучників, старий Вот Карлайл, показав меч, перев'язок і кинджал.
  - З вашого дозволу, сер, - сказав він, - я побачив, як вони блиснули, і подумав, що це непридатна зброя для рук, якою має тримати лопату та плуг.
  А коли ми їх наздогнали і схопили, то побачили на зброї хрест Бентлі, адже це хрест того мертвого копійника на дорозі. Значить, це вони і є ті негідники, що його вбили, і ми маємо вчинити правосуддя.
  І справді, на мечі, перев'язі та кинджалі сяяли срібні хрести, які англійці бачили на обладунках убитого. Ноулз із кам'яним обличчям глянув на хрест, потім на полонених. Під його нещадним поглядом вони з виттям впали на коліна, щось вигукуючи мовою, яку ніхто не розумів.
  - Наш обов'язок - зробити дороги безпечними для пересування англійців, - сказав Ноулз. — Ці люди мають померти. Повісьте їх у тому дереві.
  Він показав на дуб біля дороги, а сам поїхав далі, продовжуючи розмову з лицарями. Але старий лучник наздогнав його і звернувся з проханням:
  — З вашого дозволу, сер Роберте, лучникам хотілося б стратити цих людей на свій лад.
  - Мені все одно, вбивайте їх як хочете, - недбало відповів Ноулз і не оглядаючись поїхав далі.
  У той суворий час людське життя коштувало дешево: солдат розбитої армії чи команду захопленого судна вбивали, не роздумуючи про милість переможця, не питаючи жодних питань. Війна була жорстокою грою, ставкою у ній була смерть; виграв пред'являв права, який програв платив. Пощади міг чекати тільки лицар: за нього можна було отримати викуп, а тому він живий цінувався більше, ніж мертвий. Для людей, які пройшли таку школу, де смерть завжди витала над їхніми головами, убити двох селян було, треба думати, марною справою.
  Однак у цьому випадку лучники мали особливі причини бажати, щоб розправу передали їм до рук. Ще з часу суперечки на «Василіську» між старим і лисим майстром Бартолом'ю та довгим Недом Уїддінгтоном не вщухала ворожнеча, що закінчилася зіткненням у Дінані, коли не тільки вони самі, а й дюжина їхніх товаришів були повалені на бруківку. Суперечка розгорілася навколо того, хто з них більш обізнаний у луках і хто краще стріляє, і ось тепер якісь розумники запропонували вирішити його раз і назавжди дуже жорстоким чином.
  За двісті кроків від дороги піднімався густий ліс; між ним і дорогою, на якій юрмилися лучники, лежав рівний, порослий травою лужок. Селян відвели по ній на п'ятдесят ярдів від дороги і поставили до лісу обличчям, тримаючи на прив'язі. Ті слухняно стояли, раз у раз злякано і здивовано оглядаючись назад, де йшли якісь приготування.
  Старий Бартолом'ю і велетень йоркширець вийшли з лав і стали поруч, тримаючи в лівій руці луки, а в правій по одній-єдиній стрілі. Вони акуратно натягли і змастили рукавички для стрілянини та закріпили ремені. Потім зірвали і підкинули в повітря кілька трав, щоб визначити силу вітру, оглянули все спорядження, повернулися боком до позначки і широко розставили ноги для упору. Весь цей час на них з усіх боків сипалися поради та жарти товаришів.
  — Вітер три чверті, майстре, — кричав один, — бери праворуч на ширину грудей!
  — Тільки не твоїй, майстре, — сміявся інший, — бо піде далеко вбік.
  — Та ні, такому вітру не відвернути стріли, як її пустити як треба, — додав третій. — Стріляй прямо, якраз у ціль і потрапиш.
  — Твердіше, Нед, присягаюсь нашим славним Йоркширом! — вигукнув йоркширець.
  — Легше нехай, не смикай, бо я збіднію на п'ять крон.
  — Тижня платня за Бартолом'ю! — репетував інший. — Ну, стара башко, не підведи!
  — Годі, годі! Перестаньте балакати! - крикнув старий лучник Вот Карлайл. — Будь ваші стріли так само швидкі, як язики, перед вами нікому б не встояти. Ти, Бартолом'ю, стріляй у маленького, а ти, Нед, в іншого. Нехай тікають, доки я не крикну, потім стріляйте як хочете і коли хочете. Приготуйся! Гей, Хейвард, Беддінгтон, відпускайте ремені!
  Ремені висмикнули й полонені, пригнувши голови, кинулися до лісу під виття і крики лучників, що надсаджувалися, як загоничі, що підняли зайця. Обидва лучники зі стрілами напоготові застигли на місці, ніби перетворилися на червоно-коричневі статуї — грізні, насторожені, спрямувавши жадібний погляд на втікачів і повільно піднімаючи луки в міру того, як відстань збільшувалася. Бретонці вже пробігли півдороги до лісу, а старий Вот усе мовчав. Була то жалість чи жорстокість, але тільки в такому полюванні вона давала жертві шанс вижити. Коли вони були за сотню кроків, він нарешті повернув сиву голову і крикнув:
  - Стріляй!
  І тут же задзвеніла тятива йоркширця. Не дарма він мав славу одним з найбільш смертоносних лучників Півночі і двічі ніс срібну стрілу Селбі [54] . Фатальна стріла швидко подолала відстань і по самісіньке оперення увійшла до зігнутої спини високого світловолосого селянина. Він без жодного звуку впав обличчям у траву і залишився нерухомий, тільки коротка біла пір'їнка, що стирчала в нього між лопатками, відзначало місце, де його наздогнала смерть.
  Йоркширець підкинув лук у повітря і затанцював від радості, а його товариші захоплено закричали й заляскали в долоні. Однак переможні крики відразу змінилися диким регітом і улюлюканням.
  Селянин поменше виявився хитрішим за свого товариша — він бачив, яка доля спіткала високого, і уважно стежив за лучником, чекаючи, коли той вистрелить. Тієї миті, коли лучник відпустив тятиву, він кинувся на землю і тут же почув над собою свист стріли і побачив, як вона встромилася в землю. Він тут же схопився і під крики і крики стрільців знову кинувся до лісу. Тепер він був на узліссі, від переслідувачів його відділяло добрі двісті кроків. Тут їм його не взяти. У густому чагарнику він відчув себе у повній безпеці, як кролик біля входу в нору. Від радості, що йому вдалося обдурити дурнів, що дозволили йому втекти, він глузливо клацнув пальцями і, пританцьовуючи, пішов був далі, повернувши назад голову і ричачи на них, як собака, як раптом у горло йому встромилась стріла, і він замертво повалився в папороті. . Лучники здивовано замовкли, але тут же закричали голосне «ура».
  — Клянусь Беверлійським хрестом! - вигукнув Вот. — Ось уже багато років не бачив, щоб стрілу пустили вдалішою, навіть у найкращі мої дні мені б точніше не влучити.
  Хто із вас стріляв?
  - Ейлвард з Тілфорда, Семкін Ейлвард! — закричали одразу два десятки голосів, і лучника, що розчервонівся від слави, що випала йому, виштовхнули вперед.
  — Хотів би я, щоб ціль була благородніша, — сказав він. — На мене, так він міг і піти, та ось тільки коли він почав знущатися з нас, пальці в мене якось самі собою відпустили тятиву.
  — Так, я бачу, що ти й справді майстер своєї справи, і душа в мене радіє, що коли мене вб'ють, залишиться стрілець, який підтримає честь нашого ремесла. А тепер збирайте стріли і пішли — сер Роберт чекає на нас на вершині пагорба.
  Весь день Ноулз і його люди йшли тією ж дикою покинутою країною, населеною тільки істотами, що ховаються в лісах, — зайцями для сильного, вовками для слабкого. Раз у раз на вершинах пагорбів вони бачили вершників, які здалеку стежили за ними, але при наближенні загону відразу ж зникали. Іноді в селах, розкиданих серед пагорбів, лунав тривожний сполох, і двічі, коли загін проходив повз замки, там під час його наближення піднімали мости, а на стіни висипали солдати і щось голосно кричали. З замкових пасовищ англійці прихоплювали то бугаїв, то овець, але не намагалися взяти самі фортеці - Ноулз не хотів розбивати свої сили об їхні стіни і продовжував шлях.
  Одного разу в Сен-Меене англійці бачили величезний монастир, обнесений високою сірою стіною, що поросла лишайником, мирний оазис у пустелі війни; черниці в чорних шатах грілися на сонці або працювали в саду — сильна, хоч і м'яка рука святої церкви захищала їх від усілякого зла. Лучники, проходячи під стінами обителі, знімали шапки, бо навіть найзапекліші негідники не наважувалися переступати заборонену межу, за якою їх чекало страшне прокляття церкви і вічна смерть — єдина сила, яка могла стати між жертвою і кривдником на всій багатостраждальній, підвла. землі.
  У Сен-Меене маленька армія зробила привал і пообідала. Потім знову побудувалась і вже готова була виступити, як раптом Ноулз покликав Найджела.
  — Найджел, — сказав він, — мені не часто доводилося бачити коня сильніше та, мабуть, і швидше за цього звіра.
  - Ваша правда, добрий сер, кінь у мене гарний, - відповів Найджел.
  З самого дня, коли вони поринули на «Василіск», Найджел і його молодий командир перейнялися один до одного приязню та повагою.
  — Йому непогано б розім'ятися, він почав грузнути, — вів далі лицар. — Подивись уважно туди, між ясенем та скелею. Що ти бачиш там, далеко, на схилі пагорба?
  — Якась біла пляма. На мою думку, це кінь.
  - Я стежу за нею весь ранок, Найджел. Вершник весь час слідує за нами з флангу — чи шпигунить, чи чекає нагоди напасти. Так от, мені було б дуже бажано взяти полоненого: треба більше дізнатися про цю країну, а селяни тут не говорять ні французькою, ні англійською. Залишися тут і десь ховатись. Вершник піде за нами і тоді он ліс опиниться між ним і тобою. Обійди його довкола і вийди на вершника ззаду. Зліва має широка рівнина, а ми відріжемо йому шлях праворуч. Якщо кінь у тебе жвавий, ти обов'язково його візьмеш.
  Найджел уже зіскочив з коня і тепер підтягував попругу.
  — Не поспішай — нема чого: ти все одно не можеш рушити, поки ми не відійдемо милі на дві. А потім, Найджел, прошу тебе, залиш свої замашки мандрівного лицаря. Мені потрібна ця людина, вона сама і все, що вона може розповісти. Менше думай про свою славу і більше про потреби армії. Коли ти його захопиш, їдь на захід, на сонце, і, напевно, вийдеш на дорогу.
  Найджел і Поммерс залишилися чекати в тіні монастирського муру, обидва згоряючи від нетерпіння, а зверху на них великими очима дивилися шість невинних черниць, залучених незрозумілим і тривожним вторгненням чужого зовнішнього світу. Нарешті довга колона зникла за поворотом дороги, і біла точка на зеленому схилі пагорба теж зникла. Найджел нахилив голову у бік черниць, торкнув вуздечку і помчав виконувати миле його серцю наказ. Круглоокі черниці побачили, як жовтий кінь і блискучий вершник промчали вздовж узлісся і як серед дерев майнули обладунки; потім вони мирно повернулися до своїх справ — прополки гряд, посадки овочів, а в душі в них усе ще тіснилися прекрасні та жахливі картини чужого світу, який жив своїм життям за високими сірими, вкритими лишайником стінами.
  Все сталося, як задумав Ноулз. Коли Найджел обігнув дубовий гай, на дальньому його боці, відокремлений від нього тільки зеленим луком, їхав вершник на білому коні. Він був такий близький, що Найджел добре його бачив, — молодий чоловік з гордою поставою, в фіолетовому шовковому плащі і низькому чорному капелюсі з білим пером. Він був без обладунків, проте на боці в нього висів меч. Їхав він вільно і безтурботно, як людина, якій нічого боятися, але при цьому не зводив очей з англійської колони на дорозі. Він був так занурений у своє заняття, що зовсім не думав про небезпеку, і тільки коли до нього долинув низький, громоподібний гуркіт копит могутнього коня, він повернувся в сідлі, спокійно й уважно глянув на Найджела, потім торкнувся приводу і зі швидкістю сокола помчав по рівнині до пагорбів, що виднілися зліва.
  Того дня Поммерс зустрів гідного суперника. У білого коня, арабської напівкровки, виявився легший їздець, бо Найджел був у обладунках. П'ять миль відстань між ними залишалася незмінною. Вони мчали рівниною, потім злетіли на пагорб і спустилися з протилежного боку, і весь час вершник на білому коні обертався назад, щоб глянути на переслідувача. Втеча його була не втечею від страху, а, швидше, кумедним змаганням, коли добрий вершник, що пишається своїм конем, приймає виклик суперника. За пагорбом лежала болотиста низина, усіяна великим камінням — залишками капища друїдів. Одні вже повалилися на землю, інші ще стояли, а деякі лежали, спираючись на вершини двох сусідніх, немов величезні дверні прорізи якихось гігантських, давно зниклих будівель. Через болото вела стежка, облямована обабіч зеленим очеретом — знаком небезпеки. На самій стежці то тут, то там лежало величезне каміння, але білий кінь легко перескакував через них, а за ним по п'ятах слідував і Поммерс. Потім на цілу милю пішов м'який вологий ґрунт, де перевага була легшого вершника, але незабаром її змінила суха, вища ділянка, і Найджел знову надолужив упущене. Нагір'я перетинала розбита дорога, Але білий кінь чудовим стрибком перемахнув через нього, і знову жовтий кінь не відстав ні на крок. Попереду лежали два невеликі пагорби, а між ними вузька смужка густого чагарника. Найджел бачив, як білий кінь по самі боки поринув у зелену поросль.
  Наступного моменту її задні ноги майнули високо в повітрі, і вершник вилетів із сідла. У кущах пролунав тріумфуючий крик, і ціла дюжина лютих постатей з кийками і мечами кинулася до розпростертої на землі людини.
  - A moi, Anglais, a moi! [55] - пролунав крик, і Найджел побачив, як молодий вершник скочив на ноги, змахнув мечем і відразу впав під натиском нападників.
  У ті часи людей благородної крові та виховання пов'язували стосунки, які змушували їх об'єднуватися проти будь-якого лиходійства чи зрадницького нападу. У засідці були солдати. Одяг та зброя, грубі крики та лють говорили про те, що це просто розбійники, на зразок тих, хто вбив англійця на дорозі. Вони ховалися по гаях і, перекинувши через дорогу мотузку, підстерігали самотнього вершника, як птахів у пастки, знаючи, що легко звалять коня і заріжуть їздця до того, як він прийде до тями після падіння.
  Вже не один мандрівник став їхньою жертвою. Та ж доля спіткала б і незнайомця, якби Найджел не виявився зовсім близько. В одну мить Поммерс врізався в купу негідників, які домагали розпростертого француза, а наступної — двоє з них уже впали від меча Найджела. Від удару по його нагруднику задзвенів кинджал, але Найджел одним помахом меча перерубав рукоятку, а наступним відрубав голову і самому розбійнику. Марно кидалися лиходії на закуту в сталь людину. Меч його блимав, як блискавка, а розлючений кінь з палаючими очима, вставши на дибки, бив копитами із залізними підковами. З криками і вереском металися розбійники серед кущів, перестрибували через валуни, пролазили під гілками, де кінь не міг їх наздогнати. Нарешті банда зникла так само раптово, як і з'явилася, залишивши серед витоптаного чагарника чотири одягнені в лахміття тіла, і ніщо більше не нагадувало про їхній напад.
  Найджел прив'язав Поммерса до куща терну і зайнявся пораненим. Білий кінь уже піднявся на ноги і ласкаво іржав, дивлячись на господаря, що лежить. Збивши француза з ніг сильний удар, тільки наполовину ослаблений його мечем, розітнув йому чоло. Однак шолом, сповнений води, яку Найджел виплеснув йому на обличчя, набравши її в струмку, що дзюрчав неподалік, привів його до тями.
  Поранений був зовсім юний, майже підліток, з ніжними жіночими рисами обличчя і великими блакитними, як фіалки, очима, які здивовано дивилися на Найджела.
  - Хто ви? — спитав він. - Ах так, пригадую. Ви той молодий англієць, що гнався за мною на жовтому коні. Клянуся Пресвятою Дівою Рокамадурською, чий образ ношу на шиї, ось уже не думав, що знайдеться кінь, який зможе так довго не відставати від Шарлеманя. Слухайте, англієць, ставлю сто крон, що обжену вас на п'ятимільному колі.
  - Ні, - відповів Найджел, - почекаємо, поки ви зможете знову сісти на коня, а потім поговоримо і про стрибки. Я Найджел з Тілфорда, з родини Лорінгів, сквайр і син лицаря. А як звати вас, молодий сер?
  — Я теж дворянин та син лицаря. Мене звуть Рауль Деларош П'єр де Бра, мій батько називає себе бароном Гробуа, вільним васалом шляхетного графа Тулузького з правом середнього і нижнього суду. - Він сів і протер очі. — Англієць, ви врятували мені життя, як і я врятував би ваше, якби побачив, що на шляхетну людину з гербом напала зграя собак, що гарчать. Але тепер я ваш. Чого ж ви забажаєте?
  — Коли ви можете сісти на коня, ви поїдете зі мною до моїх.
  - На жаль! Я так і думав, що ви захочете цього. Якби я захопив вас у полон, Найджел, адже вас так звати? — я не став би цього робити.
  — А як би ви вчинили? — спитав Найджел, якому сподобалися відвертість і чемність бранця.
  — Я б не скористався випадковістю, яка віддала мене вам у руки. Я дав би вам меч і переміг би вас у чесному бою, так, щоб я міг послати вас вітати мою даму і розповісти їй про подвиги, які я роблю на її честь.
  — Ваші слова благородні й справедливі, — відповів Найджел. — Клянусь святим Павлом! Не пам'ятаю, щоб мені зустрічався хтось, хто тримався б гідніше. Тільки як же нам бути, якщо я в обладунках, а ви ні?
  — Але ви, шляхетний Найджел, можете їх зняти.
  — Тоді я залишусь в одному спідньому.
  — Ну, тут все буде справедливо, я теж охоче роздягнуся до нижньої білизни.
  Найджел задумливо подивився на француза, але одразу похитав головою.
  - На жаль, нічого не вийде, - сказав він. — Нарешті сер Роберт покарав мені, що я мушу привести вас до нього: йому завгодно з вами поговорити. Я дуже хотів би зробити, як ви пропонуєте, у мене теж є красива жінка, до якої я хотів би вас послати. А інакше навіщо ви мені, Рауль? Адже те, що я взяв вас так, не додасть мені слави. Як ви себе почуваєте?
  Молодий француз підвівся на ноги.
  — Не беріть у мене меча, — попросив він. — Я ваш, чи ви звільняєте мене, чи не звільняєте. Здається, я можу сісти на коня, хоча голова в мене все ще гуде, як дзвін, що тріснув.
  Найджел зовсім не уявляв собі, де тепер його товариші, але він згадав, що сер Роберт сказав йому, щоб він їхав на сонці і тоді рано чи пізно опиниться на дорозі. І так вони вирушили в дорогу. Поки обидва повільно трусили по горбистій рівнині, француз зовсім оговтався, і між ними почалася жвава розмова.
  — Я щойно прибув із Франції, — почав бранець. — Я сподівався завоювати тут почесті, бо чув, що англійці — відважні воїни і боротися з ними — одна насолода. Мої мули та поклажу залишилися в Еврані, а я поїхав уперед подивитися, що тут робиться, натрапив на ваш загін на марші і поїхав за ним, сподіваючись на видобуток чи пригоду. А потім ви погналися за мною, і я віддав би всі золоті кубки батька, щоб на мені були обладунки і я міг зустріти вас віч-на-віч. Я обіцяв графині Беатрісі надіслати до неї одного або навіть двох англійців поцілувати їй руку.
  — Може статися й гірше, — зауважив Найджел. - А ця прекрасна дама - ваша наречена?
  — Це моє кохання, — відповів француз. — Ми чекаємо, коли графа вб'ють на війні, і тоді одружимося. А ваша дама, Найджел? Мені хотілося б побачити її.
  — Можливо, ви й побачите її, — все, що я про вас дізнався, наповнює мене бажанням продовжити наше знайомство. Мені здається, ми ще зможемо зробити так, щоб усе це принесло нам і користь, і честь, тому що коли сер Роберт поговорить з вами, я можу вчинити з вами, як захочу.
  — А як ви захочете вчинити?
  — Ми біймося, або я побачу леді Беатрісу, або ви — леді Мері. Ні, не дякуйте мені: я, як і ви, прибув у ці землі за славою і думаю, що найкраще пошукати її на вістря вашого меча. Мій шляхетний пан і повелитель сер Джон Чандос не раз казав мені, що, скільки він не зустрічав французьких лицарів чи зброєносців, щоразу їхня громада приносила йому багато користі та задоволення. А тепер я й сам бачу, що це правда.
  Так вони їхали цілу годину. Француз виливався у вихвалянні своїй дамі і навіть дістав з кишені її рукавичку, з-за пазухи підв'язку, а з-під сідла витяг її туфлю. Вона була блондинка, і коли він дізнався, що Мері темноволоса, він хотів було відразу зупинитися і поєдинком з'ясувати, який колір краще. Потім він розповів про свій величезний замок у Лота, біля витоків прекрасної Гаронни, про те, що в стайнях у них сотня коней, а на псарні сімдесят гончаків. Були в них і соколи – п'ятдесят птахів.
  Він запрошував англійського друга обов'язково приїхати до нього, як тільки скінчиться війна, — і як вони чудово проведуть час! Найджел, холодна англійська кров якого відтанула під цим юним, південним променем, розповів йому про вересові схили Суррея, про Вулмерські ліси і навіть про священні покої Косфорда.
  Однак у той час, коли вони їхали поруч у бік заходу сонця, а душі їх витали далеко в рідних краях, сталася подія, яка відразу повернула їхні думки до зловісних пагорбів Бретані.
  То був протяжний звук труби, що долинав звідкись з далекого боку невисокого гребеня гірської гряди, до якої вони прямували. Здалеку йому відповів такий самий протяжний сигнал.
  - Ваш табір, - сказав француз.
  - Ні, - відповів Найджел, - у нас тільки волинки та літаври, труби я жодного разу не чув. Нам треба бути обережнішими: ми ж не знаємо, що там попереду. Звернемо сюди і подивимося зверху, що відбувається, а самих нас тут не помітять.
  Вершини пагорба увінчували валуни, що лежали там і сям, і через них юним зброєносцям добре була видна кам'яниста долина з іншого боку. На невеликому пагорбі виднілася квадратна будова, оточена зубчастою стіною. На певній відстані від нього стояв величезний потемнілий замок, такий же масивний, як і скелі, на яких він був споруджений. На одному кутку його височіло добре укріплена вежа, а з чотирьох боків — стіни з бійницями. Над вежею на вітрі гордо майорів великий прапор з якимось гербом, відсвічуючи червоним у променях сонця. Найджел, насупивши чоло, став з-під долоні його розглядати.
  — Це не англійський герб, і не французькі лілії, та й не бретонський горностай, — нарешті сказав він. — Власник замку бореться сам за себе — на його прапорі власний герб. Мені здається, це червона голова на срібному тлі.
  — Кривава голова на срібному блюді! - вигукнув француз. - Мене попереджали про нього. Це зовсім і не людина, друже мій Найджел. Це чудовисько, яке воює з англійцями, французами та всіма християнами. Ви ніколи не чули про М'ясника з Ла Броїньєра?
  - Ні ніколи.
  - Його кляне вся Франція. Мені казали, що цього року він стратив Жиля де Сен-Поля, друга англійського короля!
  — Так, так, тепер нагадую: я щось чув про це в Кале ще до походу.
  — Отже, де він живе, і боронь вас Господь ступити за ті ворота — звідти ще жоден бранець не повертався живим. З початку цієї війни він був сам собі король, і он у тих підвалах лежить усе, що він награбував за одинадцять років. Ну, як тут правосуддю до нього дістатись, якщо ніхто не знає, чиї це землі? Ось коли ми випровадимо вас усіх назад на ваш острів, нам доведеться, клянуся Матір'ю Божою, заплатити тяжкий борг тому, хто живе в тій громаді.
  Поки вони спостерігали за замком, знову пролунав звук труби. Він долинав не з замку, а з далекого кінця ущелини, але з-за стін знову пролунав сигнал у відповідь, і потім з'явився загін мародерів, що розтягнувся довгою шеренгою, що поверталися додому з якогось набігу. В авангарді на чолі загону копійників їхав високий огрядний чоловік у мідних обладунках; у промені вранішнього сонця він сяяв, як роззолочений ідол. На голові у нього не було шолома, він віз його на шиї коня. У нього була довга, нечесана борода, що доходила до нагрудника, по спині вилися такі ж довжини волосся. Поруч із ним їхав зброєносець із прапором — високо над їхніми головами полоскалася на вітрі та сама кривава голова. За копійниками йшла низка мулів з важкими в'юками, а по обидва боки від них брела натовп нещасних поселян — їх гнали до фортеці. Замикав хід ще один загін копійників. Ці вели чоловік двадцять полонених, які йшли щільним ладом.
  Найджел деякий час дивився на них, потім скочив на коня і під прикриттям хребта помчав в інший кінець, щоб бути ближче до воріт фортеці. Не встиг він зайняти нову позицію, як кавалькада підійшла до підйомного мосту і під вітальний рев тих, хто товпився на стінах, почала проходити в замок. Найджел ще раз пильно подивився на полонених у хвості колони і раптом так захвилювався, що вийшов з-за валуна і опинився на відкритій вершині.
  — Клянусь святим Павлом! - вигукнув він, - так і є! Я бачу там коричневі куртки. Це англійська стрілка!
  У той же час останній полонений, здоровенний широкоплечий чоловік, озирнувся і побачив над собою на вершині пагорба блискучу постать без шолома, на грудях якої горіло п'ять червоних троянд. Одним рухом руки він відштовхнув вартових і на мить опинився поза натовпом.
  - Сквайр Лорінг! Сквайр Лорінг! - Закричав він. - Це я, лучник Ейлвард! Це я, Семкін Ейлвард!
  Тієї ж хвилини його схопила дюжина рук, йому заткнули рота і шпурнули у ворота, як у зловісну чорну пащу. Потім залізні стулки, загримівши, зімкнулися, грати піднялися; полонені і загарбники, грабіжники та видобуток зникли в утробі похмурої безмовної фортеці.
  
  
  Розділ XX
  Як англійці намагалися взяти замок Ла Броїньєр
  Якийсь час Найджел з важким серцем непорушно стояв на гребені пагорба і не зводив очей з високих сірих стін, що приховали його невдачливого товариша. З похмурих роздумів його вивели дружня рука, що торкнулася його плеча, і голос молодого бранця над вухом.
  - Peste! [56] - Вимовив він. — Вони зловили якусь із ваших птахів? Ну і що? Вище голову, мій друже! Адже це війна: сьогодні пощастило їм, завтра пощастить тобі, і на всіх нас чекає один кінець — смерть. Тільки все-таки краще б вони потрапили в руки комусь іншому, а не М'яснику Олів'є.
  — Клянусь святим Павлом, цього не можна стерпіти! — люто закричав Найджел. — Ця людина пройшла зі мною весь шлях від самого дому. Він не раз рятував мене від смерті. Мені нудно від думки, що він волає про допомогу, а я безсилий щось зробити. Прошу вас, Рауль, розкиньте мізками, мої зовсім заціпеніли. Скажіть, що робити, як йому допомогти?
  Француз знизав плечима.
  — Легше вирвати неушкодженим ягня з вовчої пащі, ніж полоненого з Ла Броїньєра. То куди ж ми їдемо, Найджел? Ви що, справді втратили свідомість?
  Найджел пришпорив коня і пустився вниз схилом пагорба, жодного разу не зупинившись, поки вони не під'їхали до воріт на відстань пострілу. Француз слідував за ним, дорікаючи йому в нерозсудливості і намагаючись умовляти.
  - Ви збожеволіли, Найджел, - кричав він, - на що ви сподіваєтеся? Бажаєте взяти замок голими руками? Зупиніться, зупиніться ж в ім'я Пресвятої Діви!
  У голові у Найджела не було жодного плану, він корився лише гарячковому пориву щось робити, щоб заспокоїтися. Він пускав коня то в один бік, то в інший, розмахував мечем, всіляко ганьбив мешканців фортеці, вигукував якісь погрози. А зі стін дивилися і знущалися з нього чоловік сто з гарнізону замку. Те, що він робив, здавалося таким необережним і божевільним, що розбійники вирішили — це пастка, а тому міст залишався піднятим і ніхто не наважувався вийти назовні і схопити зухвалого. Декілька довгих стріл для далекого бою вдарилися об скелі, а потім над головами двох зброєносців з виєм пролетів величезний камінь, пущений з балісти, і бризнув уламками, вдарившись об скелі десь позаду. Француз схопив Поммерса під вуздечки і змусив Найджела від'їхати подалі від воріт.
  — Клянуся Пресвятою Дівою, я не хочу, щоб це каміння попало мені по черепу, але й їхати назад один теж не можу, тож, божевільний мій товаришу, вам доведеться їхати зі мною. Ну от тепер їм до нас не дістати. Але подивіться, друже Найджел, хто це там на гребені пагорба?
  Сонце вже зникло за хребтом на заході, але небо ще не потемніло, і на тлі світлої смуги виднілося зо два десятки мерехтливих червонувато-коричневих крапок. Потім на гребені з'явився цілий загін вершників. На голому схилі пагорба вони виступали чіткими чорними силуетами. Вони відразу почали спускатися в долину, а за ними з'явилися ряди піхотинців.
  - Наші! - радісно закричав Найджел. — Ходімо, мій друже, треба вирішувати, що робити.
  Попереду на відстані пострілу їхав сер Роберт Ноулз. Він був чорніший за хмару. Поруч із ним понуро трусив швидкий на руку сер Джеймс Естлі. Кінь його був у крові, а обладунки брудні та пом'яті. Між ними йшла запекла суперечка.
  - Я виконав свій обов'язок, - твердив Естлі, - ось цим мечем я поклав цілий десяток. Сам не зрозумію, як я залишився живим і можу тепер про все розповісти.
  — Що це за борг? Де мої тридцять лучників? — сердито й гірко вигукнув Ноулз. — Десяток залишився лежати на місці, а ще двадцять гірше, ніж померли: вони в полоні в тому замку. І все тому, що вам треба було показати всьому світу, який ви сміливець, і нарватися на засідку, яку розгледіла б і дитина. На жаль, це моє недомислення: як я міг довірити людей такому, як ви!
  — Клянусь Господом, сер Роберте, ви ще дасте мені відповідь за ці слова! - задихаючись від хвилювання, вигукнув Естлі. — Ніхто ще ніколи не розмовляв зі мною таким тоном.
  — Поки я виконую наказ короля, я тут господар і, присягаюсь Богом, повішу вас на першому ж дереві, Джеймсе, якщо ви ще раз дасте мені привід для невдоволення. Як, Найджел? Бачу по тому білому коню, що ви мене не підвели. Нині ми поговоримо. Персі, приведіть своїх людей, треба оточити фортецю: клянуся порятунком душі, я не піду звідси, поки не визволю своїх стрільців або не отримаю голову того, хто їх захопив.
  Того ж вечора англійці щільно обклали замок Ла Броїньєр, так що з нього ніхто не міг вийти. Але хоч ніхто не міг його покинути, залишалося незрозумілим, як туди проникнути: там було повно людей, стіни були високі й міцні, та ще й його оточував глибокий, хоч і сухий, рів. Однак навколишнє населення так ненавиділо й боялося власника замку, що весь довгий вечір із заростей і сіл до облягаючих стікалися люди, які пропонували зробити все, що в їх силах, щоб узяти фортецю. Ноулз наказав їм рубати чагарник і в'язати їх у фашини. Вранці він під'їхав до стін і на місці тримав пораду з лицарями та зброєносці про те, як узяти замок.
  — До полудня, — сказав він, — ми матимемо досить фашин, щоб прокласти шлях через рів. Ми проломимо ворота і в такий спосіб поставимо ногу в замок.
  Молодий француз прийшов на раду разом з Найджелом і тепер, коли за пропозицією Ноулза було мовчання, попросив вислухати його. На ньому були мідні обладунки, які Найджел отримав від Рудого Тхорика.
  — Можливо, мені не личить брати слово на вашій раді: адже я бранець і до того ж француз, — почав він, — але ця людина — ворог усім людям, і нам, французам, як і вам, теж треба отримати від нього обов'язок: у його підвалах загинуло надто багато моїх співвітчизників. Тож я прошу мене вислухати.
  — Ми готові слухати вас, — відповів Ноулз.
  — Учора я прибув з Еврана, — вів далі Рауль, — там стоять Анрі де Спінфор, П'єр Ла Руа і багато інших доблесних лицарів і зброєносців з порядним військом, і всі вони будуть раді допомогти вам покінчити з М'ясником та його замком — його чорні справи всім відомі. У нас є бомбарди, їх можна перетягнути через пагорби та вдарити по воротах. Якщо накажете, я одразу вирушу до Еврана і приведу своїх соратників.
  - По-моєму, Роберте, - сказав Персі, - француз каже справу.
  — А коли ми візьмемо замок, що тоді? - спитав Ноулз.
  — Тоді, благородний сер, ви підете своєю дорогою, а ми своєю. Або, якщо хочете, ви можете розташуватися на тому пагорбі, а ми на цьому, щоб між нами лежала ця долина. Отже, якщо якийсь лицар надумає прославитися, або зняти з себе обітницю, або піднести свою даму, у нього буде така можливість. Сором нам і ганьба, якщо з'їдеться стільки доблесних лицарів і не станеться жодного поєдинку.
  Найджел у захваті палко потиснув своєму полоненому руку, але сер Ноулз похитав головою.
  — Так діється хіба що в піснях менестрелів, — заперечив він. — Я не можу дозволити, щоб ваші в Еврані дізналися, скільки нас тут і які ваші наміри. Я прийшов до цієї країни, щоб боротися з ворогом короля, а не грати в мандрівних лицарів. Хто ще хоче щось сказати?
  Персі вказав на віддалену вежу, що стояла віддалік на невеликому пагорбі. На ній також майорів прапор із кривавою головою.
  — Ось цей замок менший, не такий неприступний, і в ньому не може бути понад п'ятдесят чоловік. Я думаю, його побудували для того, щоб ніхто не міг зайняти позицію вище за великий замк і обстрілювати його зверху. Чому б нам не кинути на нього всі сили, адже взяти його набагато легше, ніж великий?
  Але молодий полководець знову похитав головою.
  — Навіть якщо я його візьму, — відповів він, — я анітрохи не наближуся до мети, та й для визволення лучників це нічого не дасть. Заплатити за нього доведеться двома десятками людей, а що я від цього виграю? Якби в мене були бомбарди, їх можна було б встановити там, на пагорбі, але їх немає, так що розмовляти нема про що.
  — Можливо, у них мало їжі чи води, тоді їм доведеться вийти з фортеці та прийняти бій.
  — Я розпитував селян, — відповів Ноулз. Ні, панове, ми маємо лише один шлях — штурм, а зробити це можна лише через ворота. Незабаром у нас буде достатньо фашин, ми залишаємо їх у рів і перейдемо на той бік. Я наказав зрубати на пагорбі сосну і очистити її від гілок — тоді ми матимемо чимось проломити ворота. А що там ще трапилося? Чому вони біжать до замку?
  Солдати в таборі загомоніли і натовпом кинулися до стін фортеці. Лицарі та зброєносці поскакали слідом за ними і, коли опинилися на увазі головних воріт, одразу зрозуміли причину безладу. На вежі над брамою стояли три людини в одязі англійських лучників; руки у них були пов'язані за спиною, а на шию надягнуті мотузки. Товариші юрмилися під ними і голосно кричали в міру того, як пізнавали кожного.
  - Це Емброуз, - крикнув хтось, - Емброуз з Інгелтона!
  — Так, так, он той, у кого світле волосся. А другий, той, з бородою, це Локвуд зі Скіптона. Ось горе для дружини! У неї, бідна, лавочка біля мостового укріплення в Рібблі! А хто ж третій?
  - Це малюк Джонні Олспей, він наймолодший у загоні! — вигукнув старий Вот, і по його щоках потекли сльози. — Це ж я забрав його з дому. Ой, лихо мені! Будь проклятий той день, коли я зманив його від матері, щоб він зник на чужині!
  Раптом пролунали переливи труби, і підйомний міст опустився. До нього під'їхав осанистий чоловік у вицвілому плащі герольда. Він насторожено зупинився на дальньому кінці і прокричав лунким, як барабанний бій, голосом:
  — Я хочу говорити з вашим начальником!
  Ноулз виїхав уперед.
  — Ви даєте слово лицаря, що якщо я під'їду до вас, то буду в цілковитій безпеці і мене приймуть з усією ввічливістю, як і личить герольду?
  Ноулз нахилив голову.
  Вершник повільно та велично наблизився до нього.
  — Я посланець і васал, — почав він, — благородного барона Олів'є де Сент-Івона, володаря замку Ла Броїньєр. Він наказав мені сказати вам, що, якщо ви підете далі своєю дорогою і не станете йому більше докучати, він, зі свого боку, зобов'язується більше не нападати на вас. А щодо людей, яких він захопив, він бере їх до себе на почесну службу, бо йому потрібні стрілки з великими луками, а він чув про їхню майстерність. Але якщо ви станете йому перешкоджати або розгніваєте його, залишившись біля замку, він попереджає, що повісить цих трьох над брамою і щоранку вішатиме ще по троє людей, доки не стратить усіх. У цьому він присягнув на хресті Господньому, а коли він так сказав, він так і зробить навіть ціною спасіння своєї душі.
  Роберт Ноулз похмуро глянув на посланця.
  — Подякуй святим, що я дав тобі слово, — процідив він, — бо я зірвав би цей позиковий каптан у тебе зі спини, а на додачу й шкуру з кісток — ось тоді твій господар і отримав би справжню відповідь на свої вимоги. Передай йому, що я беру його та всіх у замку в заручники за життя моїх людей, а якщо він наважиться щось їм зробити, повішу всіх вас разом на його власних стінах. Іди, та швидше, а то моє терпіння скінчиться.
  У сірих холодних очах Ноулза, та й у тоні, яким він промовив останні слова, було щось таке, що змусило величного посланця піти набагато швидше, ніж він прибув. Як тільки він зник під похмурою аркою воріт, заскрипів і заскреготів міст — його знову підняли.
  За кілька хвилин на стіні над брамою з'явився чоловік із кудлатою бородою; він підійшов до засуджених лучників і, схопивши за плечі першого, зіштовхнув його зі стіни. Стрілець з відчайдушним криком полетів униз, а з грудей його товаришів, що стояли внизу, вирвався глибокий стогін, коли вони побачили, як після стрімкого падіння він знову злетів до половини стіни вгору, а потім, сіпнувшись, як дитяча іграшка, почав повільно розгойдуватися й погойдуватися. вперед, м'який, з переломленою шиєю.
  Кат обернувся і в глум низько вклонився глядачам унизу. Живучи в країні кволих лучників, він ще не знав, як сильно та влучно б'ють англійські луки. Півдюжини чоловік, а серед них і старий Вот, підбігли до самої стіни. Вони не встигли врятувати товаришів, але принаймні зуміли відразу ж помститися за їхню смерть. Кат уже готувався зіштовхнути другого в'язня, але тут голову йому пробила стріла, і він мертво повалився на каміння. Однак, падаючи, він все ж таки встиг зробити фатальний рух, і другий коричневий стрілець захитався поруч із першим на темній стіні замку.
  Тепер на стіні залишався лише юний Джонні Олспей. Перед ним зяяла прірва, позаду чулися голоси тих, хто зіткне його туди, і він весь трусився від страху. Але поки що ніхто більше не наважувався підставити себе під смертоносні англійські стріли. Нарешті якась людина, зігнувшись, вибігла з укриття і побігла вперед, тримаючи перед собою як щит тіло молодого лучника.
  — Стривай убік, Джоне, убік! - закричали знизу.
  Лучник відскочив, наскільки дозволяла мотузка, і при цьому вона ковзнула в нього майже до очей. Повз нього пролетіли три стріли, дві з них встромилися в ката. Він упав навколішки, потім тицьнув обличчям у каміння. Глядачі захоплено заревіли: життя за життя — не так уже й погано.
  Однак мистецтво товаришів дало молодому стрільцю лише невеликий перепочинок. Над парапетом з'явилася мідна куля, потім широкі плечі і, нарешті, цілком людина в обладунках. Він підійшов до краю стіни; на нього градом посипалися стріли, але, не пробивши міцної броні, зі брязкотом потрапляли вниз. Він хрипко розреготався. Глумлячись над лучниками, він поплескав себе на нагруднику: він чудово знав, що на такій відстані ніяка стріла, пущена рукою смертного, не пройде через його металевий одяг. Тому він спокійно стояв, величезний, огрядний Ла-Броїньєрський М'ясник, і, піднявши голову, зневажливо сміявся з ворога. Потім повільним, важким кроком попрямував до жертви, схопив її за вухо і потяг через парапет, щоб мотузок натягнувся. Побачивши, що петля зісковзнула на обличчя, він спробував поправити її, але йому заважала латна рукавиця. Тоді він зняв її і оголеною рукою схопив мотузку над головою хлопчика.
  Але тут старий Уот зі швидкістю блискавки вистрілив, і М'ясник, завивши від бої, відскочив назад: стріла пробила йому руку. Він люто став загрожувати нею ворогам, але тут друга стріла потрапила йому в суглоб пальця. Звірячим ударом металевої підошви він зіштовхнув молодого Олспея через край, кілька хвилин дивився на його передсмертну агонію, а потім повільно зійшов з парапету, дбайливо несучи закривавлену руку. У спину йому продовжували бити стріли.
  Розлючені смертю товаришів, лучники стрибали і завивали, наче зграя голодних вовків.
  — Клянусь святим Данстеном, — вигукнув Персі, — ось підходяща хвилина для нашого задуму: ненависть не дасть цим людям зупинитися, хоч би що трапилося!
  — Ви маєте рацію, Томасе! - вигукнув Ноулз. — Беріть двадцять копійників із щитами. Естлі, розставте лучників так, щоб ні над парапетом, ні у вікнах не могла з'явитися жодна голова. Найджел, накажіть селянам нести сюди фашини. Інші нехай тягнуть соснову колоду — вона там, за рядами коней. Десять чоловік понесуть праворуч, десять — ліворуч, тільки хай закриють голови щитами. Коли ворота зваляться, всім — усередину. Хай Господь допоможе правому ділу!
  Швидко, але спокійно всі зайняли свої місця — тут зібралися старі солдати, війна була їхньою щоденною справою. Лучники групами по кілька людей зайняли позиції перед кожною щілиною і тріщиною, інші уважно стежили за зубцями стіни і стріляли у кожного, чиє обличчя хоч на мить показувалося над ними. Обложені обсипали нападників зливою стріл, а іноді метали і каміння з балісти, проте ураган стріл, що били по них знизу, був настільки смертоносний, що вони не могли вести прицільної стрільби, і залпи їх, за всієї своєї сили, не завдавали обложникам ніякого. шкоди. Під прикриттям лучників селяни, не несучи шкоди, підбігали до краю рову, кидали туди в'язки сучків і поспішали за новими. Через двадцять хвилин широкий прохід, утворений фашинами, з'єднав ворота та майданчик перед мостом. Шлях до замку був прокладений ціною селян, убитих стрілами, та одного лучника, в якого потрапив камінь. Тепер усе було готове до тарана.
  З гучним криком двадцять добірних солдатів кинулися вперед, тримаючи сосновий кілок комлем у бік воріт. Арбалетники на вежі перехилилися через парапет і стріляли в саму гущу атакуючих, але не могли зупинити наступ. Щоправда, двоє таранників упали, зате інші, піднявши над головами щити і все ще кричачи, перейшли міст і з громовим гуркотом ударили по воротах. Зверху до низу ворота прорізала тріщина, але стулки з місця не зрушили.
  Загін, що штурмував, розгойдував важкий загін і з гуркотом обрушував його на ворота; з кожним ударом вони все більше піддавалися, з кінця в кінець по них пішли тріщини. Троє лицарів, а також Найджел, француз Рауль та інші дворяни стояли біля та підбадьорювали людей, супроводжуючи кожен удар колоди дружним «Е-е-ех!». З парапету скинули великий камінь, він з гучним свистом прорізав повітря і зачепив сера Джеймса Естлі та ще одного з нападників, але Найджел і француз відразу стали на їхнє місце, і таран застукав по воротах із ще більшою силою. Вдар, ще удар! Нижня частина провалилася всередину, а велика центральна колода, хоча все ще трималася, ось-ось готово було теж вийти з гнізд.
  Але тут зверху раптово полилися потоки рідини: на стіну втягнули величезну бочку і, нахиливши її, поливали солдатів, міст і таран чимось жовтим і маслянистим, так що в одну мить усі наскрізь промокли. Ноулз доторкнувся до неї латною рукавицею, підніс до забрала, понюхав і голосно закричав:
  - Назад! Назад! Назад, поки що не пізно.
  Просто над їхніми головами виднілося невеличке забране ґратами віконце. Всередині раптом заблищав вогонь, і з-за лозин у нападників полетів смолоскип. Масляниста рідина спалахнула, і миттєво все навколо було охоплено полум'ям. Таран, фашини, навіть зброя опинилися у вогні.
  Праворуч і ліворуч люди зістрибували в сухий рів і з пронизливими криками каталися по землі, намагаючись збити полум'я. Лицарі та зброєносці, яких захищали обладунки, затоптували і захлопували вогонь, щосили намагаючись допомогти тим, на кому були тільки шкіряні куртки. А зверху їх обсипали нескінченною зливою стріл та каміння. У той же час лучники, бачачи, як велика небезпека, підбігли прямо до краю рову і звідти швидко і влучно стріляли в кожного, хто піднімав голову над стіною.
  Залишки обложених, обпалені, змучені, забруднені, абияк вибиралися з рову, чіпляючись за простягнуті руки, і шкутильгали геть під глумливі крики ворогів. Від наведеного нещодавно мосту залишилася лише купа попелу, що димився, а на ній лежали Естлі і ще шість чоловік у розпечених до червоних обладунках.
  Ноулз до болю стиснув руки, коли глянув на те, що наробив вогонь, і на купки своїх людей, які стояли або лежали на землі навколо нього, обмиваючи та перев'язуючи обпалені частини тіла і похмуро погрожуючи ворогам, які радісно кричали та жестикулювали на стіні замку. Ноулз і сам отримав важкі опіки, але гнів і прикрість не дозволяли молодому полководцю думати про свої рани.
  — Ми знову наведемо міст! - вигукнув він. — Нехай селяни швидше готують фашини.
  Але тут Найджелу спала на думку одна думка.
  — Дивіться, благородний сер, — звернувся він до Ноулза. — Цвяхи на воротах розжарилися до червоного, а дерево стало біло, як попіл. Я думаю, що тепер ми можемо через них прорватися.
  — Клянуся Пресвятою Дівою, ви маєте рацію! — вигукнув французький зброєносець. — Якщо нам удасться перейти рів, ворота нас більше не зупинять. Пішли, Найджеле, на славу наших прекрасних дам, і подивимося, хто буде першим, Англія чи Франція.
  На жаль, даремні були всі напутності доброго Чандоса, марні всі настанови суворого Ноулза про порядок і дисципліну - в одну мить, забувши про все на світі, Найджел прийняв виклик і з усіх ніг кинувся до воріт. По п'ятах за ним, пихкаючи і задихаючись у мідних обладунках, біг француз. І одразу за ними кинувся ревучий потік лучників і копійників, наче раптом прорвало греблю. Вони скотилися в рів, перебігли його дном і стали один за одним дертися на інший бік. Найджел і Рауль і якісь два лучники вже були перед брамою. Ударами мечів і стусанами ніг вони рознесли їх на шматки і з тріумфуючими криками кинулися під темні склепіння арки. Першої хвилини шаленого захоплення їм здалося, що замок узятий. Перед ними був темний тунель, і вони побігли вперед. Але, на жаль, на дальньому кінці його теж перегороджували ворота, такі ж сильні, як і перші. Даремно вони били по них мечами і сокирами, ворота не піддавалися. У той же час із щілин по обидва боки тунелю на нападників посипалися стріли. Пущені з відстані всього кілька ярдів, вони пробивали обладунки, наче це була проста тканина, і під їхніми ударами люди один за одним валилися на каміння. Солдати люто накидалися на товсту, оббиту залізом загороду, але зруйнувати її було не легше, ніж самі стіни.
  Повертатися ні з чим було гірко, але й залишатися в тунелі було б безумством. Найджел озирнувся і побачив, що в нього залишилося не більше половини людей. Цієї хвилини з тяжким стогом до його ніг звалився Рауль — у його нашник по самісіньке оперення встромилася стріла. Дехто з лучників, бачачи, що на них чекає неминуча смерть, уже біг назад роковим тунелем.
  — Клянусь святим Павлом! - Вигукнув Найджел, - невже ви хочете залишити поранених на милість М'ясника? Нехай лучники з цього боку теж стріляють у щілини та відженуть ворогів. А решту піднімайте по одному пораненому і виносите назад, бо біля воріт цього замку назавжди залишиться наша честь.
  Насилу він підняв Рауля і, хитаючись, поніс його до краю рову. Внизу, там, де крутий обрив прикривав їх від стріл, уже чекали кілька людей; Найджел передав їм пораненого друга, те саме зробили й інші. Знову й знову повертався Найджел у тунель, доки на землі не залишилося лише семеро людей, уражених на смерть. Тринадцять поранених уклали на дні рову, де вони чекали темряви. А тим часом лучники на дальньому кінці захищали їх від нападу і не давали ворогові можливості відновити перші ворота. Ворота, що зяяли, почорніли від диму — ось усе, що отримали англійці ціною тридцяти життів. Але ці ворота Ноулз вирішив утримувати будь-що-будь.
  Найджел теж постраждав від вогню та каміння, але був такий збуджений, що не відчував ні болю, ні втоми. Він схилився над пораненим французом і зняв із нього шолом. Дівоче обличчя молодого зброєносця було білішим за крейду, тіні смерті збиралися навколо блакитних очей, але, глянувши на свого англійського друга, він слабо посміхнувся.
  — Я ніколи більше не побачу Беатрис, — прошепотів він. — Прошу вас, Найджеле, коли настане світ, їдьте в замок мого батька і скажіть йому, як помер його син. Молодий Гастон зрадіє: адже до нього тепер перейдуть усі землі, і герб, і наш гасло, і всі доходи. Побачте їх, Найджел, і скажіть, що я був не гірший за інших.
  — Так, так, Рауль, ніхто не міг би триматися благородніше, ніж ви. Обіцяю вам, коли настане час, виконати ваше прохання.
  — Ви щасливець, Найджел, — прошепотів вмираючий, — сьогодні ви здійснили ще один подвиг і зможете принести його до ніг вашої коханої.
  - Це був би подвиг, якби ми взяли ворота, - сумно відповів Найджел. — А так, присягаюся святим Павлом, я не можу вважати це подвигом — адже я відступив, не довівши справу до кінця. Але зараз не час думати про мої нікчемні турботи. Якщо ми візьмемо замок і я внесу до цього свій внесок, тоді, напевно, можна буде говорити про подвиг.
  Француз раптом підвівся з силою, яка часто приходить до людини перед смертю.
  — Ви отримаєте леді Мері, Найджел, і зробите ви не три подвиги, а не один десяток, і в усьому християнському світі не буде благородної людини, яка не знала б вашого славного імені. Це говорю вам я, Рауль Деларош П'єр де Бра, що вмирає на полі бою. А тепер поцілуйте мене, любий друже, і покладіть на землю: мене огортає туман — я йду.
  Найджел обережно опустив голову друга, але коли він це робив, у того з горла ринула кров, і душа його відійшла. Так помер славний французький воїн, і Найджел, схиливши біля нього на дні рову коліно, палко помолився про те, щоб і його власний кінець був таким же славним і благородним.
  
  
  Розділ XXI
  Як у Косфорд вирушив другий гонець
  Під покровом ночі поранених винесли з рову і поставили пікети лучників біля самої брами, щоб їх не можна було полагодити. Коли Найджел повернувся до табору, на душі в нього було нудно через власну невдачу, смерть бранця і страх за Ейлварда; але він ще не до кінця випив чашу — на нього чекав Ноулз, і слова, якими той зустрів зброєносця, разили болючіше за батіг. Хто він такий, свіжоспечений зброєносець, що посмів іти в наступ без наказу? Що принесла його шалена витівка мандрівного лицаря? Втрачено двадцять чоловік, і заради чого? Їхня кров залишиться на ньому. І Чандос все дізнається. Коли вони візьмуть замок, його слід відправити до Англії.
  Так говорив Ноулз, і слова його тим гірше відгукувалися в душі Найджела, що він і сам відчував: він вчинив нерозумно, і Чандос сказав би йому те саме, тільки, можливо, пом'якше. Він мовчки, шанобливо, як і годилося, вислухав Ноулза, відсалютував йому і пішов геть. Опинившись один серед кущів, він кинувся на землю і розплакався, уткнувши обличчя в долоні. Таких гарячих сліз він ще ніколи не проливав у житті. Як він намагався, щоб усе було добре, і ось така невдача! Найджел був побитий, обпалений, у нього все боліло з голови до п'ят. І все ж муки тіла були ніщо в порівнянні з стражданнями духу — тугою і ганьбою, які розривали йому серце.
  Але одна дрібниця змінила перебіг його думок і принесла заспокоєння: він зняв латну рукавицю, і пальці його випадково натрапили на крихітний пакетик, який Мері прив'язала до рукавички, коли вони стояли на пагорбі св. Катарини на Гілдфордській дорозі. Він згадав тонку золоту філігрань девізу, який говорив: "Fais ce que dois, adviegne que pourra - c'est commande au chevalier".
  Слова пролунали в його стомленому мозку. Він зробив те, що вважав правильним, що б із цього не вийшло. Щоправда, вийшло погано, але ж так завжди буває у людських справах. Він розумів, що, якби йому вдалося взяти замок, Ноулз пробачив би його і забув про все інше. Не його вина, що витівка не вдалася. Ніхто не міг би зробити більше. Якби Мері бачила його, вона б його підтримала. Засинаючи, він бачив її смагляве сяюче гордістю обличчя, яке з жалем схилилося над ним. Вона простягла руку і торкнулася його плеча. Він схопився і протер очі — дійсність, як це іноді трапляється, химерно вплелася в сон: у темряві над ним справді схилилася якась постать і смикала його, намагаючись вивести із забуття. Ось тільки м'який голос і ніжний дотик леді Мері змінили грубу догану та залізна хватка Чорного Саймона, суворого норфолського копійника.
  — Ви ж сквайр Лорінг? — спитав той, намагаючись роздивитись у темряві обличчя юнака.
  - Так. А в чому справа?
  — Я шукав вас по всьому табору, а потім побачив у кущів величезного коня і подумав, що ви десь тут-таки, неподалік. Мені треба вам дещо сказати.
  - Говори.
  — Цей хлопче, Ейлвард, — мій друже, а Господь наділив мене такою натурою, що я люблю своїх друзів так само сильно, як ненавиджу ворогів. А він ваш слуга, і, здається мені, ви його теж любите.
  — Мені є за що його кохати.
  — Тоді у вас і в мене, сквайре Лорінг, є причина постаратися його врятувати, на відміну від тих, кому треба якнайшвидше взяти замок, а не звільнити полонених. Ви ж розумієте, що така людина, як цей розбійницький лорд, коли побачить, що гра програна, напевно в останню хвилину перед тим, як замок впаде, переріже полоненим ковтки: адже він чудово знає — що б не сталося — йому кінець.
  — Клянусь святим Павлом, про це я не подумав.
  — Я був з вами тоді, коли ви пробували розбити внутрішні ворота, — вів далі Саймон, — і все ж один раз, коли мені здалося, що вони піддаються, я сказав собі: «Прощавай, Семкін, більше я тебе не побачу». У цього барона в душі стільки жовчі, як у мене самого, а ви думаєте, я залишив би своїх полонених у живих, якби мене змусили їх віддати? Ні в якому разі. От я й думаю: якби нам вдалося взяти вдень замок, їх би всіх перебили.
  — Може, ти маєш рацію, Саймоне, — відповів Найджел, — від цієї думки нам мало б стати легше. Тільки якщо ми не можемо врятувати їх, захопивши замок, вони, напевно, пропадуть.
  — Може, так, а може, й не так, — відповів Саймон. — Я думаю, що якщо замок узяти несподівано, та таким чином, що нікому й на думку не спаде, тоді, можливо, ми зуміємо відбити полонених раніше, ніж їх прикінчать.
  Найджел швидко нахилився вперед і поклав руку солдатові на плече.
  — Ти щось вигадав, Саймоне. То скажи, що в тебе за план?
  — Я хотів доповісти серу Роберту, але він готується до завтрашнього штурму і не слухав би мене. Я, точно, дещо придумав, тільки гарний мій план чи поганий, не можу сказати, доки його не випробуваю. А спершу скажу вам, як мені це спало на думку. Так ось, вранці, коли я був у рові, я помітив на стіні одну людину. Таке високе, обличчя в нього біле, волосся руде, а на вилицях плями антонова вогню.
  — А до чого тут Ейлвард?
  - Зараз побачите. Увечері, після нападу, я ходив тут з одним із наших навколо тієї маленької фортеці на пагорбі, хотів подивитися, чи немає там якогось слабкого місця. Дехто з них виліз на стіну і всіляко ганьбив нас, і серед них я помітив — кого б ви думали? — а ось того самого здоровила з блідим обличчям, рудим волоссям і антоновим вогнем на щоці. Що ви з цього робите, сквайр Найджел?
  — Що ця людина перейшла з великої фортеці до форту?
  — Певна річ, перейшов. На світі не може бути двох таких мічених. Тільки якщо він перейшов із замку до форту, то не по землі — між ними були наші.
  — Клянуся святим Павлом, мені зрозуміло, що хочеш сказати! — вигукнув Найджел. — Ти гадаєш, що між фортом і замком є підземний хід.
  - Я в цьому впевнений.
  — Отже, взявши маленький форт, ми зможемо пройти цим ходом і захопити велику фортецю.
  - Все може бути. І все ж таки це небезпечно. Адже в замку почують, що ми пішли на напад, і встигнуть загородити підземний хід і перебити полонених, перш ніж ми опинимося всередині.
  — Що ж ти пропонуєш?
  — Якби нам знайти, де проходить ця потерна, нам ніщо не завадило б її розкопати, і обидва вони — форт і фортеця — були б у наших руках, перш ніж супротивник зрозуміє, що ми вже там.
  Найджел від радості заплескав у долоні.
  — Клянусь Господом, чудовий план! Але, на жаль, Саймоне, я не знаю, як знайти те місце, під яким проходить потерна, і де її розкопувати.
  — Там у мене є селяни з лопатами, — відповів Саймон, — а з ними мої друзі Хардінг із Барнстебла та Джон із Заходу, вони чекають на нас зі своїм інструментом. Якщо ви, сквайр Найджел, згодні вести нас, ми готові ризикнути життям.
  «А що скаже Ноулз, якщо їхня спроба провалиться?» — майнуло в голові у Найджела, але цю думку відразу витіснила інша. Він не ризикуватиме, якщо не буде впевнений в успіху. А якщо вже ризикне марно, то там і складе голову. Віддавши її, він викупить свою помилку. А якщо, навпаки, спроба увінчається успіхом - що ж, тоді Ноулз простить його поразку під час взяття воріт. Словом, уже за хвилину всі сумніви залишилися позаду, і Найджел пробирався крізь темряву слідом за Чорним Саймоном.
  За табором на них чекали два копійники, і вчотирьох вони рушили далі. Незабаром у темряві пройшли силуети якихось людей. Небо було закрите хмарами, сіявся дрібний дощ, приховуючи від очей і замок і форт, але Саймон ще вдень відзначив потрібне місце каменем, і тепер вони знали, що якраз між ними.
  - Тут сліпий Андре? — спитав Саймон.
  - Так, добрий сер, я тут, - відповів голос.
  — Цей чоловік був колись багатий, всі його поважали, але розбійницький лорд його розорив, а потім виколов йому очі, і тепер він уже багато років живе у темряві й годується милостиною.
  — А як він допоможе нам, якщо він сліпий? - здивувався Найджел.
  — Завдяки сліпоті він і допоможе нам більше, ніж будь-хто інший, благородний сер, — відповів Саймон. — Адже часто трапляється, що коли людина втратила одне з почуттів, Господь надає більше сили тим, що залишилися. Ось і Андре — у нього така чутка, що він розрізняє, як по жилах дерев біжить сік чи пищить у норі миша. Він прийшов допомогти нам знайти хід.
  — І я знайшов його, — з гордістю відповів сліпий. — Я поставив тут мою палицю. Двічі, поки я лежав тут вухом до землі, я чув під собою кроки.
  — Сподіваюся, ти не помилився, старий? - кинув Найджел.
  Замість відповіді сліпець підняв палицю і двічі вдарив їм об землю: один раз праворуч, другий — ліворуч. За першим лунав короткий глухий звук, за другим — протяжний гул.
  - Чуєте? - сказав сліпий. — Хіба я помиляюсь?
  - Ми тобі дуже зобов'язані, - сказав Найджел. — Хай селяни починають копати, тільки якомога тихіше.
  А ти, Андрію, притисніть вухом до землі: якщо внизу хтось піде — попередиш.
  І так, під косим дощем, у темряві купка людей взялася до роботи. Сліпий мовчки лежав, притулившись вухом до землі, і двічі легким свистом давав знати, що треба припинити роботу, хтось проходив по потерні. За годину вони рилися до кам'яної арки, яка, мабуть, була зовнішньою частиною склепіння. Прикра перешкода! На те, щоб вийняти камінь, піде багато часу, а якщо вони не закінчать роботу до світла, все їхнє підприємство стане безнадійним. Англійці кинджалом розколупали розчин, що скріплював каміння, і нарешті зуміли вийняти невеликий камінь і підібратися до решти. Незабаром біля їхніх ніг розкрилася чорна діра, що темніше оточувала їх ночі, і мечі не діставали до її дна. Хід було відкрито.
  - Я полезу першим, - оголосив Найджел. — Допоможіть мені спуститися.
  Солдати опустили його на довжину витягнутих рук, потім відпустили і чули, як він благополучно став додолу — під ними. І відразу сліпець з тривожним криком скочив на ноги.
  — Я чую кроки, — сказав він. — Вони ще далеко, але наближаються.
  Саймон просунув голову в дірку і пошепки спитав:
  - Сквайре Найджел, вам мене чути?
  - Чути.
  — Андрій каже: сюди йдуть.
  — Тоді закрийте дірку. Швидше швидше. Над діркою розстелили плащ, тож ніякий відблиск світла не насторожив би того, хто наближався тунелем. Щоправда, можна було побоюватися, що він чув, як спустився Найджел, але незабаром стало ясно, що його ніщо не насторожило: Андре запевнив, що він продовжує шлях. Тепер і Найджел чув далеко його кроки. Якщо він іде зі смолоскипом — все зникло. Але кроки наближалися, а ніякого мерехтіння світла не було видно.
  Найджел, затамувавши подих, з кинджалом у руці, притулився до слизової стіни і в душі підносив молитву подяки всім своїм святим покровителям. А кроки наближалися. У темряві юнак уже чув нерівний подих. У той момент, коли мандрівник порівнявся з ним, Найджел зі спритністю тигра стрибнув на нього. Почувся слабкий здивований вигук і більше ні звуку: рука сквайра мертвою хваткою стиснула горло притисненого до стіни розбійника.
  - Саймон! Саймоне! — голосно покликав Найджел.
  Плащ зняли.
  — Маєш мотузку? Або зв'яжіть пояси. В одного з селян знайшлася мотузка, і незабаром Найджел схопив її кінець. Він прислухався; у проході не було жодної душі. На мить він відпустив горло полоненого. І тут же той почав виливатися в благаннях і проханнях. Він гойдався, як лист на вітрі. Найджел притиснув кінчик кинджала йому до лиця і велів мовчати. Потім пропустив мотузку під пахви і зав'язав її.
  — Тягніть, — прошепотів він, і на хвилину сіре отвір у нього над головою потемніло.
  - Він тут, добрий сер, - подав голос Саймон.
  — Тепер знову кидайте мотузку і тримайте міцніше. За хвилину Найджел уже стояв серед людей, що стовпилися навколо полоненого. Розгледіти його в темряві не було жодної можливості, а висікти вогонь вони боялися.
  Саймон грубо обмацав його і відчув під рукою жирне, гладко виголене обличчя і плащ із грубого сукна, що доходив до кісточок.
  - Хто ти? — спитав він пошепки. — Говори правду, тільки тихо, якщо не хочеш замовкнути назавжди.
  У бранця зуб на зуб не потрапляв від холоду і страху, але все-таки він пробурмотів:
  - Я не розмовляю англійською.
  — Тоді говори французькою, — наказав Найджел.
  — Я священик, служу Господеві. Якщо ви зі мною щось зробите, на вас ляже прокляття святої церкви. Відпустіть мене, я поспішаю до тих, кого треба сповідати та причастити. Якщо вони помруть у гріху, їхнє прокляття ляже на вас.
  — Як же вас звати?
  - Дон П'єр де Серволь.
  — Де Серволь, священику? Це ви роздмухували жаровню, коли мені випалювали очі! - Закричав Андре. — З усіх чортів пекла це найпідліший. Друзі, друзі, якщо я допоміг вам чимось сьогодні ввечері, я прошу лише однієї нагороди — віддайте мені цю людину.
  Але Найджел відштовхнув сліпого.
  — На це зараз нема часу, — відрізав він. — Тепер слухай, піп, якщо ти справді слуга церкви, — ні ряса, ні тонзура не врятують тебе, надумай ти нас обдурити. У нас тут справа, і ми її зробимо, хоч би чого це коштувало. Відповідай і говори тільки правду, інакше ця ніч скінчиться тобі погано. Яку частину фортеці веде цей прохід?
  — У нижній льох.
  — А що там наприкінці?
  - Дубові двері.
  - Вона замкнена?
  - Так.
  — А як би ти зайшов?
  - У мене є пароль.
  — Хто має відчинити двері?
  — Там усередині є стражник.
  - А що там далі? За ним?
  — Далі тюремні камери та тюремники.
  — Хто ще зараз не спить?
  — Тільки вартовий біля воріт і ще один на стіні.
  - Пароль? Полонений мовчав.
  - Пароль, друже!
  Холодні кінчики двох кинджалів уперлися священикові в горло, але він мовчав.
  — Де сліпий? - Запитав Найджел. — Іди сюди, Андрію, і можеш робити з ним усе, що хочеш.
  - Не треба, не треба, - захникав священик, - нехай він не підходить до мене. Врятуйте мене від сліпого Андре. Я все скажу.
  - Тоді швидко - пароль?
  - Benedicite [57] .
  - Тепер у нас є пароль, Саймон. Пішли до замку! — вигукнув Найджел. — Селяни покаравулять попа і спонукають тут на випадок, якщо нам знадобиться подати звістку.
  - Ні, благородний сер. Ми можемо зробити ще краще, — озвався Саймон, — ми візьмемо попа з собою, щоб стражники впізнали його за голосом.
  - Дуже добре, - погодився Найджел. — А тепер помолимося, адже ця ніч може стати для нас останньою.
  Він і три копійники стали під дощем на коліна і піднесли свої нехитрі молитви. Саймон і тут не випускав із рук зап'ястя священика.
  Священик пошарив за пазухою і щось вийняв.
  — Це серце святого угодника Еногат, — сказав він. — Можливо, воно полегшить ваші душі і зніме з них прокляття, якщо ви захочете потримати його в руках.
  Четверо англійців по черзі потримали в руках срібну скриньку і благоговійно приклали до неї губи. Потім підвелися. Першим поліз у дірку Найджел, за ним Саймон, потім священик, якого Найджел і Саймон одразу схопили. Слідом спустилися копійники. Не встигли вони відійти від пролому, як Найджел зупинився.
  — За нами хтось ще спустився, — пошепки сказав він.
  Вони прислухалися, але позаду не пролунало ні шепоту, ні шереху. Вони зволікали хвилину-другу, а потім знову рушили вперед. Дорога здавалася нескінченною, хоча насправді пройти довелося всього кілька сотень ярдів, перш ніж вони побачили, що прохід перегороджує двері, через які пробивається жовте світло. Найджел постукав у неї кулаком.
  Пролунав скрип засувів, і голосний голос спитав:
  - Це ти, піп?
  - Я тремтячим голосом відповів бранець, - відкрий, Арнольд.
  Голосу його виявилося достатньо, пароль не знадобився. Двері відчинилися всередину, і в одну мить воротар був повалений додолу. Все сталося так стрімко, що чути було лише стукіт тіла, що впало, і нічого більше. Прохід залили потоки яскравого світла, і англійці мимоволі зупинилися, моргаючи очима.
  Перед ними відкрився кам'яний коридор, упоперек якого лежало тіло воротаря. По обидва боки коридору було по дверях, і ще одна, забрана ґратами, виднілася в дальньому кінці його. У повітрі стояв якийсь дивний шум, якась низька гудіння, протяжні крики. Англійці здивувалися і прислухалися, намагаючись зрозуміти, що це таке, як раптом позаду них пролунав пронизливий крик. На землі безформною грудкою лежав священик; з його перерізаного горла лилася кров, а в глибину тунелю тікала, зігнувшись, голосно стукаючи по камені ціпком, якась чорна тінь.
  - Це Андре! — вигукнув Вілл із Заходу. - Він убив його.
  — Значить, це його я чув позаду нас, коли ми спустилися, — озвався Найджел. — Напевно, він ішов у темряві по п'ятах за нами. Боюся, що крик священика могли почути.
  — Навряд, — заперечив Саймон, — тут так кричать, що ніхто не зверне уваги. Давайте знімемо зі стіни лампу і подивимося, що це за бісове лігво.
  Вони були відчинили двері праворуч, але в обличчя їм ударив такий жахливий сморід, що вони одразу відсахнулися. Піднята Саймоном лампа висвітлила мавпоподібну істоту, яка металася і гримасувала в кутку; був то чоловік чи жінка, сказати було неможливо, але, мабуть, людина ця вже давно збожеволіла від самотності та страху. В іншій камері опинився сивобородий чоловік, прикутий до стіни; він безглуздо - тіло без душі - дивився в простір, але життя в ньому все-таки ще тепліло: коли вони відчинили двері, його невидячий погляд повільно звернувся у бік людей. Але дивний шум і протяжні крики йшли не з цих дверей, а з тих, що закривала кінець коридору.
  - Саймон, - сказав Найджел, - перш ніж йти далі, треба зняти з петель ось ці зовнішні двері. Тоді ми зможемо перекрити нею коридор і, у разі чого, утримуватимемося тут, доки не прийде підмога. А ти якнайшвидше повертайся до табору, — селяни витягнуть тебе через пролом, — вітай від мого імені сера Роберта і скажи йому, що, якщо він прибуде сюди з п'ятдесятьма воїнами, замок, напевно, буде взятий. Скажи, що ми вже закріпились усередині фортеці. А ще скажи, що я порадив би йому привести в рух наші загони перед брамою, щоб весь гарнізон зібрався там, поки ми займемо позиції в тилу. Іди, Саймоне, зараз не можна гаяти часу.
  Але копійник похитав головою.
  — Я привів вас сюди — я, благородний сер, тут і залишусь, хоч би що трапилося. А те, що ви кажете, правильно: тепер, коли ми зайшли так далеко, сер Роберт повинен знати, що тут готується. Іди, Хардинг, іди якнайшвидше і передай, що сказав благородний Найджел.
  Копійник неохоче вирушив виконувати доручення. Ті, що залишилися, чули звук його кроків і тихе брязкітування обладунків, поки вони не завмерли в глибині потерни. Потім усі троє підійшли до дверей у кінці коридору; вони мали намір почекати там, доки не підіб'ється підкріплення, але тут з-за дверей серед гомону і бурмотіння пролунали болючі крики. Кричав англієць. Вони добре помітили слова:
  — Заради Бога, хлопці, благаю, ковток води! У відповідь пролунав вибух сміху і звук важкого удару. При цих звуках кров гарячою хвилею прилила до голови Найджела, зашуміла у вухах, застукала в скронях. Бувають хвилини, коли палаюче людське серце має пересилити холодний розум солдата. Одним стрибком він подолав відстань до дверей, іншим прорвався крізь неї.
  Солдати не відставали від нього ні на крок. Сцена, що відкрилася їх очам, була така несподівана і жахлива, що на мить усі троє застигли на місці.
  Перед ними було велике склепінчасте приміщення, яскраво освітлене смолоскипами. У дальньому кінці його з ревом палало вогнище. Перед ним, прикуті до стовпів, стояли три роздягті доголи людини. Ланцюги були накладені так, що, хоч би скільки нещасні намагалися, вони не могли вийти з кола спекотної спеки. І все ж таки стовпи були досить далеко від вогню, так що, якщо у полонених вистачало сил безперервно пересуватися з місця на місце або повертатися, підставляючи полум'я то одну частину тіла, то іншу, справжніх опіків вони не отримували. Тому вони ніби танцювали перед вогнищем, безперервно кружляючи, підстрибуючи, кидаючись убік наскільки дозволяли ланцюги, стомлені до смерті, з чорними від спраги, розтрісканими мовами, позбавлені можливості хоч на мить зупинитися і відпочити від цього судомного танцю.
  Але ще більше вразило тих, що увійшли, що вони побачили по обидва боки приміщення, звідки й йшли глухі стогін і завивання, які вони почули ще за дверима. Уздовж стін розташовувалися великі бочки, у кожній сиділо по людині; їхні голови стирчали зверху. Усі вони безперервно рухалися, а в бочках хлюпалася і переливалася вода. Бліді, виснажені обличчя всі разом звернулися до відчинених дверей, і вигук здивування і надії змінив протяжні стогін відчаю.
  Тієї ж миті дві людини в чорному, що сиділи за флягою вина біля столу неподалік вогнища, схопилися на ноги і в німому подиві витріщилися на вторглися. Зволікання забрало у них останній шанс на порятунок. Посеред кімнати виднілися сходи, що вели до головних дверей.
  З швидкістю дикої кішки Найджел кинувся до неї і на один крок випередив вартових. Вони повернули до інших дверей, що вели в прохід, але Саймон і два інші копійники виявилися до них ближче. Два удари, два кинджали, що встромилися в тіло, що звиваються, і негідники, що виконували волю М'ясника, трупами лягли на підлогу власної бійні.
  Які радісні крики і молитви подяки злетіли тут з безкровних губ в'язнів! Яке світло ненавмисної надії спалахнуло в змучених очах! І не встигни Найджел словом і жестом змусити їх замовкнути, цей божевільний хор міг би сполохати всю фортецю.
  Він відчинив двері, що були у нього за спиною. Вгору, у темряву, вели гвинтові сходи. Він прислухався, але зверху не долинало жодного звуку. Зовні в замку залізних дверей стирчав ключ. Найджел витягнув його і повернув зсередини. Тепер зайнятим позиціям ніщо не загрожувало, і вони могли зайнятися нещасними в'язнями. Декілька ударів — і ланцюги з тих, хто танцював перед осередком, були збиті. З якимось хрипким радісним карканням вони кинулися до бочок із водою, в яких сиділи їхні товариші, і, опустивши, як коні, голови у воду, пили та пили. Тих же неприватних, хто був у бочках, навпаки, одразу витягли з води. Бліді, набряклі, вони тремтіли від холоду, і коли з них збили ланцюги, онімілі ноги відмовилися їм служити — вони потрапляли на підлогу і, звиваючись, мов черв'яки, намагалися підповзти до Найджела, щоб поцілувати йому руку.
  У самому кутку лежав Ейлвард, з нього стікала вода; він знесилився від холоду і голоду. Найджел підбіг і підняв йому голову. На столі все ще стояв глечик вина, з якого пили два стражники. Найджел підніс його до губ лучника, і той зробив великий ковток.
  - Тобі краще, Ейлвард? — спитав сквайр.
  — Краще, краще, але будь я проклятий, якщо ще хоч раз у житті доторкнуся до води! А ось бідолаха Дікон помер, і Стівен теж - їх убив холод. Я сам промерз до мозку кісток. Дозвольте мені спертися на вашу руку, я хочу до вогню, треба розігріти замерзлу кров, щоб вона знову побігла по жилах.
  Дивне це було видовище: двадцять голих солдатів, що скупчилися півколом на підлозі перед осередком і простягають прямо до полум'я тремтячі руки. Невдовзі, проте, мови їх відтанули, і вони почали навперебій розповідати, що з ними сталося, розповідь постійно переривалася радісними вигуками і словами подяки святим, які послали їм визволення. За весь час, що вони пробули в полоні, у роті не побувало ні крихти їжі. М'ясник запропонував їм приєднатися до його гарнізону та зі стін фортеці обстрілювати своїх товаришів. Вони відмовилися, і тоді він відібрав трьох із них для страти.
  Решту затягли в підземелля, куди за ними пішов і грізний тиран. Кожному поставили одне-єдине питання — гаряче воно за вдачею чи холодне? І били доти, доки не отримали відповіді. Трьох, хто зізнався, що вони холодні, прирекли на катування вогнем. Решту, яка відповіла, що натура в них палка, засудили до мук у холодній воді. Час від часу цей диявол у людській подобі приходив у підземелля, щоб насолодитися їхніми стражданнями і дізнатися, чи готові вони тепер служити йому. Троє погодилися, і їх забрали. Решта була тверда, і двоє навіть заплатили за це життям.
  Ось що дізналися Найджел і його товариші, поки нетерпляче чекали на прибуття Ноулза з солдатами. Раз у раз кидали вони в темряву потерні неспокійні погляди, але в глибині не видно було мерехтіння світла, не чути брязкання зброї. Потім раптом до вух їх долинув гучний, розмірений звук — глухий металевий дзвін, важкий, повільний; поступово він посилювався, і стало ясно, що коридором рухається латник. Нещасні, що відігрівалися біля вогнища, зовсім ослаблі від голоду і мук, збилися в купу і, звернувши побілілі, злякані обличчя в бік ходу, з жахом дивилися на двері.
  - Це він! — шепотіли їхні безкровні губи. - Це М'ясник!
  Найджел підбіг до дверей і прислухався. Жодних інших кроків чути не було. Впевнившись у цьому, він легенько повернув у замку ключ. Тієї ж миті зовні пролунало бичаче ревіння.
  - Ів! Бертран! Ви що, не чуєте, що я йду, п'яниці прокляті! Доведеться вам самим охолодити голови в бочках, чортові негідники! Що? Ви й тепер мене не чуєте? Відчиняйте, пси погані! Кому говорю — відкривайте!
  Він зірвав засув, ударом ноги широко відчинив двері і ввалився всередину. На якусь мить він застиг на місці, немов жовта бронзова статуя, з подивом дивлячись на порожні бочки та купу голих тіл на підлозі. Потім, заревівши, як лев, що трапився в пастку, стрімко повернувся до дверей, але вони вже зачинилися, і перед ними виросла постать Чорного Саймона. Він дивився на М'ясника, і на похмурому обличчі його грала глузлива усмішка.
  М'ясник безпорадно озирнувся, — якщо не рахувати кинджала, він був зовсім беззбройний. Потім погляд його впав на червоні троянди Найджела.
  — Ви людина благородної крові, ви маєте герб, — вигукнув він, — я здаюся вам!
  — Я не візьму вас у полон, брудний негідник, — відповів Найджел. — Беріть зброю та захищайтеся. Саймоне, дай йому свій меч!
  — У жодному разі це безумство, — різко заперечив копійник. — З чого це я даватиму осідати?
  — Дай йому меч, говорю. Я не можу просто так холоднокровно зарізати його.
  - Зате я можу! — заволав Ейлвард, що приповз від осередку. — Хлопці, присягаюсь своїми десятьма пальцями, хіба він не навчив нас, як розігрівати холодну кров?
  І вони накинулися на М'ясника, наче зграя вовків. Він відразу опинився на підлозі, на нього навалилася дюжина божевільних голих солдатів. Найджел марно намагався відтягнути їх від тіла, — перенесені муки і голод зовсім позбавили їх розуму. З очима, що зупинилися, запалими дибки волоссям, скрегочучи зубами від люті, вони рвали і терзали повалене тіло. Під їхніми ударами М'ясник вив, звиваючись, мов розчавлений хробак. Потім вони схопили його за щиколотки, з брязкотом і гуркотом протягли по підлозі до осередку і кинули у вогонь.
  Найджел побачив, як бронзова постать викотилася з полум'я і намагалася стати на коліна, але її знову схопили і закинули назад у середину вогнища. Юнака всього пересмикнуло, і він поспішно відвернувся. В'язні, волаючи від радості і ляскаючи в долоні, стусанами заштовхували М'ясника у вогонь, щойно вдавалося виповзти. Нарешті його обладунки так розжарилися, що до них не можна було більше торкнутися. Тепер тіло було нерухоме й лежало, рдячи, а голі люди, як божевільні, танцювали перед вогнищем.
  Саме в цей час підійшло підкріплення: у потерні засяяли вогні, заблищали обладунки. Підземелля наповнилося озброєними людьми, а зовні долинули крики і галас — почався хибний штурм воріт. Ноулз і Найджел швидко вивели своїх людей із підземелля та захопили двір. Варта біля воріт, захоплена зненацька, покидала зброю і попросила пощади. Ворота відчинилися, в них ринули нападники, а за ними і сотні розлючених селян. Багато розбійників загинули в бою, інших просто перебили; в живих не залишився ніхто, тому що Ноулз заприсягся не пощадити жодної душі. Вже займався день, коли останній розбійник, який сховався, був вигнаний зі свого притулку і вбитий. З усіх боків чулися крики і крики солдатів, які виламували або рубали двері, що вели в комори та скарбниці. Там і там виникали звалища, що супроводжувалися радісними криками: те, що було награбовано за одинадцять років — золото та коштовності, шовку та оксамит, стало тепер здобиччю переможців.
  Керували пошуками врятовані бранці — їх уже нагодували та одягли. Найджел, спершись на меч, стояв біля воріт і бачив, як по двору пробіг Ейлвард із двома величезними пакунками в руках — одним за спиною і ще одним, невеликим, у зубах. Біля свого молодого пана він зупинився на мить і кинув маленький пакунок на землю.
  — Клянусь усіма своїми десятьма пальцями! Як чудово, що я пішов на війну, про краще життя не можна і мріяти! - прокричав він. — Тут у мене вистачить подарунків на кожне дівчисько в Тілфорді, та й батькові не доведеться більше боятися пики уеверлійського ризничого. А ви що, сквайр Лорінг? Не річ це, що ми збираємо врожай, а ви, хто його посіяв, підете з порожніми руками. Будь ласка, благородний сер, візьміть ці речі, а я піду і наберу ще собі.
  Але Найджел усміхнувся і похитав головою.
  — Ти отримав те, чого прагнуло твоє серце, а я, схоже, те, чого прагнуло моє, — відповів він.
  Цієї хвилини до нього з простягнутою рукою підійшов Ноулз.
  — Я повинен просити пробачення, Найджел, — сказав він, — недавно я погарячкував і наговорив зайвого.
  — Що ви, сер, я ж справді був винен.
  — Тим, що ми стоїмо тут, усередині фортеці, я завдячую лише вам. Я доповім про це королю та Чандосу. Що я ще можу зробити, щоб довести вам, наскільки високо я вас ціную?
  Сквайр почервонів від насолоди.
  — Ви надішлете додому вісника, щоб повідомити про все це, славний сер?
  — Звичайно, я маю це зробити. Тільки не кажіть мені, Найджело, що ви самі хочете бути цим вісником! Просіть про щось інше, вас я не можу відпустити.
  — Визволи Боже! — вигукнув Найджел. — Клянуся святим Павлом, я не такий боягуз і ганебний раб, щоб залишити вас, коли попереду стільки сутичок. Просто мені потрібно послати з вашим гінцем свою звістку.
  - Кому?
  — Леді Мері, дочка старого сера Джона Баттесторна, що живе неподалік Гілдфорда.
  - Але вам доведеться написати листа, Найджел. Вітання, які лицар посилає своїй дамі, мають бути під печаткою.
  — Ні, ні, він може передати моє послання усно.
  — Добре, я скажу йому, бо він їде сьогодні вранці. Що він повинен передати вашій дамі?
  — Нехай він передасть їй мій уклін і скаже, що вдруге свята Катарина була нам другом.
  
  
  Розділ XXII
  Як Робер де Бомануар прибув Плоермель
  Того ж дня Роберт Ноулз зі своїми людьми вирушив далі; по дорозі вони не раз оберталися назад, щоб знову поглянути на два чорні стовпи диму, один густіший, другий зовсім тонкий, що здіймалися над замком і фортом Ла Броїньєр. Лучники та копійники тягли на спині величезні пакунки зі здобиччю, і, дивлячись на них, Ноулз тільки похмурів обличчям. Він із задоволенням наказав би кинути все це на дорозі, але колишній досвід казав, що відібрати у таких людей кров'ю здобуте добро — все одно, що намагатися відібрати напівобгризену кістку у ведмедя. Втішало його лише те, що до Плоермеля залишалося всього два денні переходи, а там, як він сподівався, похід і закінчиться.
  Вночі вони розтрощили табір у Мороні, де замок утримував невеликий англо-бретонський гарнізон. Лучники зраділи зустрічі із співвітчизниками, і ніч пройшла весело — пили вино, грали в кістки, а прислужували їм бретонські дівчата, тож до ранку тюки солдатів стали набагато легшими, та й взагалі більша частина видобутку з Ла Броїньєра залишилася у чоловіків і жінок Морона. Наступного дня шлях загону йшов уздовж берегів мальовничої повільної річки, а ліворуч, наскільки хапало око, тягнувся хвилюючий ліс. Нарешті надвечір з'явилися вежі Плоермеля, і на тлі темного небосхилу воїни побачили червоний англійський хрест, що лунав за вітром. Річка Дюк, берегом якої йшли англійці, була така блакитна, а береги її такі зелені, що могло здатися, ніби вони знову у себе вдома і йдуть рідними берегами Темзи біля Оксфорда чи Трента в Середній Англії. Але коли стемніло, з лісу то тут, то там почало долинати вовче виття — нагадування про те, що в цих землях йде війна. Люди вже багато років поспіль займалися жорстоким винищенням один одного, і тепер дикі звірі, які колись були предметом полювання, розмножилися настільки, що навіть на міських вулицях не можна було почуватися в безпеці — вовки та ведмеді, якими кишили навколишні ліси, постійно робили криваві. набіги на людські поселення.
  У сутінках загін увійшов до зовнішніх воріт Плоермеля і розбив табір на широкому дворі замку. У той час Плоермель був головним оплотом англійців у Середній Бретані, так само, як Енбон — у Західній. У ньому стояв гарнізон у п'ятсот чоловік під керівництвом старого воїна Річарда Бемброу, суворого нортумберлендца, який пройшов жорстоку школу війни у прикордонних сутичках. Йому довелося побувати в походах у найнеспокійніших місцях Європи, він служив у військах, що відбивали набіги шотландців, і був здавна привчений до похідного життя.
  Однак останнім часом Бемброу не міг робити жодних серйозних дій, тому що колишні союзники його покинули, і тепер у нього залишалося лише три англійські лицарі та сімдесят солдатів. Крім них, під керівництвом у нього перебували бретонці, геннегаусці та кілька найманців-німців. Хоробрі за вдачею, як і всі німці, вони не були особисто зацікавлені в тому, що доводилося робити, і їх не пов'язували один з одним ні узи крові, ні традиції.
  Навколишні замки, особливо Жослен, навпаки, мали сильні гарнізони, що складалися з бретонських солдатів, натхнених спільним патріотизмом і сповнених бойового духу. Шалений Робер де Бомануар, сінешаль будинку Роганів, постійно набігав на Плоермель, так що місто і замок вдень і вночі боявся опинитися в облозі. Декілька невеликих загонів прихильників англійців вже були відрізані і перебиті до останньої людини, інші ж опинилися в кільці і тепер важко видобували в окрузі продовольство і фураж.
  У такому положенні гарнізон Бемброу знаходився і того березневого вечора, коли Ноулз і його люди повноводною річкою влилися у двір замку.
  Біля внутрішніх воріт, освітлених полум'ям факелів, на них чекав Бемброу, сухорлявий, сильний чоловік невеликого зросту з жорстким, зритим зморшками обличчям і маленькими чорними очима. Рухався він по-котячому швидко і м'яко. Поруч із ним стояв його зброєносець Крокварт, німець за походженням. Військова слава гриміла про нього по всьому світу, хоча, як і Роберт Ноулз, він починав із простого пажа. Зовні він був повною протилежністю Бемброу: високий, з неймовірно широкими плечима та ручищами, якими легко розгинав підкову. Рухався він повільно, немов уві сні, і тільки при сильному хвилюванні набув швидкості та жвавості; мрійливі блакитні очі і довге світле волосся надавали йому такого добродушного вигляду, що жодній людині, крім тих, хто бачив, як шалений і лютий цей залізний гігант у гущавині сутички, не могло спасти на думку, що в бою це справжній берсерк [58 ] . Низенький лицар і височенний зброєносець стояли поряд під аркою вежі, вітаючи прибулих, а натовп солдатів обіймав своїх товаришів, і одразу ж відводив їх геть, щоб нагодувати, а потім разом і повеселитися.
  У великій залі Плоермельського замку подали вечерю для лицарів та зброєносців. Разом з Бемброу і Кроквортом там були сер Х'ю Келвеллі, старий друг і сусід Ноулза - обидва вони були з Честера. Сер Х'ю був чоловік середнього зросту, з лляним волоссям, суворим сірим очима і неприємним довгоносим обличчям, яке перетинав шрам від удару меча. Серед присутніх були ще Жоффруа д'Арден, молодий бретонський сеньйор, сер Томас Белфорд, огрядний кремезний англієць із Середньої Англії, сер Томас Волтон, чий плащ із червоною ластівкою говорив про те, що він походить із суррейських Волтонів; Джеймс Маршал і Джон Рассел, молоді англійські сквайри, і двоє братів, Рішар і Південь Ле Гайар, у жилах яких текла гасконская кров. Крім них у залі знаходилося кілька зброєносців, які ще не встигли прославитися, а з новоприбулих — сер Роберт Ноулз, сер Томас Персі, Найджел Лорінг і ще два зброєносці, Еллінгтон і Парсонс. Все це суспільство зібралося за освітленим смолоскипом столом плоермельського сенешалю і від душі веселилося, бо всі знали: попереду на них чекають доблесні подвиги і слава.
  Але було серед них і одне сумне обличчя, воно належало людині, яка займала місце на чолі столу. Сер Роберт Бемброу сидів, оперши підборіддя на руку і не підводячи очей від скатертини, хоча навколо нього йшла жвава розмова і обговорювалися плани нових дій, які тепер можна було б зробити. Сер Роберт Ноулз був за негайний похід на Жослен, Келвелі вважав, що краще вирушити на південь, де були головні сили французів. Інші вважали, що треба вдарити на Ван.
  Бемброу похмуро і безмовно слухав спекотні суперечки, потім раптом перервав їх запеклим прокляттям; всі змовкли й обернулися на його бік.
  — Досить, панове! - вигукнув він, - ваші слова мені як ніж гострий у серці! Так, ми могли б зробити все, про що ви кажете, і навіть ще більше. Але ви прийшли надто пізно.
  - Занадто пізно? - перепитав Ноулз. — Що ви хочете сказати, Річарде?
  — На жаль, мені неприємно говорити про це, але, як не корисна для мене ваша парафія, ви самі і всі ваші славні воїни могли б спокійно повернутися до Англії. Коли ви підходили до замку, вам не зустрівся вершник на білому коні?
  - Ні, я нікого не бачив.
  — Він приїхав західною дорогою з Енбона. Жаль, що він не зламав собі шию раніше. Ще години не минуло з того часу, як він привіз мені послання, а тепер поскакав, щоб попередити гарнізон у Малетруа. Англійський і французький королі уклали на рік перемир'я, і кожен, хто його порушить, втратить життя і все майно.
  Перемир'я! Ось і кінець усім їхнім чудовим мріям. Воїни тупо дивилися один на одного, а Крокварт з такою силою гримнув кулаком по столу, що забрязкотіли кубки. Ноулз стиснув руки і сидів, скам'янівши, наче статуя, а в Найджела захолонуло серце. А як тоді йому здійснити третій подвиг? Адже він не може повернутись додому, не виконавши клятви.
  Однак, поки вони сиділи в похмурому мовчанні, звідкись із темряви долинув звук горна.
  Сер Річард здивовано підвів голову.
  — Після того, як підняли ґрати, ми зазвичай нікого не впускаємо, — сказав він. — Перемир'я не перемир'я, а сюди ніхто не повинен увійти, доки ми не перевіримо, хто це. Крокварт, займіться цією справою.
  Велетень германець вийшов із зали; коли він повернувся, все суспільство продовжувало сидіти в похмурій безмовності.
  - Сер Річард, - сказав він, - за воротами чекають славний лицар Робер де Бомануар та його зброєносець Гійом де Монтобан; їм треба поговорити з вами.
  Бемброу так і підхопився на стільці. Що хоче сказати йому цей шалений вождь бретонців, людина, по самі лікті обігріти кров'ю англійців? Навіщо він залишив свій притулок — фортецю Жослен і з'явився з візитом до своїх ворогів?
  — Вони озброєні? — спитав він.
  — Ні, при них немає жодної зброї.
  — Тоді впустіть їх та проведіть сюди. Тільки подвайте варту і вживіть всіх запобіжних заходів на випадок несподіваного нападу.
  На дальньому кінці столу відразу приготували місця для таких несподіваних гостей. Потім відчинилися двері і Крокварт за всіма правилами етикету сповістив про прибуття двох бретонців. Ті увійшли велично і гордо, як личить доблесним воїнам та знатним людям.
  Бомануар був високий смаглявий чоловік з чорним волоссям, як воронове крило, і довгою темною бородою. Він був сильний і стрункий, як молодий дуб. На гарному обличчі, єдиним недоліком якого були вибиті передні зуби, гарячим вогнем горіли чорні очі. Його зброєносець Гійом де Монтобан був теж високий на зріст, з худим, довгастим обличчям, різкими рисами і маленькими сірими очима, близько посадженими до довгого хижого носа. Відкрите обличчя Бомануара виражало лише вишукану люб'язність; в особі Монтобана, що теж випромінював люб'язність, можна було помітити і жорстокість, і вовча підступність. Увійшовши до зали, вони вклонилися, а маленький англійський сінешаль вийшов назустріч їм із простягнутою рукою.
  — Прошу милости, Робере, поки ви під цим дахом, — сказав він. — Але, сподіваюся, настане час, коли в іншому місці ми поговоримо з вами інакше.
  — Сподіваюся, Річарде, — відповів Бомануар. — Я мушу, однак, сказати, що ми в Жослені глибоко вас поважаємо і дуже вдячні вам і вашим людям за все, що ви зробили для нас. Про кращих сусідів, та ще й таких, що принесли б нам більше честі, ми не могли б і мріяти. Я чув, що до вас приєднався Роберт Ноулз зі своїми людьми, і нам важко думати, що наказ наших королів завадить нам помірятись силами.
  Тут обидва гості сіли на приготовлені для них місця і, наповнивши кубки, випили за здоров'я присутніх.
  - Ви кажете правду, Робере, - сказав Бемброу. — Якраз перед вашим приходом ми обговорювали все це і шкодували, що справа обернулася таким чином. А коли ви почули про перемир'я?
  — Учора надвечір був гонець з Нанта.
  - До нас вести прийшли сьогодні вранці з Енбона. На пакеті була печатка самого короля. Боюся, що цілий рік вам доведеться сидіти в Жослені, а нам у Плоермелі і як зуміємо вбивати час. Можливо, ми разом винищуватимемо вовків у лісі чи полюватимемо з соколами на березі Дюка.
  — Звичайно, ми так і вчинимо, Річарде, — відповів Бомануар, — тільки присягаюся святим Кадоком, здається мені, що за бажання ми зуміємо влаштуватися так, як буде на те наша добра воля, і водночас не порушимо наказу наших королів.
  Всі лицарі та зброєносці повернулися, так і пожираючи його очима. Бомануар обвів поглядом тих, що сиділи за столом: висохлого сенешаля, світловолосого гіганта, рум'яного юного Найджела, суворого Ноулза, жовтого, схожого на яструба, Келвелі — всі вони горіли одним і тим самим бажанням. Француз широко посміхнувся беззубим ротом і сказав:
  — Ну, я бачу, сумніватися в добрій волі ваших людей не доводиться, та я й був у цьому впевнений ще перед тим, як пішов до вас. А тепер подумайте: наказ стосується лише військових дій, а не викликів, поєдинків, лицарських сутичок тощо. Король Едуард і король Іоанн [59] - справжні лицарі, і ніхто з них не заважатиме джентльмену, який захотів би завоювати почесті або ризикнути своїм тлінним тілом заради прославлення своєї дами. Хіба це не так?
  Над столом здійнявся нетерплячий гомін.
  - Якщо ви як гарнізон Плоермеля виступите проти гарнізону Жослена, то всім стане ясно, що ми порушили перемир'я, і кара впаде на наші голови. А якщо між мною і ось тим, наприклад, молодим зброєносцем, у якого на обличчі написано, що він прагне слави, станеться приватна битва, а потім у сварку втрутиться інші — що ж, це не можна буде назвати війною, це наша особиста справа, і жодному королю не дано йому завадити.
  - Ну, Робере, все, що ви кажете, розумно і справедливо, - відповів Бзмброу.
  Бомануар з повним кубком у руці повернувся і перехилився у бік Найджела.
  — Як ваше ім'я, зброєносець?
  — Мене звуть Найджел Лорінг.
  — Я бачу, ви молоді і гарячі, і я вибираю вас, бо коли я був у ваших літах, я найбільше на світі хотів би, щоб вибір упав на мене.
  - Дякую вам, славний сер, - відповів Найджел. — Для мене велика честь, що такий знаменитий лицар, як ви, зістане зі мною до поєдинку.
  — Але для сварки нам потрібна нагода. Так ось, Найджел, я п'ю за дам Бретані, найпрекрасніших і найчесніших на всьому білому світі, з яких найменш гідна набагато перевершує найкращих дам Англії. То що ви скажете, юний сер?
  Найджел вмокнув палець у свій кубок і, перегнувшись через стіл, притиснув його до руки бретонця, залишивши на ній вологий відбиток.
  — Вважайте, що я хлюпнув вино вам в обличчя, — відповів він.
  Бомануар витер червону краплю і схвально посміхнувся.
  - Відмінна відповідь, - похвалив він. — До чого псувати мою оксамитову куртку, як зробили б багато запальних дурнів! Мені здається, молодий сер, ви далеко підете. А тепер хто ж вплутається в сварку?
  Ті, що сидять за столом, відповіли глухим ревом. Бомануар оглянув їх і похитав головою.
  — На жаль, — сказав він, — вас тут лише двадцять, а в мене в Жослені тридцять чоловік, і всі рвуться до слави, тож якщо я повернуся тільки за двадцятьма, то буде багато скривджених. Прошу вас, Річарде, якщо ми доклали стільки зусиль, щоб зробити цю справу, зробіть усе, що можете. Невже вам не знайти ще десятьох?
  — Чому ж, але не благородної крові.
  — Це не має значення, аби вони хотіли битися.
  — Не сумнівайтеся, замок сповнений стрільцями та копійниками, які із задоволенням візьмуть участь у бою.
  — Тоді заберіть десять чоловік. Але тут вперше відкрив рота тонкогубий зброєносець з вовчим обличчям:
  — Лучників не можна допускати, сеньйоре.
  — Я нікого не боюсь.
  — Ні, славний сеньйоре, подумайте гарненько, адже ми влаштовуємо випробування зброєю, коли людина йде проти людини. А ви бачили англійських лучників і знаєте, які у них швидкі та міцні стріли, подумайте тільки, якщо проти вас стане десять стрільців, може статися, що половина наших буде перебита, перш ніж дійде до рукопашної.
  — Клянуся святим Кадоком, Гійом, я думаю, ти маєш рацію! — вигукнув бретонець. — Якщо ми хочемо, щоб цей бій залишився в людській пам'яті, не треба ні ваших лучників, ні наших арбалетників. Лише сталь на сталь. Що ви на це скажете?
  — Звичайно, якщо ви так хочете, ми можемо виставити і десять копійників, щоби сили були зовсім рівні. Отже, всі знають, що ми б'ємося не через чвари між Англією і Францією, а тому, що ви і сквайр Лорінг посварилися через дам. А час?
  - Тепер же.
  — Так, звичайно, прямо зараз, а то не дай Боже, прибуде ще гонець і такий бій теж заборонять. Ми будемо готові зі сходом сонця.
  — Ні, краще на день пізніше, — знову втрутився бретонський зброєносець, — порахуйте, сеньйоре, адже трьом копійникам із Раданека потрібен час на дорогу.
  — Вони не з нашого гарнізону і не братимуть участі у битві.
  — Але, славний сеньйоре, з усіх копійників Бретані…
  — Ні, Гійом, ні на годину пізніше. Отже, завтра, Річарде.
  - А де?
  — Я помітив підходяще місце, коли їхав сюди сьогодні ввечері. Якщо переправитися через річку і піти полем в'ючною стежкою у бік Жослена, на півдорозі, на самому краю рівного, чистого луки, росте могутній старий дуб. Ось там і зустрінемося завтра опівдні.
  - Вирішено! - Вигукнув Бемброу. - Тільки прошу вас, Роберте, не вставайте. Ще рано, і скоро подадуть прянощі та вино. Будь ласка, залишайтеся з нами. Якщо ви бажаєте послухати нові англійські пісні, думаю, ці панове принесли їх із собою. Для когось із нас сьогоднішній вечір буде останнім, то давайте візьмемо від нього все, що він може нам дати.
  Але доблесний бретонець похитав головою.
  — Це справді для багатьох останній вечір у житті, — озвався він, — і треба, щоб мої товариші знали про це заздалегідь. Самому мені священик не потрібен: я не думаю, щоб тому, хто завжди чинив, як належить лицарю, на тому світі доведеться погано, але інші можуть думати інакше, їм може знадобитися час, щоб помолитися і покаятися. Прощайте, шановні пані, я п'ю останній кубок за зустріч у старого дуба.
  
  
  Розділ XXIII
  Як тридцять жосленців зустрілися
  з тридцятьма плоермельцями
  Всю ніч у Плоермельській фортеці стояли стукіт і брязкіт — гарнізон готувався до бою. Зброярі кували, клепали, підточували, підганяючи обладунки для поєдинників. На стайнях конюхи оглядали і чистили величезних бойових коней, а в каплиці уклінні лицарі та зброєносці полегшували душу, сповідаючись старому батькові Бенедикту.
  Тим часом у дворі стовпилися копійники, і з них відбирали добровольців, доки не зупинилися на десяти найкращих воїнах. Чорний Саймон теж потрапив у їхнє число, і похмуре обличчя його засяяло від радості. Крім нього взяли молодого Ніколаса Дегзуорта, благородного шукача пригод, який припадав племінником знаменитому серу Томасу, німця Вальтера, Гюльбіте, сільського велетня, від чийого величезного тіла можна було багато чого очікувати, не підведи його неповороткий мозок, Джона Олкока, Робіна Ейка. Разом із ще трьома вони доповнили загін до потрібних тридцяти осіб. Стрілки ж, дізнавшись, що ніхто з них не візьме участі в битві, зчинили шум і лайку, але робити було нічого — користуватися луками не дозволили ні тій, ні іншій стороні. Правда, багато лучників чудово володіли і мечем і сокирою, але не звикли битися у важких обладунках, а легкі обладунки в майбутній рукопашній неминуче прирекли б їх на швидкий кінець.
  За годину до полудня, четверту середу Великого посту, в рік від Різдва Христового 1351-ї воїни Плоермеля виїхали з воріт замку і перейшли міст через Дюк. Попереду їхав Бемброу зі своїм зброєносцем. Крокварт сидів на могутньому жеребці і тримав прапор Плоермеля — чорний лев з прапором, що стояв на задніх лапах на горностаєвому полі. За ним прямували Роберт Ноулз і Найджел Лорінг, а поряд з ними - супроводжуючий, який ніс лицарський прапор із чорним вороном. Далі їхали сер Томас Персі, над ним майорів прапор із блакитним левом, і сер Х'ю Келвелі — на його прапорі була срібна сова; слідом за ним могутній Белфорд віз на цибулі сідла важку шістдесятифунтову булаву, а поряд їхав сер Томас Волтон, лицар із Суррея. За ними рухалися четверо доблесних англо-бретонців - Перро де Комлен, Ле Гайар, д'Апремон і д'Арден; вони виступали проти своїх співвітчизників, бо були прихильниками графині де Монфор. Над ними майорів її зубчастий срібний хрест на блакитному полі. Замикали колону п'ять німецьких та генегауських найманців, височенний Гюльбіте та копійники. Усього в загоні було двадцять чоловік англійської крові, четверо - бретонської, і шість - німецької.
  Ось такі воїни їхали полем до старого дуба. Південне сонце грало на обладунках, над ними майоріли прапори, а могутні бойові коні били копитами і скидали голови. Позаду нескінченним потоком йшли сотні лучників і копійників; у них завбачливо відібрали зброю, щоб майбутня невелика сутичка не перетворилася на загальне побоїще. З ними йшли і городяни обох статей, торговці вином і всякою їжею, зброярі, конюхи та герольди, а також хірурги, щоб допомагати пораненим, і священики, щоб відпускати гріхи вмираючим. Натовп запрудив всю дорогу, але, крім того, з усіх боків до місця битви поспішав різний люд — піші й кінні, чоловіки й жінки, шляхетні й простолюдини.
  Шлях був недовгий: незабаром, пройшовши полями, вони побачили величезний старий дуб, що розтягнув довгі криві безлисті сучки в кутку рівної зеленої луговини. Дуб здавався чорним від навколишніх селян, що обліпили його гілки, та на землі навколо нього зібралася темрява людей; вони шуміли і галасували, як граки в грачовику перед заходом сонця. При наближенні англійців натовп закричав і заволав — вся округа дружно ненавиділа Бемброу, тому що він вибивав з народу гроші на справу Монфорів, вимагаючи з кожної парафії відступну і жорстоко обходячись з тими, хто відмовлявся платити. Уроки, отримані на шотландському кордоні, не додали англійцям м'якості та поштивості в поводженні. Воїни спокійно продовжували шлях, не звертаючи уваги на насмішки, що сипалися на них, зате лучники повернули до горлопанів і жваво заткнули їм ковтки. Після цього вони самочинно взяли він обов'язки охоронців порядку і відтіснили натовп до краю поля. Там вона і стояла щільною широкою стрічкою, а все поле було вільне для майбутньої битви.
  Бретонські лицарі ще не прибули, і англійці, прив'язавши коней з одного боку луговини, зібралися навколо командира. У кожного на грудях висів щит, а списи були вкорочені до п'яти футів, тож ними було зручніше користуватися в пішому бою. Крім списа у кожного на боці висіла або меч, або бойова сокира. З голови до ніг воїни були закуті в броню, а на гребенях шоломів і плащах виднілися емблеми, щоб можна було легко відрізняти своїх від чужих. Поки що забрала було піднято, і всі весело розмовляли один з одним.
  — Клянусь святим Данстеном! — вигукнув Персі, ляскаючи один об одного латними рукавичками і притупуючи ногами, закутими в сталь. — Скоріше за справу, бо в мене зовсім застигла кров!
  — Нічого, ви ще встигнете розігрітися, перш ніж усе скінчиться, — обізвався Келвелі.
  — Або похолонути назавжди. Якщо я виберуся звідси живим, в енікській каплиці затепляться свічки і благовіст рознесеться по всій окрузі, але що б не трапилося, любі панове, турнір цей нас прославить і допоможе нам в інших справах. І кожен із нас, якщо йому пощастить залишитися в живих, гідно завоює славу.
  - Ви маєте рацію, Томасе, - зауважив Ноулз, підтягуючи пояс. — Сам я не люблю таких турнірів під час війни, бо негідно воїну більше думати про власні задоволення та славу, ніж про справу короля та благо армії. Але під час перемир'я це найкращий спосіб провести день. А ви, Найджел, чому мовчите?
  — Я дивився у бік Жослена, славний сер. Адже він лежить за тим лісом? А там не видно ні того люб'язного пана, ні всіх інших. Буде дуже шкода, якщо щось їм завадить.
  Х'ю Келвелі засміявся.
  — Вам нема чого боятися, юний сер, — сказав він. — Робер де Бомануар така людина, що якби довелося, він і один вийшов би проти нас усіх. Ручаюся, лежи він на смертному одрі, він все одно наказав би принести його сюди, щоб померти на зеленому полі лайки.
  - Це правда, Х'ю, - підтвердив Бемброу, - я добре знаю і його самого, і його людей. У всьому християнському світі не знайти тридцяти таких відважних і вмілих воїнів. Я теж думаю: сьогодні, хоч би що трапилося, на частку кожного з нас випаде багато слави та почестей. У мене в голові весь час сидить один віршик, його заспівала мені дружина якогось валлійського стрільця, коли я вдягнув їй на руку золотий браслет — ми тоді щойно взяли Бержерак. У її жилах текла давня кров Мерліна, і в неї теж був дар пророцтва. Вона сказала:
  Між дубом та річкою
  У сутичці ти, боєць лихий,
  Стародавній рід прославиш свій.
  От мені й здається, що я бачу той самий дуб, а там, позаду нас, тече річка. Напевно, це віщує нам удачу.
  Під час промови свого пана його велетень зброєносець ледве стримував нетерпіння. Займаючи підлегле становище, він, однак, був серед тих, що зібралися найдосвідченішим і найзнаменитішим бійцем. Тепер він безцеремонно втрутився у розмову.
  - Нам треба зайнятися справою, - подумати, яку вибрати позицію і як вести бій, а не балакати про Мерліна і слухати всякі бабині казки, - сказав він. — Сьогодні ми можемо довіритися лише силі власних рук та зброї.
  І мені треба знати, сер Річарде, які будуть ваші розпорядження на випадок, якщо ви падете в розпал бою.
  Бемброу повернувся до решти.
  — Якщо це трапиться, славні панове, я бажаю, щоб командування прийняв мій зброєносець Крокварт.
  Настала пауза: лицарі з досадою переглянулися. Мовчання порушив Ноулз:
  — Я виконаю вашу волю, Річарде, хоча, звичайно, нам, лицарям, прикро служити під керівництвом зброєносця. Втім, тепер не можна сваритись, на це немає часу; до того ж я чув, що Крокварт — людина гідна і хоробрий. І я присягаюся спасінням душі, що, якщо ви падете, визнаю його своїм командиром.
  — І я теж, Річарде, — приєднався Келвелі.
  - І я! - вигукнув Белфорд. — Послухайте, там якась музика! А от за деревами їхні прапори!
  Всі обернулися, спираючись на короткі списи, і мовчки витріщилися на жосленців, що виходили з лісу і прямували до дуба. Першими на узліссі з'явилися три герольди в плащах з бретонським горностаєм. Вони голосно сурмили в срібні труби. За ними на білому коні їхав чоловік велетенського зросту зі прапором Жослена в руках — дев'ятьма золотими бізантами на пурпуровому полі. Потім з'явилися воїни. Вони їхали по двоє в ряд, п'ятнадцять лицарів і п'ятнадцять зброєносців, кожен із своїм прапором. Позаду на ношах несли старого священнослужителя, єпископа Реннського; в руках він тримав святі дари та ялин, щоб дати вмираючим останню допомогу та втіху матері-церкви. Замикав процесію величезний натовп чоловіків і жінок із Жослена, Гегона та Еллеона і весь гарнізон фортеці, беззбройний, як і англійці. Голова французької колони досягла луговини, а хвіст тільки-но показався з лісу; коли кінець підтягнувся, воїни спішились і прив'язали коней до кіл на дальньому кінці поля; за цією лінією підняли прапор, і люди почали будуватися, поки не заслонили всю галявину, де щільною стіною стояли глядачі.
  Англійці уважно розглядали геральдичні знаки супротивника: тремтливі прапори і розкішні плащі говорили мовою, яку кожен з них легко розумів. Попереду був прапор Бомануара — блакитний зі срібними поясами. На другому прапорі, який тримав у руках маленький паж, було написано його девіз: «J'ayme qui m'ayme» [61] .
  — А чий це щит позаду нього — срібний із пурпуровими краплями? - Запитав Найджел.
  — Його зброєносця Гійома де Монтобана, — відповів Келвелі. — А там он молодий лев Рошфора і срібний хрест силач Дюбуа. Найкращих супротивників і бажати не можна. Дивіться, он блакитні кільця молодого Тінтіньяка, який у минуле свято врожаю вбив мого зброєносця Х'юберта. І нехай допоможе мені святий Георгій, сьогодні ще дотемна я йому помщуся.
  — Клянуся всіма трьома німецькими королями [62] , — буркнув Крокварт, — сьогодні нам доведеться напружити всі сили: я ніколи не бачив, щоб супротивник зібрав стільки чудових солдатів. Он той - це Ів Шерюель, бретонці прозвали його Залізним; а там — Каро де Бодега, з ним я теж не раз бився, у нього на пурпуровому щиті три гірські кола. А он — шульга Ален де Каране. Пам'ятайте, він завдає удару з того боку, що не прикрита щитом.
  — А от той невисокий міцний воїн, — спитав Найджел, — у нього чорний щит зі сріблом? Клянуся святим Павлом, він, здається, людина гідна, і битися з ним почесно: на зріст він, правда, не вийшов, зате в плечах коса сажень.
  — Це сеньйор Робер Рагенель, — озвався Келвелі, який уже давно служив у Бретані і добре знав бретонців. — Кажуть, він може забрати на плечах коня. Особливо бережіться ударів його сталевої булави: ще немає такої броні, що їх витримає. А ось і добрий Бомануар, отже, настав час починати.
  Бретонський воєначальник уже вишикував своїх бійців в одну шеренгу навпроти англійців і тепер, виїхавши вперед, тиснув руку Бемброу.
  — Клянуся святим Кадоком, Річарде, яка радісна зустріч! - вигукнув він. — Ми чудово придумали, як розважитись, не порушуючи перемир'я.
  - Так, Робер, - відповів Бемброу, - і ми вам дуже вдячні: я бачу, ви постаралися виставити проти нас гідних супротивників. І звичайно, якщо всім судилося загинути, мало які бретонські шляхетні будинки не будуть в жалобі.
  — Ні, серед нас немає нікого з високопоставлених бретонців. Ніхто з Блуа, Леонов, Роганів чи Конанов не бере участі у сьогоднішній битві. Але все ж таки ми — люди благородної крові, маємо герби і готові жертвувати життям заради наших прекрасних дам і з любові до шляхетних звичаїв лицарства. А тепер, Річарде, на яких умовах ви хотіли б сьогодні битися?
  — Доки одна зі сторін більше не витримає. Адже так рідко буває, щоб зібралося стільки відважних воїнів, ось нам і личить дізнатися одне одного краще.
  — Те, що ви кажете, Річарде, справедливе і благородне. Так ми й зробимо. А в іншому, тільки-но герольд сповістить про початок бою, кожен бореться, як йому завгодно. Якщо ж у сутичку втрутиться хтось із боку, його відразу повісять на цьому дубі.
  Бомануар відсалютував, опустив забрало і повернувся до своїх. Французькі поєдинники строкатою, блискучою лінією стояли, схиливши коліна, перед старим єпископом, який благословляв їх на подвиги.
  Герольди зробили коло по лузі, попереджаючи глядачів. Потім зупинилися біля двох загонів воїнів, які тепер вишикувалися один проти одного в дві довгі шеренги, розділені п'ятьма ярдами трави. Забрала вже були опущені, і кожен воїн з голови до ніг був закутий у метал: небагато — у рядну мідь, більшість — у блискучу сталь; лише у темній глибині шоломів похмурим вогнем горіли суворі очі. З хвилину супротивники стояли, злегка пригнувшись і бурав один поглядом.
  Потім із гучним «Allez!» [63] Герольд опустив підняту руку, і обидві шеренги, притягуючи ноги, швидко, наскільки дозволяли важкі обладунки, рушили назустріч один одному. Коли вони зійшлися на самій середині поля, пролунав оглушливий гуркіт і дзвін металу, ніби шість десятків ковалів разом ударили по ковадлах. І тут же несамовито заволали і загорлали глядачі, одні підбадьорюючи англійців, інші — французів. Крики все посилювалися і, нарешті, заглушили навіть шум битви.
  Противники так завзято рвалися в бій, що не минуло й кількох хвилин, як на полі все перемішалося, стрункі боротьби збилися в одну шалену гуркітливу юрбу, де кожен кидався з боку в бік, збивався то з одним, то з іншим, перед кимось. то відступав, когось тіснив сам, завдавав ударів, ухилявся від у відповідь, і все це з єдиною метою — вдарити списом чи сокирою всякого, кого побачить крізь вузький проріз забрала.
  Однак Найджел з його мріями про великий подвиг не пощастило. Йому була уготована доля всіх сміливців — він упав першим. Сповнений сміливості, він вибрав собі місце в шерензі майже навпроти Бомануара і кинувся прямо на бретонського воєначальника, пам'ятаючи, що початок сварки було покладено ними. Але перш ніж він досяг мети, його захопив вир товаришів, а оскільки він був легший за інших, його винесло геть з натовпу і кинуло в обійми Альона де Каране, бретонського бійця-шульги. Вони зіткнулися з такою силою, що обоє покотилися на землю. Найджел, легкий і моторний як кішка, першим скочив на ноги і вже схилився над бретонським зброєносцем, як раптом ззаду йому на голову обрушився нищівний удар булави могутнього карлика Рагенеля. Найджел застогнав і впав обличчям униз. З рота, носа та вух у нього ринула кров. Так він лежав, поки тривала велика битва, про яку мріяла його палка душа, і його бездушне тіло зневажали ноги і чужих і своїх.
  Втім, незабаром його помстили. Величезна залізна палиця Белфорда відразу повалила карлика додолу; щоправда, і Белфорд, своєю чергою, впав від стрімкого випаду Бомануара. Були хвилини, коли на землі виявлялося одразу чоловік дванадцять, але броня була така міцна, а щити та інші обладунки так добре оберігали від сильних ударів, що товаришам нерідко вдавалося підняти повалених на ноги, і ті могли продовжувати бій.
  Однак багатьом уже не можна було допомогти. Крокварт завдав удару мечем бретонському лицарю на ім'я Жан Руссоло і зрізав у нього наплічник, оголивши шию і верхню частину руки. Той спробував прикрити вразливе місце щитом, але оголена була права сторона, і йому ніяк не вдавалося дотягнутися до неї. Відступати йому теж не було куди — довкола був щільний натовп вояків. Якийсь час він ще примудрявся не підпускати супротивника близько, але відкрите біле плече було чудовою метою для будь-якої зброї, і зрештою чия сокира поринула по саму рукоятку в груди лицаря. Майже відразу ж другий бретонець, молодий зброєносець на ім'я Жоффруа Мелон, упав від руки Чорного Саймона, який знайшов у ворога слабке місце трохи нижче за пахву. Ще трьох бретонців — Івена Шерюеля, Каро де Бодега і Трістана де Пестів'єна, з яких першими двоє були лицарі, а третій — зброєносець, — вдалося відрізати від товаришів і звалити на землю, оскільки навколо були одні англійці, їм довелося вибирати між негайними. смертю та полоном. Вони віддали мечі Бемброу і відійшли вбік, з гіркотою стежачи за спекотною сутичкою, яка, то слабшаючи, то наростаючи, йшла по всьому полю. Всі троє були тяжко поранені.
  Бій тривав без перерви вже майже півгодини. Важкі обладунки, втрата крові, забиті місця і неймовірна напруга душі і тіла так виснажили воїнів, що вони ледве трималися на ногах і були більше не в змозі підняти зброю. Для того, щоб бій міг завершитися чиєюсь перемогою, його треба було на якийсь час зупинити. У натовп, пришпоривши коней, врізалися герольди.
  - «Cessez! Cessez! Retirez!» [64] - Кричали вони знесилені бійцям.
  Доблесний Бомануар потроху вивів двадцять п'ять чоловік, що залишилися, на вихідну позицію: вони тут же підняли забрала, кинулися на траву і, дихаючи важко, як втомлені пси, стали прати піт з налитих кров'ю очей. Паж приніс глечик анжуйського, і кожен осушив по чаші. Не доторкнувся до вина лише Бомануар — він суворо дотримувався великого посту і до заходу сонця не дозволяв собі приймати ні їжі, ні пиття. Він повільно обходив своїх людей, з запеклихся губ зривалися хрипкі слова підбадьорення: він казав, що в англійців майже всі бійці поранені, а деякі так важко, що ледве тримаються на ногах; що якщо бій і був поки не на їхню користь, то дотемна залишається ще п'ять годин, а за цей час багато може статися, перш ніж ляже останні з них.
  На місце бою кинулися слуги, щоб відтягнути двох убитих бретонців; кілька англійських лучників винесли Найджела. Ейлвард власноруч зняв продавлений шолом і розплакався, побачивши безкровне, помертвіле обличчя свого молодого пана. Однак він ще дихав, і лучники, уклавши його на траву біля самої річки, почали приводити його до тями, поки нарешті вода, яку лили йому на чоло, і свіжий вітер не вдихнули життя в його покалічене тіло. Він важко дихав, насилу втягуючи повітря, але, хоч щоки його трохи порозвів, пам'ять все ще не поверталася до нього, він не чув ні криків натовпу, ні галасу бою, який знову вели його товариші.
  До перерви в англійців закривавлених і бездиханих було не менше, ніж у французів, але живими все ще залишалося двадцять дев'ять чоловік. Щоправда, серед них не знайшлося б і дев'яти, які зовсім не постраждали, а деякі так ослабли від втрати крові, що ледве могли встати. І все ж, коли нарешті пролунав сигнал, що закликав до продовження бою, ні з того, ні з іншого боку не знайшлося жодного, хто не піднявся б на ноги і не поплутався б, хитаючись, уперед, назустріч ворогові.
  Початок другої сутички виявився для англійців невдалим. Бемброу, як і всі інші, під час перепочинку підняв забрало, але потім, поглинений множинними турботами, не приладнав його як годиться, так що між ним і налобником залишився зазор майже в дюйм. Коли обидві шеренги знову зійшлися, бретонський зброєносець-шульга Ален де Каране помітив цю щілину і одразу встромив у неї короткий меч. Англійський воєначальник закричав від болю і впав навколішки, але хитаючись, став на ноги; проте він був надто слабкий і не міг підняти щит. Поки він стояв беззахисний перед бретонським лицарем, силач Жоффруа Дюбуа з такою силою вдарив його сокирою, що розсік не тільки нагрудник, а й тіло. Бемброу мертво впав на землю, і ще кілька хвилин над його тілом тривала запекла сутичка.
  Незабаром англійці, похмурі й пригнічені, відступили, несучи з собою тіло Бемброу, а французи, ледве переводячи дух, знову зібралися на своєму боці. І в ту ж мить троє бретонських полонених жваво підібрали з землі якусь зброю, що валялася в траві, і з усіх ніг кинулися до своїх.
  - Стійте! Стійте! - Закричав Ноулз і, піднявши забрало, вийшов уперед. — Так годиться. Вас пощадили, хоча могли б убити, і присягаюся Пресвятою Дівою, якщо ви не повернетеся, я вважатиму вас знечещеними.
  - Легше, Роберт Ноулз, - відповів Івен Шерюель, - слово "безчестя" ще ніколи не стояло поряд з моїм ім'ям. Тільки якби я не став боротися з моїми товаришами, коли випадок дозволяє мені це, я вважав би себе нікчемністю.
  — Клянуся святим Кадоком, він має рацію, — прохрипів Бомануар, виходячи вперед. — Вам добре відомо, Роберте, що на війні є такий закон, а у лицарів звичай: якщо того лицаря, якому ви здалися, уб'ють, його бранців звільняють.
  Відповідати на це не було чого, і Ноулз, змучений і спустошений, повернувся до своїх.
  - Шкода, що ми їх не прикінчили, - від одного удару ми втратили ватажка, а французи отримали трьох солдатів, - тільки й сказав він.
  — Надалі, якщо хтось складе зброю, — усіх вбивати, — наказав Крокворт. Його затуплений меч і закривавлені обладунки говорили про те, як мужньо поводився в бою.
  — А тепер, друзі, не журіться, що ми втратили вождя. Не надто допомогли йому віршики Мерліна. Клянусь трьома німецькими королями! Я навчу вас дещо краще, ніж бабині пророцтва: ми повинні стояти впритул один до одного, пліч-о-пліч, щит до щита, так, щоб ніхто не міг прорвати наш лад. Тоді кожен знатиме, що робиться в нього з будь-якого боку, і може дивитися лише вперед. Якщо ж хтось буде поранений або зовсім ослабне, він повинен опустити руки, і його товариші ліворуч і праворуч його утримають. А тепер усі разом — уперед, і нехай допоможе нам Господь: будемо чоловіками, і перемога буде за нами.
  Англійці рушили вперед зімкнутою шеренгою, бретонці, як і раніше, побігли їм назустріч. Найшвидшим з них виявився якийсь дворянин Жоффруа Пулар; на ньому був шолом у формі півнячої голови, увінчаний високим гребенем, а обличчя прикривав довгий загострений дзьоб з прорізами для дихання. Він замахнувся мечем на Келвелі, але сусід того Белфорд підняв свою велетенську булаву і завдав Пулару нищівного удару збоку. Бретонець захитався, відсахнувся від шеренги і забігав по колу, як людина, у якої пошкоджено мозок; з отворів мідного дзьоба краплями стікала кров. Так він бігав досить довго, а з натовпу кричали та кукарекали. Нарешті він спіткнувся і, мертвий, нишком упав на землю. Але ніхто з тих, хто бився, не бачив його кінця: бретонці, не зупиняючись, відчайдушно рвалися вперед, англійці наступали повільно і невідворотно.
  Якийсь час здавалося, що ніщо не може порушити це протистояння, але беззубий Бомануар був не тільки бійцем, а й полководцем. Поки його змучені, закривавлені воїни, що задихалися, продовжували кидатися на шеренгу англійців у чоло, сам він разом з Рагенелем, Аденом де Каране і Дюбуа кинувся в обхід флангу англійців і люто атакував їх ззаду. Бій був відчайдушний і довгий. Але герольди, побачивши, що борються знову зупинилися, не в силах зробити більше ні удару, в'їхали на місце бою і сповістили ще одне перемир'я.
  За кілька хвилин, що їх атакували з двох сторін, англійці зазнали великих втрат. Від меча Бомануара впав англо-бретонець Д'Арден, але, щоправда, лише після того, як глибоко розтяв супротивникові плече. Сер Томас Уолтон, ірландський зброєносець Річард і велетень Гюльбіте були вбиті булавою коротуна Рагенеля або мечами його соратників. Тепер з кожного боку залишалося приблизно по двадцять чоловік, але всі вони зовсім знесилені, спотикалися, ледве переводячи дихання, і ледве могли підняти зброю.
  Дивне це було видовище, коли вони, хитаючись і падаючи, знову брели назустріч один одному: вони пересувалися, як п'яні, а пластини, що захищали плечі та суглоби, були схожі на червоні риб'ячі зябра. Коли вони знову йшли вперед, щоб продовжити це нескінченне змагання, за ними на зеленій траві залишалися мокрі смердючі сліди.
  Бомануар, слабшаючи від втрати крові та глибокої рани, з якої звисав клапоть шкіри, раптом зупинився.
  — Я непритомний, друзі, дайте мені пити! — тільки встиг він крикнути.
  — Попий своєї крові, Бомануар, — відповів Дюбуа, і ледве живі бійці вибухнули моторошним сміхом.
  Сумний досвід пішов англійцям на користь, і під керівництвом Крокварта вони не стали більше наступати шеренгою, а зігнули її так, що замість прямої лінії вийшло кільце, і в міру того, як бретонці кидалися на нього, воно все стискалося і ущільнювалося, доки не перетворилося в найграйніший бойовий порядок — суцільну масу людей, з усіх боків повернутих обличчям до противника і наїжачилися зброєю, щоб відбити будь-який напад. Так англійці і стояли, і ніякі кидки та атаки французів не могли похитнути їх лад. В очікуванні ворога вони тулилися спинами один до одного, щоб хоч трохи перепочити, а супротивник у цей час тільки вимотував свої сили. Знову і знову намагалися доблесні бретонці прорватися крізь цей стрій, але знову й знову відступали під градом ударів.
  У Бомануара від утоми паморочилося в голові; він зняв шолом і в розпачі дивився на жахливу, неприступну каблучку. Він дуже ясно бачив неминучий кінець. Люди його вимотуються. Багато хто вже ледве може ворухнути рукою чи ногою; виграти бій вони здатні не більше, ніж ті, хто вже загинув. Незабаром і всі інші будуть у такому ж тяжкому становищі. Ось тоді прокляті англійці розірвуть своє кільце, накинуться на його безпорадних воїнів і всіх переб'ють. Що тут не роби, не завадити цьому. Мучений цими думками, він озирнувся і побачив, що один із його бретонців намагається втекти з поля бою. Бомануару здалося, що його обманює зір: за квітами дезертира, пурпуру зі сріблом, він зрозумів, що це не хто інший, як його власний випробуваний у боях зброєносець Гійом де Монтобан.
  - Гійом! Гійом! — у розпачі покликав він. — Невже ви так залишите мене?
  Але шолом у того був опущений, і він нічого не чув. Бомануар бачив, як він, хитаючись, йшов з усією швидкістю, на яку ще був здатний. Гірким, відчайдушним криком Бомануар зібрав у кулак усіх, хто міг рухатися, і всі разом вони зробили останній кидок на англійські списи. Цього разу в глибині своєї відважної душі він твердо вирішив, що не відступить ні на крок і прорветься крізь вороже кільце, або прийме смерть. Вогонь, що горів у його грудях, запалив душі його соратників, і, незважаючи на нищівні удари, що сипалися на них, вони згуртувалися проти англійських щитів, щосили намагаючись пробити в їх стіні хоч якусь пролом.
  Марно! У Бомануара все пливло перед очима, свідомість йшла. Мине хвилина-друга, і він сам і його соратники впадуть без сил і пам'яті перед цим жахливим сталевим кільцем. І раптом він побачив, що неприступний ворожий лад розвалюється на частини, що Крокварт, Ноулз, Келвелі, Белфорд — усі лежать на землі, випустивши з рук зброю, в повній знемозі, не в змозі підвестися. У решти бретонців вистачило сил лише на те, щоб навалитися на їхні нерухомі тіла і, просунувши кинджали під забрала, змусити ворогів здатися. І так лежали вони, переможці й переможені, однією безпорадною закривавленою купою, важко дихаючи та стогнучи.
  У простоті душевної Бомануар вважав, що в останній момент на їхній заклик приспіли боретонські святі. І поки він лежав, не в силах перевести подих, серце його підносило слова вдячності його покровителю св. Кадоку. Однак глядачі виразно бачили, які земні причини призвели до несподіваної перемоги бретонців; одні зустріли його бурею оплесків, Інші — ураганом криків і свистом, — прихильниками англійців та французів володіли різні почуття.
  Хитрий зброєносець Гійом де Монтобан дістався того місця, де стояли коні, і піднявся на свого величезного рудого коня. Спочатку здавалося, що він збирається покинути поле, але коли він повернувся в бік англійців і встромив шпори в боки жеребця, прокляття і виття бретонських селян змінилися захопленими криками і оплесками. Англійці, що стояли до нього обличчям, одразу помітили його несподівану появу. Трохи раніше й кінь та вершник неминуче відступили б під градом ударів. Але тепер англійські воїни вже не могли протистояти такому натиску, руки їх ледь утримували зброю, а удари були надто слабкі, щоб зупинити сильну тварину. Кінь повернувся і знову кинувся крізь обручку, залишивши під копитами ще п'ять безпорадних тіл. Цього було досить! Бомануар та його соратники вже були всередині кільця, розпростерті на землі англійці не могли чинити жодного опору. Перемога була за Жосленом.
  Сумна процесія поверталася ввечері до Плоермельського замку. Похмурі лучники несли чимало байдужих тіл. Позаду них їхали десять людей, втомлені, поранені і палаючи ненавистю до Гійого де Монтобана, який зіграв з ними такий підлий жарт.
  А водночас кричачий натовп селян під звуки фанфар і барабанний бій на плечах вносив у Жослен переможців; шоломи їх прикрашав квітучий бійок.
  Ось яка битва відбулася біля старого дуба, де доблесні воїни зійшлися в рукопашному бою з доблесними воїнами, і такий славний був цей бій, що надалі кожен, хто бився в битві Тридцяти, завжди і всюди займав почесне місце, і ніхто інший не міг похвалитися, що там побував, бо великий літописець, який знав усіх учасників цієї зустрічі, стверджує, що кожен із них, чи то англієць чи француз, аж до могили ніс на собі її сліди.
  
  
  Розділ XXIV
  Як Найджела закликав його пан
  «Моя мила пані, — писав Найджел у листі, який могли б прочитати тільки люблячі очі, — по четвертому тижні Великого посту між нашими людьми і кількома гідними особами тутешньої країни мала місце благородна зустріч, яка, милістю Пресвятої Діви, закінчилася таким славетним турніром, якого не пригадає ніхто з тих, що нині живуть. Багато почестей завоював сеньйор де Бомануар, а також один німець на ім'я Крокварт, з яким я сподіваюся поговорити, коли буду в доброму здоров'ї, бо він чудова людина і завжди готова прославити себе і дозволити від обітниці іншого. Що ж до мене, то я сподівався за допомогою Всевишнього здійснити той третій подвиг, що повернув би мені свободу поспішити до вас, люба дамо, але доля не сприяла мені, і я на самому початку бою настільки тяжко постраждав і так мало зробив на допомогу своїм. друзям, що серце розривається, і, сказати правду, в душі я вважаю, що швидше позбавив себе честі, ніж набув слави. І ось я лежу тут з Богородицина дня, і лежати мені, мабуть, ще довго, тому що члени мої мені не коряться і рухати я можу тільки однією рукою; але ви не журіться, люба моя пані, бо св. Катарина була нам другом — адже за такий короткий час мені довелося взяти участь у двох таких славних справах, як полон Рудого Тхорика і взяття фортеці М'ясника. Тепер мені залишилося здійснити ще один подвиг, і я запевняю вас, мила дамо, що тільки-но я знову буду на ногах, випадок не змусить себе чекати. А поки, хоча очам моїм і не дано вас бачити, моє серце завжди біля ваших ніг».
  Так Найджел писав із лазарета Плоермельської фортеці наприкінці літа. Але перш ніж зажила його розбита голова, а нерухомі руки і ноги знову набули колишньої сили, минуло ще одне літо. Він прийшов у розпач, коли почув, що перемир'я порушене і що в битві при Мороні сер Роберт Ноулз і сер Уолтер Бентлі остаточно розтрощили Бретань. У цій битві впало багато героїв Жослена. Потім, коли він з новими силами, сповнений найрайдужніших надій, вирушив на пошуки знаменитого Крокварта, який заявляв, що завжди чи вдень, чи вночі, готовий з ким завгодно схрестити будь-яку зброю, Найджел дізнався, що німець зламав собі шию - його скинула в рів коня, коли він відчував її на різні алюри. У тому ж рові загинули й останні надії Найджела на те, що йому вдасться найближчим часом здійснити третій подвиг, який би дозволив його від обітниці.
  У всіх християнських землях знову панував світ, людство переситілося війнами, і задовольнити своє пристрасне бажання Найджел міг лише далекої Пруссії, де тевтонські лицарі вели нескінченні битви з литовськими язичниками. Але щоб вирушити в хрестовий похід на північ, людині треба було придбати гроші і завоювати славу доблесного лицаря; і минуло ще десять років, перш ніж зі стін Марієнбурга Найджел глянув на води Фрішгафа [65] , а потім витримав тортури розпеченою плитою, коли вирушив до священної скелі Вотана в Мемелі [66] . А поки що його палка душа пристосовувалася до монотонних буднів гарнізонної служби у Бретані. Це рутинне життя було порушено лише один раз — Найджел здійснив візит у замок отця Рауля, щоб розповісти власнику Гробуа, як його доблесний син загинув смертю хоробрих біля воріт Ла Броїньєра.
  Ну, а потім — потім, нарешті, коли в душі у Найджела вже не залишилося майже жодної надії, настав той дивовижний ранок, який привів у цитадель Вана — а Найджел був тоді її сенешалем — вершника з листом. У листі було лише кілька слів, коротких і зрозумілих, як заклик військових труб. Писав Чандос. Він вимагав свого зброєносця — його прапор знову тріпотів на вітрі. Нині він перебував у Бордо. Принц прямував до Бержерака, звідки він припускав здійснити великий похід до Франції. Без битви там не обійдеться. Вони вже повідомили про своє прибуття доброго короля Франції, і той обіцяв гідно зустріти їх. Нехай Найджел поспішає. Якщо вони вже виступлять, йому слід якнайшвидше їх наздогнати. У Чандоса було ще три зброєносці, проте він буде радий знову побачити четвертого, тому що з того часу, як вони розлучилися, йому часто розповідали про Найджеля, і все це було саме те, чого він і очікував від сина свого друга. Ось що прочитав Найджел у цьому листі, і цього щасливого ранку у Вані яскраве літнє сонце засяяло ще яскравіше, а блакитне небо стало ще блакитніше.
  Шлях від Вана до Бордо виявився стомливим. Важко було знайти каботажне судно, а вітер вічно дмухав не в той бік, куди прагнули відважні серця воїнів. З того дня, як Найджел отримав листа, пройшов цілий місяць, перш ніж він ступив на забиту діжками гасконського пристань у гирлі Гаронни і допоміг Поммерсу зійти сходами на берег. Навіть у Ейлварда не було такої неприязні до моря, як у величезного солового коня: коли його копита зацокали по добрій, міцній бруківці, він радісно заржав і тицьнувся мордою в простягнуту руку господаря. Поруч із ним, заспокоюючи і поплескуючи його по рудувато-коричневому плечу, стояв худий, жилавий Чорний Саймон — він так і залишився під прапором Найджела.
  А куди подівся Ейлвард? На жаль! Два роки тому він разом зі своїм загоном лучників Ноулза був відібраний для несення королівської служби в Гієні, а оскільки писати він не вмів, Найджел не знав навіть, чи він живий. Зате до Саймона тричі доходили про нього чутки від вільних стрільців - Ейлвард був живий, здоровий, нещодавно одружився, але коли вперше його дружину назвали білявкою, в другий - шатенкою, а в третій - французькою вдовиною, зрозуміти, що тут правда, було важкувато.
  Військо вже місяць як залишило місто, але звістки про нього приходили щодня, та такі, що прочитати їх міг кожен: через ворота безперервним потоком, захаращуючи всю Лібурнську дорогу, котили вози з Південної Франції. У місті було повно піхотинців, бо принц узяв із собою лише кінні загони. З тугою проводжали вони жадібними поглядами низки возів з награбованим добром — розкішним домашнім начинням, шовками, оксамитом, килимами, різьбленими прикрасами, а також виробами з дорогоцінних металів, що були ще недавно предметом гордості багатьох благородних будинків у прекрасній Оверні або багатому Бурбоне.
  Не треба думати, що в цій війні Англія і Франція протистояли один одному. Це наша слава, і не варто тут замовчувати правду. Дві французькі провінції, багаті та войовничі, відійшли до Англії завдяки шлюбам між членами двох королівських сімей, і тепер вони — Гієнь та Гасконь — давали острову найхоробріших солдатів. Англія була бідна і не могла тримати на континенті досить велику армію, тому у війні з Францією була приречена на поразку — їй не вистачало солдатів. Феодальна система дозволяла швидко і дешево зібрати військо, але вже через кілька тижнів воно так само стрімко розпадалося, і утримати його від розпаду могли тільки повні скрині. А їх саме в Англії не було, і королю доводилося невтомно ламати голову, як утримати солдатів на полі бою.
  І в Гієні, і в Гасконі було достатньо лицарів і зброєносців, готових будь-якої хвилини залишити свої відокремлені замки і зібратися в загони для набігів на Францію. Ось вони разом з англійськими лицарями, що билися заради честі, та кількома тисячами грізних найманих стрільців, що отримували по чотири пенси на день, і складали військо для короткострокових кампаній. Таким було й військо Принца, числом близько восьми тисяч чоловік, яке кружляло Південною Францією, залишаючи за собою чорні рубці на тілі розореної країни.
  Але й при тому, що південно-західна частина Франції була в руках англійців, войовничий дух країни не був зламаний, а багатством та чисельністю населення вона набагато перевершувала суперницю. Окремі провінції були настільки великі, що виявлялися сильнішими за багато королівств. Нормандія на півночі, Бургундія на сході, Бретань на заході та Лангедок на півдні - кожна могла спорядити величезну армію. Тому сміливий, енергійний Іоанн, стежачи з Парижа за зухвалим вторгненням англійців у його володіння, тут же розіслав гінців у головні васальні провінції — Лотарингію, Пікардію, Овернь, Ено, Вермандуа, Шампань, а також німецьким найманцям на східних кордонах. коней, вдень і вночі поспішати в Шартр.
  Там це величезне військо і зібралося на самому початку вересня. А тим часом Принц, зовсім про це не підозрюючи, розоряв міста, тримав у облозі замки спочатку в Буржі та Ісудан, потім у Роморантені і далі у Вьерзоне і Турі. Тиждень за тижнем тривали веселі сутички на заставах, стрімкі напади на фортеці, в яких воїни здобули чимало честі, лицарські поєдинки з окремими загонами французів, випадкові турніри, коли шляхетні воїни сходили до того, що ставили на карту своє життя. Доводилося грабувати й удома, а вино та жінки завжди були в достатку. Ніколи ще ні лицарям, ні стрільцям не доводилося брати участь у такому славному і прибутковому поході, тому, коли військо повернуло від Луари на південь і пішло назад у Бордо, настрій у всіх був піднятий, кишені сповнені золота, а попереду бійців чекали веселі дні в місті .
  І раптом цей славний і розважальний похід змінили справжній тягар війни. Просуваючись на південь, Принц несподівано виявив, що в землях, через які він мав пройти, не залишилося жодних запасів — ні фуражу для коней, ні провіанту для солдатів. Попереду війська котилося дві сотні фургонів зі здобиччю, але невдовзі голодні бійці вже були готові проміняти їх усі на хліб і м'ясо. Виявилося, що легкі загони французів, випередивши військо принца, зруйнували і вогню зрадили все, що могло бути хоч якось використано ворожою армією. Тільки тепер Принц та його люди зрозуміли, що на схід від них у південному напрямку рухається величезне військо, яке готове відрізати їм шлях до моря. Ночами на небі палала заграва від багать, а вдень сонце виблискувало і грало на сталевих шоломах та зброї могутнього противника.
  Принцові дуже хотілося врятувати награбоване, і, знаючи, що набрані французами війська значно перевершують чисельністю його загін, він щосили намагався ухилитися від зустрічі; проте коні в нього вже були зовсім виснажені, а солдати так зголодніли, що варто було великих праць зберігати у війську порядок. Мине ще кілька днів, і вони будуть зовсім ні на що не придатні. Тому, коли біля села Мопертюї він виявив місце, де й у нечисленного від ряду був шанс утримати свої позиції, він, ніби загнаний кабан, що звернув до мисливця страшні ікла та спопеляючий погляд, не став більше робити спроб відірватися.
  А поки відбувалися ці важливі події, Найджел із Чорним Саймоном та ще чотирма копійниками поспішали на північ, назустріч Принцу. До Бержерака вони їхали мирною дружньою країною; далі пішли згарища, зруйновані будинки з шпіцями, що ніби повисли в повітрі; згодом, коли сер Роберт показав цим землям, що таке його непохитна воля, їх прозвали «мітри Ноулза». Найджел їхав на північ вже три дні і скрізь бачив невеликі загони французів; але він так поспішав наздогнати англійську армію, що жодного разу не ухилився зі шляху у пошуках пригод.
  Нарешті, пройшовши Люзиньян, його маленький загін став зустрічати англійських фуражиров, здебільшого кінних стрільців, що нишпорили округою у пошуках провіанту або армії, або самих себе. Від них Найджел дізнався, що Принц, при якому невідлучно знаходився Чандос, стрімко просувається на південь і до зустрічі з ним залишалося, швидше за все, не більше одного короткого денного переходу. Найджел продовжував шлях; англійських солдатів, що відбилися від армії, ставало все більше, нарешті він наздогнав порядну колону лучників, що рухалася в одному з ним напрямі. Це були люди, що втратили коней, — вони відстали ще при наступі, а тепер поспішали на зустріч з головними силами, щоб встигнути до бою. Їх супроводжував цілий натовп сільських дівчат, а поряд тяглася низка навантажених мулів.
  Найджел зі своїми копійниками вже майже обігнав колону стрільців, як раптом Чорний Саймон скрикнув і торкнувся його за руку.
  — Подивіться туди, добрий сер,— закричав він, і очі в нього загорілися,— он туди, де крокує грабіжник з великим вузлом за плечима! Хто там за ним?
  Найджел глянув і побачив низькорослого селянина, що тягнув на зігнутій спині величезний тюк, набагато більший, ніж він сам. За ним крокував високий широкоплечий лучник; брудна куртка і пом'ятий шолом говорили про те, що він служить давно і служба ця була нелегкою. За плечима в нього висіла цибуля, і йшов він, обійнявши за талію двох пишних француженок, які легко насеніли поруч із ним, весело сміючись і зухвало відповідаючи на вільні жарти солдатів із задніх рядів.
  - Ейлвард! - Вигукнув Найджел і пришпорив Поммерса.
  Міднолиця лучник обернувся, миттю дивився не розуміючими очима, потім раптом відпустив своїх двох дам, яких тут же підхопили його товариші, кинувся вперед і схопив простягнуту руку свого молодого пана.
  — Клянуся моєю наручкою, сквайр Найджел, це найпрекрасніша мить у моєму житті! - вигукнув він. — А ти, старий шкіряний мішок! Ні, Саймоне, я обійняв би тебе, в'ялений ти оселедець, якби міг дотягтися. І Померс тут! По очах бачу, що він мене впізнав, і знову ладен вчепитися в мене зубами, як у ті дні, коли стояв на стайні мого батька.
  Від простого, грубого обличчя Ейлварда немов пахло рідним, запашним вересовим вітром Хенклійських пагорбів. Дивлячись на нього, Найджел сміявся від радості.
  — Не в добрий час ти пішов від мене на королівську службу, — вирвалося в нього. — Клянусь святим Павлом, я так радий бачити тебе знову! Ти анітрохи не змінився, ти той самий Ейлвард, якого я завжди знав. А хто цей шахрай з великим вузлом, що слідує за тобою?
  — Це всього лише перина, добрий сер, він тягне її на спині, бо мені хочеться привезти її в Тілфорд, а вона надто велика, я не можу йти з нею в строю. Війна була чудова, я вже відправив у Бордо піввозу добра, нехай почекає там, поки нас відпустять додому. Тільки я боюся негідників-піхотинців, що там стоять: адже є люди без сорому і совісті, вони вже обов'язково запустять лапи в чуже добро. Слухайте, якщо ви дозволите мені сісти на вашого заводного коня, я з великою радістю знову стану воювати під вашим прапором.
  І Ейлвард, віддавши розпорядження людині, яка несла його перину, поскакала з Найджелом вперед, не слухаючи бурхливих протестів своїх французьких подружок. Втім, ті швидко знайшли втіху у його соратників — хто готовий був більше дати. Незабаром натовп лучників залишився далеко позаду, і загін Найджела продовжував свій шлях назустріч петляючій дорозі через величний Нуайльський ліс, і очам англійців відкрилася болотиста долина, якою ліниво бігла річка. На протилежному її березі стовпилися сотні коней — це було місце водопою, — а далі, за ними, все було загачене візками. Воїни пройшли повз них і піднялися на вершину невеликого пагорба, з якого можна було побачити всю цю дивовижну сцену. По обидва боки річки, що петляла по долині, простягалися топкі луки. На березі миль за дві вниз від за течією виднівся величезний табун коней. Це була французька кавалерія, і по блакитному диму сотень вогнищ неважко було здогадатися, де армія короля Іоанна розбила табір. А перед пагорбом, на якому стояли Найджел і його соратники, розташувалося англійське військо; за його лінією було зовсім мало багать — англійцям не було чого варити, хіба м'ясо своїх коней. Їхній правий фланг упирався в річку, а весь стрій розтягнувся на милю в сторону від річки, так що лівий фланг упирався в узлісся густого лісу, який не давав противнику можливості зайти їм у тил із цього боку. Попереду була довга густа живоплот і багато нерівної землі, посередині якої проходила одна-єдина путівця, вся викопана глибокими коліями. Трава під огорожею і вздовж усієї лінії розташування війська була усіяна лучниками, що лежали; більшість із них мирно спала, невимушено розкинувшись під теплими променями вересневого сонця. Позаду розташувалися лицарі; там з кінця в кінець майоріли прапори та прапори з гербами англійського та гієнського лицарства.
  Коли Найджел побачив знамениті знаки уславлених воєначальників, серце його радісно забилося: нарешті він зможе показати в такому благородному суспільстві і свій герб. Там майорів прапор Жана Грайї з дому Капталь де Бюш — п'ять срібних раковин на чорному хресті; воно говорило, що серед присутніх знаменитий воїн Гасконі; поряд з ним тремтів на вітрі червоний лев благородного лицаря з Ена, сеньйора Есташа д'Амбретікур. Ці два герби Найджел, як і будь-який інший солдат у Європі, знав добре, проте їх оточував густий ліс пік із прапорами, символи яких були йому невідомі, з чого він ув'язнив, що вони належать гієнцам. Далі в повітрі майоріли відомі всім прапори англійців; пурпуровий із золотом прапор Уоріков, срібна зірка Оксфорда, золотий хрест Суффолка, блакитно-золотий прапор Уіллобі та пурпуровий із золотими поясами — Одлі. А в самій середині виднілося одне, при погляді на яке Найджел забув усі інші: поряд з королівським штандартом, що несе емблему Принца, майорів пошарпаний у боях прапор з червоним клином на золотому полі — він відзначав місце, де був розбитий намет Чандоса.
  Найджел пришпорив коня і за кілька хвилин був на місці. Чандос стояв біля намету Принца й уважно роздивлявся французькі позиції, щось обмірковуючи. Він схуд від голоду і недосипання, але очі його горіли колишнім вогнем. Найджел зіскочив з коня і був уже майже біля того місця, де стояв Чандос, як раптом хтось рвонув убік шовковий полог королівського намету, і з нього вибіг Принц Едуард.
  Він був без обладунків, у простому чорному одязі, проте його сповнена гідності постави і гордовитий вираз обличчя не залишали сумнівів у тому, що це вождь і Принц. За ним по п'ятах слідував маленький сивий церковнослужитель у вільній мантії тонкого шовку. Він багатослівно і квапливо переконував у чомусь Принца.
  — Ні слова більше, мілорде кардинале, — гнівно відповів Принц. — Я надто довго слухав вас. Клянусь Господом, все, що ви кажете, і несправедливо, і недостойно! Послухайте, Джоне, мені потрібна ваша порада. Як ви вважаєте, що передає мені з його преосвященством кардиналом Перигорським король Франції? Він каже, що готовий з милосердя пропустити моє військо в Бордо, якщо ми повернемо йому все, що взяли, повернемо всі викупи, а я сам і сто благородних англійських та гієнських лицарів здамося йому в полон. Як, га?
  Чандос усміхнувся.
  — Так не робляться, — сказав він.
  — Але, мілорде Чандос, — вигукнув кардинал, — я ж пояснив Принцу, адже це ганьба на весь християнський світ, адже всі язичники насміхатимуться над нами, коли два великі сини церкви піднімуть мечі один на одного!
  — Тоді нехай король Франції обережеться, — відрізав Принц.
  — Мій милий сину, ви забуваєте, що знаходитесь у самому серці його країни, і було б несправедливо, якби він зазнав, щоб ви пішли, як і прийшли. У вас зовсім невелике військо, всього три тисячі лучників та п'ять тисяч копійників; до того ж вони зовсім погані - зголодніли і втомилися. А за королем стоїть тридцять тисяч чоловік, і двадцять із них — добірні копійники. Тому вам слід піти на запропоновані умови, щоб не трапилося чогось гіршого.
  — Передайте королю Франції, що я вітаю його, і скажіть, що Англія ніколи не платитиме за мене викуп. Однак, кардинале, здається мені, що ви надто добре обізнані про чисельність та стан нашої армії, і я дуже хотів би дізнатися, як це слуга церкви так легко читає книгу війни. Я бачив, що лицарі, що вас супроводжують, вільно розгулюють по нашому табору. Боюся, що вітаючи вас як посланця, я насправді зробив заступництво шпигунам. Що ви скажете на це, кардинале?
  — Благородний Принц, звідки взялися у вас у серці та в душі такі недобрі слова?
  — З вами приїхав ваш рудобородий племінник Робер де Дюрас. Подивіться, он він стоїть — все виглядає та підраховує. Послухайте, молодий сеньйоре! Я зараз казав вашому дядькові кардиналу, що, мені здається, ви і ваші товариші чимало дізнались про нашу армію і передали королю.
  Лицар зблід і опустив очі.
  — Ваша високість, — пробурмотів він, — адже я відповів на деякі запитання.
  — А як ці відповіді відповідають вашій честі? Адже ми цілком довіряли вам, коли ви прибули в свиті кардинала.
  — Так, мілорде, я в свиті кардинала, проте я підданий короля Іоанна та французький лицар, і прошу вас, не гнівайтесь так на мене.
  Принц скрипнув зубами, і його колючий погляд уперся в молодика.
  — Клянуся спасінням душі мого батька, я б із задоволенням убив вас на місці! Але одне вам обіцяю: якщо ваш червоний грифон здасться завтра на полі бою і якщо вас візьмуть живцем, ваша голова тут же злетить з плечей.
  — Милий сину мій, що за шалені промови! - вигукнув кардинал. — Даю вам слово, ні мій племінник Робер, ні хто інший з моєї почту не візьме участі у завтрашній битві. А тепер я залишу вас, і нехай Господь відпустить вам усі гріхи, бо на всьому світі немає зараз нікого, хто наражав би на більшу небезпеку своє життя і життя тих, хто вас оточує. Раджу вам провести ніч у роздумах і молитвах, щоб ваша душа була готова до того, що, можливо, на вас чекає.
  Сказавши це, кардинал вклонився, попрямував у супроводі своєї почту туди, де залишалися їхні коні, і відбув у сусіднє абатство.
  Розгніваний Принц повернувся на підборах і повернувся до намету, а Чандос озирнувся і дружньо простяг руку Найджел.
  — Я багато чув про ваші шляхетні подвиги, — привітав він юнака. — Ви стаєте відомими як мандрівний зброєносець. У ваші роки я найменше прославив своє ім'я.
  Від гордості та задоволення Найджел залився фарбою.
  — Що ви, добродію, я зробив ще так мало! Але тепер, коли я знову з вами, я дуже сподіваюся навчитися гідно виконувати свої обов'язки: де ще мені завоювати славу, як не під вашим прапором?
  — Ну, то ви прибули в найвдаліший для цього час. Ми не можемо покинути це місце інакше, як з великим боєм, що назавжди залишиться в людській пам'яті. У всіх наших битвах на французькій землі ще не було такого, щоб вони були такі сильні, а ми такі слабкі: тим більше честі має випасти нам на долю. Звичайно, мені дуже хотілося б, щоб у нас було ще дві тисячі лучників. Але й без них, не сумніваюся, ми завдамо французам доволі неприємностей, перш ніж вони виженуть нас через ці огорожі. А ви бачили французів?
  — Ні, добрий сер, я щойно прибув.
  — Я якраз збирався проїхатися вздовж їхнього розташування і подивитися, чи там немає слабких місць, тож поїдемо разом, поки ще ясно, побачимо, що зможемо — де і як вони стоять.
  На цей день через не дуже доречне й абсолютно марне втручання кардинала Перигорського між арміями було укладено перемир'я. Тому, коли Чандос і Найджел пробилися на конях крізь довгу огорожу, що тяглася вздовж англійців, вони побачили, що за нею по рівнині невеликими групами роз'їжджають лицарі тієї і іншої сторони. Французов було більше: їм будь-що треба було якнайкраще дізнатися все про оборону англійців; багато хто з їхніх розвідників під'їхав до огорожі майже на сотню ярдів, так що дозорам лучників час від часу доводилося наказувати їм відійти назад.
  Чандос повільно їхав серед цих розсіяних по лузі вершників. Багато хто з них був давніми противниками, і то з того, то з іншого боку там і там лунало:
  "Гей, Джоне!", "Гей, Рауль!", "Гей, Ніколас!", "Гей, Гімар!". Лише один лицар кинув їм не надто доречне привітання. Це був великий чоловік із червоним обличчям — сеньйор Клермон, у якого на плащі, з дивного випадку, була зображена блакитна діва в променях сонця — емблема, яку того дня вибрав і Чандос. Палкий француз кинувся Чандосу навперейми і здибив коня.
  — Чи давно ви, Чандосе, — запальливо почав він, — привласнили мій герб?
  Чандос усміхнувся.
  — А мені здається, що ви привласнили мій, — відпарював він, — адже добрі уіндзорські черниці зшили мій плащ понад рік тому.
  — Якби не перемир'я, я довів би вам, що ви не маєте права носити його.
  — Пошукайте мій плащ у завтрашньому бою, а я шукатиму ваш. Тоді ми вирішимо справу в чесному поєдинку.
  Однак француз був людиною запальним, заспокоїти його було непросто.
  — Ви, англійці, нічого не можете придумати самі, от і вистачаєте в інших, що вам сподобається.
  З цими словами, сердито бурчачи, француз поїхав своєю дорогою, а Чандос пришпорив коня і з веселим сміхом пустився лугом.
  Перед самим фронтом англійської армії луг ґрунтовно заріс деревами та чагарником, які приховували розташування французів. Однак, коли Чандос і Найджел залишили цей заслін позаду, перед ними відкрилася повна картина французьких позицій. У самій середині величезного табору стояв просторий високий намет із червоного шовку. Над однією його стороною сяяли срібні королівські лілії, над іншою — золота орифлама, бойовий прапор старої Франції. З усіх боків намету, наскільки вистачало очей, тріпотіли, розгойдуючись на вітрі, наче тростини в ставку, прапори і хоругви шляхетних баронів і прославлених лицарів, а ще вище, над ними, майоріли герцогські штандарти — знак того, що англійцям протистоїть сил Франції.
  Гордими очима дивився Чандос на горді емблеми Нормандії і Бургундії, Оверні, Шампані, Вермандуа і Беррі, що сяяли в променях сонця. Він поспішаючи їхав уздовж фронту французів, уважним поглядом відзначаючи місця розташування лучників, скупчення німецьких найманців, кількість піхотинців, герби всіх славних васалів і підвасалів, - вони могли багато сказати про силу кожного загону. Він проїхав від одного краю до іншого, обігнув фланги, тримаючись за межами досяжності арбалетних стріл; потім, відзначивши в умі все, що було потрібно, повернув коня і повільно, в глибокому роздумі, поїхав назад до позицій англійців.
  
  
  Розділ XXV
  Як французький король тримав пораду в Мопертюї
  Недільний ранок 19 вересня від Різдва Христового 1356-го був ясний і холодний. Легкий серпанок, що піднявся над сирою долиною Мюїсона, огорнув обидва табори; голодні англійські солдати тремтіли від холоду, але потім, коли зійшло сонце, туман поступово розвіявся. У червоному шовковому наметі французького короля - тому, що напередодні бачили Чандос і Найджел, - єпископ Шалонський служив урочисту месу; він молився за тих, хто мав пасти, анітрохи не думаючи, що й його смертна година не за горами. Коли причастився сам король і четверо його синів, вівтар прибрали і на всю ширину намету поставили великий накритий червоною скатертиною стіл, навколо якого Іван зібрав усіх своїх радників, щоб вирішити, як тепер краще діяти. Похвалитися таким чудовим спокоєм не міг навіть його власний палац: шовкова стеля, розкішні аррасські шпалери на стінах, багаті на східні килими під ногами.
  Король сидів на пагорбі під балдахіном, на верхньому кінці столу. Йому було тридцять п'ять років, і він уже шостий рік правив Францією. Він був невисокий на зріст, широкогрудий і дородний: з його обличчя, вкритого червоною засмагою, дивилися темні добрі очі. Йому не треба було носити синій, розшитий срібними ліліями плащ: велична постава сама вже казала, що це король. Хоча він правив країною ще зовсім недавно, чутка про нього котилася по всій Європі: його вважали добрим государем і безстрашним воїном — саме таким, якого потребувала лицарська Франція. Поруч, поклавши руку на батькове плече, стояв його старший син, герцог Нормандський, зовсім ще хлопчик, і король Іоанн час від часу обертався, щоб приголубити його. Праворуч, на тому ж високому помості, сидів молодший брат короля, герцог Орлеанський, млявий, блідий, з важкими рисами обличчя та очима фанатика. Зліва від короля було місце герцога Бурбонського, сумної, задумливої людини з тужливими очима. Весь його вигляд наводив на думку про швидкий кінець. Всі вони були в обладунках, але без шоломів — ті поки лежали на столі перед ними.
  Навколо довгого червоного столу, нижче помосту, розташувалися найславетніші лицарі Європи. На найближчому до короля місці сидів старий досвідчений воїн герцог Афінський [67] син вигнаного батька, а нині коннетабль Франції. З одного боку від нього сидів краснолиць дратівливий сеньйор Клермон у тому самому плащі з блакитною Пресвятою Дівою в променях сонця, через яке напередодні ввечері в нього вийшла суперечка з Чандосом. З іншого боку розташовувався сивий воїн з благородним обличчям, Арнольд д'Андреген; він, як і Клермон, був удостоєний звання маршала Франції. Далі містився сеньйор Жак Бурбон, сміливець, згодом убитий Білим загоном при Бріньї, а за ним — кілька німецьких вельмож, серед яких знаходилися графи Зальцбурзький та Нассауський зі своїми грізними ландскнехтами, що прийшли на поклик французького короля. Ребристі шоломи та довгі опущені наносники вже самі по собі казали кожному воїну, що це прибульці через Рейна. На протилежному боці столу було видно цілу низку гордих войовничих сеньйорів: Ф'єнн, Шатільон, Нель, де Ландос, де Боже з жорстоким мандрівним лицарем де Шарні, тим, що намагався підкупом взяти Кале, і Есташ де Рібомон, що у зв'язку з тією ж подією отримав нагороду за доблесть із рук самого Едуарда Англійського. До цих воєначальників і звернувся тепер король за порадою та допомогою.
  — Ви вже знаєте, мої друзі, — почав він, — що принц Уельський не дав жодної відповіді на пропозицію, яку ми передали йому через кардинала Перигорського. Звичайно, цього слід було чекати, і, хоча я підкорився заклику святої церкви, я анітрохи не боявся, що благородний принц Едуард Англійський відмовиться від зустрічі з нами на полі бою. Гадаю, слід негайно атакувати їх, щоб хрест кардинала знову випадково не встав між нашими мечами та нашими ворогами.
  Ті, хто зібрався, вітали його слова радісним шумом; не втрималися від схвальних вигуків і копійники, що стояли на варті біля входу. Коли голоси стихли, зі свого місця біля короля піднявся герцог Орлеанський.
  — Панове, — звернувся він до присутніх, — ви міркуєте саме так, як ми того бажали б, і я, зі свого боку, вважаю, що кардинал Перигорський не був Франції добрим другом: навіщо нам виторговувати частину, коли варто тільки підняти руку. і ми отримаємо все. Навіщо слова? Осідлаємо коней і роздавимо цю жменьку жалюгідних мародерів, які насмілилися спустошити ваші прекрасні володіння. Якщо хоч один із них піде звідси живим — хіба що нашим полоненим — сором нам і ганьба!
  — Клянусь святим Денисом , брате, — усміхнувся король, — якби словами можна було б розбити їх на смерть, ви вклали б усіх англійців ще до того, як ми виступили з Шартра. Ви ще новачок у ратній справі; ось коли ви раз-другий побачите поле бою після битви, ви зрозумієте, що все потрібно робити обдумано, належним чином, інакше буде погано. За часів нашого батька ми робили, як ви радите: сідлали коней і мчали на англійців, чи то при Кресі, чи де-небудь, тільки толку від цього було мало. Ну, а тепер ми порозумнішали. Як ваша думка, сеньйор де Рібомон? Ви об'їхали їхній фронт і подивилися, який у них вигляд. Ви атакували б їх, як радить мій брат, чи розпорядилися інакше?
  Де Рібомон, високий темноокий красень, на мить замислився.
  — Ваша величність, — сказав він нарешті, — я справді проїхав уздовж усього фронту та обох флангів разом із сеньйорами де Ландасом та де Боже. Вони зараз тут, на вашій раді, і підтвердять те, що скажу. Так ось, ваша величність, я вважаю, що, хоча ми перевершуємо англійців числом, їхнє розташування серед живоплотів і лоз таке, що краще було б їх зараз не чіпати: провіанту у них немає, і їм хоч-не-хоч доведеться відходити, а ви зможете піти за ними і нав'язати їм бій у сприятливіших для нас умовах.
  Порада несхвально зашуміла, і маршал сеньйор Клермон, почервонівши, схопився на ноги.
  — Есташе, Есташе, — вигукнув він, — я пам'ятаю дні, коли ви мали хоробре серце й високий дух! Але з того часу, як король Едуард завітав вам на те перлове намисто, ви весь час уникаєте нагоди помірятися з англійцями.
  - Сеньйор де Клермон, - твердо відповів де Рібомон, - не личить мені сваритися перед порадою його величності і на увазі ворога, але потім ми до цього ще повернемося. А поки що пам'ятайте: король запитав моєї поради, і я дав той, який вважаю за найкращий.
  — Для вашої честі, сеньйоре Есташе, було б краще, якби ви промовчали, — зауважив герцог Орлеанський. — Невже ми відпустимо ворогів зі світом, коли вони прямо-таки у нас в руках, та ще й учетверо більше? Не знаю, де нам потім оселитися, адже повернутися до Парижа з такою ганьбою просто неможливо. А як ми подивимось у вічі нашим дамам?
  — Нічого, Есташе, ви добре зробили, сказавши те, що ви думаєте, — втрутився король. — Але я вже оголосив, що битва станеться вранці, тож обговорювати більше нічого. Від вас я хотів дізнатися, як нам найкраще повести атаку.
  — Звісно, ваша величність, я зроблю все, що можу. Праворуч у них річка, на берегах її болота, а ліворуч — густий ліс, тож наступати нам можна тільки в центрі. Уздовж їхнього фронту тягнеться густа живоплота, за нею я розгледів зелені куртки лучників. Їхня темрява — як осоки біля берегів. Крізь огорожа веде лише одна дорога, нею в ряд проїдуть лише чотири вершники. Вона проходить через їхні позиції. Отже, ясно, що, якщо ми хочемо відігнати англійців назад, нам треба подолати огорожу, а коні та ще й під градом стріл, що посипляться на них ззаду, напевно рятують. Тому я вважаю, що слід боротися в пішому строю — як це зробили англійці при Кресі, а то коні нам будуть сьогодні скоріше на заваді, аніж помічницями.
  — Мені це теж спадало на думку, ваша величність, — підтримав старий маршал Арнольд д'Андреген. — При Кресі навіть найвідважнішим доводилося тікати — що ти поробиш з конем, що збожеволів від болю та страху? А на ногах ми самі собі панове, і попит буде лише з нас.
  — Добра порада, — зауважив герцог Афінський, звернувши до короля сухе розумне обличчя. — Тільки б я додав ще одне. Англійці сильні своїми стрілками, і якщо нам вдасться засмутити їхні ряди хоча б на короткий час, ми візьмемо цю огорожу. Інакше нас будуть обстрілювати з такою силою, що ми втратимо половину людей, так і не дійшовши до огорожі: адже тепер ми добре знаємо, що з близької відстані їх стріли пробивають будь-яку броню.
  — Ваші промови, сеньйоре, справедливі й мудрі, — перебив його король, — тільки скажіть нам, будь ласка, як саме ви збираєтесь розладнати ряди англійських лучників?
  — Я, ваша величність, відібрав би сотні три кіннотників, найкращих і найзухваліших у всій нашій армії. Ми проїхали б цією вузькою дорогою за огорожу, розвернулися праворуч і ліворуч і обрушилися на стрільців уже по той бік. Звичайно, цим трьомстам довелося б дуже погано, але що вони означають для нашого численного війська, якщо таким чином ми розчистимо шлях для їхніх соратників?
  — Ваша величність, — втрутився німець граф Нассауський, — дозвольте мені сказати два слова. Я прибув сюди з моїми товаришами, щоб, ризикуючи життям, допомогти вам у вашій суперечці. Однак ми бажаємо битися за своїм звичаєм, і вважали б безчестю поспішати лише тому, що побоялися англійських стріл. Тому, з вашої волі, ми підемо на прорив, як радить герцог Афінський, і розчистимо для вас шлях.
  - Це неможливо! — сердито заперечив Клермон. — Дивно було б, якби серед французів не було людей, готових прокласти дорогу для війська французького короля! Послухати вас, графе, так виходить, що ви, німці, сміливіші за французів? Клянуся Пресвятою Дівою Рокамадурською, ще до ночі ви переконаєтесь, що це не так. Вести ці три сотні на таку почесну справу личить мені самому, маршалу Франції.
  — З тих самих причин і в мене є право, — втрутився Арнольд д'Андреген.
  Німецький граф стукнув за столом залізним кулаком.
  — Робіть, як вам завгодно, — сказав він, — тільки ось вам моє слово: ні я, ні хто інший з німецьких вершників не поспішає, поки наші коні зможуть нас нести. У нашій країні у пішому строю бореться лише простий народ.
  Граф Клермон подався вперед. З губ його готове було зірватися різке слово, але тут у перепалку втрутився король.
  — Досить, годі, панове, — звернувся він до тих, хто сперечається, — вам належить висловити свою думку, а вирішувати, що вам робити, буду я. Граф Клермон і ви, Арнольд, відберіть триста найсміливіших вершників і спробуйте прорватися через заслін стрільців. А що до вас, граф Нассауський, ви збережете, якщо цього бажаєте, свій кінний стрій і підете за маршалами, щоб підтримати їхню атаку. Решта війська боротиметься в пішому строю, трьома загонами. Один поведете ви, Шарле, - тут король любовно поплескав по плечу сина, герцога Норманського, - другий - ви, Пилипе, - і він кинув погляд у бік герцога Орлеанського, - а головні сили поведу я сам. Вам же, Жоффруа де Шарні, я довіряю сьогодні орифламму... А хто цей лицар і чого він бажає?
  Біля входу в намет стояв високий рудобородий молодий лицар у плащі з червоним грифоном. По його розчервонілому обличчю та розпатланому одязі було видно, що він дуже поспішав.
  — Ваша величність, — звернувся він до короля, — моє ім'я Робер де Дюрас, я з почту кардинала Перигорського. Вчора я доповів вам все, що бачив в англійському таборі. Сьогодні вранці мене знову допустили туди, і я бачив, що їхні обози йдуть у тил. Вони відступають у Бордо, вашу величність.
  — Клянусь Господом Богом, — люто вигукнув герцог Орлеанський, — я так і думав! Поки ми тут балакали, вони вислизнули з рук. Хіба я вас не попереджав?
  — Помовчіть, Пилипе, — сердито наказав король. — А ви, сеньйоре, бачили все це на власні очі?
  — На власні очі, пане, я прискакав прямо з їхнього табору. Король Іван грізно глянув на нього.
  — Не знаю, як в'яжеться з вашою честю здобувати відомості в такий спосіб, — сказав він, — але ми не можемо ними не скористатися. Не бійтеся, брате Пилипе, здається мені, що ще до ночі ви надивитеся на англійців скільки душі завгодно. Найвигідніше напасти на них, коли вони переходитимуть брід. Отже, славні панове, поспішайте на свої місця та робіть усе, як було вирішено. Винесіть уперед орифламу, Жоффруа, а ви, Арнольд, побудуйте війська у бойовий порядок. І нехай зберігає нас сьогодні Господь і святий Денис!
  Принц Уельський стояв на тому самому невисокому пагорбі, на якому зупинявся напередодні Найджел. Біля нього був Чандос і високий засмаглий воїн середнього віку, гасконець Капталь де Бюш. Всі троє уважно розглядали далекі французькі лінії, а за їхньою спиною низки возів спускалися до броду через річку Мюїссон.
  Неподалік позаду них сиділи на конях чотири лицарі в повному озброєнні, але з піднятими забралами і про щось напівголосно перемовлялися. За їхніми щитами будь-який солдат з першого погляду зрозумів би, що всі вони були уславлені воєначальники, які побували не в одній битві. Нині вони чекали наказу — кожен командував або частиною армії, або окремим загоном. Молодий чоловік ліворуч, темноволосий, стрункий, палкий, був Вільям Монтегю, граф Солсбері: йому йшов двадцять дев'ятий рік, а він уже був ветераном Кресі і здобував таку славу, що Принц доручив йому командувати тилами — у відступній армії ця посада була дуже почесна. Він розмовляв із сивою людиною середнього віку, в чиїх суворих рисах було щось левове: коли цей воїн розглядав ворожі позиції, пронизливі блакитні очі його горіли вогнем. То був знаменитий Роберт де Аффорд, граф Суффолк; починаючи з Кандзанда і далі, протягом всіх континентальних воєн, він так і не виходив з боїв. Третій, високий мовчазний лицар зі срібною зіркою, що мерехтіла на його плащі, був Джон де Вер, граф Оксфорд. Він слухав Томаса Бошана, огрядного, пихатого здоров'ям, товариського дворянина і бачив солдати. Сер Томас сидів на коні, злегка подавшись уперед і поплескуючи одягненою в сталь рукою по сталевому ж стегну співрозмовника. Це були старі бойові товариші, ровесники, люди у кольорі років, які прославили себе ратними справами. Такі доблесні англійські лицарі сиділи на конях позаду Принца і чекали наказу.
  — Хотілося б мені, щоб ви дісталися до нього, — сердито промовив Принц, продовжуючи розмову з Чандосом, — і все ж, мабуть, розумніше зігратиме з ними цей жарт — зробити вигляд, що ми відступаємо.
  — Він, звичайно, вже передав повідомлення, — з усмішкою відповів Чандос. — Не встиг обоз рушити, як він уже на всю спритність скакав по узліссю.
  - Добре придумано, Джоне, - зауважив Принц. — Приємно, коли повідомлення ворожого шпигуна обертається проти самого ворога. Якщо вони сьогодні не виступлять проти нас, я просто не знаю, як нам протриматися ще хоча б день — адже у нас немає ні шматка хліба. А якщо ми підемо звідси, де ще нам знайти таку виграшну позицію?
  — Французи обов'язково клюнуть на нашу приманку, вашу високість, обов'язково. Я думаю, тепер Робер де Дюрас якраз розповідає їм, що наш обоз рухається до переправи, і вони поспішають перехопити нас, поки ми не встигли перейти брід. А хто це там так стрімко скаче? Напевно, якесь повідомлення.
  Вершник пришпорив коня і злетів на пагорб. Скочивши на землю, він схилив коліно перед Принцом.
  - Мілорд Одлі, - спитав Принц, - у чому річ?
  - Сер, - опустивши голову, відповів уклінний лицар, - я хочу просити вас про милість.
  — Встаньте, Джеймсе, і скажіть, що я можу зробити для вас.
  Знаменитий мандрівний лицар, прекрасний зразок лицарства за всіх часів, встав і звернув до свого повелителя смагляве обличчя з очима, що горять.
  — Ваша високість, — почав він, — я завжди вірою і правдою служив государю, вашому батькові, і вам самим і служитиму й надалі, поки живий. Я повинен зізнатися вам, що, якщо мені судилося битися під вашим початком, я або буду в бою найпершим, або впаду, щойно він зав'яжеться. Тому я прошу вас милостиво дозволити мені з честю вийти з ладу, щоб я міг знайти собі таке місце, що дозволить мені виконати обітницю.
  Принц посміхнувся; йому було цілком зрозуміло, що, дав лорд Джеймс клятву чи не дав, чи отримає він на те згоду чи не отримає, все одно він буде в першому ряду.
  — Ідіть, Джеймсе, — сказав він, стискаючи лицарю руку, — і нехай допоможе вам Господь перевершити в доблесті всіх інших воїнів. Однак послухайте, Джоне, що це таке?
  Чандос скинув свій хижий ніс, як орел, що почув далеко кровопролитну різанину.
  — Я думаю, сер, все йде так, як ми того хотіли. Здалеку долинув громоподібний гуркіт. Потім ще й ще.
  — Дивіться, вони рушили! - Закричав де Бюш. Цілий ранок англійці спостерігали, як слабко відблискують зброю та зброю загонів кінноти, стягнутої на луг перед табором французів. Тепер до їхніх вух долинули слабкі звуки труб, а далекі полчища захиталися, сяючи на сонці.
  - Так, так, вони рухаються! - Вигукнув і Принц.
  - Вони пішли! Вони пішли! — пробігло рядами англійців. І тут же лучники за огорожею разом скочили на ноги, а лицарі за ними змахнули зброєю, і назустріч ворогові, що наближається, покотився громовий войовничий радісний крик — виклик на смертний бій. І раптом все стихло; деякий час чути було тільки тупіт копит і брязкіт броні, а потім тишу прорвав глухий низький гул, подібний до шуму морського прибою. Він наростав і поширювався - підходила французька армія.
  
  
  Розділ XXVI
  Як Найджел здійснив третій подвиг
  Четверо лучників лежали в кущах за десять ярдів від густої живоплоту, що прикривала їх товаришів. Позаду, в лінії стрільців, що широко розтягнулася, були люди з їхнього загону, здебільшого ті, хто прийшов до Бретані з Ноулзом. А в четвірку, що засіла в чагарнику, увійшли їхні командири: старий Вот з Карлайла, рудоволосий житель півночі Нед Уїддінгтон, лисий майстер Бартолом'ю і Семкін Ейлвард, який нещодавно повернувся після тижневої відсутності. Всі жували хліб і яблука: Ейлвард приніс їх цілий мішок і тут же поділив між товаришами, що зголодніли. Від нестачі їжі старий прикордонник і йоркширець зовсім схудли, очі в них провалилися, а в майстра-лучника обвисла складками шкіра на повному, круглому обличчі.
  З-під нижніх гілок огорожі напружено й безмовно дивилися вперед суворі виснажені обличчя. Один раз стрілки вибухнули вітальними криками — це було, коли проскакали Чандос і Найджел і, поспішаючи, зайняли свої місця за ними. Позаду зеленої лінії лучників виднілися сталеві обладунки лицарів і зброєносців, що присунулися до переднього краю, щоб розділити долю стрільців.
  — Пам'ятаю, в Ешфорді випустив я з одним кентським лісником півдюжини стріл… — почав майстер.
  — Досить, вистачить, ми все це вже чули, — нетерпляче перебив Уот. — Заткнись, Бартолом'ю, зараз не час для порожніх балачок. Пройди по ряду і подивися, чи не потрібно де змінити потерту або підтягнути провислу тятиву, поправити потріскане виїмку.
  Високий майстер пройшов по рядах лучників під жартом, що побігли вогнем. То тут, то там йому просовували крізь огорожу цибулю, яка вимагала його очі.
  — Вощить кінці! — раз у раз кричав він лучникам. — Передайте горщик із воском та вощите кінці. Навощена стріла пройде там, де суха упреться. Том Беверлі, дурні, де твоя наручка? Стріли обдеруть тобі всю шкіру на руці ще до кінця бою. А ти, Воткін, тягни до плеча, а не до рота, як ти завжди робиш. Звик до глечика з вином, так і тятиву до губ тягнеш. А ти стань вільніше, відведи праву руку подалі: французи ось-ось будуть тут.
  Обійшовши стрільців, він побіг назад до своїх товаришів за кущами, які тепер уже не лежали, а піднялися на весь зріст. Позаду них, розтягнувшись уздовж огорожі майже півмілі, стояли лучники з величезними бойовими луками напоготові. За спиною у кожного стирчало півдюжини стріл, а ще вісімнадцять були в сагайдаках, що висіли спереду. В очікуванні атаки стояли, твердо впершись у землю обома ногами, натягнувши тятиву, обернувши суворі обличчя у бік ворога і жадібно вдивляючись у просвіти між гілками живоплоту.
  Сталевий потік, що спочатку повільно струмував уперед, тепер зупинився приблизно за милю від англійського переднього краю. Тут більшість ворожого війська поспішала і натовп слуг і конюхів відвів коней у тил. Потім французи вишикувалися в три потужні загони, що блищали на сонці, як срібна водна гладь: над нею, мов очерети, колихалися тисячі прапорів і прапорів. Загони відокремлювалися один від одного вільним простором ярдів по сто. А перед ними вишиковувалися два кінних загони. В одному було триста осіб, які становили одну потужну колону; другий, у тисячу чоловік, побудувався ширшими шеренгами.
  До лучників під'їхав Принц. На ньому були темні обладунки, забрало підняте, гарне орлине обличчя горіло бойовим запалом. Лучники криками вітали його появу, а він помахав їм руками, як мисливець гончакам.
  — Ну, Джоне, що ви тепер думаєте? — спитав він. — Дорого б дав мій благородний батько, щоб зараз бути з нами! Ви бачили, що французи поспішали?
  — Так, ваша високість, урок при Кресі пішов на користь, — відповів Чандос. — Тоді, та й після, ми багато чого досягли в пішому строю, ось вони й думають, що знайшли спритний прийом. Але мені здається, що тут велика різниця: одна справа стояти на місці, коли на тебе нападають, як було з нами, інша — нападати самим, коли треба цілу милю тягнути на собі все спорядження і хочеш не хочеш, а в бійку вступиш вже втомленим.
  - Так, Джоне. А як ви вважаєте, що це за вершники будуються попереду і повільно насуваються на нас?
  — Вони, безперечно, хочуть прорвати лад наших лучників і розчистити шлях для інших. Тільки дивіться, це добірні частини: ті, що зліва, йдуть під прапорами Клермона, а праворуч — прапори д'Андрегена; значить, в авангарді обидва маршали.
  — Клянусь Господом, Джоне, ви одним очима бачите більше, ніж інші двома. Звичайно ви праві. А ось великий загін ззаду?
  — Судячи з обладунків, це німці, ваша високість.
  Обидва кінних загони повільно рухалися про рівнині, з відривом приблизно чверть милі друг від друга. Підійшовши до ворожої лінії на два польоти стріли, вони зупинилися. Англійців вершники не бачили: перед ними тяглася довга жива огорожа, крізь її багате листя зрідка пробивався відблиск сталі, а ще далі з гущавини чагарника та виноградних лоз здіймалися наконечники копій. Чарівний сільський краєвид, розцвічений строкатим листям, мирно ніжився в теплих променях осіннього сонця, і ніщо, крім цих мерехтливих спалахів, не наводило на думку, що десь тут причаївся недремливий ворог, який намертво перегородив шлях. Однак близькість страшного супротивника ще більше підняла бойовий дух вершників. Повітря наповнилося їх войовничими кліками, над головами злетіли списи з прапорцями — грізний виклик ворогові. Очам тих, хто дивився з боку англійських ліній, представилася чудова картина: прекрасні коні, що здіймаються на дибки, б'ють копитом, багатобарвні блискучі вершники, коливання плюмажів, трепет прапорів.
  Потім пролунав звук горна. І тоді з оглушливим криком вершники разом усадили шпори в боки коней і, тримаючи списи наперевагу, немов блискавка, помчали в саму середину англійської лінії.
  Вони промчали сотню ярдів, потім другу, а попереду не було ніякого руху, не лунало жодних звуків, крім хрипкого бойового кличу самих французів і гуркоту копит їхніх коней. Вони всі прискорювали та прискорювали біг. На огорожу насувалася лавина коней — білих, гнідих, вороних: вони летіли, витягнувши шиї, роздмухуючи ніздрі, ледве не торкаючись животом землі; самих вершників не було видно — тільки щити, над якими підіймалися шоломи з плюмажем, та спрямовані вперед вістря копій.
  Раптом Принц підняв руку і щось прокричав. Чандос підхопив його команду, вона прокотилася лінією і злилася в один могутній хор з дзвоном тятив і свистом стріл. Довгоочікувана буря нарешті вибухнула.
  Бідні шляхетні коні! Бідолашні доблесні воїни! Хто, коли пройде запал битви, не засмутиться, побачивши, що під градом стріл, що били коням прямо в морди і груди, грізний ескадрон перетворився на криваву купу тіл? Перша шеренга впала на землю, наступні не змогли ні сповільнити хід, ні відвернути убік від жахливої, несподівано виниклої перед ними перешкоди з тіл повалених соратників і стали почергово валитися на неї, поки цей ураган, що бризкає кров'ю, з верещачих коней, що б'ються, і корчать. піднявся на п'ятнадцять футів. То тут, то там збоку від дороги комусь із вершників вдавалося вивільнитися і він намагався взяти огорожу, але коня під ним тут же на смерть розбивала стріла і боєць вилітав із сідла. Жодному з трьох сотень доблесних воїнів не вдалося досягти огорожі.
  Але відразу слідом за невдалими французами вперед стрімко покотилася довга залізна хвиля німецьких кіннотників. Вони пролунали в сторони, щоб обійти жахливий могильний курган, і з двох боків помчали на лучників. Це були хоробри воїни, ними командували люди, які знали свою справу, які зуміли уникнути загального звалища, що занапастило авангард; і все-таки вони теж загинули, хоч і поодинці, а не всі гуртом, як французи. Стріли вразили небагатьох. Під більшою частиною вершників повбивали коней, і люди, обтяжені сталевими обладунками, так і не могли піднятися на ноги після страшних ударів на землю.
  Проте трьом вдалося прорватися крізь чагарник, де сховалися командири лучників; вони вразили жителя півночі Уїддінгтона, подолали живоплоту і вдарили по стрілках з тилу, а потім рвонулися туди, де стояв Принц. Але їх також спіткала невдача: один упав із пронизаною головою, другий вибив із сідла Чандос, третього вбив сам Принц. Ще один загін прорвався біля річки, але його відразу перехопив лорд Одлі зі зброєносці і перебив до одного. Якийсь вершник на розлюченому від болю коні — з ока і ніздрі у того стирчали стріли — перескочив через огорожу, пронісся англійським табором і під регіт і улюлюкання зник у лісі, що тягнувся позаду. Наблизитись до огорожі не вдалося більше нікому. Весь передній край англійських позицій був усіяний мертвими чи пораненими німецькими кіннотниками, а в самій середині височіла величезна купа тіл — місце загибелі трьохсот доблесних французьких воїнів. Коли ці дві хвилі атаки захлинулися, так і не дійшовши до англійських ліній, але залишивши там криваве місиво з людей та коней, основні сили французів припинилися для останніх приготувань власне до штурму. Вони ще не почали наступ і найближчі їхні загони відстояли від англійців приблизно на півмілі, як раптом по їхніх флангах на збожеволілих, утиканих стрілами конях промчало кілька людей — усе, що вціліло від кінноти, на яку покладалися такі надії.
  Тієї ж хвилини англійські стрілки і копійники кинулися крізь огорожу і почали витягувати з купи кінських і людських тіл усіх, хто ще живий. Це було безумством, тому що битва ось-ось мала відновитися, але кожен сподівався потиснути добрий урожай, якщо йому пощастить і вдасться вибрати з купи когось багатшого. Благородні душі зневажали саму думку про викуп, поки не вирішено результату бою, зате натовп незаможних солдатів, чи то гасконці, чи англійці, розтягували поранених, кого за руку, кого за ногу, і, приставивши до горла кинджал, вимагала, щоб вони назвали свої імена. , звання та доходи. Ті, кому вдавалося захопити добрий видобуток, швидко відволікали її в тил і доручали охорону її слугам; ті ж, кому не пощастило, здебільшого просто добивали пораненого кинджалом і знову кидалися на купу тіл, сподіваючись цього разу не помилитися. Клермон зі стрілою, що пронизала небесно-блакитну Діву на його плащі, лежав мертвий кроків за десять від огорожі; д'Андреген став бранцем бідного зброєносця, який витяг його з-під коня. Графів Зальцбурзького та Нассауського, абсолютно безпорадних, підібрали з землі та віднесли до тилу. Ейлвард обхопив ручищами Отто фон Лангенбека, у якого була зламана нога, і перетягнув його за кущі. Чорний Саймон захопив Бернара, графа Вентадурського, і поволок його через огорожу. Всі бігали, кричали, сварилися і билися, а серед цієї суєти юрби лучників шукали стріли, витягували їх із мертвих, а інші навіть із поранених. Але тут пролунав застережливий крик. Однієї миті кожен знову зайняв своє місце, а перед огорожею нікого більше не залишилося.
  І саме: перша хвиля французів була вже зовсім близько. Як не страшна була атака кінноти своєю стрімкістю і люттю, невблаганний, розмірений наступ величезної фаланги закутої в сталь піхоти лякав душу ще більше: французи рухалися дуже повільно — заважали важкі обладунки, — але їх наступ був невідворотний. Вони йшли вперед щільним строєм, ліктями торкаючись один одного, спереду закриваючись щитами; у правій руці кожен тримав короткий, п'ятифутовий спис, на поясі напоготові були мечі та палиці. На копійників обрушився град стріл: забрязкотіла броня, почулися глухі удари. Пригнувшись якнайнижче, французи підставили під зливу стріл щити. Багато хто був убитий, проте важка хвиля продовжувала повільно котитися вперед. З оглушливими криками, шеренгою в півмилі, накотилися воїни на живопліт, щосили намагаючись прорватися крізь неї.
  П'ять хвилин довгі, розтягнуті ряди завзято завдавали один одному ударів — з одного боку списами, з іншого — сокирами та палицями. У багатьох місцях живу огорожу вже проломили або навіть зрівняли із землею, і французькі копійники лютували серед лучників, праворуч і ліворуч кромса і крушіння майже не захищених бронею ворогів. Якоїсь миті могло здатися, що в битві настав перелом.
  Але Джон де Вер, граф Оксфорд, людина холоднокровна, навчена досвідом, знавець ратної справи, не переглянув свій шанс і відразу ним скористався. Праворуч до річки примикала болотиста луговина, така топка, що важкоозброєний воїн неминуче загруз би там по коліно. За наказом де Віра туди з бойової лінії перекинули загони легких лучників, які з флангу стали обсипати французів стрілами. Тієї ж миті Чандос з Одлі, Найджелом, Бартолом'ю Бергхершем де Бюшем і двома десятками інших лицарів схопилися на коней, промчали вузькою стежкою крізь огорожу і опинилися за лінією французів. Тут вони роз'їхалися в різні боки і почали топтати піших копійників.
  Страшний був того дня Поммерс. Викотивши налиті кров'ю очі, роздмухуючи ніздрі, потрясаючи бурою гривою, він люто скреготів зубами, рвав, трощив, шалено тиснув копитами все і вся навколо себе. Страшний був і вершник: холоднокровний, спритний, з палаючим серцем і сталевими м'язами, він бачив перед собою одну єдину мету. Коли він гнав свого божевільного коня в саму гущу бою, він здавався самим архангелом Михайлом. І все ж, як він не намагався, висока постать його повелителя на чорному, як вугілля, коні завжди була на півкорпусу попереду.
  Найнебезпечніший момент минув. Французи відступили. Ті, хто проникнув за огорожу, впали смертю хоробрих серед своїх супротивників. Загін Уоріка спішно прийшов із виноградників і заповнив проломи в бойовому порядку Солсбері. Блискуча хвиля відкочувалася назад; спершу повільно, як і наступала, потім все швидше, у міру того, як найсміливіші гинули, а ті, хто слабше, незручно й незграбно розбредалися в різні боки, ледве тягнучи ноги, шукаючи хоч якогось притулку. І знову стрілки вирвалися з-за огорожі. Знову пожинали вони дивовижний урожай остистих стріл, що так густо зійшов на цій землі; знову хапали поранених і грубо тягли за огорожу. Потім лінії були відновлені, і втомлені, пошарпані, англійці, що задихалися, стали чекати нової атаки.
  Несподівано до них прийшла неймовірна удача — настільки неймовірна, що, дивлячись у глиб долини, вони насилу вірили своїм очам. Позаду загону дофіна, від якого вони порядком постраждали, знаходився ще один, мало менший загін, на чолі з герцогом Орлеанським. Коли скривавлені, брудні втікачі, осліпнувши від страху і поту, що струменіло по обличчю, добігли до нього, вони в одну мить зім'яли цей загін і в своїй шаленій втечі захопили його без бою за собою.
  Величезне, згуртоване, цілком боєздатне військо раптово розтануло, як кучугура під променями сонця. Воно просто перестало існувати. Замість нього на рівнині виднілися тепер тисячі блискучих точок — це французи, хто як міг, несли ноги з поля, поспішаючи до своїх коней. Англійці вже вирішили було, що битву виграно, і по їхніх рядах прокотився гучний радісний крик.
  Однак, коли ця завіса — військо герцога Орлеанського — розсунулася, за нею відкрилася аж ніяк не порожня сцена: далеко в глибині її, перекривши долину на всю ширину, з'явилася чудова армія французького короля, надійна, непохитна, готова кинути свої шеренги в нову атаку. Чисельністю рівна англійцям, вона ще постраждала від попередніх сутичок, і вів її доблесний монарх. Повільно, неквапливо, як людина, яка прийняла тверде рішення або виконати задумане, або померти, король вибудовував свої сили для вирішального бою.
  А тим часом, у коротку мить урочистості, коли здавалося, що перемога вже в руках англійців, ціла юрба палких, галасливих молодих лицарів і зброєносців оточила Принца, благаючи дозволити їм переслідувати французів далі в глиб рівнини.
  — Ви тільки подивіться на того зухвальця з трьома ластівками на червоному полі! — вигукнув сер Моріс Берклі.
  — Він стоїть якраз між двома арміями, ніби зовсім нас не боїться!
  — Будь ласка, ваша високість, дозвольте мені збити його: він, здається, чекає, з ким би битися, — попросив Найджел.
  — Ні, панове, нам не можна засмучувати лави: у нас попереду ще багато діла, — відповів Принц.
  — Дивіться, він уже скаче до своїх, тож і говорити більше нема про що.
  — Будь ласка, добрий Принце! — знову почав молодий лицар, який почав цю розмову. — Мій сірий, Лебрайт, наздожене його, перш ніж він доскочить до укриття. Я ще не зустрічав коня швидше, ніж мій, відколи покинув береги Северна. Зараз я вам це доведу.
  І, давши коневі шпори, він помчав рівниною. Француз, Жан де Елен, пікардійський дворянин, забарився на полі у відчаї від того, що загін, в якому він бився, утік. З палаючим серцем він стояв на лузі між двома арміями в пристрасній надії здійснити якийсь подвиг для спокути ганебної втечі. Але вздовж англійських ліній не було жодного руху. Нарешті він повернув коня, щоб приєднатися до війська короля, як раптом позаду пролунав глухий перестук копит, і, обернувшись, він побачив, що прямо на нього мчить англійський лицар. Обидва відразу вихопили мечі, а дві ворожі армії призупинили рух, щоб помилуватися двобою. У першій же сутичці Моріс Берклі втратив меч і, зіскочивши з коня, хотів було підняти його, але француз вразив супротивника в стегно і, поспішаючи, змусив здатися. Коли невдаха англієць зашкутильгав поряд з переможцем, обидва війська вибухнули реготом.
  - Клянуся своїми пальцями, - вигукнув Ейлвард, давлячись від сміху за своїм поламаним кущем. А хто цей лицар?
  — Судячи з герба він хтось із західних Берклі, або з кентських Попемів, — озвався старий Вот.
  — Я пригадую, якось були у нас змагання з одним кентським лісником… — почав був товстий майстер-лучник.
  — Помовчи, Бартолом'ю, — перебив старий Вот. — Тут бідолаху Неду голову розмозжило, то ти краще б помолився б про його душу, а не хвалився казна-що. Гей, Томе з Беверлі, що там у нас?
  — В останній сутичці ми дуже постраждали, Вот. Полягло сорок чоловік, а в лісника Діна на правому фланзі ще більше.
  - Розмовами тут не допоможеш, Томе. Якщо з усіх залишиться в живих хоч один, він все одно має стояти на смерть.
  Поки лучники перемовлялися таким чином, воєначальники за ними тримали пораду. Дві атаки французів були відбиті, проте коли лицарі кидали погляд на долину, на рівні шеренги головних сил французького короля, що повільно наближалися, обличчя їх похмурніли. Загони лучників помітно порідшали. У довгій жорстокій битві біля огорожі багато лицарів і зброєносців було виведено з ладу. Деякі, виснажені голодом, втратили залишки сили і лежали на землі, ледве переводячи дух. Інші переносили поранених у тил під захист лісу. Дехто підбирав зброю вбитих, щоб замінити свою, поламану. Сміливий, досвідчений де Бюш похмуро хмурився і щось шепотів Чандосові про свої побоювання.
  Однак у міру того як зростала загроза поразки, бойовий дух Принца ставав дедалі неприборканішим; коли він перевів погляд із знемагаючих соратників на щільні ряди французького війська, яке під звуки труб, осяяне тисячами прапорів, котилося рівниною, у його темних очах блиснула гордість справжнього солдата.
  — Будь що буде, Джоне, — звернувся він до Чандоса, — тільки битва була на славу. Англії не доведеться згоряти від сорому. Чоловіки, друзі мої, адже, якщо ми переможемо, ми прославимо себе на все життя; якщо ж нам судилося впасти, помремо смертю хоробрих, гідною і почесною смертю, про яку ми завжди молили Всевишнього, а за нами прийдуть наші брати і родичі і неодмінно помстяться ворогові. Ще одне зусилля, і все буде чудово. Уорік, Оксфорд, Солсбері, Суффолк – все на передній край! І мій прапор теж! На коней, благородні лицарі: стрілки видихнулися, сьогодні перемогти мають наші списи. Вперед, Волтере, і нехай допоможе Англії Господь і святий Георгій!
  Сер Волтер Вудленд на великому вороному жеребці зайняв місце поруч із Принцем, впершись у сідло королівський штандарт. З усіх боків навколо нього тіснилися лицарі і зброєносці, так що врешті-решт з них сформувався потужний ескадрон, який увібрав у себе залишки загонів Уоріка, Солсбері та самого принца. Крім того, лад підкріпили ще чотирма сотнями копійників із резерву. Але все одно, коли Чандос вдивлявся в лави своїх, а потім переводив погляд на величезну французьку армію, з лиця його не сходило занепокоєння.
  - Не подобається мені все це, ваша високість, - сказав він Принцу напівголосно. — На їхньому боці надто велика перевага.
  — А як би вчинили ви, Джоне? Кажіть, що у вас на думці.
  — Утримуючи їх у центрі, нам треба вимудритися і атакувати їхній фланг. Що скажете, Жане? — спитав він, повернувшись до де Бюша, на темній рішучій особі якого ясно читалися ті ж побоювання.
  - Я згоден з вами, Джоне. Король Франції — людина смілива, та й усе її оточення теж, і я не уявляю, як нам їх відбити, якщо ми не зробимо того, що ви пропонуєте. Дайте мені сотню людей, і я спробую.
  — Ні, ні, добрий сер, цю спробу маю зробити я сам, думка моя.
  - Ні, Джоне. Я хочу, щоб ви були зі мною, – відповів Принц. — Але ви, Жан, маєте рацію, ви можете взяти це на себе. Ідіть до графа Оксфорда, попросіть у нього сотню копійників і стільки ж легкоозброєних вершників, непомітно обійдіть той курган і атакуйте їх; уцілілих лучників виставте на фланги — нехай розстріляють усі стріли, а потім борються хто як може. Почекаймо, поки французи пройдуть той терновий кущ, а тоді, Волтере, виносьте мій прапор прямо проти прапора французького короля. Славні панове, нехай Господь і думки про ваші дами піднімуть ваш бойовий дух!
  Король Франції, бачачи, що його піхота не справила на англійців великого враження і що під час битви живоплоти були вже майже стерті з лиця землі і більше не могли служити на заваді кінноті, наказав усім знову сісти на коней, і тепер в останній рішучий бій французьке лицарство йшло згуртованим кінним строєм. У центрі передньої шеренги їхав король; праворуч від нього із золотою орифламмою в руках скакав Жоффруа де Шарні, а зліва, тримаючи стяг із королівськими ліліями, — Есташ де Рібомон. Поруч із ним був коннетабль, герцог Афінський, а довкола — люті, розпалені придворні, що розмахували над головою зброєю. З усіх ковток рвався бойовий клич. А за королівськими срібними ліліями тіснилося шість тисяч доблесних воїнів найсміливішого племені Європи, чиї імена звучали як трубний голос, що закликає до битви, — Боже, Шатільйон, Танкервіль та Вентадур.
  Спочатку вони просувалися повільно, стримуючи коней, щоб ті не витратили сили до початку нищівної атаки. Потім перейшли на рись, прискорюючи її, доки не взяли в галоп. Миттю залишки живоплоту були зім'яті і втоптані в землю, і тоді широкі шеренги чудового, закутого в сталь англійського лицарства стрімко рвонулися вперед, в останній бій. Опустивши приводи, терзаючи шпорами боки коней, дві шеренги вершників на граничній швидкості прямо й неухильно мчали назустріч один одному. Одна мить — і дві армії збилися. Пролунав громовий гуркіт — його чули зі стін жителі Пуатьє, за сім миль від місця битви.
  У цьому божевільному зіткненні двох живих лавин першими впали з переламаними шиями коні, а у багатьох вершників, що утрималися в сідлах з високою цибулею, від важкого удару розмозжило ноги. То тут, то там, коли вершники стикалися груди в груди, коні різко ставали дибки і тут же падали на спину, давлячи наїзників. Проте більшість французів на стрімкому галопі прорвалася крізь ослаблені ряди лінії оборони і опинилася у ворожому становищі. Фланги англійців засмутилися, натиск у центрі ослаб, і нарешті відкрився простір для меча, і коня. Десять акрів луговини перетворилися на бурхливий вир мечущихся голів, блискучих мечів, які то злітали в повітря, то стрімко падали, піднесених щитів; і над усім цим котилися тисячоголосий бойовий клич і гуркіт ударів металу об метал, які все ширилися і розносилися по долині, як океанський прибій, що б'є об скелясті береги. Могутні хвилі відкочувалися то в один бік долини, то в інший у міру того, як кожна зі сторін по черзі зосереджувала сили нового натиску. Зійшовшись у смертельній сутичці, велика Англія і доблесна Франція відважно і палко знову і знову заперечували один одного перемогу.
  Сер Волтер Вудленд на своєму вороному увірвався в саму гущу бою і подався до блакитно-срібного стягу короля Іоанна. За п'ятами за ним сталевим клином слідували Принц, Чандос, Найджел, лорд Реджіналд Кобем, Одлі з чотирма відомими зброєносці і чоловік двадцять найкращих представників англійського та гасконського лицарства. Вони трималися всі разом, стримуючи супротивника градом ударів та силою своїх коней. І все-таки вони просувалися вперед дуже повільно: їх раз у раз накривали нові хвилі французької кінноти — відбиті з фронту, вони одразу обрушувалися на англійців з тилу. Іноді під натиском цих хвиль англійці відступали, потім знову просувалися на кілька кроків, іноді їм вдавалося просто втриматися на місці, але все ж таки з кожною хвилиною блакитно-срібний прапор, що майорів над гущавиною французів, потроху, але неухильно наближався. Була хвилина, коли дюжині розлючених, захеканих французів вдалося прорвати їхні ряди і вони ледве не вирвали прапор у сера Волтера Вудленда, але з одного боку його охороняли Чандос і Найджел, а з іншого — Одлі зі своїми зброєносці, так що ніхто не зміг би зачепити його хоч пальцем і залишитися живим.
  Але тут позаду них пролунав віддалений шум і рев: «Святий Георгій Гієнський!» Це Капталь де Бюш пішов у атаку. «Святий Георгій Англійський!» — пролунало з місця головного удару, і здалеку долинув клич у відповідь. Шеренги перед англійцями завагалися. Французи здригнулися. Якийсь лицар, маленького зросту, із зображенням золотого сувоя на обладунках, кинувся був на Принца, але тут же впав від удару його булави. Це був герцог Афінський, коннетабль Франції, але смерті його ніхто не помітив, і бій продовжувався над його тілом. Французькі ряди дедалі рідшали. Багато хто повертав коней — їхній бойовий дух не витримав грізного реву, що пролунав у них у тилу. А маленький клин - Принц, Чандос, Одлі і Найджел - як і раніше, просувався вперед у самому авангарді.
  Раптом у просвіті серед рідіючих шеренг з'явився могутній воїн у чорному, що несе золотий прапор. Він кинув дорогоцінну ношу якомусь зброєносці, і той поскакав з ним геть. Англійці, немов зграя гончаків, що повисли на крупі оленя, з криком рвонулася за орифламмою, але шлях їм перегородив воїн у чорному. Громовим голосом він закликав «Шарні! Шарні! a la rescousse!» [69] — і під ударом його сокири відразу впав сер Реджіналд Кобем, а за ним і гасконець де Клісон. Наступний удар обрушився на Найджела, і той упав на круп коня, проте меч Чандоса відразу пронизав французу нашійник і ввійшов йому в горлянку. Жоффруа де Шарні впав, проте орифламу було врятовано.
  Оглушений ударом Найджел утримався в сідлі, і закривавлений Поммерс виніс його вперед разом із рештою. Тепер французька кіннота бігла по-справжньому: тільки одна купка лицарів, що не втратила присутності духу, міцно утримувала позицію, ніби скеля над бурхливим прибоєм, і разила без розбору всіх, хто намагався до них прорватися, чи то вороги, чи свої. Орифламму віднесли, понесли й блакитно-срібний стяг, але на полі ще залишалися відчайдушні сміливці, готові битися на смерть. У сутичці з ними можна було здобути честь і славу. Принц і його оточення розгорнули на них своїх коней, тоді як інші англійські вершники стрімко помчали навздогін за супротивником, що біжить, щоб захопити полонених і забезпечити собі викуп. Благородному духу зневажає сама думка шукати грошей, поки ще не повалено всіх ворогів і є з ким битися і прославити своє ім'я. Тому Одлі, Чандос та інші відразу вступили в запеклу бій із завзятим противником. Жменька французів чинила опір довго і несамовито. Люди валилися додолу не від ран, а просто від знемоги.
  Найджела, який не залишав своє місце біля Чандоса, стрімко атакував низькорослий широкоплечий воїн на невисокій міцній кобилі, але тут Поммерс в люті підвівся дибки і передніми копитами кинув коня француза на землю. Падаючи, вершник встиг схопити Найджела за руку і потяг його за собою: обидва покотилися по траві просто під б'ючими копитами, але Найджел виявився зверху, і його короткий меч блиснув над забралом майже бездиханого француза.
  - Je me rends! Je me rends! [70] - Тільки і зміг вимовити той.
  На мить у голові у Найджела майнула думка про багатий викуп. Шляхетна кобила, золоті блискітки на обладунках — все говорило про те, що повалений лицар — людина заможна. Тільки нехай цим займуться інші! Залишилось ще стільки справи! Невже він покине Принца та свого благородного пана заради поживи? Чи не поведе він бранця в тил, коли честь закликає його бути попереду? Хитаючись, він підвівся на ноги, схопився за гриву Поммерса і скочив у сідло.
  Хвилиною пізніше він знову був біля Чандоса, і вони разом прорвалися через останні ряди доблесного загону французів, які хоробро билися до кінця. Позаду них лежала довга смуга землі, усіяна тілами мертвих і поранених. А попереду по всій широкій рівнині, наскільки вистачало очей, англійці переслідували втікачів.
  Принц натяг поводи, зупинив коня і підняв забрало; навколо нього відразу зібралася почет. У повітрі миготіла зброя, лунали тріумфуючі переможні крики.
  — Ну то як, Джоне? — з усмішкою звернувся Принц до Чандоса, обтираючи спітніле обличчя голою рукою. - Як справи?
  — Дрібниці, добрий сер, забита рука і списом зачеплене плече. А ви, ваша високість? Сподіваюся, ви залишилися неушкодженими?
  — Правду кажучи, Джоне, не уявляю собі, як до мене хтось міг дістатися, якщо з одного боку були ви, а з іншого — Одлі. Тільки біда, сер Джеймс поранений, і, боюся, важко.
  Доблесний лорд Одлі лежав на землі, з усіх щілин його зім'ятих обладунків сочилася кров. Четверо його хоробрих зброєносців — Даттон з Даттона, Делз з Доддінгтона, Фаулхерст з Кру, Хокстон з Уейнхіла, — самі втомлені і поранені, але забули про все на світі, крім лиха свого пана, зняли з нього шолом і поливали водою бліде.
  Одлі підняв на Принца блискучий погляд.
  — Дякую, ваша високість, що ви зійшли до такого скромного лицаря, як я, — промовив він слабким голосом.
  Принц спішився і нахилився над ним.
  - Я високо ціную вас, Джеймсе, - промовив він. — Сьогодні ваша доблесть піднесла вашу славу і добре ім'я понад нас усіх, а ваша відвага показала, що ви найхоробріший із лицарів.
  — Ваша високість, — пробурмотів поранений, — ви вільні говорити, що забажаєте. А я — хотів би, щоб усе було саме так.
  — Джеймсе, — вів далі принц, — відтепер я роблю вас лицарем свого двору і жалую вам п'ятсот марок щорічного доходу з моєї скарбниці в Англії.
  — Ваша високість, — відповів лицар, — нехай допоможе мені Бог виявитися гідним стану, яким ви мене обдарували. Я завжди буду вашим лицарем, а ось гроші я, з вашого дозволу поділю між чотирма своїми зброєносцями — це вони принесли ту славу, що випала сьогодні на мою частку.
  Не встиг він скінчити, як його голова відкинулася назад, і він, мовчазний, побілілий, розтягся на траві.
  — Швидше за воду! - Закричав Принц. — Ведіть сюди королівського лікаря: я готовий втратити багато людей, але не доброго сера Джеймса. А що таке, Чандос?
  Поперек дороги лежав лицар зі збитим на плечі шоломом. На його плащі та щиті було чітко видно герб із червоним грифоном.
  — Це шпигун Робер де Дюрас, — відповів Чандос.
  — Йому пощастило, його вже вбили, — сердито зауважив Принц. — Х'юберте, покладіть його на щит, і нехай четверо лучників віднесуть тіло до монастиря. Там покладіть його до ніг кардинала та скажіть, що це йому вітання від мене. А ви, Волтере, підніміть мій штандарт над тим високим кущем і накажіть там же поставити мій намет, щоб друзі знали, де мене шукати.
  Шум від французького війська, що біжить, і його переслідувачів уже затих вдалині, і тепер по полю тяглися лише групи втомлених вершників, що поверталися назад. Поперед них брели їхні бранці. По всій рівнині бродили лучники. Вони потрошили сідельні суми вбитих, знімали з них обладунки або розшукували власні стріли.
  Раптом, коли Принц повернувся, щоб піти до куща, біля якого він наказав розбити свою головну квартиру, позаду нього пролунав страшний шум, і до нього кинувся цілий натовп лицарів та зброєносців. Вони голосно сперечалися і сварилися англійською та французькою мовами. У гущавині натовпу, накульгуючи, йшов невисокий товстун у обладунках із золотими блискітками. Він і був причиною чвар: кожен тягнув його до себе, і, здавалося, його ось-ось розірвуть на частини.
  — Будь ласка, добрі панове, обережніше, обережніше! - благав він. — Мого добра вистачить на всіх, навіщо ви так?
  Але шум і гам ще посилилися, сперечаються кровожерливо блискали один на одного очима, блиснули клинки. Принц глянув на коротун бранця і приголомшено відкинувся назад.
  - Король Іван! — вигукнув він, не вірячи своїм очам.
  З ковток воїнів, що оточували його, вирвався тріумфуючий крик.
  - Король Франції! У нас у полоні король Франції! — самозабутньо кричали вони.
  — Тихіше, тихіше, панове, стримайте своє тріумфування. Він не повинен його бачити, жодне ваше слово не повинно завдати йому болю.
  З цими словами Принц підбіг до французького короля і взяв його за руки.
  — Прошу милости, ваша величність! - знову вигукнув він. — Яка удача, що такий доблесний лицар спонукає з нами деякий час, коли вже так розпорядилося військове щастя! Провина! Вина для короля!
  Але Іван був злий, обличчя його палало. З нього грубо збили шолом, на щоці його запеклася кров. Лицарі, що взяли його в полон, стояли навкруги, продовжуючи галасувати і жадібно, немов зграя собак, яку відігнали від убитої дичини, поїдали його очима. Серед них були гасконці та англійці, лицарі, зброєносці та стрілки, і всі вони штовхалися і намагалися пробитися ближче до бранця.
  — Прошу вас, шляхетний Принце, проженіть цих грубіянів, — промовив нарешті король Іван. — Вони так жорстоко поводилися зі мною. Присягаюсь святим Денисом, мені ледве не відірвали руку!
  - Чого ви хочете? — гнівно звернувся Принц до гамірного натовпу.
  — Ми взяли його в полон, ваша високість, тепер він наш! — пролунало зо два десятки голосів.
  Вони знову, верещачи, як зграя вовків, оточили короля.
  — Я захопив його, ваша високість.
  - Ні я!
  — Брешеш, негіднику, це зробив я! І знову блиск очей, і знову закривавлені руки тягнуться до меча.
  - Досить! Зараз ми всі залагодимо, — перебив їх Принц. — Ваша величність, прошу вас, трохи терпіння, поки все стане на свої місця, інакше тут Бог знає, що може статися. Хто той високий лицар, що ніяк не може забрати руку з плеча короля?
  — Це Дені де Морбек, ваша високість, лицар із Сент-Омера, він служить у наших військах, бо вигнаний із Франції.
  — Пригадую. То в чому річ, сеньйоре Дені? Що ви скажете?
  — Король здався мені, ваша високість. Він упав у сутичці, і я його захопив. Я сказав йому, що я лицар із Артуа, і він віддав мені свою рукавичку. Дивіться, ось вона в мене в руці!
  - Правда! Щоправда, ваша високість! - підтримала його дюжина французьких голосів.
  — Ні, ваша високість, не судіть надто поспішно! — прокричав якийсь англійський зброєносець, штовхаючись уперед. — Я взяв його, він мій бранець, а з цією людиною він говорив лише тому, що з його мови визнав у ньому співвітчизника. У полон його взяв я, і це багато хто може підтвердити.
  — Правда, ваша високість, ми все це бачили, все було, як він каже, — підтримав зброєносця хор англійців.
  Між англійцями та французькими їхніми союзниками завжди йшла гризня, і Принц бачив, з якою легкістю ця перепалка може перерости у сварку, яку нелегко буде утихомирити. Її треба було заглушити на самому початку, поки в неї не встигли втягнутися інші.
  — Славний, шановний пане, — знову почав Принц. — Я знову прошу вас хвилину терпіння. Вирішити цю суперечку може лише ваше слово, тільки ви можете сказати нам, що сталося насправді. Кому ви зволили милостиво вручити свою королівську особу?
  Король Іоан відірвався від фляги, яку йому принесли, і витер губи. На його червоному обличчі майнула подібність до усмішки.
  — Не цьому англійцю, — відповів він, і гасконці тріумфально заволали. — І не цьому ублюдку французу, — одразу додав король. — Я не здавався ні тому, ні іншому.
  Усі здивовано принишкли.
  — Тоді кому ж, ваша величність? - знову звернувся до нього Принц.
  Король повільно оглянув присутніх.
  — У нього був жовтий кінь, шалений, як сам диявол, — сказав він. - Він перекинув мою бідну кобилу легше, ніж кулю кеглю. А вершника я не знаю, пам'ятаю тільки, що він мав срібний щит з червоними трояндами. А! Клянусь святим Денисом, он він стоїть, а з ним і його клятий кінь!
  І Найджел, у якого все попливло перед очима, вийшов, немов уві сні, вперед і опинився в самому центрі розлютованого натовпу воїнів.
  Принц поклав йому руку на плече.
  — Це той самий півник із Тілфордського мосту, — сказав він. — Клянуся спасінням душі мого батька, я вже тоді сказав, що ви далеко підете. Ви взяли короля в полон?
  — Ні, ваша високість.
  — А ви чули, як він сказав, що здається?
  — Так, ваша високість, тільки я не знав, що це король. Мій пан лорд Чандос поскакав уперед, і я поспішав за ним.
  — І лишили короля лежати. Значить, здавання було неповним, і викуп за законами війни піде Дені де Морбеку. Якщо, звісно, те, що він розповів, правда.
  - Так, заступився король, - це правда, він був другим.
  — Отже, викуп вам, Дені. А що до мене, то, присягаюся спасінням душі мого батька, я вважав би за краще честь і славу, що випали на долю цього зброєносця, усім багатствам Франції.
  При цих словах, вимовлених перед благородними воїнами, серце Найджела рвонулося в його грудях, і він упав навколішки перед Принцом.
  — Ваша високість, як мені вам дякувати? - пробурмотів він. — Ці ваші слова мені дорожчі за будь-який викуп.
  — Встаньте, — посміхаючись, наказав Принц і торкнувся його плеча. — Англія втратила хороброго зброєносця, але набула доблесного лицаря. Устаньте, прошу вас! Встаньте, сер Найджел!
  
  
  Розділ XXVII
  Як у Косфорд прибув третій гонець
  Минає два місяці, і пологі схили Хайндхеда покриваються бурим хутром зів'ялих папоротей: земля, що холодіє, завжди загортається в таку шкуру. З виттям і свистом вирують по горбах рівнинах дикі листопадові вітри; вони розмахують гілками могутніх косфордських буків, стукають у свинцеві палітурки непоказних вікон. Гладкий старий Даплинський лицар, що потовстів ще більше, сидить, як бувало, на чолі столу. У бороді, що обрамляє його червоне обличчя, побільшало сивини. Перед ним стоїть наповнене до країв велике дерев'яне блюдо і високий пивний кухоль з шапкою піни. Праворуч від нього сидить леді Мері. Роки млосного очікування наклали свій відбиток на її просте смагляве царствене обличчя; проте тепер у його вираженні з'явилися ті особливі м'якість і гідність, які породжуються сумом та самозреченням. Ліворуч сидить старий священик Метью. Золотокудра красуня вже давно покинула Косфорд і влаштувалася у Фернхерсті. Тепер молода прекрасна леді Едіт Брокас — визнана красуня Сассекса, промінь світла, що щедро витрачає посмішки і веселощі, окрім, мабуть, тих хвилин, коли думки її звертаються до тієї жахливої ночі, коли її вирвали з кігтів мерзотного шельфордського стерв'ятника.
  Коли новий порив вітру з дощем ударив у вікно за столом, старий лицар підняв голову.
  — Клянусь святим Х'юбертом, чортівський вечір! - промовив він. — Я сподівався, що завтра можна буде підняти чаплю на болоті або качку в струмку. А як справи у маленького сапсанчика, Мері?
  — Я перев'язала йому крило і виправила пір'я, але боюся, що до Різдва він все одно не зможе літати.
  - Ось невдача! Такий прекрасний сміливий птах. Минулого тижня в суботу чапля дзьобом зламала йому крило, — пояснив лицар священикові, — і тепер Мері користується ним.
  — Сподіваюся, сину мій, ви прослухали месу перед тим, як звернулися до мирських радощів у святий Господній день? — спитав батько Метью.
  — Ну, святий отче,— сміючись, відповів старий лицар,— невже мені треба сповідатися за моїм власним столом? Я можу краще молитися Господу серед його творінь, у лісі чи в полі, ніж у цих ваших купах каменю чи дерева. Стривайте, мені згадується змова пораненого сокола, мене навчив йому сокольник Гастона де Фуа. Як це? Начебто так: «Лев із коліна Юдиного від кореня Давидова переміг». Так, так, ці слова і треба повторити тричі і обійти навколо жердини, на якій сидить птах.
  Старий священик похитав головою.
  — Все це диявольські хитрощі. Свята церква не схвалює їх, вони марні та брехливі. А як ваше рукоділля, леді Мері? Коли я був під вашим дахом востаннє, ви вже зробили в п'яти прекрасних кольорах половину історії про Тезея та Аріадна.
  - На половині все й зупинилося.
  - Як так, дочко моя? Ви мали багато відвідувачів?
  - Ні, святий отче, - втрутився сер Джон, - просто вона думає зовсім про інше. Вона годинами сидить з голкою в руці, а її душа витає далеко звідси. З того самого бою, що виграв Принц.
  — Милий тату, прошу вас...
  - Нічого, нічого, Мері, мене не чує ніхто, крім твого сповідника отця Метью. Так ось, з того бою, в якому Найджел здобував таку честь, вона прямо як рушила розумом, весь час сидить ... Ну от як зараз.
  Погляд у Мері раптом став зосередженим, вона дивилася на темне вікно, яким хльостав дощ. Перед священиком було завмерло, наче вирізане зі слонової кістки обличчя, з безкровними губами.
  — У чому річ, дочко моя? Що ти там бачиш?
  — Нічого, батьку мій.
  — Що ж тебе турбує?
  - Звуки, добрий батько.
  - Що за звуки?
  — Дорогою хтось їде.
  Старий лицар засміявся.
  — Отак щодня, батьку мій. Щодня дорогою проїжджає сотня вершників, і все-таки будь-який стукіт копит приводить у трепет її бідне серце. Мері завжди була сильна і тверда духом, і ось тепер найменший шерех прямо перевертає їй нутро. Не треба, дочко моя, прошу тебе, не треба!
  Але Мері вже встала зі стільця і, міцно стиснувши руки, зляканими темними очима дивилася у вікно.
  — Я чую їх, тату! Я чую їх крізь шум дощу та вітру. Так, так, вони повертають з дороги, вони згорнули! Боже мій, вони вже біля дверей!
  — Клянусь святим Х'юбертом, дівчинко має рацію! - вигукнув сер Джон і гримнув кулаком по столу. - Гей, слуги! Швидше у двір! Підігрійте ще вина. Біля воріт подорожні, а в таку ніч і собаку не можна залишити за дверима. Швидше, Хеннекіне! Швидше, кажу, а то я покваплю тебе кийком!
  Тепер уже всі ясно чули стукіт копит. Мері стояла, вся тремтячи. Один нетерплячий крок до порога, двері широко відчинилися, і в темному отворі з'явився Найджел; по його усміхненому обличчю струменів дощ, щоки почервоніли від вітру, в блакитних очах світилася ніжність і любов. У Мері перехопило горло, світло смолоскипів хитнулося перед очима; але при думці, що сторонній погляд проникне у свята святих її душі, вона відразу оволоділа собою. Жінки мають силу духу, з якою не зрівняється ніяка доблесть чоловіків. Тільки її очі сказали гостю про все, що було в неї на душі, коли вона спокійно простягла йому руку.
  — Милості просимо, Найджел, — тільки й промовила вона.
  Він схилився та поцілував їй руку.
  — Свята Катарина допомогла мені повернутись додому, — сказав він.
  Весела була того вечора вечеря в Косфордському будинку. Найджел сидів на чолі столу між веселим старим лицарем та леді Мері. А на дальньому кінці Семкін Ейлвард, затиснутий між двома служницями, то до сліз смішив своїх сусідів, то жахав розповідями про французькі війни. Найджел довелося повернути замшеві чоботи і показати витончені золоті шпори. Коли він розповів про минулі події, сер Джон поплескав його по плечу, а Мері взяла його сильну праву руку в свою, і добрий старий священик благословив їх. Найджел вийняв із кишені золоте колечко, і воно блиснуло у світлі смолоскипів.
  — Ви, здається, святий отче, що завтра вам треба вирушити далі? — спитав він.
  — Так, сину мій, на мене чекають справи.
  — А ви не змогли б тут провести ранок?
  - Звичайно. Мені вистачить часу, коли я виїду опівдні.
  — За ранок можна багато зробити, — сказав Найджел, дивлячись на Мері, що посміхнулася розчервоненою. — Клянуся святим Павлом, я й так довго чекав.
  — От і добре, ось і добре, — примовляв старий лицар, хрипко сміючись. — Ось так і я сватався до твоєї матері, Мері. У минулому шанувальники діяли швидко. Завтра вівторок, а вівторок – щасливий день. Рано чи пізно стара гонча нас наганяє, Найджел, я вже чую її гавкіт за своєю спиною. Але я радий, що назву тебе сином ще до того, як вона вчепиться мені в горлянку. Дай мені руку, Мері, і ти, Найджел, теж. Прийміть благословення старого, і нехай Господь зберігає вас обох і пошле вам усе, чого ви заслуговуєте, тому що я знаю: у всій нашій вільній країні немає лицаря благороднішого, як немає і жінки, гіднішої бути йому дружиною.
  Тут ми залишимо їх, сповнених радості, з променистими надіями на щасливе, безхмарне майбутнє, що простягається далеко-далеко перед думкою їхніх юних очей. Але на жаль, що таке мрії молодості? Як часто вони блякнуть і в'януть, а потім опадають на землю і перетворюються на огидну гниючу купу біля узбіччя дороги життя! Однак з нашими героями, дякувати Богу, не сталося нічого подібного: вони росли і розквітали все прекрасніше і благородніше, поки весь білий світ не став дивуватися їх пишноті.
  
  Ішов час і всюди лунала чутка про подвиги Найджела, ім'я його та честь оточувалися все більшою повагою; не відставала від нього і Мері: вони завжди допомагали та підтримували один одного на крутій дорозі слави. Багато країн об'їхав Найджел, пробиваючи собі шлях до популярності, а коли, змучений і спустошений ратною працею, повертався під свій дах, то черпав сили у тієї, що прикрашала його вогнище. Багато років вони прожили в Туайнемському замку, користуючись загальною любов'ю та повагою. Потім, свого часу, повернулися до Тілфордського будинку і щасливо, у доброму здоров'ї жили серед вересових пагорбів, де повний надій Найджел провів свої юні роки, перш ніж звернув своє обличчя до справ війни. Там же оселився і Ейлвард, коли залишив свій «Строкатий кібчик», де багато років продавав ель лісникам.
  Минають роки: крутиться колесо старої прядки, тягнеться нитка. Мудрі й добрі, шляхетні чи сміливі — усі приходять із пітьми та йдуть до темряви. Хто скаже – звідки, куди й навіщо? Ось перед нами схили Хайндхедського пагорба. У листопаді на них так само іржаво тліють папороті, у липні палає вогнем верес; але де ж тепер панська хата Косфорда? Де старий Тілфордський будинок? Що, крім кількох сірих каменів, залишилося від громади Уеверлійського монастиря? Але навіть всеїдний час не може знищити все без залишку. Пройдемося, читачу, по жвавому тракту в Гілдфорд. Бачите, он там, де перед нами піднімається високий зелений пагорб, відкриті всім вітрам стіни святилища з дахом, що провалився? Це каплиця св. Катарини, де Найджел та Мері дали одне одному слово. Під пагорбом тече звивиста річка, а за нею ви все ще можете побачити темніший Чентрійський ліс — він піднімається схилом до самої голої вершини, на якій цілою і неушкодженою стоїть каплиця Мученика, де старі друзі відбили колись напад лучників горбатого власника Шелфорда. А он там, внизу, по обидва боки крейдових пагорбів, що розкинулися, ще видно залишки дороги, якою Найджел і Ейлвард вирушали на війну. Тепер повернемося на північ і поглянемо на звивисту стежку, що провалилася. Вона зовсім не змінилася відтоді. Тут стоїть Комптонська церква. Пройдіть під стару арку, що обсипається. Перед сходами цього стародавнього вівтаря лежить безіменний порох Найджела і Мері. Недалеко від них лежить їхня дочка Мод та її чоловік Аллейн Едріксон; поряд з ним покояться їхні діти та діти їхніх дітей. Тут же, на церковному цвинтарі, біля старого тиса зберігся невисокий горбок — тут Семкін Ейлвард повернувся до доброї землі, з якої вийшов колись.
  Так вони і лежать, як опале листя, яке від віку живить велике старе дерево Англії, щорічно дає все нові пагони, настільки ж сильні, могутні і прекрасні, що й у минулому. Прах людський може лежати під східцями вівтаря або в зруйнованому склепі, а чутка про гідно прожите життя, літопис славних справ і служіння істині ніколи не помре — вона буде вічно жити в душі народу. Уявіть собі, читачу, що на нас чекає робота, ми вже готові за неї взятися, але сили наші тільки примножаться, віра в себе зросте, якщо ми відірвемося на годину-другу від насущних праць і озирнемося назад, на тих жінок, що жили тут колись то були ніжні й сильні духом, або на чоловіків, для яких честь була вище за життя, на всю Англію — зелену сцену, де кілька коротких років і нам дано грати свою маленьку роль.
  
  
  БІЛИЙ
  ОТРЯД
  
  
  Глава I
  Про те, як паршиву вівцю вигнали зі стада
  Великий дзвін у Боллі дзвонив. Далеко-далеко розносилися лісом його співучі, всі наростаючі звуки. Працівники, що видобували торф у Блекдауні, і рибалки на Ексі чули, як у спекотному літньому повітрі далекий дзвін гуде то голосніше, то слабше. У тих місцях звуки ці були звичними, настільки ж звичними, як балаканина соїк або вигук. Однак і рибалки і селяни підводили голови, запитливо перезираючись, бо Angelus вже відлунав, а до вечірні було ще далеко. Чому ж дзвонить великий дзвін у Боллі, якщо тіні вже не короткі, але ще й не довгі?
  Групами поверталися ченці до монастиря. Трав'янистими алеями, вздовж яких росли викривлені дуби і вкриті лишайником берези, поспішала одягнена в біле братія на заклик дзвона. Ченці покинули виноградники та давильню, телятники та бичачі хліви, ями, де брали глину, солеварні, навіть далекі кузні у Соулеї та Мизу св. Леонарда і всі попрямували до монастиря. Це не було несподіванкою: швидконогий вісник обійшов минулої ночі найвіддаленіші володіння абатства і залишив кожному ченцю виклик на третю годину після полудня. Такого швидкого виклику не пам'ятав навіть сторож старий Афанасій, який уже багато років чистив дверний молоток біля воріт, а він почав його чистити через рік після битви при Баннокберні.
  Чужоземець, який нічого не знає ні про монастир, ні про його величезні багатства, все ж таки, дивлячись на братів-ченців, міг би скласти собі уявлення про різноманітні обов'язки, що лежали на них, і про їхню діяльність на широко розкинутих монастирських землях, центром яких було старовинне абатство. . І коли вони, схиливши голови і беззвучно ворушачи губами, по двоє і по троє неквапливо входили до його воріт, лише на небагатьох не було слідів повсякденної праці. У двох кисті рук і рукава були забризкані червоним виноградним соком. Бородатий чернець ніс у руках сокиру з широкою сокирою, на спині — в'язку хмизу, а поряд з ним крокував інший, тримаючи під пахвою ножиці для стрижки овець, причому білі шерстинки налипли на його ще біліший одяг. По дорозі тяглася довга, безладна низка людей з лопатами й мотиками, а позаду всіх два ченці тягли величезний кошик із щойно спійманими коропами, бо це було під п'ятницю і треба було наповнити п'ятдесят дерев'яних тарілок і наситити стільки ж дужих їдців. В усьому цьому натовпі навряд чи знайшовся хоч один монах, не забруднений і не втомлений, але абат Бергхерш був вимогливий і до себе, і до інших.
  А тим часом у просторому високому спокої, призначеному для особливо важливих випадків, нетерпляче ходив сам абат, стискаючи на грудях довгі, бліді, нервові пальці. Його змарніле, виснажене роздумами обличчя з щоками, що ввалилися, говорило про те, що людина ця справді поборола в собі внутрішнього ворога, з яким кожному з нас судилося зустрітися, і все ж таки важко постраждала в цій боротьбі. Зруйнувавши свої пристрасті, він майже розтрощив самого себе. Однак яким би крихким здавався його вигляд, в очах під навислими бровами час від часу спалахувала шалена енергія, що нагадувала людям про те, що він з войовничого роду і що його брат-близнючок сер Бартолом'ю Бергхерш належить до тих прославлених суворих воїнів, хрест св. Георгія перед брамою Парижа. Стиснувши губи і нахмуривши лоба, абат крокував туди-сюди по дубовій підлозі, наче живе втілення аскетичного духу, а великий дзвін продовжував гриміти і гудіти над його головою. Нарешті дзвін припинився, завершившись трьома розміреними ударами, і не встигло затихнути їхня луна, як абат почав бити в маленький гонг, який йому подав келійник.
  - Що, браття зібралася? — спитав абат англо-французьким діалектом, який був прийнятий у монастирях того часу.
  - Прийшли, - відповів білець; очі його були опущені, і руки схрещені на грудях.
  - Всі?
  — Тридцять два ченці та п'ятнадцять послушників, преподобний отче. Брат Марк зі спікарія [72] хворий на лихоманку і не зміг прийти. Він сказав…
  — Що б він не сказав, лихоманка чи ні, а він мав з'явитися на мій поклик. Його дух має зламати, як і дух багатьох у цій обителі. Але й ти сам, брате Франциску, як мені повідомили, двічі щось сказав уголос, коли за трапезою читали житія найшанованіших святих. Що ти можеш привести до виправдання?
  Келейник стояв мовчки і смиренно, так само схрестивши руки на грудях.
  - Одну тисячу Ave [73] і стільки ж Credo [74] . Прочитаєш їх стоячи, з піднятими руками, перед вівтарем Пресвятої Діви. Можливо, це нагадає тобі, що наш творець дав нам два вуха і тільки один рот, ніби вказуючи на подвійну роботу вух у порівнянні з ротом. Де наставник послушників?
  — На подвір'ї монастиря, преподобний отець.
  - Попроси його сюди.
  Сандалії келійника застукали по дерев'яній підлозі, і закуті залізом двері завищали на своїх петлях. Незабаром вона знову відкрилася, і увійшов невисокий, кремезний чернець з масивним, вольовим обличчям та владними рухами.
  — Ви посилали за мною, преподобний отче?
  — Так, брате Ієронім, я хотів би, щоб з цією справою було покінчено по можливості без шуму, але все ж нехай воно послужить для всіх настановою.
  Абат перейшов латиною, бо ця мова своєю давниною і урочистістю більше підходила для обміну думками між двома людьми, які займають в ордені високі посади.
  — Може, найкраще — не допускати послушників? - Запропонував наставник. — Як би згадка про жінку не відвернула їх розум від благочестивих роздумів і не навернула їх помисли до мирського зла!
  - Жінки! Жінки! - Простогнав абат. - Святе християнство справедливо назвало їх radix malorum [75] . Починаючи з Єви яка користь була від них? А хто подав скаргу?
  - Брат Амвросій.
  — Благочестивий і праведний юнак.
  — Світильник та приклад для кожного послушника.
  — Нехай тоді питання буде вирішено згідно з нашими давніми монастирськими звичаями. Нехай вікарій та його помічник введуть братів відповідно до їхнього віку, а також брата Івана, обвинуваченого, та брата Амвросія, обвинувача.
  - А послушники?
  — Нехай зберуться у північній аркаді. Стривай! Нехай помічник вікарію пошле до них псаломщика Фому і той почитає їм із «Gesta beati Benedicti» [76] . Це утримає їх від нерозумної та шкідливої балаканини.
  Абат знову залишився сам і схилив худе, сіре обличчя над ілюстрованим молитовником. Він перебував у тій самій позі, поки старі ченці повільно і з незворушним виглядом входили в кімнату і розсідалися на довгих дубових лавах, що тяглися вздовж стін. На дальньому кінці в двох високих кріслах, таких же масивних, як і крісло абата, хоч і не прикрашених таким вишуканим різьбленням, сиділи наставник послушників і вікарій — повний, осанистий священик з темними грайливими очима і густою порослою кучерявого чорного волосся навколо тонзури. Між ними стояв худорлявий, блідий чернець, якому було, мабуть, не по собі, він переступав з ноги на ногу і нервово поплескував себе по підборідді затиснутим у руці довгим сувоєм пергаменту. Абат зверху дивився на ряди облич, здебільшого засмаглих і незворушних, — їхній байдужий погляд і гладка шкіра свідчили про безтурботне одноманітність їхнього життя. Потім він звернув нетерплячий, палаючий погляд на блідолиця ченця, що стояв перед ним.
  — Скарга подана тобою, як я дізнався, брате Амвросію, — сказав він. — Хай нині осінить нас своєю благістю святий Бенедикт, патрон нашого монастиря, і нехай допоможе він нам у наших рішеннях. Скільки пунктів звинувачення?
  — Три, преподобний отче, — відповів чернець напівголосно.
  — Ти виклав їх за звичаєм?
  - Вони записані на пергаменті.
  — Нехай пергамент віддадуть братові вікарію. Введи брата Івана, треба, щоб він вислухав, у чому його звинувачують.
  Наслідуючи наказ абата, один із більців відчинив двері, і ввійшли ще двоє, а між ними йшов молодий послушник потужної статури, високий, рудий, темноокий; на сміливому, різко окресленому обличчі був дивний вираз чи то глузування, чи недовіри. Відкинутий капюшон лежав на плечах, а ряса, не стягнута зверху, відкривала округлу мускулисту шию, жилисту і буру, наче соснова кора. З широких рукавів одягу виступали вкриті рудуватим пухом м'язисті руки, а білий одяг, що розкрився збоку, відкривав важку, вузлувату ногу в уколах і подряпинах від ожини. Вклонившись абату, можливо, швидше жартівливо, ніж шанобливо, рудий дитина кинувся до різьбленого налою, поставленого для нього осторонь, і завмер — прямий, мовчазний, поклавши руки на золотий дзвіночок, яким користувалися під час богослужіння, яке відбувалося в покоях абата. Погляд його темних очей швидко ковзнув по присутніх і, нарешті, блиснувши похмуро й загрозливо, затримався на обличчі його обвинувача. Вікарій підвівся і, повільно розгорнувши списаний пергамент, почав читати басовитим і урочистим голосом, а приглушений шерех і рух серед братів свідчили про інтерес, з яким вони стежили за читанням.
  — «Звинувачення, висунуті в другий четвер після свята Успіння в рік від різдва пана нашого Ісуса Христа тисяча триста шістдесят шостий проти брата Іоанна, раніше відомого як Хордл Джон, або Джон з Хордла, який нині є послушником у святому чернечому ордені цистерціанців. Прочитані того ж дня в абатстві Больє у присутності його преподобності абата Бергхерша та всього ордену.
  Цей брат Іван звинувачується в наступному:
  По-перше, що коли на вищезгаданому святі Успіння послушникам було подано слабке пиво з розрахунку по одній кварті на чотирьох, брат Іоанн випив залпом увесь глечик, завдавши тим шкоди брату Павлу, брату Порфирію і брату Амвросію, що був ледве в стані , через їхню надзвичайну спрагу».
  При цьому урочистому звинуваченні послушник підняв руку, губи в нього здригнулися, і навіть незворушні старші брати переглянулись і кашлянули, щоб приховати посмішку.
  Лише абат сидів у своєму кріслі похмурий і нерухомий, із замкненим обличчям та зосередженим поглядом.
  — «Потім, після того, як наставник послушників сказав згаданому Джону з Хордла, що він повинен протягом двох днів обмежуватися в їжі трифунтовим короваєм хліба та бобами, заради більшої слави та честі св. Моніки, матері блаженного Августина, він заявив у присутності брата Амвросія та інших, що нехай двадцять тисяч чортів заберуть цю саму Моніку, мати блаженного Августина, та й будь-яку іншу святу, якщо вона буде зустрічати між людиною та її шматком м'яса. Після того як брат Амвросій дорікнув йому за таке блюзнірське побажання, він схопив Амвросія і тримав його обличчям вниз над пискаторієм, або ж рибним ставком, настільки довгий час, що той брат встиг прочитати одного разу «Отче наш» і чотири рази «Богородицю», щоб зміцнити свою душу перед смертю, що загрожує йому».
  При такому тяжкому звинуваченні по рядах одягнених у біле братів пробіг шепіт і дзижчання; проте абат підняв довгу тремтячу руку.
  - Що далі? — спитав він.
  - «Потім, у свято св. Якова Меншого, між дев'ятою годиною і вечірньою, згаданий брат Іоанн був помічений на Брокенхерстській дорозі, неподалік від місця відомого під назвою Хетчетс Понд, що розмовляє з особливою іншою статтю, що виявилася дівчиною на ім'я Мері Соулей, дочкою королівського лісничого. Після всяких смішок та жартів той брат Джон узяв її Мері Соулей на руки і переніс через річку, чим завдав величезне блаженство дияволу і завдав глибокої шкоди своїй душі. Це свавільне і скандальне гріхопадіння засвідчено трьома братами з нашого ордену».
  У кімнаті настала гробова тиша, ченці хитали головами і закочували очі, що говорило про їхній благочестивий жах. Абат подивився суворим, пронизливим поглядом з-під зрушених сивих брів.
  — Хто може поручитися, що це все правда?
  — По-перше, я, — відповів обвинувач. — І ще брат Порфирій, він супроводжував мене, і брат Марк із спікарію, він був настільки приголомшений і збентежений таким видовищем, що зараз лежить у лихоманці.
  - А жінка? — спитав абат. — Хіба вона не вибухнула скаргами і прокльонами через те, що монах так принизив свою гідність?
  — Та ні, вона лагідно посміхнулася йому і подякувала. Це можу підтвердити і я, і брат Порфирій.
  - Можеш? - Вигукнув абат різким і гнівним голосом. - Можеш? Отже, ти забув тридцять п'яте правило нашого ордену, а воно свідчить, що в присутності жінки слід відвертати обличчя і опускати очі на землю? Забув? Говори! Якби твої погляди були спрямовані на твої сандалії, як міг би ти бачити посмішку, про яку балакаєш? Тиждень ув'язнення в келії, хибні брати, тиждень на житньому хлібі та сочевиці, подвійні заутрені, можливо, допоможуть вам згадати про статут, якому ви повинні підкорятися!
  При цьому раптовому спалаху гніву обидва свідки опустили голови на груди і сиділи пригнічені. Абат відвів від них очі і подивився на обвинуваченого, який сміливо зустрів їхній гнівний, пронизливий погляд; в особі його була рішучість та твердість.
  — Що ти можеш сказати, брате Іване, у відповідь на такі важкі звинувачення?
  — Дуже мало, преподобний отче, вельми мало, — відповів послушник, який розмовляв англійською з грубим західносакським акцентом. Ченці, які всі до одного були англійцями, нагострили вуха при звуках його простонародного і все ж таки незвичного говірки, а щоки абата спалахнули фарбою гніву, і він ударив долонею по дубовій ручці свого крісла.
  — Що я чую? — вигукнув абат. — Хіба можна такою мовою говорити в стінах такого стародавнього і прославленого монастиря? Благородство і вченість завжди йшли пліч-о-пліч, і, якщо втрачено одне, марно шукати інше.
  — Щодо цього мені нічого не відомо, — сказав рудий дитинча. — Знаю тільки, що ці слова пестять мій слух, бо так говорили до мене мої предки. З вашого дозволу я або говоритиму так, як кажу, або зовсім замовчу.
  Абат погладив своє коліно і кивнув, як людина, коли він щось вирішив закреслити, але не забувати про це.
  — Що ж до елю, — продовжував Джон, — то я повернувся з поля розпалений і не встиг навіть розкуштувати його, як уже побачив дно глечика… Може, я й упустив щось щодо висівок і бобів, що вони поганий корм і мало годяться. для людини мого зростання. Правда і те, що я підняв руку на цього блазня горохового брата Амвросія, але, як ви самі бачите, особливих збитків йому не завдав. А щодо дівчини теж правда — я переніс її через річку: на ній були панчохи та черевики, а на мені — лише дерев'яні сандалії, яким від води жодної шкоди немає. Я вважав би ганьбою і для чоловіка і для ченця не протягнути їй руку допомоги.
  І він подивився навколо з тим напівжартівливим виразом, який не сходив з його обличчя протягом усього розгляду.
  — Нема чого продовжувати, — заявив абат. - Він у всьому зізнався. Мені залишається тільки визначити міру покарання, на яке заслуговує його погана поведінка.
  Він підвівся, і два ряди ченців наслідували його приклад, злякано косячись на розгніваного прелата.
  - Джон з Хордла, - загримів він, - за два місяці твого послушництва ти показав себе ченцем-відступником і людиною, негідною носити біле вбрання, бо воно є зовнішнім символом чистого духу. Тому білий одяг буде зведений з тебе, ти будеш викинутий у мирське життя, позбавлений переваг духовного звання, і в тебе забереться твоя доля благодаті, що осяює тих, хто живе під охороною святого Бенедикта. Віднині дорога в Боллі тобі закрита, і твоє ім'я буде викреслено зі списків ордену!
  Літнім ченцям вирок цей здався жахливим: вони настільки звикли до безпечного та розміреного життя абатства, що за його межами виявилися б безпорадними, як діти. Зі своєї благочестивої оази вони сонно дивилися на пустелю життя, повну бур і боротьби, безпритульну, неспокійну, затьмарену злом. Однак у молодого послушника були, мабуть, інші думки, бо очі його заіскрилися і усмішка стала ширшою. Але це тільки підлило олії у вогонь — настоятель розлютився ще дужче.
  — Такою буде твоя духовна кара! - вигукнув він. — Але за такої натури, як твоя, треба впливати на грубіші почуття, і якщо ти вже не знаходишся під захистом святої церкви, зробити це буде неважко. Сюди, бельці Франциск, Наум, Йосипе! Вхопити його, зв'язати йому руки! Тягніть його геть, і нехай лісники та воротарі палицями виженуть його з наших володінь!
  Коли згадані три брати рушили до нього, щоб виконати наказ абата, усмішка зникла з лиця послушника, і він стрільнув праворуч і ліворуч своїми шаленими карими очима, наче зацькований бик. Потім з глибини його грудей вирвався крик, він рвонув до себе важкий дубовий налой і замахнувся ним, відступивши на два кроки, щоб ніхто не міг напасти на нього ззаду.
  — Клянуся чорним розп'яттям з Волтема,— заволав він,— якщо хоч один із вас, шахраїв, торкнеться мене пальцем, я розколю йому череп, як лісовий горіх!
  У цьому хлопці з його дужими, вузлуватими руками, громовим голосом і рудою щетиною на голові було щось настільки грізне, що всі три брати подалися назад від одного його погляду, а ряди білих ченців пригнулися, немов тополі в бурю. Тільки абат кинувся вперед, сяючи очима, але вікарій і наставник послушників повисли в нього на руках і захопили подалі від небезпеки.
  — Він одержимий дияволом! - кричали вони. — Біжіть, брате Амвросію і брате Йоахім! Покличте Х'ю-мірошника, і Уота-лісника, і Рауля зі стрілами та з арбалетом. Скажіть їм, що ми боїмося за своє життя! Біжіть! Швидше! Заради пресвятої Діви!
  Однак колишній послушник був не лише стратегом, а й людиною дії. Стрибнувши вперед, він метнув свою громіздку зброю в брата Амвросія і в ту мить, коли й брухт і чернець з гуркотом звалилися на підлогу, вискочив у відчинені двері і помчав униз крученими сходами. Повз брата Афанасія, що дрімав біля своєї келії, ніби промайнуло видіння: його ноги миготіли, одяг майорів; але не встиг Опанас протерти очі, як утікач проскочив сторожку і з усією швидкістю, яку допускали його дерев'яні сандалії, помчав дорогою до Ліндхерста.
  
  
  Глава II
  Як Алейн Едріксон вийшов у широкий світ
  Ніколи ще мирна атмосфера старовинного монастиря цистерціанського так грубо не порушувалася. Ніколи ще не бувало в ньому повстань настільки раптових, настільки коротких і успішних. Проте абат Бергхерш був людиною надто твердого характеру, не міг допустити, щоб заколот одного сміливця поставив під загрозу встановлений розпорядок у його великому господарстві. У кількох гірких і палких словах він порівняв втечу їхнього лжебрата з вигнанням наших прабатьків з раю і заявив прямо, що якщо братія не схаменеться, то ще декого може спіткати така сама доля, і вони виявляться в такому ж гріховному і згубному становищі. Виступивши з цим навчанням і повернувши свою паству до стану належної покірності, він відпустив присутніх, щоб вони повернулися до звичайних праць, і пішов у свій спокій, щоб отримати в молитві духовну підтримку для виконання обов'язків, які накладаються на нього високим саном.
  Абат все ще стояв навколішки, коли обережний стукіт у двері келії перервав його молитви.
  Невдоволений, він підвівся з колін і дозволив стукати увійти; але, коли він побачив відвідувача, його роздратоване обличчя пом'якшилося, і він посміхнувся по-батьківському ласкаво.
  Увійшов, худий білявий юнак, був вищий за середній зріст, стрункий, прямий і легкий, з живим і миловидним хлоп'ячим обличчям. Його ясні сірі очі, що виражали задумливість і чутливість, говорили про те, що це натура, що склалася осторонь бурхливих радощів та прикрощів грішного світу. Однак обриси губ і підборіддя, що виступає, аж ніяк не здавалися жіночними. Можливо, він і був рвучким, захопленим, вразливим, а його вдача — приємною і товариською, але спостерігач людських характерів наполягав би на тому, що в ньому є й уроджена твердість і сила, що ховаються за щепленою монастирем м'якістю манер.
  Юнак був не в монастирському одязі, а у світському одязі, хоча його куртка, плащ і штани були темних тонів, як і личить тому, хто живе на освяченій землі. Через плече на широкій шкіряній лямці висіла сума чи ранець, які треба носити мандрівникам. В одній руці він тримав товсту, оковану залізом палицю з гострим наконечником, в другій — шапку з великою олов'яною бляхою спереду, на бляхі було витиснуте зображення Рокамадурської Божої матері.
  — Зібрався в дорогу, любий мій сину? - Сказав абат. — Нині справді день догляду. Чи не дивно, що за якісь дванадцять годин абатство вирвало з коренем своє найшкідливіше бур'ян, а тепер змушене розлучитися з тим, кого ми готові вважати нашою найкращою квіткою?
  — Ви надто добрі до мене, батьку мій, — відповів юнак. — Будь на те моя воля, ніколи б я не пішов звідси і дожив би до кінця своїх днів у Боллі. З того часу, як я пам'ятаю, тут був мій рідний дім, і мені боляче покидати його.
  — Життя несе нам чимало страждань, — м'яко відповів абат. — Хто їх не має? Про твій догляд журимося ми всі, не тільки ти сам. Але нічого не вдієш. Я дав слово і священну обіцянку твоєму отцю Едрику-землеробові, що двадцяти років відроду відправлю тебе в широкий світ, щоб ти сам довідався про його смак і вирішив, чи подобається він тобі. Сідай на лаву, Аллейн, тобі чекає стомлюючий шлях.
  Підкоряючись вказівкам абата, юнак сів, але нерішуче і неохоче. Абат стояв біля вузького вікна, і його чорна тінь косо падала на застелену очеретом підлогу.
  — Двадцять років тому, — заговорив він знову, — твій батько, власник Мінстеда, помер, заповівши абатству три наділи родючої землі в Мелвудському окрузі. Заповів він нам і свого маленького сина для того, щоб ми його виховували, вирощували доти, доки він не стане чоловіком. Він зробив так частково тому, що твоя мати померла, частково тому, що твій старший брат, нинішній сокман Мінстеда , вже тоді виявляв свою люту і грубу натуру і був би для тебе невідповідним товаришем. Проте твій батько не хотів, щоб ти залишився в монастирі назавжди, а, змужнівши, повернувся б до мирського життя.
  — Але, преподобний отець, — перебив його молодий чоловік, — адже я вже маю певний досвід у церковному служінні.
  — Так, любий сину, але не такий, щоб це могло закрити тобі шлях до того одягу, який на тобі, або до того життя, яке тобі доведеться тепер вести. Ти був воротарем?
  - Так, батько.
  - Молитви про вигнання демонів читав?
  — Так, мій батько.
  — Священосцем був?
  — Так, мій батько.
  - Псалтир читав?
  — Так, мій батько.
  — Але ти не давав обітниць послуху та цнотливості?
  - Ні, батько мій.
  — Виходить, ти можеш вести мирське життя. Все ж таки перед тим, як покинути нас, скажи мені, з якими даруваннями йдеш ти з Больє? Деякі мені вже відомі. Ти граєш на цитолі [78] та на ребеці [79] . Наш хор оніміє без тебе. Ти ріжеш по дереву, гравіруєш?
  На блідому обличчі юнака спалахнула гордість майстерного майстра.
  — Так, преподобний отче, — озвався він, — завдяки доброті брата Варфоломія я ріжу по дереву та слоновій кістці і можу щось зробити зі срібла та бронзи. У отця Франциска я навчився малювати на пергаменті, на склі та на металі, а також дізнався, якими есенціями та складами можна захистити фарби від дії вогкості та морозу. У брата Луки я запозичив деяке вміння прикрашати насічкою сталь і покривати емаллю скриньки, дарохоронниці, диптихи та триптихи. Крім того, у мене є невеликий досвід у палітурній справі, граненні дорогоцінного каміння та складанні грамот і хартій.
  - Багатий список, нічого не скажеш! — вигукнув настоятель, посміхаючись. — Який клірик з Оксфорда чи Кембриджа міг би похвалитися тим самим? Щодо начитаності, тут ти, боюся, не досяг таких же успіхів.
  — Так, мій батько, читав я трохи. Все ж таки, завдяки нашому доброму вікарію, я не зовсім не грамотний. Я прочитав Оккама, Бредвардіна та інших вчених чоловіків, а також мудрого Дунса Скотта та працю святого Фоми Аквінського.
  — Але які знання про предмети цього світу почерпнув ти зі свого читання? У це високе вікно ти можеш побачити шматок лісу та дими Беклерсхарда, гирло Екса та сяючі морські води. І ось я прошу тебе, Аллейне, скажи, якби хтось сів би на судно, підняв вітрила і поплив по тих водах, куди б він сподівався припливти?
  Юнак задумався, кінцем палиці він накреслив план на очеретях, що покривали підлогу.
  — Преподобний отець, — відповів він, — ця людина припливла б до тих частин Франції, які володіють його величністю короля. Але якщо він поверне на південь, він зможе дістатися Іспанії та варварських країн. На північ у нього будуть Фландрія, країни Сходу та землі московитів.
  - Правильно. А що було б, якби він, досягнувши володінь короля, продовжував шлях на схід?
  — Він прибув би до тієї частини Франції, яка й досі є спірною, і міг би сподіватися, що дістанеться прославленого міста Авіньйона, де перебуває наш найсвятіший отець, опора християнства.
  - А потім?
  — Потім він пройшов би через країну алеманів і Велику римську імперію в країну гунів та литовців-язичників, за якою перебувають велика столиця Костянтина та королівство нечистих послідовників Махмуда.
  — А далі, любий сину?
  — Далі є Єрусалим, і Свята земля, і та велика річка, витоки якої в Едемі.
  - А потім?
  — Преподобний отче, я не знаю. Мені здається, звідти вже недалеко і до краю світу!
  — Тоді ми ще можемо чогось навчити тебе, Аллейне, ласкаво сказав абат. — Знай, що багато дивовижних народів живуть між цими місцями і краєм світу. Там є ще країна амазонок, і країна карликів, і країна красивих, але лютих жінок, які вбивають поглядом, як василіск. А за ними царства Пресвітера Іоанна та Великого Хама. Все це справжня правда, бо я впізнав її від благочестивого християнина і відважного лицаря сера Джона де Мандевіля, який двічі зупинявся в Боллі по дорозі до Саутгемптона і назад, і він розповідав нам про те, що бачив, з аналою в трапезній, хоча багато чесних. брати не могли ні пити, ні їсти, настільки вражені були його дивними розповідями.
  — Мені дуже хотілося б дізнатися, батько мій, що може бути на самому краю світу.
  — Є там чудові речі, — поважно відповів абат, — але ніколи не передбачалося, що люди питатимуть про них. Однак у тебе попереду довга дорога. Куди ж ти попрямуєш насамперед?
  — До брата, до Мінстеда. Якщо він справді такий безбожник і ґвалтівник, то важливіше відшукати його і спробувати, чи не зможу я хоч трохи змінити його вдачу.
  Абат похитав головою.
  — Сокман із Мінстеда заслужив у окрузі погану славу, — сказав він. — Якщо вже ти вирішив піти до нього, то стережися, як би він не збив тебе з тісної стежки чесноти, якою ти навчився йти. Але ти під захистом Господа, в біді й сум'ятті завжди дивись на панове. Найчастіше, сину мій, уникай сил, розставлених жінками, — вони завжди готові зловити в них безрозсудного юнака! А тепер опустися на коліна і прийми благословення старого.
  Алейн Едріксон схилив голову, і абат підніс гарячі благання, просячи небо охоронити цю молоду душу, яка нині йшла назустріч грізному мороку і небезпекам мирського життя.
  Ні для того, ні для іншого все це не було марною формальністю. Їм здавалося, що за межами монастиря, серед людей, справді панують лише насильство та гріх. Світ сповнений фізичних, а ще більше духовних небезпек. Небеса здавалися на той час дуже близькими. У громі та веселці, в урагані та блискавці не можна було не бачити прямого вираження волі божої. Для віруючих сонми ангелів, сповідників і мучеників, армії святих і врятованих постійно і пильно дивилися на своїх братів, що борються на землі, зміцнювали, підтримували і підбадьорювали їх. Тому, коли юнак вийшов з кімнати абата, на серці у нього полегшало, і він відчув приплив мужності, а той, проводжаючи його до майданчика сходів, на закінчення доручив його захисту святого Юліана, покровителя подорожуючих.
  Внизу, в критій галереї абатства, ченці зібралися, щоб побажати Алейну щасливого шляху. Багато хто приготував подарунки на згадку. Тут був брат Варфоломій з розп'яттям зі слонової кістки рідкісної художньої роботи, брат Лука з псалтирю в палітурці з білої шкіри, прикрашеної золотими бджолами, і брат Франциск зі «Побиттям немовлят», вельми майстерно зображеним на пергаменті.
  Всі ці дари були покладені на дно дорожньої суми, а зверху краснолиць брат Опанас додав хліб, коло сиру та маленьку флягу прославленого монастирського вина з блакитною печаткою. Нарешті, після рукостискань жартів і благословень Аллейн Едріксон пішов геть від Больє.
  На повороті він зупинився і обернувся. Ось перед ним такі добре знайомі будівлі, будинок абата, довга будівля церкви, келії з аркадою, м'яко осяяні сонцем, що заходить. Він бачив також плавний і широкий вигин Екса, старовинний кам'яний колодязь, нішу зі статуєю Пресвятої Діви, а серед усього цього купку білих фігур, що махали йому на прощання. Раптом очі юнака затуманилися, він повернувся і рушив у дорогу; горло в нього стискалося, і на серці було тяжко.
  
  
  Глава III
  Як Хордл Джон знайшов сукновала з Лімінгтона
  Однак не в природі речей, щоб двадцятирічний хлопчина, з киплячою в жилах молодою кров'ю, проводив перші години свободи, сумуючи про те, що він залишив позаду. Задовго до того, як Аллейн перестав чути дзвін монастирських дзвонів, він уже рішуче крокував уперед, помахуючи ціпком і насвистуючи так само весело, як птахи в гущавині. Стояв один із тих вечорів, які діють на людську душу. Косі промені сонця, падаючи крізь листя, малювали на дорозі тендітні візерунки, перетнуті смугами золотистого світла. Далеко попереду і позаду Аллейна густі гілки дерев, місцями вже мідно-червоні, перекидали свої широкі арки над дорогою. Тихе літнє повітря було насичене смолистим запахом величезного лісу. Іноді коричневий струмок з плеском виривався з-під коріння, перетинав дорогу і знову губився в мохах і заростях ожини. Крім одноманітного писку комах і ремствування листя, всюди панувала глибока безмовність, солодка і заспокійлива безмовність природи.
  А разом з тим скрізь вирувало життя, величезний ліс був переповнений нею. То маленький юркий горностай майне біля самих ніг, поспішаючи по якихось своїх лісових справах; то дика кішка, розпластавшись на дальній гілці дуба, потай стежить за подорожнім жовтим недовірливим оком. Одного разу з хащі вискочила кабаниха з двома поросятами, що бігли за нею по п'ятах, вдруге з-за стволів вийшов, витончено ступаючи, рудий олень і став озиратися довкола безстрашним поглядом істоти, яка живе під захистом самого короля. Алейн весело змахнув палицею, і рудий олень, видно, зрозумівши, що король все-таки далеко, кинувся назад у хащі.
  Тепер юнак відійшов уже на значну відстань від найдальших володінь монастиря. Тим більше був здивований, коли за черговим поворотом стежки побачив людину в знайомому монастирському одязі, що сидів біля дороги на купі хмизу.
  Алейн добре знав кожного з ченців, але це обличчя було для нього новим; багряне й надуте, воно постійно міняло свій вираз, ніби людина ця чимось вкрай стурбована. Ось він підняв руки до неба і люто потряс ними, потім двічі зіскакував з хмизу на дорогу і кидався вперед. Коли він вставав на ноги, Аллейн бачив, що його одяг йому довгий і непомірно широкий, підлога тяглася по землі, били по кісточках, так що, навіть підібравши рясу, незнайомець міг йти тільки важко. Він спробував припуститися бігом, але одразу ж заплутався в довгій одежі, перейшов на незграбний крок і зрештою знову плюхнувся на хмиз.
  - Молодий друже, - сказав він, коли Аллейн порівнявся з ним, - судячи з твого одягу, навряд чи можна припустити, що ти знаєш що-небудь щодо абатства Больє.
  — Ви помиляєтесь, друже, — озвався клірик, — я провів усе своє життя в його стінах.
  - Та що ти! Тоді, може, ти назвеш мені ім'я одного ченця — величезний такий, мерзенний бовдур, конопатий, руки, наче граблі, очі чорні, волосся руде, а голос, як у парафіяльного бика. На мою думку, двох таких не знайдеш в одному монастирі.
  — Це може бути лише брат Іван, — відповів Аллейн. — Сподіваюся, він нічим вас не скривдив?
  — Звичайно, образив, та ще й як! — вигукнув незнайомець, зістрибуючи з купи хмизу. — Хіба це не образа? Він викрав усю мою сукню до останньої ганчірки і кинув мене тут у цій білій широченій спідниці, а мені соромно до дружини повертатися, вона подумає, що я доношую її старі. І навіщо я зустрівся з ним!
  — Але як же це сталося? — спитав молодий клірик, ледве утримуючись від сміху, побачивши розгніваного незнайомця, вбраного в широке біле вбрання.
  — А трапилося ось як, — сказав той, знову опускаючись на купу хмизу. — Я йшов цією дорогою, сподіваючись засвітло дістатися Лімінгтона, і тут побачив цього рудого шахрая, що сидить там, де ми сидимо зараз. Проходячи повз нього, я зняв шапку і шанобливо вклонився, подумавши, що це, можливо, хтось із преподобної братії і він занурений у молитву; але незнайомець гукнув мене і запитав, чи чув я про нову індульгенцію на славу та на честь цистерціанців.
  "Ні, не чув", - кажу. "Тоді тим гірше для твоєї душі!" — відповів він і завів довгу розповідь про те, що через особливих чеснот абата Бергхерша тато нібито видав такий декрет: кожному, хто, одягнувши одяг ченця з Больє, пробуде в ньому стільки часу, скільки потрібно, щоб прочитати сім псалмів Давида, забезпечене місце у царстві небесному. Почувши це, я опустився навколішки і почав благати, нехай дасть мені одягти його одяг, на що він після довгих умовлянь погодився, причому я сплатив йому три марки, а він обіцяв на них знову визолотити ікону священномученика Лаврентія. Коли я одягнув його рясу, мені не залишалося нічого іншого, як дати йому мою добротну шкіряну куртку і штани, бо він запевняв, що зник до кісток та й не личить йому стояти голяка, поки я читаю молитви. Ледве він натягнув мою сукню, а зробив він це з великими труднощами, бо я в довжину майже такий самий, як він у ширину, — тільки-но він натягнув його, а я ще не дійшов до кінця другого псалма, як обманщик побажав мені успіхів у моїй. новому одязі і з усіх ніг помчав геть від мене дорогою. Я ж міг бігти не швидше, ніж якби був зашитий у мішок; і ось я тут сиджу і, мабуть, сидітиму доти, поки не дістану назад свою сукню.
  - Ні, друже, не треба так засмучуватися, - сказав Аллейн, поплескавши невтішного по плечу. — Вам слід знову обміняти рясу на куртку в абатстві, якщо у вас поблизу не знайдеться якогось приятеля.
  — Приятель є, — озвався той, — і неподалік, але я не хотів би звертатися до нього з таким проханням: у його дружини надто довга мова і вона доти пліткуватиме з цього приводу, поки я вже не зможу здатися ні одному з ринків від Фордінгбріджа до Саутгемптона. Але якби ви, добрий сер, з милосердя звернули б трохи убік з вашого шляху, ви надали б мені неоплатну послугу.
  — Я зроблю це від щирого серця, — охоче відповів Аллейн.
  — Тоді йдіть, будь ласка, он по тій стежці ліворуч, а потім по стежці ліворуч праворуч. Ви побачите під високим буком хатину кутника. Назвіть йому, добрий сер, моє ім'я - «Пітер-сукновал з Лімінгтона» і попросіть у нього зміну одягу, щоб я міг негайно продовжувати свій шлях. Через деякі причини він нізащо не відмовить мені.
  Алейн попрямував вказаною стежкою і невдовзі побачив зроблену з колод хатину кутника. Вугільника не було вдома, він заготовляв у лісі хмиз. Але його дружина, рум'яна, жива особа, зібрала необхідний одяг і зв'язала у вузол. Алейн Едріксон, стоячи на порозі відчинених дверей, дивився на дружину кутника з великою цікавістю та деякою побоюванням, бо ніколи ще не знаходився так близько до жінки. Швидко рухалися її повні, червоні руки, сукня на ній була з якоїсь скромної вовняної тканини, мідна брошка завбільшки мало не з коло сиру блищала на грудях.
  - Пітер-сукновал! - повторювала вона. - Подумати тільки! Ну, якби я була дружиною Пітера, я б показала йому, як віддавати свою сукню першому пройдисвіту, який попросить про це. Але він завжди був дурнем, цей бідолаха, хоча ми і дуже вдячні йому за те, що він допоміг нам поховати нашого другого сина Уота - він був у нього в учнях у Лімінгтоні в рік чорної смерті [80] . А ви хто, молодий пане?
  — Я клірик і прямую з Больє до Мінстеда.
  - Скажіть! Отже, тебе виростили у монастирі. Я одразу здогадалася. Бачу, як ти червонієш і опускаєш очі. Мабуть, ченці навчили тебе боятися жінок, ніби вони прокажені! Який сором! Адже цим вони ображають своїх матерів! Добре був би світ, якби вигнати з нього всіх жінок!
  - Бог не допустить, щоб це колись сталося, - сказав Аллейн.
  - Амін, амінь! А ти гарний хлопчина, і скромність тебе ще більше фарбує. Видно по твоєму обличчю, що не довелося тобі все життя працювати на вітрі, та під дощем, та під палким сонцем, як моєму бідному Уоту.
  — Я справді дуже мало бачив життя, добра пані.
  — Немає нічого дорожчого за твою свіжість і чистоту. Ось одяг для Пітера він може занести її, коли знову буде в наших місцях. Пресвята Діва! Подивися, який пил на твоїй куртці. Немає жінки, яка б доглядала тебе, відразу видно! Ось! Так буде краще! А тепер цмокни мене, хлопче.
  Алейн нахилився і поцілував її, бо поцілунок служив у ті часи звичайним вітанням і, як багато пізніше відзначив Еразм, був більш поширений в Англії, ніж у будь-якій іншій країні. Все ж таки кров у нього застукала в скронях, і, йдучи, він подумав про те, що відповів би абат Бергхерш на таке відверте запрошення. Він усе ще відчував внутрішній трепет від цих нових відчуттів, коли, вибравшись на велику дорогу, побачив видовище, від якого всі ці думки одразу вилетіли в нього з голови.
  Трохи далі від того місця, де він залишив невдаху сукновала, він знову побачив його: Пітер тупав ногами і біснувався в десять разів сильніше, ніж раніше, проте зараз на ньому вже не було широкого білого одягу і ніякого верхнього одягу взагалі, а коротка вовняна сорочка і шкіряні черевики. Вдалині дорогою тікала довгаста постать. Під пахвою чоловік, що тікав, тримав вузол, а іншу руку притискав до боку, ніби знемагав від сміху.
  — Он він! - волав Пітер. - Дивіться на нього! Будьте свідком! За це його посадять у Вінчестері до в'язниці! Дивіться, як він тікає з моїм плащем!
  - Хто це? - крикнув у відповідь Аллейн.
  - Та проклятий брат Іван, хто ж ще! Що він залишив мені з одягу? Менше, ніж каторжнику у руднику. Подвійний злодій, він виманив мене навіть із моєї ряси!
  — Але все-таки, друже, це була його ряса, — заперечив Аллейн.
  — А яка мені користь від того? Він усе забрав: рясу, куртку, штани все. Мерсі йому, що залишив хоч сорочку та черевики. Не маю сумніву, він ще повернеться і за ними.
  — Але як же це сталося? — здивувався Аллейн.
  - Ви принесли одяг? Будьте милосердні, віддайте мені якнайшвидше. Тепер сам тато її від мене не отримає, хай посилає хоч усю колегію кардиналів. Як сталося? Щойно ви пішли, як ненависний Іван повертається бігом, і коли я відкрив рота, щоб дорікнути йому, він запитує, чи може це бути, щоб служитель божий розлучився зі своїм вбранням і змінив його на куртку мирянина. Я, каже, відійшов лише на хвилинку, щоби на волі помолитися. Тут я стяг з себе його рясу, а він, вдаючи, ніби жахливо поспішає, теж почав роздягатися, але коли я скинув його балахон, він тут же схопив його і втік, навіть не зав'язавши тасьм, і залишив мене в такому гіркому становищі. Притому він без стриму реготав, наче квакала величезна жаба; але я б упіймав його, якби в мене дихання не так само коротке, як довгі його ноги.
  Молодий чоловік слухав цю розповідь про завдану сукновалу образу, щосили намагаючись зберігати серйозність; проте, дивлячись на цього зморщеного, червонолицю людину, яка трималася з такою важливістю, юнак відчув напад нестримного сміху і змушений був притулитися до стовбура дерева. Сукновал подивився на нього урочисто і скорботно, але, помітивши, що він беззвучно сміється, вклонився з підкресленою іронічною ввічливістю і в новому одязі пішов геть дерев'яним кроком. Алейн стежив за ним, поки той не став ледве видно; потім він обтер сльози сміху і рішуче рушив далі.
  
  
  Розділ IV
  Як саутгемптонський бейліф закінчив двох волоцюг
  Дорога, якою йшов Аллейн, була набагато безлюдніше, ніж інші дороги королівства, особливо ті, що з'єднували між собою великі міста. Проте час від часу Аллейн зустрічав мандрівників, неодноразово його обганяли низки мулів з вьюками і групи вершників, які рухалися у тому напрямі, як і він. Одного разу йому попався злиденний чернець у коричневій рясі; він накульгував і, побачивши Аллейна, почав жалібно благати, хай той подасть йому дрібну монетку на покупку хліба і тим самим врятує від голодної смерті. Але Аллейн квапливо пройшов повз: у монастирі його навчили уникати злиденних ченців, крім того, з суми жебрака стирчала величезна напівобгризена бараняча кістка, що доводила, що він брехун. Як не поспішав юнак геть, він все ж таки почув, як той проклинав його ім'ям чотирьох святих євангелістів. І такі жахливі були ці прокляття, що Аллейн, переляканий, заткнув вуха і біг доти, поки чернець не перетворився на коричневу плямку на жовтій дорозі.
  Далі, на узліссі, він побачив коробейника з дружиною, що сиділи на поваленому дереві. Тюк із товарами служив їм столом, і вони з апетитом уплітали величезний паштет, запиваючи його якимось напоєм із кам'яного глечика. Коробейник побачивши Аллейна, що проходив повз нього, відпустив солоний жарт, а дружина його пискливо гукнула юнака, запрошуючи приєднатися до них, причому чоловік, раптом перейшовши від жартівливості до сказу, почав бити дружину своєю палицею. Алейн крокував далі, побоюючись, що ревнивий чоловік розлютиться ще більше, і на серці йому стало дуже важко. Куди б він не подивився, здавалося, він усюди у відносинах людини до людини бачить лише несправедливість, насильство та жорстокість.
  Але коли він, сумно розмірковуючи про це і сумуючи про солодку тишу монастиря, вийшов на галявину, оточену чагарником, йому відкрилося видовище, найдивніше з усього, що побачив він досі. Неподалік дороги тяглися густі чагарники, а над ними стирчали чотири людські ноги, обтягнуті двокольоровими штанами — одна половина жовта, друга чорна. Але найдивнішим Алейну здалося те, що раптом пролунала весела мелодія і чотири ноги почали смикатися і звиватися в такт музиці.
  Обійшовши навшпиньки зарості, він, вражений, побачив двох чоловіків, що танцювали стоячи на голові, причому один грав на віолі, інший — на дудці, та так весело і складно, наче обидва спокійно сиділи на лавах. Споглядаючи таке неприродне видовище, Аллейн навіть перехрестився, але йому ледве вдалося зберегти серйозність, коли обидва танцюристи помітили його і, підстрибуючи, до нього попрямували. На відстані довжини меча від нього кожен перекинувся в повітрі, впав на ноги і самовдоволено посміхнувся, притискаючи руки до серця.
  — Ми чекаємо нагороди, нагороди, о лицар зі здивованим поглядом! — вигукнув один із них.
  — Ми чекаємо на дар, принц! — заволав інший. — Ми приймемо будь-яку дрібницю — хоч би гаманець із червінцями чи навіть кубок, прикрашений камінням.
  Алейн згадав те, що він читав про одержимих демоном — як вони стрибають, звиваються, несуть незрозумілу нісенітницю. Він уже подумав було про заклинання, які наказувалося вимовляти при подібних зустрічах з одержимими; але, глянувши на його злякане обличчя, вони голосно розреготалися, знову встали на голову і глузливо клацнули підборами.
  - Ніколи не бачив акробатів? — спитав той, що був старший, чорнобривий, смаглявий і гнучкий, наче гілка ліщини. — Навіщо ж лякатися, ніби ми зроду диявола?
  — Навіщо лякатися, любий? Чому такий страх, мій цукровий? — підхопив інший, вертлявий, довготелесий хлопець із бігаючими, шахраюватими очима.
  — Правильно, панове, це видовище для мене нове. Коли я побачив ваші ноги над кущами, я не повірив очам своїм. Заради чого ви робите такі штуки?
  — Не промочивши горло, і не відповиш, — вигукнув молодший, стаючи на ноги. — Це дуже пересохле запитання, красеньку мій! Але що бачу? Фляжка, фляжка — клянусь усіма чудесами! — Він простягнув руку до Аллейна і, вихопивши флягу з його суми, відбив шийку і перекинув собі в рот добру половину вмісту. Залишок він простяг товаришу, той допив вино, а потім на подив клірика, що все зростало, вдав, ніби проковтує і фляжку, та так майстерно, що Аллейн бачив на власні очі, як вона зникла в його горлі. Щоправда, за мить він шпурнув її через голову і перехопив під своєю лівою ногою.
  - Дякуємо вам за вино, добрий сер, - сказав він, - і за ту люб'язну готовність, з якою ви його запропонували. Повертаючись до вашого питання, можемо повідомити вам, що ми мандрівні актори та жонглери, ми виступали з великим успіхом на ярмарку у Вінчестері, тепер вирушаємо до Рінгвуда, на великий ярмарок, який там буває на Михайлів день. А оскільки наше мистецтво вимагає великої точності та майстерності, ми не можемо і дня пропустити, не вправляючись у ньому, для чого шукаємо якесь тихе, затишне містечко і там робимо привал. І ось ви бачите нас; для нас же анітрохи не дивно, що ви, нічого не знаючи про перекидання, вражені: адже й багато уславлених баронів, герцогів, маршалів і лицарів, які побували навіть у Святій землі, одностайно запевняли, що ніколи не бачили такого витонченого і благородного видовища. Якщо зволите сісти на цей пеньок, ми продовжуватимемо наші вправи.
  Алейн охоче дотримався цієї вказівки і сів між двома величезними вузлами з одягом бродячих акторів: там були камзоли з вогняного шовку та шкіряні пояси, прикрашені мідними та бляшаними бляхами. А жонглери вже знову стояли на головах, скакали по траві, напружуючи шиї, і водночас награвали на своїх інструментах, чудово дотримуючись такту і ладу. Аллейн раптом помітив, що з одного вузла висовується кут якогось інструменту, він впізнав цитру, витяг її, налаштував, і незабаром її звуки приєдналися до веселої пісеньки, яку грали танцюристи. Тоді вони покидали власні інструменти і, спершись долонями на землю, застрибали все швидше і швидше, покрикуючи, щоб він грав живіше, і, нарешті, всі троє так втомилися, що змушені були зупинитися.
  — Добре граєш, люба! — вигукнув молодий. — У тебе струни співають, коли ти їх торкаєшся, мало хто так уміє. Звідки ти знаєш цю мелодію?
  — А я її й не знав. Я просто дотримувався звуків, які чув.
  Обидва дивилися на нього з таким же подивом, яким він перед тим дивився на них.
  — Значить, у тебе дуже тонкий слух, — сказав один. — Ми давно хотіли зустріти таку ось людину. Хочеш приєднатися до нас і разом потрусимо в Рінгвуд? Робота у тебе буде легка, щодня отримуватимеш два пенси і ввечері м'ясо на вечерю.
  — Крім того, пива скільки влізе, — додав інший, — а в неділю — фляжку гасконського.
  — Та ні, я не зможу. На мене чекає інша робота. Я й так тут із вами занадто забарився, — відповів Аллейн і знову рішуче попрямував дорогою.
  Вони побігли за ним, пропонуючи спочатку чотири пенси на день, потім шість, але він тільки посміхався і хитав головою, тоді вони нарешті відстали. Озирнувшись, він побачив, що той, який був менший, піднявся на плечі до молодого, разом вони стали на зріст майже десять футів, і так вони стояли і махали йому вслід, прощаючись. Він помахав їм у відповідь і поспішав далі, а на серці йому стало легше після зустрічі з цими дивними людьми, метою яких було розважати інших.
  Незважаючи на велику кількість дрібних пригод, Алейн пройшов ще дуже мало. Однак молодого клірика, що звикли до такого спокійного існування, що нестача пива або заміна одного хоралу іншим уже здавалися подіями надзвичайної важливості, швидка зміна тіней і світла, якими повне життя, вразила та глибоко зацікавила. Здавалося, ціла прірва відокремлює це кипуче, мінливе життя від монастирського укладу, що давно устояв, зводився до чергування праць і молитов. Кілька годин, що минули після того, як він востаннє глянув на дзвіницю абатства, поступово заповнили його пам'ять настільки, що ніби витіснили довгі місяці одноманітного життя в монастирі. І коли він на ходу почав їсти м'який хліб, витягнутий із дорожньої суми, його здивувало, що в хлібі все ще зберігалося тепло монастирської печі.
  Минувши Пенерлей, що складався з трьох будиночків і комори, він досяг межі лісів, за якими простягалися одноманітні зарості вересу, і ці рожеві плями перемежовувалися з бронзою мохів, що в'януть. Ліворуч, як і раніше, тяглася лісова хаща, але дорога йшла від неї вбік і вилась по відкритих місцях. Сонце на заході стояло низько, над ліловою хмарою, його м'яке, чисте світло осявало вересові зарості і поблискував по краю узлісся, перетворюючи засохле листя в лусочки мертвого золота, що сяяло тим яскравіше, чим глибше чорніли за ними провали лісових глибин. Для мудрого погляду в'янення не менш прекрасне, ніж цвітіння і зростання, і смерть - не менше, ніж життя. Саме ця думка прокралася в душу Аллейна, коли він споглядав осінній краєвид і захоплювався його красою. Проте йому ніколи було милуватися надто довго цим видовищем: як-не-як до найближчого сільського готелю залишалося ще добрих шість миль. Юнак присів на узбіччя дороги, поїв хліба та сиру, а потім із полегшеною сумою поспішив далі.
  Виявилося, що у відкритій низині подорожніх більше, ніж у лісі. Спочатку він зустрів двох домініканців у довгих чорних шатах, вони пропливли повз, опустивши погляди, щось бурмочучи, і навіть не глянули на нього. Потім з'явився високий чернець, можливо, міноріт, з величезним пузом; він крокував не поспішаючи і дивився на всі боки з виглядом людини, яка перебуває в ладі з собою і з усіма людьми. Він зупинив Аллейна і дізнався, чи вірно, що в цих місцях десь неподалік є готель, відомий своїми тушкованими вуграми. Коли клірик відповів, що так, він чув про соулейські вугри, чернець зацмокав губами і поспішив далі. За ним по п'ятах слідували троє працівників, вони йшли пліч-о-пліч і несли лопати і мотики. Працівники співали дуже струнко примітивну хорову пісню, але їхня англійська мова була така неотесана і груба, що слуху юнака, вихованого в монастирі, здався якоюсь варварською іноземною мовою. Один з них ніс пташеня випи, спійманого на торф'яному болоті, і вони запропонували його Алейну за дрібну срібну монету. Він був радий, коли благополучно минув їх: торгуватися серед вересових чагарників із цими буйними рудобородими та синьоокими хлопцями було б досить неприємно.
  Однак не завжди слід найбільше побоюватися найбільш здоровенних і неотесаних людей. Працівники подивилися йому вслід голодними очима, а потім попленталися далі, повільно і незграбно, як воно і властиве саксам. Гірше довелося Алейну під час зустрічі з кульгавим калікою, який шкутильгав дорогою; він був, мабуть, настільки старий і слабкий, що навіть дитина могла б його не боятися. Однак, коли Аллейн обігнав його, той раптом просто зі злості кинув йому вслід прокляття, і зазубрений камінь пролетів повз його вухо. І так огидна була безпричинна лють цього скрюченого створіння, що наш клірик відчув озноб і втік, доки до нього вже не могли долетіти ні каміння, ні слова. Йому стало здаватися, що у Англії в людини немає захисту, крім сили його власних кулаків і швидкості ніг. У монастирях він чув гуманні розмови про закон, про його могутність, що стоїть вище за могутність прелатів і баронів, але не бачив поки ніяких ознак цього закону. Що за користь від закону, думав юнак, хоч би як гарно він був написаний на пергаменті, якщо немає служителів закону, щоб впроваджувати його в життя. Однак цього ж вечора, ще до заходу сонця, він став свідком того, наскільки невблаганні кліщі англійського закону, коли їм вдається захопити винного.
  Якщо пройти милю або близько того вересовою пусткою, дорога несподівано пірнає на дно яру, по якому швидко біжить струмок з коричневою водою. Праворуч від нього стояв і стоїть досі давній курган, або могильник, покритий густою щетиною вересу та папороті. Алейн, спускаючись схилом, раптом помітив, що йому назустріч, з протилежного укосу, спускається стара; вона втомлено накульгувала і важко спиралася на ціпок. Дійшовши до берега струмка, вона зупинилася, безпорадно озираючись праворуч і ліворуч, шукаючи броду. Проти стежки, що збігала вниз, у воді лежав камінь, але для її старечих, тремтячих ніг він знаходився занадто далеко від берега. Двічі вона намагалася ступити на нього, двічі відступала і, нарешті, у розпачі опустилася додолу і в тузі почала ламати руки. Там вона й сиділа, коли Аллейн досяг переправи.
  — Ідіть сюди, матінко, — покликав він, — не так вже й небезпечно переходити!
  — На жаль, добрий юначе, — озвалася вона, — очі іноді підводять мене. Я хоч і бачу там у воді камінь, але не можу точно сказати, де він лежить.
  — Ну, цьому легко допомогти, — весело обізвався Аллейн, легко підняв стару, бо роки дуже висушили її, і переніс на інший берег. Він не міг не помітити, що, коли він опустив її додолу, коліна в неї підігнулися і їй ледве вдалося випростатися, спираючись на свою ціпок.
  — Ви ослабли, матінко, — зауважив він. — Мабуть, здалеку йдете?
  — З Вілтшира, друже, — пояснила вона тремтячим голосом, — три дні я була в дорозі. А йду до сина, він один із королівських лісових доглядачів у Брокенхерсті. І завжди запевняв, що дбатиме про мене, коли я зістарюся.
  — І це справедливо, мамо, адже ви дбали про нього в його юності. А коли ви їли востаннє?
  - У Ліндхерсті. На жаль, мої гроші прийшли до кінця, і я змогла отримати на них у черниць тільки миску юшка з висівок. Все ж таки я сподіваюся, що сьогодні доберуся до Брокенхерста, де зможу мати все, що душі завгодно; адже, сер, мій син — шляхетний чоловік, у нього добре серце, і для мене солодша за всяку їжу думка про те, що на ньому дорогий зелений камзол і що він служить самому королю.
  - Але ж до Брокенхерста не близьке світло, - сказав Аллейн. — Ось у мене залишилися хліб та сир, візьміть, і ще один пенні, він дасть вам можливість повечеряти. Господь нехай буде з вами!
  — Хай буде з вами бог, юначе! — вигукнула стара. — Нехай він пошле радість вашому серцю, як ви порадували моє.
  Вона відвернулася, все ще бурмочучи благословення, і Аллейн бачив, як сухенька фігурка і її довга тінь, спотикаючись, піднімаються схилом.
  Він і сам рушив далі, але його погляду раптом постало дивне видовище, і по шкірі забігали мурашки.
  Із заростей на старому кургані на нього дивилися дві особи; сонце, що заходило, яскраво висвітлювало їх, підкреслюючи кожну межу і зморшку. Одне належало староподібній людині з рідкою борідкою, гачкуватим носом і великою багряною родимою плямою на скроні, другий був негр — у ті дні їх дуже рідко можна було зустріти в Англії, особливо в південних областях. Алейн читав, що є на світі чорношкірі люди, але ніколи жодного негра не бачив і не в силах був відвести очей від його товстих, випнутих губ і блискучих зубів. Поки він дивився, ця пара спритно вибралася з кущів і почала крастись до нього з явно злочинними намірами, і клірик, вирішивши уникнути зустрічі, поквапився далі.
  Не встиг він підвестися на схил, як почув за своєю спиною раптовий шум бійки та слабкий голос, що закликав на допомогу. Окинувши поглядом дорогу, він побачив на ній стару з її червоним шарфом, що розвівався за вітром; обидва негідники — білий і чорний — намагалися відібрати в неї подаровану Аллейном монетку і убогі дрібниці, які мали хоч якусь цінність. Побачивши жалюгідну стару, яка марно намагалася чинити опір, у серці Аллейна спалахнуло таке пекуче обурення, що навіть голова закружляла. Кинувши додолу торбу, він перестрибнув назад через струмок і кинувся на двох негідників, розмахуючи ціпком і блискаючи очима.
  Проте розбійники були, мабуть, не схильні відпустити свою жертву, не виконавши своїх злісних намірів. Негр, пов'язавши червоний шарф старої довкола чорної голови, стояв посеред стежки, тримаючи напоготові довгий тьмяний ніж, тоді як інший, розмахуючи сукуватою палицею, обсипав Аллейна лайкою, пропонуючи підійти ближче. Але й без виклику кров у юнака вирувала. Рунувшись на чорношкірого, він ударив його з такою силою, що той випустив ножа на дорогу і, завивши, відскочив на безпечну відстань. Однак другий бандит, мабуть, більш рішучої вдачі, кинувся на клірика, обхопив його навколо пояса, немов ведмідь лапами, і крикнув своєму товаришу, щоб той поспішив до нього на допомогу і всадив бранцю ніж у спину. Тут негр підбадьорився, підняв свій кинджал і знову, крадучись, став підбиратися до Аллейна, ступаючи нечутно, з жагою вбивства в очах; а тим часом білий і його бранець, вчепившись один в одного, розгойдувалися з боку на бік. Однак у самий розпал сутички, коли Аллейн уже приготувався до того, що ось-ось відчує між лопатками крижане лезо ножа, раптом долинув тупіт копит; Чорношкірий з жахом верескнув і, що було сил, помчав геть, через верес. Розбійник з родимою плямою спробував вирватися, Аллейн почув, як у нього застукали зуби, і відчув, як одразу обм'якло його тіло. Зрозумівши, що наближається допомога, клірик стиснув розбійника ще міцніше і нарешті притис його до землі; тут він озирнувся, бажаючи дізнатися, звідки всі ці обнадійливі звуки. Дорогою, що йшла під ухил, на рослому вороному коні скакав галопом високий огрядний чоловік у мундирі з бузкового оксамиту. Він спритно пригинався до шиї коня і при кожному її стрибку здригав плечі, ніби він піднімав коня, а не той ніс вершника. Кинувши швидкий погляд, Аллейн встиг помітити, що на ньому білі замшеві рукавички, оксамитовий бере з кучерявим білим пером і широке, розшите золотом перев'язь на грудях. Слідом скакало ще шестеро вершників, по двоє в ряд, одягнених у скромні коричневі куртки, і в кожного з-за правого плеча стирчала довга жовта цибуля. З громом проскакали вони схилом, перемахнули через струмок і наблизилися до місця сутички.
  — Одного спіймав! — сказав їхній ватажок, стрибнувши зі змиленого коня, і схопив білого розбійника за підлогу куртки. — Це один із них. Я впізнав його по чортовій мітці над бровою. Де твої мотузки, Пітеркін? Так! Зв'яжи йому руки та ноги. Прийшла його остання година. А ви, юначе, хто ви такий?
  - Я клірик, сер, йду з Больє.
  - Клірик! — вигукнув інший. - Ти з Оксфорда чи з Кембриджу? А чи є у тебе від принципала твоєї колегії лист, який дозволяє тобі просити милостиню? Ану, покажи. — Обличчя у нього було квадратне, суворе, з кущистими бакенбардами та дуже недовірливими очима.
  - Я з абатства Больє, і мені просити милостиню нема чого, - пояснив Аллейн, який весь тремтів тепер, коли бійка була скінчена.
  - Тим краще для тебе. - відповів той. - А ти знаєш, хто я?
  - Ні, сер, не знаю.
  - Я закон! — І він поважно покивав головою. — Я англійський закон і проголошуй Його милості Королівської величності Едуарда Третього.
  Алейн низько схилився перед королем.
  — Воістину ви з'явилися вчасно, шановний сер, — сказав він. — Ще трохи — і вони прикінчили б мене.
  — Але тут має бути ще другий! — вигукнув вершник у фіолетовому мундирі. - Він чорношкірий. Один — моряк, той, що з родимою плямою, а другий негр, який служив у нього кухарем, ось парочка, на яку ми полюють.
  — Негр утік геть у той бік, — сказав Аллейн, показуючи на курган.
  — Він не міг піти далеко, сер бейліф, — заявив один із лучників, натягуючи тятиву. — Ховається десь поблизу, чорний язичник. Він добре знає, що у наших коней чотири копита, а в нього лише два.
  — Значить, ми схопимо його, — відповів бейліф. — Поки я бейліф у Саутгемптоні, ніхто не скаже, що якийсь розтратник, грабіжник, злодій чи вбивця пішов цілим і неушкодженим від мене та мого загону. Нехай негідник валяється тут. А ви, мої хлопці, робіть собі та візьміться за луки, я запрошую вас на таке полювання, яке буває тільки у короля. Ти, Ховете, ставай ліворуч, а ти, Томас з Редбріджа, справа. Так! Стріляйте у верес, поверх і внизу, влучному стрілку - глечик вина.
  Проте лучникам довелося шукати недовго. Негр забився в яму на схилі пагорба і міг би лежати затишно, якби не червоний шарф у нього на голові. Коли він підвівся, щоб глянути крізь чагарник на своїх ворогів, яскравий колір шарфа привернув увагу бейліфа, який видав протяжний вигук, пришпорив коня і кинувся вперед, тримаючи в руці меч. Зрозумівши, що його виявили, негр вискочив зі свого притулку і величезними стрибками що було сечі помчав вниз, повз лучників, що вишикувалися, тримаючись, проте, принаймні на відстані ста кроків від них. Двоє, що були по обидва боки Аллейна, натягли луки так неквапливо, начебто їх чекала стрілянина по мішені на сільському ярмарку.
  - Сім ярдів попередження на вітер, Хел, - сказав один із лучників, з уже сивою головою.
  - П'ять, - відповів інший і пустив стрілу.
  Алейн відчув, як судома стиснула йому горло, бо жовта жилка ніби пронизала наскрізь; але він ще мчав уперед.
  — Сім, дурнів, — прогарчав перший лучник, і його тятива заспівала, як струна арфи.
  Чорношкірий високо підстрибнув, викинув уперед руки й ноги і плашмо впав серед вересу.
  - Чок-в-чок, під лопатку! — пояснив лучник і неквапом пішов за своєю стрілою.
  — Старий пес найкраще коли він здох, — зауважив бейліф із Саутгемптона, і вони попрямували назад до дороги. — Значить, сьогодні ввечері розіп'ємо кварту найкращого малмсея, Метью Етвуд. А він справді мертвий, ти впевнений у цьому?
  — Мертвий, як Понтій Пілат, шановний сер.
  - Гаразд. А тепер про іншого злодія. Дерев для нього вистачить, та в нас часу мало. Витягни свій меч, Томас з Редбріджа, і знеси йому голову.
  - Одне прохання, милостивий сер, одне прохання! — вигукнув засуджений.
  - Яка ж? - Запитав бейліф.
  — Хочу покаятися у своєму злочині. Дійсно, я і мій чорний кухар, обидва з судна «La Rose de gloire» [81] із Саутгемптона, напали на фландрського купця і вкрали всі його прянощі, а також оксамитові та шовкові тканини, за що, як нам добре відомо, ви законно і переслідуєте нас.
  — Від твого визнання мало користі, — похмуро зауважив бейліф. — Ти вчинив злочин у моєму окрузі і мусиш померти.
  - Але ж, сер, - зауважив Аллейн, у якого навіть губи побіліли від цих кривавих подій, - суд ще не розглядав його справи.
  — Юний клірик, — озвався бейліф, — ви кажете про справи, в яких нічого не розумієте. Мабуть, він ще не приходив до суду, але суд прийшов до нього. Він утік від закону, і тепер він поза законом. Не торкайся, що не твоя турбота. Але яке ж у тебе прохання, негіднику, про що ти хочеш просити?
  — У моєму черевику, шановний сер, захована тріска від судна, на якому апостола Павла прибило до острова Меліт. Мені продав цю тріску за два ноблі один моряк, що плавав у Левант. І я благаю: вкладіть мені в руку цю тріску, щоб я помер, все ще тримаючи її. Тоді вічне спасіння буде забезпечене не тільки мені, але й тобі, бо я ніколи не перестану клопотатися за тебе.
  За наказом бейліфа, з розбійника зняли черевик і всередині, там, де вигин ступні, справді лежала загорнута в шматок тканини довга темна тріска. Побачивши її лучники зняли шапки, а бейліф, вручаючи її розбійнику, благоговійно перехрестився.
  — Якби так сталося, — сказав він, — що завдяки незрівнянним заслугам святого апостола Павла твоя заплямована гріхами душа все ж таки отримає доступ до раю, сподіваюсь, ти не забудеш про те посередництво, яке мені обіцяв. Тримай у пам'яті також і те, що ти маєш молитися саме за бейліфа Герварда, а не за шерифа Герварда, це мій двоюрідний брат. А тепер, Томасе, прошу тебе, поспішайте. У нас попереду довга дорога, а сонце вже село.
  Алейн дивився, приголомшений, на всю цю сцену: на одягненого в оксамит чиновника, на групу суворих лучників, які стримували своїх коней, і на злодія зі зв'язаними за спиною руками і спущеною з плечей курткою. Біля обочини стояла стара і знову пов'язувала голову червоним шарфом. І ось пролунав різкий сильний вереск: один із лучників висмикнув меч із піхов і ступив до приреченого. Клірик, охоплений жахом, поспішив геть; але не встиг він відійти на достатню відстань, як почув тупий удар і передсмертний хрип і свист згасаючого дихання. За хвилину бейліф і четверо його лучників проскакали повз, повертаючись до Саутгемптона, двоє ж були залишені, щоб викопати могилу. Коли вершники проїжджали, Аллейн помітив, що один із них витирає меч про гриву свого коня. Побачивши це, він відчув нестерпну нудоту і, присівши на узбіччі дороги, розридався, бо його нерви не витримали. Яке жахливе життя у світі, подумав він; важко сказати, хто страшніший — розбійники чи охоронці закону.
  
  
  Розділ V
  Як у «Строкатому кобчику»
  зібралася дивна компанія
  Вже настала ніч, і місяць світив між розірваними хмарами, коли Аллейн Едріксон нарешті дістався лісового готелю на околиці Ліндхерста: він стер собі ноги і відчував болісну втому. Довга і низька будівля готелю стояла трохи осторонь дороги, а біля входу палали два смолоскипи, ніби вітаючи мандрівників. З вікна стирчала довга жердина з прив'язаним до неї пучком зелені — знак того, що в готелі продаються спиртні напої. Коли Аллейн підійшов ближче, він побачив, що будинок складений з неотесаних колод і всередині мерехтить світло, що пробивається назовні крізь усі щілини та свердловини. Дах солом'яний, убога; але в дивному контрасті з нею під карнизом тяглися дерев'яні розкішно розписані щити з геральдичними кроквами і перев'язями і андріївськими хрестами, а також всілякими геральдичними девізами. Біля дверей був прив'язаний кінь, багряні відблиски яскраво осяяли його темну голову і терплячі очі, а корпус губився в тіні.
  Алейн зупинився на дорозі, роздумуючи, як йому бути. Він знав, що до Мінстеда, де мешкав його брат, залишається ще кілька миль. З іншого боку, він не бачив брата з дитинства, а в чутках про нього мало втішного. Заявитися до нього і просити притулку в таку пізню годину — навряд чи вдалий початок. Чи не краще переночувати тут, у цьому готелі, і поїхати до Мінстеду завтра вранці. Якщо брат прийме його — дуже добре. Він пробуде в нього деякий час і намагатиметься бути йому корисним. Якщо ж, навпаки, серце брата запекло проти Аллейна, йому залишиться тільки продовжувати свій шлях і знайти найкраще застосування своїй майстерності малювальника і переписувача. А через рік він зможе повернутися до монастиря, бо такою була остання воля його батька. Спочатку монастирське виховання, потім, коли йому виповниться двадцять років, рік життя у світі, потім вільний вибір між світом і монастирем — такий дивний шлях, намічений йому батьком. Але як би там не було, іншого виходу не було. І якщо вже треба потоваришувати з братом, то краще почекати до ранку і тоді постукати до нього.
  Збиті з дощок двері були прочинені, але коли Аллейн наблизився до неї, зсередини долинув такий гучний гомін голосів і вибухи грубого реготу, що юнак у нерішучості зупинився на порозі. Зібравши всю свою мужність і сказавши собі, що місце це громадське і він має таке ж право увійти сюди, як і всякий інший, Аллейн відчинив двері й увійшов.
  Хоча цей осінній вечір був порівняно теплим, на широкому відкритому осередку тріщала, стріляючи іскрами, величезна купа дров, причому окремі клуби диму йшли в примітивну трубу, але більша частина валила прямо в кімнату, і дим стояв стіною, так що людина, що увійшла зовні, ледве міг перепочити. На вогнищі кипів і булькав величезний котел, розповсюджуючи смачний запах. Навколо нього сиділо чоловік десять — дванадцять різних віків і станів. Коли Аллейн увійшов, вони зустріли його такими криками, що він зупинився, вдивляючись у них крізь пелену диму і дивуючись, що могла означати така бурхлива зустріч.
  - Тост! Тост! — волав якийсь малий грубого вигляду в рваній куртці. — Ще раз усе вип'ємо меду чи елю за рахунок останнього гостя!
  — Такий уже закон «Строкатого кобчика», — репетував інший. - Гей, сюди, пані Еліза! Новий гість прийшов, а ні ковтка для всієї компанії.
  — Все, що накажете, панове, я подам усе, що накажете, — відповіла господиня, метушно вбігаючи в кімнату з оберемком шкіряних кухлів у руках. — Чого вам подати? Пива для лісових братів, меду для співака, горілки для бляхаря та вина для решти? Такий тут старовинний звичай, молодий пане. Так прийнято в «Строкатому кобчику» ось уже багато років, компанія п'є за здоров'я останнього гостя. Ви не відмовитеся виконати цей звичай?
  — Що ж, добра пані, — озвався Аллейн, — я не порушив би звичаю вашого будинку, але мушу зізнатися: мій гаманець дуже худий. Якщо двох пенсів вистачить, я дуже радий виконати те, що від мене вимагається!
  — Заявлено прямо і сказано сміливо, мій недосвідчений монашок, — проревів чийсь бас, і на плече Аллейна лягла важка рука.
  Піднявши очі, він побачив біля себе свого недавнього товариша по монастирю, відступника Хордла Джона.
  — Присягаюсь колючкою з розп'яття в Гластонбері! Погані часи прийшли для Більє, - сказав той. — Тільки й було чоловіків у їхніх стінах, що ти та я, і одного дня вони позбулися обох. Адже я спостерігав за тобою, юначе, і знаю, що хоч обличчя в тебе і дитя, а з тебе може вийти справжній чоловік. Звісно, є ще абат. Правда, я його недолюблюю, а він мене, але кров у нього в жилах гаряча. І тепер серед решти він єдиний чоловік. Інші, що таке?
  — Праведні люди, — суворо відповів Аллейн.
  - Праведні люди? Праведні качан! Праведні стручки бобові! Яка у них справа? Тільки мерзнути, та жерти, та жиріти. Якщо це називати праведністю, то і кабани у цьому лісі годяться для святців! Ти думаєш, заради такого життя дано мені міцні руки та широкі плечі чи тобі твоя голова? У світі є чимало робітки, а сидячи за кам'яними стінами її не зробиш.
  — Навіщо ти тоді пішов до ченців? - Запитав Аллейн.
  — Ось чесне запитання, і на нього я дам чесну відповідь. Я пішов до них тому, що Мері Олспей з Болдера вийшла за горбуна Томаса з Рінгвуда і кинула якогось Джона з Хордла за те, що він гуляла і бродяга, і не можна сподіватися, що він буде добрим чоловіком. Ось чому я, люблячи її і будучи гарячою людиною, відійшов від світу; і ось чому, обдумавши все на дозвіллі, я радий, що знову повернувся до цього світу. Горе тому дню, коли я змінив куртку йомена на білу рясу ченця.
  Поки він говорив, знову увійшла господиня, несучи велику тацю з кухлями та флягами, наповненими до країв коричневим елем та рубіновим вином. За господинею слідувала служниця з високою чаркою дерев'яних тарілок та дерев'яними ложками, які почала роздавати присутнім.
  Двоє з них, одягнені в куртки лісників, що полиняли від негоди, зняли з вогнища великий котел, а третій, озброївшись величезним олов'яним черпаком, поклав кожному порцію нарізаного скибочками м'яса, від якого валила пара. Взявши свою частку і кухоль з елем, Аллейн пішов у куток і сів на козли, що стояли там; тут він міг спокійно повечеряти, спостерігаючи цю дивну трапезу, настільки несхожу на ті трапези, до яких він звик у монастирі і які відбувалися в безмовності та суворому благочинні. Приміщення швидше нагадувало стайню. На низькій, закопченій і почорнілій стелі він побачив кілька квадратних люків з дверцятами, до них вели грубо збиті сходи. У стіни з неотесаних і нефарбованих дощок були місцями безладно натикані великі дерев'яні цвяхи, і на них висіли верхній одяг, суми, батоги, вуздечки і сідла. Вгорі, над осередком, було прибито шість чи сім дерев'яних щитів із намальованими на них різними гербами. Бруд і кіптяву, що покривали їх не однаковою мірою, свідчили про те, що повішені вони в різний час. Ніяких меблів Аллейн не помітив, крім одного довгого кухонного столу та полиць з грубим глиняним посудом, а також кількох дерев'яних лав та козел, чиї ніжки глибоко пішли в м'яку глиняну підлогу; освітлення, крім вогнища, складалося з трьох смолоскипів, встромлених у підставки на стінах, вони мерехтіли і потріскували, видаючи сильний запах смоли. Все це здавалося вихованцеві монастиря новим і дивним, але найцікавішим було строкате коло гостей, що сиділи перед вогнем і поїдали свої м'ясо. Тут була група скромних, звичайних мандрівників, яких у ту ніч ви зустріли б у будь-якому готелі на англійській землі від краю її до краю; але для Аллейна вони ніби представляли той невідомий світ, від якого його так часто й так суворо застерігали. Однак, на підставі того, що він бачив, цей світ не здавався йому врешті-решт чимось таким поганим.
  Троє-четверо з тих, хто сидів біля вогню, були, очевидно, лісниками і об'їзниками — засмаглі й бородаті люди з живим, пильним поглядом і швидкими рухами, подібними до рухів оленів, серед яких проходить їхнє життя. Біля самого вогнища розташувався бродячий музикант середніх років, у вицвілій сукні з нориджського сукна; камзол до того сів, що не сходився ні в горла, ні на поясі. Обличчя у нього було обвітрене і опухле, а водянисті очі навикаті свідчили про те, що його існування протікає неподалік глека з вином. Однією рукою він притискав до себе позолочену арфу — арфа була вся в плямах, і на ній не вистачало двох струн, а іншою жадібно вичерпував ложкою вміст своєї тарілки. Поруч із ним сиділи ще двоє, приблизно того ж віку, в одного плащ був оторочений хутром, що надавало йому гідного вигляду, яким він, мабуть, дорожив більше, ніж зручністю, бо час від часу запахувався в плащ, незважаючи на жар від палаючий дров у вогнищі. У іншого, одягненого в брудно-рудий довгий просторий камзол, було хитре, лисье обличчя, з жадібними очима, що підморгували, і гострою борідкою. Біля нього сидів Хордл Джон і ще три нечесані грубі хлопці з бородами, що звалилися, і розпатланими космами — це були вільні працівники з сусідніх ферм, бо де-не-де ще збереглися посеред королівських маєтків ділянки дрібних землевласників. Цю компанію доповнював селянин, одягнений у грубу куртку з овчини та старомодні штани, і молодик у смугастому плащі з зубчастими підлогами та в різнокольорових штанях, що дивився навколо з глибокою зневагою; однією рукою він раз у раз підносив до носа флакон з нюхальною сіллю, інша тримала ложку, якою він старанно працював. У кутку, на зв'язці соломи, розкинувши руки і ноги, лежала людина надзвичайно жирна, вона густо хропла і, мабуть, знаходилася в останній стадії сп'яніння.
  — Це Вот, малювальник, — пояснила господиня, сідаючи біля Аллейна і вказуючи черпаком на товстуна, що хропів. — Він малює герби та вивіски. На жаль, що я мала дурість довіряти йому! А тепер скажіть-но, юначе, що, на вашу думку, за птах строкатий кібчик і чи відповідна ця назва для мого готелю?
  - Ну, - відповів Аллейн, - кобчик - родич орла та сокола. Я добре пам'ятаю, як вчений брат Варфоломій — а він глибоко проникнув у всі таємниці природи — одного разу показав мені такого птаха, коли ми разом йшли неподалік Вінні Ріджа.
  — Ага, сокола чи, скажімо, орла? І строкатий, тобто двох різних кольорів? Так сказав би кожен, але не ця бочка брехні. Він прийшов до мене, чи бачите, і заявив, що якщо я надам йому галон елю, щоб підкріпити його сили під час роботи, а також дошку та фарби, він намалює мені благородного строкатого кібка і я зможу повісити його разом із гербами над дверима готелю. . І я, дура нещасна, дала йому і елю і все, що він зажадав, і залишила одного — адже він запевняв, ніби людину ніяк не можна турбувати, якщо вона має важливу роботу. Повернулась я, а глечик-то з цілим галоном елю порожній, сам він валяється ось як зараз, а перед ним на підлозі дошка з цим моторошним девізом.
  Вона підняла дошку, пристелену до стіни, і показала грубий малюнок кістлявого птаха, худого і гомілого, з плямистим тілом.
  — Невже це схоже на того птаха, якого ти бачив? — спитала вона.
  Алейн, посміхаючись, похитав головою.
  — Ні, — продовжувала господиня, — і ні на якесь пернате створіння. Це швидше за все схоже на обскуплену курку, що здохла від курячого тифу. Що б сказали такі панове, як сер Ніколас Борхент або сер Бернард Брокас з Рошкура, якби вони побачили таку штуку, а може, навіть і його величність король власною персоною: адже він частенько проїжджає верхом цією дорогою і любить своїх соколів, як рідних синів? Пропав би тоді мій готель!
  — Справа це можна виправити, — сказав Аллейн. — Прошу вас, добра пані, дайте мені ці три горщики з фарбою та кисть, я подивлюся, що можна зробити з цією мазнею.
  Пані Еліза недовірливо подивилася на нього, немов побоюючись нового каверзи, але оскільки елю він не попросив, вона все ж таки принесла фарби і почала дивитися, як він заново ґрунтує дошку, в той же час вона міркувала про людей, що зібралися перед вогнищем.
  — Цим чотирьом лісникам незабаром настав час; вони живуть в Емері Даун, за милю або більше звідси. Вони доїжджають при королівському полюванні. Музиканта звуть Флойтінг Вілл. Сам він з півночі, але вже багато років блукає лісами від Саутгемптона до Крайстчерча. Багато п'є і мало платить, але у вас серце перекинулося б, якби ви почули, як він співає пісню про Хенді Тобіас. Може, він і заспіває її, коли ель його зігріє.
  — А хто ці, поряд із ним? — спитав Аллейн, дуже зацікавлений. — Той, у оточеному хутром плащі, у нього таке розумне поважне обличчя?
  — Він торгує пілюлями, цілющими мазями, засобами від нежитю та флюсів та всякими ліками. На його рукаві, як бачите, знак святого Луки першого лікаря. Нехай добрий святий Тома Кентський довше вбереже мене та моїх близьких від необхідності звертатися до нього за допомогою. Він сьогодні ввечері тут, бо збирав трави. Інші теж, крім лісників. А його сусід — зубодер. Сумка на поясі в нього сповнена зубів, він видер їх на ярмарку у Вінчестері. Впевнена, що там більше здорових, ніж зіпсованих, він надто швидкий на руку, та й зір слабкий. Здоров'я поряд з ним я бачу вперше. Усі четверо на цьому боці вільні працівники, троє працюють у бейліфа, який на службі у сера Болдуїна Редверса, а четвертий, той, в овчині, кажуть, один кріпак із центральних графств, він утік від свого господаря. Напевно, йому незабаром термін стати вільною людиною.
  - А той? — пошепки запитав Аллейн, — мабуть, це дуже важлива особа, адже він ніби зневажає всіх і вся?
  Хазяйка подивилася на нього материнським поглядом і похитала головою.
  - Погано знаєте ви людей, - сказала вона, - інакше вам було б відомо, що якраз дрібнота і задирає ніс, а не важливі особи. Погляньте на ці щити на моїй стіні і під моїми карнизами, кожен з них — герб якогось благородного лорда чи доблесного лицаря, які колись ночували під моїм дахом. Але більш м'яких і невибагливих людей я не бачила: вони їли мою свинину і пили моє вино з найзадоволенішим виглядом, а оплачуючи рахунки, відпускали жарт чи люб'язне слівце, а це дорожче за всяку вигоду. Ось справжні аристократи. А коробейник чи ведмежий ватажок зараз почне клястись, ніби у вині відчувається вапно, а в еле — вода, і зрештою, грюкнувши дверима, піде з прокляттям замість благословення. Ось той юнак — школяр з Кембриджу, там людей намагаються якнайшвидше випровадити з деякими знаннями, вони розучилися працювати руками, вивчаючи закони римлян. Однак мені час йти стелити ліжка. Хай охороняють вас святі угодники і нехай будуть успішні ваші починання.
  Наданий самому собі, Аллейн підтягнув свої козли до того місця, яке було яскраво освітлене одним із смолоскипів, і продовжував працювати з властивим досвідченим майстром задоволенням, водночас прислухаючись до розмов у вогнища. Селянин у овчині, що весь вечір просидів у похмурому мовчанні, випивши флягу елю, так розпалився, що заговорив дуже голосно і сердито, блискаючи очима і стискаючи кулаки.
  — Нехай сер Хамфрі з Ашбі сам оре свої поля замість мене, — кричав він. — Досить замку накривати своєю тінню мій дім! Триста років мій рід день у день гнув спину і обливався потім, щоб завжди було вино на столі у господаря і він завжди був ситий і одягнений. Нехай сам тепер прибирає зі столу свої тарілки та копає землю, коли треба.
  — Правильно, сину мій, — озвався один із вільних працівників. — От якби всі люди так міркували!
  — Він із задоволенням продав би разом із своїми полями й мене! — крикнув кріпаком голосом, що охрип від хвилювання. — «Чоловік, дружина і весь їхній приплід», як сказав дуралей бейліф. Ніколи вола з ферми не продавали так легко. Ха! Ось прокинеться він якось темною вночі, а полум'я йому вуха лоскоче, адже вогонь — вірний друг бідняка, і я бачив купу попелу, що димить, там, де напередодні стояв такий же замок, як і Ашбі.
  — Ось це хоробрий хлопчик! - Вигукнув інший працівник. — Не боїться висловити вголос те, що думають люди. Хіба не всі ми походять від стегон Адамових, хіба в нас не те саме тіло й кров, і не той самий рот, якому потрібна їжа і питво? То до чого тут різниця між горностаєвим плащем і шкіряною курткою, якщо те, що вони прикривають, однакове?
  — Ну так, Дженкін, — озвався третій, — хіба не один у нас ворог — хоч під плащем та рясом, хоч під шоломом і панцирем? Нам однаково доводиться боятися і тонзури та кольчуги. Вдар дворянина - і закричить піп, ударь попа - і дворянин схопиться за меч. Це злодії-близнюки, вони живуть нашою працею.
  — Прожити твоєю працею не так просто, Х'ю, — зауважив один із лісників, — ти ж півдня попиваєш мед у «Строкатому кобчику».
  — Все краще, ніж красти оленів, хоч дехто й поставлений їх сторожити.
  — Якщо ти, свиня, посмієш звинувачувати мене, — заволав лісник, — я тобі вуха відріжу раніше, ніж кат, чуєш, мордастий бовдур?
  — Панове, панове, тихіше, — недбало і наспіваючи зупинила їх пані Еліза, з чого виявилося, що подібні перепалки між її гостями відбувалися щовечора. — Не кип'ятіться і не сваріться, панове! Бережіть добру славу цього дому.
  — А якщо справа дійде до відрізання вух, знайдуться й інші, щоб сказати своє слово, — втрутився третій працівник. — Усі ми люди вільні, і я тримаю парі, що палиця йомена не гірша за ніж лісника. Клянусь святим Анзельмом! Погано було б, якби нам довелося гнути спину не лише перед панами, а й перед слугами наших панів.
  — Нема наді мною пана, крім короля, — заявив лісник. — І тільки підлий зрадник відмовиться служити королю Англії…
  — А я не знаю англійського короля, — відповів чоловік на ім'я Дженкін. — Що це за англійський король, коли його мову жодного слова англійською вимовити не може? Пам'ятаєте, як минулого року він приїжджав до Мелвуда зі своїми маршалами, верховним суддею і сенешалом і своїми двадцятьма чотирма охоронцями? Якось опівдні стою я біля воріт Френкліна Суінтона, дивлюся — він їде, п'ятами за ним йомен-доїжджий. "Ouvre!" [82] , - Кричить, - "Ouvre!" — або щось таке й робить мені знаки, що, мовляв, відчини ворота. А потім ще «мерсі», наче він мені рівний. А ти говориш, ніби він король Англії.
  — Дивуюся я на вас, — вигукнув школяр з Кембриджу високим голосом, розтягуючи слова, як заведено говорити в них у класі. — Це ж допотопна, хрипка, гарчача мова. Щодо мене, то присягаюся вченим Полікарпом, мені легше дається давньоєврейська, а потім, можливо, арабська!
  — А я не дозволю сказати лихого слова проти старого короля. Не дам! — закричав Хордл Джон, ніби заревів бик. — Що за біда, коли йому подобаються ясні очі і гарненька мордочка? Принаймні один із його підданих не поступиться йому у цій справі, я знаю. Якщо не може він говорити, як англієць, зате, я стверджую, що він вміє битися, як англієць. І він стукав у ворота Парижа в той час, як деякі п'яниці сиділи у себе в Англії по шинках, дули ель і тільки бурчали та гарчали.
  Ця гучна мова, вимовлена людиною такого потужного складання і лютого вигляду, дещо вгамувала антикоролівську партію, люди поринули в похмуре мовчання, і в тиші, що настала, Алейну вдалося розчути частину розмови, що відбувалася між лікарем, зубодером і менестрелем.
  — Сиру пацюка, — говорив лікар, — ось що я завжди прописую під час чуми, сирого пацюка. Тільки спочатку треба розпороти їй черевце.
  — А хіба не слід її спочатку зварити, високовчений сер? — спитав зубодір. — Сирий щур — дуже вже гидка і огидна страва.
  — Та це ж не для їжі, — вигукнув лікар із глибоким обуренням. — Навіщо людині є така гидота?
  — Справді, навіщо? — підхопив музикант, зробивши довгий ковток зі свого пивного кухля.
  — Пацюка потрібно прикладати до виразок та пухлин. Бо щур, зауважте собі, харчується дохлятиною у неї є природний потяг чи спорідненість з усім, що гниє, тому шкідливі соки переходять із людини в цю тварюку.
  — І цим можна вилікуватись від чорної смерті, учителю? — спитав Дженкін.
  — Так, справді можна, синку.
  — Тоді я дуже радий, що про це ніхто не знав. Чорна смерть - найнадійніший друг, який коли-небудь існував в Англії у простого народу.
  - Як так? - здивувався Хордл Джон.
  — Знаєш, друже, одразу видно, що ти ніколи не працював руками, бо не став би й питати. Якби половина сільського люду перемерла, інша половина могла б вибирати, на кого і як їй працювати і за яку платню. Тому я й кажу, що чума — найкращий друг бідняків.
  — Правильно, Дженкін, — підхопив ще один вільний робітник, — але не все й добре, що вона з собою несе. Ми ж знаємо, з-за чуми орні землі перетворилися на пасовища та отари овець, з одним-єдиним пастухом блукають там, де раніше сотні людей отримували і роботу, і плату.
  — Ну, особливого лиха в цьому немає, — обізвався зубодер. — Адже вівці дають багатьом людям заробіток. Тут потрібен не тільки пастух, потрібен стригач і таврувальник, потрібен шкіряник, лікар, фарбник, валяльник, ткач, купець і ще купа інших.
  — У такому разі, — зауважив один із лісників, — люди на баранячому твердому м'ясі собі зуби сточать, тоді знайдеться робітниця і для зубодера.
  Пролунав загальний вибух сміху на адресу зубного лікаря, в цей час музикант опер об коліно свою облізлу арфу і почав щипати струни, награваючи якусь мелодію.
  — Місце Флойтингу Віллу, зіграй нам щось веселе!
  - Так Так. "Дівчину з Ланкастера", - запропонував один.
  — Або «Святого Симеона та диявола».
  — Або «Жарт Хенді Тобіаса».
  Однак усі ці пропозиції жонглер залишив без відповіді, він продовжував сидіти, дивлячись у стелю відсутнім поглядом, наче пригадуючи якісь слова. Потім, раптом ковзнувши рукою по струнах, він заспівав пісню, таку грубу і таку гидку, що не встиг скінчити перший куплет, як наш цнотливий юнак скочив на ноги; його обличчя палало.
  — Хіба ж можна співати такі пісні? - вигукнув він. — Та ще вам, старому, — адже ви маєте приклад подавати іншим!
  Коли він такими словами перервав співака, на обличчях подорожніх позначилося глибоке здивування.
  — Клянуся святим Дайконом Хамполським, наш безмовний клірик відкрив уста, — сказав один із лісників. — А що поганого у цій пісні? Чим вона образила твою дитячу душу?
  — Та ці стіни ніколи й не чули більш ніжної та пристойної пісні, — заявив інший. — І як можна так казати в готелі?
  — А ви що, хотіли б послухати литанію, любий клірик, — кинув третій, — чи вистачило б з вас хорала?
  Жонглер відклав свою арфу, він був обурений.
  — Що це, хлопчисько мені проповіді читатиме? — гукнув він, гнівно дивлячись на Аллейна. — Безвусий шмаркач сміє зухвальствувати мені, людині, яка співала на всіх ярмарках від Твіда до Трента і двічі була згадана Найвищою порадою менестрелів у Беверлі? Сьогодні я більше не співаю!
  — Ні, заспіваєте, — заперечив один із вільних працівників. — Гей, пані Еліза, принесіть келих найкращого напою, який у вас знайдеться, щоб Вілл міг прочистити собі горлянку. Продовжуйте свою пісню, а якщо нашому клірику з обличчям дівчинки пісня не подобається - скатертиною дорога, нехай повертається, звідки прийшов.
  - Ні, стривай, не поспішай, - втрутився Хордл Джон. — У цій справі є дві сторони. Може, мій юний товариш надто поспішив зі своїми закидами, бо він рано потрапив до монастиря і мало знає брутальні вдачі та слова мирян. А все-таки в тому, що він сказав, є правда, адже ви й самі знаєте, що пісенька була не з пристойних. Тому я захищатиму його, і на дорогу він не вийде, і тут його слух не буде ображений.
  — Та невже, ваша висока та всемогутня милість. — насмішкувато озвався один із йоменів, — невже ви й справді віддаєте такий наказ?
  — Клянуся пресвятою Дівою, — зауважив інший, — на мою думку, ви обидва ризикуєте опинитися на дорозі в найближчому майбутньому.
  — І вас ще так зроблять, що ви й повзтимете по ній насилу, — пригрозив третій.
  - Ні-ні, я піду! Я піду! - поспішно заявив Аллейн, побачивши, що Хордл Джон неквапливо засукає рукав, оголюючи руку завтовшки з баранячу стегно. — Я не хочу, щоб ви сварилися через мене.
  - Тихіше, хлопче, - шепнув йому Джон. — Плював я на них. Вони уявляють, ніби в них така сила, що її й подіти нема куди. Стань тут і звільни мені місце.
  Обидва лісники та вільні працівники піднялися зі своєї лави, а пані Еліза та мандрівний лікар кинулися між обома партіями, м'яко вмовляючи та заспокоюючи їх; але в цю хвилину хтось різко рвонув двері «Строкатого кобчика», і увага всієї компанії була відвернена від цієї сварки гостем, що знову прибули, так безцеремонно ввалилися до них.
  
  
  Глава VI
  Як Семкін Ейлвард тримав парі на свою перину
  Це була людина середнього зросту, дуже масивно і потужно складена, груди колесом, широчені плечі. Його видублене негодою голене обличчя загоріло настільки, що стало горіхового кольору; довгий білий шрам, що тягнувся від лівої ніздрі до вуха, аж ніяк не пом'якшував різких рис. Очі у того, хто увійшов, були світлі, проникливі, в них часом спалахувало щось загрозливе й владне, рот висловлював твердість і суворість — словом, це було обличчя людини, завжди готової сміливо зустріти небезпеку. Прямий меч на боці і військова цибуля за плечима свідчили про його професію, а пом'ятий сталевий шолом показував, що він не у відпустці, а з'явився прямо з битв. Білий каптан з червоним зображенням лева св. Георгія посередині прикривав його широкі груди, а щойно зірвана гілочка ракітника, що прикрашала шолом, вносила в похмурі, побували в боях обладунки рисочку м'якості і веселості.
  - Гей! — вигукнув він, примружившись, мов сова, від несподіваного яскравого світла. — Доброго вечора, друзі! Що я бачу? Тут жінка! Клянусь своєю душею!
  І він миттєво обхопив пані Елізу за талію і почав палко цілувати. Але, випадково помітивши служницю, він тут же відпустив господиню і, пританцьовуючи, кинувся слідом за дівчиною, яка збентежено видерлася по одній із сходів і опустила важку кришку люка на свого переслідувача. Тоді він повернувся і знову привітав господиню з особливою люб'язністю та задоволенням.
  — La petite перелякалася , — повідомив він. - Ах, c'est l'amour, l'amour [84] . Проклята звичка говорити французькою, він так і липне до мови. Треба змити його добрим англійським елем. Клянуся ефесом, у моїх жилах немає жодної краплі французької крові. Я справді англійський лучник. Моє ім'я Семкін Ейлвард, і скажу вам, mes amis [85] , моє серце радіє до самого денця, що я знову ступаю по нашій добрій старій землі. Я тільки сьогодні зійшов з галери в Хайті і кинувся цілувати добру коричневу землю, як тільки зараз цілував тебе, ma belle [86] , бо ось уже вісім років, як я не бачив батьківщини. Від одного запаху цієї землі я знову оживаю. Але де ж мої шістьох шахраїв? Holà, en avant [87] !
  Почувши його наказ, шестеро молодців, одягнених як звичайні поденники, урочисто пройшли до кімнати; кожен ніс на голові величезний вузол. Вони вишикувалися по-військовому, а хоробрий воїн став перед ними і, суворо дивлячись на них, почав перевіряти вузли.
  — Номер один — французька перина з двома ковдрами.
  — Ось, шановний сер, — озвався один із носіїв, опускаючи додолу в кутку об'ємний вузол.
  — Номер два — сім еллів червоного турецького сукна та дев'ять — золотої парчі. — Поклади поруч із першим. Добра пані, прошу тебе, дай кожному з цих людей по флязі вина або по кухлі елю. Номер три — штука білого генуезького оксамиту та дванадцять еллів червоного шовку. Гей ти, шахрай! Кайма у багнюці! Ти, мабуть, зачепив об стіну!
  - Що ви! Ні! Найгідніший сер! — вигукнув носій і злякано відсахнувся, бо лучник дивився на нього лютим поглядом.
  — А я говорю — так, собако! Клянусь трьома царями! У мене на очах людина віддав дух, хоча був менш винен! Якби тобі самому довелося пройти через усі труди та муки, через які я пройшов, щоб отримати ці речі, ти був би обережнішим. Клянуся своїми десятьма пальцями, що за кожну з них заплачено французькою кров'ю за вагою! Номер чотири — кропильниця, срібний глечик, золота пряжка та церковний покрив, розшитий перлами. Я знайшов їх, друзі, у церкві Сен-Дені під час пограбування Нарбонни і прихопив із собою, щоб вони не потрапили до рук лиходіям. Номер п'ять — плащ, підбитий горностаєм, золотий кубок на підставці та з кришкою та скринька з рожевим цукром. Складай разом і акуратніше. Шість — грошова скринька, три фунти лімузинських золотих прикрас, пара чобіт зі срібними бляшками і нарешті запас постільної полотняної білизни. Все, підрахунок закінчено! Ось вам срібна дрібниця — і можете йти!
  - Іти куди, гідний сер? — спитав один із носіїв.
  - Куди? До біса на роги, якщо забажаєте. Яка мені справа? Ну, ma belle, час вечеряти. Парочку холодних каплунів та копченої свинини або що хочете і один чи два графини справжнього гасконського. У мене є крони в гаманці, моя краса, і я маю намір їх витрачати, а поки ви будете збирати вечерю, принесіть вина. Buvons [88] , мої хоробрі хлопці, кожен з вас цокнеться зі мною і вип'є келих до дна.
  Від такої пропозиції, будь-коли зробленої компанії, що зібралася в англійському готелі, навряд чи хтось відмовиться. Порожні фляги були віднесені і повернулися повними, тож піна капала через край. Два лісники і три працівники квапливо проковтнули свої порції і вийшли разом, бо жили вони далеко, а година була пізня, але решта зрушила тісніше, залишивши почесне місце праворуч від менестреля для щедрого гостя. Той зняв сталевий шолом і кольчугу і разом з мечем, сагайдаком і цибулею поклав їх у кут поверх свого різноманітного видобутку. Зараз, коли він сидів, витягнувши товсті, трохи криві ноги до вогню, розгорнувши зелену куртку і тримаючи у вузлуватому кулаку кухоль вина, він здавався втіленням затишку та доброго товариства. Його жорсткі риси пом'якшилися, темні завитки густого волосся, прихованого до того шоломом, падали на масивну шию. Йому могло бути років сорок, хоча виснажлива праця і ще більш виснажливі насолоди залишили на його обличчі свої похмурі сліди. Алейн перестав малювати строкатого кобчика; все ще тримаючи в руці пензель, він здивовано роздивлявся дивного гостя, такого несхожого на всіх, кого він зустрічав досі. У його каталозі людських типів були люди добрі й погані, а тут перед ним сиділа людина, то люта, то ласкава, з прокляттям на устах і усмішкою в очах. Як же його зрозуміти?
  Лучник випадково підняв очі й помітив питальний погляд, кинутий на нього молодим кліриком. Він підняв свій келих і випив, весело блиснувши білозубою посмішкою.
  - A toi, mon garçon [89] ! - вигукнув він. — Мабуть, ніколи не бачив військових, що так дивився на мене?
  — Ніколи не бачив, — зізнався Аллейн, — хоча багато чув про їхні сміливі справи.
  — Клянуся ефесом, — вигукнув той, — якби ти переплив через протоку, ти побачив би, що солдат на тому березі — як бджіл навколо льотка. Ти не зміг би пустити жодної стріли на вулицях Бордо, щоб не потрапити до лучника, зброєносця чи лицаря. Там побачиш більше щитів, ніж довгополих каптанів.
  — А де ви здобули всі ці гарні штуки? — спитав Хордл Джон, показуючи на купу речей у кутку.
  — Там, де для хороброго хлопця ще чимало знайдеться, якщо він не позіхатиме. Де сміливець завжди добре запрацює і йому не треба чекати, коли господар заплатить, а варто лише простягнути руку і самому про себе подбати. Так, ось це вже приємне, гідне життя. І я п'ю зараз за моїх старих товаришів, хай допоможуть їм святі. Встаньте все, mes enfants [90] , інакше вас спіткає моя немилість. За сера Клода Латура та його Білий загін!
  — За сера Клода Латура та його Білий загін! — гукнули мандрівники і випили до дна келихи.
  - Дружно випито, mes braves [91] . Я повинен ще раз наповнити ваші келихи, коли ви осушили їх, за моїх дорогих хлопців у білих куртках. Holà, mon ange [92] ! Принеси ще вина та елю. Як це співається у старовинній пісні?
  П'ю від душі тепер я
  За гусячі сірі пір'я
  І за батьківщину сірих гусей.
  Він проревів ці рядки хрипким, аж ніяк не мелодійним голосом і закінчив вибухом сміху.
  — Думаю, що я більш здатний лучник, ніж співак, — сказав він.
  — Здається, я пригадую цей наспів, — зауважив менестріль, пробігаючи пальцями струнами. — Сподіваюся, я не ображу вас, ваша преподобність, — звернувся він до Аллейна, уїдливо посміхнувшись, — якщо з люб'язного дозволу всієї компанії ризикну заспівати цю пісню.
  Не раз у наступні дні Аллейн Едріксон знову бачив у своїй уяві цю сцену, незважаючи на набагато дивніші та приголомшливі події, які незабаром обрушилися на нього: червонолицьий жирний музикант купка людей навколо нього, лучник, що відбиває пальцем такт, і в центрі — потужна широкоплеча постать Хордла Джона, то яскраво осяяна багряним світлом, то зникаюча в тіні завдяки вибагливій грі полум'я, — пам'ять юнака не раз із захопленням поверталася до цієї картини. У той час він захоплено дивувався з того, як майстерно жонглер приховує відсутність двох струн на своєму інструменті, і тій теплоті та сердечності, з якою виконує маленьку баладу про лучника, що тужить за своєю батьківщиною. Балада звучала приблизно так:
  То що ж сказати про цибулю?
  Він у Англії спрацьований, лук.
  Найсмачніші руки
  З тиса вигнули його.
  Тому серцем чистим
  Ми любимо наш тис смолистий
  І землю тиса свого.
  Що скажемо про мотузку?
  Мотузку в Англії сплели
  З терпінням, зі вправністю.
  Мотузка лучникам мила.
  Нехай чаша йде вкругову
  За нашу кудель золоту,
  За край, де коноплі зростали.
  Що про стрілу ми скажемо?
  Калілі в Англії її
  На страх загонам ворожим.
  Вона всіх інших стріл гостріша…
  П'ю від душі тепер я
  За гусячі сірі пір'я
  І за батьківщину сірих гусей.
  А що сказати про людей?
  Ми в добрій Англії росли,
  Ми нашу землю любимо.
  Ми лучники, і вдачу наш крут...
  Тож нехай наповняться чаші.
  Ми вип'ємо за батьківщину нашу,
  За край, де лучники живуть! [93]
  — Чудово заспівано, клянуся моїм ефесом! — захоплено заволав лучник. — Не раз я чув вечорами цю пісню в колишні воєнні часи і пізніше, у дні Білого загону, коли Чорний Саймон із Норвіча співав, а чотириста найкращих лучників із усіх, хто спускав стрілу з тятиви, голосно підхоплювали приспів. Я бачив, як старий Джон Хоуквуд, той самий, що водив половину загону в Італію, стояв, посміюючись у бороду, і слухав, поки знову не застукали тарілки. Але щоб зрозуміти весь смак цієї пісні, треба самому бути англійським лучником і знаходитися далеко від батьківщини, на чужій землі.
  Коли менестріль співав, пані Еліза та служниця поклали стільницю на двоє козел, потім на ній опинилися ложка, вилка, сіль, дошка для різання хліба і, нарешті, страва з гарячою апетитною стравою. Лучник взявся за нього, як людина, яка вміє цінувати добру їжу, що не завадило йому, проте так само весело продовжувати балаканину.
  — Все-таки дивно, — вигукнув він, — чому ви всі, здорові хлопці, сидите вдома і чухаєте спину, коли за морями на вас чекають такі справи! Погляньте на мене? Чи велика моя праця? Натягнути тятиву, направити стрілу, пустити її в ціль. Ось і вся пісня. Те саме, що ви робите заради власного задоволення недільними вечорами на сільському стрільбищі.
  — А як щодо платні? — спитав один із працівників.
  — Ти бачиш, що дає мені мою платню? Їм усе найкраще і п'ю насолоду, частую друзів і не вимагаю, щоб пригощали мене. На спині моєї дівчинки застібаю шовкову сукню. Ніколи не буде лицар дарувати своїй дамі серця такі вбрання та прикраси, які дарую я. Що ти скажеш щодо цього, хлопче? І щодо всіх цих речей у кутку? Ти бачиш їх на власні очі. Вони з Південної Франції відібрані у тих, з ким я воював. Присягаюсь ефесом! Друзі, мені здається, моя здобич говорить сама за себе.
  — Як видно, це справді вигідна служба, — зауважив зубодер.
  - Tête bleu! [94] Ну так, звичайно! А потім не забудьте про можливі викупи! Взяти хоча б справу під Бріньє чотири роки тому, коли наші солдати прикінчили Якова Бурбонського і перебили його армію. Майже всі наші люди захопили в полон хтось графа, хтось барона хтось лицаря. Пітер Карсдейл, що був перед тим, як його перевезли на континент, звичайним неотесаним селищем і, як і раніше, ловив англійських бліх, наклав свої лапи на пана Аморі де Шатонвіля якому належить половина Пікардії, і витягнув із нього п'ять тисяч крон, та збруєю. Правда французька повія виманила у Пітера гроші так само швидко, як француз сплатив їх, але що з цього? Клянуся дзвіном струн! Було б дуже погано, якби гроші існували не для того, щоб їх витрачати, і куди ж, як не на жінок, мабуть, ma belle?
  — Нам було б і справді дуже погано без наших хоробрих лучників: вони ж приносять в нашу країну багатство та приємні звичаї, — озвалася епоха Еліза, на яку невимушеність і відкритість лучника справили глибоке враження.
  — A toi, ma chérie [95] , — сказав він, притиснувши руку до серця. - Hola. А он і малюк виглядає з-за дверей. A toi aussi, ma petite! Mon Dieu [96] , у дівчинки гарний колір обличчя.
  — Тут є одна незрозуміла обставина, шановний сер, — почав своїм пискливим голосом студент із Кембриджу, — і дуже хотілося б, щоб ви його роз'яснили: наскільки мені відомо, років шість тому в місті Бретіньї було укладено мир між нашим милостивим монархом та французьким королем. З огляду на це здається особливо дивним, коли ви розповідаєте на все про війну і війська, раз між нами і французами ніякої сварки немає.
  — Значить, я брешу? — озвався лучник і поклав ножа.
  - Боже збав! — квапливо вигукнув студент. - Magna est veritas sed rara [97] . Це означає латинською мовою, що всі лучники — поважні люди. Я звернувся до вас у пошуках знань, бо моє ремесло — вчення.
  - Боюся, що в цьому ремеслі ти ще учень, - заявив воїн, - бо за морем будь-яка дитина відповість тобі на твоє запитання. Дізнайся ж, що хоч між нашими землями та Францією, можливо, і існує мир, але всередині самої Франції триває постійна війна, адже в країні міжусобиці, і її мучать банди живодерів, ошуканців, брабантців та інших авантюристів. А коли кожен вистачає сусіда за горло і будь-який баронішка, якому гріш ціна, йде з барабанним боєм воювати проти будь-кого, було б неймовірно, якби п'ятсот відважних англійських хлопців не змогли заробити собі на життя. Тепер, коли сер Джон Хоуквуд із молодцями зі Східної Англії та з ноттінгемськими лісниками вступив на службу до маркіза Монферратського, щоб боротися проти государя Міланського, у нас, правда, залишилося всього якихось сотні дві, але я сподіваюся, що зможу привезти звідси людей для поповнення Білого загону. Клянуся зубом апостола Петра, не може бути, щоб я не знайшов багатьох хампширців, готових стати під червоний прапор святого Георгія, тим більше якщо сер Найджел Лорінг із Крайстчерча знову одягне кольчугу і поведе нас.
  — О, тоді вам справді пощастило б! — зауважив один із лісників. — Недарма кажуть, що, окрім принца і, може, доброго старого сера Джона Чандоса, у всьому нашому війську не було людини такої випробуваної хоробрості.
  — Це справжня правда, кожне слово, — підтвердив лучник. — Я сам на власні очі бачив його на полі бою, і жодна людина не виявила такої мужності, mon Dieu! Дивлячись на нього чи чуючи його м'який голос, ви ніяк не повірили б, що з самого відплиття з Оруелла і до самого наступу на Париж, інакше кажучи, рівно за двадцять років, не було жодної сутички, атаки, вилазки, засідки, штурму чи битви, у яких він не з'явився головним учасником! Зараз я прямую до Крайстчерча з листом до нього від сера Клода Латура. Сер Латур запитує, чи не погодиться він зайняти місце сера Джона Хоуквуда; і більше шансів на те, що він погодиться, якщо я приведу з собою двох-трьох людей. От скажи ти, ліснику: хіба ти не проміняєш своє розпилювання на благородніше заняття?
  Лісник похитав головою.
  — У мене в Емері Даун дружина та діти, — пояснив він. — Я не кину їх заради такої ризикованої справи.
  — Ну, а ви, юначе? — спитав лучник.
  - Та ні, я людина мирна, - відповів Аллейн Едріксон. — Крім того, на мене чекає інша робота.
  - Ах, чума вас забери! — прогарчав воїн, грюкнувши об стіл свою флягу з такою силою, що тарілка застрибала. — І яка дурниця, диявол їх забери, знайшла на людей? Чому ви все стирчаєте біля вогнища і клюєте носом, немов ворони навколо дохлої кобили, коли варто тільки крок зробити крок, і на вас чекає справжня чоловіча робота? Сором і сором! Всі ви ледарі та нероби! Клянуся ефесом, мабуть, справжні люди з Англії вже перекочували до Франції, а ті, хто залишився, насправді баби, переодягнене в каптани та штани.
  - Слухай, лучник, - заявив Хордл Джон, - ти вже збрехав не раз і не два, і за це, а також тому, що мені багато дечого в тобі не подобається, я відчуваю сильну спокусу покласти тебе на обидві лопатки.
  — Клянуся ефесом, ось я нарешті і знайшов відповідну людину. А потім, їй-богу, ти, напевно, краще, ніж я думав, якщо зможеш покласти мене на обидві лопатки, мій хлопчику. Я здобув більше перемог, ніж у мене пальців на ногах, і за сім довгих років у Загоні не знайшлося нікого, хто б виваляв мене в пилюці.
  - Досить ти хвалився та хвалився, - сказав Хордл Джон, встаючи і скидаючи куртку. — Я доведу тобі, що в Англії залишилися люди краще за тих, хто йшов грабувати до Франції.
  - Pasques Dieu! [98] - Вигукнув лучник, розстібаючи куртку і пильно дивлячись на свого супротивника, як знавець і поціновувач мужності. — Я тільки раз бачив у чоловіка таке тіло. З вашого дозволу, мій рудоволосий друже, мені було б дуже шкода обмінятися з вами ударами; і я охоче припускаю, що ніхто загалом не перетягне вас на канаті; нехай це стане втіхою для вашої гордості. З іншого боку, я маю підстави думати, що за останні кілька місяців ти вів спокійне життя, і мої м'язи міцніші за твої. Я готовий побитися об заклад, що візьму гору. Якщо тільки ти не злякаєшся.
  — Струшу? Ах ти, бовдуре! - загарчав Великий Джон. — Та я ще не бачив того чоловіка, перед яким би злякався. Ану, виходь і подивимося, хто з нас міцніший.
  - А заклад?
  — Нема на чому мені битися об заклад. Виходь із любові до справи та заради задоволення.
  — Нема на чому? — здивувався лучник. — Але в тебе є те, що я ціную понад усе: твоє величезне тіло, яке хочу завербувати. Слухай, мій хлопчику. У мене тут із собою французька перина, мені було дуже важко зберегти її усі ці роки. Я роздобув перину під час пограбування Ісудена, і в самого короля немає такого ліжка. Якщо ти переможеш – вона твоя. Але якщо перемога буде за мною, то ти клянешся, взявши лук і стріли, вирушити зі мною до Франції і служити там у Білому загоні доти, доки його не розпустять.
  — Оце чесне парі! — закричали в один голос мандрівники й відсунули лави та козли, щоби звільнити місце борцям.
  - Ну, солдате, тоді попрощайся зі своєю периною, - сказав Хордл Джон.
  — Е, ні, я й ліжко збережу і тебе заберу в Загін, скільки не скал зуби, а ти потім будеш усе життя дякувати мені за це. То як же, схопимося за комір і за лікоть, чи зійдемося впритул, чи як доведеться?
  - Іди ти до біса зі своїми хитрощами, - сказав Джон, розводячи і стискаючи свої великі червоні руки. — Стій, де стоїш, побачиш, як я зараз тебе обхоплю.
  — Охоплюй, як можеш, — погодився лучник, виходячи на вільне місце і не спускаючи пильних очей із супротивника.
  Він скинув зелену куртку, і його торс прикривала лише червона шовкова сорочка з широким вирізом навколо шиї та без рукавів. Верхня частина тіла Хордла Джона була оголена, і його могутня постать з напруженими м'язами, що виступають, немов звивисте, сучкувате коріння дуба, височіло над лучником. Майже на фут нижче Джона, той все ж справляв враження людини великої сили, а у його білої шкіри був особливий шовковистий блиск, якого бракувало важчому тілу колишнього ченця; але на додачу він відрізнявся швидкістю рухів і спритністю досвідченого бійця; тому, дивлячись на гордий поворот його голови і блиск очей, було ясно, що він впевнений у вдачі. Важко було б того вечора знайти у всій Англії двох більш гідних один одного суперників.
  Великий Джон стояв посередині кола, його погляд був похмурий і грозен, руде волосся стало дибки, як щетина, а лучник легким і швидким кроком переходив то праворуч, то ліворуч, зігнувши коліна і витягнувши вперед руки. Потім, раптовим кидком, настільки стрімким і лютим, що око ледве могло вловити його, він кинувся на ворога і обхопив його однією ногою. При рівних силах від такого удару один із супротивників мав упасти; але Хордл Джон відірвав лучника від себе, немов щура, і шпурнув через усю кімнату так, що той стукнувся головою об дерев'яну стіну.
  - Ma foi! [99] — вигукнув воїн, проводячи рукою по своїх кучерях, — ти був уже недалеко від перини. Ще трохи, і в цього милого готелю з'явилося б ще одне віконце.
  Не приборканий, він знову наблизився до Джона, але тепер уже обережніше, ніж уперше. Зробивши помилковий випад, щоб відвернути увагу противника, він раптом стрибнув на нього, обхопив ногами його талію, а руками бичачу шию, сподіваючись швидким поштовхом перекинути його додолу. Завзято заревів, Хордл Джон так стиснув ворога своїми величезними струмками, що мало не розчавив; потім підняв і кинув на підлогу з такою силою, що міг би зламати йому кістки, якби лучник, зберігаючи повне самовладання, не вчепився йому в передпліччя, щоб затримати своє падіння. Тому він упав на ноги і не втратив рівноваги, хоча поштовх струсив усе його тіло і, здавалося, кожен суглоб заскрипів. Потім він відскочив подалі від небезпечного ворога, але Джон, розпалений сутичкою, кинувся за ним, як шалений, і тим сам дав досвідченому вояку ту перевагу, якої він і прагнув. Коли колишній чернець знову кинувся на нього, лучник ухилився від великих червоних рук, нахилився і, обхопивши ворога навколо стегон, перекинув його через своє плече, використовуючи не тільки запеклий наскок противника, але і свою натренованість у цьому спритному прийомі. Алейну здалося, ніби Джон раптом знайшов крила і полетів; коли він пронісся повітрям, розмахуючи величезними руками і ногами, серце юнака завмерло; вже, мабуть, жодна людина не падала з такою силою, нічого, однак, собі не пошкодивши. Бо як не міцно збитий був Хордл, він, безперечно, зламав би собі шию, якби не тицьнувся головою в груди п'яного менестреля, який мирно дрімав у кутку, не підозрюючи про всі ці хвилюючі події. Невдалий музикант раптово розбуджений, випростався, видавши пронизливий крик, а Хордл Джон відскочив назад на середину кола з такою ж швидкістю, як вилетів з нього.
  — Я вимагаю ще однієї сутички, клянусь усіма святими! — гукнув він, зводячи руки.
  - Не згоден, - відповів лучник, натягуючи одяг. — Я вдало вибрався з цієї історії і скоріше готовий боротися з здоровенним наварським ведмедем, ніж з тобою.
  — То була хитрість! - заволав Джон.
  — Звичайно, хитрість, клянусь моїми десятьма пальцями! Хитрість, завдяки якій до Загону додасться ще один справжній чоловік.
  — Ну, цій витівці я ніякого значення не надаю, — відповів Джон, — адже я вже годину тому вирішив вирушити з тобою, раз життя там справжнє і веселе. Але я б охоче придбав французьку перину.
  — Не маю сумніву, mon ami [100] , — сказав лучник, повертаючись до свого пивного кухля. - Твоє здоров'я, хлопче, і будемо один одному добрими товаришами! Але, holà, що болить у нашого друга, у нього таке сердите обличчя?
  Невдалий музикант сидів і похмуро розтирав собі груди, дивлячись навколо відсутнім поглядом, і було ясно, що він не знає ні де він, ні що з ним сталося.
  Раптом його розгублене обличчя осяяло спалахом свідомості, він підвівся і зашкутильгав до дверей.
  — Стережіться елю! — промовив він хрипким пошепком, застережливо підняв палець і помахав їм, звертаючись до решти. — О пресвята Діво, бережіться елю!
  Потім, притиснувши руки до забитого місця, він вибіг у нічний морок під вибух сміху, до якого весело приєдналися і переможець, і переможений. Лісник і обидва працівники також були готові пуститися в дорогу, а решта лягла на ковдрах, які пані Еліза та служниця постелили їм на підлозі. Алейн, втомлений від усіх сьогоднішніх несподіваних хвилювань, незабаром забувся міцним сном; він переривався лише видіннями мелькаючих ніг, лайкуючих жебраків, лютих розбійників і багатьох дивних людей, зустрінутих ним у «Строкатому кобчику».
  
  
  Глава VII
  Три приятелі йдуть через ліс
  Ледве розвиднілося, як сільський готель ожив: нізащо не стали б люди втрачати цілу годину денного світла, бо в ті часи освітлення було мізерним і дорогим. Коли пані Еліза підвелася, виявилося, що інші випередили її: двері були відчинені, і вчений студент з Кембриджу вже зник, причому його думки були, мабуть, занадто зайняті високими предметами давнини, так що він не згадав про чотири пенси, які йому належало. сплатити за стіл та ночівлю. Пронизливий зойк господині, яка виявила цю обставину, а також кудахтання курей, що вбігли у відчинені двері, були першими звуками, що перервали сон мандрівників.
  Коли вчорашня компанія піднялася, її учасники почали швидко розходитися. Лікарю привели із сусідньої стайні ситого мула, покритого червоною попоною; він сів на мула з гідним виглядом, і той іноходдю пішов Саутгемптонською дорогою. Зубодер і менестрель запитали собі по ковтку елю і разом вирушили на ярмарок до Рінгвуда, причому у старого жонглера після вчорашньої випивки зовсім пожовкли білки очей і набрякло обличчя. Проте лучник, який випив найбільше, був веселий, немов коник: поцілувавши господиню і ще раз загнавши служницю на горище, він вирушив до струмка, і, коли повернувся, вода стікала в нього з обличчя та волосся.
  — Hola, мій миролюб! — гукнув він Аллейна. — Куди ти прямуєш стопи свої сьогодні вранці?
  — У Мінстед, — відповів юнак. - Там у мене брат, Саймон Едріксон, він тамтешній сокман, і я хочу трохи пожити в нього. Прошу вас, добра пані, скажіть, скільки я вам винен?
  — Маю? Ось вигадав! — вигукнула вона, стоячи з піднятими руками перед дошкою, на якій Аллейн малював минулого вечора. — Скажи краще, ніж я відплачу тобі, добрий юначе! Так, ось це справжній строкатий кібчик, і в пазурах у нього навіть зайченя, клянуся життям! Ти справді малюєш майстерно та витончено!
  — А бачите червоне око? — вигукнула служниця.
  - Ну так, і розкритий дзьоб!
  - І скуйовджені крила, - додав Хордл Джон.
  — Клянуся ефесом, — заявив лучник, — птах як живий!
  Молодий клірик радісно зашарівся, чуючи всі ці похвали: вони були простодушні і грубуваті, і все ж наскільки сердечніші й доброзичливіші, ніж усе, що він чув від прискіпливого брата Єроніма чи мізерного абата. Очевидно, є багато доброго і багато злого в цьому світі, про який йому говорили так мало хорошого. Хазяйка і чути не хотіла ні про яку плату за ліжко та вечерю, а лучник і Хордл Джон поклали свої руки йому на плечі і повели до столу, де їм був поданий сніданок, що складався з копченої риби, страви зі шпинатом і глечик з молоком.
  — Я не здивуюся, мій друже, — сказав лучник, передаючи Алейну великий шматок риби на скибці хліба, — якщо виявиться, що ти читати вмієш по-писаному, якщо ти так спритно справляєшся з фарбами та пензлями.
  — Я посоромив би добрих монастирських братів, якби не вмів, — відповів Аллейн. — Я ж був їхнім учнем десять років.
  Лучник глянув на нього з великою повагою.
  - Дивно! - сказав він. — І притому на обличчі у тебе немає ні волосинки, так і шкіри, як у дівчини. Я можу потрапити в ціль на триста п'ятдесят кроків з цієї іграшки і на чотириста двадцять — з великої бойової цибулі; а ось щодо грамоти — в жодну: власного імені не прочитаю. У всьому Загоні був лише один хлопець, який умів читати, але при взятті Вентадура він упав у колодязь, а це доводить, що не пристала солдатові грамотність, хоча клірику вона й потрібна.
  - Цей фокус я теж трохи знаю, - заявив Великий Джон. — Хоч і пробув у ченців надто мало, щоб нагостритися як слід.
  - Ось ми зараз і спробуємо, - сказав лучник і витяг з-під своєї сорочки складений прямокутником шматок пергаменту.
  Він був туго перев'язаний широкою стрічкою червоного шовку і міцно запечатаний з обох кінців великою сургучною печаткою. Джон довго і старанно розглядав напис на звороті пергаменту, зрушивши брови, як їх зрушує людина при величезному розумовому напрузі.
  — Так як я останнім часом читав обмаль, — заявив він нарешті, — я б не хотів докладно пояснювати, що тут написано. Одні скажуть одне, інші — інше, як один лучник любить тис, а інший стрілятиме тільки стрілами з ясена. Щодо мене, то, судячи з вигляду та довжини рядків, я б сказав, що це вірш із якогось псалма.
  Лучник похитав головою.
  — Навряд чи, — заперечив він, — не думаю, щоб сер Клод Латур послав мене в таку далечінь, за море, лише з віршем з псалма. Цього разу, друже, ти явно схибив. Дай-но дитині. Ставлю в заклад свою перину, що він тут віднімає більше за твій.
  - Що ж, це написано французькою, - сказав Аллейн, - і правильним почерком, яким пишуть клірики. Тут сказано наступне: «A le moult puissant et moult honorable chevalier, Sir Nigel Loring de Christchurch, de son très fidele amis Sir Claude Latour, capitaine de la Compagnie blanche, châtelain de Biscar, grand seigneur de Montchâteau, vavas Compte de Foix, tenant droits de la haute justice, de la milieu, et de la basse». Нашою мовою це означає ось що: «Могутньому і гідному лицарю, серу Найджел Лорінг з Крайстчерча, від його найвідданішого друга сера Клода Латура, капітана Білого загону, власника замку Біскар, знатного лорда Моншато і васала прославленого Гасто середнього та нижчого суду».
  - Ви чуєте? — тріумфально вигукнув лучник. — Він саме так і мав написати!
  - Тепер я бачу, що це справді те саме, - заявив Джон, знову розглядаючи пергамент. — Хоча мені важко зрозуміти, що таке «високий, середній та нижчий суд».
  — Клянуся ефесом, ти зрозумів би, якби ти був Жак Простак. Нижчий суд означає, що ти можеш вимагати у винного гроші, середній — що ти можеш катувати його, а найвищий — що можеш його вбити. Ось зміст цих слів. Цей лист я й мушу доставити; а тепер, коли ви очистили тарілки, нам час пускатися в дорогу. Ти підеш зі мною, mon gros Jean [101] . А що до тебе, малюку, то куди ти прямуєш, як ти сказав?
  - У Мінстед.
  - Ах да! Я добре знаю цю лісову місцевість, хоча сам народився в окрузі Ізборн, що в Чичестері, біля самого села Мідхерст. Але я слова поганого не скажу про хамптонських жителів, бо у всьому Загоні не знайдеться кращих товаришів і майстерніших стрільців, ніж ті кілька людей, які навчилися саме в цих місцях натягувати тятиву. Ми вирушимо, хлопче, з тобою до Мінстеда, це вже не такий гак.
  — Я готовий, — відповів Аллейн, дуже задоволений, що на великій дорозі його супроводжуватиме така надійна компанія.
  — Але ж я не готовий. Я маю прилаштувати свій видобуток у цьому готелі, бо господиня, очевидно, жінка чесна. Holà, ma chérie [102] , я хотів би залишити у вас свої золоті речі, свій оксамит, свої шовки, перину, кадильницю, глечик, постільну білизну і все інше. Я візьму з собою лише гроші в полотняній сумці та скриньку з рожевим цукром — її мій капітан надсилає в подарунок леді Лорінг. Ви збережете мої скарби до мого повернення?
  — Я сховаю їх у найнадійнішу схованку, добрий лучник. Коли б ви не повернулися, вони чекатимуть на вас.
  - Ви справжній друг! - Вигукнув лучник, беручи її руку. - Ось це bonne amie. Гарні англійська земля та англійські жінки, а також французьке вино та французький видобуток. Я скоро повернуся, мій янгол. Людина я самотня, моя краса, і коли-небудь, коли з війнами буде зовсім покінчено, я обгрунтуюсь ... Ах, méchante, méchante [103] . Он la petite заглядає в щілинку. Ну, Джоне, сонце вже стоїть над деревами; коли сигнальник протрубить «Лучники, вперед», ти маєш діяти квапливіше, ніж нині.
  — Я тільки й чекаю на це, — сердито заявив Хордл Джон.
  — Отже, нам час іти. Adieu, ma vie [104] . Ці два ліври покриють усі витрати, і ще залишиться на стрічках до найближчого ярмарку. Не забувай Сема Ейлварда, бо його серце буде вічно належати тобі одній і тобі теж, ma petite! А тепер — уперед, і нехай святий Юліан надішле нам ще такі ж гарні місця для стоянки.
  Сонце вже піднялося над лісами Ешерста і Денні і вже яскраво світило, хоча східний вітер ніс приємну свіжість і золоті листя цілими пучками спалахували на деревах. На головній вулиці Ліндхерста мандрівникам довелося важко прокладати собі дорогу, бо містечко так і кишало гвардійцями, конюхами і доїжджими королівського полювання. Сам король зупинився в замку Мелвуд, але багато хто з його почту змушений був шукати притулку де доведеться — хоча б у сільських хатинах і куренях. То там, то маленький герб у вікні без скла показував, що тут зупинився лицар або барон. Герби прочитувалися краще, ніж напис, тому що лучник, як і більшість людей його віку, добре обізнаний щодо загальноприйнятих геральдичних знаків.
  - Он "Голова сарацина" сера Бернарда Брокаса, - заявив він. — Я бачив його востаннє під час бою при Пуатьє років десять тому, він тримався дуже мужньо. Він складається королівським конюшим і може погано заспівати веселу пісню, хоча його не порівняти з сером Джоном Чандосом: той випередить усіх і за столом і в сідлі. А ось три ластівки на блакитному полі — це, мабуть, хтось із родини Латтреллів. Судячи з місячного серпа, мабуть, другий син старого сера Хью; у нього стріла пройшла через кісточку під час взяття Роморантена — він кинувся в бійку, перш ніж зброєносець встиг надіти йому ножні лати. А ось півняче перо – старовинний знак Де Бреєв. Я служив під керівництвом сера Томаса де Брея, той був веселий, як сорока, і пристрасний фехтувальник, поки так не погладшав, що обладунки на нього не лізли.
  Так балакав лучник, пробираючись зі своїми двома супутниками серед коней, що брикалися, метушливих конюхів, пажів і зброєносців, які всюди стояли купками і сперечалися про переваги господарських коней і мисливських собак. Коли вони проходили повз старовинну церкву, що стояла на пагорбі ліворуч від сільської вулиці, двері церкви відчинилися, вийшли натовпи віруючих і почали спускатися по звивистій стежці; вони йшли від обідні й шуміли, як величезна зграя пискливих соїк. Побачивши відчинені церковні двері. Алейн схилив коліна і зняв капелюх; але не встиг він дочитати "Ave", як його супутники зникли за поворотом стежки, і йому довелося бігом наздоганяти їх.
  — Що це, — спитав він, — ні слова молитви перед відчиненими дверима дому божого? Як ви можете сподіватися, що він благословить ваш сьогоднішній день?
  — Друг мій, — озвався Хордл Джон, — я так багато молився за останні два місяці, не тільки вдень, а й під час утрені, вечірні та всіх інших служб, що в мене ледь не відвалилася від поклонів. На мою думку, я трохи перемолився.
  — Як можна бути надто релігійним? — вигукнув Аллейн із серйозною серйозністю. — Тільки благочестя справді й приносить нам користь. Людина дорівнює худобі, якщо вона живе з дня на день, їсть, п'є, дихає, спить. Лише коли він піднімається над собою і споглядає себе своїми духовними очима, він стає воістину людиною. Подумай, як це було б сумно, якби кров Викупителя пролилася даремно.
  — Боже правий, хлопець червоніє, наче дівиця, а проповідує, наче ціла колегія кардиналів! — вигукнув лучник.
  — Я й справді червонію від того, що істота така слабка і негідна, як я, намагається пояснити іншому речі, які йому самому видаються дуже важкими.
  - Добре сказано, mon garçon [105] . До речі, що стосується вбивства Спасителя, то це була погана історія. Добрий падре у Франції прочитав нам по запису правду про неї. Солдати наздогнали його у саду. Можливо, апостоли Христові і були людьми святими, але як воїнам їм гріш ціна. Щоправда, один, сер Петро, діяв як справжній чоловік; але — якщо тільки його не обмовили — він відтяв слузі лише вухо, а лицар не став би хвалитися таким подвигом. Присягаюся десятьма пальцями! Якби я був там з Чорним Саймоном з Норіджа і кількома добірними людьми з Загону, ми б їм показали! А якби вже нічого не змогли вдіяти, ми б цього лжерицаря, сера Юду, так стукали англійськими стрілами, що він прокляв би той день, коли взяв на себе таке підле доручення.
  Молодий клірик усміхнувся, слухаючи, з якою серйозністю міркує його супутник.
  — Коли б Він хотів допомоги, — сказав Аллейн, — Він міг би покликати з неба безліч архангелів. То навіщо Йому ваш убогий лук і стріли? Крім того, згадайте Його власні слова: «Той, що підняв меч від меча і загине».
  — А хіба для чоловіка це не найкраща смерть? — здивувався лучник. — Якби моя воля, я хотів би впасти саме так; але, зауваж, не під час якоїсь випадкової сутички, а у великій суворій битві, щоб над нами майорів прославлений прапор зі левом, попереду палала орифлама, а навколо лунав бойовий клич товаришів і свист стріл. І нехай мене вразить меч, спис чи стріла, бо я вважав би ганьбою померти від залізного ядра, від вогнемета, чи бомбарди, чи такої ж несолдатської зброї. Їхнім безглуздим гуркотом і димом тільки хлопців лякати.
  — Навіть у монастирській тиші я багато чув про ці страшні машини, — сказав Аллейн. — Кажуть, хоч мені важко повірити, що вони посилають ядро вдвічі далі, ніж лучник може пустити стрілу, і пробивають непроникну броню.
  - Це правда, мій хлопчику. Але поки бомбардир насипле свій диявольський порошок, вкладе ядро і підпалить гніт, я встигну випустити шість стріл, а може, й вісім, тож зрештою перевага в нього невелика. Однак не заперечуватиму, що коли береш місто, добре мати підкріплення у вигляді кількох бомбард. Розповідали, що під Кале вони пробивали в стінах такі проломи, що можна було просунути голову. Але погляньте, друзі, перед нами цією дорогою напевно пройшов тяжко поранений.
  І справді: вздовж лісової стежки тягнувся нерівний і уривчастий кривавий слід, іноді це були окремі краплі, іноді великі червоні згустки, розмазані на зів'ялому листі або Червоні на білому крем'янистому камені.
  — Мабуть, олень підбитий, — зауважив Джон.
  — Ні, я досить знаю ліс і можу сказати, що сьогодні вранці ніякий олень не проходив цією дорогою. Водночас кров свіжа. А це що?
  Усі троє зупинилися, прислухаючись, повернувши голови. Серед безмовності величезного лісу лунав якийсь хльосливий, свистячий звук упереміж із болючими стогонами, причому голос людини часом піднімався до високих нот і переходив у якийсь тремтливий спів. Мандрівники поспішили на голос і, піднявшись на горбок, побачили внизу джерело таких дивних звуків.
  Посеред стежки повільно ступала висока людина, плечі його були низько опущені, пальці стиснуті. Його огортав довгий одяг із білого полотна, з білим капюшоном, на якому був зображений червоний хрест. Ряса була спущена з плечей, і від вигляду цих плечей могло стати погано: плоть перетворилася на криваве місиво, кров просочувала одяг і стікала на землю. За ним слідував інший, на зріст менший, сивий, теж одягнений у біле. Він тяг по-французьки якусь похмуру пісню, а наприкінці кожного рядка замахувався товстою мотузкою зі шкіряними вузликами і бив свого супутника по плечах доти, доки знову не виступала кров. Не бентежачись тим, що три мандрівники, вражені, дивляться на них, ті двоє на стежці раптово помінялися ролями, бо другий, закінчивши свою пісню, розв'язав власну рясу, а мотузку передав першому; тепер той заспівав і почав хльостати товариша мотузком, щосили замахуючись оголеною важкою, мускулистою рукою. Так, б'ючи один одного по черзі, робили вони свій мученицький шлях через прекрасні ліси, під запашними склепіннями в'янучих буків, де сама велич і міць природи начебто мали служити людству докором за безрозсудні прагнення та безцільно витрачені сили.
  Видовище на стежці було новим і для Хордла Джона і для Аллейна Едріксона, але лучник поставився до нього легко, як до явища досить простого.
  — Це ченці, які бичують себе, інакше звані флагелантами, — пояснив він. - Дивно, як ви раніше не зустрічалися з жодним з них; за морем вони трапляються щокроку. Я чув, що англійців з-поміж них немає, вони всі з Франції, Італії, Богемії. En avant, camarades [106] , треба з ними поговорити.
  Коли три приятеля нагнали ченців, Аллейн почув похоронну пісню, яку співав б'ючий, наприкінці кожного рядка опускаючи важку мотузку на спину, а стогін страждальця ніби вторили цій пісні. Вона була старофранцузькою мовою і звучала приблизно так:
  Or avant, entre nous tous frères
  Battons nos charognes bien fort
  En remembrant la grant misère
  De Dieu et sa piteuse mort,
  Qui fut pris en la gent amère
  Et vendus et trais à tort
  Et bastu sa chair, vierge et dère
  Au nom de ce battons plus fort [107] .
  Наприкінці мотузок переходив до рук іншого флагеланта, і все починалося спочатку.
  — Справді, преподобні отці, ви сьогодні вже досить відхлестали один одного, — сказав лучник французькою, коли вони порівнялися з ченцями. — Вся дорога в крові, як прилавок м'ясника на ярмарку святого Мартіна. Навіщо ви так себе мучите?
  — C'est pour vos péchés — pour vos péchés [108] , — прогули ченці, подивилися на подорожніх сумними, тьмяними очима, а потім продовжували свою криваву працю, незважаючи на звернені до них прохання та вмовляння.
  Бачачи, що всі умовляння ні до чого не призводять, троє друзів поспішили далі, надавши цим дивним мандрівникам виконувати своє важке завдання.
  - Боже мій! — вигукнув лучник. — Та якщо зібрати всю кров, яку я пролив у Франції, так набереться ціла барило, але вся вона була пролита в гарячому бою, і я б ще дуже подумав, чи варто втрачати її крапля по краплі, як ці ченці. Клянуся ефесом, наш юнак побілів, як пікардійський сир. Що з тобою, mon cher [109] ?
  - Нічого, - відповів Аллейн. — Просто я жив надто спокійно і не звик до подібних видовищ.
  - Ma foi [110] ! - Вигукнув той. — Ніколи не бачив людину, таку сильну в промовах і таку слабку серцем.
  - Помиляєшся, друже, - заперечив Великий Джон, - це не слабкість, я добре знаю його: у нього серце не менш мужнє, ніж у тебе чи в мене, але в голові у нього більше, ніж буде колись у твоєму казанку, тому він багато проникає глибше, ніж ми з тобою, і воно гнітить його сильніше, ніж нас.
  — Звичайно, кожному важко дивитися на таке видовище, — сказав Аллейн, — бачити, як ці праведні люди, які не вчинили жодного гріха, страждають за чужі гріхи. Вони святі, якщо в наш час ще можна назвати когось цим високим словом.
  — А я так ні за що не ставлю їх заняття! - вигукнув Хордл Джон. — Ну хто став кращим від їхнього воя та бичування? Коли вони не катують себе, вони, ручаюся, такі самі, як усі ченці. Хай не били б себе та вибили б із серця гординю.
  — Клянуся трьома царями, що ти кажеш, є сенс, — зауважив лучник. — Крім того, якби я був Bon Dieu [111] , мені, на мою думку, навряд чи доставило б задоволення бачити, як цей бідолаха зриває собі м'ясо з кісток, і я вирішив би, що, напевно, він дуже поганої думки про мене, якщо думає мені догодити катуванням, як начальник військової поліції. Ні, присягаюсь ефесом! Я б із набагато більшим задоволенням подивився на якогось веселого лучника, який ніколи не скривдить поваленого ворога і ніколи не побоїться здорового та сильного.
  — Ви, звичайно, не маєте на увазі нічого гріховного, — озвався Аллейн. — І якщо ваші промови нестримні, то не мені судити вас. Але хіба ви не бачите, що в цьому світі є вороги, крім французів, і тим більше слави тому, хто їх переможе? Хіба для лицаря чи зброєносця той день, коли він на турнірі візьме гору над сімома, не буде днем гордості та урочистостей? А ми тут на турнірі життя, і проти нас виступає сім чорних ворогів: сер Гординя, сер Жадібність, сер Обжерливість, сер Блуд, сер Гнів, сер Заздрість і сер Лінощі. Нехай людина переможе цих сімох, і вона отримає перший приз із рук найніжнішої цариці краси — можливо, від самої діви Марії. Ось заради чого ці люди умертвляють своє тіло, а також щоб подати приклад тим з нас, хто занадто себе знеживає. Повторю ще раз: вони святі, божі святі, і я схиляю голову перед ними.
  — Дуже добре сказано, mon petit, — відповів лучник. — Я не чув більш справедливих слів з того часу, як помер старий Дон Бертран, а був він часом капеланом Білого загону. Дуже хоробрий був чоловік, але під час битви при Бріньї його проткнув наскрізь солдатів з Ено. За це, коли ми прибули до Авіньйона, до його святості папи, того солдата відлучили від церкви; але оскільки ми не знали ні його імені, ні хто він, а лише одне: що був під ним сірий у яблуках кінь, боюся, чи не спіткало відлучення когось іншого.
  — Отже, ваш загін удостоївся тоді схилити коліна перед нашим святішим отцем папою Урбаном, опорою та осередком християнства? - Зацікавлено запитав Аллейн. - Можливо, вам і самому вдалося побачити його величний образ?
  — Я двічі бачив його, — відповів лучник, — такий тоненький, щуруватий, на підборідді струп. Вперше ми вичавили з нього п'ять тисяч крон, хоча він дуже чинив опір. Вдруге попросили десять тисяч, але дійшли згоди лише через три дні, і я особисто вважаю, що краще б нам тоді просто розграбувати палац. Пам'ятаю, керуючий його двором і кардинали вийшли вперед і запитали нас, чи погодимося ми взяти сім тисяч, папське благословення і повне відпущення гріхів або десять, але з безповоротним відлученням і до того ж за всією формою. Ми були одностайної думки, що краще десять тисяч і прокляття, але сера Джона якось вдалося вмовити, і ми отримали відпущення та благословення – всупереч своїй волі. Може, воно і на краще, бо Загін тоді дуже потребував відпущення гріхів.
  Благочестивий юнак Аллейн був глибоко обурений розповіддю лучника. Він мимоволі поглядав угору і на всі боки, чи немає десь тих спалахів блискавки і ударів грому, які, судячи з «Acta Sanctorum» [112] , зазвичай переривають блюзнірські промови безбожників. Але осіннє сонце виливало на землю свої яскраві промені як завжди, а бура стежка мирно лежала перед ними, відводячи в шелестячий, обсипаний золотом ліс. Здавалося, природа надто поглинена власними справами і абсолютно байдужа до того, що гідність папи римського ображена.
  Але Аллейн відчув на серці певний тягар і докори сумління за те, що слухав подібні слова і вже тим згрішив. Все, що було йому навказано за двадцять років монастирського виховання, повставало проти такого потурання. Лише після того, як він, кинувшись додолу перед одним із придорожніх розп'яття, гаряче помолився і за себе і за лучника, темна хмара, що затьмарювала його душу, розвіялася.
  
  
  Глава VIII
  Три друга
  Поки він читав молитви, його супутники пішли вперед; проте молода кров і свіже ранкове повітря пробуджували і в ньому спрагу швидких рухів. Тримаючи в одній руці ціпок, а в другій торбу і злегка підстрибуючи, біг він з кучерями, що розвіваються, лісовою стежкою, живий і граціозний, як молодий олень. Проте йти далеко йому не довелося: за одним із поворотів він раптом опинився перед будиночком, що стояв біля дороги; будинок був оточений дерев'яним парканом, біля якого затрималися Великий Джон та Ейлвард-лучник, і на щось пильно дивилися. Коли юнак зрівнявся з ними, він побачив двох хлопчиків — одного років дев'яти, іншого трохи старшого; вони стояли перед будинком, кожен тримав ціпок у лівій руці, витягнутій на рівні плеча, обидва мовчазні й нерухомі, наче дві маленькі статуї. Це були гарненькі синьоокі біляві хлопці, стрункі, міцні, вкриті здоровою засмагою, що говорило про життя в лісі.
  — Перед вами два молоді учні якогось старого лучника! - радісно вигукнув Ейлвард. — Ось правильний спосіб виховувати дітей. Клянуся ефесом, я сам не зміг би їх вчити краще, якби цим зайнявся!
  — А що тут діється? - спитав Хордл Джон. — Вони ніби скам'янілі, але, гадаю, навряд чи вони вже настільки вражені.
  — Та ні, вони просто вправляють ліву руку, щоб навчитися тримати цибулю. Так і мене змушував вправлятися мій батько. Шість днів на тиждень я тримав у витягнутій руці його палицю, і рука наче наливалася свинцем. Holà, діти мої! А скільки ви можете витримати?
  — Поки сонце не буде над тією липою, добрий пане, — відповів старший хлопчик.
  — А ким ви будете? Лісорубами? Лісничими?
  - Солдатами! — гукнули вони в один голос.
  — Клянуся бородою мого батька, ви щенята чистої крові! Чому ж ви так палко хочете бути солдатами?
  — Щоб боротися зі худобами, — пояснили вони. — Тато пошле нас бити скотів.
  — А чому саме скотів, любі хлопчаки? Ми бачили французькі та іспанські галери не далі, ніж у Саутгемптоні, але щоб скоти так скоро з'явилися в цих місцях, я сумніваюся.
  — У нас рахунки зі худобами, — сказав старший. — Це скотти відрізали татові по три пальці на кожній руці.
  — Авжеж, хлопці, так воно й було, — промовив низький голос за спиною Аллейна.
  Обернувшись, мандрівники побачили костисту людину з щоками, що ввалилися, і болючим обличчям; він непомітно з'явився за ними. З цими словами він підняв обидві руки і показав їх: на кожній великий палець, вказівний та безіменний були відірвані.
  - Ma foi, друже! - вигукнув Ейлвард. — Хто ж це так ганебно поводився з тобою?
  — Відразу видно, що ти, друже, народився далеко від шотландських боліт! — відповів незнайомець із гіркою усмішкою. — На північ від Хамбера немає жодної людини, яка б не знала про злочини цього диявола Дугласа, Чорного лорда Джеймса.
  — А як же ви потрапили до нього до рук?
  — Я родом із півночі, з міста Беверлі, Холдернеської парафії, — відповів він. — Був такий час, коли від Трента до Твіда не знайшлося б влучнішого стрільця, ніж Робін Хіткот. І, бачите, він мене, як і багатьох інших бідних лучників, що стояли на англо-шотландському кордоні, позбавив можливості тримати в руках сокиру чи цибулю. Все ж таки король дав мені будиночок ось тут, у південній частині країни, і, якщо завгодно буде панові, мої два хлопці колись розрахуються за мене. Скільки коштують татові великі пальці, хлопці?
  — Двадцять убитих худоб, — відповіли вони в один голос.
  - А решта?
  - Половину.
  — Коли вони зможуть зігнути мій військовий лук і потрапити в білку за сто кроків, я пошлю їх служити до Джонні Копленда, губернатора Карлайла, клянуся моєю душею! Я віддав би всі свої інші пальці, щоб побачити Дугласа під градом їхніх стріл.
  — Дай боже вам дожити до цього, — сказав лучник. — І послухайте мене, старого солдата, mes enfants [113] , прийміть мою пораду: налягайте на цибулю всім тілом, нехай стегно та стегна працюють не менше, ніж передпліччя. І ще навчитеся, прошу вас, стріляти так, щоб стріла падала зверху вниз, бо хоча лучнику іноді і треба стріляти прямо і в упор, йому частіше доводиться мати справу з гарнізоном, що знаходиться за міською стіною, або з арбалетником, що закрився щитом, і ви можете сподіватися, що завдасте йому шкоди тільки якщо ваша стріла впаде на нього ніби прямо з хмар. Я вже тижнів зо два не натягував тятиви, але все ж таки можу показати вам, як це робиться.
  Він відв'язав свій лук, пересунув сагайдак наперед, потім рішуче подивився навколо, шукаючи мішень. Неподалік під розлогим дубом стояв пожовклий, старий пеньок. Лучник прикинув на око відстань, потім витяг з сагайдака три стріли і так швидко пустив їх один за одним, що перша ще не встигла досягти мети, а остання була вже на тятиві. Кожна стріла пройшла високо над дубом; з трьох дві глибоко встромилися в пень, а третю, підхоплену поривом вітру, віднесло на два-три кроки убік.
  - Спритно! — вигукнув житель півночі. - Слухайте його, хлопці! Він майстер своєї справи. Ваш тато згоден із кожним його словом.
  — Клянуся ефесом, — озвався Ейлвард, — якщо я приймуся вчити стрільбі з лука, мені цілого дня не вистачить. У нас в Загоні є стрілки, які потраплять у будь-яку щілинку та будь-який гвинтик у обладунках важкоозброєного вершника, починаючи з шолома і до наколінників. Але, з вашого дозволу, друзі, мені слід зібрати свої стріли, бо кожна стоїть пенні і людині небагатій навряд чи треба залишати їх устромленими в придорожній пень. Нам пора в дорогу, і я щиро сподіваюся, що ви виховаєте як треба цих двох яструбків і що вони будуть готові до полювання навіть на таку дичину, про яку ви говорили.
  Розлучившись з безпалим лучником і його потомством, мандрівники попрямували далі між розкиданими хатинами Емері Дауна, а потім вийшли на широкі пустки, зарослі вереском і високою папороттю, де серед невеликих пагорбів паслися напівдикі чорні лісові свині. У цьому місці ліси відступали праворуч і ліворуч, дорога піднімалася в гору, і різкий вітер обдував похилий схил. На тлі чорної, жирної землі особливо яскраво палали пурпуром та жовтизною широкі смуги папороті. Царська самка оленя, яка там паслася, підняла морду з білим чолом і запитливо подивилася на мандрівників. Алейн із захопленням розглядав гнучке прекрасне виробництво; проте пальці лучника грали з сагайдаком, а в очах спалахнув лютий інстинкт, що спонукає людину до вбивства.
  - Tête Dieu! [114] - прогарчав він. — Якби ми були у Франції чи навіть у Гієні, ми вже роздобули б на вечерю свіжу ніжку, що дуже важливо при нашому м'ясопусті. Законно там чи ні, але я маю намір пустити стрілу.
  — А я спочатку переламаю цю твою палицю об своє коліно! - вигукнув Хордл Джон, кладучи свою ручищу на цибулю. - Хіба так можна? Слухай, я народився в лісі та знаю, чим такі штуки закінчуються. У нашому містечку Хордлі двоє поплатилися очима, а третє своєю шкірою. Коли я вперше тебе побачив, я, слово честі, не відчув особливої любові до тебе, але з того часу я навчився дуже поважати тебе, і тому мені не хотілося б бачити, як тебе обробляють живодери лісничі.
  — Ризикувати своєю шкірою — моє ремесло, — пробурчав лучник; все ж таки він відкинув сагайдак на стегно і повернувся обличчям на захід.
  Вони йшли, а стежка все піднімалася, з чагарників вересу вона то виводила в гайки падубків і тисів, то знову бігла через верес. Серце раділо, чуючи веселе посвистування дроздів, коли вони стрімко перелітали з одних кущів до інших. Час від часу дорогу мандрівникам перегороджував бурштиново-жовтий струмок із зарослими папоротею берегами, і пегий зимородок стурбовано перепархував з одного берега на інший, або сіра замислена чапля, надута і важлива, стояла по щиколотки у воді серед осоки. Болтали сороки, голосно буркотіли лісові голуби, пролітаючи над самою головою, і звідусіль, з кожної придорожньої канави, лунало рівномірне постукування лісового столяра — великого зеленого дятла. У міру того, як стежка піднімалася, кругозір розгортався з обох боків все ширше, жовті ліси і зарості вересу спускалися до далеких серпанків Лімінгтона і до глибокого туманного каналу, що тягнувся біля самого горизонту, а на північ лісу ніби відкочувалися підступами, , де далеко-далеко білий шпиль Солсбері виступав жорстко і чітко на безхмарному небі. У Аллейна, життя якого протікало досі на прибережній низовині, свіже повітря височин і широта вільних далі пробуджували таке відчуття життя і таку радість буття, що його молода кров бурхливо бігла жилами. Навіть великовагового Джона торкнулася краси дороги, а лучник весело насвистував чи муркотів уривки з французьких любовних пісень, до того ж так фальшивив, що налякав би найсміливішу дівчину, яка коли-небудь слухала серенади.
  — А мені подобається цей житель півночі, — зауважив він нарешті. — Він уміє ненавидіти. Видно по обличчю та по очах, що він сповнений гіркоти. Люблю людину, яка має жовч у печінці.
  - О ні! - зітхнув Аллейн. — Чи не краще, якби в нього було в серці хоч трохи кохання?
  — Я цього не заперечую. Клянуся, ніхто не скаже, що я був зрадником крилатого божества. Нехай людина любить прекрасну стать. Їй-богу, на те жінки і створені, щоб їх любили, від коси до шнурка на черевику. І я дуже радий, що добрі ченці виховали тебе так мудро та добре.
  — Та ні, я мав на увазі не мирське кохання, а хай би його серце пом'якшилося по відношенню до тих, хто образив його.
  Лучник похитав головою.
  — Людина повинна любити людей свого племені, — пояснив він, — але не годиться англійцю любити худобу чи француза. Ma foi! Якби ти бачив натовп нітсделських вершників на їхніх галловейських клячах, ти не говорив би про любов до них. Я б охоче поклав у свої обійми самого Вельзевула. Боюся, mon garçon, що тебе погано виховували в Боллі, адже вже єпископ-то, напевно, знає краще, ніж абат, що добре і що погано, а я сам, на власні очі бачив, як єпископ Лінкольнський зарубав шотландського вершника бойовою сокирою, а це, погодься, був досить дивний спосіб висловити йому своє кохання.
  Алейн не знав, що відповісти на таке рішуче судження про дії високопоставленого представника церкви.
  — Ви воювали проти скотів? — спитав він.
  - А як же! Я вперше пустив стрілу в битві, коли мені було на два роки менше, ніж тобі, у Невіллс Кроса під командуванням лорда Мобрея. А пізніше - під керівництвом коменданта Беруїка Джона Копленда, того самого, про якого говорив наш друг; саме він вимагав викуп за короля скоттів. Ma foi! Солдатська робота — справа груба, але хороша школа для того, хто захотів би стати відважним і набути військової мудрості.
  - Я чув, що скотти - досвідчені воїни, - зауважив Хордл Джон.
  — Сокирою та списом вони володіють чудово, кращих я не знаю, — відповів лучник. — І вони з мішком борошна та рашпером на перев'язі меча можуть робити такі переходи, що за ними не виженеш. На прикордонних землях збирати врожай доводиться із серпом в одній руці та сокирою в іншій, і врожай буває бідний, а яловичини мало. Але лучники вони нікудишні, вони навіть з арбалета не вміють цілитися, не те що з бойового лука; потім вони здебільшого бідняки, навіть із дворян лише дуже мало хто може купити собі таку ось добру кольчугу, як я ношу, і їм важко протистояти нашим лицарям, у яких на плечах і грудях вартість п'яти шотландських ферм. Всі вони озброєні однаково, і це найгідніші і найвідважніші люди у всьому християнському світі.
  - А французи? - поцікавився Аллейн; йому легка балаканина лучника була сповнена тієї привабливості, яку слова людини діяльного мають для самітника.
  — Французи — теж вартий народ. У нас були у Франції великі успіхи, і це призвело до хвастощів, похвальби, та порожніх розмов у табірних багаттях; але я завжди помічав, що чим більше знають люди, тим менше говорять. Я бачив, як французи билися і у відкритому полі, і при взятті та захисті міст і замків, у нічних вилазках, засідках, підкопах та лицарських боях на списах. Їхні лицарі й зброєносці, скажу тобі, хлопче, в усіх відношеннях не гірші за наші, і я міг би назвати багатьох зі почту Дюгесклена, які в битві списами не поступилися б кращим воїнам англійської армії. З іншого боку, їхній простий народ так придавлений податками на сіль і всілякими митами, що ледве дихає. Тільки йолоп може уявляти, ніби якщо у мирний час привчити людину бути боягузом, то той на війні поводитиметься, як лев. Стриги їх, як овець, вони вівцями й залишаться. Якби дворяни не взяли гору над бідняками, цілком можливо, що ми не взяли б гору над дворянами.
  — Але що там за народ, чому він дозволив багатим так осідлати себе? - зауважив Великий Джон. — Хоч я й сам лише бідний англійський простолюдин, а все ж дещо знаю про всякі там хартії, звичаї, свободи, права і привілеї… Якщо вони порушуються, всі розуміють, що настав час купувати наконечники для стріл.
  — Так, але законники у Франції не менш сильні, ніж військові. Присягаюсь ефесом! Людині там більше доводиться боятися чорнильниці перших, ніж інших зброї. У їхніх скринях завжди знайдеться якийсь пергамент, який доводить, ніби багатій має стати ще багатшим, а бідняк — біднішим. В Англії це не пройшло б, але по той бік протоки люди смирні.
  — А скажіть, добрий сер, які народи ви бачили під час своїх подорожей? — спитав Аллейн Едріксон.
  Його молодий розум жадав ясних життєвих фактів після такого довгого вивчення умоглядної філософії та містики, якому він мав віддаватися в монастирі.
  — Я бачив нідерландця, і нічого поганого, як про солдата, про нього сказати не можу. Він повільний і важкий на підйом, і його не змусиш кинутися в бій заради вій якоїсь красуні чи брязкоту струни, як це буває у більш палких жителів півдня. Але ма foi! Торкнися його мотків вовни або посмійся з його оксамиту з Брюгге, і всі ці товсті бюргери задзужчать і зарояться, як бджоли навколо льотка, готові накинутися на тебе, немов це головна справа їхнього життя. Мати Божа! Вони показали французам при Куртрі, та й інших місцях, що так само майстерно вміють володіти сталлю, як і зварювати її.
  - А іспанці?
  — Вони теж відважні солдати, тим більше, що їм протягом кількох століть доводилося запекло оборонятися проти проклятих послідовників чорного пса Махмуда, які весь час напирали на них з півдня, і все ще, наскільки я знаю, утримують більшу частину країни у своїх руках. Я мав з ними справу на морі, коли вони припливли до Вінчелсі, і добра королева зі своїми придворними дамами сиділа на скелях і дивилася вниз, на нас, наче це була гра чи турнір. Але, присягаюсь ефесом, видовище було гідне, бо все, що в Англії є найкращого, виявилося того дня на воді. Ми відпливли в човнах, а повернулися на великих галерах — це були чотири кораблі з п'ятдесяти великих іспанських суден, а понад два десятки тікали від хреста святого Георгія ще до заходу сонця. Але тепер, юначе, я відповів на твої запитання, і мені здається — настав час тобі відповідати мені. Нехай між нами все буде ясно та зрозуміло. Я людина, яка б'є прямо в ціль. Ти бачив у готелі які речі у мене були з собою. Вибирай будь-яку, крім скриньки з рожевим цукром для леді Лорінг, — і ти отримаєш цю річ, якщо поїдеш зі мною до Франції.
  - Ні, - сказав Аллейн. — Я б охоче вирушив з вами до Франції і куди б ви не захотіли, хоч би щоб послухати ваші оповідання, та й тому, що ви обидва — мої єдині друзі поза монастирськими стінами; але це, справді, неможливо, у мене є обов'язок по відношенню до мого брата, адже батько і мати в мене померли, і він старший. Крім того, коли ви кличете мене з собою до Франції, ви не уявляєте, як мало толку вам буде від мене: адже ні з виховання, ні за своєю природою я не придатний для ратних справ, а там, очевидно, відбуваються постійні розбрати.
  — Усьому винна моя безглузда мова! — вигукнув лучник. — Будучи самою людиною невченою, я мимоволі говорю про мечі і мішені, бо така моя робота. Але запевняю тебе, що на кожен сувій пергаменту в Англії їх у Франції доводиться двадцять. А на кожну нашу статую, різьблений камінь, раку з мощами та взагалі будь-який предмет, який може порадувати погляд вченого клірика, у Франції їх припадають сотні. При розграбуванні Каркассонна я бачив цілі кімнати, набиті рукописами, але жодна людина з Білого загону не могла їх прочитати. Знову ж я назвав би Арль, Ним та багато інших міст, де стоять величезні арки та кріпаки, споруджені за старих часів людьми-велетнями, що прийшли з півдня. Хіба я не бачу, як у тебе спалахнули очі і як тобі хотілося б подивитись на все це? Ходімо зі мною, і, клянуся своїми десятьма пальцями, ти побачиш ці чудеса все до одного.
  — Звичайно, мені хотілося б глянути на них, — відповів Аллейн, — але я йду з Больє з певною метою, і я повинен залишитися вірним своєму обов'язку, як ви вірні своєму.
  — Подумай і про те, mon ami, — наполегливо вів далі Ейлвард, — що ти можеш зробити там багато добра: адже в Загоні триста чоловік, і ніколи жоден з них не чув слова про Божу милість, а святій Діві добре відомо, що ніколи ще жодна група людей цієї милості так не потребувала. Напевно, один борг вартий іншого. Адже брат твій обходився без тебе всі ці роки і, наскільки я розумію, жодного разу не потрудився дійти до Больє, щоб побачити тебе, з чого ясно, що не дуже він тобі потребує.
  — Та й потім, — підхопив Джон, — мінстедський сокман став притчею по всіх лісових краях, від Бремшоу-Хілл до Холмслей-Уока. Він п'яниця, відчайдушний буян та сквера, яких мало.
  — Тим більше, я маю постаратися виправити його, — сказав Аллейн. — Не треба, друзі, цих умовлянь, що до мене, то повірте, мені дуже хочеться до Франції, і для мене було б радістю вирушити з вами. Але, право ж, право, я не можу, і я тут прощуся з вами, бо та квадратна вежа над деревами праворуч, мабуть, і є Мінстедська церква, і я піду геть тією стежкою через ліс.
  — Ну що ж, та береже тебе господь, мій хлопчику! — вигукнув лучник, притискаючи Алейна до свого серця. — Я швидкий і в любові, і в ненависті. І бачить бог розлуки терпіти не можу.
  — А хіба нам не слід було б почекати тут, — запропонував Джон, — і подивитися, як тебе прийме твій братик? Може, він буде так само не радий твоєму приходу, як селянка, коли є постачальником королівського двору і реквізує її добро?
  - Ні, ні, - запротестував Аллейн, - не чекайте на мене, якщо я туди пішов, я там залишуся.
  — Все-таки не погано буде тобі знати, куди ми прямуємо, — сказав лучник. — Ми зараз будемо йти лісами все на південь, поки не вийдемо на дорогу до Крайстчерча, потім рушимо по ній, а до ночі, сподіваюся, дістанемося до замку сера Вільяма Монтек'юта, герцога Солсберійського, де коннетаблем сер Найджел Лорінг. Там ми і пристанемо, і в найближчі місяць-два, поки ми готуватимемося до зворотної подорожі до Франції, ти, напевно, зможеш нас там знайти.
  Алейну було дуже важко розлучатися з цими двома новими, але душевними друзями, і настільки сильним виявилося зіткнення між почуттям обов'язку і потягом серця, що він не насмілювався підняти очі, бо побоювався змінити своє рішення. Лише коли він пішов далеко вперед і його оточували вже тільки стовбури дерев, він озирнувся і таки побачив крізь листя своїх друзів вдалині на дорозі. Лучник стояв, схрестивши руки, його лук стирчав з-за плеча, сонце яскраво горіло на його шоломі та на кільцях його кольчуги. Поруч з ним височив завербований ним Джон, все ще в домотканому, не по зросту одягу сукновала з Лімінгтона, довгі руки і ноги немов вилазили з цієї убогої сукні. Алейн ще дивився на них, коли вони круто повернули і рушили поруч дорогою.
  
  
  Розділ IX
  Про те, що в Мінстедському лісі
  іноді трапляються дивні речі
  Стежка, якою треба було йти молодому клірику, тяглася через чудовий стройовий ліс, де гігантські стовбури дубів і буків утворили в усіх напрямках ніби довгі коридори, а їхні гілки згиналися, наче склепіння величного собору, зведеного самою природою. На землі лежав килим зеленого і м'якого моху, посипаного опалим листям, що бадьоро пружив під ногами подорожнього. Стежкою цієї, очевидно, користувалися так рідко, що вона місцями зовсім зникала в траві, і її рудувата борозенка знову з'являлася між стовбурами вже десь далеко попереду. Тут у глибинах лісового краю було дуже тихо. Безмовність порушувалася лише легким шелестом гілок і далеким воркуванням диких голубів, і лише раз Аллейн почув десь осторонь веселий мисливський ріг та різкий гавкіт собак.
  Не без хвилювання дивився він на оточуючу його красу, бо, незважаючи на самотнє життя в монастирі, він знав досить про колишню могутність його роду, знав і те, що колись влада його предків, безперечно, поширювалася на всі ці землі. Його батько був чистокровним саксом і зводив свій родовід до Годфрі Мелфа, що володів маєтками Бістерн і Мінстед у ті часи, коли нормани вперше ступили кутою залізом ногою на англійську землю. Однак частина володінь їхньої сім'ї була відторгнута: у цьому окрузі насадили ліси, і він став власністю короля, інші землі були конфісковані за передбачувану участь Мелфа в невдалом бунті саксів. І доля предка стала прототипом долі нащадків. Протягом трьох століть їх володіння все скорочувалися, іноді внаслідок вторгнення феодалів або самого короля, іноді внаслідок пожертвувань на користь церкви, на кшталт того дару, за допомогою якого батько відкрив браму абатства Больє для свого молодшого сина. Так ця родина поступово втратила своє значення, але в них усе ще залишався старовинний поміщицький будинок, кілька ферм і гайок, де можна було пасти сотню свиней — «sylva de centum porcis»[ 115] , — як писалося у старовинних сімейних паперах. А головне, старший брат усе ще міг триматися гордо, бо залишався вільним власником земель, який не підкорявся жодному феодальному володарю і відповідальним лише перед королем. Знаючи все це, Аллейн відчув легку гордість досить земного характеру, вперше окидаючи поглядом ту землю, з якою зродилося стільки його предків. І рушив швидше, весело крутячи палицю і озираючись на кожному повороті, чекаючи, що ось-ось з'являться сліди колишнього гнізда саксів. Але раптом зупинився, бо з-за дерева вискочив з диким виглядом якийсь чоловік, озброєний палицею, і перегородив йому дорогу. Це був лютий силач-кріпак у шапці та куртці з недубленої овечої шкіри та широких шкіряних штанях до п'ят.
  - Стій! — закричав він, замахуючись важким кийком, щоб підкріпити свій наказ. — Хто ти, і як ти смієш так вільно ходити цим лісом? Куди ти йдеш і з якої справи?
  — А навіщо мені відповідати на твої запитання, друже? - відповів Аллейн, насторожившись.
  — Заради того, що твоя мова може врятувати твою голову, але де ж це я бачив твоє обличчя?
  — Лише напередодні ввечері ми зустрілися в готелі «Строкатий кібчик», — обізвався клірик, згадавши кріпака, який був такий відвертий на шкоду собі.
  — Клянуся Пресвятою Дівою, так і є! Ти той самий хлопчисько-клірик, і ти ще сидів мовчки в куточку, а потім соромив музиканта. Що в тебе в сумі?
  - Нічого цінного...
  — Звідки я знаю, що ти не брешеш, клірик? Покажи-но.
  - НЕ покажу.
  - Дурень! Та я можу розібрати тебе на кісточки, як курча! Забув, що ми одні й до людей далеко? Хоч ти й клірик, хіба це тобі допоможе? Чи ти хочеш втратити не тільки суму, а й життя?
  — Я ні з чим не розлучусь без боротьби.
  — Боротьби, кажеш? Між півнем зі шпорами і курчам, що тільки-но вилупився з яєчка! Твою войовничість швидко з тебе виб'ють.
  — Якби ти попросив в ім'я милосердя, я сам дав би тобі, що зміг! - вигукнув Аллейн. — Але так — жодного фартингу ти не отримаєш з моєї доброї волі, а коли я побачуся з братом — він сокман Мінстеда, — він одразу підніме шум, слух про тебе піде з села в село, з округи в округ, і тебе, нарешті , схоплять як звичайного розбійника, бо ти бич цих місць.
  Ізгой опустив палицю.
  - Брат сокмана? - промовив він, задихаючись. — Клянуся ключами святого Петра, та хай би краще рука моя відсохла і язик відібрався, ніж я б ударив чи вилаяв тебе. Якщо ти брат сокмана, тоді все буде гаразд, ручаюся, хоч у тебе й поповський вигляд.
  - Я брат йому, - повторив Аллейн. — Але якби я не був ним, хіба це є причина, щоб убити мене на королівській землі?
  — А я за короля і всіх знатних панів яблучного зернятка не дам, — палко крикнув кріпак, — стільки зла я бачив від них, і злом я відплачу їм! Я вірний друг своїх друзів і, присягаюсь Пресвятою Дівою, жорстокий ворог тому, хто мені ворог.
  - Тому ти найжорстокіший ворог самому собі, - сказав Аллейн. — Прошу тебе, бо ти, мабуть, знаєш мого брата, то вкажи мені найкоротшу стежку до його будинку.
  Кріпосній щойно хотів відповісти, коли в лісі за їхньою спиною заспівав мисливський ріжок, і Аллейн на мить побачив темний бік і білі груди царського оленя, що промайнув між далекими стовбурами дерев. За хвилину з хащі вискочила зграя кудлатих шотландських хортів — з десяток чи півтора. Собаки бігли свіжим слідом, опустивши носи до землі і задерши хвости. Коли вони порівнялися з Аллейном, ліс раптом ожив і наповнився гучними звуками: тупітом копит, тріском чагарника і короткими, різкими криками мисливців. Впритул до зграї собак скакали начальник полювання і псарі, вони гикали, кваплячи млявіших собак і підбадьорюючи ватажків на тому різкому напівфранцузькому жаргоні, на якому говорили мисливці та лісники. Алейн усе ще дивувався на них, слухаючи їхні голосні вигуки: «Шукай, Баярд», «Шукай, Померс», «Шукай, Лебрі», якими вони підганяли своїх улюблених псів; але тут група верхових, з тріском ламаючи кущі, вискочила прямо до того місця, де стояли він і кріпосний.
  Попереду їхав вершник років п'ятдесяти-шістдесяти, засмаглий, зі слідами багатьох боїв та бур. У нього був високий лоб мислителя, а ясні очі блищали з-під люто навислих брів. Борода, в якій було вже багато сивих пасм, уперто стирчала вперед, видаючи пристрасність натури, а видовжене, з тонкими рисами обличчя і твердо окреслений рот свідчили, що серед трьох це головний. Він тримався прямо, по-солдатськи, а в посадці була та недбала грація, яка притаманна людям, які проводять життя у сідлі. Якби він був навіть у звичайній сукні, його владне обличчя і палаючий погляд видали б у ньому людину, народжену, щоб правити. А тепер кожен, дивлячись на його шовковий камзол, посипаний золотими ліліями, на оксамитовий плащ, підбитий королівським горностаєм, і на срібних левів, що прикрашали збрую його коня, безпомилково впізнав би в ньому благородного Едуарда, найбільш войовничого і могутнього боргу. , які керували англо-нормандським народом.
  Побачивши короля Аллейн зняв шапку і схилив голову, а кріпак склав руки на своїй кийку, дивлячись аж ніяк не з приязню на групу дворян і світських лицарів, що їхали позаду государя.
  - Ha! — вигукнув Едуард, натягнувши поводи свого вороного — Le cerf est passé? Не? Ici, Brocas; tu parles anglais [116] .
  — Де олень, бовдури? — спитав чоловік із грубим смаглявим обличчям, що їхав біля короля. — Якщо ви його злякали і він побіг назад, ви заплатите вухами.
  — Він пройшов геть біля розбитої берези, — відповів Аллейн, показуючи рукою, — собаки бігли за ним по п'ятах.
  — Ну, гаразд, — вигукнув Едуард, знову по-французьки; бо, хоч і розумів англійською, але так і не навчився висловлюватися такою варварською і корявою мовою. — Даю слово, сери, — вів далі він, повернувшись у сідлі і звертаючись до своєї свитки, — або я не знаю лісового полювання, або це був самець у шість тинів і найкращий із усіх, яких ми сьогодні підняли. Золоте зображення Губерта тому, хто перший сповістить про смерть оленя!
  Він струснув поводи і з громом поскакав, а лицарі в надії виграти королівський приз, припавши до шию своїх коней, помчали вперед таким галопом, якого тільки могли досягти хлистом і шпорою. Вони поскакали довгою зеленою просікою; майнули коні, гніді вороні й сірі, вершники, одягнені в оксамит усіляких відтінків, у хутра та шовк, мідні відблиски на мисливських рогах, спалахи ножів та копій… Затримався лише один чорнобровий барон Брокас; змусивши коня зробити стрибок, він опинився на відстані витягнутої руки від кріпака і раптом стебнув його батогом по обличчю.
  — Шапку геть, пес, шапку геть, — прошипів він, — коли монарх удостоює поглядом таку нікчемність, як ти!
  Потім пришпорив коня, кинувся в кущі і був такий, тільки блиснули підкови та злетіло опале листя.
  Кріпосний прийняв жорстокий удар мовчки, не відсахнувся, ніби для нього удар батога — право первородства і неминуча спадщина. Все ж таки його погляд загорівся і він люто погрозив костистою рукою вслід вершнику, що віддалявся.
  — Підла гасконський собака, — пробурмотів він, — будь проклято день, коли ти і твоя зграя ступили на землю вільної Англії! Я знаю твою будку в Рошкурі. Настане ніч, коли я зроблю над тобою та твоєю родиною те, що ти і весь твій стан створили зі мною та моїми близькими. Нехай Господь вразить мене, якщо я не знищу тебе, французький розбійнику, твою дружину та дітей і все, що є під дахом твого замку!
  - Зупинися! - вигукнув Аллейн. — Не вимовляй імені пана твого разом із гріховними погрозами. І все-таки це був удар боягуза, від нього може закипіти кров і розв'язатися язик у самої миролюбної людини. Я пошукаю якісь лікарські трави і прикладу до твого рубця, щоб знищити біль.
  — Ні, є тільки один засіб знищити її, і майбутнє, можливо, його надішле мені. Але послухай клірик, якщо ти хочеш побачити брата, тобі треба поспішати: сьогодні там збіговисько, і його дружки чекатимуть на нього до того, як тіні пересунуться із заходу на схід. Прошу тебе, не затримуй його, адже якщо всі ці здорові молодці виявляться на місці без ватажка — буде дуже погано. Я б вирушив з тобою, але, правду кажучи я вже тут розташувався і не хотів би рухатися з місця. Он та стежка між дубом та колючками виведе тебе з лісу на його поле.
  Алейн поспішно попрямував у напрямку, вказаному цією буйною і непокірною людиною, яка залишилася в лісі на тому самому місці, де вони зустрілися. Йому стало особливо важко не тільки від цієї зустрічі, не тільки тому, що всякий прояв злості та ненависті був нестерпний для його м'якої натури, а й тому, що розмова про брата викликала в ньому тривогу; брат ніби був ватажком якоїсь зграї розбійників чи ватажком якоїсь партії, ворожої державі. З усього, що він спостерігав досі у світі, найбільше дивувала його і здавалася найбільш дивною саме та ненависть, яку, мабуть, відчував один клас до іншого. Всі промови працівників, лісників і кріпака, які він чув у готелі, були промовами бунтівників, а тепер назвали ім'я його брата, наче він був центром загального невдоволення. Адже й справді, простий народ по всій країні вже втомився від вишуканих ігор, яким лицарі вдавалися так довго за його рахунок. Поки лицарі й барони були силою, що охороняла королівство, їх ще можна було терпіти, але зараз, коли всім людям стало відомо, що великі битви у Франції виграно англійськими йоменами та валлійськими копійниками, військова слава — єдина, якої коли-небудь прагнули вершники. сталевих обладунках, ніби покинула їх клас. Змагання і турніри в колишні часи справляли чимало враження на простий народ, але тепер переможець у важких обладунках і пернатом шоломі вже не викликав ні страху, ні поваги у людей, чиї батьки і брати стріляли при Кресі або Пуатьє і бачили, що найгордіше лицарство в всьому світі не здатне протистояти зброї дисциплінованих селян. Могутність перейшла в інші руки. Покровитель перетворився на покровительства, і вся феодальна система, хитаючись, брела до загибелі. Тому гнівне ремствування нижчих класів і постійне невдоволення, що виливалося в місцеві заворушення та порушення законів, через кілька років досягли своєї межі у великому повстанні Тайлера. Те, що вразило Аллейна в Хампширі, відкрилося б мандрівникові в будь-якому англійському графстві, від Ла-Маншу до кордонів Шотландії.
  Алейн йшов стежкою, і з кожним кроком, що наближав його до рідного дому, якого він ніколи не бачив, його погані передчуття росли; раптом дерева почали рідшати, ліс змінився широкими зеленими луговинами, де в сонячних променях лежало п'ять корів і вільно бродили череди чорних свиней. Луговину перетинала швидка лісова річка з бурою водою, через неї було перекинуто грубо збитий міст, а на тому березі лежало інше поле, що покито спускалося до довгого дерев'яного дому, вкритого соломою, і з порожніми віконницями. Алейн дивився на будинок; юнак почервонів, очі його заблищали — перед ним, безперечно, був батьковий будинок. Синій виток диму піднімався над отвором у солом'яному даху — це була єдина ознака життя, та ще й величезний мисливський пес, що спав на ланцюгу біля входу. У золотистому світлі осіннього сонця будинок здавався таким мирним і тихим, яким Аллейн нерідко малював його у своїх мріях.
  Однак приємні мрії юнака були порушені чиїмись голосами: двоє людей вийшли з лісу трохи праворуч від нього і попрямували через поле у бік мосту. У одного була білява борода, що розвівається, і довге волосся до плечей такого ж кольору; його сукня з добротного сукна і впевнені манери показували, що це людина з становищем, а темні тони одягу і відсутність будь-яких прикрас різко відрізняли його від королівської почту з її мішурним блиском. Поруч із ним йшла жінка, висока, з тонкою і граціозною фігурою та чистими спокійними рисами обличчя. Її волосся, чорне, як воронове крило, було зібране на потилиці під легкий рожевий ковпачок, голова гордо сиділа на стрункій шиї, крок був довгий і пружний, як у дикої лісової істоти, яка не знала втоми. Вона тримала перед собою зігнуту в лікті ліву руку, обтягнуту червоною оксамитовою рукавичкою, а на кисті сидів маленький коричневий сокіл, скуйовджений і забруднений, і жінка на ходу погладжувала його і пестила. Коли вона вийшла на сонячне світло, Алейн побачив, що її легкий одяг з темно-рожевими розрізами був з одного боку, від плеча до подолу, весь обліплений землею та мохом. Він стояв у тіні дуба і дивився на неї, не відриваючись, відкривши рота, бо ця жінка здавалася йому найпрекраснішою і найчарівнішою істотою, яка здатна створити фантазія. Такими він уявляв собі ангелів і намагався їх зобразити в монастирських служниках, але тут перед ним було вже щось земне — хоча б цей скуйовджений сокіл і забруднена сукня, побачивши яку він відчував таке нервове тремтіння і трепет, яких ніколи не змогли б викликати мрії про сяючих і чистих духовних істот. Нехай добру, тиху, терплячу матір-природу зневажають і ганьблять, але настає час — і вона притискає до грудей свою заблудлу дитину.
  Чоловік і жінка швидко перетнули луговину, прямуючи до мосту, він ішов попереду, вона — слідом за ним, на відстані одного-двох кроків. Біля мосту вони зупинилися і простояли кілька хвилин, дивлячись один на одного, зайняті серйозною розмовою. Алейн і читав і чув, що буває кохання та коханці. Ці двоє, безперечно, були ними — золотобородий чоловік і молода особа з холодним гордим обличчям. Інакше навіщо їм блукати удвох лісом чи так схвильовано розмовляти біля сільського струмка? Однак у міру того, як він спостерігав за ними, не знаючи, чи вийти йому зі свого укриття чи знайти іншу стежку до будинку, він незабаром засумнівався у справедливості своїх первісних припущень. Чоловік, високий і плечистий, загороджував вхід на міст, він супроводжував свої слова нетерплячими, палкими жестами, а в його бурхливому голосі іноді звучали погроза і гнів. Вона безстрашно стояла проти нього, все ще погладжуючи птаха; однак двічі кинула через плече швидкий погляд, ніби шукаючи допомоги. І молодий клірик був такий схвильований цим німим закликом, що вийшов з-за дерев і перетнув луговину, не знаючи, як йому бути, і водночас не бажаючи ухилятися, якщо хтось його потребує. Але ті двоє були настільки зайняті один одним, що не помітили його наближення; і тільки коли він уже опинився зовсім поруч з ними, чоловік грубо обхопив жінку за талію і притягнув до себе, вона ж, напруживши своє легке, пружне тіло, відсахнулася і в люті вдарила його, причому сокіл у ковпачку скрикнув, підняв скуйовджені крила і став сліпу клювати куди попало, захищаючи свою пані; однак і птах і дівчина навряд чи могли б впоратися з противником, що нападав на них, а він, голосно розреготавшись, однією рукою стиснув її кисть, іншою рвонув дівчину до себе.
  — Найкрасивіша троянда має найдовші шипи, — сказав він. — Тихо, мале, а то я можу тобі зробити боляче. Плати сакське мито на землі саксів, моя горда Мод, за всю свою гординю та манірність.
  - Ах ви грубіян! - прошипіла вона. - Низький, невихований мужик. Так от якими є ваша турботливість і гостинність! Та я краще вийду за клеймованого раба з полів мого батька. Пустіть, кажу... Ах, добрий юнак саме небо надіслало вас. Змусіть його відпустити мене. Честю вашої матері прошу вас, захистіть мене і змусіть цього брехуна відпустити мене!
  — Я захищатиму вас з радістю, — відповів Аллейн. — Як вам не соромно, сер, тримати цю дівчину проти її волі?
  Чоловік звернув до нього обличчя — у його виразності та люті було щось левове. Цей чоловік із золотою гривою сплутаного волосся, палаючим синім поглядом і чіткими рисами великого обличчя здався Алейну найкрасивішим на світі; і все ж у виразі його обличчя було щось так зловісне і нещадне, що дитина чи тварина, напевно, злякалися б. Він насупився, його щоки спалахнули, в очах блиснуло сказ, що видавало натуру буйну й неприборкану.
  - Молодий дурнів! — вигукнув він, усе ще притискаючи до себе жінку, хоча вся її постать говорила про жах і огиду. — Краще не лізь у чужі справи. Раджу йти куди йшов, інакше ж тобі гірше буде. Ця маленька повія зі мною прийшла і зі мною залишиться.
  - Брехня! — вигукнула жінка і, опустивши голову раптом люто вп'ялася зубами в широку смагляву руку.
  Він відсмикнув руку з прокляттям, а дівчина вирвалася і ковзнула за спину Аллейна, шукаючи в нього захисту, немов тремтяче зайченя, яке побачило над собою сокола, що застигло в повітрі перед тим, як кинутися на нього.
  — Забирайся з моєї землі! — загарчав чоловік, не звертаючи уваги на кров, що капала з його пальців. — Що тобі тут потрібне? Судячи з одягу, ти, видно з тих проклятих кліриків, якими кишить вся країна, наче мерзенними щурами, ви підглядаєте, ви суєте свій ніс у те, що вас не стосується, ви надто боязкі, щоб боротися, і надто ліниві, щоб працювати. Присягаюся розп'яттям! Якби моя воля я би прибив вас цвяхами до воріт абатства. Ти, голений, не чоловік і не жінка. Повертайся якнайшвидше до своїх ченців, поки я не торкнувся тебе, бо ти ступив на мою землю і я можу прикінчити тебе, як звичайного зломщика.
  — То це ваша земля? — спитав Аллейн, задихаючись.
  — А ти маєш намір заперечувати це, собако? Може сподіваєшся хитрістю чи обманом викинути мене з моїх останніх акрів? Так знай же, підлий шахрай, що нині ти наважився стати на шляху того, чиї предки були радниками королів і воєначальниками задовго до того, як ця мерзенна розбійницька банда норманів з'явилася в нашу країну і послала таких ублюдків і псів, як ти проповідувати, ніби злодій має право залишити за собою свою видобуток, а чесна людина робить гріх, якщо намагається повернути собі свою власність.
  — Отже, ви і є Мінстедський сокман?
  - Да я; і син сокмана Едріка, чистокровного нащадка тана Годфрі, і єдиної спадкоємиці будинку Алюрика, чиї предки несли прапор із зображенням білого коня тієї фатальної ночі, коли наш щит був пробитий і наш меч зламаний. Заявляю тобі, клірике, що мій рід володів цією землею від Бремшоу-Вуд до Рінгвудської дороги; і клянуся душею мого батька, буде дуже дивно, якщо я дозволю себе обдурити і відібрати те, що залишилося. Пішов звідси, кажу тобі, і не лізь у мої справи.
  - Якщо ви зараз покинете мене, - зашепотіла йому на вухо жінка, - вам ніколи вже не зватись чоловіком.
  — Зрозуміло, сер, — почав Аллейн, намагаючись говорити якомога м'якше і переконливіше, — якщо ви настільки гідного походження, то й поводитися повинні гідно. Я абсолютно впевнений, що ви стосовно цієї дами тільки пожартували і тепер дозвольте їй залишити ваші володіння або одній, або в моєму суспільстві, якщо їй знадобиться в лісі провожатий. Що стосується походження, то мені гординя не личить, і те, що ви сказали про клірики, справедливо, але все ж таки правда полягає в тому, що я не менш гідного походження, ніж ви.
  - Собака! — загарчав розлючений сокман. — На всьому півдні немає жодної людини, яка б могла прирівняти себе до мене!
  — І все ж я можу, — заперечив Аллейн, посміхаючись, — бо я також син сокмана Едріка, я прямий нащадок тана Годфрі та єдиної дочки Алюрика з Брокенхерста. Безперечно, милий брате, — продовжував він, простягаючи руку, — ти вітатимеш мене тепер тепліше. Адже залишилося всього дві гілки на цьому старому сакському стовбурі.
  Але старший брат з прокляттям відштовхнув простягнуту руку, і по його перекрученому обличчю ковзнув вираз підступності та ненависті.
  — Значить, ти і є той молокосос із Больє, — сказав він. — Я повинен був здогадатися раніше за твою ялинкову особу і підлабузницькі розмови, тебе, мабуть, заїздили ченці, і ти надто боязкий у душі, щоб відповісти різкістю на різкість. У твого батька, бритоголовий, незважаючи на всі його помилки, все ж таки було серце чоловіка; і в дні його гніву мало хто наважувався дивитися йому в очі. А ти!.. Поглянь, пацюку, на той луг, де пасуться корови, і он на той подалі і на фруктовий сад біля самої церкви. Чи відомо тобі, що все це вижали з твого вмираючого батька жадібні попи як плату за твоє виховання в монастирі? Я, сокман, позбавлений моїх земель, щоб ти міг сюсюкати латиною і їсти хліб, заради якого пальцем не ворухнув. Спочатку ти пограбував мене, а тепер приходиш до мене і починаєш проповідувати і хничеш і, можливо, доглядаєш ще одне поле для своїх преподобних друзів. Шахрай! Та я на тебе зграю собак спущу! А поки що - зійди з моєї дороги, щоб я тебе в порошок не стер.
  З цими словами він кинувся вперед, відкинув юнака і знову схопив жінку за руку. Але Аллейн, швидко, як молодий мисливський пес, кинувся до неї на допомогу, схопив за іншу руку і підняв кований залізом палицю.
  — Говори, що хочеш, — процідив він крізь зуби, — може, я нічого кращого й не заслужив, але присягаюсь надією на спасіння моєї душі, що зламаю тобі руку, якщо ти не відпустиш дівчину.
  У його голосі задзвеніла така загроза і в очах спалахнув такий вогонь, що було ясно: удар негайно настане за словами. На мить кров безлічі поколінь палких танів заглушила лагідний голос вчення про лагідність та милосердя. Алейн відчув, як бурхливе захоплення потрясло його нерви, а до серця прилила гаряча радість, коли його справжнє «я» на мить порвало путі навичок і виховання, які так довго стримували його. Брат відскочив, він озирався праворуч і ліворуч, шукаючи камінь чи палицю, які могли б послужити йому зброєю; не знайшовши нічого придатного, він повернувся і помчав з усіх ніг до свого будинку, водночас свистячи з усіх сил у свисток.
  — Скоріше! — задихаючись, промовила жінка. — Біжимо, друже, поки він не повернувся.
  - Ну ні, нехай повернеться, - вигукнув Аллейн, - ні перед ним, ні перед його собаками я не відступлю ні на крок!
  — Скоріше, швидше! - кричала вона і потягла його за лікоть. — Я його знаю: він вас уб'є. Заради пресвятої Діви, скоріше, ну хоч заради мене, я ж не можу піти і лишити вас тут!
  — Тоді ходімо, — погодився він, і вони побігли вдвох, бажаючи сховатися в лісі.
  Коли вони досягли чагарника на узліссі, Аллейн обернувся і побачив брата — той знову вискочив з хати, і сонце золотило його голову та бороду. У правій руці щось спалахнуло, і біля порога він нахилився, щоб спустити чорного пса.
  — Сюди, — прошепотіла жінка з тривогою, — через кущі до того гіллястого ясеня. За мене не бійтеся, я можу тікати так само швидко, як ви. А тепер — у струмок просто у воду, до щиколоток, щоб собака втратив слід, хоча, я думаю, він такий же боягузливий, як і його господар.
  Тут перша жінка зістрибнула у вузький струмок і швидко добігла до його середини; коричнева вода дзюрчала заливаючи їй ноги, і вона простягла руки до чіпких гілок ожини та молодих дерев. Алейн слідував за нею по п'ятах, у голові у нього все йшло навколо після такого похмурого прийому та аварії всіх його планів та надій. І все ж, хоч як суворими були його роздуми, він не міг не подивуватися, дивлячись на мелькаючі ноги його водійки і на її тендітну фігурку. Дівчина нахилялася туди-сюди, пірнала під гілки, перестрибувала з каменю на камінь з такою легкістю і спритністю, що йому було дуже важко встигати за нею. Нарешті, коли він уже почав задихатися, вона, вийшовши на моховий берег, кинулася додолу між двома кущами падубка і винувато подивилася на свої мокрі ноги та забруднену спідницю.
  — Пресвята Діво, — сказала вона, — що мені робити? Матінка мене на цілий місяць заборона в моїй кімнаті і змусить працювати над гобеленом із зображенням дев'яти хоробрих лицарів. Вона вже обіцяла це зробити минулого тижня, коли я потрапила в болото, а разом з тим вона знає, що терпіти не можу вишивання.
  Алейн, що все ще стояв у воді, подивився на граціозну біло-рожеву фігурку, на звиви чорного волосся і на підняте до нього горде, виразне обличчя дівчини, яка так довірливо і відкрито дивилася на нього.
  — Краще нам рушити далі, — сказав юнак, він може нас наздогнати.
  — Не наздожене. Тепер ми вже не на його землі, та й у такому величезному лісі він не зможе вгадати, в який бік ми пішли. Але як ви… він же був у ваших руках… чому ви його не вбили?
  - Вбити його? Мого рідного брата?
  - Чому б і ні? — І її зуби блиснули. — Вас би він убив. Я знаю його і бачила це на його очах. Якби я мала таку палицю, я б спробувала, та й, напевно, мені вдалося б. — Вона змахнула стиснутою в кулак білою рукою і погрозливо стиснула губи.
  — Я й так у душі вже каюсь у тому, що зробив, — сказав він, сідаючи поруч із нею і закриваючи обличчя руками. — Хай допоможе мені бог! Все, що є в мені найгіршого, наче спливло на поверхню. Ще хвилина — і я б ударив його: сина моєї матері, людини, якої я мріяв притиснути до мого серця! На жаль! Я таки виявився таким слабким!
  - Слабким? - Здивувалася вона, піднявши чорні брови. — Я думаю, що навіть мій батько, а він дуже суворий у питаннях чоловічої відваги, не сказав би цього про вас. Ви думаєте, сер, мені приємно слухати, як ви шкодуєте про вчинене вами; можу вам тільки порадити повернутись разом зі мною і помиритися з цим сокманом, віддавши йому вашу полонянку. Чи не прикро, що жінка, така нікчема, може стати між двома чоловіками однієї крові!
  Простак Аллейн тільки розплющив очі, почувши цей раптовий вибух жіночої гіркоти.
  — Ні, пані, — відповів він, — це було б найгірше. Невже знайшовся б такий низький і боягузливий чоловік, що не допоміг би вам у біді? Я відновив брата проти себе, а тепер, на жаль, і вас образив своїми незручними промовами. Але запевняю вас, пані, я рвуся в обидва боки і ледве можу зрозуміти, що сталося.
  — Та й я можу тільки дивуватися, — сказала вона з легким сміхом. — Ви з'являєтеся, наче лицар у піснях жонглерів, і стаєте між дівчиною та драконом, а питати й відповідати нема коли. Ходімо,— продовжувала вона, схоплюючись і розгладжуючи зім'яту сукню,— ходімо разом через гай, можливо, ми зустрінемо Бертрана з кіньми. Якби у бідного Трубадура не злетіла підкова, всієї цієї історії не сталося б. Ні, я хочу спертися на вашу руку: тепер, коли все скінчилося, я відчуваю такий же страх, як і мій хоробрий Роланд. Подивіться, як важко він дихає, його пір'їни скуйовджені. Мій маленький лицар не допустить, щоб його пані образили.
  Вона продовжувала балакати, звертаючись до свого сокола, а Аллейн крокував поряд з нею і час від часу поглядав крадькома на цю царствену і норовливу жінку. Потім вона змовкла, і вони продовжували свій шлях по бархатистому торф'яному ґрунті, все заглиблюючись у величезний Мінстедський ліс, де старі, вкриті лишайниками буки кидали чорні кола тіней на осяяну сонцем траву.
  — І вам не хочеться слухати мою історію? — спитала вона нарешті.
  — Якщо вам заманеться розповісти її, — відповів він.
  - О, - вигукнула вона, похитавши головою, - якщо це так мало вас цікавить, відкладемо до іншого разу!
  — Та ні, — палко заперечив він, — мені дуже хочеться послухати її.
  — І ви маєте право на це, адже ви втратили прихильність брата через неї. І все-таки… Втім, наскільки я розумію, ви клірик, і мені слід бачити у вас духовне обличчя і говорити з вами як із духовником. Тож знайте, що ваш брат хотів, щоб я стала його дружиною. Не стільки через мої достоїнства, скільки тому, що ця людина корислива і сподівалася примножити свій стан, запустивши руку в залізну скриню мого отця — хоча пресвятій Діві відомо, як мало вона там знайшла б. Але батько — людина горда, він доблесний лицар і випробуваний воїн, нащадок одного з найстаріших пологів, і для нього ця людина з простої сім'ї та низького походження… О, я дурна! Я ж забула, що він ваш брат!
  — Нічого, не турбуйтеся з цього приводу, — сказав Аллейн, — ми всі діти однієї праматері — Єви!
  Струмки можуть текти з одного джерела, і все ж таки інші бувають чистими, а інші каламутними, — квапливо пояснила вона. - Коротше кажучи, мій батько відкинув усі його шукання, не хотіла виходити за нього і я. Тоді він поклявся помститися, і оскільки він відомий як людина небезпечна і завжди оточена всякими негідниками, батько заборонив мені полювати з соколом і без сокола в будь-якій частині лісу на північ від Крайстчерської дороги. Однак трапилося так, що сьогодні вранці ми спустили мого маленького Роланда, і він полетів за великою чаплею, а ми з моїм пажем Бертраном поскакали слідом, у думках у нас було тільки полювання, і ми не помітили, як опинилися в Мінстедських лісах. Це б не біда, але мій кінь Трубадур напоровся копитом на гострий сук, заржав і скинув мене додолу. Погляньте на мою сукню, це вже третю, яку я забруднила за тиждень. Горе мені, коли моя камеристка Агата побачить його.
  — А що ж було далі, пані? - спитав Аллейн.
  - Ну, Трубадур помчав - я, падаючи, напевно, зачепила його шпорами, - а Бертран погнався за ним щосили. Коли я піднялася з землі, поряд зі мною виявився ваш брат своєю особою. Він заявив, що я перебуваю на його землі, але говорив при цьому настільки ввічливі слова і поводився так галантно, що переконав мене піти до нього під гостинний дах його будинку і там чекати на повернення пажа. Милістю святої Діви і заступництвом моєї покровительки, святої Мандалини, я рішуче зупинилася перед дверима його будинку, хоча, як ви бачили, він намагався затягнути мене до себе. А потім — ух… — Вона зіщулилась і затремтіла, немов у приступі лихоманки.
  - Що трапилося? - Вигукнув Аллейн, тривожно озираючись.
  — Нічого, мій друже нічого! Я просто згадала, як вкусила йому руку. Я б охоче вкусила живу жабу чи отруйну змію! Я тепер зненавиджу назавжди свої губи! А ви, як сміливо ви діяли і як швидко! Як ви лагідні, коли справа стосується вас самих! Як відважно захищаєте іншого! Якби я був чоловіком, я б дуже хотіла чинити, як ви.
  — Це дрібниці, — відповів він, відчуваючи таємне трепет від похвали своєї супутниці. — Ну, а ви, що ж ви збираєтеся робити?
  — Неподалік є величезний дуб, я думаю, що Бертран приведе туди коней. Там зазвичай зустрічаються мисливці, це давно відоме місце. А потім поїду додому, і вже сьогодні ніякого соколиного полювання більше не буде. А поки ми проскачемо галопом дванадцять миль, усе просохне — і ноги, і сукня.
  - А ваш батько?
  - Ні слова я йому не скажу. Ви його не знаєте. Правильно одне: він не такий свавільний і не вчинив би, як я. Звичайно, він мстив би за мене. Однак не до нього я звернуся до цього. Якийсь лицар на лицарському поєдинку або на турнірі, можливо, забажає носити мої кольори, і я тоді скажу йому, що, якщо він справді прагне добитися моєї прихильності, є невідома образа і кривдник — сокман з Мінстеда. Так мій лицар отримає можливість висловити доблесть, як це люблять відважні лицарі, мій обов'язок буде сплачено, батько нічого не впізнає, а одним негідником на світі стане менше. Скажіть, хіба ж це не чесний план?
  — Ні, пані, він не вартий вас. Як може така жінка, як ви, думати про насильство і помсту? Адже хтось має бути м'яким і добрим, шкодувати та прощати? На жаль! Цей світ — суворий, жорстокий світ, і краще мені не виходити зі монастирської келії. Коли подібні слова вимовляють такі уста, мені здається, що ангел милосердя проповідує вчення диявола.
  Вона рвонулася вбік, немов лоша, що вперше відчуло вудила.
  — Дякую вам за вашу промову, молодий пане, — сказала вона з легким реверансом, — я чудово розумію вас, ви глибоко засмучені тим, що зустріли мене, і бачите в мені служницю диявола. Мій батько — важка людина, коли розгнівається, але він ніколи ще не обзивав мене. Можливо, це було б його правом та обов'язком, але принаймні не вашими. Тому, якщо ви такої поганої думки про мене, найкраще, якщо ви повернете на ту стежку зліва, а я піду далі по цій; адже зрозуміло, що я вам компанія невідповідна.
  І, опустивши повіки, вона з гідністю, що трохи не відповідала її забрудненій спідниці, швидко сковзала по брудній стежці, а Аллейн розгублено дивився їй услід. Марно чекав він, що вона обернеться або сповільнить крок, — вона продовжувала свій шлях, суворо випроставшись, і незабаром настільки пішла, що її біла сукня ледь блимала серед листя. Тоді, похилившись головою, з важким серцем, він похмуро побрів по іншій стежці, лаючи себе за те, що своєю грубістю і незручністю образив її, хоча найменше на світі хотів цього.
  Так йшов він деякий час, збентежений, дорікаючи собі, його душа тремтіла від нових думок, страхів і дивовижних почуттів, що нахлинули на нього, коли позаду нього ледь зашаріло листя; він обернувся і побачив знову це граціозне, легконоге створіння — дівчина йшла за ним по п'ятах, схиливши, як і він, горду голівку втілене смиренність і каяття.
  — Я не ображатиму вас, навіть слова не промовлю, — сказала вона. — Але я мушу бути біля вас, поки ми в лісі.
  - Ні, ви не можете мене образити, - відповів він, знову зігрітий уже тим, що бачить її. — Це мої грубі слова образили вас, але я провів життя серед чоловіків і, справді, за всього бажання ледве вмію пом'якшувати свою промову заради слуху дами.
  — А тоді відмовтеся від своїх слів, — поспішно запропонувала вона, — зізнайтеся, що я мала рацію, коли хотіла, щоб ви помстилися.
  — Ні, я не можу цього зробити, — рішуче відповів він.
  — Хто ж тоді грубий і жорстокий? — радісно вигукнула вона. — Як ви холодні й суворі, хоч такі молоді! Правильно, ви не просто клірик, а якийсь єпископ або принаймні кардинал. Вам би мати не звичайну палицю, а єпископську палицю і не шапку, а митру. Та вже добре, добре, заради вас я прощаю вашого брата і мститимуся тільки самій собі за свавілля. Вічно я потрапляю до небезпечних положень. Це вас задовольнить, сер?
  - Ось тепер каже ваша справжня сутність, - відповів він, - і вам дасть більше радості таке прощення, ніж будь-яка помста.
  Вона похитала головою, ніби зовсім не була в цьому впевнена, а потім трохи скрикнула, але в її голосі було більше здивування, ніж задоволення:
  — А он і Бертран з кіньми!
  Схилом спускався одягнений у зелений хлопчик паж, його очі сяяли, довгі кучері майоріли. Він сидів на високому гнідом коні і вів на поводу гарячого сірого коня під жіночим сідлом; боки в обох тварин лисніли від поту після довгої стрибки.
  — Я скрізь шукав вас, люба леді Мод, — сказав паж тонким голоском, зіскочивши з сідла і тримаючись за стрем'я. — Трубадур помчав, і тільки в самого Холмхілла мені вдалося впіймати його. Сподіваюся, ви цілі та неушкоджені?
  При цьому він запитливо глянув на Аллейна.
  — Так, Бертран, — озвалася вона, — завдяки цьому люб'язному незнайомцю. А тепер, сер,— продовжувала вона, схоплюючись у сідло,— недобре, якщо я розлучуся з вами, нічого не додавши. Клірик ви там чи ні, але ви поводилися сьогодні, як істинний лицар. Сам король Артур та весь його Круглий стіл не змогли б зробити більше. Можливо, і батько чи його родичі хоча б у вигляді маленької подяки матимуть змогу захистити ваші інтереси. Він, правда, небагатий, але його поважають, і він має могутні друзі. Скажіть мені, які ваші наміри, і подивимося, чи не зможе він надати вам підтримку.
  — На жаль, пані, про які наміри тепер може бути мова? Є у мене на світі всього два друзі, вони попрямували до Крайстчерча, там я, мабуть, і нажену їх.
  — А де знаходиться Крайстчерч?
  — Поблизу замку, що належить хороброму серу Найджелу Лорінгу, коннетаблю герцога Солсберійського.
  На його подив, вона дзвінко розреготалася, дала шпори коню і поскакала вздовж просіки, а паж пішов за нею. Вона не вимовила жодного слова, але, вже ховаючись серед дерев, трохи обернулася і на прощання помахала йому рукою. Довго стояв він, не рухаючись, сподіваючись, що вона таки повернеться; проте тупіт копит змовк, і в лісі запанувала глибока тиша, яку порушував лише легкий шелест і шарудіння опадаючого листя. Нарешті Аллейн повернувся й попрямував до великої дороги — то була тепер інша людина, а зовсім не той безтурботний хлопець, який повернув з дороги всього три години тому.
  
  
  Розділ X
  Як Хордл Джон зустрів людину,
  за яким готовий був би піти
  Алейн не міг протягом року повернутися в Більє, а якби він з'явився на околицях Мінстеда, то ризикував би тим, що брат спустить на нього зграю собак. Тому юнак справді почував себе покинутим напризволяще. Він міг повернути на північ, на південь, схід і захід, куди завгодно, — всюди на нього чекала холодна й похмура самота. Щоправда, абат поклав на дно його суми десять срібних крон, загорнувши їх у листя латука. Але хіба на них проживеш аж дванадцять місяців! У всьому цьому мороку була лише одна світла точка — його вірні товариші, з якими він розлучився вранці; і якщо йому вдасться знову знайти їх, все буде добре. За день сталося багато пригод, але до заходу сонця ще було далеко. Коли людина в дорозі з світанку, за день можна багато зробити. Якщо Аллейн піде дуже швидко, він встигне наздогнати своїх друзів раніше, ніж вони дістануться місця. Тому він рушив далі, то кроком, то бігцем. Під час відпочинку він догриз кірку, що залишилася від монастирського хліба, і запив її водою з лісового струмка.
  Нелегко й непросто було пробиратися величезним лісом, що тягнувся зі сходу на захід, на двадцять миль, а з півночі на південь, від Бремшоу до Лімінгтона, на добрих шістнадцять. Однак Алейну пощастило, він наздогнав лісника з сокирою на плечі, що йшов у тому самому напрямку. Ідучи за лісником, Аллейн пройшов Болдервуд-Уок, відомий своїми старими ясенями і тисами, пройшов через Марк-Еш з його гігантськими буками і через найтвудські гаї, де якийсь дуб-велетень здавався просто високим деревом і лише одним зі своїх численних статних братів . Лісник і Аллейн крокували пліч-о-пліч, тільки зрідка перемовляючись, бо у своїх роздумах були далекі один від одного, як полюси. Селянин іноді починав балакати про полювання, про борсуків, про сіроголові шуліки, що вили гнізда у Вуд-Фідлеї, і про величезний улов оселедця, який привезли рибалки в човнах з Піттс-Діп. Але думки молодого клірика були зайняті братом, власним майбутнім, а найбільше цією дивною, шаленою і ніжною жінкою, яка так раптово увірвалася в його життя і так само раптово з неї зникла. Він був настільки розсіяний і відповідав так невпопад, що лісник почав щось насвистувати і невдовзі звернув на стежку, що вела до Берлі, залишивши Алейна одного на великій дорозі до Крайстчерча.
  І юнак рушив далі нею з усією швидкістю, на яку був здатний, сподіваючись, що з будь-якого повороту, з будь-якої гірки ось-ось побачить своїх ранкових супутників. Між Вінні Ріджем і Рінфілд-Уоком ліси стають особливо густими і глухими і підступають до самої дороги, але вдалині відкриваються широкі сірувато-коричневі торф'яні пустки, на яких темними плямами виділяються окремі купи дерев; ці пустки піднімаються один над одним видовженими вигинами і тягнуться до темної лінії далеких лісів. Хмари комах танцювали, дзижчало в золотистому світлі осені, повітря було сповнене пташиним писком і співом. Великі, блискучі бабки проносилися над дорогою або висіли над нею, тріпотячи крилами і блискаючи тільцями. Якось морський орел з білою шиєю, клекочучи, проплив у небі над головою Аллейна, зграйка коричневих дрохв висунулась з кущів і, то спалахуючи, то незграбно шкутильгаючи, знову зникла з пронизливим писком і лясканням крил.
  Попадалися йому на великій дорозі й люди — жебраки й гінці, коробейники та лудильники, здебільшого веселий народ: для кожного, в тому числі й для Аллейна, у них знаходилися солона жарт та дружнє привітання. Поблизу Шотвуда він наздогнав п'ятьох моряків, вони йшли з Пула до Саутгемптона — суворих червонолицьих хлопців; ці моряки звернулися до нього на жаргоні, який він розумів насилу, і запропонували йому випити з великого глека, з якого щойно пили самі, і не хотіли відпускати, поки він не зачерпнув вміст глека своїм жерстяним кухлем; зробивши ковток, юнак мало не задихнувся, розкашлявся, по щоках його побігли сльози.
  Потім він зустрів кремезного чоловіка верхи на гнідому коні; у правій руці чоловік тримав чотки і довгий двогострий меч, що брязкав про його залізне стремено. По чорному одязі та восьмикінцевому хресту на рукаві Аллейн впізнав у ньому одного з лицарів-госпітальєрів, чий орденський будинок перебував у Бадслі. Проїжджаючи повз, лицар підняв два пальці і сказав: Benedico, fili mi [117] . Алейн зняв шапку і схилив коліно, дивлячись з глибокою повагою на людину, яка присвятила своє життя боротьбі з невірними. Бідолашний простодушний юнак ще не знав, що між тим, за кого людина видає себе, і тим, якою вона є насправді, існує величезна різниця і що госпітальєри заволоділи чималою частиною багатств злощасних тамплієрів, були надто розпещені і зовсім не збиралися міняти свої палаци на похідні намети та винні підвали Англії — на безводні пустелі Сирії. Але часом незнання дорогоцінніше мудрості, бо Аллейн, крокуючи далі, стверджувався в думках про піднесене духовне життя: він малював собі, чим заради неї пожертвував цей чоловік, і зміцнював свою душу його прикладом, хоча навряд чи став би це робити, якби знав, що госпітальєр більше думає про мальвазію, ніж про мамелюків, і про оленя, ніж про перемоги.
  На околицях Віверлі-Уок поля знову змінилися лісами, а з півдня почала підніматися велика хмара, крізь краї якої просвічувало сонце; потім дзвінко шлепнулося на дорогу кілька великих крапель, і прошуміла коротка злива, краплі падали впереміж з листям. Алейн, озираючись у пошуках притулку, побачив густі й високі кущі падуба, вони утворили ніби навіс, і земля під ним була така суха, що суші не могло б бути і в будинку. Під цим навісом уже сиділи навпочіпки двоє, і вони махали Алейну, щоб він приєднався до них. Наблизившись, він побачив, що перед ними лежать п'ять сухих оселедців, великий край пшеничного хліба і стоїть шкіряна фляга з молоком; але незнайомці, замість того, щоб приступити до їжі, ніби зовсім забули про неї: розчервонівшись і розмахуючи руками, сердито сперечалися про щось. По одязі та звичкам у них неважко було дізнатися мандрівних студентів, яких у ті часи було повно в кожній європейській країні. Один був довговязий і худий, з меланхолійним виразом обличчя, інший — жирний і гладенький, говорив дуже голосно і мав вигляд людини, яка не зазнала заперечень.
  - Іди сюди, добрий юначе, - вигукнув він, - іди сюди! Vultus ingenui puer [118] . Нехай тебе не лякає обличчя мого дорогого родичка. Foenum habet in cornu [119] , як сказав поет Горацій; але все ж таки ручаюся, що він цілком необразливий.
  — Заткни свою горлянку! — вигукнув інший. — Якщо справа дійшла до Горація, то мені згадується інший рядок: Loquaces si sapiat! - не погано? А по-англійськи це означає: людина розумна повинна, мовляв, уникати балакунів. Але якби всі люди були розумними, то ти виявився б сумним винятком.
  — На жаль, Дайконе, боюся, що твоя логіка така ж слабка, як твоя філософія чи твоє богослов'я. Їй-богу, важко гірше захищати своє твердження, ніж це робиш ти. Слухай: припустимо, propter argumentum [120] , що я балакун, тоді правильний висновок такий: всі повинні уникати мене, а ти не уникаєш і зараз поїдаєш разом зі мною оселедця під кущами, ergo [121] , людина ти нерозумна, а я якраз про це і дзижчу в довгі твої вуха з тих пір, як дивлюся на твої худі щоки.
  - Ах ось як! — вигукнув товариш. — Мова в тебе працює не гірша за млинове колесо! Підсідайся, друже, і візьми оселедця, — звернувся він до Алейна, — але спочатку зауваж собі, що з цим пов'язані особливі умови.
  — А я сподівався, — сказав Аллейн, впадаючи в той же жартівливий тон, — що з цим пов'язані шмат хліба і ковток молока.
  — Тільки слухай його, тільки слухай! — вигукнув товстий коротун. - Ось як справи, Дайкон! Дотепність, хлопець, все одно що свербіж чи пітниця. Я розповсюджую його навколо себе, це точно аура. Кажу тобі, хто б наблизився до мене на відстань сімнадцяти кроків, у нього потрапить іскра. Поглянь хоча б на самого себе. Більш похмурої людини я не зустрічав, проте за один тиждень і ти сказав три речі, які звучать не погано, та ще одну — того дня, коли ми покинули Фордінгбрідж, і від якої я й сам не відмовився б.
  — Досить, тріскачка нещасна, годі! - зупинив його інший. — Молоко ти, друже, отримаєш і хліб теж разом з оселедцем, але ти маєш розсудити нас неупереджено.
  — Якщо він візьме оселедця, то повинен судити неупереджено, мій премудрий сорат, — заявив товстун. — Прошу тебе, добрий юначе, скажи нам, чи вчений ти клірик, і якщо так, то де ти навчався — в Оксфорді чи Парижі.
  — Якийсь запас знань у мене є, — відповів Аллейн, беручись за оселедця, — але в жодному з цих місць я не був. Мене виховали ченці-цистерціанці в абатстві Більє.
  - Фу! Фу! — вигукнули студенти в один голос. - Що це за виховання?
  - Non cuivis contingit adire Corinthum [122] , - пояснив Аллейн.
  — А знаєш, брате Стефане, якась вченість у нього є, — сказав меланхолік бадьоріше. — І він може виявитися цілком справедливим суддею, бо йому нема чого підтримувати одного з нас. Тепер увага, друже, і нехай твої вуха працюють так само старанно, як твоя нижня щелепа. Iudex damnatur [123] — ти знаєш цей давній вислів. Я захищаю добру славу вченого Дунса Скотта проти безглуздих софізмів і убогих, безглуздих міркувань Віллі Оккама.
  — А я, — голосно заявив інший, — захищаю здоровий глузд і видатну вченість високомудрого Вільяма проти недоумкуватих фантазій брудного шотландця, який завалив крихітний запас свого розуму такою купою слів, що цей розум зник у них, немов одна крапля гасконського в бочці води. Сам Соломон не міг би пояснити, що цей шахрай має на увазі.
  — Звичайно, Стефен Хепгуд, такої мудрості недостатньо! — вигукнув інший. — Це все одно, якби кріт бунтував проти ранкової зірки від того, що не бачить її. Але наша суперечка, друже, йдеться про природу тієї найтоншої субстанції, яку ми називаємо думкою. Бо я разом із вченим Скоттом стверджую, що думка насправді є щось подібне до пари, чи диму, чи багатьох інших субстанцій, стосовно яких наші грубі тілесні очі сліпі. Чи бачиш, те, що робить річ, саме має бути річчю, і якщо людська думка здатна створити написану книгу, то сама ця думка має бути чимось матеріальним, подібно до книги. Чи зрозуміло, що хочу сказати? Чи виразитись мені ясніше?
  — А я вважаю, — крикнув інший, — разом із моїм високоповажним наставником doctor preclarus et excellentissimus [124] , що всі речі є тільки думками; бо коли зникне думка, скажи, прошу тебе, куди подінуться речі? Ось навколо нас дерева, і я бачу їх через те, що думаю про те, що бачу їх. Але якщо я, наприклад, непритомний, або сплю, або п'яний, то моя думка зникає, і дерева зникають теж. Ну що, потрапив я до крапки?
  Алейн сидів між ними і жував хліб, а вони, перегинаючись через його коліна, сперечалися, розчервонівшись і розмахуючи руками в запалі доказів. Ніколи не чув він такого схоластичного жаргону, таких найтонших дистинкцій, такої перестрілки більшими і меншими посилками, силогізмами та взаємними спростуваннями. Питання гриміло про відповідь, як меч про щит. Стародавні філософи, отці церкви, сучасні мислителі, священне писання, араби — всім цим кожен стріляв у супротивника, а дощ продовжував йти, і листя падубів стало темним і блискучим від вогкості. Нарешті товстун, мабуть, ум'явся, бо тихенько взявся за їжу, а його опонент, наче півень-переможець, що сидить на купі гною, прокукарекав востаннє, випустивши цілий залп цитат і висновків. Проте його погляд раптом упав на їжу, і він видав зойк обурення.
  - Ти злодій подвійно! — заволав він. — Ти злапав мої оселедці, а в мене з самого ранку в роті макової росинки не було.
  — Ось це й виявилося моїм останнім аргументом, — співчутливо пояснив його товариш, — моїм завершальним зусиллям, або peroratio [125] , як висловлюються оратори. Бо якщо всі думки суть речі, то тобі достатньо подумати про пару оселедців, а потім викликати таким же заклинанням глечик молока, щоб їх запитати.
  — Чесно, — вигукнув інший, — і я знаю на нього лише одну відповідь. — Тут він нахилився і голосно ляснув товстуна по рожевій щоці. — Ні, не ображайся, — сказав він, — якщо речі — це лише думки, то ляпас — тільки думка й не йдеться.
  Однак останній аргумент аж ніяк не здався переконливим учневі Оккама, він підняв з землі велику палицю і стукнув реаліста по маківці. На щастя, палиця виявилася настільки гнилою і трухлявою, що розлетілася в тріски; але Аллейн вважав за краще залишити товаришів удвох — нехай вирішують свої суперечки як хочуть, та й сонце знову засяяло. Ідучи розмитою дощем дорогою, він озирнувся і побачив, що студенти знову розмахують руками і кричать один на одного, але незабаром їхні промови перейшли в неясне бурмотіння, а потім дорога повернула, і сперечалися зникли з очей.
  Коли він проминув Холмслей-Уок і Вутон-Хіт, гущавина почала рідшати, між смугами лісу з'явилися пшеничні поля і широкі пасовища. То там, то тут біля дороги він бачив маленькі групи хатин, у дверях стояли працівники без шапок, по землі повзали червонощокі діти. А серед гаїв виступали двосхилі солом'яні дахи — там були будинки землевласників, на чиїх полях ці люди батрачили, але частіше місце розташування цих будинків видавали стовпи чорного, густого диму, що свідчили про примітивний добробут господарів.
  Алейн досяг межі лісового краю, і, отже, тепер і до Крайстчерча було вже недалеко. Сонце низько стояло над горизонтом, і його промені порожнього лежали на полях, що широко розкинулися, яскраво зеленіли; вони осяяли і білорунних овець і корів, які бродили по коліна в соковитій конюшині, відкидаючи довгі тіні. І як же був радий наш мандрівник, побачивши високу вежу Крайстчерчського монастиря, що рвіла у м'якому вечірньому світлі! Він був ще радий, виявивши за поворотом своїх ранкових товаришів, які сиділи верхи на поваленому дереві. Перед ними на землі було рівне містечко, і вони кидали на нього кубики кісток і настільки захопилися цим заняттям, що коли він підійшов, навіть не підняли очей. Опинившись поблизу, він з подивом помітив, що цибуля Ейлварда висить на спині Джона, його меч у Джона на боці, а сталевий шолом одягнений на пеньок, що стирчить між ними.
  - Mort de ma vie! [126] - загорлав лучник, дивлячись вниз, на кістки. — Ніколи ще не програвав! Чуму на ці кісточки! Жодного щасливого кидка з того часу, як я поїхав з Наварри. Один та три! Вперед, camarade!
  — Чотири й три! — крикнув Джон у відповідь, рахуючи на своїх величезних пальцях. — Це виходить сім. Гей, лучник, я виграв твій шолом! А тепер став на куртку!
  - Mon Dieu! - прогарчав той. — Я, здається, прийду до Крайстчерча в одній сорочці. — Потім, випадково піднявши очі, здивувався: — Holà, боже праведний, та це ж наш cher petit [127] . Клянуся моїми десятьма пальцями, радий тебе бачити!
  Він схопився і рвучко обійняв Аллейна, а Джон, як сакс, стриманіший у проявах своїх почуттів, стояв на узбіччі, посміхаючись, теж задоволений і веселий; тільки-но виграний шолом сидів задом наперед на його рудій голові.
  — Даремно ходив? - продовжував вигукувати Ейлвард, радісно погладжуючи плечі та руки Аллейну. — Тепер залишишся з нами?
  — Я найбільше на світі хотів би цього, — озвався той, відчуваючи, як сльози виступають у нього на очах від такої сердечної зустрічі.
  - Добре сказано, хлопче! - вигукнув Великий Джон. — Ми всі троє вирушимо на війну, а абата з Больє хай чорт забере! Але в тебе ноги та штани все в бруді. По-моєму, ти лазив у воду, чи я помиляюся?
  - Це правда, лазив, - відповів Аллейн, і потім, коли вони рушили в дорогу, він розповів їм з усіма подробицями про все, що з ним трапилося: про кріпака, про появу короля, про зустріч з братом, про його ворожість і про його ворожість. красива дівчина. Лучник і Джон крокували по обидва боки від нього, кожен звернувши до нього одне вухо, але не встиг він закінчити свою розповідь, як лучник раптом круто повернув і гнівно поспішав назад дорогою, якою вони прийшли.
  — Куди ж ви? - спитав Аллен, припустившись за ним і хапаючи його за підлоги куртки.
  — Я повертаюся до Мінстеда, хлопче.
  - А навіщо? Який у цьому сенс?
  — Щоб всадити жменю, стали в твого сокмана! Як? Тягти до себе дівчину проти її бажання, а потім спустити собак на рідного брата? Залиш мене, я піду!
  — Ні, ні! — вигукнув Аллейн, сміючись. — Жодної шкоди він дівчині не завдав. Поверніться, друже…
  І так то підштовхуючи його, то вмовляючи, юнакові вдалося знову повернути лучника обличчям до Крайстчерча. Все ж таки той ішов, насупившись, і, лише побачивши якусь дівчину біля придорожнього колодязя, знову посміхнувся, і світ зійшов у його серце.
  - Ну, а ви, - запитав Аллейн, - у вас теж відбулися якісь зміни? Чому працівник сам несе свою снасть? Де ж лук, і меч, і шолом, і чому в тебе, Джоне, такий войовничий вигляд?
  — Це все гра, якою мене навчив наш друг Ейлвард.
  — І він виявився надто здібним учнем, — пробурчав лучник. — Він обчистив мене так, ніби я потрапив до рук грабіжників. Але, присягаюсь ефесом, ти повинен мені все повернути, друже, інакше ти викличеш у людей недовіру до моєї місії, а я заплачу тобі за зброю за ціною зброярів.
  — Одержуй, друже, не заїкайся про плату, — сказав Джон. — Просто захотілося випробувати, що відчуває людина, коли вона озброєна, адже і мені доведеться носити подібні штуки.
  - Ma foi! Він народжений для Загону! - вигукнув Ейлвард. — І вправно вміє замовляти зуби та переконувати. А мені справді якось не по собі, коли моя тисова цибуля не треться про моє стегно. Однак погляньте, mes garçons, он на ту квадратну темну вежу неподалік церкви. Це і є замок герцога Солсберійського, і мені здається, що я звідси бачу на прапорі червоного сайгака Монтек'ютов.
  - Так, червоне на білому, - підтвердив Аллейн, прикриваючи очі долонею, - але сайгак це чи ні, не можу поручитися. Яка чорна величезна вежа, і як яскраво блищить герб на стіні! Подивіться, під прапором щось сяє, наче зірка!
  — Ну, це сталевий шолом вартового, — пояснив лучник. — Але нам треба поспішати, якщо ми хочемо бути там до того, як протруять вечірню зорю і піднімуть міст; дуже можливо, що сер Найджел, цей уславлений воїн, і в стінах замку вимагає суворої дисципліни і туди ніхто не сміє увійти після заходу сонця.
  Він рушив швидше, і троє друзів незабаром опинилися на вулицях містечка, яке широко розкинулося навколо гордовитої церкви та похмурого замку.
  Сталося так, що в той же вечір сер Найджел Лорінг, повечерявши зазвичай ще засвітло і переконавшись, що два його бойових коня, тринадцять півкровок, п'ять іспанських коней, три дамських верхових коня і високий, сірий в яблуках жеребець нагодовані і доглянуті, і вийшов на вечірню прогулянку. Собак було шістдесят чи сімдесят, великих, маленьких, ситих і худих — шотландські хорти, гончі, шукачі, вівчарки, англійські доги, вовкодави, тер'єри, спанієлі… Усі щось хапали, верещали, скиглили — цілий хор собачих голосів, хвости, що помахують, і все це рухалося вузькою дорогою, що вела від туїнхемської псарні до берега Ейвона. Двоє слуг у червонувато-коричневому одязі псарів йшли в самій гущавині зграї, спрямовуючи її, стримуючи та підбадьорюючи клацанням бича та гучними окриками. Позаду йшов сам сер Найджел, ведучи під руку леді Лорінг; пара йшла повільно і спокійно, як і личило їх віку та становищу; посміхаючись одними очима, вони спостерігали за собачим звалищем перед ними. Дійшовши до мосту, вони зупинилися, сперлися ліктями на кам'яну балюстраду і почали роздивлятися свої обличчя, що відбивалися в дзеркальній воді, а також форелів, що швидкими зигзагами знов над рудуватим дном.
  Сер Найджел був на вигляд людиною тендітною і непоказною, з тихим голосом і м'якими рухами. Він настільки не вийшов на зріст, що навіть його дружина, яку ніяк не можна було назвати високою, перевершувала його на три пальці. Його зовнішність постраждала ще під час перших битв, в яких він брав участь: коли він через пролом у стіні Бержерака вів на напад людей герцога Дербі, тут на сера Найджела і вивалили кошик вапна; з того часу він почав сутулитися і, мружачи, завжди ніби вдивлявся в щось. Йому було сорок шість років, але завдяки постійним вправам зі зброєю він зберіг рухливість і надзвичайну витривалість, тож здалеку здавався струнким, легким і живим, наче хлопчик. Однак колір обличчя в нього був тьмяний, з жовтизною, погляд суворий і розсіяний, що свідчило про важкі праці просто неба; у маленькій гострокінцевій борідці, яку він носив, наслідуючи тодішній звичай, виблискувало чимало сивих пасм. Риси обличчя були дрібні, правильні, витончені, ніс строгих обрисів, з горбинкою, очі трохи навикаті. Одяг його відрізнявся простотою і водночас чепурним. Фландрський капелюх зі шкірки бобра із зображенням пресвятої Діви Ембрунської був різко зрушений вліво, щоб приховати понівечене вухо, половину якого йому відхопив солдат-фламандець у запалі битви під Турне. Його штани та каптан були фіолетового кольору, рукави з довгими манжетами звисали нижче колін. Червоні шкіряні туфлі, елегантно загострені, все ж таки не відрізнялися тією екстравагантною довжиною, як це увійшло в моду при наступному царюванні. Талію стягував розшитий золотом лицарський пояс із гербом сера Найджела — п'ять троянд срібним полем, майстерно вигравіруваними на пряжці. Таким стояв сер Найджел Лорінг на Ейвонському мосту і невимушено розмовляв зі своєю дружиною.
  Якби не було видно нічого, окрім цих осіб, і чужинця запитали, яке з двох могло скоріше належати відважному воїну, якого шанує в Європі найгрубіша солдатня, він, напевно, вказав би на обличчя жінки. Воно було широке, квадратне і червоне, з волохатими, лютими бровами та поглядом, як у тих, хто звик панувати. Леді Лорінг була вищою і кряжистішою за чоловіка. Вільний одяг з сендаля і обшита хутром накидка не могли приховати кісткової та неженственної фігури. Але це була епоха войовничих жінок. Діяння Чорної Агнес із Денбара, леді Солсбері та графині де Монфор ще жили в пам'яті суспільства. Маючи перед собою такі приклади, подружжя англійських воєначальників стало не менш войовничим, ніж їхні чоловіки, і за їх відсутності командували у своїх замках з обачністю та суворістю досвідчених сенешалів. Монтек'ютам у їхньому замку Туїнхем жилося дуже спокійно, і їм не доводилося боятися ні каторжників, ні французьких ескадронів — леді Мері Лорінг про це подбала. Однак навіть у ті часи вважалося, що якщо у дами солдатський характер, то навряд чи бажано, щоб вона мала солдатське обличчя. Інші чоловіки стверджували, ніби серед усіх суворих походів і відважних діянь, у яких сер Найджел Лорінг показав справжню міру своєї хоробрості, не останнє місце займає сватання і одруження з такою неприступною жінкою.
  — Повторюю, любий мій чоловік, — говорила вона, стоячи поряд з ним, — це невідповідне виховання для дівчини: соколи та собаки, вірші та цитри; то вона співає французький рондель, то читає про подвиги Дуна Майнцського, або, наприклад, учора ввечері, коли я увійшла до неї, вона спритно прикинулася, ніби спить, але з-під подушки виглядав краєчок сувоя. І вічна відмовка: це їй-де позичив отець Христофор із монастиря. Яка буде користь від усього цього, коли їй доведеться господарювати у власному замку і сто людей роззявлятимуть роти на її яловичину та пиво?
  — Авжеж, моя мила пташка, мабуть, — озвався лицар, витягаючи цукерку із золотої бонбоньєрки. — Наша дівчина подібна до молодого лоша, який брикається і скаче, охоплений жадобою до життя. Дайте їй час, моя пані, дайте їй час...
  — А мій батько, я певна, дав би мені міцні горіхові троянди. Ma foi! Не знаю, куди йде світ, якщо молоді дівчата нехтують порадами старших. Дивуюся, як ви не провчите її, дорогий чоловік!
  — Ну ні, втіха мого серця. Я ще жодного разу не піднімав руку на жінку, і було б досить дивно, якби я почав саме з моєї власної плоті та крові. Хіба не жінка кинула мені в очі вапно, але хоч я бачив, як вона нахилилася, і, мабуть, міг би втримати її, я вважав негідним для своєї лицарської гідності заважати чи перешкоджати особі жіночої статі.
  — Блядь! - Вигукнула леді Лорінг, стискаючи великий кулак. - Шкода, мене не було при цьому, я б їй показала!
  — І я теж, будь ви біля мене, кохання моє. Але ви маєте рацію, Мод необхідно підрізати крильця, що я і надам зробити вам, коли мене вже тут не буде; адже, правду кажучи, це мирне життя не для мене, і якби не ваша поблажлива доброта і любовна турботливість, я б не витримав тут і тижня. Ідуть розмови про те, що в Бордо знову буде військовий огляд, і, присягаюся святим апостолом Павлом, було б дуже дивно, якби на полі лайки знову з'явилися британські леви і червоний стовп Чандоса, а троянди Лоринга не майоріли б поруч із ними.
  — Про горе мені, цього я й боялася! — вигукнула вона, раптом зблідла. — Я ж помітила і вашу розсіяність, і погляд, що спалахує, і те, що ви приміряєте і збираєтеся лагодити старі обладунки. Подумайте, дорогий чоловік, про те, що ви вже здобули чимало військової слави, а ми так мало були разом, згадайте, що на вашому тілі більше двадцяти шрамів від ран, отриманих вами, я не знаю, у скількох кривавих битвах. Хіба недостатньо зроблено вами заради слави та загального блага?
  — Якщо король, наш государ, у шістдесят років і мілорд Чандос у сімдесят готові взяти в руки спис і битися за Англію, то мені в мої роки не належить вважати свою службу закінченою. Це вірно, я дістав двадцять сім ран. Тим більше причин бути вдячним долі за те, що я досі здоровий і міцний тілом. А бував я у різних боях і битвах: шість великих битв на суші, чотири на морі і п'ятдесят сім атак, сутичок і засідок. Я тримав двадцять два міста і брав участь у взятті тридцяти одного. Тому для мене це був би, звичайно, сором і ганьба, а також і для вас, бо моя слава — ваша слава, якби я відмовився від чоловічої справи, якщо вона має бути виконана. Крім того, подумайте про те, як худий наш гаманець, а бейліф і керуючий каркають без кінця про безлюдних фермерів і порожніх землях. Якби не ця посада коннетабля, яку нам дав герцог Солсбері, ми навряд чи могли б вести той спосіб життя, який відповідає нашому становищу. І ось тому, люба, тим більше важливо, щоб я подався туди, де добре платять і де можна взяти добрі викупи.
  — Ах, любий мій чоловік! — сказала вона, і очі її були сповнені туги та смутку. — Я сподівалася, що ви нарешті будете тільки моїм, хоч ваша молодість і пройшла далеко від мене. І все-таки мій голос, я знаю, повинен кликати вас на шлях честі та популярності, а не утримувати від завоювань слави. Але що мені сказати тепер, коли всі знають, що ваша хоробрість потребує вуздечка, а не шпори? І дуже мені прикро, що ви роз'їжджатимете, як звичайний самотній лицар, хоча немає в країні людини, яка має таке заслужене право на квадратний прапор, тільки у вас не вистачить грошей, щоб підтримати пов'язаний з цим спосіб життя.
  — А хто в цьому винен, чарівна моя пташка? — озвався він.
  — Не вина це, а чеснота, мій любий чоловік; хіба мало ви добували багатих викупів і все-таки розкидали ваші крони своїм пажам, лучникам і зброєносцям, і через тиждень у вас залишалося тільки на їжу та на корм коням. Щедрість воістину лицарська, але водночас без грошей можна піднестися?
  — Все це бруд і ницість! - вигукнув він. — Справа не в тому, щоб піднятися чи пасти, важливо виконати свій обов'язок і здобути славу. Знаменитий лицар чи самотній воїн, квадратний прапор чи роздвоєний — я не надаю значення цій відмінності, особливо пам'ятаючи про те, що сер Джон Чандос, найкраща квітка англійського лицарства, лише звичайний, скромний лицар. Але поки не переймайся, голубко мого серця, можливо, що війни не буде, слід почекати звісток. Геть три мандрівники, і один з них, на мою думку, солдат — прямо з армії. Чи не дізнаємося ми від нього дещо про хвилюючі нас заморські справи?
  Леді Лорінг підняла погляд і побачила у вечірніх сутінках трьох приятелів: вони йшли пліч-о-пліч дорогою, сірі від пилу і втомлені від довгого шляху, але весело говорячи між собою. Середній був молодий і привабливий, з хлоп'ячим відкритим обличчям та ясними сірими очима; він дивився то праворуч, то ліворуч, і навколишній світ, мабуть, здавався йому незвіданим і цікавим. Праворуч від нього крокував величезний рудий дитинка: він широко посміхався, а часом весело підморгував; його одяг, здавалося, ось-ось лусне по всіх швах, наче він був нетерплячим курчам, що відважно пробив свою шкаралупу. З іншого боку, спершись вузлуватою рукою об плече юнака, йшов кремезний, міцний лучник, засмаглий, з палким поглядом; на поясі в нього висів меч, з-за плеча стирчав жовтий кінець тисового бойового лука. Сувора особа, поношена шолом, посічена кольчуга з червоним левом св. Георгія на вицвілому фоні — все говорило ясніше за те, що він справді з'явився з країни, де йде війна. Наблизившись, він сміливо глянув на сера Найджела, потім, сунувши руки за свій нагрудник, підійшов і відважив рвучкий і незграбний уклін дамі.
  — Прошу вибачення, гідний сер, — сказав він, — але я впізнав вас з першого погляду, хоча бачив вас частіше одягненим у сталь, ніж у оксамит. Я пускав стріли, стоячи поряд з вами під Ла-Рош д'Ерр'єном, під Роморантеном, Мопертюї, Ножаном, Орейєм та в багатьох інших місцях.
  — У такому разі, добрий лучник, радий вітати вас у замку Твінхем, у кімнаті дворецького ви і ваші товариші знайдете чим підкріпитися. І мені ваше обличчя знайоме, хоча очі часом так підводять мене, що я не впізнаю власного зброєносця. Вам слід відпочити, а потім приходьте в зал і розкажіть нам, що відбувається у Франції, бо я чув, ніби не пройде й року, як наші прапори майорітимуть на південь від великих Іспанських гір.
  — Ходять у Бордо такі чутки, — відповів лучник, — і я бачив сам, як зброярі та ковалі працюють невтомно, наче щури в хлібній коморі. Але я привіз вам листа від хороброго гасконського лицаря, сера Клода Латура. А вам, леді, — додав він, помовчавши, — я привіз від нього скриньку з рожевим цукром із Нарбонни і до того ж усі люб'язні й галантні привітання, які доблестному кавалерові слід посилати прекрасній і благородній дамі.
  Ця маленька мова коштувала грубуватому лучнику чималих зусиль і попередньої підготовки, але він міг би і не витрачати свого красномовства, бо дружина лицаря була не меншою, ніж вона сама, занурена в лист, причому кожен тримав його рукою за куточок; вони читали повільно, по складах, зсунувши брови і ворушачи губами. Коли вони дійшли до кінця, Алейн, який стояв з Хордлом Джоном трохи позаду, бачив, як дама насилу переводила подих, а сер Найджел м'яко, посміхався.
  — Ви бачите, люба, — сказав він дружині, — що не залишать пса в його будці, коли щось починається… А що ви скажете, лучник, щодо Білого загону?
  — Сер, якщо ви заговорили про псів, то є ще зграя злих гончаків, завжди готових вступити в бійку, якщо тільки знайдеться гарний мисливець і нацькує їх. Ми багато разів воювали разом, сер, і я знав чимало сміливців, але ніколи не бачив такого загону, як ці лісові хлопці. Потрібно тільки, щоб ви стали на чолі, і тоді ніщо їх не втримає.
  - Pardieu [128] ! — озвався сер Найджел. — Якщо вони всі такі, як їхній посланець, то подібними солдатами справді можна лише пишатися. Як вас звати, добрий лучник?
  - Сем Ейлвард, сер, Ізборський округ, Чічестер.
  — А цей велетень позаду вас?
  — Це Великий Джон із Хордла, лісовий житель, тепер він вступив до Білого загону.
  — У нього підходяща стати для воїна, — сказав лицар-коротун. — Слухайте, приятелю, і ви, звичайно, не курча, але воно, на мою думку, сильніше. Бачите той величезний камінь — він скотився на міст. Чотири мої ледарі слуг намагалися сьогодні перетягнути його звідти. Мені хотілося б, щоб ви вдвох осоромили їх, зрушивши його з місця, хоча боюся, що справа ця надто важка, бо він надзвичайно важкий.
  І він вказав на величезний неотесаний камінь, що лежав біля дороги і від власної ваги глибоко поринув у червоний ґрунт. Лучник підійшов до нього, закочуючи рукави своєї куртки, але без особливої впевненості та надії на успіх, бо це був уламок скелі. Однак Джон лівою рукою відсторонив лучника, нахилився, однією правою витяг камінь з його пухкого ложа і закинув далеко в річку. Камінь упав у воду з потужним сплеском, його зубчастий кут висунувся з води, а навколо пішли бульбашки і, здіймаючись і пінячись, почали розбігатися широкі кола.
  - Ну і сила! - вигукнув сер Найджел.
  - Ну і сила! - Вигукнула його дружина.
  А Джон стояв, посміюючись і струшуючи грудки бруду, що прилипли до пальців.
  — Я зрозумів, що таке його руки, коли він стиснув мені ребра, — зауважив лучник, — вони й зараз тріскотять при одному спогаді. А ось і інший мій товариш — вельми вчений клірик, хоч і дуже молодий, це Аллейн, син Едріка, брат Сокмана Мінстеда.
  - Молодий чоловік, - похмуро заявив сер Найджел, - якщо ви дотримуєтеся того ж таки мислення, що й ваш брат, ви не зможете переступити поріг мого будинку.
  — Ні, гідний сер, — заперечив Ейлвард, — я ручаюся, що жодної подібної думки в них немає: тільки сьогодні рідний брат спустив на нього собак і вигнав його зі своєї землі.
  — А ви теж у Білому загоні? — спитав сер Найджел. — Напевно, у вас ще мало військового досвіду, судячи з ваших очей та поведінки.
  — Я вирушив би до Франції з цими моїми друзями, — пояснив Аллейн, — але я людина мирна — псаломщик і клірик.
  - Це справі не завадить, - зауважив сер Найджел.
  - Ні, звичайно, добрий сер! — радісно вигукнув лучник. — Я сам служив два терміни з Арнольдом із Серволле, якого прозвали протоієреєм. Присягаюсь ефесом! Я бачив його нещодавно, — ряса задерта до колін, сандалі залиті кров'ю: він був на передовій лінії. І все-таки не встигла просвистіти остання стріла, як він уже опустився додолу серед вмираючих, почав їх сповідувати і роздавати благословення з такою швидкістю, немов горох лущив. Ma foi! Багато хто хотів би, щоб він поменше щадив їхні душі і більше тіла.
  - Добре мати в будь-якому загоні вченого клірика, - сказав сер Найджел. — Клянуся апостолом, є такі труси, які більше думають про свого переписця, ніж про усмішку своєї дами, і виконують свої обов'язки тільки в надії, що їм вдасться вписати новий рядок у хроніки чи скласти приспів до романсу менестреля. Я добре пам'ятаю, що під час облоги Реттерса серед солдатів виявився низенький, товстий, прилизаний клірик на ім'я Чосер; він був настільки відданий будь-яким ронделям, сирвентам і тонсонам, що жоден воїн не наважувався відступити від стін хоча б на крок, поки це не було описано в його віршах і не співало всякою дрібною сошкою — слугами та зброєносці — по всьому табору. Але, пташка душі моєї, я міркую так, ніби вже все вирішено, хоч досі не порадився ні з тобою, ні з матінкою. Пішли в кімнату, а ці мандрівники насититься всім, що опиниться в нашій коморі та льоху.
  — А надвечір похолодало, — сказала дама і пішла дорогою до замку, тримаючи під руку свого чоловіка.
  Троє друзів рушили слідом; Ейлвард відчував полегшення від того, що виконав доручену йому справу, Аллейн дивувався скромності уславленого полководця, а Джон виливав у глузуваннях і знущання свою зневагу і розчарування.
  - Що з тобою? — запитав Ейлвард здивовано.
  — Мене надули і провели, — сердито відповів Джон.
  — Хто ж це, незламний Самсон?
  - Ти, Валаам, лжепророк.
  — Клянуся ефесом, — вигукнув лучник, — хоч я й не Валаам, але розмовляю з тією самою твариною, яка розмовляла з нею! То що сталося і чим я тебе обдурив?
  — Скажи, будь ласка, хіба ти не запевняв мене — ось Аллейн свідок, — що коли я піду з тобою на війну, ти даси мені такого командира, якому в Англії немає рівних? І ось ти приводиш мене до якогось огризку людини — слабкої, обмерзлої, і він ще повинен порадитися з матір'ю, брати йому в руки меч чи не брати.
  — Так ось де собака заритий! — вигукнув лучник і голосно розреготався. — Ну, я спитаю твою думку про нього через три місяці, якщо ми всі залишимося живі, бо я впевнений, що…
  Ейлварда перервав надзвичайний галас, який цієї хвилини пролунав неподалік на дорозі, що вела до монастиря. Долинули низькі голоси чоловіків, вереск жінок, собаче виття і гавкіт і все заглушаючий, громоподібний тупіт, невимовно страшний і загрозливий. З-за рогу вузької вулиці вискочила зграя верещачих собак, що підібгали хвости, а за ними мчав якийсь блідий городянин, витягнувши руки й розчепіривши пальці, волосся в нього стало дибки, він з жахом озирався то через праве, то через ліве плече, неначе за ним гналася чудовисько.
  — Рятуйтесь, міледі, рятуйтесь! — пронизливо заволав він, проносячись повз, наче стріла, випущена з лука.
  А за ним незграбно валив величезний чорний ведмідь, за ним волочився порваний ланцюг, з рота висів багряний язик. По обидва боки вулиці люди ховалися у підворітті та двері будинків. Хордл Джон підхопив на руки леді Лорінг, немов пір'їнку, і збіг разом з нею на чийсь ґанок; а Ейлвард, вибухнувши цілим потоком французької лайки, схопився за сагайдак і спробував зірвати з себе лук. Алейн, розгубившись, побачивши таке несподіване і лякаюче видовище, притулився до стіни, не зводячи очей з тварини, що збожеволіла, що наближалася великими стрибками; у невірних сутінках воно здавалося ще величезним, його широка паща була роззявлена, з неї капала на землю піна та кров. Тільки сер Найджел, ніби не помічаючи загального сум'яття, твердим кроком попрямував до середини дороги, тримаючи в одній руці шовкову хустку, в другій — бонбоньєрку. У жилах Аллейна буквально застигла кров, коли вони зустрілися — людина і звір. Ведмідь піднявся на задні лапи, очі його спалахнули страхом і ненавистю, і він заніс свої важкі лапи над головою лицаря, бажаючи повалити його додолу. А той, моргнувши очима навикаті, замахнувся носовою хусткою і двічі вдарив їм тварину по морді.
  — Ах ти, нахаба, нахаба, — промовив він з легким докором.
  І ведмідь, спантеличений і збентежений, знову опустився на карачки і зашкутильгав назад; його відразу обплутали мотузками ведмежий сторож і натовп селян, що бігли слідом.
  Сторож був дуже наляканий; справа в тому, що він вирішив випити кухоль елю в харчевні і на час своєї відсутності прив'язав ведмедя ланцюгом до стовпа, а дворняги його дражнили доти, доки звір, розлючений і збожеволілий, не обірвав ланцюг і не став кусати і бити лапами всіх, хто б не потрапив йому на шляху. Найбільше ця людина боялася, щоб ведмідь не накинувся на власника та власницю замку, бо вони за це могли підняти сторожа на дибу або здерти з нього шкіру. Однак, коли він постав перед ними, смиренно похнюпивши голову, і вибачився, сер Найджел дав йому жменю срібної дрібниці, хоча дружина його була налаштована не так милосердно, бо почувала себе ображеною тим, як її віддали від чоловіка.
  Коли мандрівники та господарі входили у ворота замку, Джон схопив Ейлварда за рукав, і обидва трохи відстали.
  — Я маю вибачитися перед тобою, друже, — заявив Джон рішуче. — Я дурень, бо забув про те, що найменший півник може бути найхоробрішим. Тепер я переконався, що за таким командиром справді можна піти будь-куди.
  
  
  Глава XI
  Як молодий пастух стеріг небезпечне стадо
  Темним був вхід до Туїнхемського замку, хоча в глибині воріт палали смолоскипи. Вони осяяли своїми червоними відблисками зовнішній двір, і похмурі, багряні відблиски, блимаючи, падали на арку з неотесаного каменю. Над входом мандрівники розглянули щит Монтек'ютів — сайгака на срібному полі, а з обох боків — два менші щити з червоними трояндами досвідченого коннетабля. Коли друзі переходили підйомний міст, Аллейн помітив, що в амбразурах праворуч і ліворуч поблискує зброя, і тільки-но вони встигли ступити на мощену доріжку, як пролунало хрипке ревіння рога і зі скрипом петель, з брязкотом ланцюгів кінець важкого мосту опинився в повітрі, піднятий . Тієї ж миті заскреготіли опускні грати і ніби заслонили останнє світло згасаючого дня. Сер Найджел і його дружина пішли вперед у повній темряві, а товстун слуга зайнявся трьома друзями і повів їх у комору, де м'ясо, хліб і пиво завжди були напоготові для подорожніх. Ситно повечерявши і поринувши в корито, щоб змити дорожній пил, вони вийшли на подвір'я, і лучник, незважаючи на темряву, спробував розглянути стіни і головну вежу досвідченим оком воїна, який знає, що таке облоги, і висуває до таких споруд суворі вимоги. Але Алейну та Джону здавалося, що вищої та потужнішої фортеці людські руки і побудувати не можуть.
  Зведений сером Болдуїном де Редверсом у колишні бойові роки дванадцятого століття, коли люди надавали великого значення війнам і дуже малого — комфорту, замок Туїнхем був призначений служити цитаделлю, простою і нехитрою, несхожою на ті пізніші та розкішні побудови, де войовнича міць укріпленого замку з пишністю палацу. З часів Едуардів такі будівлі, як замки Конуей чи Карнарвон, не кажучи про королівському Віндзорі, показали, що можна забезпечити і розкіш у дні миру та безпеку у дні війни. Однак споруда, якою керував сер Найджел, похмуро височіла над Ейвоном, майже в тому ж вигляді, як його задумали древні англо-нормани. Тут були просторі зовнішній і внутрішній двори, не бруковані, а засіяні травою, щоб могли годуватись вівці та худобу, яких довелося б загнати всередину у разі небезпеки. Двори були оточені високими стінами з баштами та квадратною головною вежею, похмурою, без вікон, зведеною на високому пагорбі і тому зовсім неприступною для нападників. Уздовж стін, що оточували двори, тяглися ряди убогих дерев'яних халупок і сараїв з косими дахами, що служили притулком для лучників та ратників із гарнізону фортеці. Двері цих скромних жител були здебільшого відчинені, і на тлі жовтого вогню, що палав усередині, Аллейн бачив бородатих людей, які чистили своє спорядження; їхні дружини виходили на поріг побалакати, не випускаючи з рук шиття, і довгі темні чорні тіні жінок тяглися через весь двір. Повітря було сповнене жіночими голосами і лепетом дітей, і ці звуки створювали дивний контраст із брязканням зброї та невпинними войовничими окликами вартових, що долинали зі стін.
  — На мою думку, загін школярів міг би утримувати цю фортецю від атак цілого війська, — заявив Джон.
  - Я теж так думаю, - підтримав його Аллейн.
  — Ні, ви дуже помиляєтесь. Клянуся ефесом, я бачив, як одного літнього вечора була взята сильніша фортеця. Пам'ятаю таку в Пікардії, назва довга, як цілий гасконський родовід. Я служив тоді під керівництвом сера Роберта Ноллза, ще до Білого загону; і ми міцно пограбували, коли взяли цю фортецю. Я особисто роздобув собі велику срібну чашу, до неї два кубки та щит із іспанської сталі. Pasques Dieu! А тут є гарненькі жінки! Погляньте, он та, на порозі! Піду поговорю з нею! А це ще хтось?
  — Є тут лучник на ім'я Сем Ейлвард? — спитав худорлявий воїн і, брязкаючи зброєю, попрямував до них через двір.
  — Так мене звуть, друже, — озвався лучник.
  — Тоді мені, мабуть, нема чого називати моє ім'я, — сказав той.
  — Клянуся розп'яттям, це ж Чорний Саймон із Норіджа! - вигукнув Ейлвард. — Ну, як я радий бачити тебе!
  Вони кинулися один до одного і стали обійматися, мов ведмеді.
  — А звідки ти взявся, друже? — спитав лучник.
  - Я тут на службі. Скажи мені, друже, це правда, що ми підемо на французів? У чаті кажуть, ніби сер Найджел знову збирається у похід.
  — Цілком ймовірно, mon gar [129] , судячи з того, як ідуть справи.
  - Слава Господу! — вигукнув Саймон. — Сьогодні ж увечері виберу золотий ланцюг, щоб покласти його на рак мого святого. Чи повіриш, я скучив про похід, як дівчина тужить за своє миле.
  — Значить, дуже хочеться пограбувати? Тож розтрусив гаманець, що не вистачає навіть на випивку? У мене на поясі висить мішечок, товаришу, запусти туди п'ятірню і витягни те, чого ти потребуєш. Ми завжди і всім ділимося один з одним.
  — Ні, друже, я шукаю не французького золота, а французької крові. Мені й у могилі не буде спокою, якщо я ще раз не виступлю проти них! Ми, воюючи з Францією, завжди діяли чесно та справедливо — на чоловіка йшли з кулаками, а перед жінкою схиляли коліна. А як було у Вінчелсі, коли їхні галери напали на нього кілька років тому? У мене там жила бабуся мати, вона приїхала туди, щоб бути ближче до свого сина. Потім її знайшли перед власним осередком, проткнутим наскрізь французькою алебардою. А від моєї молодшої сестри, дружини брата та її двох дітей залишилися тільки купки золи серед димних руїн будинку. Не запевнятиму, але ми не завдали Франції дуже великої шкоди, але жінок і дітей ми не чіпали. Отже, старий друже, серце в мене горить, хочу знову почути наш колишній бойовий клич, і, присягаюсь богом, якщо сер Найджел розгорне свій прапор, перед тобою людина, яка буде раді знову вскочити в сідло.
  - Так, ми разом добре попрацювали, старий бойовий кінь, - зауважив Ейлвард, - і, клянуся ефесом, поки не помремо, ми ще попрацюємо. Але швидше ми налетимо на іспанського вальдшнепу, ніж на французьку чаплю. Ходять чутки, що Дюгесклен із кращими копійниками Франції став під прапори Кастилії з їхніми левами та вежами. Але, друже, мені здається, ми з тобою не вирішили одну маленьку суперечку.
  — Клянуся богом, ти маєш рацію! — вигукнув Саймон. — Я й забув. Адже начальник військової поліції та його люди розлучили нас під час нашої останньої зустрічі.
  — А у відповідь ми поклялися повернутися до цієї суперечки, коли знову побачимось. При тобі твій меч, а місяць світить досить яскраво для таких птахів, як ми. Бережися, mon gar! Я не чув дзвону стали вже більше місяця.
  — Тоді виходь із тіні, — сказав Саймон, виймаючи меч із піхов. — Клятва — це клятва, порушувати її не слід.
  — Клятва, дана святому, не може бути порушена! - вигукнув Аллейн. — Але ваша клятва диявольська, і хоча я простий клірик, моїми вустами все ж таки каже справжня церква, і я заявляю, що було б смертним гріхом битися через порожню суперечку. Як? Двоє дорослих людей роками зберігають у своєму серці злість і хапають один одного за горло, наче розлючені шавки!
  — Не злість, ні, не злість, молодий клірик, — заявив Чорний Саймон. — У мене в серці немає жодної краплі гіркоти проти мого старого товариша; але суперечка наша, як він сказав вам, досі не вирішена. Нападай, Ейлвард!
  — Нізащо, поки я можу стояти між вами, — вигукнув Аллейн, кидаючись уперед і затуляючи лучника. — Соромно й грішно, коли два англійці-християнини спрямовують один на одного мечі, наче люті й кровожерливі язичники.
  - А крім того, - заявив Хордл Джон, раптово з'явившись у дверях комори з величезним підносом, на якому лежав пиріг, - якщо тільки один із вас підніме меч, я роздавлю ту людину, як масляничну оладку. Присягаюся чорним хрестом! Я скоріше зажену його в землю, як цвях у стулку дверей, аніж допущу, щоб ви поранили один одного.
  - Їй-богу, ось дивний спосіб проповідувати світ! — вигукнув Чорний Саймон. — Дивись, як би тебе не поранили, силач, якщо підійдеш до мене зі своєю здоровенною палицею. Нехай навіть цілий підйомний міст стукнув би мене по маківці.
  - Скажи мені, Ейлвард, - серйозно почав Аллейн, продовжуючи стояти з витягнутими руками, щоб не підпустити супротивників один до одного, - через що ви посперечалися, і ми вирішимо, чи не можна домовитися почесно і мирно.
  Лучник глянув спочатку на ноги, потім на місяць.
  - Parbleu [130] ! - вигукнув він. — Чому посперечалися? Ну, mon petit, це було багато років тому в Лімузені, і хіба я можу згадати причину? Ось Саймон, той зараз тобі скаже.
  — Я, мабуть, ні, — відповів Саймон, — у мене були інші турботи. Якісь суперечки з приводу гри в кістки, чи вина, чи жінки, так, приятель?
  - Pasques Dieu! Ти потрапив у крапку, - вигукнув Ейлвард. - Дійсно через жінку; і суперечка має бути продовжена, я все ще дотримуюся тієї ж думки.
  — А яка жінка? — спитав Саймон. — Щоб я здох, якщо я хоч щось пам'ятаю.
  — Через Бланш Роз, служниці в готелі «У трьох воронів» у Ліможі. Хай благословить бог її миле серце. Що ж, я її любив.
  — Як і багато, — озвався Саймон. - Тепер я згадую. Того самого дня, коли ми посварилися з-за цієї вертушки, вона втекла з Івеном Прайсом, такий був довгоногий валлійський зброяр. Тепер вони тримають готель десь на берегах Гаронни, господар стільки дме вина, що майже не залишається для відвідувачів.
  - Ось наша суперечка і закінчена, - сказав Ейлвард, вкладаючи меч у піхви. - Валлійський зброярів, здорово! С'etait mauvais goût, camarade [131] , при тому, що був веселий лучник і палкий ратник і було з кого вибирати.
  — Авжеж, старовина. І добре, що ми можемо залагодити наші розбіжності, бо сер Найджел вийшов би за першого удару меча про меч; він присягнув, що коли тільки в гарнізоні почнуться сварки, він відрубає правителям правицю. А ти давно його знаєш і знаєш, що він своє слово міцно тримає.
  - Mort Dieu, так! Але в коморі є ель, мед і вино, а слуга — веселий шахрай і не скуватитиме через одну або два зайві кварти. Buvons, mon gar [132] , адже не щодня зустрічаються двоє старих друзів.
  Досвідчені солдати і Хордл Джон разом рушили вперед. Алейн уже повернувся, щоб іти за ними, коли хтось торкнувся його плеча, і він побачив поряд із собою юного пажа.
  — Лорд Лорінг наказав, — заявив хлопчик, — щоб ви йшли за мною до головної зали і там зачекали на нього.
  - А мої товариші?
  — Його наказ стосувався лише вас.
  Алейн рушив за пажом на східний кінець двору, де широкі сходи вели до дверей у головний зал, зовнішню стіну якого омивали хвилі Ейвона. За старих часів господареві замку та його сімейству призначалися лише темні та похмурі підвальні приміщення. Проте більш цивілізоване і зніжене покоління не хотіло жити під замком у таких підвалах, і власники зайняли головну залу та примикаючі до нього покої. Алейн піднявся широкими сходами слідом за своїм юним провідником, той нарешті зупинився перед стулчастими дубовими дверима і запропонував йому увійти.
  Увійшовши до зали, клірик подивився навкруги, проте нікого не побачив і продовжував стояти в нерішучості, тримаючи шапку в руках і розглядаючи з найбільшим інтересом цей зал, такий несхожий на все, до чого він досі звик. Канули в минуле ті часи, коли зал знатного лицаря був лише подобою сараю з підлогою, вкритою очеретом, і служив місцем відпочинку і трапезною для всіх мешканців замку. Хрестоносці, дізнавшись, що таке домашня розкіш, і повернувшись до Англії, привезли з собою килими з Дамаска та циновки з Алеппо, їх почала дратувати огидна нагота їхніх спадкових фортець і відсутність домашнього затишку. Але ще сильнішим виявився вплив великої французької війни; бо як не вміли були народи Англії у військовій справі, не могло бути сумніву в тому, що наші сусіди стоять безмірно вище нас у мистецтвах, властивих мирному життю. Цілих чверть століття в Англію йшли потоком рицарі, що поверталися після війни, поранені солдати, французькі полонені дворяни, які чекали викупу, і кожен надавав якийсь вплив на домашнє життя англійців, вносячи в неї велику витонченість, а предмети побуту і меблі, що прибували на вантажних суднах. Кале, Руана та інших розграбованих міст служили нашим ремісникам зразками їхнього виробів. Тому в більшості англійських замків, а також у замку Туїнхем були кімнати, де не можна було, здається, бажати кращого щодо краси та комфорту.
  У величезному кам'яному каміні палахкотів оберемок дров, тріщачи і відкидаючи багряні відблиски, які, зливаючись зі світлом чотирьох ламп, що стояли по кутках на консолях, надавали всій кімнаті щось світле і веселе. Вище починалися завитки геральдичних зображень, вони тяглися до різьбленої дубової стелі з карнизами; а по обидва боки каміна стояли крісла під балдахінами для господаря та господині, а також найбільш почесних гостей. По стінах висіли вишукані та яскраві гобелени, на них були зображені дії сера Бевіса з Хамптона, а за ними стояли розсувні столи та лави для великих свят. Підлога була викладена гладкою кахлем, а посередині кімнати покрита квадратним фламандським килимом у червону та чорну клітку; по ньому було розставлено безліч кушеток, складаних стільців та крісел з вигнутими ніжками. На дальньому кінці зали стояв довгий чорний буфет або сервант із золотими чашами, срібними тацями та іншим дорогоцінним начинням. Усе це Аллейн розглядав із великим інтересом; але найцікавішим йому здався столик із чорного дерева, що стояв зовсім близько і на якому поруч із шахівницею і розсипаними шаховими фігурами лежав розкритий рукопис, написаний правильним, чітким почерком клірика та прикрашений на полях орнаментом та емблемами. Даремно Аллейн нагадував собі, де він і що саме тут має пам'ятати правила хорошого виховання і ввічливості; ці розмальовані великі літери і рівні чорні рядки нестримно тягли до себе його руку, подібно до того, як природний магніт тягне до себе голку, і не встиг він схаменутися, як уже тримав перед очима роман Гарена де Монтглана і настільки поринув у читання, що зовсім забув, де він та чому сюди потрапив.
  Він прийшов до тями від короткого і легкого жіночого смішку. Приголомшений юнак швидко поклав рукопис серед шахів і розгублено став озиратися. У залі, як і раніше, було тихо і порожньо. Він знову простяг руку до роману, і знову пролунав той же пустотливий сміх. Він підняв очі до стелі, обернувся до зачинених дверей, перевів погляд на тугі складки нерухомих гобеленів. І раптом щось блиснуло в кутку проти нього, де стояло крісло з високою спинкою; а зробивши крок чи два убік, Алейн побачив струнку білу руку: спостерігачка тримала дзеркало таким чином, що могла все бачити, сама ж залишалася незримою. Чи підійти йому чи вдати, що він нічого не помічає? Поки він вагався, дзеркало зникло, і з-за дубового стільця вислизнула статна молода особа, в її очах блищала весела пустота. Алейн був вражений, дізнавшись у ній ту саму дівчину, з якою так грубо обійшовся в лісі його брат. Щоправда, вона була вже не в строкатому одязі для верхової їзди, але в довгій, зі шлейфом сукні з чорного брюгського оксамиту, з легкою білою мереживною облямівкою біля воріт і кистей рук, що ледве відрізнялася від її шкіри кольору слонової кістки. Якщо дівчина і тоді здалася йому прекрасною, то струнка краса її фігури і вільна, горда грація рухів тепер ще підкреслювалися багатою простотою туалету.
  — А, ви з'явилися, — сказала вона, з тим самим лукавством скоса глянувши на нього, — і я не дивуюсь цьому. Хіба вам не захотілося ще раз подивитись на дівчину, яка потрапила в халепу? О, чому я не менестріль — я все це зобразила б у віршах, усю історію: невдалу дівчину, злого сокмана і доброчесного клірика! Тоді наша слава була б пов'язана навіки, і ви стали б другим сером Персівалем, або сером Галахадом, або взагалі одним із тих, хто рятує дам, що потрапили в біду.
  — Те, що я зробив, — відповів Аллейн, — надто мізерно і не заслуговує на подяку; і все-таки скажу, зовсім не бажаючи вас образити, - історія ця занадто серйозна і хвилююча, вона не заслуговує на глузування. Я сподівався на любов брата до мене, але богові було завгодно, щоб усе склалося інакше. Для мене радість бачити вас знову, пані, і знати, що ви благополучно дісталися додому, якщо це справді ваш дім.
  - Так, правда, замок Туїнхем - мій дім, а сер Найджел Лорінг - мій батько. Мені слід було повідомити вас про це сьогодні вранці, але ви сказали, що прямуєте сюди, тому я вирішила промовчати і зробити вам сюрприз. Але я дуже рада вас бачити! — вигукнула вона, знову засміявшись; дівчина стояла перед ним, притиснувши руку до серця, а її примружені очі весело блищали. — Ви відступили, а потім знову зробили крок уперед, не спускаючи поглядів з цієї моєї книги, наче миша, коли вона чує сир і все-таки боїться мишоловки.
  - Мені дуже соромно, - сказав Аллейн, - що я зважився торкнутися книги.
  - Ну що ви! У мене на душі потеплішало, коли побачила, як вас до неї тягне. Я була така рада, що від задоволення навіть розсміялася. Отже, мій гідний проповідник теж спокушується, подумала я; він із того ж тіста, що й усі ми.
  - Господь нехай допоможе мені! Я найслабший із слабких, — зітхнув Аллейн. — Благаю бога про те, щоб він зміцнив мої сили.
  — А заради чого? — глузливо спитала вона. — Адже ви, наскільки я розумію, намірилися назавжди замкнутися в чотирьох стінах монастирської келії, то яка вам користь, якщо ваші молитви й будуть почуті?
  — Заради порятунку власної душі.
  Вона відвернулася від нього, граціозно знизавши плечима і махнувши рукою.
  - І це все? — спитала вона. — Значить, ви нітрохи не кращі за отця Христофора і всіх інших! Власна душа! Власна! Мій батько служить королеві, і коли він на коні врізається в гущавину бойової сутички, він ніколи не думає про те, щоб урятувати власне нікчемне тіло. І його мало турбує думка, що може залишитися на полі бою. Тоді чому ж ви, воїни Духа, вічно каєтеся, ховаєтеся по келіях та підвалах і завжди зайняті тільки самими собою, а світ, який вам слід було б виправляти, йде своєю дорогою, і ніхто не бачить і не чує вас? Якби ви так само мало хвилювалися за свою душу, як воїн за своє тіло, ви б приносили більше користі душам інших людей.
  — У ваших словах, пані, є частка правди, — озвався Аллейн. — Але все-таки що, на вашу думку, мають робити духовенство і церква? Мені не зрозуміло.
  — Хай би вони жили, як інші люди, так само працювали, проповідуючи більше своїм життям, ніж словами. Хай би вони вийшли зі своєї усамітнення, змішалися з бідняками, пізнали ті ж страждання та радості, ті ж турботи та задоволення, ті ж спокуси та хвилювання, що й простий народ. Нехай трудяться в поті чола свого, і гнуть спину, і оруть землю, і беруть собі дружин.
  - На жаль, на жаль! — вигукнув Аллейн з жахом. — Вас, мабуть, отруїв своєю отрутою цей Вікліф, про який я чув стільки поганого.
  - Ні, я його не знаю. Я зрозуміла це, просто дивлячись з вікна моєї кімнати і спостерігаючи за бідними ченцями з монастиря, за їхнім сумним життям, їхньою безцільною щоденною працею. І я запитувала себе: невже чеснота не годиться ні на що інше, як засадити її серед чотирьох стін, наче вона дика звір? А якщо добрі замикатимуться від світу, а злі — розгулюватимуть на волі, то хіба не горе цьому світу?
  Алейн з подивом глянув на неї - щоки її розрум'янилися, очі блищали, і вся її поза виражала глибоке переконання. Але в одну мить все це зникло, і вона, як і раніше, весело і лукаво посміхнулася.
  — Ви погоджуєтесь зробити те, про що я попрошу?
  — Що саме, пані?
  — Ох, клірике, який же ви не галантний! Справжній лицар ніколи б не спитав, а тут же дав би клятву виконати. Потрібно лише підтвердити те, що скажу батькові.
  - Підтвердити - що?
  — Сказати, якщо він спитає, що я зустрілася з вами на південь від дороги до Крайстчерча. Інакше мене запруть разом з камеристкою, і мені тиждень доведеться сидіти в кімнаті і прясти, замість того, щоб скакати на Трубадурі Віверлі-Уок або спускати маленького Роланда на вінніріджських чапель.
  — Якщо він спитає, я йому зовсім не відповім.
  - Не відповісте! Але він захоче отримати відповідь! Ні, ви вже не підводите мене, інакше справа для мене обернеться погано.
  - Але, пані, - вигукнув Аллейн у глибокій розпачі, - як я можу сказати, що це сталося на південь від дороги, коли добре знаю, що ми зустрілися за чотири милі на північ!
  — То ви так не скажете, як я прошу?
  — Мабуть, і ви не скажете: ви ж знаєте, що це неправда!
  — Ну, мені набридли ваші проповіді, — заявила вона й пішла, кивнувши своєю прекрасною голівкою і залишивши Алейна до того пригніченим і приниженим, наче він сам запропонував їй якусь ницість.
  Проте не минуло й кількох хвилин, як вона повернулася зовсім інша, бо настрій у неї змінювався дуже швидко.
  — Ось бачите, мій друже, — сказала вона. — Якби ви замкнулися в монастирі чи у своїй келії, ви сьогодні не змогли б навчити примхливу дівчину зберегти вірність правді. Хіба не так? Яка ціна пастирю, якщо він кидає своїх овець?
  - Це поганий пастир, - смиренно погодився Аллейн. — Ось іде ваш гідний батько.
  — І ви побачите, яка я здібна учениця. Батьку, я дуже завдячую цьому молодому клірику: він надав мені послугу і допомогу сьогодні вранці в Мінстедських лісах, за чотири милі на північ від дороги на Крайстчерч, де я не мала права перебувати, бо ви наказали мені інше.
  Все це вона доповіла дзвінким голосом, а потім зиркнула на Аллейна, чекаючи його схвалення.
  Сер Найджел, який увійшов до зали, тримаючи під руку сивоволосу даму, зупинився, приголомшений цим несподіваним спалахом щирості.
  — Ах, Мод, Мод, — озвався він, похитавши головою, — мені важче добитися від тебе послуху, ніж від тих двох сотень п'яних лучників, які пішли за мною в Гієнь. Однак тихіше, дівчинко, твоя гідна мати зараз буде тут, і їй нема чого знати все це. Ми приховаємо цю твою подорож від начальника військової поліції. Іди до своєї кімнати, дитино, і надай собі сумного вигляду! Той, хто покаявся, гріхи прощаються. А тепер, люба матінко, — продовжував він, коли дочка пішла, — сядьте ось тут, біля вогню, бо кров ваша стала холоднішою, ніж була. Алейн Едріксон, я хотів би поговорити з вами, мені хотілося б, щоб ви надійшли до мене на службу. А ось іде — якраз вчасно — і моя гідна дружина, без її поради я не приймаю жодних рішень; це її думка – викликати вас сюди.
  — Я склала про вас гарну думку і бачу, що ви людина, на яку можна покластися, — сказала леді Лорінг. — Мій дорогий чоловік дійсно потребує когось, хто був би завжди поруч з ним і, оскільки він дуже мало думає про себе, піклувався б про нього і виконував його бажання. Ви побачили монастирі; для вас було б корисно побачити і широкий світ, перш ніж зробити між ними вибір.
  — Саме тому мій батько й побажав, щоб я на двадцятому році вийшов у світ, — сказав Аллейн.
  — Значить, ваш батько був людиною розумною, — сказала вона, — і найкращий спосіб виконати його волю — це піти тією дорогою, якою все, що в Англії є благородним і гідним, буде вам попутником.
  — Ви їздите верхи? — спитав сер Найджел, дивлячись на юнака своїми очима навикаті.
  — Так, мені в абатстві багато доводилося їздити верхи.
  — Все ж таки є різниця між монастирською шкапою та бойовим конем воїна. Ви співаєте, граєте на інструментах?
  — На цитолі, флейті та ребеці.
  - Чудово! Герби описуєте?
  - Будь-які.
  - Тоді опишіть ось це, - запропонував сер Найджел, піднявши руку і вказуючи на один із численних щитів зі спареними, будованими і четвірними гербами, що прикрашали стіну над каміном.
  — Срібне поле, — почав Аллейн, — блакитний пояс, обрамлений трьома ромбами і розділяючи три чорні зірки. Потрібно всім на щиті першого герба левові лапи червленню.
  — Лапи вищерблені, — уточнив сер Лорінг, урочисто хитнувши головою. — Все це для людини, вихованої у монастирі, непогано. Ви, мабуть, невибагливі та послужливі?
  — Я служив усе життя, мілорде.
  — Чи вмієте й різати по дереву?
  — Я різав для монастиря двічі на тиждень.
  — Справді, зразковий юнак. Так ви будете зброєносцем зі зброєносців. Скажіть мені, будь ласка, завивати волосся ви теж вмієте?
  — Ні, мілорде, але можу навчитися.
  - Це дуже важливо, - пояснив господар. — Я люблю тримати своє волосся в порядку, тим більше, що за тридцять років воно від важкого шолома на маківці трохи порідшало. — Тут він зняв капелюх і показав лисину, голу, як яйце, і відверто блискучу в камінні відблиску. — Ось бачите? — додав він, повертаючись, щоб показати вузьку облямівку рідкісних волосків, які, немов окремі колосся на порожньому полі, таки вперто боролися з долею, що знищила їх товаришів. — Ці пасма потребують легкого змащування та завивки, і не сумніваюся, що, якщо ви поглянете збоку на мою голову, ви при відповідному освітленні помітите місця, де волосся порідшало.
  — Вам також доведеться носити гаманець, — сказала леді Лорінг, — мій любий чоловік такий щедрий і добрий, що готовий з радістю віддати його кожному, хто попросить милостиню. Якщо до всього цього додати деякі відомості про полювання і поводження з кіньми, соколами і собаками та ще сміливість і галантність, які відповідають вашому віку, то ви станете цілком підходящим зброєносцем для сер Найджела Лорінга.
  - На жаль, пані, - відповів Аллейн, - я чудово розумію, яку честь ви мені надаєте, вважаючи мене гідним служити такому прославленому лицарю, але я настільки відчуваю свою непридатність, що не смію взяти на себе обов'язки, для яких, можливо, настільки мало підходжу.
  — Скромність і смирення душі, — сказала вона, — це найважливіші й найрідкісніші якості пажів та зброєносців. Ваші слова доводять, що ці якості у вас є, а все інше питання часу і звички. Ніхто вас не квапить. Переночуйте тут і нехай ваші молитви допоможуть вам знайти рішення. Ми добре знали вашого батюшку і охоче допоможемо його синові, хоча в нас мало підстав любити вашого брата-сокмана, який невпинно розпалює в цих місцях сварки та розбрати.
  — Ми навряд чи зможемо бути готовими до нашої подорожі раніше дня євангеліста Луки, — сказав сер Найджел, — бо справ чекає дуже багато. Тому, якщо ви зробите мене на службу, у вас буде час навчитися своєму devoir [133] . Паж моєї доньки Бертран прагне вирушити зі мною, але, правду кажучи, він занадто молодий для тих праць, які можуть нам бути.
  — А я хочу попросити вас про одне, — додала господиня замку, коли Аллейн повернувся, щоб покинути кімнату. — Наскільки я розумію, ви здобули в Боллі чимало знань.
  — Дуже мало, пані, порівняно із тими, від кого я їх отримав.
  — Проте для моєї мети достатньо, не маю сумніву. Я б хотіла, щоб, поки ви тут, ви присвячували годину чи дві на день розмовам з моєю дочкою, леді Мод. Справа в тому, що вона дещо відстала і, боюся, не плекає особливої любові до вченості, за винятком нехитрих лицарських романів, які забивають їй голову всякими мріями про зачарованих дів і мандрівних лицарів… Щоправда, після денної служби приходить з монастиря отець Христофор, але він уже дуже старий роками і повільний у мові, так що вона отримує мало користі від такого вчення. Я хотіла б, щоб ви займалися в міру ваших можливостей з нею, з Агатою, моєю молодою камеристкою, і з Дороті Пірпонт.
  Таким чином, Аллейна призначили не тільки зброєносцем лицаря, а й наставником трьох дівчат, що було ще далі від того способу брати участь у житті, який він собі написав. Але йому залишалося тільки погодитися і робити, що в його силах, і він залишив зал з палаючим обличчям і сум'яттям у думках, роздумуючи про той згубний шлях, по якому приречені були відтепер ступати його ноги.
  
  
  Розділ XII
  Як Аллейн навчився того, чого сам не міг навчити
  І ось настали дні, коли в усіх південних графствах почалося хвилювання і метушня, люди чистили зброю, стукали молотками. Від села до села, від замку до замку швидко поширювалася звістка, що знову починаються військові збори і що тільки-но настане весна, як леви та лілії знову зійдуться на поле лайки. Це була велика звістка для войовничої стародавньої країни, де ремеслом цілого покоління була війна, де вивіз складався з лучників, а ввезення з бранців. Шість років її сини сумували, приречені на чуже їм мирне життя. Тепер вони кинулися до зброї, немов здійснюючи право свого первородства. Старі солдати Кресі, Ножана та Пуатьє раділи, що знову почують поклик труби, і ще більше раділа палка молодь, яка роками нудилася, слухаючи військові оповідання своїх батьків. Перевалити через високі гори на півдні, перемогти приборкувачів гарячих маврів, піти за видатним полководцем епохи, побачити залиті сонцем поля та виноградники, при тому, що прикордонні пости в Пікардії та Нормандії так само рідкісні і не захищені, як ліси Джедборо, — ось розкішна. племені воїнів. Від моря і до моря співали тятиви в селянських будинках і дзвеніла сталь у замках.
  Не знадобилося багато часу, щоб кожна фортеця вислала своїх кавалеристів і кожне село — своїх піхотинців. В останні дні пізньої осені та перші дні зими всі дороги та путівці були сповнені звуками нагарів та труб, іржанням коней та тупотом ратників. Починаючи від Врекіна на валлійському кордоні і до Котсуолдза на заході або Батсера на півдні, не було жодного пагорба, з якого селяни не бачили б яскравого блиску зброї, що розвіваються плюмажів і строкатих кистей. З путівців, з просік, з звивистих стежок текли струмки сталі і на великих дорогах зливались у широкий потік, він все зростав і збільшувався, прагнучи найближчої або зручніше розташованої морської гавані. А там з ранку до ночі день за днем люди юрмилися, метушучись і працюючи, а великі кораблі після навантаження один за одним розправляли білі крила і мчали у відкрите море серед дзвону цимбал, гуркоту барабанів і веселих вигуків тих, хто відпливав, і тих, хто чекав своєї черги. Від Оруелла до Дарта не було жодного порту, який би не відправив свого маленького флоту з прапорами і вимпелами, що весело розвіваються, наче судна йшли на свято. Так, у цю похмуру пору року військова міць Англії прямувала до моря.
  У стародавньому і густо населеному Хампширському окрузі не бракувало ні командирів, ні солдатів, раз справа обіцяла славу чи вигоду. На півночі Сарацинська голова Брокасов та Червона риба Де Рошею майоріли над сильним загоном лучників з лісів Холта, Вулмера та Харвуда. Де Борхент піднявся на сході, а сер Джон де Монтегю на заході. Сер Льюк де Поненж, сер Томас Уест, сер Моріс де Брюен, сер Артур Ліпскомб, сер Уолтер Рамсей і огрядний сер Олівер Баттестхорн - всі рухалися на південь, набираючи рекрутів в Андовері, Олресфорді, Оділхамі і Вінчестері, Вінчестері , сер Томас Чейн і сер Джон Фолліслі з військом озброєних ополченців, прямуючи в порт Саутгемптон. Але найбільше був загін добровольців, що зібралися в замку Туїнхем, бо ім'я і слава сера Найджела Лоринга приваблювали до нього найсміливіших і відважніших: вони прагнули служити під керівництвом такого хороброго командира. Лучники з Нью-Фореста і Форест-оф-Бір, ратники з веселої місцевості, що омивається річками Стауром, Ейвоном та Ітченом, юнаки зі старовинних хампширських пологів — усі прямували до Крайстчерча, щоб служити під прапором із п'ятьма червоними трояндами.
  І якби тепер у сера Найджела був маєток, якого вимагав закон про ранги, він замінив би свій роздвоєний прапор квадратним і взяв би з собою в ратне поле таку свиту, яка личить знаменному лицареві. Але його пригнічувала бідність, земля його народила бідно, скрині порожні, і самий замок, під дахом якого він жив, був взятий в оренду. І яку ж він відчував гіркоту, коли бачив, що влучні лучники і загартовані в боях копійники йдуть від його воріт через те, що в нього не вистачає грошей на їхню платню та спорядження. Все ж таки лист, доставлений Ейлвардом, дав йому повноваження, якими він не забарився скористатися. У ньому сер Клод Латур, гасконський лейтенант Білого загону, запевняв сера Найджела, що в його розпорядженні залишилося достатньо коштів, щоб спорядити сто лучників і двісті ратників, і разом з трьомастами ветеранами Загону, які вже перебувають у Франції, це становитиме силу, якою може гордитися. будь-який командир. Ретельно і прискіпливо відбирав лицар-ветеран солдатів із безлічі добровольців. Не раз схвильовано радився він із Чорним Саймоном, Семом Ейлвардом та іншими найбільш досвідченими своїми прихильниками, кого взяти та кого залишити. Все ж таки до Дня всіх святих, не встигли ще все листя опасти на землю в просіках Віверлі та Холмслея, як весь потрібний склад людей був набраний, і під прапором сера Лоринга опинився загін найсильніших лучників із хамширських лісників, які колись натягували тятиву бойового. цибулі. Крім того, двадцять добре озброєних вершників складали кавалерію загону, а двоє юнаків - Пітер Терлейк з Ферема і Уолтер Форд з Ботлі - войовничі сини войовничих батьків - спорядилися власним коштом, щоб бути при сері Найджеле і ділити з Аллейном обов'язки.
  Однак і зараз, після того, як загін був сформований, треба зробити ще дуже багато, щоб він міг пуститися в дорогу. Про зброю, мечі та списи особливо дбати не доводилося, бо все це було набагато краще і дешевше в Бордо, ніж в Англії. Але з бойовими луками справа була інакша. Правда, тисову основу можна дістати і в Іспанії, але краще було запасти більше і поводитися з нею бережливіше. Для кожної цибулі треба було захопити по три тятиви, а також наконечники для стріл, кольчуги сталевого плетіння, стьобані зсередини сталеві шоломи та налокітники, бо всі ці речі лучнику потрібні. А головне — на багато миль довкола жінки поспішно шили білі верхні куртки, якими відрізнялися воїни Білого загону, і прикрашали їх на грудях зображенням червоного лева, св. Георгія. Коли все було готове і в замковому дворі зробили перекличку, найстарший солдат, що воював проти французів, змушений був визнати, що ще не бачив краще озброєного і бравішого загону, починаючи від старого лицаря в шовковому кафтані, що сидів на великому бойовому коні, до Хордла Джона , рекрута-велетня, що недбало спирався спиною на величезний чорний стрижень цибулі. Зі ста двадцяти чоловік добра половина вже служила раніше, і особливо виділялися то там, то тут люди, які провоювали все своє життя і брали участь у тих битвах, в яких острівна піхота здобула собі славу і захоплення всього світу.
  Шість довгих тижнів пішло на ці приготування, і лише під день св. Мартіна все було готове до виступу. Майже два місяці провів Аллейн Едріксон у замку Туїнхем — і цим місяцям судилося змінити всю течію його життя, відхилити її від того похмурого і самотнього русла, до якого воно ніби прагнуло, і направити вільнішими і світлішими шляхами. Він уже зрозумів, що повинен благословляти батька за його мудру передбачливість, яка змусила сина пізнати мирське життя, перш ніж відмовитися від нього.
  Бо цей світ виявився іншим, ніж він малював собі, і зовсім відмінним від того, яким його зображував наставник послушників, коли громив лютих вовків, які чатують на людей за мирними пагорбами Больє. У цьому світі існувала, без сумніву, і жорстокість, і хтивість, і гріх, і скорбота, але хіба не було поряд з ними і високих чеснот, твердих, мужніх чеснот, які не бояться спокус і залишаються вірними собі в усіх грубих зіткненнях повсякденного життя ? Якою блідою здавалася по контрасту з ними безгрішність, що випливає з нездатності грішити, або перемога, що втеча від ворога! Хоча Аллейна і виховали ченці, у нього була вроджена тверезість погляду і розум, досить гнучкий і молодий, щоб дійти нових висновків і відкидати застарілі. Він не міг не бачити, що люди, з якими він був змушений стикатися, нехай грубі в промовах, запальні і забіякуваті, але за своєю природою вони глибші і потрібніші для життя, ніж ченці з їхнім воловим поглядом, які лише зводилися від сну, їли і спали, рік у рік у тому ж тісному і затхлому колі свого існування. Абат був доброю людиною, але чим він кращий за цього доброго лицаря, який живе так само просто і так само твердо вірний своєму ідеалу обов'язку, виконуючи з щирістю свого безстрашного серця те, що було необхідно виконувати? Звертаючись у думках від служіння одного до служіння іншого, Аллейн не відчував, що в чомусь зраджує своїм високим життєвим цілям. Щоправда, у нього була м'яка споглядальна натура і його відштовхували похмурі військові праці, проте в ці дні військових наказів і солдатського побратимства не було неперехідної прірви між священиком і воїном. В одній людині могли поєднуватися, не зіштовхуючись, божий служитель і служитель меча. Заради чого ж йому, скромному клірику, відчувати докори совісті, якщо видається така чудова нагода виконати волю його батька не тільки в сенсі її духу, а й літери. Він пройшов через наполегливу внутрішню боротьбу, тривожні питання та опівнічні молитви, через багато сумнівів і тривог; але в результаті, не пробувши і трьох днів у замку Твінхем, він уже опинився на службі у сера Найджела і отримав коня та спорядження, які мали бути оплачені з його частки військового видобутку. Потім він почав проводити по сім годин на добу на турнірному полі, щоб стати гідним зброєносцем такого гідного лицаря. Молодий, спритний, енергійний, сповнений сил, збережених завдяки рокам чистого і здорового життя, він дуже скоро став керувати конем і володіти зброєю настільки добре, що суворі воїни схвально кивали або ставили на нього проти Терлейка і Форда, його товаришів по службі.
  Але чи не було ще якихось міркувань, що тягли його у світ і геть від монастиря? Душа людини настільки складна, що сама вона часом ледве здатна розібратися в глибоких причинах, що спонукають її до дії. Перед Аллейном відкрилася та сторона життя, щодо якої він був досі безневинний, як дитя, проте вона мала настільки важливе значення, що не могла не вплинути на нього при виборі шляху. Згідно з поглядами ченців, жінка – це втілення всього, чого слід боятися та уникати. Її присутність настільки здатна осквернити душу, що справжній цистерціанець не повинен навіть піднімати очей і дивитися на її обличчя або торкатися кінчика її пальців, інакше йому загрожує відлучення від церкви та небезпека смертного гріха. А тут день за днем цілу годину після ранкової та вечірньої служб він проводив у тісному спілкуванні з трьома дівчатами, причому всі були молоді, всі красиві, а отже, з чернечого погляду, тим небезпечніше. Однак у їхній присутності в нього швидко виникла до них симпатія, він відчував приємну невимушеність, дівчата одразу відгукувалися на все, що в ньому було кращого і м'якого, і це сповнювало його душу невиразною і новою для нього радістю.
  Водночас леді Мод Лорінг була нелегкою ученицею. Навіть для старшого й досвідченого чоловіка вона, напевно, з'явилася б загадкою: мінливість її настроїв, її несподівані забобони, її миттєве обурення всім примусовим, будь-яким авторитетом. Якщо предмет був для неї цікавий, якщо в ньому відкривався простір для романтики та уяви, вона стрімко опановувала його своїм діяльним гнучким розумом, залишаючи позаду своїх двох товаришів по навчанню, а часом і вчителі, і вони насилу встигали за нею. Але якщо потрібні були похмуре терпіння, наполеглива робота та зусилля пам'яті, жодними способами не вдавалося закріпити в її голові жодного факту. Алейн міг розповідати їй про стародавніх богів і героїв, про доблесні подвиги і піднесені цілі або говорити про місяць і зірки, дозволяючи своїй фантазії заглиблюватися в таємниці всесвіту, і перед ним знову сиділа захоплена слухачка з палаючими щоками і виразним поглядом, яка могла повторити. слово все, що вимовляли його губи. Але коли справа доходила до «Альмагеста» та астролябії, цифр та епіциклів, її думки прямували до коней та собак, а розсіяний погляд та байдуже обличчя показували вчителю, що він втратив владу над ученицею. Тоді йому залишалося тільки принести старовинну книгу лицарських романів зі слідами пальців на шкіряній палітурці та золотими літерами на червоному тлі і цим повернути її відсутній розум на шлях навчання.
  Часом бувало і так, що на неї знаходило буйний настрій, вона починала зухвало й бунтувати проти Аллейна. А він спокійно продовжував урок, не звертаючи уваги на її заколот, поки його довготерпіння раптом не підкорювало її, і тоді вона впадала в самовикриття, набагато суворіше, ніж її вина. Сталося так, що одного ранку, коли на неї знову знайшов бунтарський дух, Агата, молода камеристка, думаючи догодити своїй пані, теж почала хитати головою і робити уїдливі зауваження щодо питань вчителя. Леді Мод миттю повернулась до Агати, очі спалахнули, обличчя побіліло від гніву.
  - І ти смієш! - сказала вона. - І ти смієш!
  Перелякана дівчина намагалася виправдатися.
  — Але, гідна леді, — пробурмотіла вона, запинаючись, — що я зробила? Я повторила лише те, що чула від вас.
  — І ти смієш, — повторила леді Мод, задихаючись, — ти, пустушка, дурна голова, яка не має поняття, крім швів на білизні. А він такий добрий, і здібний, і терплячий! Тобі варто було б… Ні, краще вийди геть!
  Вона говорила, підвищуючи голос, і при цьому стискала і розтискала свої довгі тонкі пальці, тому не дивно, що не встигла вона домовити, як спідниця Агати майнула в дверях і з коридору долинули її схлипування, що звучали все тихіше в міру того, як вона віддалялася.
  Алейн стояв, вражено дивлячись на цю тигрицю, яка раптом метнулася, щоб захистити його.
  — Не треба так гніватися, — лагідно зауважив він. — Слова цієї дівчини не зачепили мене. Ви самі зробили помилку.
  - Знаю! - Вигукнула вона. — Я дуже погана жінка. Але я не можу припустити, щоб вас ображали. Ma foi! Я вже подбаю про те, щоб це не повторилося!
  — Та ні, ні, ніхто мене не ображав, — озвався він. — Вся біда у ваших власних необдуманих та образливих словах. Ви обізвали її пустушкою, дурницею і ще не знаю як.
  — Ви вчили мене говорити правду! - знову крикнула вона. — А тепер, коли я її висловила, я вам знову не догодила. А вона дурна голова, я так і зватиму її — дурна голова!
  Ось приклад несподіваних суперечок, які часом порушували світ у цьому маленькому класі. Але в міру того, як минули тижні, суперечки виникали все рідше і були все менш бурхливими, бо Аллейн своїм твердим і стійким характером все більше впливав на леді Мод. І все ж, правду кажучи, він змушений був питати себе, чи не вона все більше впливає на нього і набуває все більшої влади над ним. І якщо змінювалася вона, то іншим ставав і він. Хоча він намагався відвернути її від мирського життя, його самого все більше вабило до цього життя. Даремно він боровся з собою і доводив, що це божевілля — дозволяти собі думки про дочку сера Найджела. Хто він — молодший син, жебрак клірик, зброєносець, який не має жодного гроша, щоб заплатити за своє спорядження, і як він зухвало піднімає свої погляди на прекрасну дівчину в Хапмширі? Так говорив розум, але всупереч йому голос її постійно дзвенів у нього у вухах, і її образ жив у його серці. Сильніше за розум, сильніше за монастирське виховання, сильніше за все, що могло стримати юнака, виявився стародавній тиран, який не терпить суперників у царстві молодості.
  І все-таки Аллейн був здивований і приголомшений, коли зрозумів, наскільки глибоко вона увійшла в його життя, наскільки невиразні мрії та бажання, що сповнювали його духовну сутність, тепер усі зосередилися на цьому такому земному предметі. Він ледве наважувався усвідомити його зміну, коли кілька випадково сказаних слів, немов спалах блискавки в ночі, в нещадній ясності відкрили йому правду.
  Якось, у листопаді, він разом з іншим зброєносцем, Пітером Терлейком, вирушив верхи в Пул, до Уот Суотлінг, дорсетширського зброяра, за тисовими пластинами для луків. Наближався день від'їзду, і обидва юнаки, повертаючись додому, квапили коней і мчали через пустельну низовину з усією швидкістю, на яку були здатні їхні коні, бо вже настав вечір, а справ залишалося ще дуже багато. Пітер був міцний, жилавий і смаглявий хлопець, що виріс у селі, він чекав майбутньої війни, як школяр канікул. Але цього дня він був похмурий і мовчазний і лише зрідка вимовляв слово з уваги до свого товариша.
  — Скажи мені, Аллейн Едріксон, — раптом почав він, коли вони скакали по звивистій стежці, що вела через Борнемаутські пагорби, — тобі не здається, що останнім часом леді Мод блідіша і мовчазніша, ніж зазвичай?
  — Можливо, — коротко відповів Аллейн.
  — І воліє з неуважним виглядом сидіти у своєму алькові, ніж весело мчати на полювання, як бувало раніше. По-моєму, Аллейн, те, чого ти вчиш її, забрало в неї життєрадісність. Вчення їй не під силу, як важкий спис легкого вершника.
  - Так наказала її матінка, - відповів Аллейн.
  — Але ж леді Найджел — за всієї моєї поваги до неї — радше вести в атаку загін солдатів, ніж виховувати таку тендітну, білу дівчину. Слухай, Аллейне, я скажу тобі те, чого не говорив досі жодної живої душі. Я люблю прекрасну леді Мод і віддав би до краплі всю кров мого серця, щоб догодити їй.
  Він говорив задихаючись, і в місячному світлі його обличчя палало.
  Алейн промовчав, але йому здалося, ніби його серце перетворилося на крижану грудку.
  - У мого батька багаті землі, - вів далі Пітер, - вони тягнуться від Ферем-Кріка до схилів Портсдаун-Хілла. Там засипають хліб у засіки, рубають дерева, мелють зерно і пасуть череди овець, і всякого добра скільки душі завгодно, а я єдиний син. І я впевнений, що сер Найджел був би задоволений таким союзом.
  — А як вважає сама леді Мод? — спитав Аллейн пересохлими губами.
  — Ах, хлопче, в тому й вся біда, тільки головою хитне чи очі опустить, коли я хоч словом обмовлюся про те, що в мене в душі. Легше було б завоювати любов снігурки, яку ми зліпили минулої зими на подвір'ї замку. Я попросив у неї вчора ввечері тільки її зелений шарф, щоб носити на моєму шоломі як її значок, але вона розсердилася і заявила, що береже його для людини краще, і тут же вибачилася за різкі слова. І все-таки вона не хоче ні брати їх назад, ні подарувати мені шарф. Тобі не здається, Аллейне, що вона когось любить?
  — Ні, не можу цього сказати, — відповів Аллейн, але серце в нього здригнулося від надії, що раптово народилася.
  - Мені так подумалося. А кого не знаю. Справді, крім мене. Уолтера Форда та тебе, а ти ж наполовину духовне обличчя, та ще отця Христофора з монастиря і пажа Бертрана, кого вона тут бачить?
  — Не можу сказати, — уривчасто повторив Аллейн, і обидва зброєносці поїхали далі, кожен занурений у власні думки.
  На другий день під час ранкового уроку вчитель справді помітив, що його учениця бліда і змучена, погляд у неї згаслий, рухи мляві; побачивши цю тривожну зміну, він відчув гірке почуття.
  — Боюся, що ваша господиня хвора, Агато, — сказав він камеристці, коли леді Мод вийшла з кімнати.
  Дівчина скоса подивилася на нього сміливими очима.
  — Від цієї хвороби не вмирають, — відповіла вона.
  - Дай Бог! - вигукнув він. — Але скажіть мені, Агато, що їй болить?
  — Мені здається, я могла б вказати на інше серце, яке страждає на ту саму недугу, — сказала та, знову глянувши на нього скоса. — Невже ти не знаєш, що це, — ти ж такий майстерний лікар?
  — Та ні, просто вона здається мені дуже втомленою.
  — Ну, то пригадайте, що всього через три дні ви все поїдете і в замку Твінхем буде сумно, як у монастирі. Хіба цього недостатньо, щоб жінка засмутилася?
  - Це правда, звичайно, - відповів він. — Я забув, що її чекає розлука з батьком.
  - З батьком! — вигукнула камеристка, посміхнувшись. - Ах, простота, простота!
  І вона вилетіла в коридор, ніби стріла, а Аллейн стояв, розгублено дивлячись їй услід, охоплений сумнівом і надією, ледве зухвало зрозуміти той сенс, який ніби крився в її словах!
  
  
  Розділ XIII
  Як Білий загін вирушив воювати
  День св. євангеліста Луки настав і пройшов, і лише до дня св. Мартіна, коли забивають худобу, Білий загін був готовий до виступу. Під гучні звуки рогів, що лунали з головної вежі і біля воріт, і веселий, войовничий тріск барабана солдати збиралися на зовнішньому дворі, тримаючи в руках запалені смолоскипи, бо ще не світався світанок. Алейн з вікна збройової дивився на дивне видовище: перед ним було коло жовтих трепетних вогнів, стрій воїнів із суворими бородатими обличчями, відблиски смолоскипів на зброї, коні, що опустили морди. Попереду стояли лучники в десять рядів, оздоблювали ж лад молодші командири: вони снували туди-сюди і дорівнювали ряди, віддаючи короткі розпорядження. Позаду виднілася купка закутих у лати вершників, їхні списи стояли сторчма, кольорові кисті звисали вздовж дубових держаків. Вершники були такі нерухомі і безмовні, що їх можна було б прийняти за металеві статуї; лише час від часу одна з коней швидко і нетерпляче била копитом і терлася об збрую, коли натягувала її, чи трясла головою. На відстані списа від вершників сидів худий і довготелесий Чорний Саймон, ратник з Норіджа, його люте, різко окреслене обличчя обрамлено сталлю шолома, на правому плечі висів шовковий значок з п'ятьма червоними трояндами. По краю освітленого кола стояли слуги, солдати майбутнього гарнізону та маленькі групи жінок; вони схлипували, сморкалися в куточки фартухів і пронизливо вигукували імена своїх святих, щоб ті охороняли Уота, або Вілла, або Пітеркіна, що взялися за ратну працю.
  Молодий зброєносець нахилився вперед, вдивляючись у це хвилююче видовище військових зборів, і раптом почув біля свого плеча коротке, уривчасте зітхання — це була леді Мод; вона стояла, притулившись до стіни, притиснувши руку до серця, прекрасна і струнка, як лілія, що напіврозпустилася. Дівчина відвернулася від нього, але він бачив по її судомному диханні, що вона гірко плаче.
  - На жаль! На жаль! — вигукнув він, глибоко засмучений її сльозами. — Чим ви так засмучені, пані?
  — Я дивлюся на цих хоробрих людей, — відповіла вона, — подумати тільки, скільки їх іде і як мало повернеться! Я вже бачила таке видовище, коли була маленькою, у рік великої битви Принца. Я пам'ятаю, як солдати ось так само будувалися у дворі, а моя матінка тримала мене на руках біля цього вікна, щоб я могла бачити їх.
  — Якщо завгодно богу, вони повернуться менше ніж через рік, — зауважив Аллейн.
  Вона похитала головою, обернувши до нього обличчя, її щоки палали, очі блищали при світлі лампи.
  — О, я ненавиджу себе за те, що я жінка! - Вигукнула вона і тупнула маленькою ніжкою. - Яку я можу принести користь? Мені доводиться сидіти і чекати, ткати, шити та займатися балаканею. Все те саме навколо мене, і все таке сумне, а по суті - одна порожнеча. І тепер ще ви їдете, а ви хоч могли виводити мої думки з цих сірих стін і піднімати мою душу над вишивками та прядкою. Чи багато від мене користі? Не більше, ніж від цієї зламаної цибулі.
  — Але ж ви так потрібні мені, — вигукнув юнак, наче підхоплений потоком гарячих, пристрасних слів, — що все інше втратило всяке значення! Ви моя душа, моє життя, я думаю тільки про вас одну. О Мод, я не можу жити без вас, не можу розлучитися з вами без жодного слова любові. Весь я змінився з того часу, як дізнався про вас. Нехай я бідний, незнаний і недостойний вас, але якщо велике кохання може все пересилити, то моє кохання це зробить. Дайте мені на війну одне слово надії, одне! О, ви здригнулися, ви відсторонюєтеся! Мої шалені слова налякали вас!
  Двічі відкривала вона вуста і двічі не промовила жодного звуку. Нарешті заговорила суворо і стримано, наче боялася надто невимушених промов.
  — Як це сталося так раптом? - сказала вона. — Ще недавно земне життя було для вас нічим. І ось ви змінилися; можливо, ще раз змінитеся?
  - Жорстока! - вигукнув він. - А хто причина цієї зміни?
  — І тут ще ваш брат, — продовжувала вона, ніби не помітивши його слів. — По-моєму, у вас далася взнаки сімейна риса Едріксонів. Вибачте, я не хотіла вас образити. Але насправді, Алейне, це на мене впало так несподівано, я просто не знаю, що відповісти.
  — Скажіть мені одне слово надії, як би вона не була далека, одне добре слово, і я плекатиму і берегтиму його в своєму серці.
  — Ні, Алейне, це була б жорстока доброта, а ви були мені надто хорошим і справжнім другом, щоб я так безжально зловжила цією дружбою. Між нами не може бути тіснішої близькості. І божевілля – мріяти про неї. Хоча б по тому, що мій батько і ваш брат повстали б проти неї.
  - Мій брат? Який він до цього має відношення? А ваш батько…
  — Слухайте, Аллейне, хіба не ви вчили мене добре і чесно ставитися до всіх людей, а отже, і до мого батька?
  - Ви маєте рацію, - вигукнув він, - ви маєте рацію, але ви не відкидаєте мене, Мод? Ви залишите мені хоч один промінь надії? Я ж не прошу ні застави кохання, ні обіцянок. Скажіть тільки, що у вас немає ненависті до мене, що колись, у щасливіший день, я, можливо, почую від вас і більш ласкаві слова.
  Її погляд, спрямований на нього, пом'якшав, і ласкава відповідь була вже на вустах, коли знизу, з двору, долинули хрипкі крики, дзвін зброї і тупіт копит. При цих звуках її риси немов затверділи, очі заблищали, щоки спалахнули, вона відкинула голову і стояла тепер перед ним — вогненна душа, що втілилася в тілі жінки.
  — Мій батько зійшов униз, — сказала вона. — Ваше місце біля нього. Ні, не дивіться на мене так, Аллейне. Зараз не час займатися дрібницями. Досягніть любові мого батька, тоді все буде можливо. Тільки коли хоробрий солдат виконає свій обов'язок, сміє він думати про нагороду. Прощайте і нехай береже вас бог! — Вона простягла йому білу, струнку руку, але коли він схилився над нею, щоб поцілувати, дівчина ковзнула геть і зникла, залишивши в його простягнутій руці той зелений шарф, про який марно мріяв бідний Пітер Терлейк. Знизу знову долинуло іржання коней, і Аллейн почув брязкіт опускної решітки. Притиснувши шарф до губ, він сунув його за пазуху і з усіх ніг кинувся до своєї зброї, щоб скоріше зібратися і бути поряд зі своїм паном.
  Похмурий ранок настав раніше, ніж тих, хто від'їжджав, обнесли елем із прянощами і побажали їм щасливого шляху. З моря дмухав студений вітер, і по небу мчали розірвані хмари. Мешканці Крайстчерча стояли, закутавшись, біля мосту через Ейвон, жінки затягували хустки, чоловіки заорювали каптани, а по звивистій стежці з боку замку виступав авангард маленького війська, і кроки воїнів дзвеніли на мерзлій землі. Попереду зі прапором їхав Чорний Саймон на сухощавому і потужному сірому в яблуках бойовому коні, такому ж витривалому, жилистому і загартованому в боях, як він сам. Позаду нього, по троє в ряд, прямували дев'ять ратників, усі — копійники, вони брали участь і раніше в битвах з французами і знали дороги Пікардії, як луги свого рідного Хампшира. Вони були озброєні списом, мечем та кийком, а також квадратним щитом; у правому верхньому кутку щита стирчало вістря, яким вони могли колоти, як списом. Для захисту на кожному воїні була куртка ремінного плетіння, укріпленого на плечах, ліктях та передпліччях сталевими пластинками. Наголенці та наколінники були також шкіряні зі сталевими скріпами, а рукавички та черевики — із залізних, міцно з'єднаних пластинок. Так, під дзвін зброї та тупіт копит, вони перейшли Ейвонський міст, а городяни радісно вітали прапор із п'ятьма трояндами та його доблесного носія.
  За вершниками слідували по п'ятах сорок лучників — усі бородаті кріпаки, з мішенями за спиною і з жовтими луками, що стирчали з-за правого плеча, — цією найбільш смертоносною зброєю, до того часу винайденою людиною; на поясі у кожного висіла сокира або меч, відповідно до характеру господаря, а праве стегно прикривав шкіряний сагайдак, що наїжачився гусячим, голубиним і павичим пір'ям. За лучниками йшли два барабанщики і два трубачі у двоколірному одязі. Потім — двадцять сім в'ючних коней, на яких було занурено кіл для наметів, шматки тканини, запасну зброю, шпори, клини, котли, підкови, мішки з цвяхами та сотні інших предметів, які, як показував досвід, могли знадобитися в розореній і ворожій країні. . Білий мул під червоною попоною, якого вів під вуздечку слуга, ніс нічну білизну сера Найджела та його посуд. Потім йшли ще два десятки лучників, десяток ратників і, нарешті, тилова охорона з двадцяти лучників, причому в першому ряду височіла величезна постать Великого Джона, а поряд виступав ветеран Ейлвард, і його потертий одяг і поношені обладунки дивно виділялися серед білосніжних курток і цвіркуна. його товаришів. З шеренги в шеренгу летів перехресний вогонь привітань, запитань і грубуватих жартів, на які такі майстри західні сакси, і такими ж люб'язностями обмінювалися маршируючі лучники з натовпом.
  - Hola! Геффер Хіггінсон! — гукнув Ейлвард, побачивши огрядну постать сільського шинкаря. — Мабуть, доведеться іншим пригощатися твоїм хваленим світлим пивом, mon gar? Вибач Прощавай.
  — Клянуся апостолом Павлом, не доведеться! — обізвався шинкар. — Ви все висмоктали. Хоч би краплю залишили в барильці — та чорта з два! Давно час вам забиратися звідси.
  — Коли твоя бочка порожня, то гаманець у тебе набитий! - гаркнув Хордл Джон.
  — Дивись, діду, збережи для нас найкраще, коли ми повернемося.
  — А ти, лучник, збережи свою горлянку, щоб було куди лити! — крикнув чийсь голос із натовпу, і всі зареготали над цією грубуватою гостротою.
  — Обіцяєш пиво, обіцяю і ковтку, — спокійно обізвався Джон.
  - Зімкнути ряди, - наказав Ейлвард. - En avant, mes enfants! Ax, клянуся моїми десятьма пальцями, он вона, моя милочка Мері з монастирського млина. Ma foi, та вона ж красуня! Adieu, Мері, ma chéri. Моє серце навіки належить тобі. Затягни-но пояс, Уоткінс, і розправ плечі, як личить воїну Білого загону. Присягаюсь ефесом! Ваші куртки стануть не чистішими за мою, поки ви знову побачите Хенджістбері-Хед.
  Загін уже встиг дійти до повороту дороги, а сер Найджел Лорінг тільки-но виїхав зі свого замку; під ним був Поммерс, його високий бойовий кінь, і коли по дерев'яному підйомному мосту загриміли його потужні копита, їхній гуркіт віддався гучною луною в похмурому прольоті. Сер Найджел був у своєму оксамитовому одязі мирного часу, в плоскому оксамитовому береті з кучерявим страусовим пером, прикріпленим золотою пряжкою. Трьом зброєносцям, що їхали позаду нього, здавалося, що на голові у лицаря не тільки перо птаха, а й її яйце, бо ззаду його лисина блищала, як куля зі слонової кістки. При ньому не було зброї, тільки довгий і важкий меч, що висів на цибулі сідла, але Терлейк віз перед ним високий шолом, увінчаний зображенням дракона. Леді Лорінг їхала на жіночому верховому коні ліворуч від свого чоловіка; вона мала намір проводити його до лісової галявини і час від часу поверталася до нього своїм різко окресленим обличчям, задумливо окидаючи поглядом його спорядження та обладунки.
  — Я сподіваюся, що нічого не забуто, — зауважила вона нарешті і наказала Алейну їхати поряд з нею з іншого боку. — Довіряю вам, Едріксоне. Штани, сорочки, куртки та спідня білизна — у коричневому кошику на лівому боці біля мулла. У холодні ночі він п'є вино підігрітим — мальвазію або вернедж, а прянощів потрібно класти, скільки поміститься на нігті великого пальця. Слідкуйте за ним, щоб він змінював білизну, коли повернеться розпалений після сутички. У баночці є гусячий жир, на випадок, якщо при зміні погоди у нього почнуть скинути старі рани. І нехай ковдри у нього будуть сухі, і...
  — Облиш, життя моє, — перебив її малорослий лицар. — Не хвилюйся зараз щодо всього цього. Чому ти такий блідий і сумний, Едріксоне? Хіба не повинно зіграти серце істинного чоловіка, побачивши гідного загону таких відважних копійників і веселих лучників? Клянуся апостолом Павлом, було б дуже погано, якби мене не тішило, що попереду моїх хоробрих соратників майорять п'ять червоних троянд.
  - Гаманець я вже віддала вам, Едріксоне, - продовжувала леді Лорінг. — У ньому двадцять три марки, один нобіль, три шилінги та чотири пенси, це великі гроші, і вони довірені одній людині. І прошу вас пам'ятати, Едріксоне, що у нього дві пари черевиків — одна з червоної шкіри, щодня, а друга — із золотими ланцюжками на шкарпетках, ці нехай одягає, якщо йому доведеться пити вино з Принцем чи Чандосом.
  — Дорога пташка, — сказав сер Лорінг, — мені дуже шкода розлучатися з вами, але ми вже досягли узлісся, і не годиться мені відвозити господиню замку надто далеко від її володінь.
  — Послухайте, любий чоловік, — вигукнула вона, і її губи затремтіли, — дозвольте мені проїхати з вами ще один ферлон або трохи більше . Адже вам і так чекають довгі милі на самоті.
  — Ну, хай буде на вашу думку, радість мого серця, — відповів він. — Але ви повинні мені щось дати в заставу. З того часу, як я впізнав вас, люба, у мене ввійшло у звичай: де б я не опинився — в таборі, в містах чи в фортецях, — усюди герольд повинен сповістити, що оскільки дама мого серця — найкрасивіша і найпрекрасніша з всіх дам християнського світу, то я вважаю для себе великою честю і люб'язною ласкою, якщо мені буде дана можливість триразово битися на гострих списах з будь-яким лицарем, який стверджує, що і його дама має ті ж переваги. Тому, благаю вас, моя прекрасна голубко, пожертвувати мені одну з ваших замшевих рукавичок, щоб я міг носити її як символ тієї, чиєю слугою я буду вічно.
  — На жаль, навіщо називати мене найкрасивішою і найчарівнішою! - Вигукнула вона. — Як би я хотіла бути заради вас, дорогий чоловік, і гарною і чарівною, але насправді я стара і потворна, і лицарі будуть сміятися, якщо ви піднімете списа, прославляючи мене.
  - Едріксон, - звернувся сер Найджел до свого зброєносця, - у тебе очі молоді, а мої злегка затьмарені віком. Якщо тобі доведеться побачити, що якийсь лицар засміявся, або навіть тільки посміхнувся, або хоча б здивовано підняв брови, скривив губи або іншим чином висловив своє здивування, що я захищаю цю леді Мері, ти запам'ятаєш його ім'я, його герб дізнаєшся, де він живе. Отже, вашу рукавичку, мрія мого життя!
  Леді Мері Лорінг стягнула з руки жовту замшеву рукавичку, він прийняв її з шанобливим поклоном і прикріпив спереду до свого оксамитового берета.
  — Вона буде біля іншого мого ангела-охоронця, пояснив він, вказуючи на зображення святого, приколоте поруч. — А тепер, моя найдорожча, ви від'їхали досить далеко. Нехай свята Діва охоронить вас та допоможе вам! Один поцілунок!
  Він нахилився до неї, потім пришпорив коня і галопом поскакав за своїм загоном, супроводжуваний трьома зброєносці. Проїхавши півмілі, коли дорога вже піднялася на вершину пагорба, вершники обернулися, — леді Мері на своєму білому коні все ще була там, де вони залишили її. За мить вони вже спускалися з іншого боку пагорба, і вона зникла з очей.
  
  
  Розділ XIV
  Як сер Найджел шукав дорожніх пригод
  Деякий час сер Найджел здавався дуже засмученим і пригніченим, його брови були зсунуті, погляд опущений на сідла. Едріксон і Терлейк їхали позаду нього навряд чи в кращому настрої, а Форд, безтурботний і легковажний юнак, посміхаючись, поглядав на меланхолійні обличчя товаришів і розмахував мечем свого пана, роблячи випади то вправо, то вліво, немов паладин, що боровся на паладин, бився нього ворогів. Однак сер Найджел випадково обернувся, і Форд миттєво випростався і скам'янів, наче його вистачив параліч. Четверо вершників їхали одні, бо лучники зникли за поворотом, хоча до Аллейна долинало важке тупання їхніх ніг, а часом між голими гілками спалахувала сталь зброї.
  — Їдьте поруч зі мною, друзі, поговоримо, — сказав лицар, притримуючи коня, щоб вони з ним порівнялися. — Бо коли ви вже наважилися супроводжувати мене на війну, вам слід знати, як найкраще служити мені. Не сумніваюся, що ти, Терлейку, покажеш себе гідним сином свого хороброго батька, а ти, Форд, свого. І що ти, Едріксоне, пам'ятатимеш той старовинний рід, з якого ти стався. Насамперед затвердіть міцно-міцно: ми йдемо, щоб воювати, а аж ніяк не щоб грабувати видобуток чи вимагати багаті викупи, хоч і це, звичайно, може статися. Ми вирушаємо до Франції, а звідти, я сподіваюся, до Іспанії і смиренно шукатимемо поля лайки, де могли б здобути перемогу і здобути малу дещицю слави. Тому ви повинні знати, що я не маю наміру упускати жодної можливості, якщо є хоч якась надія здобути цю славу. Я хотів би, щоб ви запам'ятали мої слова і поставилися до них з усією увагою, а також повідомляли мені про всі виклики на поєдинок, письмові та усні, про всі насильства, несправедливості та низини і також про всі образи, завдані жінкам. Тут дрібниць не існує, я сам був свідком таких випадків, коли втрачена рукавичка або крихта хліба, скинута зі столу, були такі витлумачені, що призводили до благородного турніру на списах. Але, слухай, Едріксоне, якщо не помиляюся, он тією дорогою серед заростей їде якийсь вершник. Мабуть, було б добре, щоб ти вітав його від мого імені, і, якщо він знатного роду, він, можливо, захоче обмінятися зі мною ударами?
  - Ні, мілорде, - зауважив Форд, що підвівся в стременах і дивився вдалину з-під долоні. — Це старий Хоб Девідсон, товстопузий мірошник із Мілтона.
  - Так, справді, - погодився сер Найджел розчаровано. — Однак дорожні зустрічі не слід нехтувати, бо такі випадкові зустрічі бувають особливо вдалими, якщо лицарі шукають успіхів. Добре пам'ятаю, як у двох лігах від міста Реймса я зустрів надзвичайно хороброго і люб'язного французького лицаря, з яким ми вельми благородно і почесно билися протягом цілої години. Я й досі жалкую, що так і не впізнав його імені, бо він обрушив на мене свою палицю і поїхав далі до того, як я міг поговорити з ним; але його герб - скакун на блакитному полі. За таких самих обставин мені проколов плече Ліон де Монкур, я зустрівся з ним на великій дорозі між Лібурном та Бордо. Бачив я його лише раз, але немає людини, до якої я ставився б з більшою любов'ю та повагою. Така сама зустріч відбулася у мене і з кавалером Ле Бур Капілле. Він був би дуже відважним командиром, якби залишився живим.
  — То він помер? — спитав Аллейн Едріксон.
  - На жаль! Такий був мій нещасний жереб, бо я вбив його в сутичці, що сталася між нами на полі поблизу містечка Тарбеса. Я вже не пам'ятаю, як все сталося, це було в рік, коли Принц проїжджав через Лангедок і відбулося багато чудових поєдинків. Клянуся апостолом, мені здається, гідний лицар не може і бажати кращих умов для успіху, якщо він, мчачи попереду армії, під'їжджає до воріт Нарбонни, або Бержерака, або Мон-Гіскара, де любі джентльмени завжди готові піти назустріч вашим бажанням або допомогти ваша обітниця. При Вентадурі один з них, на превеликий захват його пані, тричі встиг воювати зі мною між світанком і сходом сонця.
  — І ви припинили його, мілорде? — із шанобливим захопленням спитав Форд.
  — Я так цього і не дізнався, бо його забрали за огорожу, а я примудрився зламати собі ногу, і мені було дуже важко не тільки сісти в сідло, а й стояти на землі. Однак завдяки Божій милості та благочестивому заступництву святого Георгія незабаром після цього, під час великої битви при Пуатьє, я вже знову був на своєму коні. Але хто це йде? Якщо не помиляюся, красива та привітна дівчина.
  Справді, вони побачили статну, повну сільську дівчину, на голові вона несла кошик зі шпинатом, під пахвою великою скибкою копченої грудинки. Коли сер Найджел зняв оксамитовий берет і направив до неї свого великого коня, вона незграбно присіла, злякано кланяючись.
  - Господь з тобою, прекрасна дівчино! - сказав він.
  — Господь нехай збереже вас, мілорде, — відповіла дівчина; вона розтягувала слова на кшталт західних саксів і зніяковіло переминалася з ноги на ногу.
  — Нічого не бійся, прекрасна дівчино, але скажи, чи не може нікчемний і недостойний лицар випадково бути тобі чимось корисним? Якщо хтось жорстоко тебе образив, я міг би відновити справедливість.
  - Та ні, добрий сер, - відповіла вона, міцніше притискаючи до себе грудинку, ніби за цією лицарською пропозицією могло бути бажання покуситися на свинину. — Я скотарка у фермера Арнольда, а він такий добрий господар, краще й не буває.
  — Ну, гаразд, — озвався сер Найджел, торкнувся поводи і поїхав далі лісовою стежкою. — Я прошу вас запам'ятати, — звернувся він до своїх зброєносців, — що хибні лицарі мають низьку звичку виявляти ніжну галантність лише стосовно дівчат дворянського походження, а водночас істинний лицар зобов'язаний вислухати найпростішу жінку, якщо вона розповість йому про свою образу. . Та ось скаче вершник, який, мабуть, поспішає. Мабуть, нам слід запитати його, куди він їде, бо це може бути один із тих, хто хоче досягти успіху в лицарському поєдинку.
  Гладка, тверда, підмітена вітром дорога попереду їх пірнала в лощину, знову піднімалася по косогору з того боку і зникала серед струнких сосен. Далеко попереду, між темними стовбурами швидкі спалахи показували шлях, яким продовжував рухатися загін. На півночі тяглися ліси, а на південь між двома пагорбами ледь виднілося холодне сяйво моря і біла пляма вітрила на далекій лінії горизонту. Назустріч мандрівникам якийсь вершник піднімався схилом, старанно понукаючи коня хлистом і шпорами, — так людина поспішає до певної мети. У міру того, як чала коня наближалася, Аллейн все ясніше бачив, що вона вкрита пилом і боки у неї на шматках піни, ніби вона проскакала багато миль. У вершника було похмуре обличчя, жорстко окреслений рот і сухий погляд, на боці у нього брязкав важкий меч, а через цибулю сідла був перекинутий якийсь предмет, загорнутий у біле полотно.
  - Посланець короля! — гаркнув він, під'їжджаючи до них. - Посланець короля! Звільніть дорогу для короля.
  — Не кричіть так голосно, друже, — зауважив маленький лицар, повертаючи свого коня і ставлячи його поперек дороги. — Я сам був слугою короля тридцять років і більше, але не вважав за потрібне кричати про це мирною проїжджою дорогою.
  — Я їду за його наказом, — відповів вершник, — і везу його власність. Ти загородив мені шлях на смерть свою.
  — Проте я знав і ворогів короля, які запевняли, що вони діють його ім'ям, — зауважив сер Найджел. — Диявол може таїтися під світлими ризами. Ми повинні отримати знак або доказ, що ти справді виконуєш покладене на тебе доручення.
  — Тоді я мушу застосувати силу! — вигукнув незнайомець, виставивши плече вперед і кладучи руку на ефес меча. — Я не дозволю, щоб мене затримував всякий волоцюга, коли я служу королеві.
  — Якщо ви джентльмен і маєте герб, я дуже радий продовжити з вами це пояснення. Якщо ж ні, — у мене є троє гідних зброєносців, і кожен із них готовий зайнятися цією справою і посперечатися з вами найпочеснішим чином.
  Незнайомець гнівно окинув поглядом усю групу, але рука зісковзнула з ефеса.
  - Ви хочете отримати доказ? - сказав він. — Ось дивіться, якщо воно вам так уже потрібне. — З цими словами він розгорнув полотно, в яке було загорнуто предмет, що лежав на цибулі, і вони з жахом побачили нещодавно відрубану людську ногу. — Клянуся божим зубом, — вів далі вершник із грубим смішком, — ви хотіли знати, чи я належу до знаті, — так, так воно і є, бо я перебуваю офіцером при дворі головного лісничого в Ліндхерсті. Цю злодійську ногу слід повісити в Мілтоні, а інша вже висить у Брокенхерсті, щоб усі люди знали, яка доля чекає надто великого любителя паштету з оленини.
  - Фу! - вигукнув сер Найджел. — Переїжджайте на інший бік дороги, давайте розлучимося якнайшвидше. Ми поїдемо риссю, друзі, навпростець через цю веселу долину, бо, присягаюсь пресвятою дівою, ковток свіжого божого повітря дуже приємний після такого видовища. Ми сподівалися спіймати сокола, а в наші сили потрапила чорна ворона! Ma foi! Проте існують люди, чиє серце жорсткіше за шкуру кабана. Щодо мене, то я граю у військову гру з того часу, як у мене на підборідді виросло волосся, і я бачив, як за один день десять тисяч сміливців полегли на полі лайки, але, клянуся моїм творцем, я ніколи не виконував роботи м'ясника .
  — А все-таки, мілорде, — сказав Едріксон, — як доводилося чути від людей, такої диявольської роботи було й у Франції забагато.
  — Надто багато, — відповів сер Найджел. — Однак я завжди помічав, що на полі бою попереду йдуть зазвичай ті, хто вважає негідним образити полоненого, присягаюсь апостолом, а не ті, хто, пробиваючи пролом у фортечній стіні, прагне насамперед розграбувати місто, і не ледарі, не шахраї, які валять натовпом по вже розчищеній для них дорозі. Але що там між деревами?
  — Це каплиця Пресвятої Діви, — відповів Терлейк, — і сліпий жебрак, який живе милостиною тих, хто приходить їй вклонитися.
  - Каплиця! - вигукнув лицар. — Тоді помолимося. — Знявши бере і склавши руки, він заспівав пронизливим голосом: — Benedictus dominus Deus meus, qui docet manus meas ad proelium, et digititos meos ad bellum [136] .
  Дивною фігурою здавався своїм зброєносцям цей маленький чоловічок на високому коні: його погляд був зведений до неба, а лисина виблискувала в променях зимового сонця.
  — Це піднесена молитва, — сказав він, знову одягаючи бере, — мене навчив їй сам шляхетний Чандос. А як живеш ти, батьку? Мені здається, я повинен пошкодувати тебе, адже я сам подібний до людини, яка дивиться крізь вікно з роговою пластиною, тоді як сусіди дивляться крізь чистий кристал. І все-таки, присягаюсь апостолом, існує ще величезна відстань між тим, хто дивиться через таке вікно, і зовсім незрячим.
  - На жаль, гідний сер! — вигукнув сліпий дід. — Я не бачу благословенної небесної блакиті ось уже два десятки років, відколи спалах блискавки позбавив мене зору.
  — Ти сліпий до багато чого, що добре і справедливо, — зауважив сер Лорінг, — але також позбавлений споглядання багатьох гір і ницостей. Щойно наші очі були ображені видовищем, яке б тебе не торкнулося. Але, клянуся апостолом, нам час, бо наш загін подумає, що він уже втратив свого командира в якомусь поєдинку. Кинь старому мій гаманець, Едріксон, і поїхали.
  Алейн, затримавшись за рештою, згадав пораду леді Лорінг і обмежився одним пенні, а жебрак, бурмочучи благословення, опустив монету в свою торбинку. Потім, пришпоривши коня, молодий зброєносець щосили помчав услід своїм товаришам і наздогнав їх у тому місці, де ліс переходить у вересові зарості і по обидва боки звивистої дороги з глибокими коліями розкидані хати села Хордл. Загін уже виходив із неї; але коли лицар і зброєносці нагнали своїх, вони почули пронизливі крики та вибухи басовитого реготу в рядах лучників. Ще мить — і вони зрівнялися з останнім рядом; там кожен ішов, відвернувшись від сусіда, і посміхався. Збоку від колони крокував величезний рудий лучник, витягнувши руку, і, мабуть, переконував і вмовляв зморшкувату стареньку, що бігла за ним по п'ятах, яка скидала потоки лайки, супроводжуючи їх ударами палицею; вона лупила рудого дитину щосили, хоча могла з таким же успіхом лупити дерево в лісі: результат був би той самий.
  — Я сподіваюся, Ейлвард, — сказав сер під Найїздом, — під'їжджаючи, — що ви не застосовували до цієї жінки? Якби це трапилося, винуватця підняли б на першому ж дереві, якби він був найгарнішим лучником на світі.
  - Ні, гідний лорде, - відповів Ейлвард з усмішкою, - тут до чоловіка застосовується сила. Він із Хордла, а це його мати, яка вийшла вітати його.
  — Ах ти, розпусний ледар, — вила та, ледве переводячи дух після кожного удару, — безсовісний, нікудишній дурень! Я тобі покажу! Я тебе провчу! Клянусь Богом!
  - Тихіше, матінко, - сказав Джон, обернувшись і скоса на неї, - я лучник, я вирушаю до Франції, щоб завдавати ударів і отримувати їх.
  — До Франції, кажеш? — заверещала стара. — Залишся тут зі мною, і я обіцяю тобі більше ударів, ніж у твоїй Франції. Якщо тобі потрібні удари, то нема чого йти далі Хордла.
  — Клянуся ефесом, стара говорить правду, — зауважив Ейлвард. — Тут ти їх отримаєш достатньо.
  — А чого ти лізеш? Бач, голений каторжник, жебрак! — закричала розлючена жінка, накидаючись на лучника. — Що, я права не маю поговорити з власним сином, ти неодмінно теж мусиш мовою балакати? Солдат, а ні волосинки на морді. Я бачила солдатів і краще, а тобі ще потрібна кашка та пелюшка.
  - Ну, тримайся, Ейлвард! — закричали лучники серед нового вибуху сміху.
  — Не переч їй, друже, — попросив Великий Джон. - У її роки така вдача - справа звичайна, вона не виносить, якщо їй перечать. А в мене на серці стає по-домашньому тепло, коли я чую її голос, і відчуваю, що вона йде за мною. І все-таки я мушу вас залишити, матінко, дорога занадто купувата для ваших ніг. Але я привезу вам шовкову сукню, коли така знайдеться у Франції чи Іспанії, а Джіні — срібний пенні; тому до побачення, і Господь нехай збереже вас.
  Обхопивши стареньку, він дбайливо підняв її, злегка торкнувся її обличчя губами, а потім, знову зайнявши своє місце серед лучників, попрямував далі з регочучими товаришами.
  - Ось він завжди так, - жалібно звернулася стара до сера Найджела, який, під'їхавши до неї, слухав її з найбільшою чемністю. — І завжди все робить по-своєму, хоч як я намагайся вплинути на нього. Спочатку йому знадобилося стати справжнім ченцем, — одна баба, бачиш, була настільки розумна, що відвернулася від нього. А тепер вступив до якогось загону шахраїв, і йому треба йти воювати, а в мене немає нікого, навіть щоб розвести вогонь в осередку, коли я піду, або доглянути в полі за коровою, коли я вдома. А хіба я була йому поганою матір'ю? Адже за день, бувало, три оберемки горіхових прутів обламаю об його спину, а йому все байдуже, ось так само, як ви бачили сьогодні.
  — Упевнений, що він повернеться до вас цілий і неушкоджений і з грошима в кишені, гідна пані, — сказав сер Найджел. — І мене дуже засмучує, що я вже віддав свій гаманець одному жебраку на великій дорозі, я…
  - Ні, мілорде, - втрутився Аллейн, - у мене ще залишилися ваші гроші.
  — Тоді прошу тебе віддати їх цій достойній жінці.
  З цими словами він від'їхав, а Аллейн, вручивши матері Джона два пенси, попрощався з нею біля її хатини на самому кінці села, і вслід йому долинув її пронизливий голос, що вигукував уже не лайка, а благословення.
  На шляху до Лімінгтон-Форда виявилося два перехрестя, і на кожному сер Найджел піднімав коня на дибки, вона бралася робити всякі стрибки і курбети, а він крутив головою туди й сюди, чекаючи, чи не пошле йому доля якась пригода. Перехрестя, як він пояснював своїм зброєносцям, напрочуд підходяще місце для лицарських поєдинків, і в дні його юності лицарі нерідко проводили в таких місцях цілі тижні і вступали у шляхетні змагання заради власних успіхів і на славу своїх жінок. Однак часи вже стали не ті, і лісові дороги, що звивалися і йшли вдалину, були безлюдні і тихі, на них не лунало ні тупоту копит, ні брязкоту зброї, які могли сповіщати наближення противника, тому сер Найджел продовжував розчарований шлях. Річку під Лімінгтоном вони, обсипані бризками, перейшли вбрід, потім розташувалися на луговинах протилежного берега і поїли хліба та солонини; запаси везли на в'ючних конях. А потім, хоч сонце вже схилялося до горизонту, знову зібралися і весело рушили далі, проходячи по двісті футів з такою швидкістю, наче це були лише два фути.
  Є ще одне перехрестя, там, де дорога з Болдера спускається вниз, до старого рибальського села Піттс-Діп. Коли вершники досягли його, вони побачили двох чоловіків, що йшли схилом, один йшов на крок або два позаду іншого. Лицар та його зброєносці змушені були зупинити коней, бо, здається, ніколи ще така дивна пара не подорожувала дорогами Англії. Перший, потворний широкоплечий чоловік з жорстокими й хитрими очима і копицею рудого волосся, ніс у руках маленьке нефарбоване розп'яття, яке він високо тримав над головою, щоб усі могли його бачити. Здавалося, він відчуває найвищий ступінь страху, обличчя його було глинистого кольору, і він трясся всім тілом, немов у нападі лихоманки. А ззаду, весь час наступаючи йому на п'яти, йшов другий — похмурий і чорнобородий, з твердим поглядом та твердим ротом. Він ніс на плечі важку вузлувату палицю з трьома зазубреними цвяхами на кінці. Час від часу чорнобородий крутив її в повітрі тремтячою рукою, ніби ледве тримався, щоб не розмозжити голову своєму супутникові. Так йшли вони мовчки під густими гілками дерев по зарослій травою стежці, що вела до Болдера.
  — Клянуся апостолом, — заявив лицар, — ось надзвичайно дивне видовище, і тут може виникнути почесна сутичка. Прошу тебе, Едріксоне, під'їжджай до них і розпитай, що це означає.
  Однак Аллейн не встиг виконати цей наказ, бо дивна пара швидко наближалася до них і була вже на відстані меча, коли людина з хрестом сів на порослу травою купину біля дороги, а другий зупинився поряд з ним, все ще тримаючи над його головою люту палицю. . Він був так захоплений своїм супутником, що навіть не глянув ні на лицаря, ні на його зброєносців і не спускав лютих очей із сидів на купині.
  - Прошу вас, друже, - почав сер Найджел, - скажіть нам чисту правду, хто ви і чому переслідуєте цю людину з такою жорстокою ворожістю?
  — Поки що я під захистом королівського закону, — відповів незнайомець, — я не бачу, чому маю відповідати кожному зустрічному на великій дорозі.
  — Розмірковуєте ви не надто розумно, — озвався лицар, — бо якщо ви дієте за законом, погрожуючи цій людині кийком, то я також діятиму за законом, погрожуючи вам мечем.
  Мандрівник з хрестом відразу впав на коліна, стиснув руки над головою, і обличчя його осяяло надією.
  — Благаю вас, гідний лорде, іменем пана нашого Ісуса Христа, — вигукнув він зривним голосом, — у мене на поясі мішок, у ньому сотня нобілів, і я добровільно все поступлюся вам, якщо тільки ви пронизаєте цю людину вашим мечем!
  - Що ти кажеш, низький шахрай, - гордо відповів сер Найджел, - чи ти уявляєш, ніби удар лицаря можна купити, як товар рознощика? Клянусь апостолом! Очевидно, ця людина має всі підстави до тебе ненависть.
  — Істинно ви кажете, гідний сер, — втрутився чоловік з палицею, тоді як інший знову сів на купину. — Чоловік цей — Пітер Пітерсон, вельми відомий розбійник, зломщик і вбивця, він багато років творив злі справи на околицях Вінчестера. І ось зовсім недавно, у свято святих Симона та Юди, він убив мого молодшого брата, Вільяма, у Бір-Форесті, і за це, клянуся чорним шипом з Гластонбері, я вичавлю у нього кров із серця крапля по краплі, нехай навіть мені довелося б слідувати за ним на край світу!
  — Але якщо все це справді правда, то навіщо було ходити з ним так далеко?
  — Тому що я чесний англієць і не візьму більше за те, що дозволено законом. Бо, вчинивши своє злодіяння, цей мерзенний негідник утік у обитель Святого хреста, а я, як ви, звичайно, розумієте, помчав за ним щосили. Однак пріор наказав: поки вбивця тримає цей хрест, жодна людина не сміє торкнутися його під страхом відлучення від церкви, від чого бог нехай убереже мене та моїх близьких. Однак якщо він, наприклад, покладе хрест на що-небудь, або не з'явиться в Піттс-Діп, де йому наказано сісти на корабель, що відпливає в заморські країни, або якщо не сяде на перше з таких судів, або, поки корабель готують до відправці, не буде щодня заходити в море по самі стегна, тоді він опиниться поза законом і я зараз же розмозжу йому голову.
  Людина, що сиділа на землі, загарчав на нього, а стоячий скрипнув зубами і помахав палицею, дивлячись на злочинця, і в очах у нього була спрага вбивства. Лицар і зброєносці, вражені, дивилися то на вбивцю, то на месника, але оскільки більше не могли затримуватися, вони зрештою поїхали своєю дорогою. Обернувшись, Аллейн побачив, що вбивця витяг із своєї суми сир і хліб і мовчки почав жувати, продовжуючи притискати до грудей захисний хрест, а інший, темний і похмурий, так само стояв на залитій сонцем дорозі, відкидаючи на ворога свою похмуру тінь.
  
  
  Розділ XV
  Як жовте рибальське судно відпливло з Липа
  Цієї ночі загін провів у монастирі св. Леонарда, в його помісних коморах і спікаріях, ці місця були добре відомі і Алейну і Джону, вони навіть були видно з абатства Больє. Молодий зброєносець відчув дивний трепет, коли знову з'явилися ченці в знайомому білому одязі і він почув розмірений густий дзвін, що закликає до вечірні. З першими променями світанку загін переправився на поромі через широку, повільно поточну, зарослу очеретами річку — люди, коні та поклажа — і, обвіяний свіжим ранковим повітрям, продовжував свій шлях повз Ексбері на Лип. Коли вони піднялися по крутому схилу, перед ними раптом розвернувся вид на стару гавань — група будинків, смуга блакитного диму і бухта, що наїжачилася щоглами. Праворуч і ліворуч довга-довга дуга жовтого узбережжя Солента входила кінцями в кайму піни. Дещо осторонь міста на плавному прибої ліниво погойдувалися рибальські шхуни, човники та інші дрібні судна. Далі в морі стояв великий торговий корабель з високими бортами і глибоким осадом, пофарбований у канарково-жовтий колір і здіймається над рибальськими човнами, наче лебідь над каченятами.
  — Клянуся апостолом, — сказав лицар, — наш добрий купець із Саутгемптона не обдурив нас: мені здається, я бачу там наше судно. Він казав, що воно дуже велике та жовтого кольору.
  — Клянуся ефесом, так, — промимрив Ейлвард, — воно жовте, наче кіготь шуліки, і здатне взяти на борт стільки людей, скільки насіння в гранаті.
  — Тим краще,— зауважив Терлейк,— бо мені здається, що не ми самі маємо намір перебратися до Гасконі. Часом я помічаю якесь поблискування геть між тими будинками, і звичайно, це не куртки моряків і не каптани городян.
  - Я теж бачу, - сказав Аллейн, дивлячись з-під долоні. — І я бачу озброєних людей у тих човнах, які снують між кораблем та берегом. Але мені здається, що нам дуже раді, ось уже йдуть зустрічати нас.
  І справді, з північних воріт міста квапливо вийшов галасливий натовп рибалок, городян, жінок і наближався до них по краю пустки, махаючи ним і пританцьовуючи від радості, ніби з цих людей звалився тягар страху перед великою небезпекою. Попереду їхав верхи дуже високий і строгий чоловік з важким підборіддям і відвислою губою. Його шия була обмотана хутряним шарфом, поверх висів важкий золотий ланцюг, на якому бовталася якась медаль.
  — Ласкаво просимо, могутній і шляхетний лорде! - Вигукнув він, знімаючи шапку перед Чорним Саймоном. — Я чув про хоробрих діяння вашої світлості, і їх можна очікувати, бачачи ваше обличчя і стати. Чи можу я в якійсь дрібній справі бути вам корисним?
  — Якщо ви питаєте мене, — відповів ратник, — то я був би дуже вдячний, якби ви віддали мені одну чи дві ланки з того ланцюга, що висить у вас на шиї.
  - Як? Ланцюг нашого стану? — вигукнув той з жахом. - Стародавній ланцюг міста Липа? Це просто невдалий жарт, сер Найджел.
  — А навіщо ж, чума вас забери, ви спитали мене? — озвався Саймон. — Якщо ви хочете говорити з сером Найджелом Лорінгом, то ось він, на вороному коні.
  Міський голова Липа розгублено дивився на лагідне обличчя та юнацьку постать знаменитого воїна.
  — Перепрошую, ваша милість! - вигукнув він. — Перед вами міський голова та головний суддя стародавнього та могутнього міста Липа! Ласкаво просимо, тим більше, що ви прибули в ту хвилину, коли ми вкрай потребуємо захисту.
  - Ось як! — вигукнув сер Найджел, нагостривши вуха.
  — Так, мілорде, місто наше дуже давнє, і його стіни одного з ним віку, з чого випливає, що вони теж давні. Але існують якийсь мерзенний і кровожерливий нормандець-пірат Чорна Голова та генуезець на ім'я Тіто Караччі, більш відомий під прізвиськом «Борода-лопатою»; обидва вони стали бичем наших берегів. Насправді, мілорд, це дуже жорстокі та люті люди, безсоромні та грубі, і якщо вони з'явилися у стародавнє та могутнє місто Лип…
  — …тоді прощай давнє і могутнє місто Лип, — підхопив Форд, чия схильність до балакучості часом виявлялася сильнішою за його благоговіння перед сером Найджелом.
  Однак лицар був надто захоплений почутим і не звернув уваги на зухвалість свого зброєносця.
  — А чи є підстави припускати, що ці люди мають намір напасти на вас? — спитав сер Найджел.
  — Вони припливли на двох великих галерах, — відповів міський голова, — з двома рядами весел по кожному борту, великим запасом зброї та безліччю озброєних людей. У Веймут і Портленд вони грабували і вбивали. Вчора вранці вони були в Каусі, і ми бачили дим від ферм, що горіли. Сьогодні вони стоять поблизу Фрешуотера, і ми дуже боїмося, як би вони не з'явилися до нас і не наробили лиха.
  — Нам не можна затримуватись, — сказав сер Найджел; він попрямував до міста, міський голова йшов ліворуч від нього. — Принц чекає на нас у Бордо, і ми не можемо запізнитися до спільного військового огляду. Але я обіцяю вам, що на шляху ми знайдемо час побувати у Фрешуотері і змусимо цих розбійників дати спокій.
  - Ми вам дуже вдячні! — вигукнув міський голова. — Але я не знаю, як ви без військового корабля виступите проти цих головорізів. А з вашими лучниками ви можете відстояти місто і завдати їм великої шкоди, якщо вони спробують висадитися.
  — Он там стоїть дуже підходяще судно, — відповів сер Найджел, — і було б дуже дивно, якби будь-яке судно не стало військовим з такими людьми, як мої, на борту. Certes [137] , ми так і зробимо, і не пізніше, ніж сьогодні.
  — Мілорде, — заявив волохатий смаглявий чоловік, що йшов по інший бік лицаря, біля його стремена, нахиливши голову, щоб чути всі його слова. — Я не сумніваюся, що ви вправні у веденні наземного бою і в командуванні копійниками, але, клянуся порятунком душі, ви побачите, що бій на морі — зовсім інша річ. Я старший шкіпер цього жовтого корабля, а моє ім'я — Гудвін Хаутейн. Я плаваю все життя — відколи був ростом ось з цієї палиці, — бився проти нормандців і проти генуезців, а також шотландців, бретонців, іспанців і маврів і запевняю вас, сер, що для такої роботи мій корабель надто легкий і тендітний і скінчиться тим, що нам переріжуть горло або продадуть у рабство варварам.
  — У мене теж є досвід однієї чи двох шляхетних і почесних морських сутичок, — відповів сер Найджел, — і я дуже радий, що нам належить таке славне завдання. Я гадаю, добрий шкіпер, що ми з вами можемо заслужити в цій справі велику честь, і я чудово бачу, наскільки ви людина хоробрий і рішучий.
  — Мені цього не хотілося б, — уперто заперечив шкіпер. — Клянусь богом, ні. І все-таки Гудвін Хаутейн не така людина, щоб відстати, коли його товариші рвуться вперед. Клянуся спасінням душі! Потонемо ми чи випливемо, а я поверну своє судно носом до бухти Фрешуотер, і якщо гідному господареві Уізертону з Саутгемптона не сподобається моє поводження з його кораблем, нехай шукає собі іншого шкіпера.
  Вони під'їхали вже до старої північної брами, і Аллейн, трохи повернувшись у сідлі, глянув на строкатий натовп, що йшов за ними. Лучники і ратники порушили свої ряди і змішалися з рибалками та городянами, чиї сміливі обличчя та радісні жести показували, які турботи зняла з них поява загону сера Найджела. Там і там серед маси темних і білих курток, що рухалися, миготіли червоні й блакитні плями — це були шарфи і шалі жінок. Ейлвард, тримаючи під руку двох рибалок, клявся в коханні то правою, то лівою, а Великий Джон плив, немов брила, попереду натовпу, і на його потужному плечі сиділо кругловиде дівчисько, обвивши білою м'якою рукою його голову в блискучому шоломі. Так рухався натовп до самої міської брами, де була зупинена неправдоподібно жирною людиною, яка вискочила з міста, причому в кожній рисі його рум'яного обличчя виражалася лють.
  - Ну як же, сер? — заревів він, мов бик, звертаючись до міського голови. - Як же? Щодо устриць та черепашок-півників?
  — Клянуся Пресвятою Дівою, любий сер Олівер, — вигукнув той, — у мене були такі турботи через цих мерзенних негідників у нас під боком, що все це зовсім вилетіло з голови!
  - Слова слова ! _ — знову заволав сер Олівер. — І ви думаєте позбутися мене словами? Я питаю ще раз, як щодо устриць та черепашок?
  — Дорогий сер, ваші промови вселяють на мене тривогу, — відповів міський голова. — Я мирний торговець і не звик, щоб на мене кричали через такі дрібниці.
  - Дрібниці! — верескнув товстун. - Дрібниці! Устриці та черепашки! Запросили мене на званий обід міської влади, а коли я приходжу, на мене чекають холодний прийом і порожній стіл. Де мій списоносець?
  - Ні, сер Олівер, послухайте, сер Олівер, - втрутився, сміючись, сер Найджел. — Нехай ваш гнів затихне, адже замість цієї страви ви зустріли старого друга та товариша.
  — Клянусь святим Мартіном! — закричав огрядний лицар, причому все його обурення миттєво змінилося на радість. — Та це ж мій дорогий маленький півник із берегів Гаронни! Ах, любий друже, як я радий вас бачити! Які дні ми пережили разом!
  — Так, клянуся своєю долею! — вигукнув сер Найджел, і очі його заблищали. — Ми побачили справжніх сміливців, і наші прапори майоріли під час багатьох сутичок, присягаюся апостолом! Ми пізнали у Франції чимало радощів!
  — І гір теж, — додав інший. — У мене залишилися й сумні спогади про цю країну. Ви пам'ятаєте, що спіткало нас у Лібурні?
  — Ні, але я пам'ятаю одне: ми принаймні пустили в хід мечі.
  - Ну і ну! - вигукнув сер Олівер. — А ви все ще пам'ятаєте тільки клинки та шоломи! Немає у вас в душі місця для лагідніших радостей. Ах, я досі не можу говорити про це без хвилювання. Такий пиріг, такі ніжні голуби, а в підтоці не сіль, а цукор! І ви були того дня зі мною, і сер Клод Латур, і лорд Поммерс!
  — Згадую, — сказав сер Найджел, засміявшись, — і як ви гнали кухаря вулицею і як погрожували спалити готель. Клянуся апостолом, шановний сер, — звернувся він до міського голови, — мій старий друг — небезпечна людина, і раджу вам постаратися залагодити з ним ваші розбіжності.
  — За годину устриці та мушлі будуть готові, — відповів міський голова. — Я просив сера Олівера Баттестхорна надати мені честь і розділити мою скромну трапезу, вишуканістю якої ми трохи пишаємося, але тривожна звістка про піратів так затьмарила мої думки, що я став просто-таки розсіяним. Все-таки я сподіваюся, сер Найджел, що й ви їсте з нами полуденок.
  — У мене дуже багато справ, — відповів сер Найджел, — адже ми повинні поринути на корабель — люди та коні — якнайшвидше. Скільки у вас солдатів, сер Олівер?
  — Троє та сорок. Усі сорок п'яні, а троє щодо тверезі. Всі вони благополучно доставлені на корабель.
  — Краще, якби вони швидше протверезіли. У мене кожен має взятися за важку роботу ще до заходу сонця. Я маю намір, якщо ви це схвалите, спробувати атакувати цих норманських та генуезьких піратів.
  — На генуезьких суднах везуть ікру і деякі дорогоцінні прянощі з Леванту, — пояснив сер Олівер. — Ми можемо при успіху отримати велику вигоду. Прошу вас, старший шкіпере, коли ви підніметеся на борт, вилийте на кожного з моїх мерзотників, якого побачите, по повному шолому морської води.
  Залишивши лицаря-товстуна і міського голову, сер Найджел повів загін до води, а там легкі плашкоути доставили їх на корабель. Одну за іншою піднімали коней, ті на вазі билися і брикалися, а потім їх опускали в глибокий трюм жовтого корабля, де на них чекали ряди стійл, в яких вони могли благополучно подорожувати. У ту епоху англійці вміли в подібних випадках діяти майстерно і швидко: незадовго до описуваних подій Едуард в порту Оруелл посадив на судна п'ятдесят тисяч чоловік з їхніми кіньми і обозом всього за двадцять чотири години. Так спритно діяв сер Найджел на березі і так швидко Гудвін Хаутейн — на судні, що сер Олівер Баттестхорн ледве встиг проковтнути останню устрицю, як звуки труби та нагару сповістили, що все готове і якір піднято. В останньому човні, що відплив від берега, сиділи поруч обидва командири, такі дивно протилежні, а під ногами у кожного весляра було складено велике каміння, яке сер Найджел наказав взяти на корабель. Як тільки їх занурили, корабель підняв вітрила на грот-щоглі; він був пурпурового кольору із позолоченим зображенням св. Христофора, що несе на плечі Христа. Повів бриз, надув вітрила, статне судно нахилилося і пішло вперед, пірнаючи серед пологих синіх валів, під музику менестрелів, що долинала з корми, і вітальні кліки натовпу, що чорнів облямівкою вздовж жовтого берега. Зліва лежав зелений острів Уайт з його довгим і невисоким звивистим ланцюгом пагорбів на горизонті і вершинами, що виступали один над одним; праворуч - лісисте узбережжя Хампшира, що тяглося далеко-далеко; а над усім розкинулося блакитно-сталеве небо із зимовим неяскравим сонцем. Повітря було настільки морозним, що з рота валила пара.
  — Клянуся апостолом, — весело заявив сер Найджел, який стояв на кормі і дивився на всі боки, — ця земля справді варта того, щоб за неї боротися, і дуже шкода їхати до Франції заради того, що можна мати і вдома. Ви не помітили горба на березі?
  - Та ні, - пробурчав сер Олівер, - не помітив, я поспішав униз, у мене устриця в горлі застрягла, а я так і не випив келих кіпрського вина.
  — Я бачив горбуна, гідний лорде, — втрутився Терлейк, — старий, одне плече вище за інше.
  - Це віщує удачу, - пояснив сер Найджел. — Нам також перейшли дорогу жінка та священик, тож усе у нас, мабуть, добре піде. А що ти скажеш, Едріксоне?
  - Не знаю, гідний лорде. Стародавні римляни були народом дуже мудрим, а все-таки ставили свою долю в залежність від таких прикмет: греки теж, та й інші народи давнини, відомі своєю вченістю. Однак серед сучасних людей багато хто глузує з ознак.
  - Тут не може бути жодних сумнівів, - сказав сер Олівер Баттестхорн. — Я чудово пам'ятаю, як одного разу в Наваррі раптом ліворуч від мене з безхмарного неба прогримів грім. Ми зрозуміли, що станеться лихо. Довго чекати не довелося: всього за тринадцять днів вовки стягли чудову стегно оленя, що лежала біля самого входу в мій намет, і того ж дня дві фляги старого вина прокиснули і помутніли.
  — Принесіть знизу моє спорядження, — звернувся сер Найджел до своїх зброєносців, — а також обладунки сера Олівера. Ми одягнемо їх тут. Потім займіться і собою. Я сподіваюся, що ви сьогодні з честю вступите на шлях лицарських подвигів і покажете себе цілком гідними та хоробрими зброєносці. А тепер, сер Олівер, вирішуйте самі: хотіли б ви, щоб я командував, чи ви командуватимете самі?
  — Звичайно, ви, мій півник, ви! Клянуся Пресвятою Дівою! Я теж не курча, але все ж не настільки багатодосвідчений у військовій справі, як зброєносець сера Уолтера Менні. Робіть усе, що вважаєте за потрібне.
  — Тоді нехай ваш прапор майорить на носі, а мій на кормі. Як передова охорона я даю вам ваших власних сорок чоловік і сорок лучників. А ще сорок чоловік та мої ратники та зброєносці охоронятимуть корму. Десять лучників із тридцятьма матросами під керівництвом шкіпера нехай перебувають на шафі, десять лежатимуть напоготові з камінням та арбалетами. Схвалюєте такий план?
  — Добре, присягаюся, дуже добре! Але ось несуть мої обладунки, і мені доведеться попрацювати, — я вже не зможу просто ковзнути в них, як бувало, коли вперше глянув війні в обличчя.
  Тим часом у всіх частинах великого корабля люди метушилися і готувалися до воєнних дій. Лучники стояли групами на палубах, натягуючи тугіше тятиви і пробуючи, чи міцно вони тримаються в зарубках. Серед них ходили Ейлвард та інші, літніші солдати, то даючи напівголосно небагатослівні вказівки, то застерігаючи.
  — Тримайтеся, мої золоті хлопці, — говорив старий лучник, переходячи від купки до купки, — присягаюся ефесом, нині нам треба повезти. Не забувайте приказку Білого загону.
  - Яка ж це приказка, Ейлвард? — крикнуло кілька людей; вони слухали, спираючись на свої луки, і сміялися.
  — Один старий лучник казав: «Кожну цибулю туго зігнути. Кожна стріла, щоб у мету пішла. Кожна тятива міцно натягнута. Кожна стріла нехай летить влучно! І якщо у лучника на думці ця приказка, на лівій руці нарукавник, рукавичка для стрільби на правій і за поясом воску на фартинг, — чого ще може він побажати?
  - Було б непогано, - зауважив Хордл Джон, - якби у нього за поясом було і на чотири фартинги вина.
  — Спочатку працю, вино потім, mon camarade, проте нам час зайняти свої місця: мені здається, он там, між скелями Нідл і ущелинами Елум, я бачу самі верхівки щогли на їхніх суднах. Х'юетт, Кук, Джонсон, Каннінгем, ваші люди охоронятимуть корму. Торнбері, Волтере, Хекетт, Бедлсмір, ви з сером Олівером на півбаку. Саймоне, ти залишишся при прапорі сера Найджела, а десять людей повинні пройти на ніс.
  Спокійно та швидко люди розійшлися по місцях; вони лягли плазом на палубу, бо так наказав сер Найджел. У носовій частині було укріплено спис сера Олівера з його гербом — кабаною головою на золотому полі. На кормі стояв Чорний Саймон із прапором роду Лорінгів. На шафі були саутгемптонські моряки, волохатий і смаглявий; вони скинули куртки, затягли пояси і тримали в руках мечі, калатала та сокири. Їхній ватажок Гудвін Хаутейн на кормі розмовляв із сером Найджелом, час від часу поглядаючи то на вітрило, то на двох матросів, що тримали румпель.
  - Передайте наказ, - сказав сер Найджел, - щоб жодна людина не бралася за зброю і не натягувала тятиви, поки мій трубач не подасть сигнал. Добре було б нам зробити вигляд, що це торгове судно з Саутгемптона, і прикинутися, ніби ми злякалися і біжимо від них.
  - Ми скоро їх побачимо, - заявив старший шкіпер. — Ого, хіба я не правий? Ось вони причаїлись у гавані Фрешуотер, ці водяні змії. Зверніть увагу на дим у тому місці, де вони здійснили свою чорну справу! Дивіться, як їхні човни поспішають відійти від берега! Вони нас побачили та скликають людей на борт. А ось вони піднімають якір. Кишать на палубі, мов мурахи! Вони діють як досвідчені моряки. Достойний лорд, вони не такі дурні. Боюся, що ми задумали більше, ніж зможемо виконати. Кожне з їхніх суден — галеас, до того ж із найбільших та швидкохідних.
  — Хотів би я мати ваші очі, — озвався сер Найджел і примружився, вдивляючись у піратські судна. — Як видно, це чудові кораблі, і ми матимемо велике задоволення від зустрічі з ними. Добре було б повідомити людей, що сьогодні ми не даватимемо пощади, ні чекати пощади. Чи не маєте ви на цьому судні священика чи ченця, містере Хаутейн?
  - Ні, гідний лорде.
  — Для мого загону це не так уже й важливо, — всі вони перед від'їздом із замку Туїнхем сповідалися і причастилися, і отець Христофор з абатства дав мені слово, що вони підготовлені і для того світу, і для Гасконі. Але мене сумнівається щодо цих вінчестерців, які прибули з сером Олівером, бо здаються вони мені дуже безбожним загоном. Передайте наказ, щоб люди стали навколішки, і хай молодші командири прочитають їм Pater, Ave і Credo [138] .
  Бразнувши зброєю, грубі лучники і матроси опустилися на коліна, схилили голови, склали руки і стали слухати хрипке бурмотіння своїх командирів. Дивною здавалася раптова тиша; раптом стали голосніші і хлюпання води, і шаруд вітрила, і скрип шпангоутів. Багато лучників витягли з-за пазухи амулети та реліквії, і той, у кого цих священних скарбів виявилося більше, ніж звичайно, передавав їх по рядах товаришів, щоб кожен міг прикластися і скористатися плодами благочестя.
  Жовтий корабель уже вирвався з тісних вод Солента і тепер пірнав і підводився на пологих хвилях протоки. Зі сходу віяв свіжий вітер, часом навіть різкий; і тоді велике вітрило туго надувалось і хилило судно, поки вода не починала шипіти під фальшбортом. Незграбне й широке, воно переповзало з хвилі на хвилю, занурюючи свій закруглений ніс у сині вали, і піна білими грудками летіла на палуби. За кормою виднілися темні силуети галеасів, вони вже підняли вітрила і мчали в погоню з гавані Фрешуотер, а подвійний ряд весел надавав їм перевагу, завдяки якій вони могли наздогнати будь-яке судно, що йшло тільки під вітрилами. Високим і неприступним здавався англійський корабель; а довгі чорні і швидкі піратські галеаси були схожі на двох худих вовків, що помітили царського оленя, який нічого не підозрюючи, проходить повз їх лісовий ліг.
  — Може, ми повернемо, гідний лорде? Чи таки підемо далі? — спитав шкіпер, дивлячись із тривогою назад.
  — Ні, ми повинні рухатися вперед і прикидатися беззахисним купецьким судном.
  — А як же ваші прапори? Негідники побачать, що у нас на борту два лицарі.
  — Але опускати свій прапор не робить честі справжньому лицарю і не сприяє його славі. Нехай прапори залишаються: пірати подумають, що це корабель із вантажем вина йде до Гасконі або що ми веземо шерсть якогось торговця сукнами та шовком зі Степла. Ma foi! Вони йдуть дуже швидко. Вони мчать на нас, як два яструби на чаплю. Чи не видно на їхніх вітрилах якогось символу чи девізу?
  — На тому, праворуч, начебто видно голову ефіопу, — сказав Аллейн.
  - Це знак Чорної Голови, нормандця! — вигукнув один із матросів. — Я бачив його й раніше, коли він пограбував нас у Вінчелсі. Сам він напрочуд велика і сильна людина, і в ньому немає жалю ні до жінки, ні до тварини. Кажуть, у нього сили за шістьох; і вже, мабуть, гріхів на душі теж за шістьох. А подивіться: он бідолахи, які повішені на їхніх нок-реях!
  Дійсно, на кожному кінці рею висіла темна людська постать, розгойдуючись і підскакуючи при кожному підйомі судна на хвилю та при кожному спуску.
  — Клянуся апостолом, — сказав сер Найджел, — я сподіваюся, що за допомогою святого Георгія і пресвятої Діви наш чорноголовий друг всього через кілька годин повисне сам, і дуже здивуватимусь, якщо цього не станеться. Але що це на іншому галеасі?
  — Це генуезький червоний хрест. Капітан, на прізвисько «Борода-лопатою», дуже відомий моряк, і він вихваляється, що немає на світі матросів і лучників, які могли б змагатися з тими, хто служить дожу Бокканегра.
  - А це ми перевіримо, - вставив Гудвін Хаутейн, - але було б добре до того, як вони підійдуть до нас впритул, підняти заслони для захисту від їхніх стріл.
  Він хрипко вигукнув якийсь наказ, і його моряки запрацювали вправно і безмовно, піднімаючи фальшборти та закріплюючи їх. Усі три якорі сер Найджел велів затягнути на шафу, потім їх прив'язали до щогли на відстані двадцяти футів один від одного і залишили під охороною чотирьох людей. Вісім чоловік стояли, тримаючи напоготові шкіряні хутра з водою на випадок вогненних стріл, які могли потрапити на судно, інші були послані на щоглу і витяглися на реї, щоб скидати каміння або стріляти з луків, якщо це виявиться потрібним.
  — Дайте їм усе, що є на судні важкого та важкого, — сказав сер Найджел.
  — Тоді нам, мабуть, доведеться підняти вгору сера Олівера Баттестхорна, — зауважив Форд.
  Лицар подивився на нього так, що посмішка миттєво зникла з хлопця.
  — Жоден мій зброєносець ніколи не дозволить собі сміятися з підперезаного лицаря, — додав сер Найджел м'якше. — Я розумію, це тільки хлоп'ячий жарт, без бажання вразити. Але я надав би погану послугу твоєму батькові, якби не навчив тебе стримувати свою балаканину.
  — Вони хочуть затиснути наше судно з двох боків, мілорде! - вигукнув шкіпер. — Дивіться, як вони пришвидшують хід, обганяючи один одного! Нормандець має баліста або катапульта на напівбаку. Дивіться, вони нахиляються до гандшпугу, вони мають намір пустити в хід свою зброю.
  - Ейлвард! - крикнув лицар. — Візьміть своїх трьох найнадійніших лучників і постарайтеся завадити їм. Мені здається, їх можна дістати з довгого лука.
  — До них сімнадцять разів по двадцять кроків… — відповів лучник, водячи очима туди й сюди. — Клянуся моїми десятьма пальцями, було б дивно, якби ми не змогли зробити їм мітку на такій відстані. Сюди, Уоткін із Соулея, Арнольд та Довгий Вільям, покажемо цим негідникам, що їм доведеться мати справу з англійськими лучниками!
  Названі три лучники стали на кінці корми, широко розставили ноги і почали наводити стріли на ціль, поки їх наконечники не опинилися на одному рівні з основою.
  - У тебе найвірніше око, Воткін, - додав Ейлвард, який стояв поруч із ними, поклавши стрілу на тятиву. — Цілься в негідника у червоній шапці. А ви обоє стріляйте в того, з шоломом, я ж буду напоготові, якщо ви промахнетесь, вони теж збираються стріляти. Дійте, бо ми спізнимося.
  Натовп піратів відхилився від катапульти, залишивши двох, щоб зробити постріл. Один, у червоній шапці, нахилився, встановлюючи зазубрений камінь на довгому кінці дерев'яного важеля, схожому на ложку. Інший тримав мотузкову петлю, яка мала звільнити захоплююче пристосування і послати вперед незграбний метальний снаряд. Так вони стояли одну мить, і їхні фігури вирізнялися різко і чітко на тлі білого вітрила. Потім чоловік у червоній шапці впав упоперек каменю, між ребрами в нього стирчала стріла; а другий, поранений у ногу та в шию, корчився та бився на палубі. Коли він падав назад, він звільнив пружину, і величезна колода, описавши коло, з жахливою силою шпурнула його товариша у воду так близько до англійського корабля, що його понівечене і роздерте тіло ледве не зачепилося за корму. Щодо каменю, то він здійнявся вертикально і впав між кораблем і галеасом. Побачивши цього лучники і матроси закричали привітання і розреготалися, а переслідувачі завзято завили.
  — Лягайте, mes enfants, — наказав Ейлвард, махнувши лівою рукою. — Ми їх навчимо розуму. Он вони тягнуть щити та мантелети. Тепер нам на думку полетять камінці — довго чекати не доведеться.
  
  
  Розділ XVI
  Як жовтий корабель бився
  з двома піратськими галеасами
  Усі три судна стрімко йшли на захід, англійське трималося ще попереду, але галеаси поступово наздоганяли його. Зліва чітко тяглася риса обрію без жодного вітрила. Острів уже лежав далеко позаду, схожий на хмару; перед ними був Сент-Олбенс-Хед, а в туманній далечіні — ледь видний Портленд. Алейн стояв біля румпеля; свіжий вітер перехоплював подих, різке зимове повітря пощипував щоки і тріпав його біляві кучері, що падали з-під шолома. Обличчя його розрум'янилося, очі блищали, бо кров сотень його предків — войовничих саксів — починала тікати швидше в жилах.
  - А що це? — здивувався він, коли чийсь шиплячий голос наче зашепотів йому просто у вуха.
  Рульовий посміхнувся і вказав ногою на стрілу, яка вп'ялася в борт, пущену з самострілу, важку, коротку стрілу. Тієї ж миті керманич, похитнувшись, упав на коліна, потім звалився на палубу і неживо завмер, а в його спині стирчало закривавлене перо іншої стріли. Коли Аллейн нахилився, щоб підняти його, повітря навколо вже було сповнене пронизливим свистом стріл, і юнак чув, як вони сипалися на палубу, наче яблука, коли яблуню трясуть.
  — Підніміть ще два щити на кормі, — спокійно наказав сер Найджел.
  — І іншу людину до румпелю! - крикнув шкіпер.
  — Дійте, Ейлварде, з вашими десятьма лучниками, — вів далі лицар. — А десять лучників сера Олівера нехай займуться генуезцем. Я поки що не маю наміру відкривати, якими силами ми можемо загрожувати їм.
  Десять лучників вишикувалися в ряд під початком Ейлварда, а молодим зброєносцям, які ще не розуміли про війну, було дуже корисно подивитися, який порядок і холоднокровність панують серед цих старих солдатів, як швидко віддаються накази і як одностайно — всі десять як одна людина — їх виконують. Товариші, приховані фальшбортами, відпускали на їхню адресу солоні жарти, критикували, давали поради:
  - Вище, Вот, вище!
  - Добре навалилися, Вілл!
  - Не забудь про вітер, Хел!
  Так бурмотів цей хор, а над ним співали тятиви, посвистували стріли і лунали короткі накази старшого лучника:
  - Підняти луки! Приціл! Стріляти всім разом!
  Тепер з ворожих судів діяли вже обидві балісти, але вони були так замасковані і прикриті, що, крім тієї миті, коли вони стріляли, їх неможливо було виявити. Над головами лучників пролетіла величезна коричнева брила, пущена з генуезця, і поринула у хвилю. Інша, з нормандця, вп'ялася в шафу, проломила в трюмі спину одного з коней і пробила собі дорогу крізь борт корабля. Дві інші, що летіли одночасно, прорвали велику дірку у св. Христофоре, зображеному на вітрилі, і знесли з півбака трьох людей сера Олівера. Старший шкіпер з засмученим виглядом глянув на лицаря.
  — Вони зберігають ту саму відстань, — сказав він. — Наші лучники стріляють чудово, тож ті не підуть на зближення. Але як нам захиститись від каміння?
  — Мені здається, я можу їх обдурити, — бадьоро відповів лицар і віддав лучникам якийсь наказ.
  Тієї ж миті п'ятеро з них підняли руки вгору і кинулися ниць на палубу. Одного вже вразила стріла, тож на ногах залишилися лише четверо.
  - Це додасть їм сміливості, - сказав сер Найджел, розглядаючи галеаси, які повзли з обох боків, посуваючись з кожним неквапливим і розміреним помахом довгих весел; вода вирувала і пінилася під їхніми гострими носами.
  — Вони тримаються на відстані! - вигукнув Хаутейн.
  — Тоді нехай ляжуть ще двоє, — наказав командир. - Цього вистачить, ma foi. Вони йдуть на нашу приманку, як пташенята в силі птахова. До зброї, солдати! Прапор уперед, і навколо нього зброєносці! Гей, на шафі, біля якір, будьте готові до кидка! Трубіть у труби, і нехай благословення боже допоможе чесним людям перемогти.
  Не встиг він домовити, як з обох галеасів долинув рев голосів і дріб барабанів, а вода піднялася фонтанами від ударів сотні весел. Пірати налетіли праворуч і ліворуч, борти та ванти були чорні від людей, зброя виблискувала. Тяжкими гронами нависли нападники над напівбаком: білі обличчя, смагляві обличчя, жовті, чорні, світловолосі жителі півночі, засмаглі італійці, жорстокі розбійники-левантійці і палкі маври з варварських країн — люди всіх відтінків і з усіх кінців землі, об'єднані тільки землі, об'єднані тільки землі.
  Притершись з обох боків і поклавши весла вздовж бортів, щоб вони не зламалися, пірати з жахливим винням і криками ринули, як потік, на беззахисне торгове судно.
  Але ще лютіше і пронизливіше заволали вони, коли з безмовної тіні фальшбортів раптом піднялися довгі шеренги англійських лучників і стріли, свистячи, смертельною хмарою врізалися в натовп на палубах піратських суден. З більш високих частин корабля стріляли стрільці прямо вниз, в ряди ворогів, що стояли так близько, що стріла могла пробити кольчугу або щит з твердого дерева, будь він хоч завтовшки в дюйм. На мить Аллейн побачив, що корму галеасу покрили люди, що біжать, махають руками з переляканими обличчями, а наступної миті це було вже криваве місиво, трупи лежали купами, живі ховалися за вбитих, шукаючи захисту від вихоро смерті, що раптово обрушився на них. Матроси, яких вибрав для цього завдання сер Найджел, закинули якорі за борти галеасів, і, таким чином, усі три судна, зчеплені між собою залізною силою, грузно рухалися вперед морськими валами.
  І тепер спалахнув відчайдушний і смертельний бій, один із тисячі подібних боїв, які не описані жодним істориком і не оспівані жодним поетом. Протягом кількох століть у всіх цих південних водах безіменні люди билися в безіменних місцях, і їх єдиною пам'яткою ставала безпека узбереж і нерозграбовані селища.
  Лучникам поступово вдалося очистити палуби галеасів, але з обох піратських суден розбійники кинулися на шафу англійського судна, де матроси і частина лучників зазнавали невдачі і змішалися зі своїми ворогами настільки, що товариші не могли стріляти, щоб їх захистити. Запанував дикий хаос, у якому сокири та мечі піднімалися і опускалися, а англійці, нормандці та італійці ковзали та спотикалися, борючись на палубі, заваленій трупами та ослизлій від крові. Удари, крики поранених, короткі рішучі вигуки британців і люте гикання розбійників зливались у оглушливий шум, а бурхливе дихання людей здіймалося в зимове повітря, немов сморід розпеченої печі. Велетень Чорна Голова, що височів над своїми товаришами і одягнений з голови до ніг у непроникні лати, повів свою команду, розмахуючи величезною палицею, якою він кидав на палубу будь-якої людини, що наближалася до нього. На іншому боці Борода-лопатою, по зростанню гном, але широкоплечий і надзвичайно довгорукий, майже пробився до щогли. моряки, що знаходилися між цими двома грізними противниками, виявилися поступово настільки притиснутими один до одного, що вже стояли спина до спини біля підстави щогли, а розбійники з обох боків нападали на них.
  Але тут прийшла допомога. Сер Олівер Баттестхорн зі своїми ратниками спустився з півбака, а сер Найджел і три його зброєносці. Чорний Саймон, Ейлвард, Хордл Джон, і ще зо два десятки воїнів поспішили на виручку з корми і кинулися в саму гущу бою. Алейн, виконуючи свій обов'язок, не спускав очей зі свого лицаря і просувався вперед, слідуючи за ним по п'ятах. Багато чув він розповідей про мистецтво і спритність, з якими сер Найджел володіє всіма видами лицарської зброї, але все це було ніщо в порівнянні зі швидкістю і холоднокровністю, якими насправді мала ця людина. Здавалося, в ньому сидить сам диявол: то він був тут, то там, то колов, то рубав, підставляв щит під удари, відбивав їх мечем, нахилявся, ухиляючись від сокири, перестрибував через кінець меча, і все з такою навіженою стрімкістю, що супротивник, який намірився завдати йому удару, не встигав цього зробити, бо лицар вже опинявся за шість кроків від нього. Три пірати впали від його руки, і він поранив Бороду-лопатою в шию, коли велетень нормандець стрибнув на нього збоку, бажаючи розтрощити його своєю смертоносною палицею; сер Найджел нахилився, щоб уникнути удару, і в ту ж секунду ухилився від випаду генуезця, але його нога послизнулася в калюжі крові, і він важко впав додолу. Алейн кинувся назустріч нормандцю, проте той вибив у нього кийком меч із рук, і від другого удару потужної зброї юнак теж упав. Не встиг, проте, ватажок піратів завдати третього удару, як Хордл Джон залізною рукою стиснув його кисть, і розбійник раптом відчув себе у владі людини сильнішої, ніж він сам. Яростно намагався велетень вирвати руку з палицею, але Хордл Джон повільно став заводити цю руку йому за спину, поки з різким тріском, як палиця, що зламалася, ця рука мляво не повисла і палиця не вивалилася з знесилених пальців. Даремно намагався він підняти палицю іншою рукою. Противник все нижче і нижче гнув його назад, і нарешті з ревом сказу і болю нормандець розтягнувся на весь зріст уздовж борту, а спалах ножа у самого забрав попередив його, що розправа буде швидкою, якщо він хоч поворухнеться.
  Втративши свого ватажка, налякані та приголомшені нормандці відступили і через фальшборти бігли до себе на галеас, стрибаючи одразу десятками на його палубу. Але якір усе ще утримував судно своїми пазурами, і сер Олівер із п'ятдесятьма людьми переслідував їх. Знову очистилося місце, і лучники могли знову взятися за свої луки, а з рею англійського корабля полетіли величезні камені і з гуркотом і тріском почали падати посеред розбійників, що тікають. То там, то тут вони з лютими криками і прокльонами пірнали під вітрило, присідали, забивалися в куток, немов кролики, коли на них полюють тхори, так само безпорадно і без надії на порятунок. Це були суворі дні, і якщо чесний солдат, надто бідний для сплати викупу, не міг сподіватися, що його пощадять на полі бою, то якого жалю могли чекати пірати, ці вороги людського роду, захоплені на місці злочину, коли докази їхніх злочинів ще похитувалися. на нок-реях!
  Однак по іншому борту бій прийняв новий і дивний оборот. Борода-лопатою та його люди повільно відступали — їх дуже тіснили сер Найджел, Ейлвард, Чорний Саймон та охорона, що стояла на кормі. Крок за кроком відходив італієць, з кожної щілини в його обладунках текла кров, його щит був розколотий, гребінь шолома зрізаний, він уже не міг говорити, а тільки хрипів і задихався. І все-таки він чинив опір ворогові з неприборканою відвагою, кидався вперед, відскакував, його нога ступала впевнено і рука була тверда, він діяв з такою рішучістю, немов готовий був вразити трьох одразу. Відтіснений назад на палубу власного судна і переслідуваний десятком англійців, він відірвався від них, швидко пробіг палубу, знову перескочив на англійський корабель, обрубав мотузку, яка тримала якір, і за мить знову був серед своїх лучників. У той же час генуезькі матроси вдарили веслами в борт англійського судна, і між обома суднами з'явилася смуга води, що швидко розширювалася.
  — Клянусь святим Георгієм, — вигукнув Форд, — ми відрізані від сера Найджела.
  - Він зник! — задихаючись, промовив Терлейк. — Швидше за ним!
  І обидва юнаки стрибнули щосили, намагаючись потрапити на галеас. Форд торкнувся ногами краю фальшборту, схопився за канат і підтягнувся на палубу. Але Терлейк упав невдало, просто серед весел, і вони відкинули його в море. Алейн, хитаючись, уже мав намір наслідувати приклад своїх товаришів, але Хордл Джон вчепився йому в пояс і відтяг від борту.
  — Та ти на ногах не стоїш, хлопче, куди тобі стрибати! - сказав Джон. - Подивися, у тебе кров капає з-під шолома.
  — Моє місце поряд із прапором! — крикнув Аллейн, марно намагаючись вирватися з його рук.
  — Почекай тут, друже. Ти тільки на крилах перелетів би зараз до сера Найджела.
  І справді, судна вже настільки відійшли один від одного, що генуезець міг дати веслам повний розмах, і пірати швидко віддалялися від англійського корабля.
  - Господи боже мій, чудовий бій! — вигукнув Великий Джон, сплеснувши руками. - Вони очистили корму і пострибали на шафу. Чудовий удар, мілорд, чудовий удар, Ейлвард. Подивіться на Чорного Саймона, як він шаленіє серед матросів! Але Борода-лопатою — сміливий воїн. Він збирає своїх людей на півбаку. Ось він убив лучника! Ого! Мілорд напав на нього. Дивися Аллейн! Яке там звалище і як блищать мечі!
  - Боже! Сер Найджел упав! — вигукнув зброєносець.
  — Знову схопився! - проревів Джон. — Це лише хибний випад! Він тягне Бороду назад. Відтягує убік. Ах, матір божа, він проколов його мечем! Вони просять пощади. Падає червоний хрест, Саймон піднімає прапор із червоними трояндами.
  Смерть ватажка справді зламала опір генуезців. Серед грому радісних кликів, що пролунали і на жовтому кораблі і на галеасах, роздвоєний прапор піднявся на півбаку, і коли раби-гребці впізнали волю своїх нових господарів, судно повернуло і повільно пішло назад.
  Обидва лицарі знову піднялися на свій корабель, і після того, як абордажні гаки були скинуті, всі три судна вишикувалися в ряд. Серед вихору та гуркоту бою Аллейн чув голос Гудвіна Хаутейна, старшого шкіпера, який раз у раз повторював: «Тягни носовий швартів, трави шкіти!» — і його вражало, з якою спритністю та швидкістю закривавлені матроси переривали бій, кидалися до снастей і поверталися назад. Тепер ніс корабля був повернутий у бік Франції, шкіпер ходив палубою, і це був знову мирний моряк.
  - У корабля прикрі пошкодження, сер Найджел, - сказав він. — Пробоїна — два елли в поперечнику, вітрило розірвано посередині, і крізь лахміття просвічує щогла, як лисина ченця. Я правду не знаю, що сказати моєму господареві Уізертону, коли знову побачу Ітчен.
  — Клянусь апостолом! Було б дуже погано, якби ми підвели вас через сьогоднішню справу, — озвався сер Найджел. — Ви приведете в Ітчен ці галеаси, і нехай Візертон продасть їх, з отриманих грошей відшкодує свій збиток, а решта нехай збереже до нашого повернення додому, коли кожен отримає свою частку. Я дав обітницю Пресвятій Діві поставити їй статую зі срібла в п'ятнадцять дюймів заввишки в монастирській каплиці за те, що їй завгодно було послати мені зустріч із цим Бородою-лопатою... Бо він, наскільки я можу судити, був дуже відважною і мужньою людиною. А що з тобою, Едріксоне?
  - Та нічого, гідний лорде, - відповів Аллейн.
  Він зняв свій шолом, який тріснув від кийка нормандця. Але тут він відчув, що голова в нього закружляла, він упав на палубу, з рота та з носа ринула кров.
  - Він може померти, - сказав лицар, нахиляючись над юнаком і проводячи рукою по його волоссю. — Я вже втратив сьогодні дуже хороброго та вірного зброєносця. І боюсь, що втрачу другого. Скільки людей нині впало?
  — Я підрахував розпізнавальні значки, — озвався Ейлвард, який повернувся на корабель разом із сером Найджелом. — Семеро вінчестерців, одинадцять матросів, ваш зброєносець Терлейк та дев'ять лучників.
  - А в тих?
  — Усі вбиті, крім лицаря-нормандця, він стоїть позаду вас. Що накажете з ним зробити?
  — Він має висіти на власному нок-реї. Я в цьому заприсягся, і це має бути виконано.
  Піратський ватажок стояв біля борту, його руки були скручені мотузкою, і два дужих лучника стерегли його. Почувши сказане сером Найджелом, він різко здригнувся, і його смагляве обличчя вкрилося смертельною блідістю.
  - Як, сер лицар? — вигукнув він ламаною англійською мовою. - Que dites-vous [139] … Повісити, la mort du chien [140] ? Повісити!
  - Я дав обітницю, - рішуче відповів, сер Найджел. — Наскільки мені стало відомо, ви не замислюючись вішали інших?
  — Так, мужики, всякий зброд! - закричав той. — Така смерть саме для них. Але для сеньйора д'Анделіс, у чиїх жилах тече кров королів!
  Сер Найджел круто відвернувся, два матроси накинули на шию пірата петлю. Але тільки-но петля доторкнулася до нього, як він розірвав на собі мотузки, одного з лучників шпурнув додолу, іншого обхопив за пояс і разом з ним стрибнув у море.
  — Присягаюсь ефесом, йому кришка! - вигукнув Ейлвард, кидаючись до борту. — Вони обидва каменем пішли на дно.
  — Дуже цьому радий, — відповів сер Найджел, — бо хоч відпустити його я не міг, коли дав обітницю, але він поводився як дуже порядний і добродушний джентльмен.
  
  
  Розділ XVII
  Як жовтий корабель пройшов через риф Жиронди
  Протягом двох днів жовте судно, яке підганяли північно-східний вітер, швидко бігло вперед, і на світанку третього дня туманні обриси гір Вессана з'явилися на сяючому горизонті. В середині дня раптово полив дощ, бриз упав, але до ночі повітря знову посвіжіло, і Гудвін Хаутейн змінив напрямок судна і повернув на південь. Вранці вони пройшли Бель-Іль і потрапили до гущавини вантажних суден, що поверталися з Гієні. Сер Найджел Лорінг і сер Олівер Баттестхорн одразу вивісили на борту свої герби і розгорнули прапори, як було в звичаї, чекаючи з найжвавішим інтересом знаків у відповідь, які повідомили б імена лицарів, змушених через хворобу або рани покинути Принца за таких критичних обставин.
  Того ж вечора на заході залягла велика сірувато-коричнева хмара, і Гудвіна Хаутейна охопила глибока тривога, бо третина його команди була перебита, половина тих, що залишилися живими, знаходилася на галеасах, а на пошкодженому кораблі важко було витримати такий шторм, який налітає часом у цих. краях. Всю ніч вітер дмухав різко і рвучко, нахиляючи судно так сильно, що врешті-решт вода з підвітряного боку потекла струмками через фальшборти. Так як вітер все свіжів, то вранці рей спустили до половини щогли. Алейн все ще почував себе дуже хворим і слабким, голова в нього ще ніла від отриманого удару, але він виповз на палубу. Хоча її заливали хвилі і вона раз у раз кренилася, тут було все ж таки краще, ніж у схожому на в'язницю трюмі, де стояв безперервний шум і бігали щури. А на палубі, вчепившись у міцні фали, він здивовано дивився на довгі ряди чорних хвиль, з піни, що здіймалася над кожною грядою: вони без кінця котилися і котилися з невичерпного заходу. Величе похмура хмара в мертвенно-білих плямах затягла над морем увесь західний обрій, а попереду ніби звивалися два довгі рвані прапори.
  Далеко позаду ледве повзли два галеаси, то опускаючись між валами так глибоко, що їхні реї опинялися на одному рівні з гребенем, то злітаючи знову судорожними ривками, тож кожен канат і кожна поперечина виразно виділялися на тлі хмар. Зліва низовина йшла в густий туман, місцями в ньому проступали темніші контури пагорбів на мисах. Франція! Очі Аллейна заблищали, коли він побачив ці береги. Франція! Саме слово це звучало для англійського юнака як поклик сигнальної труби. Країна, де проливали кров отці, батьківщина лицарства та лицарських подвигів, країна відважних кавалерів, люб'язних жінок, царських будівель, країна мудреців, чепурунів та святих! Там вона простиралася, така безмовна і сіра, вітчизна діянь шляхетних і діянь ганебних, театр, на сцені якого може прославитися нове ім'я або бути зганьблене старе. Юнак підніс до губ зім'ятий шарф, що зберігався у нього на грудях, і прошепотів обітницю, що якщо доблесть і добра воля можуть підняти його до його дами, то лише смерть завадить йому в цьому. Він був думками все ще в лісах Мінстеда і в старій збройовій замку Туінхем, коли хрипкий голос старшого шкіпера знову повернув його думки до Біскайської затоки.
  — Слово честі, сер, — сказав він, — у вас обличчя витяглося, як у чорта на хрестинах, і не дивно: адже я почав плавати, коли був ростом ось такий, і все ж не бачив більш вірних ознак поганої ночі.
  — Та ні, я думав про інше, — озвався зброєносець.
  — І отож кожен, — вигукнув шкіпер ображено. — Нехай, мовляв, про це піклуються моряки! Це справа шкіпера! Доручіть все Хаутейну! Ніколи на мене не звалювалося стільки турбот, відколи я вперше привів судно з парламентарями до західних воріт Саутгемптона.
  — А що ж сталося? — спитав Аллейн, бо слова шкіпера були сповнені тривоги, як і погода.
  - Що трапилося? Але ж у мене тут залишилася лише половина моїх матросів, до того ж пробоїна в судні від цього чортового каменю, — у неї пролізе купчиха з Нортгема. Поки ми йдемо одним галсом, ще нічого, а як бути, коли галс доведеться змінити? Та нас заллє солоною водою, і ми будемо в ній, як оселедці в розсолі.
  — А що говорить з цього приводу сер Найджел?
  — Він там унизу, розбирає герб дядька його матері. «Не лізьте до мене з такими дрібницями!» — ось усе, що я добився від нього. А потім сер Олівер. «Піджарте, — каже, — ці оселедці в олії і зробіть гасконську підливу», — та ще й вилаяв мене за те, що я не кухар. «Ну й ну, — подумав я, — капітан поганий, матрос добрий», — і пішов до лучників. На жаль та ах! Там справа виявилася ще гіршою.
  — Що ж вони вам не допомогли?
  - Ні, вони сиділи один проти одного за столом, той, кого звати Ейлвард, і цей рудий велетень, який зламав руку нормандцю, і чорнявий такий, з Норіджа, і десятка два інших; вони кидали кістки на рукавицю одного лучника через брак ящика. "Судно навряд чи довго протримається, панове", - заявив я. «Ну, це вже твоя турбота, стара свиняча голова!» — кричить чорнявий нахабник. "Le diable t'emporte!" [141] - Каже Ейлвард. «П'ятірка та четвірка — у мене більше!» — закричав рудий велетень, а голос у нього — наче ляскає вітрило. Послухайте самі, сер, і скажіть, хіба я не правий?
  Покриваючи виття шторму та скрип судна, з півбака долинув вибух лайки та басовитий регіт гравців.
  — Чи можу я допомогти? - Запитав Аллейн. — Скажіть, що треба зробити, і все, на що годяться мої руки, буде зроблено.
  — Ні, ні, я бачу, голова у вас ще тремтить, і думаю, вам погано довелося б, якби вас не захистив шолом. Все, що можна було зробити, вже зроблено, ми заклали пробоїну парусиною і перев'язали мотузками ззовні та зсередини. Але коли ми змінюватимемо курс, наше життя залежатиме від того, чи не відкриється знову текти. Дивіться, як крізь туман насувається смуга берега! Ми повинні повернути на відстані потрійного польоту стріли звідси, бо ми можемо напоротися днищем на камінь. Ну, слава святому Христофору! Ось і сер Найджел, з ним я можу порадитись.
  — Прошу тебе пробачити мені, — сказав лицар, пробираючись уздовж фальшборту. — Я б, звичайно, не преминув бути люб'язним з гідною людиною, але я був поглиблений у обмірковування досить важливої справи, щодо якої мені хотілося б почути і твою думку, Аллейн. Йдеться про поділ або хоча б про зміни в гербі мого дядька сера Джона Лейтона зі Шропшира, який узяв за дружину вдову сера Генрі Оглендера з Нанвелла. Цей випадок гаряче обговорювався серед придворних. А як у вас справи, шкіпер?
  — Дуже неважливо, гідний лорде. Корабель повинен зараз повернути на інший галс, а я не знаю, як зробити, щоб вода не проникла до нього.
  — Ідіть і покличте сера Олівера! - сказав сер Найджел; але товстий лицар уже йшов слизькою палубою, широко розставляючи ноги.
  — Клянусь душею, пане шкіпере, тут лусне всяке терпіння! — гнівно заволав він. — Якщо це ваше судно має стрибати, як клоун на ярмарку, то прошу вас переправити мене на один із галеасів. Щойно я сів, бажаючи випити флягу мальвазії і з'їсти солоної свинини, як звик у цей час, і раптом поштовх — і вино обливає мені ноги, фляга падає на мої коліна, я нахиляюся, щоб підхопити її, і знову проклятий поштовх, і свинина мало не прилипає до моєї потилиці. Тут два мої пажі, перебігаючи від борту до борту, погналися за нею, наче два мисливські пси за зайченям. Ніколи жива свиня не стрибала з такою легкістю... Але ви посилали за мною, сер Найджел?
  — Я хотів порадитися з вами, сер Олівер, бо шкіпер Хаутейн побоюється, що коли ми повертатимемо, ця пробоїна в борту може загрожувати нам небезпекою.
  — Ну, так не повертайте, — відповів сер Олівер. — А тепер мені треба повернутися і подивитися, як мої хлопчики впоралися зі свининою.
  - Та ні, - вигукнув шкіпер, - не так це просто! Якщо ми не повернемо, то за годину наскочимо на каміння.
  - Тоді повертайте, - сказав сер Олівер. — Ось моя порада; а тепер, сер Найджел, я, здається, помру з...
  Цієї хвилини два матроси, що стояли на півбаку, злякано заволали, тицяючи в повітря вказівними пальцями:
  — Скелі прямо перед нами!
  З черева величезної чорної хвилі, менше ніж за сто кроків від них висовувалася зубчаста коричнева брила, вона плювалася піною, немов присівши чудовисько, а повітря було сповнене загрозливим громом і ревом валів, що билися об неї.
  - Живо! Живо! — крикнув Хаутейн, навалюючись на довгу жердину, яка служила румпелем. - Рубі фал! Повертай крутіше до вітру.
  Над головою в них ковзнуло товсте рангоутне дерево, судно здригнулося і захиталося на відстані п'яти копій від бурунів.
  - Воно не може відійти! — знову крикнув Хаутейн, переводячи погляд із вітрил на шиплячу облямівку піни. — Хай допоможуть нам святий Юліан і тричі святий Христофор!
  — Якщо небезпека така велика, сер Олівер, — сказав сер Найджел, — то було б доречно і цілком по-лицарськи підняти наші прапори. Прошу тебе, Едріксоне, накажи носію мого прапора, щоб він виніс мій прапор.
  — І хай трубять сигнал! - вигукнув сер Олівер. - In manus, tuas, Domine! [142] Мій покровитель - Яків з Компостелли, і я даю обітницю здійснити паломництво до його раку і на його честь обіцяю щороку в день його пам'яті з'їдати коропа. Але, Боже мій, як ревуть хвилі! Наші справи тепер кращі, пане шкіпер?
  — Нас зносить, зносить, — вигукнув шкіпер. — О пресвята матір божа, спаси!
  У цей час корабель заскреготів об край рифу, і від шафи до корми, скручуючись, відскочила дерев'яна планка, зірвана гострим виступом скелі. Тієї ж миті судно лягло на інший борт, вітрило наповнилося вітром, і під радісні вигуки матросів і лучників корабель рушив у відкрите море.
  — Хвала пресвятій Діві! — вигукнув шкіпер, витираючи спітніле чоло. — За це вже буде дзвін, і свічку поставлю, коли знову побачу Саутгемптонські води. Веселе, дітлахи! Спритніше натягуйте булінь!
  — Клянуся спасінням душі, я віддав би перевагу сухій смерті, — сказав сер Олівер. — Хоча, Mort Dieu [143] , я з'їв стільки риби, що, справедливо, риби мали б з'їсти мене. А тепер мені час повернутися до каюти, бо там чекають на мене надзвичайно важливі справи.
  - Ні, сер Олівер, краще залишайтеся з нами, і нехай буде на увазі ваш прапор, - заперечив сер Найджел, - якщо я не помиляюся, одну небезпеку тільки змінила інша.
  - Шановний шкіпер Хаутейн, - крикнув боцман, підбігаючи ззаду, - вода швидко наповнює судно! Хвилі вибили вітрило, яким ми намагалися заробити пробоїну.
  Шкіпер не встиг домовити, а матроси вже висипали на корму і на півбак, тікаючи від потоку води, що увірвався в широку пробоїну. Заглушаючи виття вітру і плескіт води, долинуло пронизливе іржання коней, що нагадувало людські крики, і побачили, що вода піднімається навколо них.
  - Затримайте воду зовні! — наказав Хаутейн, хапаючи за край мокре вітрило, яким було закрито пробоїну. — Живо, дітлахи, чи нам кінець!
  Вони швидко прив'язали мотузки до кутів вітрила, а потім, кинувшись уперед, до носа, завели їх під кіль і притиснули вітрило до пробоїни, так що він прикрив її. Ця перешкода затримала бурхливий напір води, але все одно вона рясно просочувалася з усіх боків. Біля бортів вода доходила коням вище за черево, а посередині ледве можна було дістати дно семифутовим списом. Судно тепер сиділо дуже низько, і хвилі вільно перекочувалися через фальшборт з вітряного боку.
  — Боюся, що ми навряд чи зможемо йти цим галсом, — заявив шкіпер, — а інший кине нас на скелі.
  — А може, нам прибрати вітрила і почекати, поки погода погодиться? - Запропонував сер Найджел.
  — Ні, нас все одно зноситиме на скелі. Тридцять років я плаваю, але жодного разу не потрапляв у таку переробку. І все ж таки наша доля в руках святих угодників.
  - А з них, - вигукнув сер Олівер, - я дивлюся з особливою надією на святого Якова Компостеллського, який був уже сьогодні до нас прихильний і кому я обіцяю в день його пам'яті з'їдати не одного, а двох коропів, якщо він вдруге визволить нас.
  Розбитий корабель йшов у відрите море, і берег уже здавався стертою межею. Два смутні силуети вдалині — це були галеаси; їх хитали і жбурляли високі вали Атлантики. Хаутейн уважно глянув у їхній бік.
  — Якби вони були ближче, ми могли б врятуватися на них, навіть якби корабель затонув. Я зробив усе, що тільки може зробити гарний шкіпер, і ви це підтвердите моєму господареві в Саутгемптоні, гідному Уізертону. Добре, якби ви зняли плащ і ножні лати, сер Найджел, а то, присягаюся чорним хрестом, як би нам не довелося пуститися вплав.
  — Ні, — відповів маленький лицар, — навряд чи личить лицарю знімати свої обладунки через порив вітру чи якусь калюжу. Я вважав би за краще, щоб мій загін зібрався тут, на кормі довкола мене, і ми разом приймемо те, що панові завгодно послати нам. Але certes, хоча зір у мене аж ніяк не найкращий, я вже не вперше бачу той мис ліворуч.
  Шкіпер з-під долоні пильно вдивлявся вдалину крізь бризки й туман. Раптом він підняв руки і радісно вигукнув:
  - Це ж коса Ла-Трамблад! Я не думав, що ми вже дійшли до Олерона. Перед нами Жиронда, а коли ми пройдемо рифи і опинимося під захистом Турде-Кордуан, ми можемо бути спокійними. Повертайте ще раз, хлопці.
  Вітрило ще раз повернулося, і корабель, розбитий і поранений, сповнений води, немов шкутильгаючи, попрямував у бажану бухту. Гирло благородної річки було позначено з півночі крутим мисом, з півдня — довгою мілиною, а посередині лежав острів, утворений наносним піском, весь сполосований і обвитий піною валів. Лінія хвиль показувала, де небезпечні рифи, про які навіть у ясний день і за чудової погоди розбивав собі днище не один великий корабель.
  — Там є прохід, — сказав шкіпер, — мені показав його власний лоцман Принца. Зауважте собі дерево на березі і погляньте на вежу, яка височіє за ним. Якщо тримати їх на одній лінії, хоча б зараз, можна пройти, незважаючи на те, що наше судно сидить у воді на добрих два елла глибше, ніж коли воно вийшло.
  - Бог нехай допоможе вам, добрий шкіпер! - вигукнув сер Олівер. — Двічі врятувалися ми від загибелі, і я втретє довіряю себе благословенному Якову Компостеллському і даю обітницю.
  - Ну ні, старий друже, - прошепотів сер Найджел, - ви ще навлечете на нас біду цими своїми обітницями, які не в змозі виконати жодна людина. Хіба я вже не чув вашої обіцянки з'їсти в один день двох коропів, а тепер ви маєте намір ризикнути ще й третім?
  — Прошу вас наказати загону лягти! — крикнув Хаутейн, який взявся за румпель і напружено дивився довкола. — За три хвилини ми або загинемо, або будемо врятовані.
  Лучники та матроси лягли на палубу плазом, чекаючи в глибокому мовчанні, що їм принесе доля. Хаутейн низько схилився над румпелем, він сів навпочіпки, щоб заглянути під вітрило, що роздмухується. Сер Олівер і сер Найджел стояли, схрестивши руки обличчям до корми. І ось величезне судно пірнуло у вузький прохід, у цю браму, що вела до порятунку. Біля обох бортів ревли хвилі. Просто попереду маленька чорна вирва води показувала курс, взятий лоцманом. Знизу долинуло глухе дряпання, корабель здригнувся, затрясся спочатку шафою, потім кормою, а за ним похмуро ревли хвилі. Нирнувши, жовте судно пройшло рифи і швидко ковзало по широкому і спокійному лиману Жирони.
  
  
  Розділ XVIII
  Як сер Найджел Лорінг посадив собі мушку на око
  У п'ятницю вранці двадцять восьмого листопада за два дні до свята св. Андрія, жовтий корабель і два полонених галеаси після втомливого плавання Жирондою і Гаронною нарешті кинули якір проти прекрасного міста Бордо. Перегнувшись через фальшборт, Аллейн з подивом і захопленням милувався лісом щоглів, зграями човнів, що знов по широкому вигину річки, і містом у формі сірого півмісяця, що розкинулося з усіма своїми дзвіницями та вежами на західному березі. Ніколи за все своє тихе життя не бачив він такого великого міста, та й не могло жодне місто у всій Англії, крім Лондона, зрівнятися з ним розмірами та багатством. Сюди прибували товари з усіх мальовничих місцевостей, розташованих уздовж Гаронни і Дордоні, сукна з півдня, шкіри з Гієні, вина з Медока, і їх відправляли далі — Гулль, Ексетер, Дартмут, Брістоль і Честер в обмін на англійську вовну та англійську овчину. Тут жили також ті знамениті плавильники та зварювальники, завдяки яким бордоська сталь прославилася як найнадійніша у світі: вона була непробивна ні для списа, ні для меча, тим самим зберігаючи дороге життя її власникам. Алейну було видно дим горнів, що піднімався в чисте ранкове повітря. Шторм затих і змінився легким бризом, він доносив до його слуху протяжні заклики рогу, що лунали з давніх фортечних валів.
  - Hola, mon petit! — мовив Ейлвард, наближаючись до місця, де стояв юнак. — Ти ж тепер зброєносець і, мабуть, заслужиш золоті шпори, а я, як і раніше, командир лучників і командиром залишусь. І навіть не наважуюся говорити з тобою так само вільно, як коли ми йшли поруч повз Віверлі-Чейз, хіба що я можу бути тепер твоїм провідником, бо насправді знаю кожен дім у цьому Бордо, як чернець — свої чотки.
  - Ні, Ейлвард, - відповів Аллейн, кладучи руку на рукав його поношеної куртки, - ви не можете вважати мене таким низьким, я не відвернуся від старого друга тільки тому, що мені в житті трохи пощастило. І, на мою думку, з вашого боку недобре так думати про мене.
  — Та ні, mon gar, це був лише пробний постріл, щоб дізнатися, чи той самий дме вітер, хоча я просто негідник, що міг у цьому засумніватися.
  — Коли б я не зустрів вас, Ейлвард, у Ліндхерстському готелі, хто знає, де я був би тепер! І, мабуть, не потрапив би в замок Туїнхем, не став би зброєносцем сера Найджела, не зустрів би…
  Він раптом замовк і спалахнув до коріння волосся, проте лучник був надто зайнятий власними думками, щоб помітити збентеження свого молодого друга.
  — Гарний був готель, цей «Строкатий кібчик», — зауважив він. — Клянуся моїми десятьма пальцями, коли я повішу свій лук на цвях і зміню кольчугу на домашній каптан, мабуть, найкраще буде, якщо я візьму і господиню та її справу.
  — А я думав, — відповів Аллейн, — що ви заручені з кимось у Крайстчерчі.
  - З трьома, - відповів Ейлвард, - з трьома. Але до Крайстчерча я, швидше за все, не повернуся. Можливо, мені в Хампширі доведеться працювати гарячіше, ніж я коли-небудь виконував у Гасконі. Однак зверни увагу на ту струнку башту в центрі міста, осторонь річки, на її верхівці майорить широкий стяг. Подивися, як освітлює його сонце, що сходить, і як у його світлі блищить золотий лев. Це прапор короля Англії, перетнутий зв'язкою Принца. Там Принц і стоїть, в абатстві св. Андрія, там і двір свій тримає всі ці останні роки. Там і собор того ж святого, і місто знаходиться під його особливим заступництвом.
  — А що то за сіра вежа зліва?
  — Це храм архангела Михаїла, ото справа, храм святого Ремі. Там же ти бачиш над нефом дзвіниці Сен-Круа та Пей-Берлан. Зверніть увагу на потужний вал з трьома воротами на річку і ще шістнадцятьма з боку суші.
  — А чому, скажіть мені, добрий Ейлвард, із міста долинає так багато музики? Мені здається, я чую сотню труб, що зливаються в єдиному хорі.
  — Нічого дивного тут немає, якщо вся знати Англії та Гасконі знаходиться в цих стінах, і кожен бажає, щоб його трубач трубив так само голосно, як і сусідній, інакше можуть подумати, що його гідність принижена. Ma foi! Вони зчинили такий шум, наче ціла шотландська армія, коли кожен солдат, набивши пузо коржами, цілу ніч дудить на волинці. Бачиш, уздовж усього берега пажі поять коней, а там он, за містом, вони гасають галопом по рівнині. Для кожного з цих коней, якщо він належить лицарю, у місті є стійло, бо, як я дізнався, ратники та лучники вже пішли вперед у Дакс.
  - Я гадаю, Ейлвард, - сказав сер Найджел, що з'явився на палубі, - що загін готовий до висадки. Іди скажи їм: за годину човна буду подані.
  Лучник вітальним жестом підняв руку і поспішив виконувати доручення. Тим часом сер Олівер пішов за своїм побратимом-лицарем, і обидва почали разом ходити по кормі, - сер Найджел все в тому ж фіолетовому каптані і в береті, прикрашеному спереду рукавичкою леді Лорінг і кучерявим страусовим пером; що стосується лицаря-ласуна, то він був одягнений за останньою модою — пишні рукави, камзол, куртка, двокольорові штани та плащ оливкового кольору з червоною та зубчастою облямівкою. Пунцовий ковпак або капюшон з довгими кутами, що звисали на плечі, сидів на його чорнокудрій голові, а шкарпетки позолочених черевиків були загнуті догори a la poulaine [144] , ніби з великих пальців росли вусики, які могли б згодом обвити всю його масивну ногу.
  — Отже, сер Олівер, — сказав сер Найджел, дивлячись на берег блискучими очима. Он майорить прапор Принца, і добре поспішити на берег і виконати по відношенню до нього наш обов'язок покірності. Вже безліч човнів відходить від берега.
  — Біля західних воріт є гарний готель, він відомий своїми курчатами, тушкованими в прянощах, — зауважив сер Олівер. — Перш ніж з'явитися до Принца, ми можемо заморити черв'ячка, бо хоч за столами в нього весело і на них камчаті скатертини та срібло, сам він їдок поганий і не співчуває тим, хто їсть краще за нього.
  — Краще за нього?
  — Так, хто краще вміє поїсти, мій хлопчику. Не винюхувати зради там, де нічого подібного немає. Я бачив, як він усміхнувся своєю тихою усмішкою, коли вчетверте глянув на зброєносця, що різав м'ясо. А якщо бачиш, як він без кінця пережовує маленький шматочок їжі і тягне з кубка вино, на три чверті розбавлене водою, так соромно стає власного голоду. Все ж таки війна і слава по-своєму непогані речі, проте ними не наб'єш такий шлунок, як мій, так, що пояс тісний стане.
  — Як ти опишеш герб геть на тій галері, Аллейне? — спитав сер Найджел.
  — Срібне поле, на ньому зелений пояс із широкою зубчастою облямівкою червленню.
  - Це північний герб. Я бачив його в свиті Персі. Судячи з щитів, на борту кожного з цих суден є лицар чи барон. Як шкода, що в мене такий слабкий зір. А он той герб, зліва?
  — Срібло та блакит поперемінно — шість хвилястих поперечних смуг.
  — О, це герб уілтширських Стауртонів! А там, далі, я бачу червень і срібло Уорслеїв з Епалдерського, вони, як і я, Гампширської гілки. Прямо позаду нас — обручний хрест доблесного Вільяма Моліне, а поряд — червоні крокви норфолкських Вудхаусів та аннулети Месгрейвів із Вестморленду. Але присягаюся апостолом! Було б дуже дивно, якби така благородна компанія зібралася тут, не передбачаючи вчинити жодних військових дій. А ось і наш човен, сер Олівер, і мені здається, нам слід вирушити в абатство, надавши Хаутейну розпоряджатися розвантаженням на свій розсуд.
  Коней обох лицарів, а також зброєносців швидко спустили на широкий ліхтер, і їх доставили на берег майже одночасно зі своїми господарями. Сер Найджел, ступивши на землю, благоговійно схилив коліно і, вийнявши з-за пазухи маленьку чорну мушку, наліпив її на своє ліве око.
  — Нехай святий Георгій і пам'ять про мою солодку кохану піднесуть моє серце! - промовив він. — Даю обітницю не знімати цієї мушки з мого ока, поки не побачу країну Іспанію і не здійсню той подвиг, який можу. І в цьому я присягаюся хрестом мого меча та рукавичкою дами.
  - Ви мене справді переносите на двадцять років тому, Найджел, - зауважив сер Олівер, коли вони, сівши на коней, повільно поїхали через ворота, що виходили на річку. — Після Кадсана французи, мабуть, вирішили, що ми військо сліпих, бо навряд чи знайшовся хоч хтось, хто не заліпив одне око на знак великої любові та на честь своєї дами. І все-таки важко вам буде, тому що ви затемнюєте собі один бік, тоді як, навіть відкривши обидва очі, ледве можете відрізнити коня від мула. Насправді, мені здається, мій друже, що ви тут переступаєте межі розсудливості.
  — Сер Олівер Баттестхорн, — рішуче заявив маленький лицар. — Я хотів би, щоб ви зрозуміли мене: як я не сліпий, але я все ж таки дуже чітко бачу шлях честі, і я не жадаю, щоб на цьому шляху моїм провідником була інша людина.
  — Клянуся своєю душею, — вигукнув сер Олівер, — ви сьогодні їдки вранці, як сік незрілого винограду! Але я маю вас покинути і заїхати в «Золоту голову», бо помітив у дверях слугу зі стравою, від якої валила пара, яка мені, здається, видавала чудовий аромат.
  — Ну ні, — рішуче відповів сер Лорінг, кладучи руку на його коліно, — ми дуже давно знаємо один одного, Олівере, щоб сваритися, ніби два неприборкані пажі під час їх перших épreuves [145] . Ви спершу вирушите зі мною до Принца, а вже потім у готель; хоча я впевнений, що він дуже засмутився б, якби будь-який шляхетний кавалер віддав перевагу його столу за звичайну таверну. Але дивіться, здається, нам махає лорд Делевар? Ха, мій гідний лорде, нехай будуть з вами бог і мати божа! Он і сер Роберт Чені. Доброго ранку, Роберте! Дуже радий Вас бачити!
  Обидва лицарі поїхали поруч, а Форд і Аллейн разом з Джоном Норбері, зброєносцем сера Олівера, прямували дещо позаду — на відстані меча перед Чорним Саймоном та вінчестерським прапороносцем. Джон, худий, мовчазний хлопець, уже бував у цих місцях і тепер сидів на своєму коні, не повертаючи голови; але обидва молоді зброєносці з жадібною цікавістю дивилися праворуч і ліворуч, постійно хапаючи один одного за рукав, коли їхню увагу привертало щось для них незвичне.
  — Подивися, які багаті крамниці! - вигукнув Аллейн. — Дивись, яка в них виставлена благородна зброя, дорогоцінна тафта і — о, Форд, подивися, — он сидять писарі з чорнильними приладами та сувоями пергаменту, білими, як монастирська білизна. Ти бачив щось подібне?
  — Ну ні, друже, у Чіпсайді є кращі лавки, — заперечив Форд, якого батько одного разу взяв із собою до Лондона з нагоди якогось лицарського турніру. — Я бачив там одного срібних справ майстра, тож на його товар можна було б купити все, що є по обидва боки цієї вулиці. Але зверни увагу, Аллейн, на ті будинки, як виступають їхні верхні частини. І в кожному вікні виставлені герби зі щитами, а на дахах прапора.
  - А церкви! - вигукнув Аллейн. — Монастир у Крайстчерчі — благородна будівля, але він здається холодною й голою порівняно з будь-якою з цих, з їхнім орнаментом, різьбленням і прикрасами: ніби кам'яний плющ, що гігантсько розрісся, перекинувся, жваво звиваючись, через стіни.
  — А послухай людську говірку! - Сказав Форд. - Які шиплячі і клацаючі звуки! Дивуюся, що в них не вистачає міркування навчитися говорити англійською, якщо вони тепер під владою англійського короля. Клянусь Річардом Хамполським! Серед жінок трапляються гарні лички! Подивися на цю дівчинку з коричневим шарфом! Фу, Аллейн, ти волієш дивитися на мертве каміння, а не на живе тіло?
  Не дивно, що багатство і розкіш не лише церков і крамниць, а й кожного житлового будинку вражали уяву молодих зброєносців. Місто було зараз у розквіті свого добробуту. Крім жвавої торгівлі, існували ще причини, що у своєму поєднанні давали йому багатство. Війна, що принесла з собою стільки містам руйнування, пішла Бордо лише на користь. І в той час, як його французькі побратими занепадали, це місто процвітало, бо сюди люди приїжджали з півночі, сходу і півдня, щоб продати награбоване і розтратити викупи. Через всі його шістнадцять воріт, що дивилися на сушу, протягом ряду років вливались подвійним потоком і солдати з порожніми руками, що поспішали до Франції, і загони, що поверталися зі здобиччю. Двір Принца — благородні барони і багаті лицарі, багато з яких, наслідуючи свого володаря, привезли сюди з Англії своїх дружин і дітей, також сприяли збагаченню городян, які набивали добром свої скрині.
  Зараз, з цим напливом знаті та лицарів, стало не вистачати житла та їжі, і Принц квапив свої війська до Гасконі, в Дакс, щоб вивести частину людей з переповненої столиці.
  Проти собору та абатства св. Андрія простиралася широка площа, що кипіла священиками, солдатами, жінками, ченцями та городянами, які вважали цю площу своїм центром; там передавалися всякі чутки, там збиралися роззяви. Серед шумливого і жестикулюючого міського люду численні загони лицарів та їх зброєносців верхами прокладали собі шлях, прямуючи до резиденції Принца, де величезні оковані залізом двері були відчинені на знак того, що Принц приймає. Чотири десятки лучників стояли біля воріт і час від часу відганяли стрижнями своїх луків юрбу цікавих, що бовтала і напирала на портал. Два лицарі в обладунках, з піднятими списами і опущеними забралами, сиділи на конях по обидва боки, а посередині, між двома пажами, що прислужували йому, стояла людина з благородним обличчям, у вільному пурпуровому одязі. Він записував на шматок пергаменту звання та титул кожного прохача, розставляв їх у належному порядку, відводячи кожному його місце та надаючи ті привілеї, яких вимагав його ранг. Довга біла борода і випробувальний погляд надавали йому владної гідності, і це враження ще посилювалося завдяки одязі та берету з потрійним плюмажем, що свідчив про його звання.
  - Це сер Вільям де Пакінгтон, особистий секретар Принца, - прошепотів сер Найджел, коли вони стали в чергу лицарів, які чекали на аудієнцію. — Погано буде тій людині, яка б надумала його обдурити. Він знає напам'ять ім'я кожного лицаря Франції чи Англії та все його родинне дерево, з усіма родичами, гербами, шлюбами, знаками честі та ганьби та ще невідомо чим. Ми можемо залишити наших коней тут із слугами і підемо вперед із нашими зброєносці.
  Слідуючи наказу сера Найджела, вони рушили далі пішки, поки не опинилися перед секретарем Принца, який у цей час відчайдушно сперечався з молодим хизуватим лицарем, який неодмінно бажав пробратися вперед, пройшовши його.
  - Макуорт! - сказав особистий секретар короля. — Наскільки я пам'ятаю, сер, ви ще не були представлені.
  — Я всього день, як прибув до Бордо, але, боюся, Принц знайде дивним, що я ще не наніс йому візиту.
  - У Принца інші турботи, - сказав сер Вільям де Пакінгтон, - але якщо ви Макуорт, то повинні бути Макуортом з Нормантона, і справді я тепер бачу на вашому гербі чернедь і горностаєве хутро.
  - Так, я Макуорт з Нормантона, - відповів лицар з певною невпевненістю.
  — Отже, ви сер Стефен Макуорт, бо мені відомо, що коли старий сер Х'ю помер, сер Стефен успадкував герб та ім'я, військовий клич і прибутки.
  - Сер Стефен - мій старший брат, а я Артур, другий брат, - сказав юнак.
  - Істинна правда! — вигукнув секретар Принца, зневажливо дивлячись на нього. — А тоді, прошу вас, скажіть, сер другий син, де у вас знак молодшої лінії і як ви дерзаєте носити герб вашого брата без півмісяця, що підтверджує, що ви молодший? Повертайтеся до себе і не показуйтесь Принцу на очі, поки зброярі не виправить ваш герб як годиться.
  Юнак у збентеженні пішов, а пильне око секретаря розгледів п'ять червоних троянд серед гербів, що затуляли один одного, і хмари прапорів, що колихалися перед ним.
  - Ха! - вигукнув він. — Тут є цінності, яких не підробиш! Троянди Лорінга і кабанья голова Баттестхорна можуть стояти позаду днів світу, але їх треба пропускати вперед у дні війни. Ласкаво просимо, сер Олівер і сер Найджел! Чандос буде радий до глибини душі вашому приїзду. Сюди, шановні панове. Ваші зброєносці, безперечно, гідні слави своїх лицарів. Ідіть цим проходом, сер Олівер! Едріксон! Ха! Один із представників старої гілки Едріксонів із Хампшира, без сумніву. І Ford тут, вони з південних саксів, старовинний рід. І Норбері, вони є і в Чеширі, і в Уілтширі, і, як я чув, на самому кордоні. Так, гідні сери, я подбаю про те, щоб вас швидше прийняли.
  На закінчення цього професійного коментаря він відчинив стулчасті двері і провів усю компанію в просторий зал, переповнений людьми, які також чекали аудієнцій. Зал був дуже великий. З одного боку він висвітлювався трьома стрілчастими, у дрібних палітурках вікнами, середину протилежної стіни займав величезний камін, у якому весело палала ціла купа дров. Багато хто з присутніх стовпився перед каміном, бо було дуже холодно; наші два лицарі посідали на лаву, а зброєносці встали за ними. Розглядаючи зал, Алейн помітив, що підлога та стеля зроблені з розкішного дуба, на стелі розташовані дванадцять арок, а на обох краях кожної з них зображені лілії та леви королівського герба. У дальньому кінці зали він побачив невеликі дверцята, по обидва боки яких стояла озброєна варта. Час від часу з внутрішнього спокою за цими дверцятами, м'яко ступаючи, виходив літній сутулий чоловік у чорному, з довгим білим жезлом у руці і звертався то до того, то до іншого лицаря, і вони, знявши шапки, йшли за ним.
  Сер Найджел і сер Олівер були захоплені розмовою, коли Аллейн звернув увагу на примітну людину, яка через весь зал явно прямувала до них. Коли він ішов повз рицарів, що стояли групами, кожен повертав голову і дивився йому вслід.
  Поклони та поважні привітання, якими його зустрічали з усіх боків, показували, що інтерес до нього викликаний не лише його надзвичайним зовнішнім виглядом. Він був високий і прямий, наче стріла, незважаючи на глибоку старість, бо волосся, що спадало з-під оксамитового берета, що стримувало їх, було біле, як перший сніг. Однак рвучкість його рухів і пружність ходи показували, що він досі не втратив палкості та жвавості своїх молодих років. Його суворе яструбине обличчя було гладко поголено, як у священика; залишилися лише довгі й тонкі білі вуса, що доходили йому мало не до плечей. Про колишню красу говорили і правильний ніс із горбинкою та чіткі лінії підборіддя; проте обличчя було настільки пошкоджене шрамами і рубцями від давніх ран і відсутністю одного ока, вирваного з очної ямки, що вже мало залишилося від лиця сміливого молодого лицаря, який п'ятдесят років тому був не лише відважним, а й найпрекраснішим серед англійської знаті. Але хтось із чоловіків, присутніх зараз у залі абатства св. Андрія, чи не віддав би з радістю і красу, і молодість, і все, чим володів, в обмін на славу цієї людини? Бо кого можна було порівняти з Чандосом, бездоганним лицарем, мудрим радником, відважним воїном, героєм Кресі, Вінчелсі, Пуатьє, Орейя та ще стільки ж битв, скільки років він прожив у світі?
  — А моє золоте серце! — вигукнув він, раптом кинувшись уперед і обіймаючи сера Найджела. — Я чув, що ви тут, і вас шукав.
  — Достойний і дорогий лорде, — відповів лицар, також обіймаючи старого воїна, — я справді повернувся до вас, бо де ще я можу навчитися бути м'яким і суворим лицарем?
  — Клянуся моєю вірністю, — сказав Чандос, посміхаючись, — ми дуже підходимо один до одного, Найджело, бо ви заліпили собі одне око, а я мав нещастя одного позбутися, у нас разом будуть два! А! Сер Олівер! Ви були на тому боці, де в мене сліпе око, і я вас не бачив. Одна премудра жінка передбачила мені, що саме з цієї незрячої сторони до мене і наблизиться смерть. Ми тепер скоро потрапимо до Принца; але, правду кажучи, у нього пропасти турбот: і питання, як бути з Педро, і король Мальорки, і король Наваррський, у якого сім п'ятниць на одному тижні, і гасконські барони, які всі торгуються через умови, наче баришники... Так, важко йому доводиться! Але як почувається леді Лорінг, коли ви з нею розлучилися?
  — Добре, любий лорде, і вона посилає вам свою повагу та привіти.
  — Я завжди її лицар та раб. А ваша подорож, сподіваюся, була приємна?
  — Такого плавання можна лише забажати. Ми побачили два піратські галеаси і навіть трохи схопилися з ними!
  - Завжди вам щастить, Найджел! - зауважив сер Джон. — Ну, ви нам неодмінно розкажете. Мабуть, краще, якщо ви залишите тут ваших зброєносців і підете зі мною. Як Принц не зайнятий, я цілком упевнений, що він не захоче тримати двох старих бойових товаришів з іншого боку дверей. Не відставайте від мене, і я відіб'ю хліб у старого сера Вільяма, хоча не впевнений, що зможу назвати ваш титул і ранг як годиться.
  І він попрямував до дверей у внутрішній спокій; обидва товариші слідували за ним по п'ятах і кивали праворуч і ліворуч, побачивши в натовпі знайомі обличчя.
  
  
  Розділ XIX
  Як сперечалися лицарі в абатстві св. Андрія
  Кімната для прийомів Принца була обставлена з усією урочистістю і розкішшю, яких вимагали слава і влада її господаря. Над високим помостом у дальньому її кінці зали червонів широкий балдахін червоного оксамиту, усіяний срібними ліліями і спирався на чотири срібні стовпчики. До нього вели чотири сходинки, обтягнуті тією ж матерією, а довкола були розкидані розкішні подушки, східні циновки та дорогі хутряні килими. На стінах висіли найвишуканіші гобелени, які могли виробити ткацькі верстати Арраса, на них були зображені битви Юди Маккавея, причому юдейські воїни були в залізних латах, у шоломах, з списами та перев'язями — словом, як вимагало наївне мистецтво тих часів. Оздоблення спокою завершували зручні сидіння і лави з тонким різьбленням і покритими глазур'ю саф'яновими фіранками, та по один бік помосту, на легкому нагоні, сиділи три похмурі прусські кречети в шапочках і путах так само німі й нерухомі, як королів, що стояв поруч.
  У центрі помосту знаходилися два високі крісла з особливими спинками, які утворили склепіння над головами тих, хто сидів у них; все це було затягнуте світло-блакитним шовком, усипаним золотими зірками. На кріслі праворуч сиділа дуже висока, складна людина, рудоволоса, бліда, з холодними блакитними очима, в яких було щось зловісне й загрозливе. Він недбало відкинувся на спинку крісла і раз у раз позіхав, ніби йому дуже набридли всі ці церемонії; час від часу він нахилявся і гладив облізлу іспанську хорт, що витяглася біля його ніг. На іншому троні, випроставшись, з гордим виглядом, сидів, немов побивши об заклад, що поводитиметься пристойно, маленький, круглий, рум'яний чоловічок з обличчям божка; він усміхався і кивав кожному, з ким би не випадково зустрівся його погляд. Між цими двома і трохи попереду, на простій табуретці, сидів стрункий смаглявий молодий чоловік, чия скромна сукня і стримані манери навряд чи могли відкрити, що це найзнаменитіший принц у Європі. Кафтан темно-синього сукна з пряжками та оздобленням у вигляді золотих підвісок здавався темним і непомітним одягом на тлі горностаєвих мантій, дорогих шовків та золотих тканин, якими він був оточений. Він сидів, обхопивши руками коліна, трохи схиливши голову, а його тонкі риси виражали нетерпіння і тривогу. Позаду двох тронів стояли двоє людей у пурпуровому одязі, з аскетичними голеними обличчями та ще кілька високих сановників та посадовців Аквітанії. Нижче, на сходах, сорок чи п'ятдесят баронів, лицарів та придворних вишикувалися потрійною шеренгою праворуч і ліворуч, залишивши посередині вільний прохід.
  - Он сидить Принц, - прошепотів сер Джон Чандос, коли троє друзів увійшли. - Праворуч - Педро, якого ми маємо намір посадити на іспанський престол. Інший - дон Яків; з Божою допомогою ми припускаємо допомогти йому зійти на престол Мальорки. А тепер слідуйте за мною і не засмучуйтесь, якщо Принц буде стислим; адже його розум справді поглинений дуже важливими справами.
  Однак Принц помітив, як вони увійшли, схопився, ступив їм назустріч із чарівною усмішкою та радісним блиском в очах.
  — Ми обійдемося і без ваших добрих послуг і вашої геральдики, — сказав він тихим, але ясним голосом. — Ці хоробри лицарі мені добре відомі. Ласкаво просимо до Аквітанія, сер Найджел Лорінг і сер Олівер Баттестхорн. Ні, бережіть ваше коліно для мого дорогого батька у Віндзорі. Протягніть мені ваші руки, друзі. Ми, здається, маємо намір дати вам деяку роботу, перш ніж ви побачите рівнини Хампшира. Ви знаєте щось про Іспанію, сер Олівер?
  — Нічого, сире, тільки чув від людей, що в них є страва olla, хоча я так і не збагнув собі, що це: просто рагу, яке можна знайти всюди на півдні, або якась особлива приправа з солодкого кропу чи часнику. характерних для Іспанії?
  — Ваші подиви, сер Олівер, незабаром проясняться, — відповів Принц, від душі розсміявшись, так само як і багато баронів у натовпі, що його оточував. — Ось його величність, мабуть, віддасть наказ подати вам цю приправу в гарячому вигляді, коли ми благополучно опинимося в Кастилії.
  — Я вже частую страву з гарячою приправою, — відповів дон Педро, холодно посміхаючись.
  — Однак мій друг сер Олівер може боротися дуже вперто і без м'яса і супу, — зауважив Принц. — Я бачив його під Пуатьє, коли в нас протягом двох днів не було нічого, окрім сухої скоринки хліба та кухля болотної води, і все-таки він діяв дуже сміливо. Я на власні очі бачив, як він під час сутички одним ударом свого меча зніс голову пикардійському лицарю.
  — Шахрай опинився між мною та французьким візком із припасами, — пробурмотів сер Олівер, а серед тих, хто стояв ближче і міг чути його слова, знову пролунав сміх.
  — Скільки людей прибуло з вами? — спитав Принц, і його обличчя стало серйозним.
  — Зі мною сорок ратників, сир, — відповів сер Олівер.
  — А в мене сотня лучників і чоловік двадцять копійників, але ще двісті чоловік чекають на мене по цей бік річки, на кордоні Наварри.
  - А хто вони, сер Найджел?
  — Це загін добровольців і його називають «Білий загін».
  На превеликий подив сера Лорінга, його слова викликали вибух веселості серед баронів; Принц та обидва королі були змушені до них приєднатися. Сер Найджел, лагідно блимаючи, поглядав то на одного, то на іншого; нарешті, помітивши товстого чорнобородого лицаря, який стояв поряд із ним і чий сміх звучав дещо голосніше, ніж у решти, він трохи торкнувся його рукава.
  — Можливо, гідний сер, — прошепотів він, — існує якась маленька обітниця, від якої я можу звільнити вас? Можливо, між нами відбудеться з цього приводу почесна суперечка? Ваша доблесть і люб'язність, можливо, дарують мені можливість обмінятися з вами ударами?
  - Ні, ні, сер Найджел, - вигукнув Принц, - не приписуйте жодних образливих намірів серу Роберу Бріке, бо ми всі одним світом мазані, всі гарні! Говорячи правду, наш слух щойно був ображений справами цього самого загону, і я навіть дав обітницю повісити людину, яка командує ним. І, звичайно, не сподівався, що він серед моїх хоробрих, обраних воєначальників. Але тепер обітниця відпадає, бо, якщо ви ніколи не бачили цей ваш загін, було б безумством ганьбити вас за його дії.
  - Мій пане, - сказав Найджел, - те, що мене повісять, - дрібниця, тільки ось сама повішення - страта дещо ганебніша, ніж я міг сподіватися. З іншого боку, дуже важливо, щоб ви, спадкоємець англійського престолу, найкращий зразок лицарства, давши обітницю, хоча б через незнання, все ж таки його виконали.
  — Нехай вас не турбує, — відповів Принц, посміхаючись. — У нас побував сьогодні один городянин із Монтобану, і він нам розповів таке про вбивства та грабунки, що у нас уся кров закипіла; але наш гнів звернувся на командира загону.
  - Дорогий і шановний пане, - вигукнув Найджел з великим хвилюванням, - я дуже боюся, що ви по доброті свого серця щосили намагаєтеся інакше витлумачити дану вами обітницю! Якщо може існувати хоч тінь сумніву щодо його форми, то в тисячу разів було б краще.
  - Досить! - нетерпляче зупинив його Принц. — Я цілком здатний сам дбати про виконання своїх обітниць. Ми сподіваємося бачити вас обох сьогодні на бенкеті. А поки ви залишитеся в нашій свиті.
  Принц уклонився, і Чандос, схопивши сера Олівера за рукав, повів обох назад, у тісний натовп придворних.
  — Що це, маленький куме, вам так хочеться засунути голову в петлю? Клянусь моєю душею! Якби ви попросили про того ж дона Педро, він би вам не відмовив. Говорячи між нами, в ньому надто багато від ката і надто мало від принца. Але справді, Білий загін — це зграя і може щось наробити до того, як ви будете затверджені у своєму званні командира.
  — Не маю сумніву, що за допомогою апостола Павла мені вдасться закликати їх до порядку, — відповів сер Найджел. — Але я бачу багато нових осіб, а інші вже були тут, коли я вперше чекав на мого дорогого командира. Прошу вас, сер Джоне, скажіть: хто ці священики на помості?
  — Один — архієпископ Бордоський, Найджел, інший — єпископ Ажанський.
  — А смаглявий лицар із сивиною в бороді? Клянуся моєю вірністю, він здається людиною дуже мудрою та шляхетною.
  — Це сер Вільям Фелтон і є так само, як і моя недостойна особа, головним наближеним до Принца, бо він старший радник, а я сінів Аквітанії.
  — А лицарі праворуч, поруч із доном Педро?
  — Це іспанські лицарі, які пішли за ним у вигнання. Один, біля нього, — Фернандо де Кастро, він надзвичайно чесна і смілива людина. Праворуч - гасконські лицарі. Їх відразу можна впізнати по нахмуреному чолі, бо зовсім недавно між ними та Принцем були негаразди. Он той, високий і огрядний, — Капталь де Буш, ви його, без сумніву, знаєте, бо не було на світі хоробришої людини. Лицар із важкими рисами обличчя, який смикає його за підлогою і щось шепоче йому на вухо, — лорд Олівер де Клісон, відомий під прізвиськом М'ясник. Це він підбурює на бунти і завжди роздмухує згасаюче вугілля. Людина з родимкою на щоці — лорд Поммерс, а його двоє братів стоять позаду нього з лордом Лепарром, лордом де Розеном, лордом Мюсіданом, сером Пердюком д'Альбером, Сульдіш де ла Траном та іншими. Далі ви бачите лицарів з Керсі, Лімузена, Сентонжа, Пуату та Аквітанії, а також хороброго сера Гіскара д'Англя. Він у рожевому камзолі, обшитому горностаєм.
  — А хто ті лицарі?
  — Усі вони англійці, деякі з них — придворні, інші, подібно до вас, є командирами окремих загонів. Серед них лорд Невілл, сер Стефен Коссінгтон, сер Метью Горней, сер Волтер Хьюетт, сер Томас Ванастер і сер Томас Фелтон, брат старшого радника. Помітьте собі гарненько людину з великим носом і лляною бородою, він якраз поклав руку на плече смаглявого суворого лицаря в каптані з плямами іржі.
  - Клянуся апостолом, - зауважив сер Найджел, - у обох сліди від лат на каптанах. Мені здається, ці люди краще почуваються у військовому таборі, ніж при дворі.
  — Для багатьох із нас це так, Найджело, — зауважив Чандос, — і мені здається, перший із них сам голова цього двору. Один із двох — сер Х'ю Калверлі, інший — сер Роберт Ноллз.
  Сер Найджел і сер Олівер витягали шиї, щоб розгледіти краще прославлених воїнів. Один — чудовий вождь добровольчих загонів, інший завдяки своїм високим доблестям та енергії піднявся з самих низів і був визнаний армією другим після Чандоса.
  — У бою сера Роберта важка рука, так, важка, — сказав Чандос. — Якщо він проходить через якусь країну, це відчувається ще через кілька років. Будинок, від якого залишилися лише два щипці без стін та без даху, на півночі досі називають «митрою Ноллза».
  — Я неодноразово чув про нього, — сказав сер Найджел, — і сподівався, що мені випаде висока честь діяти разом з ним. Але слухайте, сер Джоне, що сталося з Принцом?
  Поки Чандос і обидва лицарі розмовляли, до зали безперервним потоком входили бажаючі отримати аудієнцію: авантюристи прагнули запродати свій меч, купці скаржилися на якісь образи — для перевезення війська було затримано судно або загін стрілянин, що зазнавали спраги. у кількох словах вирішував кожну справу, а якщо скаржник був не задоволений його вироком, Принц швидким поглядом темних очей віддавав йому наказ відійти, і невдоволення миттю зникало. Молодий правитель сидів замислившись на своєму табуреті, а два монархи, наче ляльки, сиділи за його спиною; але раптом по його обличчю ковзнула темна тінь, він скочив на ноги в одному з тих нападів люті, які були єдиною вадою в його благородному і великодушному характері.
  - Ну як же, дон Мартін де ла Карра? - вигукнув він. — Як же тепер, добродію? Які звістки ви принесли нам від нашого брата з Наварри?
  Нове обличчя, до якого було звернене це коротке питання, виявилося високим, надзвичайно гарним лицарем; його щойно ввели до кімнати. Смагляві щоки і волосся, як воронове крило, свідчили про те, що він з полум'яного півдня, а довгий чорний плащ лежав на грудях і плечах такими витонченими складками, які не були модними ні у французів, ні в англійців.
  Перш ніж відповісти на запитання Принца, він урочистою ходою, раз у раз низько кланяючись, наблизився до помосту.
  — Могутній і славетний пане. - почав він. — Карл, король Наваррський, герцог Евре, граф Шампанський, який підписується також верховним правителем Беарна, посилає своє кохання та привітання своєму дорогому кузену Едуарду, принцу Уельському, правителю Аквітанії, головному командиру…
  - Тьху! Тьху! Дон Мартін, — перебив його Принц, який нетерпляче тупав ногою під час цієї урочистої преамбули, — нам уже відомі титули та звання нашого кузена і, зрозуміло, наші власні. До справи, і одразу! Чи відкриті для нас проходи, чи ваш государ змінив своє слово, дане мені в Лібурні щойно, під час ярмарку на Михайлів день?
  — Було б дуже погано, сир, якби мій гідний пане, сир, відступився від цієї обіцянки. Він лише просить про деяку відстрочку, про додаткові умови і про заручників…
  - Умови! Заручники! Що він - звертається до спадкоємця англійського престолу або до міського голови міста, що здається? Умови, кажете? Доведеться йому багато змінити у своїх власних умовах, і скоро. Виходить, проходи для нас закриті?
  — Та ні, сире…
  — Отже, відкриті?
  — Та ні, сире, якби тільки ви...
  — Досить, годі, дон Мартін, — заявив Принц. — Дуже сумне видовище, коли такий ось справжній лицар, як ви, а клопочеться в такій віроломній справі. Ми знаємо про вчинки нашого кузена Карла. Ми знаємо, що якщо він правою рукою бере наші п'ятдесят тисяч крон, щоб тримати проходи відкритими, то простягає ліву Генріху Трастамарському чи королю Франції, готовий взяти стільки ж, щоб їх тримати зачиненими. Знаю я нашого доброго Карла і присягаюсь моїм небесним наставником, святим сповідником Едуардом, Карл скоро зрозуміє, що я бачу його наскрізь. Він надає своє королівство будь-якому наддатчику, подібно до деяких пролазів-коновалів, що продають коня, зараженого сапом. Він…
  - Мілорд! - вигукнув дон Мартін. — Я не можу тут стояти і слухати такі слова про мого государя. Якби їх вимовили інші вуста, я знав би, чим відповісти на них.
  Дон Педро насупився і скривив губи, але Принц усміхнувся і кивнув, погоджуючись.
  — Ваша поведінка і ваші слова, дон Мартіне, саме такі, яких я й чекав від вас, — зауважив він. — Ви скажете королеві, своєму повелителю, що гроші йому заплатили, і якщо він дотримається своєї обіцянки, я даю слово, що жодної шкоди не буде завдано ні його підданим, ні їхнім будинкам, ні їхньому майну. Але якщо він нам відмовить у дозволі, я теж без дозволу слідуватиму по п'ятах за цим посланням, і при мені буде ключ, який відімкне все, що буде замкнено.
  Принц змовк і щось шепнув серу Нолзу і серу Х'ю Калверлі, а вони посміхнулися, дуже задоволені, і поспішили геть із кімнати.
  — Наш кузен Карл мав нагоду випробувати нашу дружбу, — вів далі Принц, — а тепер, клянусь усіма святими, він дізнається, що таке наше невдоволення. Я зараз відправив послання нашому двоюрідному братові, його зможе прочитати все королівство Наваррське. Нехай же він обережеться, щоб не було гіршого. Де мілорд Чандос? Доручаю цього доблесного лицаря вашим турботам. Ви побачите, що він має і ясний розум і гаманець із золотом, щоб сплатити свої витрати; для будь-якого двору велика честь мати такого благородного і гідного лицаря. Що ви кажете, сир? — звернувся він до іспанського втікача, коли старий воїн проводжав до дверей наваррського посланця.
  — У нас в Іспанії не в звичаї віддавати за зухвалість віснику, — зауважив дон Педро, погладжуючи голову своїм хортом. — Але всі чули про вашу безприкладну королівську великодушність.
  - Воістину так! — вигукнув король Мальорки.
  — Кому це знати краще, ніж нам? - з гіркотою продовжував дон Педро. — З тієї хвилини, як нам довелося бігти в сум'ятті до вас, незмінного покровителя всіх, хто слабкий?
  - Ні, ні, ви прийшли тільки як брати до брата, - заперечив Принц, і очі його спалахнули. — Ми не сумніваємося, що за допомогою божої ми незабаром знову побачимо ваше повернення на престоли, з яких ви були так зрадливо повалені.
  — Коли настане цей щасливий день, — сказав Педро, — Іспанія буде для вас другою Аквітанією, і які б не були ваші плани, ви завжди можете розраховувати на будь-який полк і будь-який корабель, над якими майорить прапор Кастилії.
  — І, крім того, — додав другий, — на будь-яку допомогу та силу, які має Мальорка.
  — Щодо тих ста тисяч крон, які я вам винен, — недбало додав Педро, — не може бути сумніву…
  - Ні слова, сир, ні слова! - вигукнув Принц. — Тепер, коли ви в біді, я не ображатиму вас такими ницими і скнарими помислами. Я вже заявив раз і назавжди, що я ваш — кожною тіткою мого війська і кожним флорином моїх скринь.
  - Ах, ось справді зразок лицарства, - сказав дон Педро. — Я вважаю, що якщо Принц такий щедрий, то ми можемо, сер Фернандо, скористатися його добротою в межах п'ятдесяти тисяч крон. Присутній сер Вільям Фелтон, без сумніву, все це залагодить.
  Старий товстун — англійський радник — трохи здивувався від такої стрімкої згоди скористатися щедрістю його государя.
  — Дозвольте повідомити вас, сир, — сказав він, — що в державній скарбниці зараз немає коштів, мені довелося виплатити платню дванадцяти тисячам солдатів, а нові податки — на осередки та вино — ще не надійшли. Якби ви могли почекати, доки прибуде обіцяна допомога з Англії.
  — Ні, ні, дорогий кузен! - вигукнув дон Педро. — Та якби ми знали, що ваші власні скрині настільки порожні або що ця мізерна сума має те чи інше значення, з нашого боку було б просто ницістю…
  — Досить, сир, годі, — перебив його Принц, спалахнувши від досади. — Якщо державна скарбниця в такому жалюгідному стані, як ви кажете, сер Вільям, то, я сподіваюся, існує мій особистий кредит, яким я ніколи не користувався для себе, але тепер він може бути пущений заради одного в біді. Отже, роздобудьте ці гроші під мої коштовності, якщо нічого іншого не можна зробити, і вручіть їхньому дону Фернандо.
  — Як забезпечення я пропоную… — заявив дон Педро.
  - Ні слова більше! - зупинив його Принц. - Я не ломбардець, сир. Ваша королівська порука — моє забезпечення, і мені не потрібні ні договори, ні печатки. Але в мене є вести для вас, мілорди і васали мої: наш брат Ланкастер на шляху до нашої столиці з чотирма сотнями копійників і стільки ж лучників, щоб надати нам допомогу в нашому підприємстві. Коли він прибуде і наша прекрасна дружина одужає від хвороби, що, я сподіваюся, станеться з божою допомогою через два-три тижні, ми приєднаємося до армії в Даксі і знову підставимо прапори бризу.
  Радісним гулом голосів зустріла група воїнів це повідомлення про негайні дії. Принц посміхнувся до войовничого запалу, який відбився на обличчях людей, що стояли навколо нього.
  — І ось що вас порадує, — вів далі він. — Я маю точні відомості, що цей Генріх — дуже хоробрий командир, у його владі чинити нам завзятий опір, і боротьба з ним обіцяє чимало честі та задоволення. Як мені повідомили, серед своїх підданих він набрав близько п'ятдесяти тисяч воїнів, і до цього треба додати дванадцять тисяч французьких добровольців, а вони, як ви знаєте, дуже хоробри і досвідчені солдати. Можна сказати з упевненістю, що сміливий і гідний Бертран Дюгесклен прибув до Франції до герцога Анжуйського, маючи намір разом із ним набрати велике військо у Пікардії та Бретані. Ми високо шануємо Бертрана, бо він раніше вкладав чималу працю, щоб забезпечити нам почесний бій. Що ви думаєте з цього приводу, гідний Капталь? Він захопив вас зненацька в Кошереле, і, присягаючись спасінням душі, ви отримаєте тепер можливість відплатити йому за образу.
  При цьому нагадуванні гасконський воїн злегка насупився, незадоволені були й оточуючі його земляки, бо в той раз, коли вони зіткнулися з збройними силами Франції і англійці не допомогли їм, вони зазнали жорстокого поразки.
  — Інші стверджують, сир, що рахунок уже більший, ніж вирівняний, бо без підтримки гасконців Бертран не розбився б під Ореєм, а короля Джона не потіснили б під Пуатьє.
  - Клянуся небом, це вже занадто! — вигукнув якийсь англійський дворянин. — Мені здається, Гасконь — надто маленький півник, щоб кукарекати так голосно.
  — Чим менший півник, мілорд Одлей, тим довша у нього шпора, — зауважив Капталь де Буш.
  — Йому можуть прищемити гребінець, якщо він надто шумітиме, — втрутився інший англієць.
  — Клянусь божою матір'ю Рокамадурською! - вигукнув лорд Мюсідан. — Я більше не можу цього терпіти. Сер Джоне Чарнелл, ви відповісте мені за ці слова.
  — Із задоволенням, мілорде, і будь-коли, коли вам завгодно, — недбало відповів англієць.
  - Мілорд де Клісон, - вигукнув лорд Одлей, - ви чомусь пильно дивіться в мій бік. Клянусь Богом! Я радий, якщо ми продовжимо з вами це пояснення.
  — А з вами, мілорде Поммерсе, — сказав сер Найджел, протискаючись уперед, — мені здається, ми теж могли б поборотися на списах у гідній і почесній суперечці з цього питання.
  Протягом кількох хвилин обидві сторони встигли перекинутися десятком викликів, бо хмара, яка так довго виростала між лицарями обох націй, раптово вибухнула грозою. При цьому гасконці люто жестикулювали, англійці трималися безпристрасно, холодно і насмішкувато, а Принц з напівусмішкою переводив погляд з одних на інших, як людина, яка любить гарячу сутичку і водночас побоюється, щоб пристрасті не розгорілися до того ступеня, коли він уже не зможе їх стримати.
  - Друзі, друзі, - вигукнув він нарешті, - вашу сварку настав час припинити! І тому, хто продовжуватиме її за стінами цієї кімнати, гасконець він чи англієць, доведеться відповідати переді мною. Я надто потребую ваших мечів, щоб ви звертали їх один проти одного. Сер Джон Чарнелл, лорд Одлей, ви, сподіваюся, не сумніваєтеся в хоробрості наших друзів із Гасконі?
  - Ні, сир, - відповів лорд Одлей. — Я надто часто бачив їх на полі бою і знаю, що вони дуже рішучі та відважні джентльмени.
  — Скажу те саме, — заявив другий англієць, — але, звичайно, ми не забудемо про сьогоднішнє, а вони нехай навчаться не балакати марно.
  - Ні, сер Джоне, - сказав Принц з докором, - у кожного народу свої звичаї та звичаї. Знайдуться такі, які назвуть нас холодними, похмурими та мовчазними. Але ви чуєте, мілорди з Гасконі, у цих джентльменів і в думках не було накинути тінь на вашу честь і гідність, - так приборкайте ж свій гнів. Клісон, Капталь, Де Померс, ви мені обіцяєте?
  — Ми ваші піддані, сир, — відповіли барони гасконські не надто охоче. — Ваше слово для нас є закон.
  — Тоді заллємо всі взаємні невдоволення доброю мальвазією! - весело вигукнув Принц. — Гей там! Відкрити двері залу для бенкетів. Я довго був розлучений з моєю дорогою дружиною, але я незабаром повернуся до вас. Хай кравчі подають і менестрелі грають, а ми вип'ємо чашу за майбутні славні бої!
  І Принц пішов у супроводі обох монархів, тоді як ті, хто зібрався, багато хто підібгав губи і грізно хмурячись, повільно виходив один за одним через бічні двері в великий спокій, де були накриті столи для королівського бенкету.
  
  
  Розділ XX
  Як Алейн завоював собі місце у почесному цеху
  Поки рада Принца обговорювала справи, Аллейн і Форд чекали в іншій кімнаті, де їх незабаром оточив галасливий натовп молодих англійців одного з ними звання, які прагнули почути останні новини з батьківщини.
  — Ну, як поживає старий у Віндзорі? - Запитав один.
  — А як добра королева Пилипа? — спитав другий.
  — А жінка Аліса Перрерс? - крикнув третій.
  — От! Чортів базікання! — заволав високий хлопець, хапаючи Уота за комір і стряхуючи його.
  — Та за ці слова тобі Принц би голову зніс.
  — Клянусь богом, От би й не помітив. Вона ж у нього пуста, як сума жебрака.
  — Порожня, як сума англійського зброєносця, — озвався перший.
  — Куди до біса запропастився стольник і його кравчі? Вони досі не розставили цап для столів.
  - Mon Dieu! Якби людина могла дожертися до лицарства, то ти, Хамфрі, був би щонайменше знаменитим лицарем, — зауважив другий зброєносець серед вибухів сміху.
  — А якби ти міг допитися до чогось, дурна голова, ти став би першим бароном королівства! — гукнув ображений Хамфрі. — Але як справи в Англії, скажіть, зброєносці Лорінга?
  - Я вважаю, - заявив Форд, - що багато в чому вона залишилася такою ж, якою була, коли ти бачив її востаннє, може, тільки шуму в ній поменше.
  — А чому менше шуму, молодий мудрець?
  — Ну, порозкинь мізками.
  - Клянусь Богом! До нас з'явився паладин, а на черевиках у нього все ще хампширський бруд! Він хоче сказати, що шуму поменшало, тому що ми звідти поїхали.
  - Швидко вони тут розуміють, - зауважив Форд, повернувшись до Аллейна.
  - Як накажете вас зрозуміти, сер? — спитав зброєносець задира.
  — Як хочете, так і розумійте, — недбало відповів Форд.
  - Це зухвалість! — вигукнув інший.
  - Сер, я схиляюся перед вашою здогадливістю, - відповів Форд.
  — Стримайся, Хамфрі, — зауважив високий зброєносець, засміявшись. — Мені здається, тобі нема чого чекати поблажливості від цього джентльмена. У Хампширі язики, сер.
  - А мечі?
  - Гм! Ми можемо перевірити! Через два дні турнір, тоді й подивимося, чи так гостро твій спис, як мова.
  - Все це чудово, Роджер Харкомб! — вигукнув кремезний молодик з бичачою шиєю; його квадратні плечі та масивна постать говорили про виняткову фізичну силу. — Ти надто легко ставишся до цієї справи. Ми не можемо допустити, щоб над нами так просто взяли гору. Лорд Лорінг уже показав себе, але ми нічого не знаємо про його зброєносців, крім того, що один гострий на мову. Ну, а ви, молодий сер? — звернувся він до Алейна, опускаючи йому важку руку на плече.
  - Що я, молодий сер?
  - Ma foi! Можна подумати, ніби це паж моєї дами. Перш ніж ти знову побачиш свою матір, твої щоки повинні стати смугліша і важча рука.
  — Якщо рука моя і не важка, вона завжди готова.
  — Чи готова? Готова для чого? Щоб нести шлейф моєї дами?
  — Готова провчити будь-кого за зухвалість, сер.
  — Хороший мій друже! — відповів кремезний зброєносець. — Який у тебе ніжний рум'янець! Який мелодійний голос! Очі — точно у сором'язливої діви, а волосся трирічного немовляти. Voila! — І він грубо засунув товсті пальці в золотисті кучері юнака.
  — Ви напрошуєтеся на сварку, сер, — сказав Аллейн, зблідаючи від гніву.
  — Ну то й що?
  — Ви робите це як сільський дурень, а не як належить ввічливому зброєносці. Ви погано виховані та грубі. Лицар, якому я служу, показав би вам, як поводяться в таких випадках.
  — А що б він зробив, про колір зброєносців?
  — Він би не шумів і не смілився, а тримався б ще люб'язніше, ніж зазвичай. Він сказав би: «Сер, я вважав би для себе честю, якби міг трохи битися з вами, не заради моєї слави або з честолюбства, але більше заради слави моєї дами і підтримки лицарської честі». Потім він зняв би рукавичку — отак — і кинув би додолу; або, якби думав, що має справу з грубіяном, він кинув би йому рукавичку в обличчя, як я кидаю її зараз!
  Натовп зброєносців схвильовано загув, коли Аллейн, чия природжена м'якість при цьому безпричинному нападі на нього раптом змінилася запеклою рішучістю, щосили шпурнув рукавичку в глузливе обличчя образника. З усіх боків збіглися зброєносці та пажі, і незабаром обох супротивників обступив густий схвильований натовп.
  — За це ти поплатишся життям, — сказав задира, і обличчя його шалене.
  — Якщо ти зможеш забрати її, — відповів Аллейн.
  - Любий друже, - шепнув Форд, - міцно стій на своєму.
  — Я судитиму за справедливістю! - вигукнув Норбері, мовчазний зброєносець сера Олівера.
  - Ти сам усе це затіяв, Джоне Трантере, - сказав високий малий, якого називали Роджером Харкомбом. — Вічно ти дражниш новачків. Сором і сором, якщо справа зайде далі, ніж треба. Хлопець показав себе сміливим.
  — Але ж удар рукавичкою! Удар! — закричало кілька старших зброєносців. — Цього не можна залишити!
  - Ні, можна. Трантер перший торкнувся його голови, - сказав Харкомб. — Як ти гадаєш, Трантер? На цьому варто було б і покінчити?
  — Моє ім'я відоме в тутешніх краях, — гордо відповів Трантер, — і я не можу припустити, щоб на ньому залишилася пляма. Нехай підніме рукавичку і заявить, що не мав рації.
  — Я вважав би за краще, щоб він потрапив до біса в лапи, — прошепотів Форд.
  - Ви чуєте, молодий сер? — спитав миротворець. — Наш друг згоден забути про цей випадок, якщо ви тільки визнаєте, що діяли необдумано й гарячково.
  - Я цього не можу визнати, - відповів Аллейн.
  — Але такий у нас звичай, молодий сер: коли серед нас з'являються нові зброєносці з Англії, ми піддаємо їх тим чи іншим випробуванням. Подумайте, адже якщо у людини новий бойовий кінь або спис, він завжди випробовуватиме їх у мирний час, щоб, коли в них позначиться потреба, вони не підвели його. Наскільки важливіше відчувати наших майбутніх товаришів зі зброї.
  — На вашому місці я відступив би, якщо це можна зробити з честю, — шепнув Норбері на вухо Аллейну. — Людина ця — відомий майстер боротися мечем і набагато сильніша за вас.
  Однак у жилах Едріксона текла кров упертих саксів - розігрівалася вона дуже повільно, але, закипівши, остигала нелегко. Натяк на небезпеку, що загрожувала йому, тільки зміцнив його рішучість.
  - Я прибув зі своїм господарем, - сказав він, - і в кожному бачив тут англійця та друга. Цей пан зустрів мене грубістю, і якщо я відповів йому тим самим, то нехай нарікає тільки на себе. Рукавичку я підніму, але, звичайно, не відмовлюся від свого вчинку, якщо мій кривдник перший не вибачиться за свої слова та свою поведінку.
  Трантер знизав плечима.
  — Ти зробив усе, що міг, Харкомбе, щоб урятувати його, — сказав він. — Краще вирішити суперечку одразу.
  - Я теж так вважаю! - вигукнув Аллейн.
  — Нарада триватиме до самого бенкету, — зауважив сивий зброєносець. — У вас добрі дві години…
  - А місце?
  — У цей час двір для турнірів вільний.
  — Ні, не можна влаштовувати зустріч на монастирській землі, всі учасники можуть поплатитись, якщо ця історія дійде до вух Принца.
  — На березі річки є тихе містечко, — заявив один з юнаків, — треба тільки пройти через володіння абатства, потім повз майстерню зброї, повз церкву Сен-Ремі і потім вулицею Апостолів.
  - Отже, en avant! — рішуче вигукнув Трантер, і натовп висипав на свіже повітря, за винятком тих, хто, виконуючи особливі накази їхніх лицарів, мав залишатися на своєму посту.
  Ці невдахи юнаки стовпилися біля маленьких віконниць і, витягаючи шиї, намагалися якомога далі слідувати поглядом за товаришами.
  Зовсім поряд з берегом Гаронни була галявина; з одного краю тяглася висока стіна монастирського парку, з іншого — фруктовий сад із густою щетиною безлистих яблунь. Річка, глибока і швидка, бігла під крутим берегом, на ній чорніло лише кілька човнів, великі судна стояли на якорях далеко від цього місця, посередині течії. Прийшовши на галявину, обидва супротивники витягли з піхви мечі і накинули куртки, бо на них не було жодних лат. Дуель, з її встановленим етикетом ще не увійшла в моду, але раптові та грубі поєдинки були справою цілком звичною, як воно й має бути, якщо гарячі юнаки потрапляють до чужої країни і мають зброю. У таких поєдинках, так само як і на більш офіційних турнірах на замковій арені, Трантер прославився своєю силою та спритністю, чому Норбері з добрих спонукань і застеріг Аллейна. З іншого боку, Аллейн навчався володіти зброєю і вправлявся щодня багато місяців; будучи від природи дуже кмітливим і спритним, він володів тепер мечем не гірше за свого супротивника. Дивно протилежною здавалася ця пара, коли вони сходилися: Трантер — смаглявий, кряжистий, щільний, з волохатими грудьми та жилистими руками, і Аллейн — живе втілення миловидності та витонченості, золотоволосий, зі шкірою ніжною, як у жінки. Багатьом здавалося, що, звісно, цей бій буде нерівним; але кілька глядачів, найбільш досвідчених, помітили у рішучому погляді сірих очей і у войовничому ході цього юнака щось, що викликало сумнів у результаті поєдинку.
  — Стійте, стійте! — вигукнув Норбері до того, як було завдано першого удару. — Цей джентльмен має дворучний величезний меч, на добрий фут довший, ніж у нашого друга.
  - Візьми мій, Аллейн, - запропонував Форд.
  - Ні, друже, - відповів Аллейн, - я вже пристосувався до свого, вмію керувати його вагою і володію його рівновагою. Почнемо, сер, бо ми можемо знадобитися нашим лицарям у монастирі.
  Величезний меч Трантера був, звісно, великою перевагою. Трантер стояв, зсунувши ноги, зігнувши коліна, готовий до ривка назад або до стрибка вперед. Свою зброю він тримав перед собою стіймя, так що міг або одразу обрушити його вниз разючим ударом або, повернувши цей важкий клинок, прикрити власну голову і тіло. Захистом йому служила також велика і важка чашка меча, через яку проходив ефес, в ній був вузький і глибокий проріз, яким досвідчений боєць міг захопити клинок супротивника і швидким поворотом кисті зламати його. З іншого боку, Аллейн при своєму захисті мав особливо покладатися на пильність очей і швидкість рухів, бо його меч, хоч як гостро він наточив його, був дуже легкий і тонкий.
  Трантер чудово знав свої переваги і, не гаючи часу, скористався ними. Коли його противник пішов на нього, він раптово стрибнув уперед і рубанув — меч зі свистом опустився і, напевно, розсік Аллейна навпіл, якби той не відскочив убік. Меч пройшов так близько, що вістрям розрізав підлогу його лляної куртки. Швидко, наче пантера, Аллейн кинувся вперед, але Трантер, який був не тільки сильний, а й рухливий, уже знову прикрився і відбив удар Аллейна мечем. Він знову обрушив свистячий удар такої сили, що присутні завмерли, і Аллейн знову спритно й швидко вислизнув з-під меча і відповів двома випадами, подібними до блискавки, які Трантер ледве зміг парирувати. Противники вже настільки зблизилися, що Аллейн не встиг відскочити при наступному ударі, яким був відбитий його меч і розсічений лоб; кров залила очі та щоки. Він відскочив подалі, де меч Трантера не міг його дістати, і обидва зупинилися, важко дихаючи, а натовп молодих зброєносців зааплодував.
  — Хоробро билися обидва супротивники, — вигукнув Роджер Харкомб. — Ви обоє заслужили на честь цим поєдинком, і було б гріхом і ганьбою продовжувати його.
  — Ти, Едріксоне, бився добре, — сказав Норбері.
  — І тримався ти гідно! — гукнуло кілька зброєносців.
  — Щодо мене, то в мене немає бажання вбивати цього хлопця, — заявив Трантер, витираючи лоба.
  — Цей джентльмен просить у мене вибачення за те, що поводився до мене грубо й образливо? - Запитав Аллейн.
  - Я? Ні.
  - Тоді бережіться, сер!
  З металевим дзвоном клинки знову схрестилися. Алейн увесь час намагався триматися якомога ближче до супротивника, щоб не дати Трантеру надто сильно замахнутися мечем, а той уперто відстрибував назад, прагнучи отримати місце для завдання одного зі своїх фатальних ударів.
  Алейн тричі парирував удари, проте на лівому плечі його виступила кров, але в ту ж мить він трохи поранив Трантера в стегно. Однак наступної миті його клинок ковзнув у фатальну щілину, пролунав різкий тріск, щось, зазвеневши, впало, і він побачив смужку стали довжиною п'ятнадцять дюймів — усе, що залишилося від його зброї.
  - Ну, твоє життя в моїх руках! — вигукнув Трантер із злою усмішкою.
  - Ні, ні, він здається! — закричали кілька зброєносців.
  - Ось інший меч! - Запропонував Форд.
  - Ні, сер, - заперечив Харкомб, - так не заведено.
  — Кидай свій ефес, Едріксоне! - Запитав Норбері.
  - Ніколи! - відповів Аллейн. — Ви просите пробачення, сер?
  - Ти з глузду з'їхав!
  — А тоді стережись! — крикнув молодий зброєносець і кинувся в бій з таким запалом і люттю, які надмірно заповнювали недоліки його короткого меча.
  Від його уваги не вислизнуло, що супротивник уже дихає важко і хрипко, як людина, яка знемагає від втоми. Настала хвилина, коли в цьому поєдинку повинно було позначитися чистіше життя і спритніше тіло одного з тих, хто бореться. Все далі й далі відступав Трантер, шукаючи слушної миті для останнього удару. Все ближче наближався Аллейн, спрямовуючи обламаний кінець меча то в обличчя ворогові, то в горло, то в груди, продовжуючи колоти і намагаючись обійти бар'єр його сталі, яким той заступав себе. Проте досвідчений ворог знав, що довго таких зусиль Аллейну не витримати. Нехай він хоч на мить послабить свій натиск — і смертельного удару буде завдано. Він повинен перевести дух. Плоть і кров не можуть витримати такої безперервної напруги. Вже кидки юнака стали менш затятими, нога менш тверда, хоча в упертих сірих очах не відображалося ніякої слабкості. Трантер, який за багато років боїв став підступним та обережним, відчув, що сприятлива хвилина настала. Він відштовхнув тендітну зброю, якою з нею боровся супротивник, вихором заніс свій величезний меч і, відскочивши ще далі, щоб надати удару ще більшої сили... звалився у води Гаронни.
  І глядачі і бійці були настільки поглинені поєдинком, що всяка думка про крутість берега і швидку, безшумну річку вилетіла в них з голови. І лише коли Трантер, відступаючи назад полум'яним натиском противника, опинився на самому краю берега, загальний крик нагадав йому про небезпеку. Останній кидок назад, який, як він сподівався, покладе бою кривавий кінець, відкинув його далеко від берега, і він миттєво опинився на глибині восьми футів у крижаній воді. Раз чи два виринуло обличчя задихаючого чоловіка, і пальці, що судорожно шукали опори, майнули в тихому зеленому струмені, який виносив його на середину течії. Марно товариші кидали йому піхви, яблуневі гілки та пов'язані разом пояси. Алейн випустив свій зламаний меч і стояв, тремтячи всім тілом; весь гнів його раптово змінився жалістю. Втретє тонучий виринув на поверхню, його жмені були сповнені липких річкових водоростей, очі з розпачом дивилися на берег. Їхній погляд знайшов Аллейна, і той не зміг встояти перед безмовною благанням. За мить він теж поринув у хвилі Гаронни і поплив сильними помахами до свого недавнього ворога.
  Проте течія була стрімкою і швидкою, і, хоча Аллейн плавав добре, завдання його виявилося нелегким. Схопити Трантера за волосся було за кілька секунд, але ось утримувати його голову над водою і вибиратися з течії виявилося набагато важче. Після сотні помахів він ніби не рушив ні на дюйм. Нарешті серед вибуху радісних криків і похвал вони повільно і цілком виразно пересунулися в тихішу воду, і в цю ж хвилину Форд кинув у річку з десяток поясів, скріплених між собою пряжками, і цей рятувальний канат потрапив їм прямо в руки. Три ривки нетерплячих товаришів — і обох супротивників, змоклих і блідих, затягли на берег; задихаючись, вони відразу повалилися на траву.
  Джон Трантер отямився першим: хоча він і пробув довше у воді, але не витрачав сил під час відчайдушної боротьби з течією. Він ледве встав на ноги і опустив очі на свого рятівника, який підвівся на лікті і, ледве посміхаючись, слухав галасливі привітання і похвали зброєносців.
  - Я вам надзвичайно зобов'язаний, сер, - сказав Трантер аж ніяк не дружелюбно. — Certes [146] , якби не ви, я так і залишився б у річці, адже я народився в Уорікширі, там безводна місцевість, і в наших краях майже ніхто не вміє плавати.
  — Подяки мені не потрібні, — уривчасто відповів Аллейн. - Форд, дай руку і допоможи встати.
  — Річка стала моїм ворогом, — провадив далі Трантер, — а для вас вона виявилася добрим другом, бо сьогодні врятувала вам життя.
  — Що ж, хай буде так, — озвався Аллейн.
  — Але тепер усе скінчено, — заявив Харкомб, — і жодного лиха не сталося, а я в один час побоювався, що буде інакше. Наш молодий друг чесно та благородно заслужив право стати членом нашого славетного цеху зброєносців міста Бордо. Ось твій камзол Трантер.
  — Але, на жаль, мій славний меч лежить на дні Гаронни! - Сказав той.
  — А ось і твоя куртка, Едріксон, — вигукнув Норбері. — Накинь її на плечі, хай на тобі буде хоч щось сухе.
  — Тепер ідемо назад до абатства. - Запропонували кілька голосів.
  — Одну хвилину, панове, — крикнув Аллейн, який стояв, спираючись на Фордове плече і все ще тримаючи в ослаблій руці зламаний меч. — Може, мені налилася у вуха вода і я не вловив того, що було сказано, але, на мою думку, цей джентльмен досі не вибачився переді мною за ту образу, яку завдав мені в залі.
  - Як? Ви все ще бажаєте продовжувати сварку? - спитав Трантер.
  - А чому б і ні, сер! Я дуже зволікаю, наважуючись на таку справу, але, почавши, доводитиму до кінця, поки в мені є життя і дихання.
  - Ma foi! У вас тепер обмаль і того й іншого, — різко заявив Харкомб. — Послухайте моєї поради, сер, і припиніть цю історію. Вийшли ви зі становища дуже вдало.
  - Ні, - заперечив Аллейн, - не я затіяв сварку, але так як я вже тут, то присягаюся, що не піду звідси, поки не отримаю того, навіщо прийшов. Отже, або вибачтеся, сер, або знайдіть інший меч і продовжуватимемо.
  Молодий зброєносець був смертельно блідий і знесилений перенесеним на суші й у воді. Він промок наскрізь, увесь вимазався, а з рани на плечі і на лобі сочилася кров, але вся його поза і вираз обличчя говорили про непохитну рішучість. Його супротивник, з грубішою і нижчою душею, мимоволі боявся перед палкістю і завзятістю більш одухотвореної натури Аллейна.
  — Я не думав, що ви поставитеся до цього так серйозно, — пробурмотів він збентежено. — Це був просто жарт. Ми постійно дражнимо один одного, але, якщо ви дивитеся по-іншому, прошу вибачити мене.
  — Тоді і я прошу мене вибачити, — щиро відповів Аллейн, — ось вам моя рука.
  — А до полудня вже тричі трубили, — сказав Харкомб, коли всі поспішили геть, розбившись на купки і жваво говорячи. — Не знаю, що подумає чи скаже стольник Принца. Слово честі, приятелю Форд, вашому другу необхідний кухоль вина, адже він наковтався води з Гаронни. Судячи з його гарненького обличчя, я б ніколи не подумав, що він виявить таку твердість характеру.
  — Клянуся, — відповів Форд, — саме повітря у вашому Бордо перетворило горлицю на бойового півня. Ніколи Хампшир не бачив м'якшого і люб'язнішого юнака.
  — Його господар теж, наскільки я можу судити, дуже м'який і люб'язний джентльмен, — зауважив Харкомб, — і все ж, мені здається, обидва вони такі люди, що сваритися з ними аж ніяк не безпечно.
  
  
  Розділ XXI
  Як Агостіно Пізано ризикував головою
  Навіть стіл для зброєносців в абатстві св. Андрія в Бордо був розкішний: адже тут тримав своє подвір'я Принц. І тільки тут, після мізерної їжі в Боллі та скупих обідів у леді Лорінг, Алейн побачив, до чого можуть доходити розкіш та вишуканість. Смажені павичі в пір'ї, знову акуратно поміщені на місце, так що птах лежав на блюді в тому ж вигляді, в якому він ходив за життя, кабань голови з позолоченими іклами і пащею, викладеною фольгою, желе у вигляді дванадцяти апостолів і величезний пиріг, відтворював новий королівський замок у Віндзорі, ось деякі з тих небачених страв, з якими йому довелося мати справу. Один лучник приніс Алейну з корабля зміну одягу, і він, з жвавістю юності, вже забув засмучення та втому цього ранку. З'явився паж із залу для бенкетів і повідомив, що їхній господар увечері питиме вино у лорда Чандоса і хотів би, щоб його зброєносці ночували в готелі «Півмісяць» на вулиці Апостолів. Тому обидва юнаки в сутінках пустилися в дорогу, насолодившись виступами жонглерів з їхніми фокусами і менестрелів з їхніми піснями, що пішли за головною трапезою.
  Ішов дрібний дощ, коли Аллейн і Форд, накинувши на голови плащі, йшли пішки вулицями стародавнього міста; своїх коней вони залишили у королівських стайнях. Зрідка масляний ліхтар на розі вулиці або під портиком будинку багатого городянина кидав слабке світло на блискучі камені бруківки і на строкатий натовп, який, незважаючи на погану погоду, плив туди і сюди кожною проїжджою вулицею.
  У цих розкиданих кругах тьмяного світла відкривалася вся панорама життя багатого і войовничого міста. Тут йшов кругловидий городянин, що роздувся від успіху, в довгому каптані темного сукна, плоскому оксамитовому капелюсі, з широким шкіряним поясом і кошелем, що мотався - живе втілення багатства і благополуччя. За ним йшла його служниця, пов'язана блакитним шарфом, тримаючи у витягнутій правій руці ліхтар, що осяяв золотою смужкою світла дорогу, якою йшов господар служниці. Далі брела, хитаючись, група напівп'яних йоркширців, вони говорили на такому діалекті, що навіть їхні земляки ледве їх розуміли; на їхніх куртках був знак пелікану, який показував, що вони прибули з північного графства Степлтон. Городянин озирнувся на їхні багряні, люті обличчя і прискорив крок, а служниця прикрила обличчя шарфом, бо в їхніх поглядах, спрямованих на дівчину і на гаманець, був вираз, зрозумілий людям, які розмовляють будь-якою мовою. Потім слідували лучники з охорони, верескливі жінки, англійські пажі з білою шкірою і з блакитними здивованими очима, ченці в темних рясах, тинялися воїни, засмаглі балакучі слуги-гасконцы, матроси, грубуваті селяни з Медока і придворні. ; ці молоді люди рішуче проштовхувалися і протискивалися через мінливий багатобарвний людський потік, що наповнював вулицю прямо-таки вавилонським змішанням мов: англійської, французької, валлійської, баскської та найрізноманітніших діалектів Гасконі та Гієні. Час від часу натовп розступався, пропускаючи коня під жіночим сідлом або купку лучників, що несли смолоскипи, які йшли попереду гасконського барона або англійського лицаря, що розшукували після палацового бенкету свій готель. Тупіт копит, брязкіт зброї, крики нічних забулдиг, дзвінкий сміх жінок — усе це здіймалося, мов туман над болотом, над людними вулицями тьмяно освітленого міста.
  Одна пара в цьому натовпі, що рухається, привернула особливу увагу двох молодих зброєносців, тим більше, що пара ця йшла прямо поперед них і в тому ж напрямку. Це були чоловік та дівчина. Він виділявся своїм зростом і потужними плечима і накульгував на одну ногу; під пахвою він ніс якийсь великий плоский предмет, загорнутий у темну матерію. Його супутниця, дуже молода і струнка, ступала швидко і пружно, рухи її були витончені, але чорний плащ настільки приховував її риси, що можна було помітити тільки блискучі чорні очі та пасмо чорного волосся. Висока людина через хвору ногу важко спиралася на її плече, тримаючись якомога ближче до стіни і ревниво притискаючи до свого боку загорнутий предмет; він виштовхував уперед свою супутницю, користуючись нею як опорою, коли натовп аж надто тіснив, погрожуючи забрати його з собою. Явний страх цієї людини, зовнішність його супутниці і та дбайливість, з якою обидва оберігали незрозумілий предмет, мимоволі викликали інтерес обох молодих англійців, що крокували за ними на відстані витягнутої руки.
  — Courage [147] , дитино, — почули вони вигук високої людини. Це була суміш французької з англійською. — Якщо нам вдасться зробити ще шістдесят кроків, то ми будемо в безпеці.
  — Тримай його міцно, батьку, — відповіла дівчина на тому ж таки м'якому, змішаному діалекті. — Немає жодних причин для страху.
  — Воістину вони язичники й варвари, — вигукнув її супутник, — скажені, кричать, п'яні варвари! Ще сорок кроків. Tita mia [148] , клянуся святим Елуа, патроном вчених майстрів, що я не вийду за поріг мого дому доти, поки вся ця зграя не буде благополучно поставлена в їхній табір у Даксі або ще в якесь місце, яке вони осквернять своєю присутністю. Ще двадцять кроків, мій скарб. О боже мій, як вони штовхаються і ревуть! Встань на їхньому шляху, Tita mia! Хоробро вистав свій лікоток! Зустріти їх віч-на-віч, дівчинко! Заради чого тобі поступатися дорогою цим шаленим остров'янам? Ах, cospetto! [149] Ми зруйновані та загинули!
  Попереду натовп став настільки густий, що кульгавому старому і дівчині довелося зупинитися. Кілька напідпитку англійських лучників, зацікавлених, як і зброєносці, дивним виглядом цієї пари, рушили до них назустріч, розглядаючи їх у тьмяному світлі.
  — Клянуся трьома царями,— вигукнув один із лучників,— ось старий бовдур! Він надто сердитий, щоб спиратися на такий чарівний милиця. Користуйся ногою, яку тобі дав господь бог, і не наваляйся так на дівчисько!
  — Ану, забирайся до біса! — заволав інший. — Що це справді! Хоробрі лучники розгулюють без жінок, а така ось стара гайка користується жінкою, немов дорожньою палицею!
  — Ходімо зі мною, моя пташка, — запропонував третій, хапаючи дівчину за плащ.
  — Ні, зі мною мрія мого серця, — перебив його перший. — Клянуся святим Георгієм, наше життя коротке, то ж веселитимемося, поки живі. Та вона чарівна, ця дівчина, чи нехай мені ніколи не бачити Честерський міст!
  — А що це у старої жаби під пахвою? — вигукнув ще один. — Він притискає до себе цю штуку, наче диявол — продавця індульгенцій.
  — Ану покажи, старий мішок із кістками, що в тебе там?
  Вони тіснили старого, а він, не розуміючи їхнього прислівника, тільки все міцніше притискав до себе однією рукою дівчину і тужливо озирався, шукаючи допомоги.
  — Киньте, хлопці, киньте, — крикнув Форд, відштовхуючи найближчого лучника. — Це ницість! Заберіть руки, бо вам же буде гірше.
  — Притримай язика, бо тобі самому буде гірше! — закричав п'яний лучник. — А хто ти, що псуєш нам задоволення?
  — Новоспечений зброєносець, щойно приїхав, — пояснив йому хтось.
  — Клянуся святим Тома Кентським, ми всі служимо нашим господарям! Але не дозволимо, щоб нами командував кожен шмаркач, якого матуся відправила до Аквітанії.
  - О джентльмени! Заради Христа, захистіть нас! — вигукнула дівчина ламаною англійською мовою, — не давайте нас образити цим жахливим людям.
  - Не бійтеся, пані, - відповів Аллейн. — Ми не дозволимо вас торкнутися. Зніми руку з її талії, гей ти, негідник із півночі!
  - Не відпускай її, Вот! — сказав довготелесий чорнобородий солдат, чий металевий нагрудник виблискував у сутінках. — А ви тримаєте руки подалі від своїх кинджалів, ви обоє, я займався цим ремеслом, ще коли вас і на світі не було, і, клянусь богом, я вас проткну наскрізь, якщо ви хоч пальцем ворухнете.
  - Слава Богу! — раптом вигукнув Аллейн, бо побачив людину, що височіла над натовпом, і його яскраво-рудий вихор, що вилазив з-під шолома. — Прийшов Джон та Ейлвард теж! Допоможіть нам, друзі! Тут хочуть образити дівчину та старого.
  - Hola, mon petit! — озвався старий лучник, проштовхуючись через натовп; за ним слідував Великий Джон. - Що тут відбувається? Клянуся тятивою, багато вам доведеться попрацювати, якщо ви маєте намір виправляти все зло, яке побачите з цього боку протоки. Чи загін лучників, та ще й коли в голові шумить від вина, буде таким же зговірливим, як інші юні клірики у фруктовому саду. Коли ти проведеш з рік у Загоні, тебе менше хвилюватимуть подібні випадки. Але що ж тут трапилося? Начальник поліції зі своїми лучниками йде сюди, і дехто з вас може опинитися на дибі, якщо не обережеться.
  — Та це ж старий Сем Ейлвард із Білого загону! - вигукнув солдат. — Слухай, Семкіне, а як ти опинився тут? Я ще пам'ятаю той день, коли ти був найгучніший веселун із усіх лучників Загону. Клянуся спасінням душі! Від Ліможа до Наварри ніхто так охоче не цілував дівчину і не рубав голови ворогові, як лучник Ейлвард із загону Хоуквуда.
  - Цілком можливо, Пітер, - відповів Ейлвард, - і, клянуся ефесом, не дуже я з того часу змінився. Але в мене завжди все було чесно та ясно. Дівчина погоджувалася добровільно, чоловік мав збунтуватися проти мене, а якщо ні, то, клянуся моїми десятьма пальцями, від мене їм нічого не загрожувало.
  Дивлячись на рішучі обличчя Ейлварда і широчені плечі Джона, лучники переконалися, що силою тут трохи доб'єшся. Дівчина і старий уже почали пробиратися через натовп, і мучителі не наважувалися їх зупинити. Форд і Аллейн повільно йшли за ними, але Ейлвард раптом схопив Аллейна за плече.
  — Клянуся ефесом, camarade, — сказав він, — я чув, що ти сьогодні в абатстві відзначився і вчинив славні справи. Але тільки прошу тебе бути обережним, адже це я привів тебе в Загін, і я був би дуже засмучений, якби з тобою щось скоїлося.
  - Ні, Ейлвард, я обережний.
  — Не кидайся вже так без огляду назустріч будь-якій небезпеці, mon petit. Скоро твоя рука зміцніє, і удар стане сильнішим. Ми сьогодні ввечері зберемося в «Розі Гієні», а це за два будинки від готелю «Півмісяць», тому якщо ти захочеш осушити склянку в компанії кількох простих лучників, ти будеш бажаним гостем.
  Алейн обіцяв прийти, якщо його обов'язки дозволять йому, а потім, пірнувши в натовп, наздогнав Форда; той зупинився і розмовляв із обома чужинцями, які тепер уже дісталися свого будинку.
  — Хоробрий молодий синьйоре, — сказав високий старий, обіймаючи Алейна за плечі, — як нам віддячити вам, адже ви захистили нас від цих страшних п'яних варварів! Мою Титу вони потягли б, а мою голову розбили б на тисячу шматків.
  - Ні, я не думаю, щоб вони так вчинили, - заперечив Аллейн здивовано.
  - Хо Хо! — зареготав, вірніше, закаркав старий голос високим. — Я тужу не про свою голову, яка у мене на плечах, cospetto, ні! Ви врятували ту голову, що в мене під пахвою.
  — Може, синьйорові захоче зайти до нас у хату, батьку? - сказала дівчина. — Якщо ми стоятимемо тут, хто знає, чи не почнеться якесь нове звалище?
  - Правильно сказано, Тито! Правильно сказано, моя дівчинко! Прошу вас, сер, надати нам честь і відвідати нашу скромну оселю. Вогню, Джакомо! Тут п'ять сходинок догори. Ще дві. Так! Ну, ми нарешті у безпеці. Corpo di Bacco [150] . Я не дав би й десяти мараведі за те, що моя голова вціліє, коли ці чортові діти притиснули нас до стіни. Tita mia, ти хоробра дівчина, і краще, щоб вони штовхали і тягнули тебе, аби не чіпали мою голову.
  — Звісно, тату, — серйозно погодилася вона.
  — Але ж ці англійці! Ох! Візьміть гота, гуна і вандала, змішайте їх і додайте розбійника-варвара, а потім напоїте цю істоту доп'яна - і вийде англієць. Боже мій! Хіба жив на землі ще такий народ? Яка країна від них вільна? Я чув, що і в Італії їх так само повно, як і тут. Вони всюди, окрім небес.
  — Дорогий батьку, — вигукнула Тита, все ще підтримуючи сердого старого, який, кульгаючи, підіймався дубовими сходами, — не забувай, що ці добрі синьйори, що захистили нас, теж англійці.
  - Ах да! Перепрошую, сери! Заходьте сюди, в кімнати. Декому мої картини подобаються, але я бачу, що мистецтво вести війну — єдине, яке шанується у вашій країні.
  Низька кімната з дубовими панелями, в яку старий ввів їх, була яскраво освітлена чотирма лампами з запашною олією. Біля стін, над столом, на підлозі і взагалі всюди стояли і висіли величезні листи скла, розписані яскравими фарбами.
  — То вони вам подобаються? — вигукнув кульгавий митець, помітивши на обличчях юнаків здивування та задоволення. — Серед вас усе ж таки є люди, які цінують це порожнє заняття?
  — Ніколи б не повірив, що така майстерність можлива, — захоплювався Аллейн. - Які фарби! Який рисунок! Подивися, Форд, на ці муки святого Стефана! Здається, можна взяти в руку один із каменів, які лежать напоготові у підлих убивць!
  — А той олень, з хрестом між рогами… Слово честі, Аллейн, я ніколи не бачив такого красеня навіть у лісах Біра.
  — А зелень під ним — якась яскрава і світла! Так, усі картини, що я бачив досі, порівняно з цими – лише дитяча забава. Мабуть, цей гідний джентльмен — один із тих великих живописців, про яких я так часто чув від отця Варфоломія в минулі дні, коли мешкав ще в Боллі.
  Смагляве рухливе обличчя художника сяяло радістю, викликаною непідробним захопленням цих двох молодих англійців. Його дочка скинула плащ, і юнаки побачили її обличчя, тонке та ніжне, прекрасне чисто італійською красою; незабаром Форд дивився вже на нього, а не на картини, що висіли перед ним. Алейн продовжував з легкими вигуками захоплення і здивування переводити погляд від стін до столу і знову на стіни.
  — Що ви скажете на це, молодий сер? — спитав митець, зриваючи тканину з плоского предмета, що він тримав під пахвою.
  Це був шматок скла у формі аркуша, із зображенням обличчя, оточеного німбом. Малюнок був настільки витончений, і тон такий досконалий, що молодому зброєносця здалося, ніби це справді людське обличчя дивиться на них сумним і задумливим поглядом. Він сплеснув руками, охоплений щасливим трепетом, яке справжнє мистецтво завжди викликає у справжньому художнику.
  - Дивно! - вигукнув він. - Чудово! Але я дивуюсь, сер, як ви ризикнули твір такий прекрасний і дорогоцінний нести вночі серед буйного натовпу.
  — Я справді вчинив необачно, — озвався художник. — Дай вина, Тито, із флорентійської фляги. Якби не ви, я просто боюся подумати про те, що могло статися. Подивіться на тон шкіри: його не відновиш, бо цю фарбу, як правило, або перепалюють у печах і вона стає занадто темною, або вона взагалі не утримується, і ось отримуєш болісно-білий колір. А тут ви бачите жили та биття крові. Так, diavolo [151] , якби скло це розбилося, моє серце розбилося б теж. Це вітраж для одного їх вікон на хорах церкви Сен-Ремі, і ми, моя маленька помічниця і я, вирушили подивитися, чи справді воно відповідає за розмірами кам'яної амбразури. Ми скінчили, коли вже настала ніч, і що нам залишалося, як не забрати його додому, оберігаючи всіма доступними для нас способами? Але ви, молодий сер, кажете так, ніби дещо розумієте мистецтво.
  — Настільки мало, що не наважуюсь міркувати про нього у вашій присутності, — відповів Аллейн. — Я виховувався в монастирі, і не велика була заслуга — поводитися з пензлем спритніше, ніж мої брати-послушники.
  — Ось вам фарби, пензель, папір, — сказав старий митець. — Я не даю вам шибки, бо це інший матеріал і вимагає великого вміння змішувати фарби. А тепер прошу вас показати мені ваше мистецтво. Дякую, Тито. Венеціанські склянки наповнимо до країв. Сідайте, синьйоре.
  І поки Форд розмовляв з Тітою, він — англо-французькою, вона — французько-італійською, старий уважно розглядав дорогоцінну голову, перевіряючи, чи немає на поверхні якоїсь подряпини. Коли він знову підняв погляд, Аллейн кількома сміливими мазками накидав на білому аркуші, що лежав перед ним, жіноче обличчя та шию.
  - Diavolo! — вигукнув митець, схиливши голову набік. - У вас є здібності, так, cospetto, у вас є здібності. Це обличчя ангела!
  — Це обличчя леді Мод Лорінг! — вигукнув Форд, ще здивованіший.
  — Що ж, присягаюся, схожість є! — погодився Аллейн, трохи збентежений.
  - А, портрет! Тим краще. Молода людина, я Агостіно Пізано, і я повторюю ще раз: у вас є здібності. А потім, заявляю, що, якщо ви хочете залишитися у мене, я навчу вас усім секретам і таємницям забарвлення скла: як користуватися фарбами і згущувати їх, які проникають у скло, які ні, навчу випалення та глазурування, ви дізнаєтеся про всі прийоми і все хитрощі.
  — Я був би дуже радий повчитися у такого майстра, — сказав Аллейн, — але я зобов'язаний іти за моїм господарем, поки ця війна не скінчиться.
  - Війна! Війна! — вигукнув старий італієць. — Вічно ці розмови про війну. А ті, кого ви вважаєте великими, хто вони? Хіба я не чув їхніх імен? Солдати, м'ясники, руйнівники! Ах, per Bacco! У нас, в Італії, є люди справді великі. Ви громите, ви грабуєте! А вони будують, вони відновлюють. О, якби тільки ви бачили мою рідну, улюблену Пізу, Дуомо, монастирі Кампо-Санто, високу Кампанілі зі співучим дзвоном її дзвонів, що розноситься в теплому повітрі Італії! Ось це діяння великих людей. І я бачив їх моїми на власні очі, тими самими, які тепер дивляться на вас. Я бачив Андреа Оркання, Таддео Гадді, Джоттіно, Стефано, Сімоне Меммі — все це майстри, у яких я не вартий навіть змішувати фарби. І я бачив уже похилого віку Джотто, а він, у свою чергу, навчався у Чімабуе, до якого в Італії не було мистецтва, бо розписувати каплицю Гонді у Флоренції привезли греків. Ах, синьйоре, існують справді великі люди, чиї імена будуть шануватись і тоді, коли вже стане ясно, що ваші солдати — вороги людства.
  - Їй-богу, сер, - втрутився Форд, - можна сказати дещо і на захист солдатів: адже якщо цих великих людей, про яких ви говорили, ніхто не захищатиме, то як же вони збережуть свої картини?
  - А всі ці речі? - Запитав Аллейн. — Ви насправді самі їх написали? І куди ви їх відправите?
  — Так, синьйоре, всі вони виконані моєю рукою. Інші, як ви бачите, виготовлені на одному аркуші скла, інші складаються з окремих частин, які можна скріпити. Є художники, що малюють лише на поверхні скла, вони потім прикривають його іншим шматком, закріплюють, і таким чином картина стає недоступною для впливу повітря. Але я вважаю, що справжній успіх нашого мистецтва так само залежить від випалу, як і пензля. Подивіться на це кругле вікно, що повторює вітраж у церкві пресвятої Трійці у Вандомі, або ось це «Набуття святого Грааля», воно призначене для апсиди монастирської церкви. Був час, коли ніхто, окрім моїх співвітчизників, не вмів робити таких речей; тепер є Клеман Шартрський і ще кілька людей у Франції, вони чудові майстри цієї справи. Але нажаль! Вісклива і скрипуча мова завжди буде нагадувати нам про те, що світом править палиця дикуна, а не рука художника.
  Суворий і ясний голос горна пролунав зовсім поруч, нагадуючи про те, що настала ніч і всім настав час розходитися.
  - Це і для нас сигнал, - сказав Форд. — Я б, здається, готовий був залишитися тут назавжди, серед цих прекрасних картин, — продовжував він, дивлячись на почервонілу Титу, — але ми повинні бути в готелі до повернення нашого лицаря.
  Господарі знову почали дякувати молодим зброєносцям за допомогу, а ті обіцяли побувати ще й нарешті розлучилися зі старим італійським живописцем та його дочкою. Вони покинули Королівську вулицю, де жили нові друзі, і поспішили на вулицю Апостолів, в готель «Півмісяць».
  
  
  Розділ XXII
  Як лучники бенкетували в «Розі Гієні»
  - Mon Dieu! Алейне, ти коли-небудь бачив таке чарівне обличчя? - Вигукнув Форд, коли він поспішали назад до готелю. — Таке чисте, тихе і таке чудове?
  - Ти правда. А тон шкіри – прямо досконалість. Я такого не зустрічав. І ти звернув увагу, як завитки волосся лежать на лобі? Напрочуд витончено.
  - І очі які! - Захоплювався Форд. — До чого ясні та лагідні, і водночас у них глибина думки.
  - Тільки в підборідді, мабуть, відчувається якась незавершеність, - сказав Аллейн.
  - Ні, я не помітив.
  — Щоправда, його лінії дуже чіткі.
  — І дуже витончені.
  — А все ж таки…
  - Що, Аллейн? Невже ти бачиш плями навіть на сонці?
  - Ну, подумай, Форд! Хіба довга і благородна борода не надала б обличчю великої виразності та сили?
  — Пресвята Діва, — вигукнув Форд, — та ти здурів! Борода у прекрасної маленької Тіти?
  - Тито? А хто говорить про Титу?
  — А хто каже не про неї?
  — Та я ж обговорював із тобою зображення святого Ремі, друже!
  — Ну, ти справді гот, гун, вандал і як там ще обзивав нас старий. Невже ти можеш надавати таке значення його мазні, коли в тій кімнаті перед тобою була картина, написана самим богом? Але хто ця людина?
  — Прошу, сери, — сказав якийсь лучник, підбігаючи до них, — Ейлвард та інші будуть дуже раді вас бачити. Вони в тому будинку. Ейлвард просив передати вам, що сьогодні ввечері ви лорду Лорінг не знадобитеся. Він ночуватиме у лорда Чандоса.
  — Клянуся, нам не потрібний провідник, щоб знайти їх…
  Цієї хвилини з таверни на правій стороні вулиці долинули вибухи сміху і тупіт ніг. Молоді люди ввійшли в низькі дверцята, спустилися вимощеним плитами коридором і опинилися у вузькому довгому залі, осяяному смолоскипами, що палали в обох його кінцях.
  Вздовж стін були кинуті оберемки соломи, і на них напівлежало десятка два-три лучників, всі з Загону шоломи та куртки вони знімали, сорочки були розстебнуті, потужні тіла розкинулися на глинобитній підлозі. Біля кожного стояла шкіряна фляга з пивом, а наприкінці зали було вставлено бочку з вибитою втулкою, що обіцяла й надалі щедре частування. Перед бочкою на порожніх барилах, ящиках і грубо збитих лавах сиділи Ейлвард, Джон, Чорний Саймон і ще троє-чотири лучників-вожаків, а також Гудвін Хаутейн, старший шкіпер, що залишив свій жовтий корабель у гирлі річки, щоб востаннє. друзями з Загону. Форд і Аллейн посідали між Ейлвардом і Чорним Саймоном, причому їх поява анітрохи не вплинула на шум і гам, що панував у залі.
  — Елю, mes camarades, — вигукнув лучник, — чи, може, вина? Одне з двох – принаймні! Ану, Джеку, чортів син, принеси нам пляшку найстарішого вернеджа і дивись не труси її! Чули новину?
  - Ні, - відповіли зброєносці в один голос.
  — Має бути блискучий турнір.
  - Турнір?
  - Так, хлопчики. Бо Капталь де Буш присягнув, що знайде п'ятьох лицарів по цей бік протоки, які переможуть будь-яких п'ятьох англійських лицарів, що будь-коли сідали в сідло. І Чандос прийняв виклик, а Принц обіцяв золотий кубок тому лицарю, який поводитиметься доблесніше за всіх, весь двір тільки й говорить про це.
  — А чому змагаються лише лицарі? - пробурчав Хордл Джон. — Хіба вони не могли б виставити й п'ять лучників, які б обстоювали честь Аквітанії та Гасконі?
  — Або п'ять ратників, — додав Чорний Саймон.
  — Хто ж п'ять англійських лицарів? - спитав Хаутейн.
  - У місті зараз триста сорок один лицар, - відповів Ейлвард. — І я чув, що вже надіслано триста сорок картелів, немає виклику тільки сера Джона Равенсхолма: він лежить у лихоманці і не може встати з ліжка.
  — Я чув про цей турнір від одного зі стрільців охорони! — крикнув хтось із лучників, що розвалилися на соломі. — Кажуть, Принц теж хоче битися на списах, але Чандос і чути про це не бажає, — припускають, що справа буде серйозна.
  - На те є Чандос.
  - Ні, Принц цього не допустить. Чандос знатиме всім турніром, разом із сером Вільямом Фелтоном та герцогом Арманіяком. З боку англійців у турнірі візьмуть участь лорд Одлей, сер Томас Персі сер Томас Вейк, сер Вільям Бошан і наш господар і командир.
  — Ура, і нехай стереже його господь! — пролунало кілька голосів. — Бути в нього лучником — велика честь.
  — І ви маєте рацію, — озвався Ейлвард. — Якщо ви підете за його прапором із п'ятьма червоними трояндами ви побачите все, що хотілося б побачити доброму лучнику. Ха! Так, mes garçons, ви зараз смієтеся, але, присягаюся ефесом, коли ви опинитеся там, куди він поведе вас, ви вже не будете сміятися, бо неможливо знати заздалегідь, який він дасть обітницю. Я бачу, що в нього мушка на оці, точнісінько як при Пуатьє. І заради цієї мушки буде пролита кров, чи я нічого не розумію.
  — А як було за Пуатьє, гідний Ейлвард? — спитав один із молодих лучників; він сперся на лікті і не зводив шанобливого погляду з обвітреного обличчя старого воїна.
  - Ну, Ейлвард, розкажи! - вигукнув Хордл Джон.
  - Твоє здоров'я, старий Семкін Ейлвард! — загомоніли голоси на дальньому кінці зали, і люди замахали білими куртками.
  — Ось спитайте його, — скромно обізвався Ейлвард і кивнув у бік Чорного Саймона. — Він бачив більше, ніж я… І все ж, клянуся цвяхами святого хреста, бачив я майже все.
  — Так, — погодився Саймон, — це великий день. Я не сподіваюся вкотре пережити такий день. Багато чудових лучників спустили того дня свою останню стрілу. Подібних людей ми вже не зустрінемо, Ейлвард.
  — Присягаюсь ефесом, — ні. Тоді були маленький Роббі Уітстафф, і Ендрю Салбластер, і Уот Олспей, і вони повернули шию німцям. Mon Dieu, що це за люди? Стріляли як завгодно! За далекими і ближніми цілями ніколи ніхто не пускав стріли влучніше.
  - Але про битву, Ейлвард, розкажи про битву!
  — Спочатку дайте я наллю собі, хлопці, всуху цю розповідь не піде. Було саме початок осені, коли Принц виступив, він пройшов через Овернь, і Беррі, і Анжу, і Турень. У Оверні дівчата солодкі та вина кислі. А у Беррі жінки кислі, а вина розкішні. Анжу дуже гарний край для лучників: там і жінки і вина краще не треба. У Турені мені тільки проломили голову і все, але у В'єрзоні дуже пощастило, бо я роздобув у соборі золоту дароносицю, а потім отримав за неї дев'ять генуезьких джен від золотих справ майстра на вулиці Монт-Олів. Звідти ми вирушили в Бурж, де мені дісталася сорочка вогняного шовку та чудова пара черевиків з шовковими пензликами та срібними блискітками.
  - З крамниці, Ейлвард? — спитав один із молодших лучників.
  — Ні, з людських ніг, хлопче. У мене були підстави вважати, що вони йому більше не знадобляться, бо в спині у нього стирчала тридцятидюймова стріла.
  - А що було потім, Ейлвард?
  — Ми рушили далі, кум, шість тисяч чоловік, і прийшли до Іссудена, а там знову сталася дуже важлива подія.
  - Бій, Ейлвард?
  — Ні, ні, дещо важливіше. Бій мало що може дати, якщо немає надії на викуп. В Іссудені я і ще три валлійці заглянули в один будинок, всі інші пройшли мимо, і видобуток отримали ми. Я сам узяв чудову перину, річ, яку, обшукайте хоч усю Англію, ви не знайдете. Ви цю перину бачили - ти, Аллейн, і ти, Джоне. І ви підтвердите, що це найблагородніша перина. Ми занурили її на мула маркітанта і везли за армією. Я вирішив зберегти її доти, доки не обзаведуся власним будинком, і вона тепер зберігається у мене в одному вельми надійному містечку неподалік Ліндхерста.
  — А потім, гідний лучник? - спитав Хаутейн. — Клянуся святим Христофором, ви обрали справді гарне і приємне життя, бо збираєте видобуток подібно до ловця морських раків, який не залежить при цьому від чиєїсь милості чи прихильності.
  — Ви маєте рацію, шкіпер, — зауважив літній лучник. — Є приказка у старих солдатів: «Що взято боєм, дорожче вдвічі». Ну, продовжуй, приятель, мені вже не терпиться.
  - І ось ми пішли далі, - сказав Ейлвард, зробивши довгий ковток із фляги. — Нас було близько шести тисяч, і Принц, і його лицарі, а посередині загону моя перина, яку віз мул маркітанта. Ми наробили багато бід у Турені, а потім прибули до Роморантена, де мені потрапили в руки золотий ланцюжок і два яшмові браслети, які в мене того ж дня вкрало чорнооке дівчисько з Арденн. Mon Dieu! Є ж люди, які не бояться Страшного суду, вони не мають ні краплі порядності в душі, і вони вічно норовлять викрасти чи вихопити чуже добро.
  - Ну, а бій, Ейлвард, бій! — нетерпляче вигукнули кілька голосів серед вибухів сміху.
  — Я вже дійшов до нього, хоробри ви мої бойові цуценята. Ну, тоді король Франції став переслідувати нас із п'ятдесятьма тисячами людей, і він дуже поспішав нас наздогнати, але коли наздогнав, не знав, що з нами робити, бо ми так розмістили військо серед огорож і виноградників, що французи ні звідки не могли до нас підступитися. окрім як з боку вузької дороги. На обох флангах стояли лучники, за ними — ратники та лицарі, а посередині — обоз і моя перина на мулі маркітанта. Триста їхніх доблесних лицарів кинулися вперед, вони були справді дуже хоробрими, але ми зустріли їх таким шквалом стріл, що з них повернулися мало хто. Потім рушили германці, вони також билися дуже відважно, так що навіть одному чи двом вдалося прорватися через ланцюг лучників і дійти до моєї перини, але даремно. Тут уперед виїхав наш власний маленький командир з мушкою на оці, і мілорд Одлей зі своїми чотирма зброєносці, і ще кілька чоловік такої ж закваски, за ними йшли Принц і Чандос, а потім ми всі, щільним натовпом, з сокирами та мечами, бо до на той час уже розстріляли свої стріли. Це було божевілля, бо ми відійшли від огорож, і не залишилося нікого, щоб охороняти обоз, а вони могли будь-якої миті підібратися до нього в обхід. Але все обійшлося благополучно, і короля взяли, а маленький Роббі Уітстафф і я привезли на возі дванадцять бочок вина для особистого столу короля, і, присягаюсь ефесом, якщо ви запитаєте мене, що було потім, я не зможу вам відповісти, не зможе і коротун Роббі Вітстафф.
  — Ну, а другого дня?
  — Клянуся, ми довго не канілися, а поспішили назад у Бордо, куди й прибули благополучно разом із королем Франції та моєю периною. Я продав свою видобуток, mes garçons, і отримав стільки золота, скільки міг забрати, і протягом тижня палив по дванадцять воскових свічок на вівтарі святого Андрія, бо якщо ти забуваєш про божих святих у дні удач, вони легко можуть забути про тебе, коли будуть конче потрібні. Я ж подарував святому Андрію сто дев'ятнадцять фунтів воску, а оскільки він був людиною дуже справедливою, то не сумніваюся, що він відшкодує їх на повну вагу, якщо знадобиться.
  - Скажіть, гідний Ейлвард, - звернувся до нього з іншого кінця зали молодий рум'яний лучник, - через що сталася ця велика битва?
  — Ех ти, дурна голова, — та через те, кому носити французьку корону, чого ще?
  — А я думав, може, через твою перину…
  — Якщо я доберуся до тебе, Сайласе, то як би я не відхлестів тебе ременем по плечах, — відповів Ейлвард під загальний регіт. — Але тепер час, курчата, на сідало, коли сміливці вже почали бунтувати проти старших, та й годину пізню, Саймоне.
  — Стривай, заспіваємо ще одну пісню.
  — Тут Арнольд із Соулея, він заспіває пісню не гірше за будь-якого лучника з Загону.
  — Ні, у нас тут є один — краще його в цій справі не знайдеш, — сказав Хаутейн, кладучи руку на плече Великого Джона. — Я чув, як він співав на кораблі, у нього голос наче хвилі, коли вони бурхливо накочують на берег. Прошу вас, друже, заспівайте нам «Дзвони Мілтона» або, якщо хочете, «Дочка франкліна».
  Хордл Джон витер губи зворотним боком долоні, витріщився в кут стелі і гаркнув так, що від звуків його голосу замітало полум'я смолоскипів; він заспівав, як і просили, південну баладу.
  Вирішив франклін дізнатися світло,
  Не милий його дівчинці світло:
  Пішов дружок. Вона одна.
  Але вірність вона збереже!
  Прийшов до неї лицар — плащ до п'ят,
  І лати під плащем блищать.
  Але, хоч коліно він схилив,
  До кохання дівчисько не схилив.
  Зброєносець до неї прийшов,
  На ньому малиновий камзол.
  Грав він ніжно, солодко співав,
  Але у справі мало досяг успіху.
  Прийшов багатій купець, одягнений
  У каптан і оксамитовий берет.
  Але лави, повні добра,
  Не принесли йому добра.
  Прийшов до неї лучник - добрий друг,
  В руках сагайдак і влучна цибуля,
  У кишені п'ять монет загалом…
  Дівча, бережися його!
  Ох, хтось волю дав сльозам,
  А хтось нишпорив лісами...
  А лучник у дальній стороні
  З дівчиськом скаче на коні.
  Захоплено заревіли слухачі, затупали ногами, застукали кружками об підлогу — мабуть, їм припала до смаку ця пісня, а Джон скромно схилився над квартою і чотирма гігантськими ковтками осушив її всю.
  — Я співав цю пісню в пивній Хордла, коли ще й не думав сам стати лучником, — пояснив він.
  - Наповніть свої гуртки! — вигукнув Чорний Саймон, занурюючи власний кубок у відкриту барило, що стояла перед ним. — Останню здравицю за Білий загін і за кожного хороброго воїна, що йде під червоними трояндами Лорінга.
  — П'ю за тис, за коноплі і за гусячі пір'я, — сказав старий, сивий лучник, що сидів праворуч.
  — П'ю за мирний кінець, за іспанського короля і за загін у двісті сорок людей, — заявив інший.
  — П'ю за криваву війну, — крикнув ще хтось, — багато хто піде і мало хто повернуться!
  — За те, щоб сталлю здобути більше золота, — вигукнув п'ятий.
  — А останній тост за володарок наших сердець, — запропонував Ейлвард. — Нехай буде тверда наша рука і вірне око, хлопці; двох кварт на брата вистачить.
  З вигуками, жартами та піснями всі вийшли із зали, і знову в «Розі Гієні» запанувала мирна тиша.
  
  
  Розділ XXIII
  Як Англія билася на турнірі у Бордо
  Добрі городяни Бордо настільки звикли до військових ігор та лицарських турнірів, що звичайна сутичка чи змагання були для них не дивина. Уславлений і блискучий двір Принца приваблював мандрівних лицарів та шанувальників зброї з усіх країн Європи. Під час довгих змагань на берегах Гаронни не раз відбувалися дивні бої, коли тевтонський лицар, щойно підкорював язичників-прусів, гнався за лицарем Калатрави, загартованим постійною боротьбою з маврами, або португальці схоплювалися зі скандинавських воїн. У Бордо майорів не один іноземний прапор із символами та гербами придунайських країн, а також дикої Литви та гірських фортець Угорщини, бо лицарі були всюди, незалежно від клімату чи нації, і не було країни настільки дикої, щоб слава та ім'я Принца не стали відомі у ній від краю до краю.
  І все-таки місто та округ були охоплені хвилюванням, коли стало відомо, що в третю середу різдвяного посту відбудуться поєдинки і що п'ять англійських лицарів оголосили про свою готовність поборотися з усіма бажаючими. Це велике змагання знатних і прославлених воїнів, національний характер змагання, а також та обставина, що це була ніби остання спроба зброї перед війною, яка обіцяла бути спекотною і кривавою, — все робило турнір одним із найзначніших і найблискучіших видовищ, які коли-небудь. бачив місто Бордо. Напередодні знаменного дня селяни йшли в нього натовпами з усього медокського округу, і луговини за стінами міста біліли безліччю наметів тих, хто не зміг знайти теплішого житла. З далекого табору в Даксі, з Блайє, Буржа, Лібурна, Сент-Емільйона, Кастільйона, Сен-Макера, Кардійака, Ріона і всієї групи цих квітучих міст, які вважали Бордо своєю матір'ю, рухався безперервний потік людей - верхами і пішими, і всі вони прагнули до славного міста. Вранці того дня, коли мав розпочатися турнір, навколо арени і на низькому трав'янистому березі річки зібралося щонайменше вісімдесят тисяч, і вони дивилися на поле майбутніх сутичок.
  Сер Х'ю Калверлі та сер Роберт Ноллз досі ще не повернулися з набігу на кордони Наварри, тому англійська партія була позбавлена її найбільш знаменитих копій. Все ж таки, крім них, було ще стільки славних імен, що Чандос і Фелтон, яким був доручений відбір учасників, не раз довго і докладно радилися, обговорюючи кожного кандидата, його вміння володіти зброєю, його помилки та успіхи, зважували та порівнювали його можливості з можливостями суперників, що претендували на його місце. Лорд Одлей з Чешира, герой Пуатьє, сер Найджел Лорінг, з Хампшира, який вважався другим у всьому війську з майстерного володіння списом, а також молодші, сер Томас Уейк з Йоркшира, сер Томас Персі з Нортумберленда і сер Вільям Бошан з Глостершир Хто був, нарешті, відібрано захищати честь Англії. Представниками іншої сторони були ветеран Капталь де Буш і кріпак Олів'є де Клісон, сер Пердюка д'Альбер, відважний лорд Мюсідан і Сигізмунд фон Альтенштадт із Тевтонського ордену. Більш літні англійці тільки похитували головами, дивлячись на герби знаменитих воїнів, бо ці люди провели все життя в сідлі, а сміливість, відвага і сила навряд чи можуть протистояти досвідченості та умудреності у справі війни.
  — Слово честі, сер Джон, — сказав Принц, коли вони їхали по звивистих вулицях на турнір, — я був би радий, якби сьогодні мій спис рознесли в тріски. Ви знаєте, що я навчився тримати в руках спис з тих пір, як у мене вистачало сил підняти його, і мені краще знати, заслуговую я бути в цій почесній компанії чи ні.
  — Я не бачив вершника майстернішого і списи влучнішого, ніж ваше, пане, — відповів Чандос, — але, хай мені дозволено сказати без усякої для вас образи, не годиться вам брати участь у цьому турнірі…
  - А чому, сер Джоне?
  — Та тому, сир, що вам не личить ставати на бік гасконцев проти англійців чи англійців проти гасконцев, оскільки ви государ і тих, і інших. Гасконці нас зараз не дуже долюблюють, і тільки золота ланка вашої корони пов'язує нас один з одним. Якби воно порвалося, не знаю, що було б.
  — Чи зірвалося б, сер Джоне? — вигукнув Принц, і темні очі його гнівно блиснули. — Що це за манера висловлюватись? Ви кажете так, ніби васальна залежність наших підданих — це така річ, яку можна скинути чи надіти, наче ланцюг на сокола?
  — Найману шкапу ми підганяємо батогом і шпорами, сир, — відповів Чандос, — але з породистим і гарячим конем ми звертаємося дбайливо й ласкаво, частіше вмовляємо, ніж примушуємо. Люди ці — дивний народ, і вам слід берегти їхню любов навіть такою, якою вона є зараз, бо ця любов дасть вам те, на що жодні прапори їх не надихнуть.
  — Ви сьогодні надто серйозні, Джоне, — зауважив Принц. — Відкладемо ці питання до зустрічі у залі ради. Ну, а ви, брати мої з Іспанії та Мальорки, що ви думаєте щодо такого виклику?
  — Я шукаю, як його краще обгрунтувати, — відповів дон Педро, який їхав разом із королем Мальорки, праворуч Принца, тоді як Чандос їхав лівою. — Клянуся святим Яковом Компостеллським, багато хто з цих городян легко переніс би оподаткування. Погляньте на тонкі сукна та оксамит, які носять ці шахраї! Слово честі, якби вони були моїми підданими, вони були б раді носити грубі сукна та шкіру, інакше я вже розправився б з ними. Але, може, краще стригти овець, коли шерсть відросте?
  — Ми пишаємося тим, що правимо вільними людьми, а не рабами, — холодно відповів Принц.
  — Що ж, у кожного свій смак, — недбало кинув дон Педро. - Carajo [152] ! Яке чарівне личко он там у вікні! Прошу вас помітити будинок і надіслати нам дівчинку в абатство.
  — Ні, брате мій, це ні! - нетерпляче вигукнув Принц. — Я вже неодноразово мав нагоду роз'яснити вам, що в нас в Аквітанії так не робиться.
  — Тисячу разів перепрошую, любий друже, — відповів іспанець, бо смагляві щоки англійського принца спалахнули гнівним рум'янцем. — Перебуваючи у вигнанні, я почуваюся у вас майже як удома і часом забуваю, що ще не повернувся до Кастилії. Дійсно, у кожній країні свої звичаї та звичаї; але я обіцяю вам, Едуарде, що коли ви опинитеся у мене в гостях, у Толедо чи в Мадриді, ви не будете бажати марно доньки якогось простолюдина, до якого ви зійдете, кинувши на неї прихильний погляд.
  — Ваша мова, сир, — сказав Принц ще холодніше, — не така, яку я хотів би чути від вас. Мене не приваблюють подібні амурні історії, про які ви говорите, і я заприсягся, що моє ім'я ніколи не поєднуватимуть з ім'ям іншої жінки, крім моєї навіки дорогої дружини.
  — Ось низький зразок справжнього лицарства! — вигукнув Педро, а король Мальорки, Яків, наляканий суворістю їхнього всемогутнього покровителя, різко потягнув за одяг свого товариша з вигнання.
  — Будьте обережні, кузен, — прошепотів він, — заради пресвятої Діви будьте обережні, адже ви розсердили його.
  - Подумаєш! Не бійтеся! — озвався іспанець також напівголосно. — Якщо я промахнуся при одному поклоні, то вже, мабуть, догоджу наступного. Ось дивіться! Дорогий кузен,— продовжував він, повертаючись до Принца,— ваші ратники та лучники — чудові, міцні воїни. Справді, важко було б змагатися з ними.
  — Вони побували в далеких країнах, сир, але й досі не зустріли собі рівних у бою.
  — І, мабуть, не зустрінуть. Дивлюся я на них, і мені здається, що я знову сиджу на своєму престолі. Однак, скажіть мені, любий кузен, що ми робитимемо далі, коли проженемо цього ублюдка Генріха з королівства, яке він стяг.
  — Ми проситимемо короля Арагонського, щоб він повернув престол нашому братові Якову, королю Мальорки.
  — О, благородний і великодушний Принц! — вигукнув монарх-коротун.
  — А коли це станеться, — сказав король Педро, торкаючись молодого завойовника, — ми об'єднаємо сили Англії, Аквітанії, Іспанії та Мальорки. І нам буде сором і ганьба, якщо ми не зробимо якогось великого діяння, маючи у своєму розпорядженні такі потужні військові сили.
  — Ви маєте рацію, брате мій! — вигукнув Принц, і очі його заблищали від пропозиції дона Педро. — Мені здається, найугодніше пресвятій Діві, що ми могли б зробити, — це вигнати язичників маврів із вашої країни.
  — У цьому ми єдині, Едуарде, як ефес із лезом. Але, присягаюсь святим Яковом, ми не дозволимо цим маврам потішатися над нами і через море. Ми повинні сісти на кораблі та очистити від них Африку.
  - Клянусь богом, так! - вигукнув Принц. — Моя заповітна мрія, щоб наш англійський прапор майорів над Олійною горою, а лілії та леви майоріли над Святим градом.
  — А чому б і ні, любий кузен? Ваші лучники проклали дорогу до Парижа, чому ж не до Єрусалиму? А дійшовши туди, ваше військо зможе відпочити.
  - Ні, треба зробити більше, - заявив Принц, захоплений честолюбними мріями. — Досі ще не взятий Костянтинів град і має бути війна проти дамаського султана. А потім треба ще накласти данину на татарського хана і Китайську імперію. Ха! Джоне, що ви скажете? Хіба ми не можемо просунутися на Схід так само стрімко, як Річард Левине Серце?
  - Джон залишиться вдома, сир, - сказав старий солдат. — Клянуся душею, поки я сінів Аквітанії, з мене вистачить турбот і з охорони кордону, який ви мені довірили. Того дня, коли король Франції почує, що між ним і мною лежить море, він назве щасливим.
  — Клянуся душею, Джоне, — сказав Принц, — я ніколи раніше не помічав, що ви такі неповороткі.
  — Брехучий пес не завжди звіра бере, — озвався старий лицар.
  — Ні, вірне серце, я занадто часто випробовував вас і знаю, який ви сміливий. Але, присягаюсь моєю душею, я не бачив такої відчайдушної тисняви з того дня, коли ми доставили короля Іоанна до Чіпсайда!
  Подивитись на турнір зібрався величезний натовп, що покрив усю широку рівнину між смугою виноградників та берегом річки. Принц і його оточення, що знаходилися біля північної брами, бачили внизу під ногами темне море голів, серед якого то там, то тут яскравими плямами рясніли жіночі головні убори, поблискували шоломи лучників і ратників. Серед цього великого скупчення людей арена здавалася лише вузькою, зеленою смужкою, обрамленою прапорами і широкими вимпелами, а білі плями з прапорцями, що розвіваються, показували, де поставлені намети, в яких одягалися в лати учасники турніру. Від міських воріт і до помосту, призначеного для Принца та його почту, було прокладено обгороджену кілками доріжку. І по ній серед вітальних кликів величезного натовпу повільно їхав Принц, його супроводжували обидва королі, високі державні чиновники і довга низка лордів і дам, придворних радників, воїнів; гойдалося пір'я, спалахували коштовності, блищало шовку і блищало золото — це було таке видовище розкоші та доблесті, про яке можна тільки мріяти. Голова кавалькади вже досягла арени, а кінець ще тільки пройшов міську браму, бо представники і представниці всього, що було прекрасного і славного, зібралися тут з усіх місцевостей, що омиваються Дордонью та Гаронною: смагляві лицарі з спекотного півдня, палкі воїни з Гасконі, елегантні придворні з Лімузена та Сентонжа та відважні молоді англійці через протоку. Були тут також і красуні брюнетки Жиронди, чиї очі виблискували яскравіше за їх дорогоцінні камені, а поруч їхали біляві сестри з Англії, прямоносі, з чіткими рисами обличчя, закутані в лебедячий пух і горностай, бо повітря було різке, незважаючи на те, що повітря було різке. Повільно звиваючись, підповзав довгий блискучий поїзд до арени; нарешті, кожен кінь був прив'язаний конюхом, що його чекав, а кожен лорд і кожна дама сіли на довгих, оббитих оксамитом і гобеленами і прикрашених гербами лавах, які тяглися по обидва боки арени.
  Учасники турніру стояли на тому її кінці, який був ближчим до міських воріт. Тут, перед їхніми наметами, майоріли ластівки Одлея, троянди Лоринга, червоні діаметри Вейка, лев Персі і срібні крила Бошанов. Кожен прапор тримав зброєносець, одягнений у вільний зелений одяг; зброєносці зображали тритонів, і тому в лівій руці вони мали величезні напівкруглі раковини. За наметами величезні бойові коні рили копитами землю і іржали, а власники сиділи біля входу до наметів, поклавши шоломи на коліна, і розмовляли про порядок виступів. Після гучного туша фанфар герольд сповістив імена та герби лицарів, які готові заради честі своєї країни та любові до своїх дам воювати з усіма, хто надасть їм честь битися з ними. Глядачі зустріли вибухом захоплення другого герольда, який, рухаючись з іншого кінця арени, оголосив імена п'яти добре відомих і уславлених лицарів, які викликали виклик.
  — Слово честі, Джоне, — сказав Принц, — мабуть, ви мали рацію. Ха, мій любий д'Арманьяк, здається, наші тутешні друзі не надто будуть засмучені, якщо англійські воїни програють.
  — Можливо, сир, — відповів гасконський дворянин. — Я анітрохи не сумніваюся, що у Смітфілді чи Віндзорі англійський натовп теж вітатиме своїх співвітчизників.
  — Клянуся, це легко зрозуміти, — сміючись, відповів Принц, — он кілька десятків англійських лучників на тому кінці кричать так, ніби мають намір перекричати величезний натовп. Боюся, що не дуже голосно доведеться їм нині кричати та вітати своїх, бо мій золотий кубок навряд чи перепливе протоку. А які умови турніру, Джоне?
  — Учасники повинні виграти не менше трьох сутичок, а перемога залишиться за тією партією, яка виграє найбільшу кількість сутичок, причому кожна пара бореться доти, доки в одного з противників не буде явної переваги. Той із переможців, хто битиметься найкраще, отримає приз, а найкращий в іншій партії — пряжку з дорогоцінними каміннями. Чи наказувати, щоб зазвучали нагари?
  Принц кивнув, труби гримнули, учасники турніру рушили вперед один за одним, і кожен зустрівся зі своїм супротивником посеред арени. Сер Вільям Бошан упав, убитий списом досвідченого Капталя де Буша, сер Томас Персі переміг лорда Мюсідана, а лорд Одлей вибив сера Пердюка д'Альбера з сідла. Проте кряжистий Де Клісон відродив надії нападників, скинувши додолу сера Томаса Вейка з Йоркшира. Поки що важко зробити вибір між атакуючими та атакованими.
  — Клянусь святим Яковом із Сантьяго! - вигукнув дон Педро, і на його блідих щоках навіть проступив легкий рум'янець. — Нехай переможе будь-хто, але це — славне змагання.
  — Назвіть мені наступного захисника честі Англії, Джоне? — спитав Принц, і голос його здригнувся.
  - Сер Найджел з Хампшира, сир.
  - Ха! Він людина великої хоробрості та майстерно володіє будь-якою зброєю.
  - Це правда, сир. Але зір у нього, як і в мене, для війни годиться. І все-таки він може бити списом або завдавати ударів так само весело, як і завжди. Адже це саме він, государю, виграв золоту корону, коли її величність королева Філіпа, ваша матінка, після розгрому Кале влаштувала змагання всіх лицарів Англії. Я чув, що в замку Туїнхем є шафа, яка ломиться від призів.
  — Сподіваюся, що до них додасться і мій кубок, — сказав Принц. — Але ось їде німецький лицар, і, присягаюсь душею, він здається людиною дуже гідною і сміливою. Нехай вони б'ються тричі, бо перемога надто важлива, одна сутичка не може вирішити все.
  У цей час, під звуки труб та вітальні кліки гасконського партії, останній із нападників сміливо виїхав на арену. Це був дуже великий чоловік, весь у чорних обладунках, без жодних прикрас та геральдичних знаків, бо все світське та показне заборонялося правилами того військового братства, до якого він належав. Ні перо, ні герб не прикрашали його простий шолом, а на списі не було навіть звичайного вимпелу. За плечима майорів білий плащ, на лівій стороні якого різко вирізнявся широкий чорний хрест, прошитий сріблом, — добре відома емблема лицарів тевтонського ордену. Під ним був кінь, такий же масивний і чорний і такий самий суворий, як він сам. Вершник не піднімав його дибки, не змушував скакати галопом, як роблять зазвичай лицарі, бажаючи показати свою владу над конем. Урочисто і суворо схилив лицар голову перед Принцом і зайняв своє місце на далекому кінці арени.
  Майже водночас із загорожі виїхав сер Найджел, промчав галопом по арені і перед помостом Принца зупинив свого великого коня так раптово, що той сів на задні ноги. Весь у білих обладунках, з гербом на щиті і страусовим пером на шоломі, з розмахуючим прапором і граючим під ним конем, він здавався таким невимушеним і радісним, що весь натовп навколо арени вибухнув оплесками. З виглядом людини, яка поспішає на веселе свято, він вітально помахав списом, натягнув поводи і направив коня, що бив копитами, не даючи їй торкнутися передніми ногами землі, на призначене йому місце.
  Раптова тиша запанувала в цьому величезному натовпі людей, коли два останні противники опинилися один проти одного. Результат їх змагання хіба що набув подвійний сенс: на карту було поставлено як їхня особиста слава, а й честь їхніх партій. Обидва вважалися знаменитими воїнами, але оскільки вони пожинали успіх у дуже віддалених один від одного країнах, їм ще жодного разу не довелося схрестити списи. Сутичка між цими двома людьми сама по собі вже мала викликати найжвавіший інтерес, від неї до того ж залежало, на чиєму боці буде сьогодні перемога. Якусь мить вони зволікали: германець — похмурий і стриманий, і сер Найджел, у кому кожна жилка тремтіла від нетерпіння і полум'яної рішучості. Потім натовп глядачів ніби одразу глибоко зітхнув, з руки гофмаршала злетіла рукавичка, і обидва закуті в лати вершника збилися. Здавалося, перед помостом Принца вдарив грім. Хоч германець і похитнувся від удару англійця, але він так влучно, у свою чергу, завдав удару по забралу супротивника, що застібки лопнули, пернатий шолом розлетівся на шматки, і сер Найджел помчав галопом по арені, поблискуючи на сонці оголеної сонця. У повітрі замиготіли тисячі шарфів і підкинутих шапок. Це показувало, що перший бій скінчився на користь представника популярної партії.
  Лицар з Хампшира не належав до тих, кого невдача може позбавити впевненості. Він пришпорив коня, помчав до намету і за кілька хвилин повернувся в новому шоломі. У другій сутичці противники показали настільки рівні сили, що найсуворіший суддя не міг би визначити, на чиєму боці перевага. Кожен висік іскру зі щита іншого і кожен витримав лютий удар, наче злившись зі своїм конем.
  Під час останньої сутички сер Найджел всадив спис у германця з такою влучністю, що кінець списа увійшов у забрало і зніс передню частину шолома, а німець, націлившись надто низько і трохи оглушений супротивником, мав необережність ударити його по стегні, що було порушенням турнірних правил. і внаслідок цього він не тільки змушений був пожертвувати шансами на успіх, але змушений був би також віддати зброю та коня, якби англійський лицар вирішив їх вимагати. Англійські солдати заревіли від захоплення, але великий натовп, що тіснився біля огорожі, зловісно мовчав, тим самим ніби підтверджуючи, що чаша терезів перетягла на користь англійців і призи будуть отримані ними. Вже десять переможців вишикувалися перед Принцем в очікуванні його рішення, коли раптом різке ревіння рогу, що зазвучало з далекого кінця арени, змусило всі погляди звернутися до нового обличчя, що зненацька з'явилося.
  
  
  Розділ XXIV
  Як зі сходу прибув мандрівний лицар
  Ми вже казали, що арена для турнірів у Бордо знаходилася на луговині біля берега річки і нею користувалися в тих випадках, коли інша проти абатства св. Андрія, виявлялася недостатньо просторою. Східним своїм краєм луговина впиралася в похилий схил; влітку він був покритий густою зеленню виноградників, але зараз на ньому лише похмуро темніли коричневі огорожі. Зверху вилася біла дорога, що вела в глиб країни і зазвичай рясніла мандрівниками, проте зараз майже безлюдна, бо турнір залучив усе населення округу. І дивно було бачити таке величезне скупчення людей, а вдалині над ним цю пустельну проїжджу дорогу, сувору й безлюдну, що йшла в далечінь білою вузькою рисочкою, що губилася серед пагорбів.
  Якби хтось невдовзі після початку турніру глянув на цю дорогу, він помітив би на дуже великій відстані дві світлі крапки, що спалахували і мерехтіли в променях тьмяного зимового сонця. Через годину вони наблизилися, стали яснішими, нарешті виявилося, що це відблиски світла на шоломах двох вершників, що скакали на весь бік Бордо. Ще через півгодини вже можна було розрізнити всі деталі їх спорядження та обладунків. Перший, озброєний лицар сидів на каурому коні з білою плямою на грудях і на лобі. Він був малий на зріст, але дуже широкий у плечах, забрало було опущене, на простому білому плащі та скромному чорному щиті були відсутні геральдичні знаки. Другий вершник, мабуть, його зброєносець і ад'ютант, був не озброєний, лише голову його прикривав шолом, але в правій руці він тримав дуже довгий і важкий дубовий спис, що належав господареві. У лівій були затиснуті поводи не тільки його власного коня, а й рослого вороного бойового коня, що в повному спорядженні скакав поряд з ним. Ці три коні і двоє вершників, мабуть, поспішали на турнір, і труба зброєносця, що залунала, коли його лицар виїхав на арену, перервала роздачу призів і відвернула увагу та інтерес глядачів.
  - Ха, Джоне, - крикнув Принц, витягаючи шию, - хто цей лицар і що йому треба?
  — Слово честі, сир, — відповів Чандос, на обличчі якого було написано нескінченне здивування, — по-моєму, це француз.
  - Француз! - повторив дон Педро. — А звідки ви це знаєте, лорде Чандосе, якщо на ньому немає геральдичних знаків — ні на сукні, ні на шоломі?
  — За його латами, сир, вони кругліші на ліктях і на плечах, ніж у лицарів Бордо чи в англійців. Я міг би вважати його італійцем, якби його шолом був більш покатий, але я готовий присягнути, що ці пластини були зварені між Бордо і Рейном. Он зброєносець, і зараз ми дізнаємося, що змусило його перейти кордон.
  Тим часом зброєносець в'їхав риссю на траву за огорожею, зупинив коня прямо перед помостом принца і вдруге протрубив у свій ріг. То була людина широка в кістки, з чорною густою бородою та розв'язними манерами. Протрубивши в ріг, він засунув його за пояс, проїхав серед гасконських та англійських лицарів і наблизився до Принца та його свитки на довжину списа.
  - Я з'явився, - вигукнув він хрипким низьким голосом і з різким бретонським акцентом, - як зброєносець і герольд мого господаря, дуже відважного воїна і васала великого й могутнього монарха Карла, короля Франції. Мій господар почув, що тут відбудеться турнір і є можливість досягти почесного успіху, тому він приїхав і просить, щоб якийсь англійський лицар удостоїв його, заради кохання своєї дами, битися з ним на гострих списах, палицях, бойових сокирах чи кинджалах. Однак він наказав мені передати, що буде битися тільки з істинним англійцем, а не з якимось ублюдком, який і не англієць і не француз, говорить мовою одного з них, а бореться під прапором іншого.
  - Сер! — вигукнув Де Клісон громовим голосом, а його співвітчизники схопилися за свої мечі. Проте зброєносець не звернув жодної уваги на їхні розгнівані особи та продовжував викладати доручення свого господаря.
  — Він готовий битися, сир, — заявив зброєносець, — хоч його кінь і пройшов сьогодні чимало миль, до того ж галопом, бо ми побоювалися запізнитися на турнір.
  - І ви справді запізнилися, - сказав Принц, - приз зараз буде вручено; проте я не сумніваюся, що хтось із цих джентльменів не відмовиться заради честі битися з французьким лицарем.
  — Щодо призу, пане, — зауважив сер Найджел, — думаю, що висловлю спільну думку: нехай французький лицар відвезе її, якщо чесно виграє.
  — Передайте ці слова вашому господареві і запитайте, з ким із цих п'яти англійців він побажав би битися, — сказав Принц. — Зачекайте, на вашому лицарі немає герба, і ми досі не чули його імені.
  — Мій господар, сир, дав обітницю пресвятій Діві не називати свого імені і не піднімати забрала доти, доки він знову не опиниться на французькій землі.
  — Але як же ми можемо бути впевнені, що це не простий слуга, що одягнув сукню та зброю свого пана, чи якийсь лицар-негідник? Адже один дотик його списа може принести безчестя гідному джентльмену!
  — Це не так, сир, — суворо відповів зброєносець. — Немає на землі людини, яка могла б принизити себе, битися з моїм господарем.
  — Ви дуже сміливі, зброєносець, — відповів Принц, — але поки у мене не буде впевненості в тому, що ваш господар благородного походження і носить шановне ім'я, я не можу дозволити моїм кращим лицарям змагатися з ним.
  — Значить, ви йому відмовляєте, сир?
  — Я мушу відмовити.
  — У такому разі, сир, мій господар наказав мені запитати вас, чи погодитеся ви, щоб сер Джон Чандос почув ім'я мого господаря і запевнив вас у тому, що це справді людина, з якою і ви самі без приниження для себе могли б схрестити мечі. ?
  - Я не бажаю кращого.
  — Тоді я змушений попросити вас, лорде Чандос, вийти вперед. Я також передаю вам прохання, щоб це ім'я назавжди залишилося таємницею, і обіцяйте, що ви ніколи не скажете і не напишете жодного слова, яке могло б видати це ім'я.
  Він зійшов з коня і щось прошепотів на вухо Чандосу, через що той здригнувся, вражений, і з цікавістю подивився на чужого лицаря, який їхав до далекого кінця арени.
  — Невже це справді правда? — мимоволі вирвалось у нього.
  — Щоправда, мілорде, клянусь у цьому святому Івом Бретонському.
  — Я повинен був здогадатися, — сказав Чандос, задумливо покручуючи вус і все ще дивлячись на незнайомця.
  - Ну як, сер Джоне? - спитав Принц.
  — Сир, боротися з цим лицарем справді велика честь, і я прошу у вас дозволу відлучитися, щоб послати мого зброєносця за моїми обладунками; мені дуже хотілося б прийняти його виклик.
  - Ні, ні, сер Джоне, ви вже заслужили стільки слави, скільки може дістатись на долю одній людині, і було б надто жорстоко позбавити вас відпочинку. Прошу вас, зброєносець, скажіть своєму господареві, що ми дуже раді бачити його при нашому дворі і що якщо він хоче освіжитися перед сутичкою, йому зараз подадуть вино з прянощами.
  — Мій господар не питиме, — сказав зброєносець.
  — Тоді нехай назве джентльмена, з яким він хотів би битися.
  — Він задовольниться цими п'ятьма джентльменами, і нехай кожен вибере зброю за своїм бажанням.
  — Я вважаю, — сказав Принц, — що ваш господар — людина благородної душі та високої відваги. Однак сонце вже сідає і нам ледве вистачить світла для цього поєдинку. Прошу вас, джентльмени, зайняти свої місця, бо ми хотіли б подивитися, чи будуть дії незнайомця настільки сміливими, як і його слова.
  Під час цих переговорів невідомий лицар сидів, ніби залізна статуя, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Він змінив коня, на якому приїхав, і тепер сидів на тому рослому вороному жеребці, якого вів зброєносець. Достатньо було поглянути на його потужні широкі плечі, суворий і замкнутий вигляд і на те, як він поводиться зі щитом і списом, щоб тисячі критично налаштованих глядачів переконалися, наскільки це небезпечний супротивник. Ейлвард, який стояв у першому ряді лучників разом із Чорним Саймоном, Великим Джоном та іншими учасниками Загону, обговорював весь хід турніру з тією свободою та знанням справи, якою міг мати воїн, який усе своє життя мав справу зі зброєю і був здатний з одного погляду визначити переваги вершника та коня. Тепер він, насупившись, роздивлявся незнайомця, і на обличчі його був вираз людини, яка намагалася щось згадати.
  - Клянуся ефесом! Я вже десь бачив це могутнє тіло. Але ніяк не пригадаю де! Може, в Ножані, чи це було в Ореї? Ось побачите, хлопці, ця людина виявиться одним із найкращих воїнів Франції, а вправніше їх ніхто у світі не володіє списом.
  — Це цокання одне в одного — дитяча гра, — сказав Джон. — Я б готовий спробувати, і, присягаюся чорним хрестом, мені здається, я впорався б.
  — А що ти зробив би, Джоне?
  — Та мало що можна було б зробити, — задумливо промовив лісник. — Мені здається, я почав би з того, що зламав списа.
  — Усі прагнуть зламати списа.
  — Та ні, не об щит противника. Я би переламав його про моє власне коліно.
  — А що ти цим виграєш, стара тушо? — спитав Чорний Саймон.
  — У такий спосіб я перетворив би цю дамську шпильку на дуже зручну палицю.
  - А тоді що, Джоне?
  — Я перехопив би рукою чи ногою його спис там, куди йому було завгодно сунути його, а потім ударом своєї палиці розкроїв би йому череп.
  — Клянуся моїми десятьма пальцями, старий Джоне, я віддав би мою перину, щоб подивитися, як ти виступаєш на турнірах і б'єшся на списах. Це найгалантніші та вишукані змагання, і ти заслужив право в них брати участь.
  — Мені так здається, — відповів Джон без посмішки. — Знову ж таки, один може обхопити іншого навколо талії, стягнути його з коня, віднести до намету і відпустити лише за викуп.
  - Чудово! — вигукнув Саймон серед реготу лучників, що стояли поруч з ним. — Клянуся Фомою Кентським, ми зробимо тебе розпорядником турнірів, і ти складатимеш правила для наших змагань. Але скажи, Джоне, хто ж та, на честь кого ти будеш так по-лицарськи і хоробро битися?
  - Що ти маєш на увазі?
  — Ну, Джоне, адже такий сильний і незвичайний воїн повинен боротися в ім'я блискучих очей своєї дами або її загнутих вій, він навіть сер Найджел бореться на честь леді Лорінг.
  — Щодо цього я нічого не знаю, — сказав лучник-велетень, збентежено чухаючи потилицю. — З того часу, як Мері обдурила мене, я не можу битися на її честь.
  — Це може бути будь-яка жінка.
  — Ну, тоді нехай буде моя мати, — сказав Джон. — Їй було дуже важко виростити мене, і, присягаюся спасінням душі, я боротимуся заради її загнутих вій, адже у мене серце болить, коли я думаю про неї. Але хто ж це?
  - Сер Вільям Бошан. Він дуже хоробрий чоловік, але, боюся, навряд чи сидить досить міцно в сідлі щоб витримати бій з таким супротивником, яким, мабуть, виявиться чужинець.
  Пророцтво Ейлварда швидко виправдалося: він ще не встиг домовити, як обидва лицарі зустрілися в середині арени. Бошан завдав своєму противнику сильний удар по шолому, але отримав зустрічний удар такої сили, що вилетів із сідла і покотився по землі. Сер Томас Персі також зазнав невдачі: його щит розколовся, наручень був пробитий, а сам він був трохи поранений у бік. Лорд Одлей і незнайомець благородно вдарили один одного по шоломах. Але коли невідомий лицар залишився сидіти на своєму коні так само прямо і впевнено, удар його виявився настільки нищівним, що змусив англійця відкинутися назад на круп коня, і, лише проскакавши галопом половину арени, він прийшов до тями. Сер Томас Вейк був скинутий додолу військовою сокирою - він сам обрав цю зброю, - і Веїка довелося забрати в намет. Ці перемоги, здобуті так швидко над чотирма знаменитими воїнами, схвилювали натовп глядачів, які були здивовані та захоплені. Грім оплесків, якими вибухнули англійські солдати, городяни та селяни, показував, наскільки любов до відважних лицарських діянь могла піднятися над суперництвом націй.
  — Клянуся спасінням душі, Джоне! - вигукнув Принц. Його щоки палали, очі блищали. — Це людина високої відваги та великої мужності. Я ніколи не повірив би, що на землі є хоч один лицар, здатний перемогти цих чотирьох.
  — Як я вже сказав, сире, це лицар, який може принести нам багато честі. Але нижній край сонця вже стосується води, і незабаром воно опуститься у море.
  - Ось і сер Найджел Лорінг, він піший, і в нього меч. - сказав Принц.
  — Я чув, що він чудово володіє цією зброєю.
  — Найкраще у вашому війську, пане, — відповів Чандос. — Але я не маю сумніву, що сьогодні йому знадобиться все його мистецтво.
  У цей час супротивники пішли один одному назустріч, тримаючи на плечі свої дворучні мечі. Чужоземець ступав важким і розміреним кроком, а англійський лицар рухався так стрімко, наче залізна раковина лат не сковувала його рухів. Коли між ними залишилося чотири кроки, вони зупинилися, одну мить дивилися один на одного, потім раптом заробили мечами з таким брязкотом і брязканням, начебто два старанних коваля стукали по своїй ковадлі. Вгору і вниз миготіли блискучі леза, описуючи один за одним мерехтливі кола, мечі схрещувалися, стикалися, відлітали, і при кожному парируванні сипалися іскри. Сер Найджел стрибав з боку в бік, голову він тримав прямо, перо майоріло, а його похмурий супротивник обрушував удар за ударом, люто колов і рубав, але йому жодного разу не вдалося обійти вправного англійця. Натовп починав ревти від захоплення, коли сер Найджел опускав голову, щоб уникнути клинка, або легким рухом всього тіла ухилявся від нищівного удару і спокійно дивився, як меч проноситься повз нього. І раптом потрібна мить настала. Француз, обертаючи піднятим мечем, відкрив щілину між наплічником і нарукавником, що захищав передпліччя. Сер Найджел так стрімко всадив туди і тут же вихопив свій клинок, що око не встигло вловити цього руху, але цівка крові на плечі незнайомця і червона пляма, що швидко розповзалася, на білому плащі показували місце, куди було завдано удару. Все ж таки рана виявилася незначною, і лицар вже мав намір відновити поєдинок, але за знаком Принца Чандос кинув додолу своє жезло, учасники змагання підняли зброю, і турнір закінчився.
  - Саме час покласти йому край, - сказав Принц, посміхаючись. — Я надто дорожу сером Найджелом, і, присягаюсь п'ятьма ранами Христа, якби повторилася така сутичка, я б дуже побоювався за нашого переможця. А що ви думаєте, Педро?
  — Я думаю, Едуарде, що цей коротун цілком міг захистити себе. Щодо мене, то я охоче подивився б, як така вдала пара б'ється доти, доки в жилах у них є хоч крапля крові.
  — Ми маємо поговорити з ним. Така людина не може залишити моє подвір'я без відпочинку та вечері. Проводьте його сюди, Чандосе, і якщо лорд Лорінг відмовляється від своїх домагань на кубок, то, звичайно, справедливість і чесність вимагають, щоб цей лицар відвіз його до Франції, як знак виявленої ним сьогодні доблесті.
  У цей час мандрівний лицар, що знову схопився на свого бойового коня, під'їхав галопом до помста Принца; його поранене передпліччя було обв'язане шовковою хусткою, західне сонце осявало багряними променями блискучі лати, а по рівній землі арени за ним бігла його довга чорна тінь. Усадивши коня, він злегка схилив голову і ніби завмер у тій суворій замкнутості, з якою тримався весь час, байдужий до схвальних вигуків сміливих чоловіків і до усмішок прекрасних жінок, які вітали його з помостів, махаючи різнокольоровими хустинками.
  - Достойний лицар, - сказав Принц. — Ми всі сьогодні захоплювалися тією великою майстерністю та відвагою, якими бог зволив наділити вас! Я був би радий, якби ви побули при нашому подвір'ї хоча б недовгий час, поки заживе ваша рана і відпочивають ваші коні.
  — Моя рана — дрібниці, сир, та й мої коні не втомилися, — відповів незнайомець низьким суворим голосом.
  — Може, ви хоч повернетесь з нами в Бордо, щоб випити за нашим столом чашу мускату і повечеряти?
  — Я не питиму вашого вина, ні сидітиму за вашим столом, — озвався лицар. — Я не маю любові ні до вас, ні до вашої нації. Я нічого не візьму з ваших рук і тільки чекаю того дня, коли ваш останній вітрило віднесе вас на ваш острів і я побачу, як він сховається на заході.
  — У ваших промовах звучить запеклий сер, — сказав принц Едуард, гнівно зрушивши брови.
  - Вони йдуть від запеклого серця, - сказав незнайомець. — Чи давно панував мир на моїй нещасній батьківщині? А де тепер її ферми та фруктові сади, її виноградники — все, що робило Франції такою прекрасною? Де міста, які надавали їй велич? Від Провансу до Бургундії нас, християнську країну, беруть в облогу найманці і мародери, вони терзають і рвуть її на частини, а ви залишили її надто слабкою, щоб вона могла охороняти свої кордони. Хіба вже не стало приказкою, що в нас можна проїхати цілий день і не побачити жодного будинку під дахом, не почути жодного півня? Хіба вам недостатньо вашого прекрасного королівства, що ви так прагнете заволодіти іншим, де вас не люблять? Pardieu [153] промови істинного француза, звичайно, можуть бути гіркими, бо гірка його доля і гіркі його думки коли він проїжджає своєю тричі нещасною країною.
  — Сер, — сказав Принц, — ви кажете, як личить сміливій людині, і наш кузен у Франції має бути щасливим, маючи такого лицаря, який може так успішно захищати його і словом і мечем. Але якщо ви на стільки поганої думки про нас, то як ви могли довіритись нам без будь-якої нашої гарантії та охоронного свідоцтва?
  — Я ж знав, що тут ви будете, сир, ось чому. Якби цією країною правил людина, яка сидить праворуч від вас, я б дуже сумнівався, чи здатна вона поводитися по-лицарськи чи великодушно.
  Відкланявшись по-військовому, незнайомець повернув коня і, проскакавши по арені, зник у натовпі піших та кінних глядачів, які поспішали залишити місце турніру.
  — Ось зухвальця! — вигукнув дон Педро, проводжаючи його розлюченим поглядом. — Я бачив, як людині вирвали мову за меншу зухвалість! А може, й зараз не пізно, Едуарде, послати верхових і повернути його назад? Подумайте, а що, коли це хтось із французького королівського дому чи на крайній край якийсь лицар, позбутися якого було б для його государя дуже важко? Сер Вільям Фелтон, ви верхи, скачіть за цим негідником, прошу вас.
  — Їдьте, сер Вільям, — сказав Принц, — і вручіть йому цей гаманець із сотнею нобелів на знак моєї поваги, бо, клянусь святим Георгієм, він сьогодні так віддано служив своєму сюзерену, як я хотів би, щоб мої васали служили мені.
  З цими словами Принц повернувся спиною до іспанського короля і, схопившись на коня, повільно попрямував до абатства св. Андрія.
  
  
  Розділ XXV
  Як сер Найджел писав у замок Твінхем
  Наступного ранку після турніру, коли Аллейн Едріксон увійшов до кімнати свого господаря, щоб допомогти йому одягтися і завити волосся, виявилося, що сер Найджел уже встав і дуже зайнятий. Він сидів на табуретці за столом біля вікна. По один його бік лежав шотландський хорт, по другий — шукач. Його ноги стирчали з-під табуретки, він упирався язиком у щоку і мав вигляд людини надзвичайно стурбованого. На столі перед ним білів шмат пергаменту, в руці було затиснуте перо, яким він виводив каракулі, мов школяр. Але на пергаменті виявилося стільки ляпок, стільки виправлень і помарок, що він, мабуть, прийшов у розпач і сидів тепер, піднявши незаліплене око до стелі, ніби чекаючи натхнення згори.
  — Клянусь апостолом! - Вигукнув він, коли Аллейн увійшов. — Ось хто допоможе мені у цій справі. Ти дуже потрібний мені, Аллейне.
  — Господь з вами, гідний лорде, — відповів зброєносець. — Сподіваюся, ви не поранені після того, що вам учора довелося пережити?
  - Ні, тим свіжіше я почуваюся, Аллейн. Я хоч трохи розім'явся, бо за кілька років мирного життя мої суглоби зовсім здерев'яніли. Я впевнений, що ти дуже уважно спостерігав і стежив за поведінкою та діями французького лицаря; бо саме зараз, поки ти молодий, тобі слід бачити все, що є кращого, і прагнути наслідувати це. Ти бачив лицаря, який може служити високим зразком честі, і я рідко зустрічав людину, до якої відчував би таку любов і повагу. Якби я міг дізнатися його ім'я, я послав би тебе до нього з моїм викликом, і ми б ще раз мали можливість помилуватися його військовим мистецтвом.
  — Кажуть, гідний лорде, що ніхто не знає його імені, крім лорда Чандоса, але він дав клятву не відкривати його. Так розповідали за столом зброєносців.
  — Хоч би хто він був, він дуже відважний. Але зараз слід виконати одну справу, і вона для мене важча, ніж учорашня участь у турнірі.
  — Чи не можу я вам допомогти, мілорде?
  - Звичайно можеш. Я написав моїй дорогій дружині, що вітаю її; Цього тижня Принц відправляє до Саутгемптона гінця, і той охоче захопить моє послання. Прошу тебе, Аллейне, переглянь, що я тут написав, і чи розбере дама мого серця ці слова. Мої пальці, як ти бачиш, більше звикли до заліза та шкіри, ніж до писання рядків і розміщення букв. Чому ти здивований? Щось не так?
  - Ось перше слово, мілорде. Якою мовою вам завгодно було його написати?
  - Англійською. Моя дружина більше говорить на ньому, ніж французькою.
  — Але це не англійське слово, любий лорде. У ньому тільки дві приголосних і жодної голосної.
  — Клянусь апостолом! Отож воно мені здалося дивним, коли я написав його, — відповів сер Найджел. — Букви стирчать якось нарізно, треба, мабуть, підставити ще одну. Я хотів написати "що". Тепер я прочитаю тобі весь лист, Аллейне, а ти напишеш його знову, як слід; ми сьогодні залишаємо Бордо, і для мене буде великою радістю, якщо леді Лорінг отримає від мене звістку.
  Алейн сів за стіл, як йому було наказано, поклав перед собою чистий аркуш пергаменту і взяв перо в руку, а сер Найджел почав повільно і по складах читати листа, водячи пальцем від слова до слова:
  Що моє серце з тобою, моя кохана, це тобі скаже твоє власне серце. У нас все добре, тільки у Пепіна короста на спині, та й Поммерс ледь схаменувся після чотирьох днів на кораблі, тим більше, що море було дуже бурхливе і ми мало не потонули з нагоди дірки в боці судна, пробитого каменем, яке в нас запустили. деякі морські пірати, і багато хто в нас загинув, нехай будуть з ними святі угодники, а також молодий Терлейк і сорок лучників і матросів, а нам вони дуже знадобилися б, мабуть, буде доблесна війна, вона принесе нам багато честі і надій на успіхи. , заради чого я їду збирати солдат мого загону, вони зараз у Монтобані, грабують і руйнують, все ж я сподіваюся з божою допомогою показати їм, що я їхній командир тією ж мірою, якою я для вас, моя кохана, покірний слуга» .
  — Ну, що скажеш, Аллейне? — спитав сер Найджел, зиркаючи на свого зброєносця. Обличчя його виразило навіть певну гордість. — Хіба я не сказав їй усе, що з нами сталося?
  — Ви сказали багато чого, мілорде, але, наважусь помітити, виклад трохи заплутаний, тож леді Лорінг може і не розібратися. Якби фрази були коротшими…
  — Ні, мені не подобається, як ти збираєшся їх побудувати по порядку. Нехай моя дружина прочитає слова, а вона розставить їх, як їй подобається. Я просив би тебе додати те, що їй буде приємно впізнати.
  - Добре, я напишу, - весело відповів Аллейн і нахилився над столом.
  «Гідна пані моя, леді Лорінг! - Так почав Аллейн. - Господь бог охороняє нас, і мілорд здоровий і бадьорий. Він заслужив великої честі перед Принцем, коли на турнірі успішно бився з дуже хоробрим незнайомцем із Франції.
  Щодо грошей, то їх вистачить нам до Монтобану. Закінчуючи, гідна пані, посилаю Вам мою смиренну повагу і прошу Вас передати те саме дочки Вашій, леді Мод. Нехай охороняють вас обох святі угодники, про що вічно молиться ваш покірний слуга
  Алейн Едріксон ».
  - Ти дуже добре написав, - зауважив сер Найджел, киваючи лисою головою при кожній фразі, яку зброєносець читав йому. — Щодо тебе, Аллейне, якщо ти маєш близького друга і ти хотів би надіслати йому привітання, я можу вкласти його в свій лист.
  — Такого друга я не маю, — сумно відповів Аллейн.
  — Виходить, у тебе немає рідних?
  - Нікого, крім брата.
  - Ха! Я й забув, що ви у сварці. Але хіба у всій Англії немає нікого, хто б тебе любив?
  — Нікого, про кого я наважився б це стверджувати.
  — І ти нікого не любиш?
  — Цього я не сказав би, — озвався Аллейн.
  Сер Найджел похитав головою і м'яко посміхнувся.
  — Я розумію, як справи, — сказав він. - Хіба я не помічаю, що ти частенько зітхаєш і вигляд у тебе відсутній. Вона гарна?
  - О так! — палко вигукнув Аллейн, який затремтів від того, що розмова набула такого несподіваного обороту.
  - І добра?
  - Як ангел!
  — І все-таки вона тебе не любить?
  — Ні, але я не можу стверджувати, щоб вона любила іншого.
  — Отже, ти сподіваєшся?
  — Без цього я не міг би жити.
  — Тоді ти маєш намагатися стати гідним її кохання. Будь сміливий і чистий, безстрашний перед сильним і лагідний зі слабким; таким чином, розвинеться ця любов чи ні, ти підготуєшся до того, що якась дівчина тебе удостоїть свого кохання, а це, правду кажучи, найвища нагорода, на яку може сподіватися справжній лицар.
  - Та я стараюся, мілорде, - сказав Аллейн, - але вона така чарівна, витончена і в ній стільки душевної шляхетності, що я ніколи не гідний її.
  — Такі роздуми зроблять тебе гідним. А вона почесного роду?
  - Так, мілорде, - нерішуче зізнався Аллейн.
  — З лицарської родини?
  - Так.
  — Стережися, Аллейне, стережися! — лагідно зауважив сер Найджел. — Чим вищий підйом, тим важче падіння. Не шукай того, що може бути тобі не під силу.
  — Мілорде, я мало знаю звичаї та звичаї мирського життя! - вигукнув Аллейн. — Але я зухвало спитав би вашу думку з цього приводу. Ви ж знали мого батька і наш рід: хіба моя сім'я не мала ваги і не мала доброї слави?
  — Без сумніву, так.
  — І все-таки ви попереджаєте мене, щоб моє кохання не зазіхало на дівчину з більш знатних кіл?
  — Якби Мінстед належав тобі, Аллейне, тоді інша річ, присягаюся апостолом! Я не уявляю собі жодної родини в наших краях, яка б не пишалася тим, що увійшов до неї ти — юнак такого стародавнього роду. Але поки що сокман живий... Ха, клянусь душею, це кроки сера Олівера, якщо я не помиляюся.
  І справді, за дверима пролунали важкі кроки; огрядний лицар розкрив її і ввійшов.
  — Ну, мій маленький куме, я зайшов повідомити, що я живу над лавкою цирульника на вулиці Ла Тур і що в печі сидить пиріг з олениною, а на столі приготовлені дві фляги вина відмінної якості. Клянусь святим Яковом! Сліпий по одному запаху знайде дорогу, треба тільки підставити обличчя вітру, коли він потягне звідти, і йти просто на чудовий аромат. Надягайте ваш плащ і пішли; сер Волтер Хьюетт, сер Робер Бріке і ще дехто вже чекає на нас.
  — Ні, Олівере, я не можу бути з вами, мені треба їхати сьогодні до Монтобана.
  - У Монтобан? Але я чув, що ваш загін разом із моїми сорока вінчестерцями повинен прибути в Дакс.
  — Подбайте про них, Олівере. Я поїду до Монтобана і візьму з собою тільки двох зброєносців і двох лучників. А потім, коли я розшукаю решту свого загону, я поведу її в Дакс. Ми виїжджаємо сьогодні вранці.
  — Тоді я повернуся до свого пирога, — сказав сер Олівер. — Ми, без сумніву, зустрінемося в Даксі, якщо тільки Принц не кине мене до в'язниці — він дуже сердиться на мене.
  - А чому ж, Олівер?
  - Чому? Та тому, що я послав виклик, рукавичку і мою зневагу до сера Джона Чандоса і сера Вільяма Фелтона.
  - Чандос? Заради бога, Олівере, навіщо ви це зробили?
  — Тому, що той та інший мене образили.
  - Яким чином?
  — Вони обійшли мене при виборі лицарів, які мали на турнірі боротися за честь Англії. Про вас самих, кузен, і далі я не кажу, ви в повній силі. Але що таке Уейк, Персі та Бошан? Клянуся спасінням душі! Я вже їв із таборового казана, коли вони з ревом ще просили кашки. Хіба можна знехтувати людиною моєї ваги та фортеці заради трьох підлітків лише тому, що вони навчилися схрещувати списи на турнірах? Але, послухайте, кузен, я подумую, чи не послати мені виклик і самому Принцу!
  - Олівер! Олівер! Ви здуріли!
  - Ні! Клянусь! Начхати мені, принц він чи ні. У вашого зброєносця, я бачу, очі лізуть на чоло, немов у переляканого краба. Що ж, друже, всі ми з Хампшира і знущатися з себе нікому не дозволимо.
  — А хіба він знущався з вас?
  - Pardieu, так! "Серце у старого Олівера все ще міцне", - сказав один із придворних. "Інакше воно не впоралося б з такою тушею", - відповів Принц. "І рука в нього міцна", - сказав інший. "Та й хребтина у його коня теж", - додав Принц. Сьогодні ж надішлю йому виклик!
  - Ні, ні, любий Олівер, - зупинив його сер Найджел і поклав руку на лікоть розгніваного друга. — Нічого в цьому образливого не було, просто він хотів сказати, що ви сильна і міцна людина і кінь вам потрібен добрий. А щодо Чандоса і Фелтона, то подумайте, що й ви були молоді, і якби завжди віддавалася перевага старішим воїнам, то яким чином могли б ви здобути славу і добре ім'я, які ви маєте тепер? Ви вже не такі легкі на коні, Олівере. Я легше завдяки малій вазі мого волосся, але було б дуже погано, якби ми на заході нашого життя були менш чесними і справедливими, ніж у минулі роки. Якщо такий лицар, як сер Олівер Баттестхорн, здатний звернути зброю проти власного государя через одне необдумане слово, тоді де нам шукати істинної вірності і сталості?
  — Ах, любий мій маленький куме! Легко вам, сидячи на сонечку, навчити того, хто опинився в тіні. Але ви завжди можете перетягнути мене на свій бік, коли кажете ось цим ласкавим вашим голоском. Не згадуватимемо про це. Ах, матір божа! Я забув про пиріг, він згорить, як Юда Іскаріотський у пеклі! Ходімо зі мною, Найджел, бо він знову почне під'юджувати мене.
  — Ну, тоді тільки на годинку; ми повинні виїхати опівдні. Алейн, скажи Ейлварду, що він поїде зі мною до Монтобана і мені потрібен ще один лучник, нехай вибере його сам. Решта вирушить у Дакс разом із Принцем, а він поїде туди ще до свята Богоявлення. Приготуй Поммерса до полудня і мій сикоморовий спис, а зброю нав'юч на мула.
  Після цих коротких розпоряджень обидва старі воїни крокували поруч, але Аллейн поспішно зайнявся приготуванням до подорожі.
  
  
  Розділ XXVI
  Як три друзі знайшли скарб
  Стояв сонячний морозний день, коли мандрівники покинули Бордо і рушили до Монтобана, де, згідно з останніми чутками, була інша половина Загону. Сер Найджел і Форд виїхали раніше, маленький лицар сидів на найманому коні, а його високий бойовий кінь біг поряд з конем Форда. Через дві години за ними пішов Аллейн Едріксон, бо йому треба було розрахуватися в таверні і закінчити ще цілу низку справ, які входили до його обов'язків як особистого зброєносця сера Найджела. З ними рушили в дорогу Ейлвард і Хордл Джон, при звичайній зброї, але коні, що їхали цього разу верхи, були сільські, неповороткі, але дуже витривалі, здатні плестися весь день навіть якщо на них сидів дужий лучник вагою двісті сімдесят фунтів. Вони взяли з собою і в'ючних мулів, які везли в кошиках гардероб і столове начиння сера Найджела, бо цей лицар, не будучи ні чепуруном, ні епікурейцем, у дрібницях вирізнявся витонченим смаком і любив, хоч би як був скупий його стіл і суворе життя, є завжди на білій скатертині і користуватися срібною ложкою.
  Вночі підморозило, і біла від інею дорога туго дзвеніла під копитами їхніх коней, коли вони виїхали з міста через східну браму і поскакали тим самим шляхом яким французький лицар прибув до Бордо в день турніру. Всі троє їхали в ряд, Аллейн — опустивши очі й занурений у роздуми про ранкову розмову з сером Найджелом. Чи добре він зробив, що сказав так багато, чи слід сказати ще більше? Що б йому відповів лицар, якби він зізнався у своїй любові до леді Мод? Може, господар, розгніваний, вигнав би його за те, що Аллейн зловжив його довірою та гостинністю? Юнак уже готовий був відкрити йому все, коли зненацька з'явився сер Олівер. Може, сер Найджел, при своїй любові до всіх відмираючих лицарських звичаїв, запропонував би йому зазнати якогось особливого випробування або здійснити подвиг, щоб перевірити силу його кохання? Алейн усміхнувся, намагаючись уявити, яких дивовижних і надзвичайних діянь той міг би від нього вимагати. Але хоч би якими вони були, він на все готовий: битися на турнірі при дворі татарського владики, або послати виклик багдадському султану, або служити у військах і боротися проти язичників у Пруссії. Сер Найджел сказав, що Аллейн досить високого роду для будь-якої жінки, якщо тільки він матиме стан. Як часто юнак зневажливо глузував з цієї убогої спраги мати золото і землю, що засліплювала людину так, що вона вже не бачив вищих і незмінних джерел життя. А тепер начебто з'ясовується, що тільки за допомогою цієї землі і золота він може сподіватися на здійснення мрії свого серця. Але Мінстедський сокман аж ніяк не друг коннетаблю замку Туїнхем. Нехай Аллейну завдяки особливому щастю вдасться розбагатіти на війні, хіба ворожнеча двох сімейств як і раніше розділяти його з Мод? І навіть якщо вона його любить, то Аллейн дуже добре її знає і впевнений, що ніколи вона за нього не вийде без благословення батька. Все це були смутні й невирішені питання, проте в юності надії злітають високо, і надія незмінно майоріла над плутаниною його думок, немов біле перо серед вершників, що борються.
  Але якщо Алейну Едріксону було над чим задуматися, коли він їхав голими рівнинами Гієні, то його двох супутників більше займало сьогодення і менше турбувало майбутнє. Ейлвард принаймні півмилі сидів боком, дивлячись назад, на білу хустку, що майоріла в слуховому віконці високого будинку, що виглядав поверх фортечних стін. Коли на повороті дороги цей будинок нарешті зник з поля зору, лучник хвацько поправив свій сталевий шолом, знизав широкими плечима і поїхав далі, причому його очі сміялися, а засмагле обличчя сяяло від приємних спогадів. Джон теж мовчав, але його погляд повільно переходив з одного боку дороги на інший, потім ставав розсіяним, силач замислювався і кивав, як мандрівник, який робить спостереження і намагається їх запам'ятати, щоб потім розповісти про них.
  - Клянуся чорним розп'яттям! — раптом прорвало його, і він ударив себе по стегна червоною ручищем. — Я відчував, що чогось тут не вистачає, але ніяк не міг збагнути, чого саме.
  — Ну, і що ж це виявилося? — спитав Аллейн, раптово прокидаючись від своїх мрій.
  — Та огорожі, — заревів Джон, голосно розреготавшись. — Вся місцевість гладка, як голова ченця. І справді, я не можу поважати тутешній народ. Чому вони не візьмуться за справу і не викопають ці довгі кострубаті чорні батоги, які я бачу всюди? Будь-який землероб з Хампшира за сором пошанує, якщо в нього на землі виявиться всяка погань.
  — Ах ти, старий дурнику! — озвався Ейлвард. — Тобі слід знати, що це таке. Кажуть, ченці з Больє віджимають не один кухоль доброго вина із власного винограду. Так от, якби викопати ці батоги, все багатство країни зникло б, а в Англії залишилося б чимало пересохлих ковток і жадібних ротів, бо через три місяці ці чорні батоги зазеленіють, і дадуть паростки, і зацвітуть; а потім на кораблях через протоку відправлять багаті вантажі медока та гасконського. Але погляньте на церкву он у тій западині — скільки людей товпиться на церковному дворі! Клянуся ефесом, це похорон, а ось і дзвін дзвонить померлим.
  Він зняв свій сталевий шолом і перехрестився, бурмотячи молитву за упокій душі.
  — І там те саме, — зауважив Аллейн, коли вони поїхали далі, — що оці здається мертвим — сповнені соками життя, як і виноградні лози. Господь бог накреслив свої закони на всьому, що нас оточує, якби тільки наш тьмяний погляд і ще тьмяніша душа були здатні прочитати його письмена.
  - Ха, mon petit! — вигукнув лучник. — Ти повертаєш мене до тих днів, коли ти, як курча, щойно проклюнувся з монастирського яйця і ледве зміцнів; і я побоювався, як би ми, знайшовши доброго молодого зброєносця, не втратили нашого лагідного клірика з його тихою промовою. Але я справді помічаю в тебе великі зміни після того, як ми покинули замок Твінхем.
  — Було б дивно, якби цього не сталося, адже мені довелося жити у новому для мене світі. Все ж я впевнений, що багато в мені залишилося незмінним, і хоч мені доводиться служити земному володарю і носити зброю владики земного, було б дуже погано якби я забув про царя небесного і володаря всього сущого, чиїм скромним і негідним служителем я був до відходу з Больє. Ти, Джоне, теж був у монастирі, але гадаю, ти не вважаєш, ніби зрадив колишні обов'язки, взявши на себе нові?
  - Я тугодум, - сказав Джон, - і, право, як почну розмірковувати про такі речі, навіть зневіру бере. А все ж і в куртці лучника я, як людина, мабуть, не гірша, ніж була в білій рясі, якщо ти це маєш на увазі.
  - Ти просто перейшов з одного білого загону до іншого, - відповів Ейлвард. — Але присягаюся ось цими десятьма пальцями, мені навіть якось дивно уявити собі, що лише восени ми разом вийшли з Ліндхерста. Алейн такий м'який і жіночний, а ти, Джоне, наче величезний рудий дурник-переросток; а тепер ти найвправніший лучник, а він найсильніший зброєносець, який проїжджав великою дорогою з Бордо, а я залишився тим самим Семом, старим Ейлвардом і ні в чому не змінився, хіба що на душі більше гріхів та менше крон у гаманці. Але я досі так і не знаю причини, чому ти, Джоне, пішов із Больє.
  — Та причин було сім, — задумливо промовив Джон. — Перша полягала в тому, що мене викинули геть.
  - Ma foi, camarade! До біса решта шість! Однієї мені вистачить і тобі теж. Я бачу, що в Боллі народ дуже премудрий та обачний. Ах, mon ange [154] , що це в тебе в горщику?
  — Молоко, гідний сер, — відповіла селянська дівчина, що стояла у дверях будинку зі глечиком у руці. — Чи не бажаєте, панове, я вам винесу три роги з молоком?
  — Ні, ma petite, але ось тобі монетка в два су за твої добрі слова і гарненьке личко. Ma foi, вона дуже гарна. Я хочу зупинитися і поговорити з нею.
  - Ні, ні, Ейлвард! - вигукнув Аллейн. — Адже сер Найджел чекатиме на нас, а він поспішає.
  - Правильно, вірно, camarade! Її мати теж видна жінка. Он вона копає землю біля дороги. Ma foi! Зрілий плід солодший! Bonjour, ma belle dame! [155] Бог нехай збереже вас! А сер Найджел сказав, де він чекатиме на нас?
  — У Марманді чи Егійоні. Він сказав, що ми не можемо обминути його, адже дорога одна.
  — Ну так, і цю дорогу я знаю, як парафіяльні мішені в Мідхерсті, — заявив лучник. — Тридцять разів їздив я по ній туди і назад, і, клянуся тятивою, я сподіваюся цього разу теж повертатися по ній з більшим вантажем, ніж їду туди. Все моє майно я віз у Францію в торбинці, а те, що мені дісталося, тягнув назад на чотирьох мулах. Хай благословить бог людини, яка вперше затіяла війну. Але он у тій лощині стоїть Кардійакська церква, а он готель — де три тополі за селом. Заїдемо, кухоль вина дасть нам сили для подальшого шляху.
  Велика дорога вела через горбку, покриту виноградниками, і, м'яко звиваючись, йшла на північний схід; вдалині виднілися то шпилі та вежі феодальних замків, то групи сільських хатин, що виступали чітко і різко в сяючому зимовому повітрі. Праворуч зелена Гаронна котила свої хвилі до моря, на її широких грудях чорніли човни та барки. На другому березі темніла смуга виноградників, а за ними починалися похмурі піщані Ланди, вкриті зів'ялим диким тереном, дроком та вереском. Вони тяглися у своїй сумній одноманітності до синіх пагорбів, чиї невисокі контури виступали на далекому горизонті. А вдалині все ще можна було розглянути широкий лиман Жиронди, високі башти абатства св. Андрія та св. Ремі, що здіймалися над рівниною. Попереду, на березі, між рядами сяючих тополь, лежало містечко Кардійак — сірі стіни, білі будинки та блакитне перо диму.
  — Це «Золотий баран», — заявив Ейлвард, коли вони під'їхали до вибіленого готелю, що стояв осторонь. - Гей, хто там є? — крикнув він і почав стукати у двері ефесом свого меча. — Хазяїне, двірнику, слуга, валяйте сюди! Щоб вас взяла бліда недуга, ледарі ліниві! Ха! Мішель, ніс такий самий червоний, як завжди. Три графини місцевого вина, Мішель! Холодище! Прошу тебе, Аллейне, зверни увагу на ці двері, у мене є що розповісти про неї.
  — Скажіть, друже, — звернувся Аллейн до огрядного червонолиця хазяїна, — за цей час не проїжджав тут лицар зі зброєносцем?
  — Ні, сер, це було години дві тому. Він сам такий коротун, слабий очима, лисуватий і, коли особливо гнівається, говорить дуже спокійно.
  — Він і є, — озвався зброєносець. — Але я дивуюся, звідки ви могли дізнатися, як він каже, коли гнівається; зазвичай він м'який з тими, хто стоїть нижче за нього.
  - Хвала угодникам! Не я ж його розсердив! — озвався жирний Мішель.
  - Тоді хто ж?
  — Це був молодий пан де Крепіньї з Сентонжа, який опинився тут і надумав пожартувати над англійцем, бачачи, що той малий на зріст і лагідний обличчям. Але цей добрий лицар справді виявився дуже спокійним та терплячим; він же бачив, що пан де Крепіньї ще молодий і говорить по дурості, тому він притримав свого коня і почав пити вино, як ось ви зараз, і зовсім не звертав уваги на балаканину того...
  - А що потім, Мішель?
  — Ну, messieurs [156] , після того як пан де Кропіньї сказав то се й слуги посміялися, він зрештою голосно крикнув щодо рукавички у лицаря на береті: хіба, мовляв, в Англії звичай такий, що чоловік носить на капелюсі рукавичку величезного лучника? Pardieu! Я ніколи не бачив, щоб людина так стрімголов зіскочила з коня, як цей невідомий англієць. Не встиг де Крепіньї домовити, а він уже був біля нього, він задихався, і обличчя в нього було зовсім не добре. "Я гадаю, сер, - каже він м'яко, дивлячись тому в очі, - що тепер, коли я біля вас, ви, без сумніву, бачите, що це не рукавичка лучника?" «Мабуть, ні», — відказує де Крепіньї, і губи в нього тремтять. "І що вона не велика, а дуже маленька?" - Продовжує англієць. "Менше, ніж я думав", - заявляє той, опустивши очі, бо лицар не зводить важкого погляду з його вік. «І у всіх відносинах рукавичка така, яку може носити найкрасивіша і чарівна дама Англії?» - Наполягає англієць. «Цілком припускаю», — погоджується пан де Крепіньї і відвертає обличчя. «У мене найслабший зір, і я нерідко приймаю одну річ за іншу», — каже лицар. Потім він скочив у сідло й поїхав, а пан де Кропіньї залишився перед дверима й кусав нігті. Ха! Клянуся п'ятьма ранами Христа, чимало воїнів пили в мене вино, але жоден не припав мені так до душі, як цей маленький англієць.
  - Клянуся ефесом, це наш господар, Мішель, - заявив Ейлвард. — А такі люди, як ми, не служать у дурнів. Ось тобі чотири дні, Мішель, - вів далі Ейлвард, - Господь з тобою. А нам ще їхати та їхати.
  Бадьорою риссю троє друзів залишили Кардійак і харчевню, не зупиняючись, проїхали повз Сен-Макера і на поромі перепливли річку Дорпт. Від іншого берега дорога веде через Ла-Реоль, Базай і Марманд, справа все ще продовжує поблискувати річка, а обидва береги наїжачилися голими гілками тополь. Джон і Аллейн їхали мовчки, але для Ейлварда кожен готель, ферма, замок були джерелом якихось спогадів про кохання, набіг, пограбування, і ці спогади служили розвагою в дорозі.
  — Он видно дим Базаса, на тому березі Гаронни, — починав лучник. — Там мешкали три сестри, дочки поромника. І, присягаюсь моїми десятьма пальцями, можна було їхати цілий довгий червневий день і не зустріти таких жінок! Марі була росла і серйозна, Бланш — petite і весела, а у брюнетки Агнеси були такі очі, що вони пронизували вас наскрізь не гірше за вощену стрілу. Я затримався там на чотири дні і був полонений усіма трьома, бо мені здавалося, що соромно віддати перевагу одній двом іншим і що це може спричинити сімейну сварку. Однак, незважаючи на всі мої старання, настрій у будинку був невеселий, і я вирішив, що краще мені виїхати. А он млин Ле-Сурі. Старий П'єр ле Карон, її власник, був чудовим товаришем, у нього завжди знаходилася лава та кірка хліба для втомленого лучника. Цей чоловік, за що б він не брався, працював до сьомого поту; але він якось розпалився, перемелюючи кістки, щоб підмішати їх у муку, і через свою старанність схопив лихоманку і помер.
  - Скажіть, Ейлвард, - звернувся до нього Аллейн, - а що було з тими дверима, на які ви наказали мені звернути увагу?
  - Pardieu, так! Я мало не забув про неї! Що ти бачив на цих дверях?
  — Я бачив квадратний отвір, через який господар, звичайно, може виглядати назовні, якщо не надто впевнений у тих, хто стукає до нього.
  — А ти більше нічого не бачив?
  - Ні.
  — Якби ти подивився уважніше, ти помітив би на дверях пляму. Я вперше почув, як сміється мій друг Чорний Саймон, саме перед цими дверима. А потім ще раз, коли він прикінчив французького зброєносця, вчепившись у нього зубами, бо сам був без зброї, а у француза був кинджал.
  — Чому ж Саймон сміявся саме перед цими дверима?
  — Саймон — людина нещадна й небезпечна, особливо коли підп'є, і, клянусь ефесом, вона створена для війни. Він нещадний і невгамовний. Цей готель «Золотий баран» колись містив Франсуа Гурваль, у нього був лютий кулак і ще більш люта душа. Розповідали, що багатьох і багатьох лучників, що поверталися з війни, він напоював вином, підсипавши туди зілля, ті засипали, а потім цей Гурваль їх обкрадав дощенту. А вранці, коли хтось починав скаржитися, Гурваль викидав його на дорогу або бив, бо був злий чоловік і мав багато здоровенних слуг. Саймон якось почув про це, коли ми обидва були в Бордо, і він наполягав, щоб ми поїхали верхами до Кардійака, прихопивши з собою міцну конопляну мотузку, і висікли Гурваля, як він того заслуговував. Отже, ми вирушили в дорогу, але коли прибули до «Золотого барана», виявилося, що хтось попередив господаря про наш приїзд і наші наміри, тому він заклав двері болтами і в будинок проникнути було не можна.
  «Впустіть нас, добрий господаре Гурваль!» - крикнув Саймон. «Впустіть, нас добрий господар Гурваль!» — закричав я, але через отвір у дверях ми не почули жодного слова. Він тільки обіцяв всадити в нас стрілу, якщо ми не заберемося. "Що ж, - заявив тоді Саймон, - ви нас погано прийняли, тим більше, що ми і поїхали в таку далечінь, тільки щоб потиснути вам руку". "Можеш потиснути мені руку і не входячи до будинку", - відповів Гурваль. "А як же?" - здивувався Саймон. "Просунь свою руку в отвір", - запропонував господар. «Та ні, у мене рука поранена, — озвався Саймон, — та й вона така велика, що не пролізе». «Не біда, — каже Гурваль, який намагався якнайшвидше відійти від нас. — Просунь ліву». «Але в мене є дещо для тебе, Гурваль», — вів далі Саймон. "А що саме?" - Запитує той. «Та ось того тижня в тебе ночував один англійський лучник — Х'ю з Натборна». «Чи мало тут буває шахраїв!» - Відповідає Гурваль. «Так ось, його совість страшенно мучить через те, що він залишився тобі винний чотирнадцять днів, він пив вино, за яке так і не заплатив. Щоб зняти гріх зі своєї душі, він просив мене, коли я поїду повз, віддати тобі ці гроші». А цей самий Гурваль був страшенно жадібний до грошей, тому він зважився простягнути руку за чотирнадцять день, але Саймон тримав напоготові кинджал і приколов його руку до дверей. "Це я сплатив за англійця, Гурваль!" — заявив він, потім скочив на коня і поїхав геть, причому так сміявся, що ледве тримався в сідлі, а господаря так і залишив приколотим до дверей. Ось історія цього отвору, на який ти звернув увагу, та плями на дверях. Я чув, що з того часу з англійськими лучниками стали обходитись краще в цьому готелі. Але хто там сидить на узбіччі дороги?
  — Схоже, дуже свята людина, — сказав Аллейн.
  — І, присягаюсь чорним розп'яттям, дивні в нього товари! - вигукнув Джон. — Що це за осколки каміння та дерева та іржаві цвяхи, які розкладені перед ним?
  Людина, помічена ними, сиділа, спираючись спиною на вишневе дерево, розкинувши ноги, наче йому було дуже зручно. На колінах він тримав дерев'яну дошку, а на ній були акуратно розкладені, наче товари біля коробейника, всілякі тріски та шматочки цегли та каменю. На ньому був довгий сірий одяг і широкий, потертий і вицвілий капелюх того ж кольору, а з його полів звисали три круглі раковини. Коли вершники наблизилися, вони побачили, що людина ця вже в літах, а очі в неї жовті й закочені.
  — Дорогі лицарі й джентльмени, — вигукнув він скрипучим голосом, — гідні християни, невже ви проїдете повз нього і кинете старого паломника на голодну смерть? Зір мій відібраний у мене пісками Святої землі, і я ось уже дві доби не зробив і ковтка вина, не з'їв і скоринки хліба!
  — Клянуся ефесом, батьку, — сказав Ейлвард, пильно дивлячись на старого, — мені дивно, чому стан у тебе такий повний і пояс так щільно стягує тебе, якщо твоя їжа була справді такою мізерною.
  — Добрий незнайомець, — відповів паломник, — ти, сам того не бажаючи, промовив слова, які мені дуже гірко чути. Однак я не осуджу тебе, бо ти не хотів засмутити мене або нагадати про те, що мене гнітить. Не личить мені надто хвалитися тим, що я переніс заради віри Христової, і все ж, раз ти вже помітив це, я маю сказати тобі, що повнота і округлість мого стану походять від водянки, яка в мене почалася внаслідок занадто поспішної подорожі з дому Пілата на Олійну гору.
  — Бачите, Ейлварде, — сказав похилившись Аллейн, — нехай цей випадок стане вам застереженням; ви судите надто безпідставно! Як ви могли завдати ще однієї образи святій людині, яка стільки витерпіла і мандрувала до священної труни пана нашого Ісуса Христа?
  — Нехай диявол-спокусник відтяче мені палець! — вигукнув лучник, охоплений глибоким каяттям; але богомолець і Аллейн підняли руки, бажаючи зупинити його.
  — Прощаю тебе від щирого серця, любий брате, — пропищав сліпий. — Ці шалені слова гірші для мого слуху, ніж те, що ти сказав про мене.
  - Мовчу, більше ні звуку, - заявив Ейлвард, - але прошу тебе, прийми цей франк і, благаю, благослови мене.
  - А ось ще один, - сказав Аллейн.
  - І ще! - крикнув Джон.
  Проте сліпий прочанин не хотів брати грошей.
  — Безрозсудна, безрозсудна гординя! — вигукнув він, вдаривши себе в груди великою засмаглою рукою. — Нерозважлива гординя! Скільки ж мені ще бичувати себе, доки я не вирву її з серця? Невже ніколи мені її не здолати? О, сильне, сильне тіло наше, і важко підкорити її духові! Я походжу, друзі, з почесного роду і не можу змусити себе торкнутися цих грошей, навіть якщо вони врятують мене від могили.
  - На жаль, батьку, - сказав Аллейн, - чим ми тоді допоможемо вам?
  — Я сів тут і чекаю смерті, — вів далі паломник. — Багато років я носив у своїй торбинці ці дорогоцінні предмети, які, як ви бачите, я розклав перед собою. Було б гріхом, думав я, припустити, щоб вони разом зі мною загинули. Тому я продам ці речі першому гідному перехожому і отримаю за них достатньо грошей, щоб дістатися святого храму божої матері Рокамадурської, де, сподіваюся, і будуть спочивати мої старі кістки.
  — А що ж це за скарби, тату? - спитав Джон. — Я бачу тільки старий, іржавий цвях, шматочки каменю та тріски.
  — Мій друже, — відповів старий, — навіть усіма грошима цієї країни не можна було б заплатити справжньої ціни за ці предмети. Цей цвях, — продовжував він, знімаючи капелюх і підводячи до неба сліпі очі, — один із тих, за допомогою яких людство набуло порятунку. Я отримав його разом із тріском від справжнього хреста Господнього, з рук двадцять п'ятого нащадка Йосипа Аримафейського, цей нащадок досі живий, він перебуває в Єрусалимі і здоровий, хоча останнім часом його мучать нариви. Так, можете перехреститися, і прошу вас, не дихайте на цвях і не торкайтеся його пальцями.
  — А шматки дерева та каменю, святий отче?! - спитав Аллейн, затамувавши подих; він стояв перед дорогоцінними реліквіями, охоплений глибоким благоговінням.
  — Цей шматок дерева від справжнього хреста, а цей — від Ноєвого ковчега, а той — від дверей у храмі мудрого царя Соломона. Цим каменем кинули у святого Стефана, а ті два — від Вавилонської вежі. Тут є також шматок Ааронового жезла і пасмо волосся пророка Єлисея.
  — Але, батьку, — зауважив Аллейн, — пророк Єлисей був лисий, і через це його ображали злі діти.
  — Волосся в нього, правда, було мало, — поспішно погодився паломник, — тому ця реліквія має особливу цінність. Виберіть будь-які з них, гідні джентльмени, і заплатіть стільки, скільки вам підкаже ваша совість; бо я не торговець і не обманщик, і я б нізащо не розлучився з ними, якби не знав, що дуже близька моя небесна нагорода.
  - Ейлвард, - схвильовано заявив Аллейн, - вдруге в житті такий щасливий випадок навряд чи з'явиться. Я повинен мати цей цвях, і я віддам його абату в Боллі, щоб усі люди в Англії могли прийти подивитися на нього і помолитися.
  — А в мене хай буде камінчик від стіни храму! - вигукнув Хордл Джон. — Моя мати віддала б усе на світі, щоб повісити його над своїм ліжком.
  — А я хочу отримати жезл Аарона, — сказав Ейлвард, — у мене всього п'ять флоринів, тож візьміть чотири.
  - І ще три, - простяг гроші Джон.
  - Ось ще п'ять, - додав Аллейн. — Святий отче, я вручаю вам дванадцять флоринів, це все, що ми можемо дати, хоча ми розуміємо, яка це мізерна плата за ті дивовижні предмети, які ви нам продаєте.
  — Мовчи, гординя, мовчи! — крикнув паломник, знову ударяючи себе в груди. — Невже я не можу змусити себе взяти цю жалюгідну суму, запропоновану мені за те, що я мав труд і зусилля всього мого життя? Давайте ваші ганебні монети. І ось вам дорогоцінні реліквії, але, я благаю вас, звертайтеся з ними дбайливо і благоговійно, інакше краще б моїм негідним кісткам залишитися лежати при дорозі.
  Знявши шапки, друзі жадібно схопили свої нові скарби і поспішно продовжували шлях, а паломник залишився сидіти під вишневим деревом. Вони ж їхали мовчки, тримаючи в руках реліквії, час від часу поглядаючи на них, ледве вірячи, що доля зробила їх власниками предметів, що мають таку високу святість, бо кожен монастир і кожна церква християнського світу ревно прагнули б придбати їх. Так вони їхали, радіючи своєму успіху, поки проти міста Ле-Мас кінь Джона не втратив підкову; вони знайшли біля дороги кузню, і коваль обіцяв виправити справу. Ейлвард розповів йому про щасливу зустріч з паломником; але коли коваль глянув на реліквії, він привалився до ковадла, узявся в боки і так почав реготати, що по його вимазаним сажею щокам побігли сльози.
  - Ой, панове, - промовив він, - та старий цей - шахрай, він торгує підробленими реліквіями і був тут на кузні менше двох годин тому. Цвях, який він вам подав, узятий з мого ящика з цвяхами, а що стосується шматків дерева та каміння, то їх скільки завгодно валяється біля дороги, ось він і набив свою торбу.
  - Ні ні! - обурився Аллейн. — Це був святий чоловік, він ходив до Єрусалиму і нажив водянку, коли втік від дому Пілата на Оливну гору.
  — Про це мені нічого не відомо, — сказав коваль, — я знаю одне: зовсім недавно тут був старий у капелюсі та одязі паломника, він сидів на тому пні, їв холодне курча і запив його вином. Потім випросив у мене один із моїх цвяхів, набрав повну торбинку каменів і пішов своєю дорогою. Подивіться ось на цвяхи, хіба вони не точнісінько такі самі, як той, який він вам продав?
  — Господи, спаси нас! — вигукнув Аллейн, приголомшений. — Невже немає меж людської гидоти? Такий смиренний старий, так не хотілося йому брати від нас гроші — і раптом, виявляється, негідник і ошуканець. На кого покладатися, кому вірити?
  - Я наздожену його, - заявив Ейлвард, схоплюючись у сідло, - поїдемо, Аллейн, можливо, ми зловимо його до того, як кінь Джона підкують!
  Вони разом помчали назад і незабаром побачили сивого старого паломника, який повільно йшов поперед них. Почувши стукіт копит, він обернувся, і стало ясно, що його сліпота - таке ж обдурювання, як і все інше, бо він швидко перебіг через поле і зник у гущавині лісу, де ніхто не міг знайти його. Вони жбурнули йому вслід реліквії і поїхали назад до коваля, збіднівши і грошима, і вірою.
  
  
  Розділ XXVII
  Як сагайдак Роже потрапив до раю
  Коли друзі приїхали до Егійона, вже давно настав вечір. Вони знайшли сера Найджела та Форда у готелі «Червоний жезл»; тут вони влаштувалися, ситно повечеряли і лягли на простирадла, що пахли лавандою. Але трапилося так, що якийсь лицар з Пуату, сер Гастон д'Естель, зупинився там же по дорозі назад з Литви, де він служив разом з тевтонськими лицарями під керівництвом магістра Марієнберзької обителі. Цей лицар і сер Найджел засиділися дуже пізно, жваво розмовляючи про засідки, облави та взяття міст і згадуючи безліч історій про доблесні та відважні діяння. Потім розмова перейшла на менестрелів, іноземний лицар взяв цитру і став грати на ній північні любовні пісні, а також заспівав високим надтріснутим голосом про Гільдебранда, Брунгільда, Зігфріда і про всю силу і красу країни Альмейн [157] .
  Сер Найджел відповів йому романсами про сера Егламура і сера Ісембраса, і так вони сиділи всю довгу зимову ніч при світлі потріскування полін, слухаючи один одного, поки до цього концерту не приєднав свій голос півень. Відпочивши всього годину, сер Найджел був, як завжди, бадьорий і веселий, і незабаром після сніданку маленький загін рушив у дорогу.
  — Цей сер Гастон — вельми гідний чоловік, — сказав сер Найджел, коли вони від'їжджали від «Червоного жезла». — Йому дуже хочеться успішних сутичок, і він погодився б на невеликий лицарський поєдинок зі мною, якби якийсь кінь, брикаючись, не зламав йому руку. Я дуже покохав його і обіцяв, що коли кістка у нього зростеться, ми з ним поборемося. Однак нам треба триматися ось цієї дороги, ліворуч.
  - Ні, гідний лорде, - заперечив Ейлвард, - дорога на Монтобан веде через річку, а потім через Керсті та Аженуа.
  — Мабуть, мій добрий Ейлвард, але я дізнався від цього гідного лицаря, який з'явився з-за французького кордону, що якийсь англійський загін займається грабежами та підпалами на околицях Вільфранша. Я майже впевнений, що це ті, кого ми шукаємо.
  — Клянуся ефесом, цілком можливо, — озвався Ейлвард, — принаймні вони так довго бешкетували в Монтобані, що там після них і взяти нічого. А коли вони вже побували на півдні, вони повинні вирушити на північ, до Авейрона.
  — Ми поїдемо вздовж Лу до Каора, потім перейдемо на землі Вільфранша, — сказав сер Найджел. — Клянуся апостолом, бо наш загін невеликий, то цілком можливо, що ми матимемо почесні і приємні сутички, бо я чув, що на французькому кордоні неспокійно.
  Весь ранок вони їхали широкою дорогою, на яку лягали тіні від тополі, що її обрамляли. Сер Найджел їхав попереду зі своїми зброєносці, а обидва лучники йшли за ним і вели мула з в'юками. Егійон і Гаронна залишилися далеко позаду на півдні, і тепер уздовж дороги текла спокійна Лу, що вилась блакитними плавними вигинами серед пологих пагорбів. Алейн не міг не відзначити, що якщо в Гієні було безліч містечок і мало замків, в цій місцевості замки часто траплялися, а вдома рідко. Через кожні кілька миль з лісової хащі виступали сірі стіни та похмурі квадратні вежі, а нечисленні села, через які вони проїжджали, були обнесені примітивними загородженнями, що свідчили про раптові набіги і про те, що в цих прикордонних місцевостях населення жило в постійному страху. Двічі за цей ранок групи вершників виривалися з чорних підворіт придорожніх фортець і, підскакавши до сера Найджела, ставили короткі суворі питання — звідки вони їдуть і з якої справи. Загони ратників, брязкаючи зброєю, проходили великою дорогою, а кілька рядів в'ючних мулів, які везли товари якогось купця, охоронялися озброєними слугами або найнятими лучниками.
  — Світ у Бретіньї викликав багато змін у цих місцях, — зауважив сер Найджел, — країну заполонили вільні стрілки та волоцюги. Ті вежі між лісом і пагорбом — це місто Каор, а за ним уже Франція. Але на узбіччі я бачу якусь людину, і тому що при ньому два коні та зброєносець, я вважаю, що це лицар. Прошу тебе, Аллейне, передай йому від мене привітання і запитай про його титули та герб. Чи не можу я сприяти йому у виконанні якогось обітниці, або, можливо, у нього є жінка, яку він хотів би прославити?
  - Ні, гідний лорде, - озвався Аллейн, - це не коні та зброєносець, а мули та слуга. Людина ця — купець, біля неї лежить великий тюк.
  — Хай Господь благословить вашу чесну англійську говірку! — вигукнув незнайомець, нагостривши вуха при словах Аллейна. — Ніколи моя чутка не слухала більш солодкої музики! Пішли, Воткін; хлопець, навалюй пакунки на спину Лаурі. А я вже зневірився, думав, що навіки залишив позаду все англійське і ніколи мої очі не побачать ринкову площу в Норіджі.
  Це був високий здоровань, середніх років, засмаглий, з темною, роздвоєною, уже сивою бородою і в зсунутому на потилицю крислатому фландрському капелюсі. Його слуга, такого ж зросту, але худий і кістлявий, уже підняв тюки і поставив їх на спину одного з мулів, а купець сів на іншого і попрямував до загону сера Найджела. Коли він наблизився, то за добротністю його одягу і розкішною збруєю було неважко здогадатися, що людина багата і з становищем.
  — Достойний лицар, — сказав він, — мене звуть Девід Майклдін, я громадянин і олдермен славного міста Норіджа, де й знаходиться мій дім — за п'ять будинків від церкви богоматері, як відомо всім, хто живе на берегах Яру. Тут у мене тюки з сукнами, я везу їх до Каору — і я проклинаю день, коли затіяв таку подорож! Благаю великодушно взяти нас під свій захист — мене, мого слугу і мій товар, бо я вже побував у багатьох найнебезпечніших становищах і тепер знаю, що колченогий Роже, лицар-розбійник з Керсі, вийшов на дорогу і перебуває попереду мене. Тому я згоден сплатити вам один нобль із трояндою, якщо ви благополучно доставите мене до готелю «Ангел» у Каорі, а якщо зі мною чи моїм майном щось трапиться, ви заплатите стільки ж мені чи моїм спадкоємцям.
  - Клянуся апостолом, - відповів сер Найджел, - поганий був би я лицар, якби, захистивши співвітчизника в чужій країні, попросив за це платню. Можете їхати зі мною, майстер Майклдін, ласкаво просимо, а ваш слуга нехай слідує за нами з моїми зброєносці.
  — Хай бог благословить твою доброту! — вигукнув купець. — А якщо вам доведеться бути в Норіджі, я сподіваюся, ви згадаєте, яку послугу надали олдермену Майклдіну. До Каора недалеко, я вже бачу на обрії обриси собору; але я чимало чув про це колченого Роже, і чим більше чую, тим менше хочеться мені побачити його. Ох, я так втомився і змучений усім цим, здається, півжиття віддав би, щоб уже бути в Норіджі, і нехай би зі мною поряд мирно сиділа моя мила дружина і ми слухали б міські дзвони.
  - Ваші слова здаються мені дивними, - зауважив сер Найджел, - на вигляд ви людина міцна, і на боці у вас висить меч.
  — І все ж таки не меч — моє ремесло, — відповів купець. — І я не сумніваюся, що, приведи я вас у мою лавку в Норіджі, ви не відрізните паперу від полотна і генуезький оксамит від брюгського сукна з потрійним ворсом. Ось тут ви і зможете звернутися до мене за допомогою. Але тут, на пустельній дорозі, де й густі лісові нетрі та лицарі-розбійники, я звертаюся до вас, бо для цієї справи вас і готували.
  — У тому, що ви сказали, майстер Майклдін, чимало правди, — озвався сер Найджел, — і я сподіваюся, що ми зустрінемо цього кульгавого Роже, бо я чув, що він дуже сильний і спритний солдат, і перемогти його дуже почесно.
  — Він кровожерливий розбійник, — рішуче заявив купець, — і я хотів би бачити, як він брикається в петлі.
  - Саме такі люди і дають справжньому лицареві приводи робити благородні діяння, якими він може заслужити собі славу, - зауважив сер Найджел.
  — Такі люди подібні до щурів у коморі з пшеницею або молі у вовчому хутрі, вони шкодять і заважають усім мирним і чесним людям, — заперечив Майклдін.
  — Ну, якщо небезпеки шляху так пригнічують вас, пане олдермене, то мені просто дивно, як ви наважилися так далеко виїхати з дому.
  — Часом я сам дивуюсь, сер. Але я хоч і бурчу і серджуся, але якщо вже я вирішив щось зробити, то не відступлюся, доки не зроблю. У Каорі є один купець, Франсуа Вілле, він обіцяв прислати мені барила з вином за мої тюки матерій, і я поїду в Каор, якби навіть уздовж дороги вишикувалися, он як ті тополі, всі лицарі-розбійники християнського світу.
  — Рішуче сказано, пане олдермене! Але як же ви мандрували досі?
  — Як вівця у таборі вовків. П'ять разів нам довелося благати і просити, поки нас пропустили. Двічі я сплатив мито дорожній охороні. Тричі ми змушені були рятуватися втечею, а одного разу, в Ла-Реолі, ми встали над своїми тюками з вовною, Уоткін і я, і взялися завдавати ударів праворуч і ліворуч, і це тривало стільки часу, скільки потрібно, щоб заспівати литанію; одного мерзотника вбили, двох інших поранили. Присягаюсь богом, ми люди мирні, але ми англійські городяни і не допустимо, щоб нас ображали ні в своїй країні, ні в чужій. Хто б він не був — лорд, барон, лицар чи простолюдин, — кожен отримає від мене тільки лляне очисок, доки маю силу діяти цим мечем.
  - Дуже дивний меч, - сказав сер Найджел. — Що ти думаєш, Аллейне, щодо чорних смуг на його піхвах?
  — Я не знаю, гідний лорде.
  - І я теж, - сказав Форд.
  Купець тихенько захихотів.
  - Це моя власна ідея, - заявив він. — Меч зробив Томас Вілсон, зброяр, він заручений з моєю другою донькою, Марджері. Так ось, ці піхви довжиною в один ярд і відповідно розділені на фути та дюйми, щоб я міг міряти сукно. Крім того, він важить рівно два фунти, тому я користуюся ним і при зважуванні.
  — Клянусь апостолом! - вигукнув сер Найджел. — Мені ясно, що твій меч такий самий, як і ти сам, добрий олдермен, — він придатний і для війни, і для миру. Але я не маю сумніву, що вам навіть в Англії довелося чимало постраждати від розбійників і волоцюг.
  — Зовсім недавно, гідний лицар, у день святого Петра у веригах, мене кинули, вважаючи мертвим, біля Редінга, коли я їхав на ярмарок до Вінчестера. Однак мені вдалося залучити негідників за розбій, їх судив торговий суд, і тепер вони вже не нападатимуть на мирних мандрівників.
  — Значить, вам доводиться багато подорожувати?
  — Так, я буваю у Вінчестері, на ринку в Лінні, у Стаурбриджі, на Брістольському ярмарку та на Варфоломіївському місті Лондоні. Решту року ви знайдете мене в Норіджі, п'ятий будинок від церкви богоматері, де я щиро хотів би опинитися зараз, бо ніде не знайдеш такого повітря, як у цьому місті, і такої води, як у Яру, і жодні французькі вина не порівняєш з пивом старого Сема Йелвертона, господаря «Сірої корови». Але, на жаль, подивіться, який на тому каштані висить страшний плід!
  Дорога зробила поворот, і вони побачили велике дерево, що простягло над нею міцне коричневе сукня. Посередині цієї гілки висіла людина, голова його якось моторошно і косо була схилена до плеча, шкарпетками він торкався землі. Він був майже роздягнений - в одній короткій нижній сорочці та вовняних штанях. Поруч, на зеленій лаві, сидів із важливим виглядом низенький чоловічок, перед ним лежала торба, а з неї стирчала зв'язка паперів усіх квітів. Одягнений він був дуже багато, у плащі на хутрі та в червоному ковпаку, широкі довгі рукави були підбиті вогненним шовком, шию обвивав товстий золотий ланцюг, на кожному пальці виблискували персні. На колінах він тримав маленьку стопку золота та срібла, брав монету за монетою і опускав у грубий гаманець, що висів у нього на поясі.
  — Нехай будуть з вами святі угодники, добрі мандрівники! — вигукнув він, коли вершники під'їхали до нього. — Нехай усі чотири євангелісти охоронять вас! Нехай усі дванадцять апостолів підтримають вас! Нехай вся рать великомучеників направить ваші стопи і поведе вас до вічного блаженства!
  - Гранмерсі за добрі побажання! — озвався сер Найджел. — Однак мені здається, пане олдермен, що — судячи з його ноги — ця людина, що там висить, і є той самий хитромудрий розбійник, про якого ви говорили. Он у нього на грудях приколоти листок з написом, і я прошу тебе, Аллейн, прочитай її.
  Тіло мертвого розбійника повільно погойдував вітер, на його смаглявому обличчі застигла посмішка, а очі, що вилізли з орбіт, усе ще жадібно дивилися на велику дорогу, де він так довго лякав подорожніх; на шматку пергаменту, що висів у нього на грудях, було виведено корявими літерами:
  КІЛКОНОГО РОЖЕ.
  Наказ сінішала з
  Щодо міського голови з
  Каора, вірних слуг
  Чудового і всемогутнього
  Едуарда, принца Аквітанського
  І спадкоємця англійського престолу:
  торкатися НЕ МОЖНА,
  Поспішати СМЕРТЬ НЕ МОЖНА
  — Дуже довго він помирав, — сказав розряджений чоловік, що сидів на лаві. - Дотягнеться великим пальцем ноги до землі і підніметься - я вже думав, це ніколи не скінчиться. Але тепер він благополучно дістався раю, а я можу продовжувати свій земний шлях.
  Незнайомець виліз на білого мула, який пасся біля узбіччя, весь обвішаний золотими і срібними дзвіночками, і подався до сера Найджела.
  — Звідки ви знаєте, що він у раю? — спитав сер Найджел. - Зрозуміло, для бога все можливо, але certes, якщо він не створить дива, я навряд чи можу очікувати, що душу колченогого Роже знайдуть серед праведників.
  — Я знаю, що він там, бо тільки-но переправив його туди, — відповів незнайомець, потираючи з безтурботним задоволенням прикрашені камінням руки. — У тому й полягає моя свята місія, щоб бути заступником або гріхами, які відпускають людям. Я негідний слуга та представник того, в чиїх руках ключі порятунку. Скрушене серце і десять нобелів на користь святої нашої матері церкви можуть запобігти вічній смерті; а в нього — відпущення гріхів першого ступеня та благословення за двадцять п'ять ліврів, тому до нього навряд чи дійде хоч би відгук чистилища. Серед срібла опинилися дві свинцеві крони, але через таку дрібницю я не став би перешкоджати його порятунку.
  — Клянусь апостолом! - сказав сер Найджел. — Якщо ви справді маєте владу відчиняти та зачиняти браму надії, значить, ви піднесені високо над людським родом. Але якщо ви тільки претендуєте на цю владу, а насправді її не маєте, то мені здається, поважний клірик, що ви самі можете знайти цю браму замкненою, коли попросите, щоб вас впустили.
  - Маловір! Маловір! - Вигукнув клірик. — Ах, мабуть, сер Дідім досі ще ходить по землі! І все-таки ніякі сумніви не можуть викликати в моєму серці гнів або вирвати з моїх вуст гірке слово закиду, бо я лише недостойний бідний трудівник на ниві миру і добра. На всіх цих відпущеннях гріхів, які я ношу з собою, стоять печатка та підпис нашого святого отця, стовпа та опори християнства.
  — Якого ж із двох? — спитав сер Найджел.
  - Ха, ха! — вигукнув клірик, помахавши блискучим камінням вказівним пальцем. - Ти хотів би проникнути в глибокі таємниці церкви! Так знай же, що в моїй сумі обидва. Ті, хто на боці Урбана, отримають відпущення від Урбана, ті, хто за Климента, — відпущення Климента, а ті, хто вагається, можуть отримати і те, й інше, тому, що б не сталося, прощення забезпечене кожному. Я прошу вас купити одну індульгенцію, бо війна — справа кровопролитна, смерть настає раптово, і вже нема часу ні подумати, ні написати. Або ось ви, сер, мені здається, вам не слід було б покладатися на власні чесноти.
  Останні слова були звернені до нориджського олдермена, який слухав клірика, насупившись і насмішкувато скрививши губи.
  — Коли я продаю свій товар, — зауважив він, — покупець може зважити його, помацати і зі мною поторгуватися. А тих благ, якими ви торгуєте, не можна побачити і немає жодних доказів, що ви володієте ними. І вже, звичайно, якщо смертний розпоряджається милосердям божим, це має бути людина високого і богоподібного способу життя, а не така одягнена в шовку і прикрашена ланцюгами та кільцями, наче повія на ярмарку.
  — Ах ти, низька і безсовісна людина! - Вигукнув клірик. — Та як ти смієш ганьбити негідного служителя церкви!
  — Справді недостойного! - Заявив Девід Майклдін. — Майте на увазі, клірике, що я вільний англійський городянин і що я наважусь висловити свою думку навіть нашому батькові, самому татові, а тим більше такому прислужникові, як ви!
  — Низький смерд та шахрай! — заволав клірик. — Що ти говориш про святі предмети, до яких твої свинячі мізки і дорости не можуть. Мовчи вже, бо я прокляну тебе!
  - Сам замовкни! - прогарчав у відповідь купець. - Стерв'ятник! Ми ж бачили, як ти стирчав біля повішеного, чекаючи на здобич, наче чорний ворон! Приємне ти собі життя влаштував з шовками та брязкальцями, витягуючи обманом останні шилінги з гаманців вмираючих! Плював я на твої прокляття! І моя порада: сиди тут, а з Англії ми тебе викуримо, коли цією справою займеться Вікліф. Гидкий злодій! Ти і тобі подібні ганьблять ім'я багатьох кліриків, які ведуть чисте та святе життя. І ти стоїш біля дверей раю? Точніше сказати, ти вже увійшов у двері пекла!
  При цій останній образі обличчя клірика стало попелястим, він підняв тремтячу руку, і на розлюченого олдермена вилився потік прокльонів. Однак купець був не з тих, кого можна приборкати словами, — він схопив піхви, що служили йому також для обміру, і почав бити ними клірика, що вивергає прокляття. А той, не в силах ухилитися від ударів, що сипалися на нього, дав шпори своєму мулу і щосили сечі помчав геть; його супротивник переслідував його. Побачивши, що господар раптом рушив, його слуга поскакав за ним, в'ючний мул — теж, і всі четверо, домчавшись до повороту, зникли за ним; тупіт копит перейшов у далеке постукування і почав поступово стихати.
  Сер Найджел і Аллейн з подивом переглядалися, а Форд вибухнув реготом.
  — Pardieu, — сказав лицар, — цей Девід Майклдін, мабуть, один із тих лоллардів, про яких отець Христофор із абатства так багато розповідав. Однак, судячи з того, що я бачив, він, мабуть, людина непогана.
  — Я чув, що у Вікліфа в Норіджі багато послідовників, — озвався Аллейн.
  — Клянусь апостолом! Я не дуже люблю їх. Я повільно змінюю свої погляди; і якщо забрати у мене віру, в якій я виріс, мине багато часу, перш ніж я зможу замінити її іншою. А водночас тріщина тут, тріщина там — і настане день, коли звалиться все дерево. І все ж я не можу не вважати ганьбою, коли людина розпоряджається милосердям божим, відпускаючи його на свій розсуд, як господар винного льоху, який то виймає, то вставляє втулку в бочку з вином.
  — Та це зовсім і не входить до вчення нашої матері церкви, про яку він так багато міркував, — додав Аллейн. - Олдермен сказав правду.
  — Тоді, присягаюсь апостолом, нехай вони одне з одним пояснюються, — сказав сер Найджел. — Я особисто служу богові, моєму королю і моїй дамі; і поки я залишаюся на дорозі честі, мені нічого іншого не потрібне. Моє credo буде завжди те саме, що й у Чандоса:
  «Fais se que dois, - adviegne que peut.
  C'est commandé au chevalier» [159] .
  
  
  Розділ XXVIII
  Як друзі перейшли кордони Франції
  Минувши Каор, маленький загін звернув з головної дороги, річка залишилася на північ, і вершники вступили на вузьку стежку, що вилася по широкій і похмурій рівнині. Стежка вела їх серед боліт та лісів, і нарешті вони вийшли на широку галявину, яку перетинав швидкий широкий струмок. Коні перейшли його вбрід, і, коли всі опинилися на іншому березі, сер Найджел заявив, що вони перетнули кордон Франції і знаходяться на французькій землі. Вони проїхали ще кілька миль тією самою пустельною стежкою, потім їх оточив густий ліс, а коли він розступився, стежка повела їх горбистою місцевістю — такою самою, як між Егійоном і Каором. Якщо по англійській стороні кордону краєвид був похмурим і похмурим, то як описати жахливу наготу в десять разів більш руйнованої французької сторони? Вся земля була понівечена і спотворена, покрита чорними плямами спалених ферм і сірими, кістлявими кістяками того, що колись було замками. Поламані огорожі, понівечені стіни, виноградники, засипані камінням, арки мостів, що розвалилися, — куди не подивишся, скрізь бачиш сліди руйнувань і пограбувань. І лише ті, хто виступав на горизонті, то там, то тут, похилі башточки якогось замку, стрункий шпиль церкви чи монастиря показували, що десь силам меча чи силам духу вдалося зберегти крихітний острівець безпеки в цьому загальному потоці лих. Похмурий і мовчазний, їхав маленький загін вузькою, купуватою дорогою, і серця людей стискалися, тим часом як їхні очі дивилися на спустошений край, величезний і сповнений розпачу. Це була справді змучена і зганьблена земля, і можна було проїхати від Оверні на південь до меж Фуа і не побачити жодного усміхненого обличчя, жодної вцілілої ферми.
  Час від часу їм траплялися дивні схудлі постаті людей, що нишпорили і копалися серед колючок і будяків; помітивши вершників, вони піднімали руки і тікали в кущі поспішно і злякано, мов тварини. Не раз загін бачив цілі сім'ї біля дороги, бідолахи надто послабшали від голоду і хвороб, щоб бігти, і сиділи, як зайці, що насторожилися, важко дихаючи, з жахом в очах. І так ці нещасні зневажали, так були змучені й виснажені — сутулі й кістляві, з похмурими, безнадійними, ненависними обличчями, що у молодого англійця болісно стискалося серце від одного погляду на них. Здавалося, всякий просвіт, всяка надія такі далекі від них, що вже не повернуться, бо, коли сер Найджел кинув біднякам жменю срібних грошей, вираз їх виснажених облич не пом'якшав — вони тільки жадібно вчепилися в монети, запитливо дивлячись на нього, і засували. важкими щелепами. То там, то тут серед чагарників виднілися курені з палиць і гілок, що служили їм притулком і швидше схожі на курців, ніж на людське житло. І навіщо було їм будувати і працювати, якщо будь-який шукач пригод, проходячи повз, міг підпалити їхні хатини, та й власний феодальний володар побоями і лайкою став би забирати у них жалюгідні плоди їхньої праці? Це були останні глибини людського нещастя і душі цих людей відчували похмуре задоволення від того, що далі йти вже нікуди. Все ж у них зберігся людський дар промови, і не раз вони радилися у своїх куренях, спрямувавши гнівний погляд тьмяних очей і вказуючи худими пальцями в далечінь, на величезні маєтки та замки, що вгризалися, немов ракові пухлини, у злиденне існування села. Коли такі люди вже ні на що не сподіваються, нічого не бояться і починають розуміти, в чому причина їхнього лиха, погано доводиться тому, хто їх утискує. І слабкий стає сильним, якщо в нього нічого немає, бо тільки тоді він відчуває гарячий, божевільний хміль розпачу. Замки міцні та високі, низькі та хитки курені. Але допоможи боже, сеньйору та його дружині в той день, коли люди з куренів наважуються на помсту!
  Цілих вісім чи дев'ять миль маленький загін їхав по такій же розореній місцевості; сонце сідало, і попереду на дорогу вже лягали їхні довгі тіні. Вершники повинні бути пильні та обережні, адже вони їдуть нічийною землею, і їхні єдині паспорти — це їхні мечі. Цими проклятими і спустошеними землями бродили і тут боролися французи та англійці, гасконці, провансальці, брабантці, авантюристи, палії, живодери та вільні стрілки. Таке безрадісне і спустошене було все навколо, таке убоге й рідкісне житло, що сер Найджел починав сумніватися, чи знайде він їжу та ночівлю для своїх супутників. Тому він відчув справжнє полегшення, коли вузька стежка, якою вони їхали, вивела їх на ширшу дорогу і вони побачили неподалік приземкуватий білий будинок, з верхнього вікна якого стирчав жердину з привішеним до нього великим пучком гостролистого.
  — Клянусь апостолом! - вигукнув він. - Як я радий! Я вже боявся, що ми не здобудемо ні провіанту, ні притулку. Їдь уперед, Аллейн, і скажи господареві готелю, що англійський лицар та його супутники проведуть сьогодні ніч під його дахом.
  Алейн пришпорив коня і, випередивши товаришів на постріл із лука, зупинився біля дверей готелю, а оскільки не вийшов ні слуга, ні господар, він відчинив двері і почав кликати їх. Тричі крикнув він, але, не отримавши відповіді, відчинив внутрішні двері й увійшов до кімнати для відвідувачів. У дальньому кінці її на осередку весело потріскував і бризкав іскрами вогонь. З одного боку вогнища, в дубовому кріслі з високою спинкою, сиділа дама, повернувши обличчя до дверей. Відблиски полум'я грали на цьому обличчі, і Аллейн вирішив, що ніколи ще не бачив жінки, риси якої виражали б таку царську владу, гідність та внутрішню силу. Здавалося їй років тридцять п'ять. У неї був ніс з горбинкою, твердий і ніжний рот темні, круто вигнуті брови і глибоко сидячі очі, що блищали і іскрилися мінливим блиском. Хоча вона була прекрасна, проте вражала не її краса носила, міць і мудрість, що осяяли високий білий лоб, а також рішучість, що відчувалася в обрисах квадратної щелепи та витонченого підборіддя. У її темному волоссі сяяла перлина нитка, на плечі спадала прикріплена до неї срібна сітка; жінка була закутана в чорний плащ і сиділа, відкинувшись у кріслі, ніби щойно приїхала здалеку.
  По другий бік вогнища розташувався чоловік з дуже грубою зовнішністю, широкоплечий, у чорній куртці, облямованій соболем, у оксамитовому, зсунутому на вухо береті, прикрашеному кучерявим білим пером. Поруч із ним стояла фляга з червоним вином, і він, мабуть, чудово почував себе: ноги його лежали на табуретці, а на колінах він тримав страву з горіхами. Він розгриз горіхи своїми міцними білими зубами, розжовував ядерце, а шкаралупу кидав у вогонь. Коли Аллейн дивився на нього, він злегка повернув голову і покосився через плече на хлопця. Молодому англійцю здалося, що ніколи він не бачив більш неприємного обличчя, бо очі у цієї людини були зелені, ніс зламаний, вдавлений, а все обличчя вкрите зморшками та ранами; голос, коли він заговорив, був низький, лютий, немов у хижої тварини.
  - Молодий чоловік, - сказав він, - не знаю, хто ти, і не дуже горю бажанням дізнатися, і якби я не збирався був відпочити, я б пройшовся своєю батогом для собак по твоїх плечах за те, що ти смілився так потворно кричати .
  Вражений цією невихованістю і не наважуючись відповісти належним чином у присутності жінки, Аллейн стояв у нерішучості, тримаючись за ручку дверей; якраз цієї хвилини сер Найджел і його супутники зійшли з коней. При звуках цих нових голосів і мови, якою вони говорили, незнайомець жбурнув на підлогу блюдо з горіхами і почав сам закликати господаря, так що весь будинок наповнився його ревом. Позеленівши від страху, господар у білому фартуху прибіг на його поклик; руки господаря тремтіли, і навіть волосся стало дибки від переляку.
  - Заради панове, - прошепотів він, проходячи повз приїжджих, - будьте з ним люб'язні і не дратуйте його! Заради божої матері, звертайтеся з ним м'яко.
  — Та хто ж він такий? — спитав сер Найджел.
  Алейн хотів було пояснити, проте незнайомець, знову заревівши, перервав його.
  — Ти, хазяїне, мерзотник, — закричав він, — хіба я не спитав тебе, коли привіз сюди мою дружину, чи чисто у тебе в готелі?
  — Запитували, сер.
  — Чи не питав я особливо щодо паразитів?
  — Запитували, сер.
  — І що ти відповів?
  - Що їх немає, сер.
  — А не минуло й години з мого приїзду, як англійці вже повзають тут! Коли ми нарешті звільнимось від цієї огидної нації? Невже француз на французькій землі у французькому готелі змушений слухати клацання цієї мерзенної англійської мови? Пішли їх на всі чорти, хазяїне, не то погано буде і їм і тобі.
  - Зараз, сер, зараз! — крикнув переляканий господар і кинувся геть із кімнати, а в тиші, що настала, залунав м'який, заспокійливий голос жінки біля вогнища, що умовляла свого чоловіка.
  - Справді, джентльмени, краще вам поїхати, - придушено сказав господар. — До Вільфранша всього шість миль, і там дуже гарний готель під вивіскою «Червоний лев».
  - Ну ні, - заявив сер Найджел, - я не можу виїхати доки не дізнаюся більш докладно, хто це, бо він здається мені людиною, від якої можна очікувати багато цікавого. Назвіть його ім'я та титул…
  — Я не смію вимовити його ім'я, поки він сам не забажає. Але я прошу і благаю вас, джентльмени, йдіть з цього будинку, бо я навіть боюся подумати, чим це може скінчитися, якщо він піддасться гніву.
  - Клянуся апостолом, - прошепелявив сер Найджел, - це, безперечно, така людина, заради якої варто було приїхати здалеку, щоб пізнати його. Ідіть передайте йому, що скромний англійський лицар дуже хотів би познайомитися з ним ближче — не через самовпевненість, гординю або злого наміру, але заради честі лицарства і слави наших дам. Передайте йому вітання від сера Найджела Лорінга і скажіть, що рукавичка, яку я ношу на береті, належить найнезрівняннішій і найчарівнішій представниці жіночої статі, і я готовий це стверджувати і відстоювати, якщо він забажає заявити те саме щодо своєї дами.
  Господар ще вагався, передавати йому подібне доручення чи ні, але двері зали раптом відчинилися, і незнайомець метнувся звідти, немов пантера зі свого лігва; його волосся стояло дибки, обличчя було спотворене судомою люті.
  - Ви ще тут?! - прогарчав він. — Що ж вас, англійські собаки, хлистом виганяти звідси? Тифен, мій меч!
  Він повернувся, щоб схопити зброю, але цієї миті його погляд упав на щит з гербом сера Найджела, він заціпенів, потім його дивні зелені очі пом'якшилися, і він зрештою лукаво і весело підморгнув англійцю.
  - Mort Dieu! - вигукнув він. — Це ж мій маленький рицар із Бордо! Як же мені не згадати цей герб, адже я лише три дні тому дивився на нього під час турніру на березі Гаронни! Ах, сер Найджел! Сер Найджел! Ви мій боржник за це.
  І він вказав на своє праве плече, яке було перев'язане пропущеною під пахву шовковою хусткою.
  Проте здивування незнайомця побачивши сера Найджела не можна було навіть порівняти з радістю і здивуванням лицаря з Хампшира, коли він подивився на дивне обличчя француза. Двічі відкривав він рота і двічі зупинявся, ніби перевіряючи, чи справді зір не обдурив його, не зіграв з ним злий жарт.
  - Бертран! — нарешті промовив він, задихаючись від несподіванки. - Бертран Дюгесклен!
  — Клянусь святим Івом, — закричав французький воїн, хрипко і голосно розреготавшись, — добре, що я їжджу, опустивши забрало, бо тому, хто одного разу побачив моє обличчя, вже нема чого запам'ятовувати моє ім'я! Це справді я, сер Найджел, і ось вам моя рука! Даю вам слово, що є для мене на цьому світі лише три англійці, яких я не хотів би торкнутися гострим лезом свого меча: по-перше, Принц, по-друге, Чандос і, по-третє, ви; бо я чув про вас багато втішного.
  - Я вже старію і зносився в битвах, - зауважив сер Найджел, - але тепер я можу спокійно відкласти мій меч, бо мав щастя битися з тим, у кого найчесніше серце і найсильніша рука у всьому великому французькому королівстві. Я прагнув цієї зустрічі, я мріяв про неї, і тепер я ледве можу повірити, що мені справді випала на долю ця велика честь.
  — Клянуся пресвятою дівою Реннською, мені ви дали підстави бути в цьому впевненим! — вигукнув Дюгесклен, блиснувши широкою білозубою усмішкою.
  — І, можливо, шановний сер, ви зійдете до продовження нашого поєдинку? Богу відомо, що я не вартий такої честі, але все ж таки я можу показати свої шістдесят чотири геральдичні знаки, і за останні двадцять років я брав участь у деяких сутичках і боях!
  — Ваша слава мені добре відома, і я попрошу дружину занести ваше ім'я на мої таблички, — сказав сер Бертран. — Дуже багато хто хоче битися зі мною і чекає своєї черги, бо я нікому не відмовляю в подібному проханні. Зараз це неможливо, бо рука моя не згинається внаслідок цієї легкої рани, а мені хотілося б, коли ми знову схрестимо мечі, бути вам гідним супротивником. Увійдіть разом зі мною в будинок, нехай ваші зброєносці теж увійдуть, щоб моя улюблена дружина, леді Тифен, могла сказати: і вона бачила такого славетного і люб'язного лицаря.
  Коли вони повернулися до кімнати, між ними панували повний мир та злагода. Леді Тіфен сиділа біля вогнища, наче королева на престолі, і кожен був по черзі їй представлений. Слід зазначити, що мужній сер Найджел, який аж ніяк не був приголомшений левовою люттю її чоловіка, трохи зніяковів, побачивши безпристрасність і холодність цієї представницької дами, бо після двадцяти років таборового життя він почував себе невимушеніше на турнірі, ніж у жіночому будуарі. Він згадав також, дивлячись на її рішучий рот і глибоко посаджені очі, що чув дивні розповіді про цю саму леді Тіфен Дюгесклен. Хіба не про неї ходили чутки, ніби вона покладає руки на хворих і ті встають із ліжка, коли лікарі вже вважали їх безнадійними? І чи не вона пророкує майбутнє і часом на самоті своєї кімнати веде розмову з якоюсь істотою, яку ніколи не бачили очі смертних, з якимось загадковим знайомцем, що входить через замкнені двері і високо підняті над землею вікна? Сер Найджел опустив очі і перехрестив свою ногу, коли привітав цю небезпечну даму; проте не минуло й п'яти хвилин, як він був підкорений нею, і не він один, а й обидва його молоді зброєносці. Вони про все забули і тільки слухали слова, що сходили з її губ, слів, що викликали в них особливе трепет і розбурхували, як поклик військової труби.
  Не раз потім, у наступні мирні роки, згадував Аллейн цей готель у Оверні, біля великої дороги. Вечір уже настав, і в кутках довгого, низького, обшитого деревом спокою густішала темрява. Дрова, що тріщали на вогнищі, кидали коло тремтячого багряного світла на маленьку групу мандрівників, і на їхніх обличчях виділялася кожна риса та кожна тінь. Сер Найджел сидів, спершись ліктями об коліна, поклавши на руку підборіддя, мушка все ще прикривала одне око, але інше виблискувало, як зірка, і в різкому світлі виблискувала лиса голова. Форд примостився ліворуч від нього, його губи були напіввідкриті, очі дивилися перед собою, на щоках горіли плями яскравого рум'янцю, тіло було нерухоме, ніби заціпеніло. По другий бік сидів, відкинувшись у своєму кріслі, знаменитий французький воїн, на його колінах лежала купа горіхової шкаралупи, величезна голова наполовину потонула в подушці, а весело кривий погляд переходив з його дружини на завороженого англійця, що не зводив з неї очей. І треба всім цим — її бліде обличчя з тонкими рисами, чистий, солодкий голос і піднесені, хвилюючі мови про безсмертя слави, про дику пустелю життя, про страждання, супутні ганебним радостям, і про радість, приховану у всіх стражданнях, що ведуть до гідної смерті. . Тіні ставали все глибшими, а вона продовжувала говорити про доблесть і чесноти, про вірність, честь і славу, вони ж усе сиділи нерухомо, впиваючи її слова; дрова догоряли, і вугілля нарешті звернулося в сірий попіл.
  — Клянусь святим Івом! — нарешті вигукнув Дюгесклен. — Настав час обговорити, що нам робити цієї ночі, навряд чи в придорожньому готелі знайдуться відповідні кімнати для поважних людей.
  Сер Найджел глибоко зітхнув, змушений розлучитися зі своїми мріями про лицарську відвагу та сміливість, які в ньому знову розбудила ця дивна жінка.
  — Мені байдуже, де спати, — озвався він, — але для цієї прекрасної пані тутешні кімнати мало підходять.
  — Чим задовольняється мій чоловік, тим задовольняюся і я, — озвалася вона. — А ви, сер Найджел, мабуть, дали обітницю, — додала вона, глянувши на його заліплене око.
  - Так, я хочу спробувати зробити маленький подвиг, - відповів він.
  — А ця рукавичка вашої жінки?
  - Так, моєї коханої дружини.
  — Яка, безперечно, пишається вами.
  - Скажіть краще - я нею, - поспішив заявити він. — Бог знає, що я не гідний бути навіть її смиренним слугою. Легко чоловікові мчати вперед серед білого дня і виконувати свій devoir [160] на очах у всіх. Але в серці жінки живе сила вірності, якій не потрібні вихваляння, і вона відома лише тому, кому належить цей скарб.
  Леді Тіфен здалеку посміхнулася чоловікові.
  — Ви не раз казали мені, Бертране, що серед англійців є великодушні лицарі, — сказала вона.
  — Так, ну так, — сердито погодився він. — Але сядьмо в сідла, ви, сер Найджел, і ваші супутники, і ми пошукаємо замок Трістрама де Рошфора, він по цей бік Вільфранша, за дві милі від міста. Хазяїн — овернський сінешал і мій старий бойовий товариш.
  — Звичайно, він охоче прийме вас, — озвався сер Найджел, — але він може підозріло поставитись до людини, яка перейшла без дозволу французький кордон.
  - Пресвята Діво! Коли він дізнається, що ви маєте намір вивести звідси цих шахраїв з Загону і заради цього з'явилися, він буде дуже радий вас побачити. Хазяїн, тут десять золотих монет. Що залишиться понад мої витрати, нехай піде на оплату рахунку якогось іншого лицаря, який відчуватиме потребу в грошах. Час, вже пізно, коні виведені на велику дорогу і б'ють копитом від нетерпіння.
  Леді Тіфен і її чоловік схопилися в сідла, не торкнувшись стремен, і всі поїхали риссю по білій від місячного світла дорозі - сер Найджел ледь позаду леді Тіфен, а Форд - відставши на довжину меча. Алейн затримався в коридорі, і в цю хвилину з якоїсь кімнати ліворуч пролунав відчайдушний крик, звідти вибігли Ейлвард і Джон, заливаючись сміхом, ніби двоє школярів, що бідно курили. Побачивши Аллейна, вони поспішно пройшли повз нього з дещо засоромленим виглядом, потім схопилися на коней і поскакали наздоганяти інших. Однак метушня в кімнаті не стихла, навпаки, навіть ніби посилилася, і звідти долинули крики:
  - À moi, mes amis! À moi, camarades! À moi, l'honorable champion de l'Evêque de Montauban! A la recouse de l'Église Sainte [161] .
  Настільки пронизливі були ці крики, що й господар готелю, і Аллейн, і всі слуги, що їх почули, кинулися в кімнату, щоб дізнатися причину.
  Їхнім очам постала справді дивна картина. Кімната була довга, висока і порожня, з кам'яною підлогою, в дальньому її кінці палало вогнище, де кипів великий котел. Посеред кімнати стояв довгий сосновий стіл, на ньому — дерев'яний глечик із вином та двома роговими кухлями. Віддалік вони побачили другий стіл, менший, з однією склянкою і розбитою пляшкою. У важкі балки стелі були рядами вбиті гаки, на них висіли свинячі туші, шматки копченого м'яса і зв'язки цибулі, запасеної на зиму, а серед усього цього на найбільшому гаку висіла жирна червонолиця людина з величезними вусами, він шалено брикався, хапаючись за балки окіст і за все, до чого міг дотягнутися. Кінець величезного сталевого гака був проткнутий через комір його шкіряної куртки, і ось людина висіла, як риба на волосіні, звиваючись, крутячись і волаючи, але ніяк не міг звільнитися з дивного становища, в яке потрапив. І тільки коли Аллейн і господар вилізли на стіл, вони зняли його, і він, задихаючись від люті, впав у крісло і став озиратися на всі боки.
  - Він пішов? — спитав товстун.
  - Пішов? Хто?
  — Рудий, велетню!
  - Так, - відповів Аллейн. - Пішов.
  - І він не повернеться?
  - Ні.
  - Тим краще для нього! — крикнув чоловік, випустивши довгий подих полегшення. - Mon Dieu! Що? Хіба я не захисник єпископа Монтобанського? Ах, якби я міг злізти, якби я міг зійти, доки він не втік! Тоді ви б побачили! Ви б щось запам'ятали на все життя! Тоді одним негідником на землі поменшало б.
  - Добрий Пеліньї, - сказав господар, - ці джентльмени їдуть не дуже швидко, у мене в стайні є кінь, він у вашому розпорядженні, бо мені хотілося б, щоб ви робили ваші криваві діяння не в стінах мого готелю.
  — Я забивши ногу і не можу їхати верхи, — заявив захисник єпископа, — я розтяг собі сухожилля того дня, коли вбив трьох у Кастельно.
  — Спаси вас бог, пане Пеліньї! — вигукнув господар. — Мабуть, дуже важко мати на совісті стільки пролитої крові. Все ж таки я не хочу, щоб такої хороброї людини ображали, тому я сам із чистої дружби поїду за англійцем.
  — Ні, не поїдете,— крикнув захисник, судомно вчепившись у хазяїна,— я люблю вас, Гастон, і не хотів би натягнути на цей готель погану славу і завдати шкоди вашому будинку та майну, що станеться неминуче, якщо тут зіткнуться такі люди, як я і цей англієць.
  — Ні, не дбайте про мене! - відповів господар. — Що таке мій дім порівняно з честю Франсуа Пеліньї, служителя християнського кохання та захисника єпископа Монтобанського? Андре, коня!
  — Заклинаю вас усіма святими, не треба! Гастоне, я цього не допущу. Ви сказали правду: відчуваєш страх і трепет, маючи на совісті такі тяжкі діяння. Я лише суворий солдат, але в мене є душа. Mon Dieu! Я міркую, оцінюю, зважую. Хіба я ще не зустрінуся з цією людиною? Хіба не впізнаю його по величезних лапах і рудій копиці? Ma foi, звичайно!
  — А смію я поцікавитися, сер, — запитав Аллейн, — чому ви називаєте себе захисником єпископа Монтобанського?
  — Ти міг би також запитати: чи мені відповідати тобі? Єпископу потрібен захисник тому, що, якби довелося вирішувати будь-яку суперечку поєдинком, йому при його сані навряд чи личить з'являтися на турнірі одягненим у шкіру, зі щитом і палицею і обмінюватися ударами з противниками. Тому він шукає відповідного, випробуваного воїна, якогось чесного рубака, який здатний завдати і витримати удар. Не мені судити, чи вдалий його вибір, але той, хто думає, що він має справу тільки з єпископом Монтобанським, виявиться віч-на-віч із Франсуа Пеліньї, служителем християнської любові.
  Тут на дорозі почувся тупіт копит, і слуга, що стояв біля входу, сповістив, що один із англійців повертається. Захисник єпископа в страху став озиратися, шукаючи, куди б сховатися, а зовні пролунав голос Форда — він закликав Аллейна поспішити, інакше він не знатиме, куди їхати. Тому той попрощався з господарем та захисником єпископа, пустив коня на весь опор і незабаром наздогнав обох лучників.
  — Добре, нема чого сказати, — звернувся він до Джона. — Та ти святу церкву проти себе відновиш, якщо підвішуватимеш її захисників на залізних гаках у кухнях готелів.
  - На жаль, я зробив це не подумавши, - винувато відповів Джон, а Ейлвард дзвінко розреготався.
  — Клянуся ефесом, mon petit, — сказав він, — ти теж реготав би, якби все бачив. Цей чоловік так напишався від гордості, що не захотів ні випити з нами, ні сидіти за одним столом, ні навіть відповідати на запитання, а весь час звертався до слуги і запевняв, що, дякувати Богові, нарешті настав світ і що він перебив більше англійців, аніж у нього петель на камзолі. У нашого доброго старого Джона не вистачило французьких слів, щоб відповісти йому, тому він узяв його своєю ручищем і обережно помістив туди, де ти його й застав. Однак нам час їхати, тупіт коней на дорозі вже трохи чути.
  — Мені здається, я все ще бачу їх, — заявив Форд, вдивляючись у дорогу, що йшла в далечінь, освітлену місяцем.
  - Pardieu, так! Ось вони виїхали з тіні. А от та чорна купа каміння — це замок Вільфранш. En avant, camarades! Інакше сер Найджел під'їде до воріт раніше за нас.
  - Тише, mes amis, а це що таке?
  У лісах праворуч хрипко засурмів ріг. Йому відповів інший, ліворуч, і одразу протрубили ще два, позаду.
  - Це роги свинопасів, - пояснив Форд.
  Вершники пришпорили коней і незабаром опинилися перед замком Вільфранш, де на прохання Дюгесклена підйомний міст уже був опущений, а опускні грати піднято.
  
  
  Розділ XXIX
  Як настав для леді Тіфен
  благословенний час прозріння
  Сер Трістрам де Рошфор, сінешал Оверні та власник Вільфранша, був суворим і прославленим воїном, який посивів у війнах з англійцями. Так як його володіння знаходилися біля кордону і він був вартовим постійно загрозливих місцевостей, він не знав спокою навіть у часи світу і все життя провів в облавах і нападах на брабантців, що відходили через його провінцію, відстали солдатів, мародерів, вільних стрільців і займалися розбоєм лучників. Часом він повертався переможцем, і з десяток повішених погойдувалося на вершині його вежі. В інших випадках його походи не були такими вдалими, і він і його загін поспішали, пришпоривши коней, проскочити підйомний міст, бо чули тупіт копит, що наздоганяв їх, і свист стріл. Лют був Рошфор на руку, і лютим було його серце, вороги ненавиділи його, але не любили і ті, кого він захищав, — двічі його брали в полон, і двічі викуп за нього вичавлювали побиттям і тортурами з селян, що вмирали від голоду, і розорених фермерів. . Важко сказати, кого більше боятися вівцям — вовків чи сторожових собак.
  Замок Вільфранш був суворим і похмурим, як і його власник. Широкий рів, висока зовнішня стіна з вежами по кутах і головною вежею, вантажною і чорною, що здіймалася над усіма спорудами, — ось яким він постав у місячних променях нашим мандрівникам. При світлі двох смолоскипів, вставлених у вузькі бійниці з боків важких воріт, вони вловили блиск чиїхось лютих очей і відсвіти на зброї варти. Однак двоголовий орел Дюгескленов служив перепусткою в будь-яку французьку фортецю, і тільки-но вони минули ворота, як побачили старого лицаря, сторожа кордонів; він утік їм назустріч, простягнувши руки і вітаючи свого уславленого співвітчизника. Не менш зрадів він і серу Найджелу, коли йому пояснили, в якій справі приїхав англієць, бо ці лучники з Білого загону були для нього гірші за ножа — вони розгромили дві експедиції, які він послав проти них. Для нього, заявив овернський сінешал, буде святом, коли він дізнається, що останній лучник перейшов кордон.
  У ці дні в будинках селян панувала гостра потреба, але в замку завжди було надміру все необхідне для бенкету. Вже за годину гості сиділи навколо столу, що ломився від величезних пирогів і шматків м'яса, а серед них стояли вишуканіші страви, якими славляться французи: тушковані в прянощах орталан і винноягодники з трюфелями. Леді Рошфор, життєрадісна дама, що любить посміятися, сиділа ліворуч від свого войовничого чоловіка, а леді Тіфен справа. На іншому кінці помістилися Дюгесклен, сер Найджел, сер Аморі Монтікур з ордену госпітальєрів і сер Отто Харніт, мандрівний лицар із королівства Богемії. Якщо додати до цього Аллейна і Форда, чотирьох французьких зброєносців і замкового капелана, то це і була компанія, яка зібралася того вечора і весело бенкетувала у замку Вільфранш. Дрова тріщали на величезному осередку, соколи в шапочках спали на своїх нагостах, люті шотландські хорти в очікуванні подачки тіснилися на кахельній підлозі; біля гостей стояли чепурні, одягнені в лілове маленькі пажі; всі сміялися і обмінювалися жартами, за столом панувала дружелюбність та спокій. Присутні й думати забули про бідняків, які сиділи в куренях уздовж усього узлісся і, щулячись під своїми лахміттями, дивилися шаленими голодними очима на яскраве тепле світло, що падало золотими смугами зі склепінчастих вікон замку.
  Коли вечеря була закінчена, немов за помахом чарівної палички, зникли розсувні столи, і слуги розставили лави перед вогнищем, бо в повітрі відчувався різкий холод. Леді Тіфен відкинулася на спинку м'якого крісла, і її довгі вії низько опустилися над блискучими очима. Алейн, що дивився на неї, помітив, що дихання в неї стало коротким і уривчастим, а щоки — блідішими за лілії. Дюгесклен часом уважно поглядав на неї і проводив широкою смаглявою рукою по кучерявому чорному волоссю з виглядом людини, чимось сильно спантеличеної.
  — Місцеві жителі, — сказав богемський лицар, — мабуть, не надто добре харчуються.
  - Ах, ці канальки! - вигукнув лорд Вільфранш. — Ви не повірите, але коли мене взяли в полон при Пуатьє, голод був єдиним засобом, яким моїй дружині та молочному братові вдалося з них вичавити гроші на викуп. Ці злі пси вважали б за краще, щоб їх тричі підтягли на дибі або цілу годину роздавлювали їм великі пальці, ніж розлучитися хоча б з одного дня заради їхнього батька та законного пана. А разом з тим не в одного є стара панчоха, набита золотими монетами, — він її приховав у потайному куточку.
  — А чому вони тоді не купують собі їжу? — спитав сер Найджел. — Клянуся апостолом, мені здалося, що їхні кістки ось-ось проткнуть шкіру.
  — Це вони від злості та заздрості худі. У нас тут є така приказка: «Побий мужика він тебе погладить, погладь мужика він тебе поб'є». Не сумніваюся, що така справа і у вас в Англії.
  — Ma foi, ні, — озвався сер Найджел. — Серед моїх супутників є двоє з того ж стану, і я не сумніваюся, що вони цієї миті сповнені вина, як бочки у вашому підвалі. Якщо хтось їх поб'є, вони його так «погладять», що він вік не забуде.
  - Мені це незрозуміло, - відповів сінешал. — Скільки я не зустрічав англійської знаті та лицарів, ніхто б не стерпів зухвалості від черні.
  — Може, мілорде, в Англії бідняки добріші й стриманіші, — засміялася леді Рошфор. — Боже мій, ви навіть уявити собі не можете, наскільки мужиче потворне! Плешиві, беззубі, скручені, сутулі; що до мене, то я не розумію, як, будучи благим, Господь Бог міг створити таких людей. Я просто не виношу їхнього вигляду, тому мій вірний Рауль зазвичай йде попереду мене з палицею і проганяє їх з мого шляху.
  — А все-таки і в них є душа, гідна пані, і в них душа! — пробурмотів капелан, сивий старий із втомленим, терплячим обличчям.
  — Так, я чув, як ви їм це твердили, — зауважив власник замку, — і що стосується мене, батьку, хоч я вірний син нашої святої церкви, але вважаю, що корисніше було б вам виконувати церковне служіння і навчати дітей моїх воїнів, чим ходити по селах і вселяти цим людям думки, які у них без вас ніколи б не виникли. Я чув, як ви пояснювали їм, що їхні душі нічим не гірші за наші і будуть перебувати на тому світі нарівні з померлими з найдавніших родів овернів. Я ж особисто впевнений в одному: на небесах багато хоробрих лицарів і доблесних джентльменів, які чудово знають, як краще влаштуватися, тому нам нічого боятися, що ми опинимося в одному натовпі з усякими мужиками та свинопасами! Перебирайте свої чотки, батьку, читайте свій псалтир, але не стривайте між мною і тими, кого король віддав мені.
  - Бог нехай допоможе їм! — вигукнув старий священик. — Вищий володар, ніж ваш, дав їх мені, і я заявляю вам тут, у вашому власному замку, сер Трістрам де Рошфор, що ви чините тяжкий гріх щодо цих нещасних і що настане час — може, він уже близький, — коли рука Господня важко покарає вас за ваші діяння.
  Сказавши це, священик підвівся і повільно вийшов.
  - Чума його забери! — вигукнув французький лицар. — Але скажіть мені, сер Бертране, що можна зробити зі священиком? Адже з ним не можна битися, як із чоловіком, і його не можна вмовляти, як жінку!
  - О, сер Бертран знає, хитрун! - Заявила леді Рошфор. — Хіба ми всі не чули, як він в Авіньйоні вичавив із тата п'ятдесят тисяч крон?
  - Ma foi, - зауважив сер Найджел, дивлячись на Дюгесклена з жахом і захопленням, - хіба у вас серце не тьохнуло? Вас не охопив страх? Хіба ви на собі не відчули прокляття?
  — Я не звернув уваги, — недбало відповів француз. — Але присягаюся святим Івом! Цей ваш капелан, Трістрам, здався мені дуже гідною людиною, і вам слід прислухатися до його слів! Хоч я й не надаю значення прокляттю поганого попа, я дуже засмутився б, не отримавши благословення від доброго.
  - Послухайте, любий чоловік! - Вигукнула леді Рошфор. — Стережіться, прошу вас, я зовсім не бажаю бути приреченою на загибель, ні отримати параліч. Я пам'ятаю, як ви одного разу розгнівали отця Стефана, і моя камеристка сказала, що в мене за тиждень більше випало волосся, ніж за цілий місяць.
  — Якщо це ознака гріха, то, присягаюсь апостолом, у мене на душі, мабуть, дуже багато гріхів, — зауважив сер Найджел, і всі засміялися. — Але якщо я смію дати вам пораду, сер Трістрам, помиріться ви з цим добрим старим.
  — Отримає чотири срібні свічники, — сердито відповів сінешал. — І все-таки хотілося б, щоб він не втручався в життя цих людей. Ви навіть уявити не можете, які вони безмозкі та вперті. Поруч із ними мули та свині здаються високорозумними істотами. Бог знає, наскільки я був терплячий із ними. Усього минулого тижня, коли мені знадобилися гроші, я покликав у замок Жана Губера, у якого є ціла скринька, повна золотих монет, і вона захована в якомусь дуплі. І даю вам слово, я тільки стебнув по спині цього бовдура. А потім пояснив, як мені ці гроші потрібні. Я посадив його на ніч у мою в'язницю, щоб він там обміркував мої слова. І що цей пес зробив? Вранці ми виявили, що він розірвав на смуги свою шкіряну куртку, зв'язав їх і повісився на ґратах.
  — Щодо мене, то я не можу зрозуміти такої ницості! - Вигукнула дружина сінешала.
  — А ще була така Гертруда ле Беф, красуня, яких мало, але гидка й озлоблена, подібно до них усіх. Коли під час останнього свята врожаю тут був молодий Аморі де Валанс, йому дівчина сподобалася, і він навіть мав намір взяти її на службу. Що ж роблять вона та її негідник батько? Вони пов'язують себе разом і кидаються в озеро, де глибина п'ять мечів. Даю слово, що Аморі був страшенно засмучений, і минуло багато днів, перш ніж він міг забути про неї. Ну як можна служити людям, які так безрозсудні та невдячні?
  Поки сінешал Вільфранша розповідав подробиці про злі підступи своїх підвладних, Аллейн не міг відвести очей від обличчя леді Тіфен. Вона відкинулася на спинку крісла, вії її опустилися, обличчя стало безкровним, і він спочатку вирішив, що подорож, мабуть, втомила її і що її сили покинули. Але потім раптом настала зміна, її щоки спалахнули, вона повільно підняла повіки, а в очах з'явився такий блиск, якого він досі ніколи в людських очах не бачив, причому спрямовані вони були не на присутніх, а на темний гобелен, що закривав стіну. Так змінилося вираз її обличчя і таким воно стало неземним, що Аллейн навіть у своїх відчужених мріях про архангелів і серафим ніколи не малював собі настільки солодких, жіночних і разом з тим мудрих осіб. Поглянувши на Дюгесклена, Аллейн помітив, що і той пильно спостерігає за дружиною, і, судячи з того, як здригнулися його риси і на цегляному кольорі лоба виступили краплі поту, було видно, що він глибоко схвильований поміченою ним зміною.
  — Ви погано почуваєтеся, пані моя? — спитав він з трепетом у голосі.
  Вона не відривала пильного погляду від стіни і лише після довгого мовчання відповіла. Її голос, що звучав досі чисто і ясно, був тихий і глухий, ніби долинав здалеку.
  — Я почуваюся дуже добре, Бертране, — сказала вона. — Благословенна година прозріння знову настала для мене.
  - Я помітив, як він наближався, так, я помітив! — вигукнув він, проводячи рукою по волоссю з тим самим приголомшеним виглядом. — Це дуже дивне, сер Трістрам, — промовив він потім. — І я, правда, не знаю, якими словами пояснити це вам, вашій гідній дружині, серу Найджелу та іншим чужоземним лицарям. Моя мова швидше здатна вимовляти слова наказів, ніж пояснювати подібні явища, які я й сам не розумію. Одне можу сказати: моя дружина з дуже благочестивого роду, бог у своїй великій премудрості наділив її чудодійними силами, і Тіфен Ракнель була відома у всій Бретані ще до того, як я вперше побачив її в Дінані. Ці сили завжди служать добру, вони дар панове, а не диявола, в чому полягає різниця між білою і чорною магією.
  — Може, треба було б послати за батьком Стефаном? — запропонував сер Трістрам.
  — Було б краще, якби він був! — вигукнув шпитальєр.
  — І захопив із собою флягу святої води, — додав богемський лицар.
  - Ні, джентльмени, - відповів сер Бертран. — Запрошувати сюди священика немає потреби, мені здається, що своїм проханням про це ви накидаєте тінь чи кладете пляму на добре ім'я моєї дружини, ніби все ще можна сумніватися, звідки йде її сила — зверху чи знизу. Якщо у вас дійсно є сумніви, прошу вас, висловіть їх, щоб ми могли все це обговорити належним чином.
  — Якщо йдеться про мене, — заявив сер Найджел, — то я чув з вуст вашої дружини такі слова, які переконали мене, що за красою та добротою з нею ніхто не може зрівнятися, крім однієї жінки. Якщо хтось із джентльменів іншої думки, я вважаю для себе великою честю злегка схопитися з ним або посперечатися з цього приводу тим способом, яким йому буде до вподоби.
  — Не слід мені кидати тінь на даму, яка і моя гостя та дружина мого бойового товариша, — сказав сенешал Вільфранша. — До того ж я помітив на її плащі срібний хрест, а цей знак підтверджує, що в тих дивних силах, якими вона, за вашими словами, не має зла.
  Ці докази рішуче вплинули і на богемця і на госпітальєра, і вони заявили, що всі їхні заперечення остаточно зникли, і навіть леді Рошфор, яка до того сиділа, тремтячи і хрестячись, перестала поглядати на двері, а її страх змінився на цікавість.
  — Серед здібностей, якими наділена моя дружина, — сказав Дюгесклен, — є дивовижний дар пробачити майбутнє; проте ця сила знаходить її дуже рідко і швидко зникає, бо нею не можна керувати. Благословенна година прозріння, як вона називає його, наставала лише двічі з тих пір, як я знаю її, але я можу присягнутися, що все передбачене нею справді збулося. Напередодні бою під Орейєм вона повідомила, що це буде нещасний день і для мене, і для Карла Блуаського. Ще сонце не село, а він уже був мертвий, а я став бранцем сера Джона Чандоса. Вона не на всі запитання може дати відповідь, а лише на ті…
  — Бертран, Бертран, — вигукнула леді Дюгесклен тим самим далеким голосом, — благословенний час минає. Скористайся ним, Бертране, поки що можна!
  - Зараз, кохана. Скажи тоді, яка доля на мене чекає.
  — Небезпека, Бертране, невідворотна смертельна небезпека, вона підповзає до тебе, а ти й не знаєш.
  Французький воїн оглушливо розреготався, і його зелені очі весело заблищали.
  — Якої хвилини за всі двадцять років це не було б правдою? - вигукнув він. — Небезпека — у самому повітрі, яким я дихаю. Але хіба вона вже така близька, Тифен?
  — Тут… зараз… зовсім поряд з тобою, — запинаючись, промовила вона, і обличчя її звела судома, наче вона дивилася на щось жахливе, від чого слова холонуть на губах.
  Дюгесклен обвів поглядом затягнуту гобеленами кімнату, щити, столи, столик із зображеннями святих, буфет зі срібними підносами і здивованих друзів, що сиділи півколом. Стояла глибока тиша, в якій чулося тільки прискорене дихання леді Тифен і легке посвистування вітру за стіною, що раптом доніс до них далекий звук рога пастуха.
  - Небезпека нехай зачекає, - заявив він, знизавши широкими плечима. — А тепер, Тифене, скажи нам, чим скінчиться війна в Іспанії.
  — Я бачу невиразно, — відповіла вона, з зусиллям у щось вдивляючись і хмурячи лоба, ніби змушена була напружувати зір. — Переді мною гори, висохлі рівнини, блиск зброї, войовничі крики. Але хтось шепоче мені, що невдача принесе вам перемогу.
  - Ха, сер Найджел, як це вам подобається? — здивувався Бертран, похитавши головою. — Як мед з оцтом — напівсолодко і напівкисло. А ви ні про що не хотіли б спитати мою дружину?
  — Звісно, хотів би. Я хотів би дізнатися, гідна пані, як справи в замку Туінхем і, головне, що робить моя дорога дружина.
  — Відповідаючи на це запитання, я маю торкнутися рукою того, чиї думки з силою спрямовані до названого вами замку. Так, сер Лорінг, хтось шепоче мені, що тут є інша людина, він глибше запитує вас.
  — Наполегливіше мене думає про мій власний будинок? - вигукнув сер Найджел. — Боюся, пані, що в цій справі ви все ж таки помиляєтеся.
  - Ні, сер Найджел. Підійдіть сюди, молодий англійський зброєносець із сірими очима. А тепер дайте мені вашу руку і покладіть сюди, мені на лоба, щоб я могла побачити те, що бачили ви. Яка картина постає переді мною? Туман, туман, клуби туману, і серед них височіє квадратна чорна вежа. Ось він тане, витончується, піднімається догори, і я бачу замок на зеленій галявині, неподалік берег моря, а на відстані пострілу з лука велика церква. По луках протікають дві річки, між ними стоять намети тих, хто облягає.
  — Облягають? — вигукнули Аллейн, Форд і сер Найджел.
  — Так, це так, і вони ведуть наполегливу атаку на замок, бо їх безліч і вони сповнені відваги. Дивіться, як вони люто штурмують ворота, хоча в них всього кілька сходів, а решта ряду за рядом обсипають стіни своїми стрілами. Серед них багато ватажків, вони кричать і махають, а одна висока людина з білявою бородою стоїть перед брамою, тупає ногою і нацьковує натовп, як собака. Я бачу жінку, ні, двох, вони стоять на стіні, вони підбадьорюють лучників. Ті пускають униз хмари стріл, кидають списи, жбурляють каміння. А! Високий ватажок упав, решта відступила. Але туман знову густішає, я більше нічого не бачу.
  - Клянуся апостолом, - сказав сер Найджел, - я не припускаю думки, щоб у Крайстчерчі могли розігратися такі події, і я зовсім спокійний за головну вежу, поки моя кохана дружина вішає ключ від зовнішнього двору в узголів'ї свого ліжка. Але не заперечую, що ви описали замок не гірше, ніж я міг би зробити сам, і я глибоко вражений усім, що бачив і чув.
  — Мені хотілося б, леді Тифен, — заявила леді Рошфор, — щоб ви, скориставшись своїми особливими здібностями, сказали мені, куди подівся мій золотий браслет: коли я полювала з соколом на другу неділю різдвяного посту, він зник без сліду.
  — Ні-ні, — запротестував Дюгесклен, — не личить витрачати таку велику й дивовижну силу задля задоволення цікавості або на розшуки на догоду навіть такій прекрасній дамі, як господиня Вільфранша. Поставте гідне запитання, і за допомогою божої ви отримаєте гідну відповідь.
  — Тоді я спитаю, — вигукнув один із французьких зброєносців, — у цій війні між англійцями та нами на чию перемогу можна сподіватися?
  - Переможуть обидві сторони, і кожна залишиться при своєму, - відповіла леді Тіфен.
  — Отже, ми продовжуватимемо володіти Гасконню та Гієнню? - вигукнув сер Найджел.
  Леді Тіфен похитала головою.
  - Французька земля, французька кров, французька мова. Це французькі землі і Франція їх отримає.
  — Але ж не Бордо? — схвильовано спитав сер Найджел.
  — Бордо також частина Франції.
  - Ну, а Кале?
  - І Кале теж.
  — Нехай я тоді проклятий, і пропади вони пропадом, ці передбачення! Якщо від нас підуть Бордо та Кале, що ж залишиться Англії?
  — Справді, здається, на вашу країну чекають погані часи, — зауважив Дюгесклен. — За найсміливіших наших планів ми не думали про Бордо. Клянусь святим Івом, ця новина зігріла моє серце. Значить, наша дорога батьківщина справді стане у майбутньому великою, так, Тифене?
  — Великою, багатою та прекрасною! - Вигукнула вона. — Ще бачу, як у далекому майбутньому вона веде народи, норовлива королева серед інших країн, велика на полях битв, але ще більша в дні світу, що швидко мислить і майстерно діє, чия єдина государя — суверенна воля її народу від пісків Кале до синіх. південних морів.
  - Ха! — вигукнув Дюгесклен, і очі його спалахнули торжеством. — Ви чуєте, що вона каже, сер Найджел? А вона ніколи не вимовила досі жодного слова неправди.
  Англійський лицар похмуро похитав головою.
  — А що буде з моєю бідною країною? — спитав він. — Боюся, що сповіщене вами обіцяє їй мало гарного.
  Леді Тифен сиділа, розплющивши губи, важко дихаючи.
  - Боже мій! - Вигукнула вона. - Як зрозуміти те, що мені відкривається? Звідки вони, ці народи, ці гордовиті нації, ці могутні держави, що постають переді мною? Я дивлюся на них, а за ними виникають інші, та ще й до найдальших вод. Вони рухаються, вони юрмляться! Весь світ відданий їм, сповнений стукотом їхніх молотів і дзвоном їхніх дзвонів. Вони називаються різними іменами і керуються по-різному, але вони англійці, бо я чую голоси одного народу. Я переношуся за моря, куди людина ще ніколи не плавала, і я бачу величезну країну під іншими зірками і чуже небо, та все-таки це Англія. Де тільки її сини не побували! Чого тільки вони не робили! Її прапор вмерз у лід. Її прапор обпалений сонцем. Вона лежить за іншими землями, і її тінь осяяє моря. Бертран! Бертран! Ми загинули, бо пагони від її пагонів не поступаються нашим вишуканим кольорам.
  Її голос перейшов у відчайдушний крик, вона підвела руки і знову опустилася в глибоке дубове крісло, бліда і знесилена.
  — Скінчилося, — з досадою сказав Дюгесклен, піднявши сильною смаглявою рукою її голову, що поникла.
  - Принесіть вина для дами, зброєносець! Благословенна година прозріння минула.
  
  
  Розділ XXX
  Як мужики з лісу проникли у замок Вільфранш
  Було вже пізно, коли Аллейн Едріксон, подавши серу Найджелу кубок вина з прянощами, який той мав звичай випивати перед відходом до сну, після завивки волосся нарешті повернувся до себе. Його кімната, викладена кам'яними плитами, була на другому поверсі. Алейну відвели ліжко в алькові, а поряд стояли два похідні ліжка, і на них уже солодко хропли Ейлвард і Хордл Джон. Хлопець тільки-но встиг стати на коліна, щоб прочитати вечірні молитви, як раптом хтось тихо постукав, і у спокій увійшов Форд, несучи світильник. Обличчя його було смертельно-бліде, а рука так сильно тремтіла, що по стіні застрибали тіні.
  - Що трапилося, Форд? — спитав Аллейн, скочивши на ноги.
  - І сам не знаю, - відповів Форд, сідаючи на край ліжка і опустивши голову на руку, - не знаю, що сказати і що подумати!
  — Отже, з тобою щось трапилося?
  — Так, хоча, можливо, це лише гра моєї уяви. Тільки можу сказати, я дуже схвильований і весь напружений, ну як тятива. Вислухай мене, Аллейне! Ти, мабуть, не забув малюка Титу в Бордо, доньку живописця зі скла?
  — Я її добре пам'ятаю.
  — Так ось, Алейне, ми з нею розламали навпіл монетку — на щастя, і вона носить моє кільце на пальці. «Caro mio [162] , — мовила вона мені на прощання, — я завжди буду поруч з тобою в боях, і твої небезпеки будуть моїми!» Алейн, ось справжня правда, кажу, як перед богом, моїм захисником, коли я піднімався сходами, я побачив її: вона стояла переді мною, обличчя її було залите сльозами, а руки простягнуті вперед, наче вона застерігала мене. Я бачив її, Аллейн, так само ясно, як бачу цих двох лучників. Здавалося, кінчики наших пальців ось-ось стикаються, але раптом її образ почав бліднути і розтанув, як ранковий серпанок у променях сонця.
  — Я б не надав цьому такого значення, — почав заспокоювати товариша Аллейн. — Наші почуття часто обманюють нас, і, мабуть, слова леді Тіфен Дюгесклен нас вразили, вплинули на нашу уяву.
  Форд задумливо похитав головою.
  - Ні, вона стояла переді мною, як жива. Ну, точно ми знову зустрілися з нею в Бордо на вулиці Апостолів. Однак година вже пізня, час лягати.
  - А де твоя кімната?
  — Саме над твоєю. Хай бережуть нас святі угодники!
  Підвівшись з ліжка, він вийшов з кімнати, і Аллейн чув його кроки гвинтовими сходами. Юнак підійшов до вікна і залюбувався осяяним місяцем краєвидом, але з голови у нього не виходила леді Тіфен та її дивні слова про події в замку Туїнхема. Обгорнувшись об кам'яне підвіконня, він поринув у глибокий роздум; раптом щось дивне привернула його увагу і повернуло до навколишньої дійсності.
  Вікно, біля якого він стояв, було неподалік головної вежі. Замок був підперезаний кріпосним ровом, у воді якого плавала місяць, то ясна і кругла, то довгаста, коли від вітерця вода смикалася брижами. За ровом лежала рівнина, що порожньо спускалася до густого лісу, а віддалік, ліворуч, інший ліс стіною заступав обрій. Між ними тяглася прогалина, посріблена місяцем, а на її нижньому кінці виблискував вигин струмка.
  Дивлячись на картину, що відкрилася перед ним, Аллейн раптом помітив, що з далекого лісу на прогалину вийшов якийсь чоловік; він крався, втягнувши голову в плечі, пригнувшись до землі, мабуть, намагаючись, щоб його не помітили. Підійшовши до узлісся другого лісу, він озирнувся на всі боки, помахав комусь рукою, присів і поповз у чагарнику. Слідом за ним з далекого лісу вийшла інша людина, потім третя, четверта, п'ята — і всі вони, також крадучись, швидко перетинали освітлену місяцем луговину, потім ховалися в чагарнику. Алейн нарахував сімдесят дев'ять темних постатей, що промайнули у світлі місяця. Багато хто з них ніс на спині великі пакунки, проте за дальністю відстані Аллейн не міг визначити, що саме це було. Так вони й переходили один до одного, намагаючись залишитись непоміченими, з далекого лісу до ближнього, доки чорна щетина чагарника не поглинула останнього з них.
  Юнак ще з хвилину постояв біля вікна, дивлячись на безмовний ліс і дивуючись, хто ж вони, ці нічні ходоки, як раптом йому спало на думку поділитися своїми побоюваннями з Ейлвардом, який, зрозуміло, краще за нього розбереться у всьому цьому. Щойно він торкнувся товариша до плеча, як той миттю схопився і схопився за меч.
  - Qui va [163] ? Hola, mon petit! Присягаюсь ефесом, я подумав, що на нас напали серед ночі! Що трапилося, mon gar?
  — Підійдіть до вікна, Ейлварде, — попросив Аллейн, — я бачив щойно, як з далекого лісу вийшли вісімдесят чоловік із пакунками на спині і перетнули прогалину. Хто вони, на вашу думку?
  — Та тут нема чого й думати, друже! Тут, у Франції, стільки ж безпритульних волоцюг, як у нас кроликів на Кодрі-Даун. Більшість цих людей наважується вилазити зі своїх сховищ тільки вночі, а коли б вони показались серед білого дня, то відразу ж затанцювали б на шибениці! На кордонах Франції блукають цілі зграї розбійників, грабіжників, злодіїв і зломщиків, ось і ці найвірогідніше з них. Мене дивує лише одне — як вони наважилися підійти так близько до замку сінешала. Втім, нікого вже не видно, зараз усе спокійно, — додав він, уважно окидаючи околицю.
  — Вони сховалися частіше, — зауважив Аллейн.
  — Ну, хай там і лишаються. А ми з тобою ляжемо спати, присягаюсь ефесом, тепер кожному дню — своя турбота. Зрозуміло, не заважає, якщо перебуваєш у незнайомому місці, замкнути двері на засув. Ось так!
  Воїн кинувся на ліжко і за хвилину вже міцно спав. Було близько третьої години ранку, коли Аллейн, що забувся тривожним сном, раптово прокинувся від тихого вигуку чи вигуку. Він прислухався, проте звук не повторився, і, вирішивши, що це була лише перекличка вартових на стінах замку, він заспокоївся і задрімав; але через кілька хвилин його сон знову був порушений: біля дверей почувся легкий скрип, хтось, здавалося, обережно налягає на неї, намагаючись відчинити. Потім юнак почув тихий звук кроків на сходах, хтось піднімався нагору, і раптом пролунав невиразний шум і здавлений стогін. Алейн сів на ліжку в повному сум'ятті, гублячись у здогадах і питаючи себе: що ж відбувається? Може, просто занедужав лучник і до нього покликали лікаря, а може, тут розігруються якісь зловісні події? Але яка небезпека загрожує їм у цьому укріпленому замку, що охороняється уславленими воїнами, оточеному високими, стінами та широким ровом? Та й кому потрібно завдавати їм шкоди? Юнак переконав себе, що ці страхи зовсім необгрунтовані, як раптом очі його побачили щось таке, від чого кров застигла в жилах і перехопила подих, а руки судорожно вчепилися в ковдру.
  Прямо перед ним було вікно, і в нього лилися потоки місячного світла, але раптово щось на мить заслонило світло, і, придивившись, Аллейн побачив, що зовні повільно хитається з боку на бік, ніби підскакуючи, голова людини, чиє обличчя звернене. до нього. Навіть при неясному світлі в цьому закривавленому, знівеченому, спотвореному обличчі не можна було не впізнати його юного товариша-зброєносця, який ще недавно сидів у нього на ліжку. З криком жаху Аллейн кинувся до вікна, а розбуджені цим криком лучники теж схопилися з ліжок і розгублено озиралися навколо. Так, юнак переконався, що побоювання його були марними. Його по-звірячому вбитий, жорстоко понівечений нещасний друг був викинутий з верхнього вікна на мотузку, що стягнув йому шию, і тіло його, яке тепер мірно розгойдував вітер, ударялося об стіну, а понівечене обличчя наче заглядало у вікно.
  - Боже мій! — вигукнув Аллейн, тремтячи всім тілом. — Що це за страх? Хто вчинив це злодіяння?
  - Я бачу, удари завдані каменем і сталлю, - безпристрасно сказав Джон. - Давай сюди лампу, Ейлвард! Це місячне світло надто пом'якшує серце людини. Широко розплющте очі, дані вам богом, і дивіться!
  - Клянуся ефесом! — вигукнув Ейлвард, коли світло полум'я, що вагалося, впало на вікно. - Це справді наш молодий пан Форд! І здається мені, що тут попрацював сінешал, підлий негідник, він не насмілюється напасти на нас вдень, а вночі підкрадається і вбиває своїх гостей уві сні. Клянуся тятивою! Не бути мені Семкіном Ейлвардом із Білого загону, якщо я не проткну його серце своєю стрілою.
  — Ні, Ейлвард, вірніше, що сінішав тут ні до чого, — втрутився Аллейн, — згадайте про нічних волоцюг, яких я бачив, можливо, дехто з їхньої зграї проник у замок. Я повинен, поки не пізно, попередити сера Найджела про небезпеку, що загрожує нам. Відпустіть мене, Ейлварде, моє місце біля нього!
  — Зачекайте хвилинку, mon gar, начепи цей шолом на кінець мого лука. Ось так! Прочини двері, ми спершу просунемо в неї шолом: виходити в темряві, коли не знаєш, що тебе чекає за дверима, аж ніяк не безпечно. Ну, друзі, мечі з піхов і стійте напоготові! Hola! Присягаюсь ефесом! Настав час діяти!
  Ледве він промовив ці слова, як у замку зчинилася неймовірна метушня, пролунав несамовитий жіночий крик, тупіт ніг, потім почувся різкий брязкіт зброї і рев, подібний до реву розлюченого лева:
  — Богоматір Дюгескленська, святий Ів, святий Ів!
  Відсмикнувши засув, лучник просунув у двері шолом, одягнений на цибулю. Негайно пролунав сильний удар, і шолом з дзвоном покотився по підлозі; але перш ніж той, хто стояв за дверима, встиг знову занести руку, його тіло було наскрізь пронизане мечем Ейлварда.
  - Швидше, camarades, швидше! — крикнув він і, відкинувши двох, що перегородили йому шлях, побіг коридором, у той бік, звідки долинав крик і галас.
  Зробивши два круті повороти, вони опинилися на майданчику невисоких сходів і подивилися вниз — туди, де точилася сутичка. Вони побачили квадратну передпокій з дубовою підлогою, в яку виходили двері парадних кімнат для гостей. У цій передпокої було ясно, як удень, бо смолоскипи горіли в усіх настінних підфакувальниках; Ті, що їх прикрашали, або рогаті голови відкидали примарні тіні. За два кроки від сходів, на порозі відкритих дверей до спальні, лежали сінешал і його дружина; у неї була відрубана голова, чоловіка проткнули наскрізь гострим колом, що стирчав з його тіла з обох боків. Тут же лежали трупи трьох слуг сінешала — змучені, вкриті брудом. Наче їх волочила по землі зграя вовків. Проти дверей у головну кімнату для гостей — напіводягнені, без обладунків — стояли Дюгесклен і сер Найджел, і їхні очі сяяли шаленою жагою бою. Їхні голови були відкинуті назад, губи стиснуті, ліва нога виставлена вперед, закривавлені мечі піднято до правого плеча. На підлозі перед лицарями лежали три вбиті ними ворога, а четвертий стікав кров'ю і корчився в передсмертних муках. Трохи віддалік збилися в купу, наче листя на вітрі, якісь дикі істоти — босі, з голими до плечей руками, худі зарослі, їхні люті, озвірілі обличчя та очі, що впали, виражали люту ненависть. Чуючи їх крики, дивлячись на їх скуйовджене волосся, блискучі зуби, безглузді, судомні рухи, Аллейн вирішив, що вони швидше схожі на духів пекла, ніж на людей із плоті та крові. З хрипким виттям вони кидалися на двох лицарів, що стояли біля дверей, налітаючи з розмаху на виставлені вістря їхніх мечів; не звертаючи уваги на рани, вони несамовито чіплялися в супротивників, дряпали їх, кусали, одержимі одним бажанням — повалити їх додолу. І справді, вони збили з ніг сера Найджела, а сер Бертран, видавши свій оглушливий войовничий клич, все ще стояв, розмахуючи важким мечем і затуляючи лицаря, щоб той міг стати. Раптом у повітрі просвистели дві довгі англійські стріли, сходами кинулися вниз зброєносець і два лучники, і це одразу змінило хід сутички. Нападники відступили, лицарі кинулися вперед, і передпокій швидко був очищений від ворогів; Хордл Джон скинув останнього з крутих сходів, які вели з передпокою вниз.
  - Стійте! — вигукнув Дюгесклен. — Ми загинули, якщо поділимося! Я особисто не дорожу своїм життям — хоч і прикро загинути від рук цього зброду, — але зі мною тут моя дорога дружина, а її життя я не можу наражати на небезпеку. У нас є тепер можливість трохи перепочити, подумаємо, сер Найджел, як нам виплутатися з біди.
  — Клянуся апостолом, — озвався сер Найджел, — я ніяк не зрозумію, що тут сталося; мене розбудив ваш клич, я схопився і потрапив у самий розпал цієї маленької битви. Бідолашна леді, бідолашний сінешал! Хто вони, ці пси, що вчинили таку чорну справу?
  — Якийсь чоловік з лісової хащі. Вони заволоділи замком, хоч, як їм це вдалося, не знаю. Подивіться у вікно.
  - Сили небесні! - вигукнув сер Найджел. — Від смолоскипів світло, як удень! Ворота відчинені, і у дворі зібралося не менше трьох тисяч людей. Вони кидаються, кричать, чимось розмахують! Вони щось проштовхують через бічні двері! Господи, та це ж ратник, вони рвуть його на частини, як собаки вовка! Вбили ще одного! Ще! Замок у їхніх руках, вони вже увірвалися, я бачу у вікнах їхнього обличчя. Дивіться, деякі несуть на спинах величезні пакунки.
  — Це хмиз із лісу. Вони складають його біля стін та підпалюють. А хто ця людина, яка намагається їх зупинити? Клянусь святим Івом, це наш добрий священик, він і клопотав за них! Ось він опустився навколішки, він молиться, просить? Що? Негідники, невже ви не змилуєтеся того, хто був вам другом! О, кат ударив його! Він впав! Вони топчуть його ногами! Зірвали рясу та розмахують нею! Дивіться, язики полум'я вже лижуть стіни! Хіба не залишилося нікого, хто допоміг би нам? Так, з сотнею воїнів ми, мабуть, вистояли б.
  — Якби ж тут був мій загін! - вигукнув сер Найджел. - А де ж Форд, Аллейн?
  — Його жорстоко вбили, мілорде!
  - Царство йому небесне! Світ праху його! Але йдуть ті, хто міг би дати корисну пораду, — звідси небезпечно рушити без проводжника.
  Зброєносець-француз і богемський лицар втекли сходами, у лицаря текла кров із рани на лобі.
  - Все зникло! - крикнув богемець. — Сенешала вбито, замок у вогні, ми вже нічого не можемо зробити.
  — Навпаки, — озвався сер Найджел, — можна ще багато зробити, адже перед нами почесне завдання — тут прекрасна дама, за яку треба віддати життя. Є різні шляхи до смерті, але цей найдостойніший.
  — Чи не можете ви пояснити нам, Годфруа, — звернувся Дюгесклен до зброєносця-француза, — яким чином ці люди проникли в замок і чи є у нас надія на порятунок. Клянуся святим Івом, якщо ми будемо зволікати і не ухвалимо якогось рішення, нас засмажать, як пташенят у гнізді під дахом.
  Зброєносець, міцний, засмаглий юнак, заговорив рішуче і впевнено, як людина, яка звикла діяти швидко.
  — Тут є підземний хід, — відповів він, — кілька мужиків пройшли ним у замок і відчинили ворота для решти. Вони мали змову з кимось із тутешніх слуг, а ратники напилися. Очевидно, ці дияволи непомітно прокралися з кімнати до кімнати і перерізали горло своїми ножами. Госпітальєра сера Аморі, який вискочив зі своєї спальні раніше за нас, зарубали сокирою. Напевно, тільки ми й залишилися живими.
  — Що б ви порадили?
  — Пробратися до головної вежі. Нею користуються лише у воєнний час, а ключ висить на поясі лорда, мого нещасного пана.
  — Тут два ключі.
  - Треба взяти більший. Коли ми потрапимо до башти, можна буде сподіватися, що ми втримаємо вузькі сходи; у всякому разі, у вежі стіни товщі і спалити їх не так легко. Якщо нам вдасться пронести леді через двір, можливо, ми й урятуємось від загибелі.
  — Про мене не турбуйтеся, леді має якийсь досвід у війні, — сказала Тифен, вийшовши вперед, бліда, серйозна і така ж незворушна, як завжди. — Я не буду вам тягарем, дорогий мій чоловік і доблесний друг. Можете не сумніватися. А на крайній кінець у мене є ось це, — заявила вона й витягла з-за пазухи невеликий кинжал із срібною рукояткою, — і мені не страшні ці низькі кровожерливі негідники.
  - Тифен! — вигукнув Дюгесклен. — Я завжди палко любив вас, а зараз, клянусь святою дівою Реннською, зараз люблю сильніше, ніж будь-коли! Якби я не знав, що ваша рука така ж міцна, як ваші слова, я б сам убив вас, щоб ви не потрапили в руки негідникам. Ведіть нас Годфруа! І ще одна золота дароносиця засяє в Динанському соборі, якщо ми виберемося звідси цілі та неушкоджені.
  Бунтівники, забувши про своїх ворогів, що залишилися живими, захопилися грабунком; їхні вигуки і радісне гикання розносилися по всьому замку, коли вони тягли звідти багаті ткані килими, срібні фляги, дорогі меблі з різьбленням. Напіводягнуті бідняки, руки і ноги яких були вимазані кров'ю, ходили внизу на подвір'ї, напнувши на голови шоломи з плюмажем, а за ними по землі тяглися пояси від шовкових суконь леді Рошфор, якими вони обв'язували себе навколо стегон. Викотивши з льохів барильця вишуканих вин, селяни, що вмирають від голоду, присівши навпочіпки, ковтали кухоль за кухлем витримані напої, які де Рошфор припас для особливо іменитих гостей та осіб королівського будинку. Інші, начепивши на вершини свинину чи шматки в'яленого м'яса, пхали їх у вогонь чи жадібно рвали зубами. Однак не можна було сказати, щоб вони зовсім не зберігали порядок, бо сотні селян, споряджених краще, стояли, спершись на свою нехитру зброю, і мовчки дивилися на полум'я, яке вже охопило одну стіну замку. Їдкий дим від палаючого дерева клубився в розжареному повітрі, і Аллейн чув тепер тріск і ревіння вогню.
  
  
  Розділ XXXI
  Як п'ять людей утримали замок Вільфранш
  Зброєносець-француз провів невеликий загін через два вузькі коридори. Перший був порожній, доступ у другий перегороджував вартовий-селянин, який побачивши сміливців відскочив з переляку, пронизливим криком скликаючи товаришів.
  — Заткни йому горлянку, бо нам кінець! — крикнув Дюгесклен, кидаючись уперед, і тут, наче струна арфи, продзвеніла тятива Ейлварда, і сторож упав обличчям униз, судорожно смикаючи ногами і стискуючи пальці рук. За кілька кроків від нього була вузька, бічна хвіртка у двір замку. З двору долинало таке улюлюкання і гикання, такі люті прокляття і не менш лютий сміх, що навіть дуже смілива людина не ризикнула б переступити через ненадійний бар'єр, що відокремлював їх від натовпу.
  Проте Дюгесклен пошепки суворо і владно наказав:
  — Обидва лучники йдуть попереду, дама між двома зброєносці, а ми, троє лицарів, захищатимемо їх з тилу і відбиватимемо нападників ззаду. Всі! Тепер відчиняйте хвіртку, і нехай береже нас бог!
  Спочатку здавалося, що вони безперешкодно досягнуть мети, так швидко та безшумно вони йшли. Вони перетнули вже половину двору, коли селяни, що кричали на весь голос, зробили спробу їх зупинити. Кілька людей, які перегородили їм шлях, було знищено або відкинуто, а переслідувачів відбили своєю зброєю три доблесних воїна; здорові й неушкоджені, вони дісталися входу в вежу, повернулися обличчям до натовпу, і зброєносець сунув величезний ключ у замок.
  - Боже мій, не той ключ! - вигукнув він.
  — Чи не той ключ?
  — Олух, дурень я! Це ключ від воріт замка; башту відкриває інший. Я його принесу!
  Він повернувся і готовий був у своїй нерозсудливості вирушити за ключем, але цієї миті величезний камінь, кинутий дужим селянином, вдарив його по вухо, і він без почуттів упав додолу.
  — Ось такий ключ мені й потрібний! — вигукнув Хордл Джон, підняв камінь і кинув у двері.
  Замок розбився, дерево розкололося, камінь розлетівся на кілька шматків, але залізні скоби втримали двері на місці. Хордл Джон нахилився, сунув свої гігантські пальці під двері і, напружившись, зняв з петель цю громаду з дерева та заліза. Кілька миттєвостей вона гойдалася, потім упала, поховавши його під уламками, а товариші кинулися в темний склепінчастий прохід, який вів до порятунку.
  — Вгору сходами, Тифене! - крикнув Дюгесклен. — А тепер, друзі, повернемо і відкинемо їх назад.
  
  Натовп селян кинувся за ними, але два найнадійніші мечі в Європі блиснули на цих сходах, і четверо переслідувачів впали біля порога. Інші відійшли і стовпилися півколом біля відчинених дверей, скрегочучи зубами і погрожуючи кулаками захисникам фортеці. Селяни відтягли тіло француза і порубали його на частини. Троє чи четверо витягли Джона з-під уламків, він одразу ж схопився на ноги і, схопивши кожною рукою по людині, з такою силою зіштовхнув їх лобами, що вони мертво повалилися один на одного. Пінками і затріщинами він відбився від двох інших, що вчепилися в нього, і через хвилину стояв уже в проході разом зі своїми товаришами.
  І все-таки становище захисників було майже безнадійним. Жага помсти привела сюди селян із далеких і близьких місць, і тепер уже за стінами та всередині замку Вільфранш зібралося не менше шести тисяч людей. Погано озброєні, голодні й змучені, ці люди, яких більше не лякала ніяка небезпека, билися відчайдушно: краще померти, ніж чіплятися за таке безрадісне життя! Вони захопили замок, і полум'я пожежі, що реве, виривалося з вікон і палало в небі над вежами, що височіли по обидва боки чотирикутного двору. Вони бігли з кімнати до кімнати, з бастіону до бастіону, прямуючи до головної вежі. Шестеро чоловіків і одна жінка опинилися в кільці вогню перед цілою армією; однак інші з цих чоловіків були настільки досвідчені у військовому мистецтві і так звичні до небезпек, що майбутня сутичка не була настільки нерівною, як можна було припустити. Численним ворогам та його люті протистояли безстрашність і винахідливість. Картину загибелі зловісно висвітлювали величезні помаранчеві полотнища бурхливого вогню.
  — Більше ніж двом на сходинці зі зброєю не підвестися, — сказав Дюгесклен. — Стайте зі мною на нижню, Найджел. Цієї ночі Франція та Англія борються пліч-о-пліч. А вас, сер Отто, прошу зайняти позицію позаду нас, поряд із молодим зброєносцем. Лучники нехай піднімуться ще вище і стріляють через голови, що стоять попереду. Жаль, що ми без обладунків, Найджел!
  — Дорогий сер, Джон Чандос кілька разів казав мені, що лицар не повинен розлучатися з ними навіть тоді, коли вирушає в гості. Але більше честі, якщо ми обійдемося без обладунків. Ми маємо перевагу — на ворогів падає світло, тоді як нас ледве видно. Здається, вони готуються до атаки.
  — Добре, атака була б не надто серйозною, — сказав богемець, — бо вогонь може викликати до нас допомогу, якщо тільки знайдеться комусь допомагати.
  — Згадайте, гідний лорде, — звернувся Аллейн до сера Найджела, — ми ніколи не завдавали шкоди цим людям, і ми не маємо причин для розбрату з ними. Може, нам хоча б заради порятунку пані чесно поговорити з ними і з'ясувати, чи не можна на почесних умовах укласти мир.
  — Ні за що, присягаюсь апостолом! - вигукнув сер Найджел. — Я не принижу своєї гідності і ніколи не дам приводу для толку, ніби я, англійський лицар, вступив у переговори з людьми, які вбили благородну даму та благочестивого священика.
  — Це все одно, що вести переговори зі зграєю лютих вовків, — підхопив французький воїн. — Богоматір Дюгескленська! Святий Ів! Святий Ів!
  Як тільки прогримів його бойовий клич, люди, що стовпилися біля темної арки біля дверей, з нестримною силою кинулися вперед, щоб опанувати сходи. Їхніми ватажками були невисокий смаглявий чоловік з бородою, заплетеною в дві кіски, і інший, більш сутулий, який тримав у руці здоровенну, утикану гострими цвяхами палицю. Перший не зробив і трьох кроків, як стріла, пущена Ейлвардом, встромилася йому в груди, і він, кашляючи і бризкаючи слиною, впав біля порога. Другий вирвався вперед, втиснувся між Дюгескленом і сером Найджелом і одним ударом своєї важкої зброї розмозжив голову богемцю. Селянин не зупинився, він рвався вперед, хоч його прокололи вже трьома мечами; все ж таки смерть наздогнала його на сходах. Слідом за ними ринула сотня розлючених бунтівників, які з нестримною завзятістю все знову і знову кидалися на п'ять мечів, що їх відбивали. Клинки встромлялися, разили, проколювали з блискавкою, так що око ледве встигало стежити за ними. Вхід був завалений тілами, кам'яна підлога стала слизькою від крові. Низький голос Дюгесклена, важке, свистяче дихання натовпу, що насідає, дзвін стали, падіння тіл, крики поранених — весь цей хаос звуків ще багато років порушував часом сон Аллейна. Нарешті неохоче, похмуро селяни відступили, люто оглядаючись, залишивши одинадцять трупів, що лежали купою перед сходами, які так і не вдалося заволодіти.
  — Пси отримали по заслугах! — вигукнув Дюгесклен.
  — Клянуся апостолом, серед них, мабуть, є вельми гідні й мужні люди! - зауважив сер Найджел. — Якби вони були знатнішими, вони досягли б неабияких успіхів і почестей. Але, хто б вони не були, зустріч з ними принесла мені велике задоволення. Однак що вони тягнуть?
  — Я цього боявся! - прогарчав Дюгесклен. — Вони хочуть викурити нас звідси вогнем, як не вдалося прорватися. Жодного промаху, лучники! Клянуся святим Івом, від наших добрих мечів тепер мало толку!
  Чоловік десять-дванадцять кинулися вперед, кожен затуляючись величезним оберемком хмизу. Зваливши в купу свій вантаж біля дверей, вони кинули на неї палаючі смолоскипи. Дрова були политі олією і миттєво спалахнули; довгі, шиплячі язики жовтого полум'я здійнялися над головами захисників фортеці, змусивши їх відійти на другий поверх. Але тільки-но вони туди дісталися, як виявилося, що дерев'яні балки та дошки настилу вже горять. Впавши на висохлу, виточену хробаками підлогу, іскра перетворювалася на тліючий вогник, а тліючий вогник — на жарке полум'я. Повітря наповнилося їдким димом, і п'ятеро сміливців насилу пробилися до сходів, що вели на саму вершину квадратної вежі.
  Дивовижна картина відкрилася їм із цієї висоти. Куди не глянь, до самого обрію розкинувся мирний край; хвилясті долини, дрімучі ліси — все довкола було м'яко і ніжно посріблене місяцем. Не видно було ні вогника, ні якогось руху, ніяких ознак можливої людської допомоги, тільки десь далеко в холодному повітрі то слабше, то голосніше гули удари важкого дзвону. Внизу палахкотіло величезне яскраве полум'я, що бушувала навколо замку з усіх боків; дві кутові вежі з оглушливим тріском звалилися на їхніх очах, а сам замок здавався тепер якоюсь безформною купою: з кожного вікна, з кожної амбразури вибивався вогонь і валив дим. Серед цього моря вогню, як останній острівець, височіла чорна, масивна вежа, на якій вони стояли, але зловісний рев і свист полум'я внизу показували, що скоро і від неї залишаться тільки руїни. Біля самого основи лежав квадратний замковий двір, набитий кричущими та танцюючими селянами; п'яні пролитою кров'ю і жагою помсти, вони підняли люті обличчя і погрозливо розмахували кулаками. Коли вони побачили своїх останніх ворогів, які ще залишилися живими і дивляться на них з висоти вежі, пролунав шалений вибух лайки, криків і злісного сміху. Вони продовжували обкладати основу вежі хмизом і, взявшись за руки, почали танцювати навколо палаючого багаття, вигукуючи безглузді слова, які протягом тривалого часу служили призовним кличем жакерії:
  Перестаньте, ратники та стражники,
  Вибирати мужика-простака!
  Жан-простак з давніх-давен
  Зветься він.
  Їхні високі, пронизливі голоси заглушали рев полум'я і тріск цегляної кладки, здавалося, це виють вовки, які бачать перед собою здобич і знають, що тепер уже скоро її спіткають.
  - Клянуся ефесом, - сказав Ейлвард Джону, - здається мені, що не бачити нам Іспанії в цьому поході. Я дуже радий, що свою перину та цінні речі прилаштував у гідної жінки в Ліндхерсті, хай вони їй і дістануться. Але в мене все-таки є ще тринадцять стріл, і клянуся тятивою, якщо хоч одна пролетить повз ціль, я заслужив свою загибель! Першу — у того, хто розмахує шовковою сукнею міледі. Потрапив, слава тобі, господи, хоч і на долоню нижче, ніж мітив. Тепер у того негідника — на піку в нього відрубана голова. Ага! Прямо в крапку, Джоне. Та й ти не позіхаєш, Джоне! Негідник звалився просто у вогонь! Але прошу тебе, Джоне, нехай стрілу м'яко і навчися смикати тятиву, така звичка пішла не на користь багатьом хорошим стрільцям.
  Поки обидва стрільці без промаху стріляли в натовп, Дюгесклен, його дружина і сер Найджел радилися про те, як уникнути страшної долі, яку він дав.
  — Дивний кінець для людини, яка вціліла в стільки спекотних боїв, — сказав французький воїн. — Мені все одно, якою смертю померти, але серце розривається, як подумаю, що її має розділити моя дорога дружина!
  — Що ти, Бертран, адже я не боюся смерті. Моє єдине бажання – померти разом із тобою!
  — Гідна відповідь, прекрасна пані! - вигукнув сер Найджел. — Я впевнений, що і моя дружина відповіла б так само. Мені принаймні випало щастя жити в такі часи, коли можна завоювати чималу славу і зустрітися з багатьма доблесними лицарями та джентльменами. Але що сталося, чому ти смикаєш мене за рукав, Аллейне?
  — Вибачте, гідний лорде, але в тому кутку дві величезні залізні труби і багато важких куль, видно, це ті самі бомбарди, про які я чув.
  — Клянуся святим Івом, ти маєш рацію! — вигукнув сер Бертран, ступивши в нішу, де стояли незграбні машини. — Це справді бомбарди, до того ж значних розмірів. Ми можемо вистрілити вниз.
  — Це з них стріляти? - відгукнувся Ейлвард з презирством, бо неминуча небезпека знищує всі станові відмінності. — Як же цілитися з цих безглуздих іграшок, і хіба вони можуть завдати шкоди?
  - Я покажу вам, як, - відповів сер Найджел, - адже тут ще велика коробка з порохом, і якщо ти, Джоне, піднімеш його, я покажу, що треба робити. Іди сюди, он там навколо вогню зібрався найгустіший натовп. А тепер, Ейлвард, нахили голову і подивися на те, що люди вважали бабусиними казками, коли ми тільки взялися за військову науку. Зніми кришку, Джоне, і кидай ящик прямо у вогонь!
  Пролунав оглушливий гуркіт, спалахнуло блакитне полум'я, величезна чотирикутна вежа здригнулася і затремтіла до самого основи, розгойдуючись, як очерет на вітрі. Захисники фортеці, приголомшені, оглушені, вчепилися, щоб не зірватися, в тріснутий парапет і дивилися на величезні камені, що летіли повз них, палаючі балки, скалічені тіла. Коли вони нарешті стали на ноги, то виявили, що вежа покосилася, а самі вони насилу утримують рівновагу на похилим майданчику. Подивившись униз, вони побачили, які жахливі руйнування спричинив вибух. Земля біля воріт протягом сорока ярдів була чорна від корчилися в передсмертних муках, кричалих людей, які судорожними зусиллями намагалися підвестися, але падали знову, металися, обпалені і засліплені, в одірваному одязі. Їхні товариші, які перебували за цим кільцем смерті, вражені й спантеличені, зігнувшись, відступали від чорної вежі і від непереможних людей нагорі, які виявилися найнебезпечнішими, коли вони найменше могли сподіватися на порятунок.
  - На вилазку, Дюгесклен, на вилазку! - крикнув сер Найджел. — Клянуся апостолом, вони не знають, на що зважитися, і якийсь сміливець може змусити їх повернути назад.
  З цими словами він вихопив меч із піхов і почав спускатися по кручених сходах, а за ним і четверо інших. Але, дійшовши до другого поверху, він зупинився, підвівши руки.
  - Mon Dieu! - вигукнув він. - Ми загинули!
  - Що там ще? — спитали ті, що йшли слідом.
  — Стіна впала, сходи завалило, а внизу все ще вирує вогонь. Клянуся апостолом, ми доблесно билися, друзі, і можемо без хибної скромності сказати, що з честю виконали свій обов'язок, а тепер повернемося до леді Тіфен і прочитаємо молитви, бо ми зіграли свою роль у цьому світі і час готуватися до переходу в інший світ.
  Вузький прохід був захаращений брилами каміння, безладно наваленого одна на одну, а з щілин між ними піднімався задушливий сизий дим. Вибух зруйнував стіну і відрізав їх від єдиних сходів, якими можна було спуститися. Захисники фортеці були замкнені на висоті сотні футів над землею. Під ними, мов у розпеченому горнилі, металося полум'я, а навколо шаленіла юрба, що жадала їх крові, — здавалося, з такого становища немає і не може бути виходу. Повільно поверталися вони вгору, а коли прийшли, леді Тіфен кинулася до чоловіка і схопила його за руку.
  - Бертран, - сказала вона, - почекай! Я чула голоси людей, вони співали хором незнайомою мовою.
  Всі стояли мовчки, затамувавши подих, але, окрім реву полум'я та крику ворогів, не долинало жодного звуку.
  - Цього не могло бути, люба, - сказав Дюгесклен, - сьогоднішня ніч змучила тебе, і це обман почуттів. Звідки взятися в цих краях людям, які співали б незнайомою мовою?
  - Hola! - вигукнув Ейлвард і раптом підскочив з радісним виразом обличчя, розмахуючи руками. — Мені здалися голоси ще до того, як ми спустилися, а тепер я чую їх ясно. Ми врятовані, друзі! Клянуся моїми десятьма пальцями, ми врятовані. Це бойова пісня Білого загону. Тихіше!
  Піднявши вказівний палець і схиливши голову, він увесь перетворився на слух. Десь із темряви, все наростаючи, долетіли густі звуки бадьорої хорової пісні. Ніколи найніжніші і найчарівніші мелодії Провансу або Лангедока так не пестили слух цих шістьох людей, як груба сакська пісня, яку вони слухали на вежі фортеці, що горить, ловлячи кожне слово:
  П'ю від душі тепер я
  За гусячі сірі пір'я
  І за батьківщину сірих гусей.
  - Гей, клянуся ефесом, - заволав Ейлвард, - та це ж стара, славна пісня лучників Білого загону! Сюди йдуть дві сотні молодців, найкращих з усіх, хто колись пускав стрілу! Слухайте, як хвацько співають ці чорти!
  Все ближче й голосніше лунав уночі веселий похідний марш:
  То що ж сказати про цибулю?
  Він у Англії спрацьований, лук.
  Найсмачніші руки
  З тиса вигнули його.
  Тому серцем чистим
  Ми любимо наш тис смолистий,
  І землю тиса свого...
  А що сказати про людей?
  Ми в добрій Англії росли,
  Ми нашу землю любимо.
  Ми лучники, і вдачу наш крут...
  Тож нехай наповняться чаші.
  Ми вип'ємо за батьківщину нашу,
  За край, де лучники живуть!
  — Вони співають так весело, — сказав Дюгесклен, — ніби йдуть на бенкет.
  — Такий у них звичай, коли чекає бій.
  — Клянусь апостолом, то вони! - вигукнув сер Найджел. — Але, здається, вони запізнилися, бо я не збагну, як нам спуститися з цієї вежі.
  — Дивіться, ось вони, золоті хлопці! - крикнув Ейлвард. — Вони виходять із тіні. Перетнули луг. Тепер підійшли до рову. Hola, друзі, Hola! Джонстон, Еклс, Кук, Харвард, Блай! Невже ви припустите, щоб прекрасна дама і два хоробрих лицарі загинули мерзенною смертю?
  - Хто там? — пролунав басовий голос знизу. — Хто тут говорить англійською?
  — Це я, друже. Я, Сем Ейлвард із Білого загону! Тут і ваш командир, сер Найджел Лорінг, і ще четверо, всіх нас поклали на рашпер, щоб підсмажити, як істерлінгський оселедець.
  — Побий мене грім, така манера виражатися тільки у старовини Семкіна Ейлварда, — промовив чоловік унизу серед дзижчання решти голосів. - Де сутичка, там Семмі - головний учасник. Але хто ці мордаки, які загородили дорогу? Геть у свої будки, негідники! Як? Ви ще смієте дивитися нам у вічі? Хапай мечі, хлопці, і бий їх плазом. Не витрачайте стріл на цих бунтівників та шахраїв.
  Але селяни ще не схаменулися після вибуху і були пригнічені своїми втратами, а поява регулярного загону лучників позбавила їх мужності. Через кілька хвилин вони на весь опор мчали до себе в зарості. Тим часом сонце вже сходило над чорними руїнами, залитими кров'ю, де ще напередодні ввечері стояв величний замок сінішала Оверні. На небосхилі займалася ранкова зоря, коли лучники зібралися біля підніжжя фортеці, щоб вирішити, як врятувати її захисників, що залишилися живими.
  — З цього боку поки що немає вогню, — сказав Аллейн, — і якби у нас була мотузка, ми могли б спуститися по стіні.
  — Але де дістати мотузку?
  — Є такий фокус, — озвався Ейлвард. - Hola, Джонстоне! Кинь мені мотузку, як тоді при облогі Мопертюї.
  Сивий лучник, до якого він звернувся, зібрав у своїх товаришів шматки мотузки різної довжини і, міцно зв'язавши їх разом, розтяг на землі по довгій тіні, що падала від зловісної вежі, осяяної променями сонця, що сходить. Потім він устромив у землю кінець тисового стрижня своєї цибулі біля кінця тіні і виміряв довжину тонкої чорної смужки, що позначилася на землі.
  — Шестифутовий стрижень відкидає тінь у дванадцять футів, — промимрив він. — Тінь від вежі — шістдесят кроків. Значить, мотузки за тридцять кроків вистачить за очі. Ще шматок, Уоткін, для більшої вірності. Підв'яжи до кінця. Тепер готове.
  — А як вони до неї дістануться? — спитав молодий стрілець, що стояв позаду.
  — Розплющ очі і побачиш, дурна твоя голова, — прогарчав старий лучник.
  Він вийняв зі своєї сумки тонку мотузку і прив'язав її до стріли.
  - Ти готовий, Семкін?
  — Готовий, друже.
  - Тоді пускаю.
  Лучник легенько натягнув тятиву, стріла м'яко спалахнула і впала на кам'яну підлогу біля ніг Ейлварда. Інший кінець мотузки прив'язали до мотузки, і за хвилину надійний канат висів на єдиній вцілілій стіні вежі, що горіла. Леді Тифен спустили за допомогою петлі, затягнутої під пахвами, за нею п'ятеро інших швидко зісковзнули на землю, де рятівники зустріли їх, радісно вітаючи та вітаючи.
  
  
  Розділ XXXII
  Як загін тримав пораду навколо поваленого дерева
  - А де сер Клод Латур? — спитав сер Найджел, коли його ноги торкнулися землі.
  — Він у таборі, неподалік Монпеза, гідний лорде, — відповів начальник лучників, сивий стрілець Джонстон.
  — Туди ми й рушимо, щоб вчасно повернутись у Дакс і зайняти своє місце в головному загоні Принца.
  - Мілорд! - радісно вигукнув Аллейн. — Я бачу на полі наших бойових коней, а серед награбованого добра, яке не встигли віднести ці негідники, і ваші обладунки.
  — Клянуся святим Івом, ти кажеш правдиву правду, юний зброєносець, — озвався Дюгесклен. — Тут і мій кінь, а також іспанська конячка моєї дружини. Шахраї вивели їх із стайні, а самі кинулися навтьоки. Скажу вам, Найджело, на мою долю випало велике щастя — зустрітися з людиною, про яку я чув так багато хорошого. Але нам доведеться покинути вас, бо я маю бути за короля Іспанії, перш ніж ваша армія перевалить через гори.
  — А я вважав, що ви перебуваєте в Іспанії разом із доблесним Генріхом Трастамарським.
  — Так воно й було, але до Франції я прибув, щоби набрати підкріплення. Я повернуся назад, Найджел, і приведу з собою чотири тисячі добірних французьких копійників, так що перед вашим Принцем, можливо, постане гідний його противник. Господь нехай буде з вами, мій друже, і до зустрічі в кращі часи!
  — Навряд чи в усьому християнському світі знайдеться ще така безстрашна людина і така мила, чарівна дама, — сказав сер Найджел Аллейну, що стояв поруч, дивлячись услід французькому лицарю і його дружині. — Але ти блідий, Аллейне, і обличчя твоє сумне. Чи не поранили тебе в цій сутичці?
  — Ні, гідний лорде, я думаю про свого друга Форда і як він ще вчора сидів на моєму ліжку.
  Сер Найджел скрушно похитав головою.
  — Двох хоробрих зброєносців я втратив. Не знаю, чому загинули молоді пагони, а старе негідне бур'ян залишилося неушкодженим, але, мабуть, є причина, коли все це в руках пани. Ти помітив, Алейн, що вчора ввечері леді Тіфен дала нам знати про небезпеку, що загрожує?
  - Так, помітив.
  — Клянуся апостолом, душа моя чує, що в Туїнхемському замку насправді біда. Не уявляю, однак, як можуть висадитися на берег морські розбійники, скотти чи французи, у такій кількості, щоби обкласти фортецю. Скликайте людей, Ейлвард, нам час рухатися. Сором і ганьба, якщо ми не будемо у Даксі у призначений день.
  Лучники розбрелися по руїнах, але за сигналом труби швидко зібралися разом; вони набили здобиччю всі кишені, а що не помістилося — звалили на плечі. Коли вони вишикувалися і кожен мовчки зайняв своє місце, сер Найджел окинув їх допитливим поглядом, і на його обличчі заграла задоволена посмішка. Високі, засмаглі і м'язисті, з ясним і суворим поглядом, спритні, підтягнуті, ці випробувані в боях люди були чудовими солдатами для будь-якого командира. Серед них траплялися ветерани, що боролися з французами, сиві, підсмажені, з зморшкуватими лютими обличчями та кудлатими, навислими бровами. Однак більшість становили молоді, франтуваті лучники — квітучі обличчя, бороди розчесані, з-під сталевих шоломів, що щільно прилягають, вибивається волосся, у вухах виблискують золоті або прикрашені дорогоцінними каміннями сережки. Розшиті золотом перев'язі, шовкові пояси, дорогі ланцюги, які багато хто з них носив на міцній, засмаглій шиї, свідчили, що цим вільним лучникам жилося непогано. У кожного за плечима висіла цибуля з тисовим або горіховим стрижнем, проста і міцна — у старших людей, розписана яскравими фарбами і з різьбленням на обох кінцях — у молодих. Кольчуги, білі куртки з червоним левом святого Георгія, меч чи бойову сокиру біля пояса довершували спорядження; в інших поперек цибулі висіла ще смертоносна сокира чи п'ятифутовий дерев'яний молоток, прикріплений до шкіряної перев'язі. Серце Найджела радісно забилося, коли він глянув на безстрашні обличчя воїнів і побачив, як невимушено вони тримаються.
  Понад дві години Загін йшов через лісову та болотисту місцевість вздовж лівого берега річки Аверон; сер Найджел слідував верхи, праворуч їхав Аллейн, біля лівого стремена крокував випробуваний лучник, старий Джонстон. До кінця цього переходу лицар знав уже все, що йому хотілося дізнатися про своїх людей, про їхні справи та наміри. Дорогою лучники одного разу побачили на протилежному березі річки озброєних вершників — це були французи, що мчали у бік Вільфранша.
  — Це сіняв Тулузи зі своїми солдатами, — сказав Джонстон, з-під долоні роздивляючись вершників. — Якби він був на цьому березі, він, можливо, спробував би атакувати нас.
  — А чому б нам не перейти річку? - зауважив сер Найджел. — Образливо розчаровувати цього гідного сінешала, якщо йому хочеться помірятися з нами силами.
  — Не можна, — сказав старий лучник, — немає броду до самого Турвіля. Сенешал прямує до Вільфранша, і з тими, хто потрапить йому в руки, швидко покінчать: у цієї людини розмова коротка. Це вони з сенешалом Бокера повеселі Пітера Уїлкінса з нашого Загону в день святого Петра, за що, клянуся чорним розп'яттям Волтема, вони самі бовтатимуться на мотузці, коли ми до них дістанемося. Та ось табір та наші товариші.
  Лісова стежка, якою вони йшли, вивела їх на прогалину, що спускалася до річки. З трьох боків її оточували високі голі дерева з густим підліском падуба між стволів. На дальньому кінці цього лісового прогалини стояло чотири-п'ять десятків хатин, акуратно складених з дерева та обмазаних глиною; над дахами вився синюватий димок. Поруч, на прив'язі, паслися коні та мули, тут же тинялися лучники; одні стріляли по мішенях, інші розводили багаття і вішали над ними казани. Побачивши товаришів, що поверталися, вони шумно вітали їх, а вершник, що об'їжджав за табором свого коня, поскакав назустріч. Це був веселий рухливий чоловік, багато одягнений, з круглим, гладко поголеним обличчям і чорними, як вугілля, сяючими, живими очима.
  - Сер Найджел! - вигукнув він. - Сер Найджел Лорінг, нарешті! Клянуся честю, ми чекаємо на вас цілий місяць! Ласкаво просимо, сер Найджел! Сподіваюся, ви отримали мій лист?
  — Воно й привело мене сюди, — відповів сер Найджел. — Але правда, сер Клод Латуре, мене дивує, чому ви самі не ведете цих стрільців, справді кращого воєначальника їм не знайти.
  — О ні, клянусь святою дівою Еспаррською! — заперечив із гасконським акцентом сер Латур. — Кому, як не вам, знати характер ваших остров'ян, сер Найджел? Вони підуть лише за своїм співвітчизником. Їх не переконаєш. Навіть я, Клод Латур, сеньйор Моншато, який володіє повноваженнями високого, середнього і нижчого суду, не міг досягти їхнього розташування. Дві сотні дурнів збираються і тримають пораду, потім приходять їхні представники — цей Ейлвард ще з кимось — і заявляють, що розійдуться додому, якщо ними не командуватиме іменитий англієць. Багато хто з них, як я розумію, з'явився сюди з якоїсь лісової місцевості, чи Хампі, чи Хампті — мова не вимовить такого слова. Ви живете в тих краях, ось вони й вирішили, що ви маєте бути їхнім командиром. Однак ми сподівалися, що ви приведете сотню воїнів.
  — Ми з'єднаємося з ними в Даксі — вони вже там, — відповів сер Найджел. — Але не заважатимемо людям: вони мають намір порушити свою посаду, поговоримо про наші справи потім.
  — Ходімо в мою халупу, — сказав сер Клод. — Їжа в мене тут дуже скромна — молоко, сир, вино, свинина, — сподіваюся, ваш зброєносець і ви не зневажите частування. Ось і мій дім, той, де біля дверей майорить прапор, — невидна резиденція для лорда Моншато.
  Сер Найджел сидів за трапезою мовчазний і розсіяний, тоді як Аллейн слухав балаканини гасконця, розповіді про пишність його власних володінь, про його успіхи у жінок, про його перемоги на війні.
  — На вас чекають славні справи, якщо ви тут, сер Найджел, — сказав він нарешті. — Я чув, що Монпеза слабо укріплений, а в тому замку — двісті тисяч крон. У Кастельно я підкупив черевичка, і вночі він спустить нам мотузку зі свого будинку біля міської стіни, як тільки я йому накажу. Обіцяю вам, що ви загребете купи доброго срібла в одну з перших ночей: тут навколо скільки душі завгодно багатого видобутку, відмінних вин і гарненьких жінок.
  — У мене інші плани, — суворо відповів сер Найджел, — я прийшов сюди, щоб повести лучників на допомогу Принцу, нашому государю, якому без них не обійтися, коли він знову садитиме Педро на іспанський престол. І я маю намір сьогодні ж рушити в Дакс-на-Адурі, де він тепер стоїть табором.
  Обличчя гасконця затьмарилося, очі злісно блиснули.
  — Мені до цієї війни немає справи, — сказав він, — я цілком задоволений своїм теперішнім веселим і приємним життям. Я не поїду до Дакса!
  — Подумайте ще раз, сер Клоде, — лагідно сказав сер Найджел. — Адже вас завжди вважали за істинного, вірного лицаря. Невже ви відступитеся тепер, коли наш государ вас потребує?
  - Я не поїду в Дакс! — гукнув гасконець.
  — Але ж ви присягали, ви давали клятву вірності.
  - Я сказав, що не поїду.
  — У такому разі, сер Клоде, я поведу загін без вас.
  — Якщо лучники підуть за вами! — насмішкувато кинув гасконець. — Це вам не раби, а вільні стрілки, і проти їхнього бажання вам нічого з ними не зробити. Воістину, любий лорд Лорінг, не такі люди, щоб з ними жарти жартувати, — легше вирвати кістку з горла голодного ведмедя, ніж вивести лучника з краю достатку та задоволень.
  - Що ж, тоді зберіть їх, - відповів сер Найджел, - і я скажу їм, які у мене наміри: якщо їхній командир я, вони повинні вирушити в Дакс, а якщо не я - тоді мені нема чого робити в Оверні. Осідлай мого коня, Аллейне, бо, клянуся апостолом, мені треба бути на шляху додому ще до полудня.
  Підкоряючись заклику рога, лучники зібралися на раду і невеликими купками та групами стовпилися навколо поваленого дерева, що лежало впоперек галявини. Сер Найджел легко скочив на ствол. Твердо стиснувши губи і мружачи, він окинув поглядом коло піднятих до нього мужніх осіб.
  — Лучники, — почав він, — кажуть, ніби ви так спокусилися безтурботним життям і мародерством, що вас не витягнете з цього веселого краю. Однак, клянуся апостолом, я цьому не вірю, бо бачу, що ви всі до одного сміливці і поважаєте собі принизливим жити в ледарстві в такий час, коли ваш Принц має виконати таке важке завдання. Ви обрали мене своїм командиром, і командиром вашим я буду, якщо ви поїдете зі мною до Іспанії. Клянуся вам, нехай тільки бог збереже мені життя і сили, мій лицарський прапор із п'ятьма трояндами завжди буде там, де можна своїми подвигами здобути велику славу. Але якщо ви бажаєте валяти дурня і ледарювати, віддаючи перевагу славі і честі ганебному золоту і награбованій здобичі, то шукайте собі іншого командира, я ж звик доблесно жити і сподіваюся доблесно померти. Якщо є серед вас лісники з Хампшира чи тамтешні жителі, нехай скажуть, чи підуть вони за прапором Лорінга.
  — З вами піде хлопець із Ромсея! — крикнув молодий лучник із гілкою молодила на шоломі.
  — І хлопець із Олресфорда! - крикнув інший.
  - І з Мілтона!
  - І з Берлі!
  - І з Лімінгтона!
  — І малий із Брокенхерста! — закричав здоровань, що розлігся під деревом.
  — Клянуся ефесом, хлопці, — заявив Ейлвард, схопившись на повалене дерево, — я думаю, нам соромно буде дивитися в очі своїм дівчатам, якщо Принц перевалить через гори, а ми не натягнемо тятиву, щоб очистити йому дорогу. Наше теперішнє життя дуже добре в мирний час, але коли майорять бойові прапори, наше місце на полі бою; клянуся моїми десятьма пальцями, коли сер Найджел піде навіть зовсім один, старий Семкін Ейлвард маршируватиме з ним поруч.
  Слова Ейлварда, що користувався великою пошаною у лучників, дозволили сумніви багатьох вагаються, і пролунав хор схвальних вигуків.
  — Не пристало мені, — вкрадливо почав сер Клод Латур, — налаштовувати вас проти цього гідного лучника або проти сер Найджела Лорінга, проте ми разом брали участь не в одному небезпечному поході, так що я дозволю собі висловити свою думку.
  — Тихіше, не заважайте крихітці-гасконцю! — закричали лучники. - Нехай кожен скаже своє слово. Бий прямо в ціль, хлопче, нехай кожен грає чесно.
  — Не забудьте, що ви погоджуєтесь на важкі умови, — сказав сер Клод, — ви втратите волю і втратите насолоди — а чого заради? Шість пенсів на день та все; тоді як тепер перед вами вся округа - простягни руку і бери, що твоїй душі любо. Згадайте розповіді про ваших товаришів, які пішли із сером Джоном Хоуквудом до Італії! За одну ніч вони вимагають викупу в шестисот багатих дворян Мантуї. Вони розбивають табір біля великого міста, залякані жителі виносять їм ключі від воріт, і вони вдосталь грабують; а якщо їм більше подобається любовна угода, вони відвозять на конях пакунки зі сріблом. Так вони переходять із краю до краю — багаті, незалежні, і всі бояться їх. Хіба не таким має бути життя солдата?
  - Це життя мародера! - закричав Хордл Джон своїм громовим голосом.
  — І все-таки в словах гасконця є сенс, — зауважив смаглявий хлопець у поношеній куртці, — що стосується мене, то я віддаю перевагу благоденству в Італії голоду в Іспанії.
  — Ти завжди був боягузом та зрадником, Марке Шоу! - загарчав Ейлвард. — Клянуся ефесом, якщо ти вийдеш проти мене і ми схрестимо мечі, не бачити тобі ні тієї, ні іншої країни!
  - Ні, Ейлвард, - сказав сер Найджел, - не можна вирішувати це питання криком. А вам, сер Клоде, ваші слова не шанують, але якщо сказане мною зачепило вас, я завжди готовий дати вам задоволення. Ви візьмете стільки людей, скільки піде за вами, і вирушите туди, куди вам заманеться, нам з вами не по дорозі. Хто за Принца, за свою батьківщину, залишайтеся на місці, а ті, хто женеться за набитою мошною, нехай відійдуть убік.
  Марк Шоу і ще тринадцять лучників, похмуро опустивши голову, вийшли вперед і стали за спиною сера Клода. Під свист і глузування решти вони пройшли в хатину гасконця, а переважна більшість весело почала укладати свої пожитки, чистити зброю, готуватися до походу. За Тарн і Гаронну, через Арманіякські трясовини, минаючи швидкоплинну Лоссу, по довгій долині Адура ще чимало ліг треба було пройти Загону, перш ніж влитися в похмуру рать, немов грозова хмара, що повільно рухалася на південь, до ланцюгів снігових вершин ще не бачили англійських прапорів.
  
  
  Розділ XXXIII
  Як армія здійснила перехід через Ронсеваль
  Долина Гасконі і Лангедока, що розкинулася на величезному просторі, взимку безводна і безплідна, крім тих місць, де швидкоплинний Адур і його напоєні снігом притоки — Лу, Олорон і По — біжать до Біскайської затоки. На південь від Адура зубчаста лінія гір, що виступає на горизонті, спускається в низини довгими гранітними виступами, що розрізають місцевість на ринви, або вузькі долини. За пагорбами йдуть пагорби, за пагорбами — гори, кожен кряж височить над сусіднім, і нарешті вимальовується гігантський гірський ланцюг, що підносить свої сліпучі, недоступні вершини в попелясто-блакитне зимове небо.
  Це спокійна країна, де повільний баск у плоскому береті, підперезаний червоним поясом, обробляє свою жалюгідну ділянку землі або пасе своїх худих овець на схилах пагорбів. Країна вовка та сарни, бурого ведмедя та гірського цапа, країна голих скель та водоспадів. І все-таки саме тут волею прославленого Принца зосередилася доблесна армія; всю місцевість від Адура до перевалів Наварри заповнили ратники, безплідні долини і пустки, що обдуваються вітрами, оголосилися гучними наказами і іржанням коней. Бо знову майоріли на вітрі бойові прапори, і через блискучі білизною вершини лежала дорога, яку вказала людям Слава в ту епоху, коли вони обрали її своїм вождем.
  Все було готове до воєнних дій. Від Дакса до Сен-Жан-П'є-де-Порта земля була усіяна білими наметами гасконцев, аквітанців та англійців - і всім їм не терпілося рушити вперед. З усіх боків до рати вливались вільні стрілки, і ось уже біля кордонів Наварри зібралося щонайменше дванадцять тисяч солдат-ветеранів. З Англії прибув брат Принца, герцог Ланкастерський, зі свитою чотириста лицарів і сильним загоном лучників; крім усього іншого, дружина Принца благополучно розв'язалася від тягаря в Бордо, і Принц міг спокійно з нею розлучитися, бо мати і дитя перебували в доброму здоров'ї.
  Гірські проходи все ще знаходилися в руках безчесного, спритного Карла Наваррського, який торгувався і укладав угоди і з Англією та Іспанією, брав гроші в одного боку, щоб тримати ці проходи відкритими, а в іншого — щоб нікого через них не пропускати. Проте міцна рука Едуарда вщент розбила всі плани та злі задуми інтригану. Англійський принц не принизився ні до прохань, ні до улесливих умовлянь, але сер Х'ю Калверлі зі своїм загоном нечутно перейшов кордон, і палаючі стіни двох міст - Міранди і Пуента-делла-Рейна - з'явилися для віроломного монарха попередженням, що існують метали і метали і що він має справу з людиною, яку обманювати небезпечно. Призначену ціну було заплачено, претензії задоволено, і перед завойовниками відкрився доступ до гірських проходів. З дня свята Богоявлення почалися збори, огляди, і нарешті першого тижня лютого — через три дні після того, як Білий загін влився в армію, — був наказаний всій раті пройти через ущелину Ронсеваль. Холодного зимового ранку, о п'ятій годині, засурмили роги в селі Сен-Жан-П'є-де-Порт, а в шість загін сера Найджела чисельністю в триста чоловік був уже на шляху до ущелини і в тьмяному світлі ранку швидко просувався вперед по крутій, звивистій Дорозі, бо за наказом Принца вони повинні були першими вийти на інший бік і там чекати, доки не пройде вся армія. На сході вже спалахувала зоря, і вершини грізних піків зашарілися, хоча в долинах все ще лежала тінь, коли воїни підійшли до довгого тісного проходу між стрімкими скелями.
  Сер Найджел на своєму вороному бойовому коні, у всіх обладунках, їхав попереду лучників, позаду слідував з його прапором Чорний Саймон, а по ліву руку Аллейн віз його щит з гербом і гостро відточений сталевий спис з ясеновим держаком. Гордий і щасливий був зараз лицар і раз у раз оглядався на довгу колону ратників, мірним і швидким кроком, що рухалися за ним.
  — Клянуся апостолом, Аллейне, — сказав сер Найджел, — цей прохід — дуже небезпечне місце, і мені хотілося б, щоб король Наварри перегородив нам шлях, бо, відбивши в нього прохід, ми зробили б дуже почесну справу. Я чув пісню менестреля про якогось сера Роланда, якого саме в цих місцях убили невірні.
  — Якщо вам завгодно, гідний лорде, — сказав Чорний Саймон, — я можу дещо розповісти про ці місця, адже я відслужив два терміни у короля Наварри. Тут є монастирський готель, — він видніється дах між деревами, — там і вбили сера Роланда. Ліворуч село Орбайсета, і я знаю будинок, де продається чудове жюрансонське вино, якби ви побажали з ранку перекинути кухоль.
  — Я бачу димок праворуч.
  — Це село Ліс-Альдудес, тут теж є харчевня, де вина найкращих сортів. Кажуть, господар закопав скарб, і я анітрохи не сумніваюся, що якщо ваша милість дозволить мені відлучитися, я переконав би господаря показати мені, де він його приховав.
  - Ні, ні, Саймон, - коротко відповів сер Найджел, - забудьте витівки вільних стрільців. Ха! Едріксон, я бачу, ти з подивом дивишся навкруги, адже ці гори повинні справді здаватися дивом тому, хто не бачив нічого, крім Батсерських та Портсдаунських пагорбів.
  Вибоїста, нерівна дорога вилась по гребнях невисоких пагорбів, по обидва боки тяглися лісисті кряжі, з-за них виступали вищі гори, а далі виднілися Південний Пік і громада Альтабіскі, що ліворуч відкидали чорну тінь на долину. З того місця, де зупинився Загін, відкривався вид на нескінченні букові ліси і пустельні схили, завалені камінням, все було біло від снігу, до самого входу в ущелину, що починалася за цим нагір'ям. Позаду все ще було видно сірі долини Гасконі, і в сонячних променях, немов витки срібла, виблискували її річки. Куди не глянь, за скелями в частіше соснових лісів, блищала, миготлива, сталь, тим часом як вітер, що налітав, доносив войовничу музику могутньої раті, що прагнула по всіх дорогах і стежках до вузького гірського проходу Ронсеваля. На уступах скель по обидва боки дороги також можна було помітити блиск зброї, прапори і воїнів Наварри, що розвіваються, дивилися вниз на чужоземну армію, що проходила їхньою територією.
  — Клянусь апостолом! — вигукнув сер Найджел, який, примружившись, глянув на них. — Ми ще можемо сподіватися, що ці кавалери не пропустять нас без бою, стільки їх зібралося на наших флангах. Накажіть ратникам приготувати луки, Ейлварде, — я не сумніваюся, що там нагорі знайдуться гідні джентльмени, які дадуть нам змогу досягти успіхів.
  - Я чув, що Принц тримає короля Наварри як заручника, - зауважив Аллейн, - і кажуть, що Принц поклявся позбавити його життя, якщо на нас нападуть.
  — Так, по-іншому велися війни, коли славний король Едуард взявся за цю справу вперше, — сумно сказав сер Найджел. — Ах, Аллейне, боюся, тобі не доведеться бути свідком таких битв, бо в наші часи люди більше думають про гроші та вигоду, ніж за старих часів. Клянуся апостолом, благородне це було видовище, коли одного чудового дня стикалися дві великі раті і всі, хто давав якусь обітницю, мчали вперед, щоб виконати свій обов'язок! А які я бачив битви на списах і навіть брав скромну участь у них! Лицарі билися заради насолоди душі та любові до своїх дам! Ніколи не скажу поганого слова і про французів, бо, хоч я й двадцять разів під'їжджав до їхніх лав, не було такого випадку, щоб мені не зустрівся вельми гідний і доблесний лицар або зброєносець, який давав мені можливість здійснити невеликий бойовий подвиг. А після того, як усі лицарі отримували задоволення, починався рукопашний бій, і обидві армії билися доти, доки одна з них не брала гору. Клянуся апостолом, у ті дні нам і на думку не спадало платити золото за те, щоб нас пропустили через ущелину, і ніхто не став би тримати заручником короля з побоювання, що його люди нападуть на наших! Правду кажучи, якщо війна продовжуватиметься в такий спосіб, я пошкодую, що виїхав з Туїнхемського замку, бо я ніколи не покинув би свою дорогу дружину, якби не розраховував на почесні сутички.
  — Проте, гідний лорде, — зауважив Аллейн, — ви все ж таки здійснили кілька почесних діянь з того часу, як ми покинули леді Лорінг.
  - Щось не пригадаю жодного, - відповів сер Найджел.
  — Ви захопили піратів і втримали фортецю, обложену селянами.
  — Ні, ні, — заперечив лицар, — це не бойові діяння, а лише випадкові дорожні пригоди. Клянуся апостолом, якби ці схили надто круті для Поммерса, я під'їхав би до тих наваррських лицарів і дізнався б, чи не знайдеться серед них хтось, хто допоміг би мені позбутися мушки на моєму оці. Дуже прикро бачити цей чудовий прохід, який мій загін відстояв би проти цілого війська, і водночас йти по ньому без жодного ризику, немов це дорога від моєї псарні до Ейвона.
  Весь ранок сер Найджел перебував у поганому настрої, і його загін, важко ступаючи, слідував за ним. Це був стомливий перехід кам'янистою стежкою, а часом глибоким снігом, і все ж вони до полудня досягли місця, де ущелина виводила в нагір'я Наварри, і побачили на півдні, над горизонтом, обриси Памплонських веж. Загін розташувався в безладно розкиданих хатинах гірського села, і Аллейн до вечора стояв, дивлячись униз на численну армію, яка, виблискуючи списами та хизуючи прапорами, виливалася з вузького проходу.
  - Hola, mon gar, - сказав Ейлвард, сідаючи на камінь поруч з Аллейном. — Видовище і справді заслуговує на увагу, і варто було забратися так далеко, щоб подивитися на таку безліч хоробрих воїнів і добрих коней. Наш маленький командир сердиться через те, що ми мирно пройшли через ущелину, але присягаюся ефесом і ручаюся, що, поки ми знову повернемо на північ, ми ще не раз воюємо з ворогом. Кажуть, у війську короля Іспанії вісімдесят тисяч чоловік, і до того ж ще Дюгесклен із добірними французькими копійщиками, які поклялися битися до останньої краплі крові за те, щоби цей Педро не отримав назад свій престол.
  — Але й у нас величезна армія, — зауважив Аллейн.
  — Ні, лише двадцять сім тисяч. Чандос умовив Принца багатьох залишити в тилу, і, я вважаю, він має рацію, бо в місцях, куди ми йдемо, мало їжі і ще менше пиття. Якщо людині не дати м'яса, а коню фуражу, від них не більше користі, ніж від намоклої тятиви. Однак, voila, mon petit, сюди йде Чандос зі своєю свитою; в його ескадронах стільки прапорів і вимпелів, що можна не сумніватися - під його прапором зібралася вся вища знать Англії.
  Поки Ейлвард розмовляв, в ущелині внизу дефілювала потужна колона лучників. Слідом ішов прапороносець, високо піднявши прапор із червоним клином на срібному полі, з чого випливало, що саме тут знаходиться славетний воїн. Він їхав на відстані стріли від свого прапора, одягнений з голови до ніг у сталеві обладунки, а поверх них — у біле вбрання на кшталт балахона, яке волею долі спричинило його загибель. Охоронець, що йшов позаду, ніс його шолом із плюмажем, а на голові у лицаря була невелика червона шапочка, з-під якої спадали на плечі білі, як лунь, кучері. Зі своїм довгим гачкуватим носом і єдиним блискучим оком, що блищало з-під насупленої сивої брови, він нагадав Аллейну якогось лютого хижого птаха. Коли погляд його впав на прапор з п'ятьма трояндами, що майорів над селом, він усміхнувся, проте шлях його лежав у Памплоні, і він проїхав повз, не відстаючи від своїх лучників.
  За ними слідували по п'ятах шістнадцять зброєносців, усі з найзнатніших пологів — блищала сталь, майоріли плюмажі, дзвеніли обладунки, довгі прямі мечі брязкали, ударяючись об стремена, а стукіт копит бойових коней нагадував віддалений гуркіт морського прибою. Позаду зброєносців марширували шістсот лучників з Чешира та Ланкашира з гербом Одлея, а за ними і сам прославлений лорд Одлей у супроводі чотирьох відважних зброєносців — Даттона з Даттона, Ділвза з Доддінгтона, Фаулхейста з Фадлхейста. славу під Пуатьє. За прапором Одлея їхали двісті тяжко озброєних вершників, а за ними — герцог Ланкастерський з блискучою свитою, попереду — герольди у сукні з королівськими гербами, по три в ряд, на бойових конях світлої масті. По обидва боки молодого принца їхали обидва сінішали Аквітанії — сер Гіскар д'Англь і сер Стефен Коссінгтон, один тримав прапор провінції, інший — прапор святого Георгія. Далеко за Принцем, наскільки вистачало око, тяглася нескінченна річка сталі — шеренга за шеренгою, колона за колоною; миготіли пір'я, блищала зброя, майоріли прапорці на піках, блищали і похитувалися незліченні геральдичні знаки. Весь день милувався Аллейн цим строкатим видовищем, і весь день лучник-ветеран, стоячи поряд, звертав його увагу на різне спорядження лицарів із знатних сімей та знаки на гербових щитах уславлених воїнів. Були тут золоті риби Пакінгтонів, чернедь і гірськостаєве поле Макуортов, червоні поперечники Уейков, золото і синь Гровнеров, п'ятилистник Кліфтонів, срібне пір'я Бошанов, хрести Моліне, червоні крокви Вудхаусів, червень зі сріблом Льоньси ойнтонов, вовк і кинджал Липскомбов. Так, у сонячний зимовий день лицарство Англії продефілювало через похмурий гірський прохід Ронсеваля і вийшло на рівнини Іспанії.
  Війська герцога Ланкастерського благополучно перевалили через Піренеї у понеділок. А у вівторок стояв суворий мороз, і земля дзвеніла подібно до заліза під копитами коней, проте того ж дня сам Принц з основною частиною своєї армії пройшов через ущелину і з'єднався з авангардом у Памплоні. Разом з ним прибули король Мальорки, король-заручник Наварри і лютий дон Педро Іспанський, тьмяні блакитні очі якого спалахнули зловісним вогнем, коли їхній погляд затримався на віддалених вершинах його батьківщини, що зрікся нього. Під королівськими прапорами їхало чимало відважних гасконських баронів та палких остров'ян. Тут були почесні сенешали Аквітанії, Сентонжа, Ла-Рошелі, Керсі, Лімузена, Аженуа, Пуату, Бігорри зі прапорами та гербовими щитами своїх провінцій. Були також доблесний граф Ангуський, сер Томас Банастер з підв'язкою на наголеннику, сер Ніл Лорінг, троюрідний брат сер Найджела, і довга колона валлійських піхотинців, що марширували під червоним прапором Мерліна. З світанку й до заходу сонця довга низка ратників звивалась по гірському проходу, і при кожному їх видиху білі клуби піднімалися в холодене повітря, немов пара над казаном.
  У середу погода була менш суворою, і ар'єргард з бомбардами та військовим обозом без проблем пройшов ущелину. Число вільних стрільців і гасконців складало у війську десять тисяч. Неприборканий рудогривий сер Х'ю Калверлі та суворий сер Роберт Ноллз зі своїми загартованими у боях, випробуваними загонами англійських лучників очолювали довгу колону; а їх п'ятами йшли буйні солдати Бретейя, Нандона де Бажерана, одноокого Камю, Чорного Ортинго, Ланюи та інших командирів, одні імена яких свідчили про тверду руку і жорстокі діяння. Разом з ними був перший лицар Гасконі — старий герцог д'Арманьяк, його племінник лорд Дальбре, похмурий і розгніваний завданими йому образами, гігант Олівер де Клісон, Капталь де Буш — краса лицарства, веселун сер Пердюка д'Ард. і довгий ряд незаможних жадібних дворян прикордонної смуги з розкішним родоводом і худим гаманцем, які спустилися з гір зі своїх фортець, сподіваючись виправити справи, награбувавши в Іспанії добро і отримавши великі викупи. У четвер вранці вся армія стала табором у долині Памплони, і Принц наказав учасникам його ради зібратися у старовинному замку стародавнього міста Наварри.
  
  
  Розділ XXXIV
  Як загін розважався в долині Памплони
  Поки воєначальники тримали раду в Памплоні, воїни Білого загону розташувалися в сусідній долині, де стояли загони Ланюї та Чорного Ортинго, і почали розважатися фехтуванням, боротьбою та стріляниною з лука по мішенях, розставлених на схилах пагорба. Щоб ніщо не стискало рухів, молоді лучники зняли кольчуги, засукали рукави курток і, вишикувавшись у ряд, по черзі стріляли в ціль; їхні смагляві руки та груди були оголені, а лляне та каштанове волосся майоріло на вітрі; старші — Джонстон, Ейлвард, Чорний Саймон і ще чоловік п'ять-шість — походжали навколо них, зверхньо і з розумінням справи поглядаючи на молодих, і то грубувато похвалювали, то відпускали глузливі зауваження. Віддалік стояла купка гасконських і брабантських арбалетників з загону Ланюї та Ортінго і, спершись на свою нехитру зброю, уважно стежили за стріляниною англійців.
  — Молодець, Х'юєт, чудово, — схвалив Джонстон молодого лучника, який застиг на місці, напіврозкривши губи і спираючись на стрижень, і дивився вслід стрілі, яку він пустив. — Якраз потрапила в саме яблуко, втім, я й не сумнівався в цьому, тільки заспівала тятива.
  - Нехай стрілу м'яко, але швидко і впевнено, - зауважив Ейлвард. — Клянуся ефесом, mon gar, легко стріляти в таку ось нерухому мішень, але коли прямо на тебе мчить воїн, затулившись щитом і піднявши меч, і сяє очима з-під забрала, ти навряд чи скажеш, що влучати в ціль — справа нехитра.
  — З цією метою мені вже не раз траплялося потрапляти, — відповів юнак.
  — І знову потраплятимеш, не сумніваюся, друже. Але послухай, Джонстоне, хто цей хлопець, який тримає цибулю, наче не цибулю, а лякало?
  — Сайлас Пітерсон із Хоршема. Та не щур ти одне око, коли пускаєш стрілу і не притупуєш після з висунутим язиком — від цього вона не полетить швидше. Стій прямо, дій впевненіше, як належить чоловікові. Ліву руку з цибулею тримай нерухомо, а тятиву натягуй швидше.
  — Сам я копійник, — зауважив Чорний Саймон. — Мені, честно кажучи, звичніше битися на списах і мечах, ніж стріляти. Проте я провів багато днів серед лучників, розбираюся у вашій справі і визнаю, що в Загоні чимало влучних стрільців, майстрів своєї справи, здатних помірятися силами з будь-ким і будь-де. І все-таки я не зустрічаю тепер таких майстрів, яких знав у минулі дні.
  — Ви розважаєте здорово, — зауважив сивий Джонстон, повернувши до обличчя в рубцях і шрамах. — Будьте ласкаві глянути туди, — додав він, вказуючи на бомбарду, що лежала посеред поля, — ось ця штука з її безглуздим гуркотом і мерзенною сажею, що вилітають з її пащі, і завдала шкоди гарній стрільбі. Просто дивуєшся, що такий лицар, як наш Принц, тягає за собою в обозі цю погань. Гей, Робін, рудий ледар, скільки разів я тобі казав - не стріляй ти в упор при бічному вітрі!
  - Клянуся своїми десятьма пальцями, - втрутився в бесіду Ейлвард, - яких майстерних стрільців мені пощастило бачити при взятті Кале! Пам'ятається, під час якоїсь атаки один генуезець висунув руку через щит і пригрозив нам, а ми стояли за сотню кроків від нього. Зараз же двадцять стрільців пустили в нього стріли, а потім, коли ми знайшли генуезця мертвим, виявилося, що в його передпліччі сиділо вісімнадцять стріл.
  — Мені спало на згадку, — зауважив Джонстон, — що коли велике судно «Крістофер», яке відібрали у нас французи, кинуло якір за дві сотні кроків від берега, два лучники, малеча Робін Вітстафф та Ілайєс Беддлсмір, випустили кожні чотири стріли. і начисто перерізали прядив'яний якорний канат, і судно наскочило на берегові скелі.
  — Так, що не кажіть, добрі стрілки — рідкість, — підтвердив Чорний Саймон. — Однак я бачив на власні очі, як ти, Джонстон, і ти, Семкін Ейлвард, і ще двоє-троє наших старих стріляли не гірше за тих, найкращих. Хіба не ти, Джонстон, змагаючись на стрільбищі у Фінсбері з добірними лондонськими лучниками, одержав приз — жирного бика?
  Недалеко від тих, що розмовляли, спершись на арбалет, стояв смаглявий чорноокий брабантець, прислухаючись до розмови, що відбувалася мовою цього змішаного табору, зрозумілою обом націям. Це був кремезний кремезний шолом і кольчуга; куртка, облямована оксамитом біля воріт і на звисаючих рукавах, свідчила про те, що він людина з вагою, молодший командир чи головний у шерензі.
  — Ніяк не збагну, — втрутився він, — чому ви, англійці, так любите цей ціпок у шість футів. Якщо вас це розважає, згинайте її, в добрий час, але навіщо мені натягувати і спускати тятиву, якщо моя mouline чудово справляється зі справою сама, не вимагаючи від мене жодних зусиль!
  — Я не раз спостерігав гарну стрілянину з вашої зброї з прикладом і стремнем, — заговорив Ейлвард, — але, присягаюся ефесом, друже, за всієї поваги до вас і до арбалета, я все ж таки скажу: не чоловіча ця зброя, і будь-яка жінка зуміє вистрілити з нього не гірше за чоловіка.
  — Ну, сперечатися не стану, — відповів брабантець, — але що я знаю, то знаю: за всі чотирнадцять років моєї служби в армії не було нагоди, щоб мене з моїм арбалетом перевершив у стрільбі якийсь англієць зі своїм луком. Клянуся трьома царями, я скажу навіть більше: мій арбалет здатний виконувати такі дивовижні речі, яких ви ніколи не досягнете з вашою цибулею.
  - Добре сказано, mon gar, задерикуватий півень і співає по-бойовому, - зауважив Ейлвард. — Сам я давно вже не вправлявся, а ось Джонстон потягається з вами — стоїть за честь Білого загону.
  — А я поб'юся з вами об заклад на галон жюрансонського вина, що гору візьме бойовий лук, — заявив Чорний Саймон, — хоча, мабуть, кварта туінхемського елю припала б мені особисто ще більше до смаку.
  — Приймаю виклик і готовий з вами битися об заклад, — відповів брабант. він зняв куртку і обвів навколишніх пильним поглядом чорних примружених очей. — Але я не бачу відповідної мішені, не можна ж витрачати стріли на ці щити — у них потрапить без промаху будь-який п'яний мужлан на сільському ярмарку.
  - Це небезпечний суперник, - шепнув Ейлварду, схопивши його за рукав, один з англійських ратників, - найсильніший стрілець із усіх загонів арбалетників. Це його стріла вразила на смерть коннетабля Бурбонського у битві під Бріньє. Боюся, що ваш ставленик не вийде з честю зі змагання.
  — Я цілих двадцять років бачу, як Джонстон стріляє, і ручаюсь за нього головою. А ти що скажеш, старий бойовий кінь? Чи згоден потягатися з цим молокососом?
  — Годі, Ейлварде, — відповів старий лучник, — мій час минув, ми, старі, попрацювали на славу, тепер нехай продовжать нашу справу молоді. І не соромно тобі, Семкін, виставляти напоказ людину, яка колись і справді вміла пускати стріли, але тепер знесилена? Дай мені торкатися цієї цибулі, Вілкінсе. Я вже бачу, що це шотландська цибуля, по тому, як розташовані зарубки: верхня зовні, а нижня всередині. Присягаюся чорним розп'яттям! Добротний лук з тиса з глибокими зарубками, у нього міцна тятива, він навощений, його й у руки взяти приємно. З такою собі цибулею я, мабуть, і зараз ще міг би потрапити до великої, помітної мети. Подай мені сагайдак, Ейлвард, я люблю, щоб стріла була з ясена або з кизилу.
  — Так само як і я, клянуся ефесом, — мовив Ейлвард, — ось ці три з гусячим пір'ям підійдуть.
  — Так, друже, підійдуть. Я раніше вибирав пір'я з сідловинкою для смертоносної стріли, і з горбинкою, коли хотів легко поранити. Візьму ці дві. Ех, Семкін, очі з роками застиг туманом і рука втрачає силу!
  — Ну, що ви там копаєтесь? - Запитав брабантець; Ледве приховуючи нетерпіння, він стежив за ґрунтовними, неквапливими рухами суперника.
  — Я б охоче поборовся з вами, — зауважив Джонстон. — На мій погляд, бойова цибуля набагато вартіша зброю, ніж арбалет, хоча довести це, можливо, вже не в моїх силах.
  — І мені так здається, — заявив, посміхаючись, арбалетник.
  Він витяг з-за пояса свою вертушку і почав натягувати міцну мотузку, поки та не потрапила в затвор, що клацнув, потім витяг з сагайдака коротку широку стрілу і з найбільшою обережністю вставив її в ложе. Звістка про змагання миттєво облетіла долину, і англійські лучники, сотні арбалетників і воїни з загонів Ортинго і Ланюї, що збіглися з усіх кінців, - до останніх належав брабантець - стовпилися навколо противників.
  — Ось та ціль на пагорбі, мабуть, підійде нам, — сказав брабантець, — ви її бачите?
  - Так, там якась сіра пляма, - відповів Джонстон, дивлячись вдалину з-під долоні, - але відстань дуже велика.
  - Тим краще, тим краще! Гей ти, Арно, стань віддалік, бо отримаєш стрілу в зоб. Ну, друзі, даю можливість помилуватися, як я стріляю.
  Він приклав арбалет до плеча і ладен був натиснути спусковий гачок, як раптом з вершини пагорба знявся великий сірий лелека і полетів над долиною, повільно змахуючи крилами. Своїм різким, пронизливим криком він привернув до себе загальну увагу, і ті, що дивилися на нього, помітили, коли він підлетів ближче, що над ним кружляє ще якийсь темний птах. Це був сокіл, який, то ширяючи над головою лелеки, то нависаючи над ним з розпластаними крилами, готувався схопити у свої пазурі неповоротку жертву. Обидва птахи, зайняті один одним, усі наближалися до загону стрільців, і коли вони опинилися від них на відстані сотні кроків, брабантець високо підняв арбалет, і пролунав низький звук його могутньої тятиви. Стріла встромилася лелеці в підкрила. Поранений птах перекинувся в повітрі і забився в передсмертній судомі, падаючи додолу. Арбалетники вибухнули криками схвалення. Але в ту хвилину, коли стріла арбалетника вразила лелека, Джонстон, який з натягнутою цибулею в руках мовчки спостерігав за цим видовищем, послав стрілу, що пронизала сокола. Потім, вирвавши з-за пояса іншу стрілу, він націлив її так точно, що, пролетівши зовсім низько над долиною, вона пронизала лелеку, коли той ще не встиг торкнутися землі. Захоплення лучників побачивши цього подвійного успіху перейшло всякі кордону. А Ейлвард навіть затанцював від радості і з такою силою стиснув в обіймах старого лучника, що їхні кольчуги затріщали.
  — Ах, друже мій! — вигукнув він у нестямі. — Доведеться пригостити тебе кухлем вина! Бач, старий пес, недостатньо тобі сокола, подавай на додачу ще й лелеки! Дозволь мені ще раз притиснути тебе до серця!
  — Дуже вже цибуля доброта та міцна тятива, — зауважив Джонстон, і його глибоко посаджені сірі очі весело заблищали. — З такої цибулі навіть старий, ослаблий вояка, на кшталт мене, і то влучить у ціль.
  — Що ж, ви вдало стрільнули,— сердито кинув брабантець,— проте аж ніяк не показали себе кращим стрільцем, ніж я, бо я потрапив, куди мітив, більшого, клянусь трьома царями, не дано зробити жодному стрільцю.
  — Не личить мені хвалитися, ніби я стріляю краще за вас, бо я чув про вашу велику майстерність. Я тільки хотів довести, що наша цибуля має деякі переваги, адже ви не змогли на вашому арбалеті натягнути тятиву так швидко, щоб послати навздогін другу стрілу в птицю, що падає.
  — Згоден, тут ви виявилися сильнішими, — відповів арбалетник, — але, клянусь святим Яковом, зараз я доведу вам, у чому моя зброя перевершує вашу. Я попрошу вас щосили пустити стрілу над долиною, і подивимося, яка дальність вашого пострілу.
  Джонстон похитав головою і, подивившись пильним поглядом на міцну цибулю і товсту тятиву арбалета, зауважив:
  — Так, ваш арбалет сильний, я нітрохи не сумніваюся, що він вистрілить далі за мою цибулю. Однак мені доводилося бачити, як інші лучники пускали свої ярдові стріли в таку далечінь, куди й вашим не долетіти.
  — Чути я чув, та, дивна річ, ніколи не бачив на власні очі таких надзвичайних стрільців. Ось що, Арно, застроми кілочки через кожні сто кроків, а сам устань біля п'ятого кілочка і принеси мені назад мої стріли.
  Як тільки відстань була відміряна, Джонстон, натягнувши тятиву вщент, пустив стрілу, що зі свистом пролетіла над рядами колів.
  - Здорово! Чудовий постріл! — вигукнули хором присутні. — Вона впала біля четвертої мітки.
  - Клянуся ефесом, стріла пролетіла четвертий кілок, - заявив Ейлвард, - я помітив, де її підняли.
  - Зараз дізнаємося, - спокійно відповів Джонстон.
  Тут підбіг молодий лучник і повідомив, що стріла на двадцять кроків перелетіла четверта кілка.
  — Значить, лише чотириста двадцять кроків! - крикнув Чорний Саймон. — Нічого не скажеш, дуже довгі роки. Однак сталь і дерево, ймовірно, виявляться сильнішими за руки людини.
  Брабантець виступив уперед, посміхаючись у передчутті своєї урочистості, і натягнув мотузку на своїй зброї. Крик захоплення вирвався з грудей його товаришів, що стежили за високим польотом його важкої стріли.
  - За четвертий, - пробурчав Ейлвард. — Клянуся ефесом, вона впала майже біля п'ятої.
  - Що ви, вона перелетіла п'ята! — голосно крикнув гасконець.
  Лучник, що прибіг, на бігу розмахуючи руками від хвилювання, повідомив, що стріла впала на вісім кроків далі п'ятого колу.
  — Що ви тепер скажете, чия взяла? — заявив брабантець, пижачись і гордовито походжаючи серед своїх високих арбалетників, які дружно вітали його.
  — Визнаю, що ви здобули гору, — м'яко відповів Джонстон.
  — І отримаю гору над будь-яким лучником у світі, — запально, не приховуючи свого тріумфу, відповів переможець.
  — Ну, ну, стримайте свою спритність, — втрутився рудоволосий лучник; дужий і плечистий, він височів над своїми товаришами на цілу голову. — Доведеться й мені перемовитися з вами слівцем, якщо ви так уже розпітушилися! Куди це поділася моя рогатка? Клянуся святим Річардом Хамполським, дивно буде, якщо я не переплюну його з цією його штукою; на мій погляд, вона більше схожа на мишоловку, ніж на зброю воїна! Ну як, ви не проти потягатися ще зі мною чи з вас уже вистачить?
  — П'ятсот вісім кроків — це більш ніж достатньо, — відповів брабант, зиркнувши на свого нового супротивника.
  — Кінь, Джоне, навіщо гнеш дерево не по собі? Ти ніколи не був сильним стрільцем! - прошепотів йому Ейлвард.
  - Не турбуйся, Ейлвард; я, правда, багато чого не вмію, але в чомусь розумію. Ось забрав собі на думку, що зможу вистрілити далі, ніж він, якщо тільки мій лук не трісне.
  — Що ж валяй, ліснику, валяй, балда! Виступай сміливіше, Хампшире! — зі сміхом підбурювали лучника його товариші.
  — Клянусь душею! Смійтеся, скільки влізе, — вигукнув Джон, — але нехай буде вам відомо, що мене вчив робити довгі постріли сам старий Хоб Міллер із Мілфорда.
  З цими словами Джон сів на землю і, помістивши велику чорну цибулю так, що підошви вперлися в рукоятку, він наклав стрілу на тятиву і обома руками став тягнути її до себе, поки наконечник не опинився на рівні основи. Стара цибуля скрипіла і стогнала, і тятива вібрувала від сильного натягу.
  — Хто цей йолоп, який стоїть на шляху мого пострілу? — спитав лучник, вдивляючись у далечінь.
  — Він стоїть по той бік мого кілочка, — відповів брабантець, — йому нема чого боятися.
  — Що ж, хай попрощаються йому його гріхи! Хоча, мабуть, сто він занадто близько, щоб йому загрожувала моя стріла.
  Джон підняв обидві ноги, що натискали на ручку цибулі, і спущена стріла оголосила долину густим соковитим гудінням.
  Хлопець, про якого йшлося, упав нічком, але зараз же схопився і помчав з усіх ніг в інший бік.
  — Ай та постріл, друже! Стріла пролетіла просто над головою! - закричали воїни.
  - Mon Dieu! - обурився брабантець. — Та хіба ж так стріляють!
  - Такий у мене фокус, - відповів Джон, - не раз заробляв я собі галон елю, трьома пострілами покриваючи милю у Віверлі-Чейз.
  — Стріла впала на сто тридцять кроків далі п'ятого кола, — пролунав здалеку голос лучника.
  - Шістсот тридцять кроків! Mon Dieu! Та це небувалий постріл! І все-таки тут немає заслуги вашої зброї, mon gros camarade [165] . Адже, щоб зробити це, вам самому довелося зігнутися, як цибуля!
  — Що ж, присягаюсь ефесом, у цьому є частка правди, — відповів Ейлвард. — А тепер моя черга показати, які переваги у бойової цибулі. Я попрошу вас пустити щосили стрілу в той щит з в'яза, обтягнутий бичачою шкірою.
  — Мабуть, я й при Бріньї не витрачав стільки стріл, — пробурчав брабантець, — проте там були кращі мішені, ніж цей уривок бичачої шкури. Але про що розмова, друзі англійці? Щит не більше сотні кроків звідси, у нього й сліпий потрапить.
  Брабантець туго натягнув тятиву і пустив стрілу в щит, що розгойдувався вітром. Ейлвард витяг з сагайдака стрілу. Старанно змазав наконечник і пустив її в ту саму мету.
  — Вілкінс, принеси сюди щит, — наказав він.
  Коли важкий щит був принесений до тих, хто змагався, обличчя англійців витяглися, а брабантці посміхнулися на весь рот: велика стріла глибоко встромилася в дерево, якраз посередині щита, але не видно було ні стріли Ейлварда, ні якоїсь мітки.
  — Клянусь трьома царями! — вигукнув брабант. — Тепер уже не може бути суперечок про те, чия зброя краща і чия рука б'є вірніше. Ви схибили, англієць.
  - Не поспішай, не поспішай, mon gar, - заперечив Ейлвард і, перевернувши щит, показав на невелику дірочку в дереві. — Бачиш, camarade, моя стріла пронизала щит наскрізь, і я вважаю, що з двох стріл небезпечніша та, що пробиває наскрізь, а не тільки встромляється в ціль.
  Брабантець навіть ногою тупнув з досади і, здавалося, обмірковував, як би болючіше вразити суперника, але тут всі побачили Аллейна Едріксона, що скакав до них.
  — Зараз сюди прибуде сер Найджел, — сказав юнак. - Він хоче поговорити з Загоном.
  І миттєво на луговині, де все було розкидане абияк, навели порядок: лучники жваво вдяглися у свої обладунки і підняли луки, що лежали на траві. Довгий кордон очепив поле, вилучивши всіх сторонніх, воїни вишикувалися в чотири шеренги, на флангах розташувалися молодші командири та головні. Солдати стояли наввитяжку, застигши на місці, коли до них під'їхав їхній командир; обличчя сера Найджела сяяло, і вся його невелика фігурка дихала радістю, бо він привіз воїнам вести, мабуть, для нього дуже втішні.
  — Нам надано велику честь! - крикнув він. — Принц обрав наш загін із усіх частин армії. Він доручає нам вирушити до Іспанії на розвідку в тил ворога. Але оскільки воїнів у нашому загоні дуже багато і, можливо, у когось немає бажання брати участь у цьому важкому поході, я попрошу вийти вперед тих, хто хоче добровільно вирушити зі мною.
  Якийсь рух пройшов по рядах, але коли сер Найджел знову глянув на воїнів, перед ним, як і раніше, стояли зімкнуті прямі шеренги. Сер Найджел глянув із глибоким подивом на солдатів, і обличчя його затьмарилося гірким розчаруванням.
  — Навіщо мені судилося дожити до такої ганьби! - вигукнув він. — Що ж це… Ніхто з вас…
  - Гідний сер, вони всі, як один, виступили на крок уперед! - тихо сказав йому Аллейн.
  — Клянусь апостолом! Ти правий. Як я міг подумати, що мої воїни мене не підтримають! Так ось, завтра вранці ми виступаємо, сер Роберт Чені дає нам коней зі свого загону. Прошу вас бути готовими з першим криком півня.
  Зраділи лучники кинулися врозтіч, жартома й балакучи, наче школярі, відпущені на канікули, а сер Найджел з усмішкою дивився їм услід; раптом чиясь важка рука лягла йому на плече.
  - Еге-ге! Мій мандрівний лицар з Туїнхема! - промовив знайомий голос. — Я чув, ви прямуєте до берегів Ебро. Клянуся священною рибою Товія, мені теж хотілося б стати під ваші прапори.
  - Кого я бачу! Олівер Баттестхорн! - вигукнув сер Найджел. — Я чув про ваш приїзд до табору і сподівався побачити вас. Що ж, для мене це велика честь та радість бачити вас у своєму загоні.
  — У мене є особлива і вагома причина, щоб йти з вами, — заявив огрядний лицар.
  - Охоче вірю, - відповів сер Найджел. — Я не знаю лицаря, який би так швидко відгукнувся на заклик честі, як ви!
  - Ні, ні, аж ніяк не честь спонукає мене стати у ваші лави, Найджел.
  — Тоді що?
  - Курчата!
  — Курчата?
  - Ну, зрозуміло; адже ці негідники з головного загону з'їли всіх курей у тутешніх місцях. Не далі, як нині вранці, кінь мого зброєносця Норбері пошкодив собі ногу, коли він нишпорив у всіх напрямках у пошуках хоча б однієї курочки. Подумати тільки, у нас із собою ціла сумка трюфелів, а з чим їх є невідомо. Ніколи не бачив такої ненажерливої сарани, як цей головний загін. Жодного курчати нам не отримати, якщо тільки ми не обженемо їх. Так що я залишу своїх вінчестерських волоцюг під опікою начальника військової поліції, а сам поспішу разом з вами на південь, захопивши з собою, зрозуміло, і мішок з трюфелями.
  — Ах, Олівер, Олівер, ви все той же, — зауважив, сміючись і похитуючи головою, сер Найджел, і обидва старі воїни поїхали поруч до своїх наметів.
  
  
  Розділ XXXV
  Як сер Найджел полював за орлом
  На південь від Памплони в королівстві Наваррському тягнеться широке плоскогір'я з сірувато-бурими безплідними пагорбами, усіяне величезними гранітними брилами. По той бік могутніх гір — у Гасконі — розстилалися луки, струменіли струмки, одягнених лісом схилах ліпилися невеликі селища; тут же, куди не кинь погляд, голі скелі, убога рослинність, мляві кам'янисті пустелі. Цей похмурий край порізаний вздовж і впоперек похмурими ущелинами, «barrancas» [166] , а поміж їхніх стрімких схилів піняться швидкі гірські потоки. Безмовність непривабливої, похмурої території порушується лише плеском води, орлиним клекотом і виттям вовків.
  Цими дикими місцями йшов шлях сер Найджел зі своїм загоном. То проїжджали вони серед величезних чорних зубчастих скель глибокими ущелинами, звідки небо здавалося вузькою смужкою, що голубіла між густими рядами самшиту, що обрамляли нерівні краї прірви; або ж, ведучи коней у поводі, вони брели по вузьких скелястих стежках, проторених погоничами мулів над сяючою розсілиною, бачачи просто під собою, на глибині тисячі футів, білу піну бурхливого потоку.
  Цілих два дні йшли лучники безлюдними пустками Наварри, минули Фуенте, переправилися вбрід через швидку Егу, перетнули Естеллу — і ось нарешті зимовим вечором гірський ланцюг круто обірвався, і вони побачили широку блакитну річку Ебро, що звивалася між селищами і селищами. Тієї ночі сон рибалок В'яни був порушений різкими голосами, що говорили іноземною мовою, і світанок ще не встиг заблизити, як сер Найджел і його Загін, переправившись вбрід через річку, прибули, здорові й неушкоджені, на землю Іспанії.
  Цілий день воїни провели в сосновому лісі біля міста Логроньо — командирам треба було порадитись, а коням відпочити. З сером Найджелом ділили похід багато доблесних рицарів, які заслужили лайливу славу, — сер Вільям Фелтон, сер Олівер Баттестхорн, огрядний старий сер Саймон Берлі, мандрівний лицар-шотландець, граф Ангуський і сер Річард Костон, сер Річард Костон, сер Річард Костон. воїнів та триста двадцять лучників. Послані на світанку лазутники, повернувшись пізно ввечері, донесли, що король Іспанії розбив табір за чотирнадцять миль звідси, дорогою на Бургос, і що в його війську двадцять тисяч вершників і сорок п'ять тисяч піхотинців. Воєначальники розташувалися на землі навколо вогнища, відблиски якого падали на їхні суворі обличчя, а лучники тим часом відпочивали і розмовляли, походжаючи серед прив'язаних коней, що жували свій убогий корм.
  — Я гадаю, — заявив сер Саймон Берлі, — що ми вже виконали доручену нам справу: розвідали, де стоїть король і наскільки велике його військо, а заради цього нас і послали сюди.
  — Що правда, то правда, — відповів сер Вільям Фелтон, — але мені давно вже не доводилося відчувати в битвах фортецю мого списа, і я ні в якому разі не поверну назад, поки не схоплюся хоча б з одним іспанським лицарем. Нехай йдуть ті, кому хочеться, а я бажаю коротше познайомитися з цим народом.
  — І я не відступлюся, сер Вільям, — відповів сер Саймон Берлі, — але як старий солдат, який побував у багатьох битвах, я побоююся, що нам не поздоровиться, якщо наш невеликий загін опиниться між двома вогнями — багатотисячною армією та широкою річкою.
  - І все ж, - вигукнув сер Річард Костон, - ми повинні постояти за честь Англії! Не можна повертатися, не обмінявшись жодним ударом із ворогом!
  — А також за честь Шотландії! - вигукнув граф Ангуський. — Присягаюсь святим Андрієм, нехай очі мої ніколи не побачать води Тея, якщо я поверну коня назад, так і не глянувши на табір іспанців!
  — Клянуся апостолом, це мова воїна! Мені завжди було відомо, що Шотландія славиться доблестю своїх чоловіків і що вони відважно боронили межі своєї батьківщини! Подумайте, сер Саймон, адже відомості про сили ворога повідомив нам простий шпигун, і навряд чи йому вдалося розвідати про ворога і його військо все те, що хотів би знати Принц.
  — Командир походу ви, вам і слід наказувати, а я лише борюся під вашим прапором.
  — Все ж таки хотілося б почути вашу пораду, вашу думку, сер Саймон. Але маю вам помітити, що річка, про яку ви згадали, залишиться осторонь нас, бо Принц уже підійшов до Сальватеррі, звідти рушить до Вітторіа, і якщо ми нагрянемо на іспанців з іншого боку, то шлях до відступу не буде відрізаний.
  - Що ж ви пропонуєте? — спитав сер Саймон, похитуючи сивою головою і, мабуть, не зовсім переконаний.
  - Іти вперед без зволікання, поки звістка про те, що ми переправилися через річку, ще не дійшла до ворогів; тоді ми на власні очі побачимо, чи велике їхнє військо, і, можливо, нам представиться можливість хоча б невеликої сутички.
  - Воля ваша! - сказав сер Саймон Берлі.
  Їхні товариші висловили свою згоду, і, поспіхом перекусивши, маленький загін знявся з місця, як стемніло.
  Всю ніч блукаючи навпомацки і щохвилини оступаючись, ратники вели в приводу своїх коней, пробиралися по купи долин і глухих ущелин, слідуючи за провідником - переляканим на смерть селянином, якого вони спіймали в лісі і прив'язали за руку до стремена сера Саймон. На світанку вони опинилися в похмурій тіснині - на всі боки від неї тяглися такі ж вузькі коридори, а над головами ратників здіймалися величезними уступами темні голі скелі.
  - Що це, гідний лорде! - сказав Чорний Саймон. — Цей чоловік завів нас казна-куди! Жаль, немає поблизу дерева, щоб його підвести, — так скинемо негідника в прірву!
  За лютим поглядом воїна і його грізного тону селянин здогадався про сумну долю, що чекала його, і впав на коліна, благаючи про пощаду.
  — Чому ми тут, пес? — спитав його іспанською сер Вільям Фелтон. — Де ж табір, до якого ти присягнув нас привести?
  — Клянуся Пресвятою Дівою! Клянуся матір'ю божою! — заволав, тремтячи від страху, селянин. — У такій темряві я й сам збився з дороги!
  — У прірву його! — загриміли голоси.
  Лучники вже відтягли нещасного від скелястого виступу, за який той чіплявся, але цієї хвилини під'їхав сер Найджел і наказав їм зупинитися.
  — Що тут діється, панове? — спитав він. — Принц довірив мені вести похід, і тільки я сам маю право віддавати накази; але, присягаюсь апостолом, я охоче готовий дати задоволення будь-якому з вас, якщо когось зачепили мої слова! Може, вас, сер Вільям? Чи вас, мілорде Ангуський? Чи вас, сер Річарде?
  - Ні, ні, сер Найджел, - заперечив сер Вільям, - не вистачало нам ще сваритися через цього мерзотника. Але він зрадив нас і заслужив ганебну смерть!
  - Ось що, хлопче, - звернувся сер Найджел до селянина, - ми ще раз даємо тобі можливість знайти стежку. У цьому поході, сер Вільям, ми можемо здобути велику славу, і дуже сумно, якщо першим упаде від нашої руки цей неотесаний мужлан. Прочитаємо ж ранкові молитви, а він тим часом подумає і, сподіваюся, згадає шлях до табору.
  Знявши шоломи і схиливши голови, лучники стояли біля своїх коней, а сер Саймон Берлі почав читати Pater, Ave та Credo. Надовго запам'яталася в пам'яті Аллейна ця картина — купка закутих у сталь лицарів, цегляне обличчя сера Олівера, різкі риси шотландського графа, сяюча лисина сера Найджела, мужні, бородаті обличчя лучників навколо них, ряд довгих кінських морд. Але тільки-но воїни вимовили «амінь», як недалеко пролунав дзвін труб, затріщали барабани, задзвеніли цимбали — і при цих оглушливих звуках воїни упевнені, що на них настає незліченна армія, схопилися за зброю, а їхній провідник, впавши на коліна, подякував небесам. .
  - Це вони, caballeros! [167] - Крикнув селянин. — Вони грають ранкову зорю. Сподобайтеся піти за мною, і раніше, ніж людина встигне перебрати чотки, ви побачите їхній стан.
  Селянин сповз у яр, піднявся на його протилежний край і вивів загін у невелику долину з струмком, на берегах якого густо розрослися самшит і бузина; пробираючись крізь зарості, мандрівники все ж таки обережно визирнули, і очам їх відкрилася картина, від якої сильніше забилися їхні серця і почастішало дихання.
  Перед ними лежала велика рівнина; зрошена двома звивистими струмками і вкрита соковитою зеленою травою, вона простягалася далеко-далеко, туди, де на тлі ніжно-блакитного ранкового неба вимальовувалися високі вежі Бургоса. На цьому лузі розкинувся величезний табір. Безліч наметів тяглося правильними рядами, утворюючи хіба що вулиці і площі строго розпланованого міста. Серед їхньої скромної білизни виділялися високі намети з яскравого шовку, а над ними красувалися прапори іспанських грандів, Леонських та Кастильських баронів; над білим морем наметів, наскільки вистачало очей, сяяли золотом і палали яскравими фарбами прапори, перев'язі, строкаті кисті наметів та щити з гербами, сповіщаючи про те, що весь колір Іберійського лицарства зібрався на рівнині. Посеред табору височіло чудовий намет з білого і червоного шовку, а над ним майорів прапор з королівським гербом Кастилії, який говорив про те, що доблесний Генріх знаходиться своєю особливою серед своїх воїнів.
  Розглядаючи зі свого притулку цю мальовничу картину, лучники помітили, що величезне військо вже почало рухатися. Промені сонця, що сходить, грали на сталевих шоломах і нагрудниках пращників і лучників, які зімкнутими рядами марширували на відведених для цієї мети ділянках поля. У ясне ранкове небо здіймалися тисячі синюватих стовпів диму, там горіли багаття, над якими закипали похідні казани. На лузі в стрімкому галопі гасали сотні легконогих скакунів; вершники гарцювали, розгойдуючись з боку на бік і розмахуючи дротиками, запозичивши цю манеру в своїх недругів-маврів. Уздовж порослого осокого берега йшли один за одним пажі, ведучи на водопій бойових коней, тоді як святково роздягнені лицарі стояли купками біля входів у намети або, тримаючи на кисті руки сокола, виїжджали в супроводі хортів полювати за перепелами.
  — Клянуся ефесом, mon gar, — шепнув Ейлвард Аллейну, який так і завмер і, широко розкривши від здивування очі, дивився на видовище, що постало перед ним, — ми блукали всю ніч, розшукуючи їх, і знайшли, а робити нам тут, виходить, і нічого.
  — Що правда, те правда, — погодився старий Джон-стон. — Краще б ми залишалися на тому березі Ебро, подалі звідси, адже тут нема чим прославитися і нема чим поживитися. А ти що скажеш, Саймоне?
  - Клянуся розп'яттям! — вигукнув лютий ратник. — Поки я не побачу їхньої крові, я не поверну свою кобилу назад. Я не хлопчик, щоб три доби не злазити з коня даремно.
  — І я так думаю, моя квітка! - підтримав його Хордл Джон. — Ми з тобою завжди нерозлучні, як клинок із ефесом. Ех! Схопити б хоч одного з цих гарцюючих чепурунів, і мені, напевно, вдалося б здерти з нього викуп і подарувати матері корову!
  - Подумаєш, корову! - посміхнувся Ейлвард. — Сказав би краще, акрів десять землі та будиночок на березі Ейвона.
  - Та що ти? Клянуся Пресвятою Дівою, тоді я згоден хоча б на того, в червоному камзолі!
  Лучник уже був готовий окреслити голову кинутися на відкрите місце, але сер Найджел перегородив йому дорогу і штовхнув його в груди.
  - Назад! - наказав він. — Ще не настав час діяти, ми просидимо тут до вечора. Зніміть шоломи та куртки, бо вороги можуть нас помітити, та прив'яжіть коней десь серед скель.
  Наказ був негайно виконаний, і через десять хвилин лучники, розтягнувшись на березі струмка, витягли з похідних сумок хліб і сало і почали їсти, ні-ні та й підводячись, щоб помилуватися мальовничою, безперервно мінливою картиною табору. Довго лежали вони мовчки, лише зрідка перекидаючись жартом або ділячись своїми міркуваннями, бо двічі протягом цього довгого ранку до них — праворуч і ліворуч з-за пагорбів — долітали звуки горна, очевидно, їхній загін вклинився між сторожовими постами ворога. Командири сховалися в самій гущавині чагарника і радилися, тим часом, як знизу долинав багатоголосий гул, різкі вигуки, іржання коней — словом, звичайний шум великого табору.
  — Що толку відсиджуватися тут? - доводив сер Вільям Фелтон. — Краще першими напасти на них, перш ніж вони виявлять нас.
  - Я повністю згоден з вами! — озвався шотландський граф. — Вони ж і не підозрюють, що неподалік них стоїть ворог.
  — А по-моєму, це безумство! - заперечив сер Саймон Берлі. — Не розраховуєте ж ви розбити вщент таке велике військо; а куди нам відступати, що робити, якщо ворог відкине нас? Слово за вами, сер Олівер Баттестхорн!
  - Клянуся яблуком Єви! — вигукнув огрядний лицар. — Чи не здається вам, що з вітром долинають запахи якоїсь смачної їжі з їхніх похідних котлів? Я за те, щоб відразу нагрянути на іспанців, якщо тільки мій старий друг і соратник тієї самої думки!
  — Маю план, — сказав сер Найджел, — зробити невелику вилазку, а потім, якщо богу буде завгодно, забрати звідси ноги, що здавалося мені за інших обставин майже безнадійним, як вірно зауважив сер Саймон Берлі.
  — Який же це план, сер Найджел? — хором спитали присутні.
  — Цілий день ми проведемо тут, у засідці: серед таких заростей вони нас, напевно, не виявлять. А настане вечір — і ми зробимо вилазку до їхнього табору, і, сподіваюся, нам представиться можливість здійснити славний подвиг!
  — Навіщо ж чекати до вечора?
  — У темряві легше відступати і йти через гори. Тут, у проході, треба буде розставити десятка два лучників, зміцнити на виступах скель усі наші прапори і зустріти іспанців, якщо вони поженуться за нами, громом барабанів, звуками горнів і труб — можливо, в напівтемряві вони приймуть наш загін за армію Принца і відступлять. Ну як, мій план вдалий, сер Саймон?
  — Він мені дуже до душі, слово честі! - схвалив сера Найджела старий, мудрий командир. — Важко вигадати щось краще, якщо чотириста воїнів змушені напасти на шістдесятитисячне військо.
  — І я так вважаю, — палко відгукнувся Фелтон, — ех, скоріше б пройшов цей день, а то й не похвалити нас, якщо іспанці пронюхають, що ми тут.
  Ледве він висловив свою побоювання, як пролунав гуркіт каміння, що котилося, дзвінке цокання копит, з боку гір виїхав на білому скакуні смаглявий вершник і, промчавши через кущі, помчав стрибати по долині. Він їхав з піднятим забралом, у легких обладунках, на його лівій руці сидів сокіл, лицар безтурботно поглядав на всі боки, як людина, налаштована на веселий лад і далека від думки про якусь небезпеку. Але погляд його випадково впав на суворі обличчя людей, що дивилися на нього з чагарників. Зойкнувши від жаху, він устромив шпори в боки коня і помчав на весь опор до вузького виходу з ущелини. Він уже був досяг мети, відкинувши лучників, що заступили йому дорогу, або зваливши їх додолу в шаленому галопі, коли Хордл Джон схопив його за ногу і потужним ривком стягнув додолу, а двоє інших воїнів упіймали кінь, що шарахнувся від переляку.
  - Ого-го! - зареготав Великий Джон. — Говори прямо, скільки корів отримає з тебе моя мати, якщо я тебе відпущу?
  — Кінь нести дурницю! - обірвав його сер Найджел. — Підведіть цю людину до мене. Присягаюсь апостолом, ми з вами вже десь зустрічалися. Якщо я не помиляюся, ви дон Дієго Альварес і раніше бували при дворі Принца?
  - Ви маєте рацію, це саме я, - відповів французькою іспанський лицар, - і я прошу вас, пронизайте мені серце мечем, бо як же мені, кастильському кабальєро, дивитися на біле світло після того, як мене стягнув з коня своїми брудними руками людина низького звання, простий лучник!
  — Про це не сумуйте, — відповів сер Найджел, — якби він не стягнув вас додолу, ваше тіло було б уже виснажене англійськими стрілами.
  — Клянусь святим Яковом! Все краще, ніж бути зганьбленим його дотиком! — вигукнув іспанець, і чорні очі його заблищали злістю та ненавистю. — У всякому разі, сподіваюся, що я бранець якогось гідного лицаря чи джентльмена?
  — Ви бранець людини, яка вас узяла, — відповів сер Найджел. — І скажу вам на втіху, що англійським лучникам траплялося брати в полон і вищих осіб, ніж ми з вами.
  — Який викуп він вимагає з мене? — спитав іспанець.
  Коли питання було переведено на англійську, обличчя Великого Джона розпливлося в блаженній посмішці і, почухавши свою руду потилицю, він заявив:
  — Скажіть йому, що я вимагаю десять корів та одного бичка, хоч би маленького; та ще дві сукні — із синього кашеміру для матері та червоне для Джоан; потім п'ять акрів пасовища, дві коси та гарний новий селище; і ще невеликий будиночок, корівник і тридцять шість галонів пива — у спеку знадобиться.
  — Годі, годі! - вигукнув, сміючись, сер Найджел. — Це добро можна придбати й за гроші; я вважаю, дон Дієго, що п'ять тисяч крон не надто висока ціна для такого знаменитого лицаря?
  — Вони будуть йому виплачені у належний термін.
  — На кілька днів ми змушені вас затримати. І я прошу віддати нам ваш щит, зброю та кінь.
  — Вони належать вам за законами війни, — похмуро відповів іспанець.
  — Я прошу їх тільки на якийсь час, саме сьогодні вони мені стануть у пригоді, але вам повернуть їх у повній безпеці. Ейлварде, подбайте розставити караульних з натягнутими луками в обох кінцях ущелини на випадок, якщо ще якийсь знатний кавалер надумає не вчасно навідатися сюди.
  Весь день маленький загін англійців спостерігав зі своєї засідки за полчищем ворогів, що не відчували небезпеки, що загрожувала їм. Після полудня в таборі раптом виникло надзвичайне пожвавлення, пролунали войовничі кліки, зливаючись з вигуками тріумфу, і на поклик бойової труби почали стікатися воїни. Піднявшись вище, лучники побачили хмару пилюки, що клубилася на східному горизонті, — там майоріли прапори і виблискували на сонці списи великого кавалерійського загону, що рухався рівниною. У першу хвилину в англійців зародилася надія, — чи не вдалося Принцу, просунувшись швидше, ніж він розраховував, переправитися через Ебро і чи це його авангард іде в атаку.
  — Справді, я розрізняю червоний прапор Чандоса попереду ескадрону! — вигукнув сер Річард Костон, вдивляючись у далечінь з долоні.
  — Ви помиляєтесь, — відповів сер Саймон Берлі; і в міру того, як наближалося військо, обличчя його похмуріло. — Цього я й боявся! Дивіться, там двоголовий орел — герб Дюгесклена!
  - Правильно, сер! - вигукнув граф Ангуський. — Це, безперечно, французьке ополчення, я вже бачу герб маршала д'Андрегена, а поряд герби Антуана і Бризейля та й багато інших, які належать знатним родам Бретані та Анжу.
  — Клянусь апостолом! Мене це тільки тішить! Що за народ іспанці мені невідомо. Але французи – гідні люди, вони зроблять усе, що можуть, для нашого успіху.
  - О-о! - вигукнув сер Вільям Фелтон. — Та їх тут не менше чотирьох тисяч, і всі ратники! Дивіться, біля прапора сам Бертран, а король Генріх їде йому назустріч і вітає його. Тепер усі вони прямують до табору.
  Тим часом іспанські та французькі війська у повному бойовому порядку йшли рівниною, високо піднявши прапори і розмахуючи мечами. Весь день у багатолюдному стані панували нестримні веселощі і бурхлива радість; відлуння його долинало до затишного притулку, звідки англійці могли спостерігати, як французи та іспанці то кидалися один одному в обійми, то, взявшись за руки, хвацько танцювали навколо вогнищ, що палали. Коли ж сонце почало хилитися до заходу сонця і зникло за хмарною грядою, сер Найджел наказав своїм воїнам озброїтися і спорядити коней. Скинувши панцир і лати, він з голови до п'ят одягнувся в обладунки полоненого іспанця.
  - Сер Вільям, - сказав він, - настав час зробити той маленький ділок, який задумано, і я прошу вас командувати нападом на табір ворога. Сам я разом зі зброєносцем та двома лучниками виїжджаю першим. Ви ж стежите за нами і, як побачите нас серед наметів, одразу кидайтеся в атаку. Не забудьте розставити тут біля проходу чоловік двадцять і повертайтеся, коли ви вважаєте, що вже ризикували достатньо.
  — Все буде виконано точно, Найджел, але, можливо, ви присвятите мене в свій план?
  — Побачите самі, і справа дрібниця. Алейн, ти поїдеш зі мною і поведеш запасного коня. Я беру з собою також двох лучників, які супроводжували нас у Франції, це вірні, мужні люди. Нехай йдуть верхами і залишать свої луки тут, у кущах: ніхто не повинен знати, що ми англійці. Ні з ким із зустрічних не вступати у розмови і навіть не відповідати на розпитування. Ну, як, зібралися в дорогу?
  - Я зібрався, гідний лорде, - відповів Аллейн.
  - І я, і я! - відгукнулися Ейлвард і Джон.
  — У разі якоїсь несподіванки покладаюся на ваш досвід, сер Вільям. І якщо Бог не залишить нас, ми побачимось у цій ущелині ще до настання темряви.
  Потім сер Найджел сів на білого скакуна іспанського кавалера — власного його коня вів з приводу Аллейн — і разом зі своїми супутниками спокійно виїхав зі скелястого притулку. Серед багатьох французьких та іспанських вершників, що скакали по всіх напрямках, маленька група, не привертаючи до себе уваги, неспішною риссю перетнула рівнину і без жодних перешкод і пригод досягла табору. Прокладаючи шлях крізь натовп кінних і піших, вершники пройшли численні ряди наметів, поки перед їхніми очима не виріс величний королівський намет. Щойно вони порівнялися з ним, несподівано з далекого кінця табору долинув шалений гам — крики зливались з войовничими кликами, — здавалося, там закипає сутичка. Негайно з наметів вибігли солдати, лицарі закликали себе зброєносців, коні і приголомшені воїни кидалися на всі боки, почалося замішання. У королівського намету металися роздягнені слуги, не знаючи, що робити, бо варта, що стояла тут на годиннику, помчала на місце тривоги. Два воїни — праворуч і ліворуч від входу — одні й охороняли королівське житло.
  — Я приїхав, щоб викрасти короля, — прошепотів сер Найджел, — і, присягаюсь апостолом, не зійти мені з місця, якщо я не відвезу його з собою.
  Алейн і Ейлвард, зіскочивши додолу, кинулися на стражників і, не давши їм схаменутися, збили їх з ніг і обеззброїли. Сер Найджел увірвався в намет, слідом за ним і Хордл Джон, попередньо прив'язавши коней; пролунав несамовитий крик, брязкіт став, і незабаром обидва воїни вибігли з намету — їхні мечі та одяг були обагріті кров'ю, а Хордл Джон ніс, перекинувши через плече, тіло людини, що втратила відчуття, мабуть, одного з членів королівського дому, бо ошатний плащ його був прикрашений зображеннями кастильських левів та веж. Слідом за ними висипав натовп блідих від жаху пажів і слуг — вони кидалися, як ошалені ті, хто був позаду, протискалися вперед, а ті, хто вже випередив решту, відсахувалися побачивши лютих облич двох воїнів і їх залитих кров'ю мечів. Кинувши свого бранця на спину запасного коня, всі четверо схопилися в сідла, опустили поводи і, встромивши шпори в боки коней з громом промчали крізь розбурханий табір.
  Однак сум'яття ще не скоро лягло серед іспанців, бо загін Фелтона, вдершись у табір, учинив там нещадну різанину, усеявши свій шлях убитими і вмираючими. Не розуміючи, хто вони, ці головорізи, не вміючи відрізнити ворогів від союзників, що приспіли з Бретані, іспанські лицарі в сліпій люті нишпорили по всіх напрямках.
  Розгубленість і метушня, що панували в таборі, змішання різних говірок, сутінки — все це полегшувало втечу чотирьом англійцям, які одні тільки й розуміли, що відбувається. Кілька разів вони насилу пробивалися через невеликі групи вершників, а одного разу повз їхні голи пролетіли стріли і каміння. Не сповільнюючи шаленого галопу, вони вирвалися нарешті з ворожого табору і незабаром на рівнині нагнали своїх товаришів, що поспішали в гори. За кілька хвилин відчайдушної стрибки вони вже перебували у своєму притулку, а їхні переслідувачі відступили, залякані барабанним боєм і звуками труб: їм з переляку здалося, що вся армія Принца ось-ось рине на них із гірських проходів.
  - Клянуся честю, Найджеле, - вигукнув сер Олівер, розмахуючи великим стегенцем, - ось до цього підійдуть мої трюфелі! Він дістався мені з боєм: троє сотрапезників сиділи навколо столу з ножами в руках і облизувалися, коли я налетів на них і з маху вирвав здобич! Сер Вільям, чи не покуштуєте ви прославленої іспанської свинини, хоча в нас і запитати нічим, крім води з струмка?
  - Зараз не час, сер Олівер, - відповів суворий воїн, витираючи забруднене обличчя, - треба піти подалі в гори, - тільки там ми будемо в безпеці. Але ж хто такий цей незнайомець. Найджел?
  — Я викрав цього лицаря з королівського намету, і, оскільки в нього на одязі королівський герб, мабуть, це і є сам король Іспанії.
  - Король Іспанії! — вигукнули в один голос приголомшені воїни і оточили бранця.
  — На жаль, сер Найджел, — сказав сер Фелтон, пильно роздивляючись у напівтемряві обличчя невідомого лицаря, — мені довелося двічі в житті бачити Генріха Трастамарського, але ця людина навіть і не схожа на нього.
  - Клянуся світлом небесним, - вигукнув Найджел, - тоді я негайно помчу назад за ним!
  - Ні ні! Це — найчистіше божевілля, зараз там усе вже під час зброї. Хто ви, любий, — додав сер Фелтон іспанською, звертаючись до бранця, — і як ви смієте носити одяг із кастильським гербом?
  Бранець, який постраждав від могутньої хватки Хордла Джона, тепер уже прийшов до тями і відповів:
  — Якщо вам завгодно знати, я один із дев'яти королівських охоронців і зобов'язаний носити одяг з його гербом, щоб вводити в оману ворогів у хвилини небезпеки, як, наприклад, сьогодні ввечері. А король знаходиться в наметі славного Дюгесклена, де й буде вечеряти. Я ж арагонський кабальєро і, хоч і не маю честі бути королем, проте готовий дати за себе добрий викуп.
  — Клянусь апостолом! Не потрібне мені ваше золото! — гнівно вигукнув сер Найджел. — Повертайтеся до свого пана, передайте йому привіт від сера Найджела Лорінга із замку Туінхем і додайте, що я сподівався сьогодні ввечері звести з ним знайомство коротше і лише через палке бажання скоріше зустрітися з таким люб'язним і прославленим лицарем дозволив собі увірватися його намет. Ну, друзі, поспішимо, нам доведеться проскакати чимало миль, перш ніж можна буде розкласти багаття і відстебнути підпругу у коней. На жаль! Сподівався я позбутися сьогодні ввечері цієї мушки, але, мабуть, ще не можна.
  
  
  Розділ XXXVI
  Як сер Найджел зняв мушку з ока
  Стояв похмурий, холодний березневий ранок, і густі клуби туману пливли ущелинами Кантабрійських гір. Воїни Білого загону, провівши ніч у захищеній ущелині, на світанку були вже на ногах, і тепер одні грілися, тіснячись біля вогнища, інші бігали або грали в чехарду, розминаючи задубілі від різкого холоду руки та ноги. Де-не-де смутно проступали обриси гірських вершин і скелястих валунів, а далі з моря туману здіймався високий пік, і його снігова шапка вже червоніла в променях сонця, що сходить. Земля була сирою, скелі — мокрими, на вічнозелених рослинах виблискували бусинки вологи; але в самому таборі було шумно і весело, бо Принц передав через гінця серцеву похвалу і подяку своїм воїнам за виявлену ними доблесть, а також наказ займати й надалі місце головного загону.
  Навколо одного з вогнищ зібралася купка командирів, вони чистили зброю і часом кидали нетерплячі погляди на великий котел, що закипав, що висів над полум'ям. Ейлвард сидів в одній сорочці, підібгавши під себе ноги, і скреб свою кольчугу, голосно насвистуючи якийсь мотив. По один бік від нього Джонстон підрізав на свій смак пір'я для стріл, по другий — лежав Хордл Джон, розкинувшись усім своїм величезним тілом, і розгойдував на нозі свій шолом. Чорний Саймон із Норіджа сидів нахилившись і точив меч об плоский камінь, який він тримав на колінах, муркочучи про себе баладу. Поруч з ним Аллейн Едріксон і Норбері, мовчазний зброєносець сера Олівера, гріли задубілі руки біля вогнища.
  — Підкинь ще оберемок, Джоне, та перешкоди юшку піхвами меча, — пробурчав Джонстон, вкотре вже кидаючи нетерплячий погляд на котел з варевом.
  - Клянуся ефесом! - вигукнув Ейлвард. — Тепер, коли Джон отримав такий величезний викуп, йому навряд чи сподобається скромна трапеза бідних лучників. Чи не так, camarade? А повернувшись до свого рідного Хордла, ти вже не обійдешся салом і дешевим пивом, ні, подавай тобі всі сім днів на тиждень тільки гасконські вина та жарке.
  — Як там буде, я не знаю. — відповів Джон, підкинув ногою шолом і тут же спіймав його руками, — але знаю одне: готове ваше варево чи ні, але я зараз же зачерпну його своїм шоломом.
  — Вже закипає, вже вирує, — відповів Джонстон, заглядаючи крізь пару в котел, який був знятий з вогню. юшку розлили в сталеві шоломи, і воїни, затиснувши їх поміж колін, взяли ложки і скибки хліба і взялися за ранкову трапезу.
  — Нині погана погода для стрілянини, — зауважив Джон зітхнувши, вичерпавши свій шолом до останньої краплі, — моя тятива обм'якла і висить, мов коров'ячий хвіст.
  — А ти натрій її брудом, — запропонував Джонстон. — Ти не забув, Семкін, коли ми стояли під Кресі, погода була куди похмурішою за нинішню, проте я не пам'ятаю, щоб тятиви були не в порядку.
  — Моє серце чує, що не встигне сонце зайти, як нам знадобляться наші луки. Недарма вночі мені снилася руда корова, — сказав Чорний Саймон, продовжуючи точити меч.
  — А що віщує руда корова, Саймоне? - Запитав Аллейн.
  - Та я не знаю. Пам'ятаю тільки, що напередодні битви під Кадсаном, під Кресі та під Ножаном мені снилася руда корова; нині вона мені знову наснилася, от я і відточую гостріше свій клинок.
  — І добре робиш, старий бойовий кінь! - вигукнув Ейлвард. - Клянуся ефесом! Нехай збудеться твій сон, адже не за тим Принц послав нас сюди, щоб ми лопали юшку та збирали чорницю. Ех! Ще раз побуваю в спекотній сутичці, а там настав час і честь знати: повішу цибулю на стіну, візьму собі дружину та й засяду в кутку біля вогника! Ти що, Робін? Що тобі потрібно?
  — Лорд Лорінг просить вас до нього в намет, — звернувся юний лучник до Аллейна.
  Увійшовши до намету, Алейн побачив сера Найджела, той сидів на подушці, схрестивши ноги, а на колінах у нього лежав сувій пергаменту, і лицар уважно вдивлявся в нього, хмурячи брови і підібгавши губи.
  — Це послання доставив мені вранці гонець Принца, а з Англії його привіз сер Джон Фолліслі — він щойно із Суссексу. Ви знаєте, що тут сказано?
  — Написано дуже красиво і зрозуміло, — відповів Аллейн, — і означає ось що: «Серу Найджелу Лорінгу, лицарю і коннетаблю замку Туїнхем, писано Христофором, слугою божим із монастиря в Крайстчерчі».
  — Це і я прочитав, — зауважив сер Найджел, — а от не розберу, що там написано всередині.
  Алейн почав читати послання, але, пробігши очима кілька рядків, зблід, і вигук здивування і прикрості вирвався з його грудей.
  - Що трапилося? — спитав лицар, глянувши на Аллейна. — Яка біда з леді Мері чи з леді Мод?
  - Ні, з моїм братом - моїм бідним, нещасним братом! - вигукнув Аллейн, притиснувши руку до чола. - Він помер.
  — Клянусь апостолом! Наскільки я розумію, він не виявляв до тебе особливого кохання, і не варто його так оплакувати!
  — І все ж таки він був моїм братом, єдиною рідною людиною на землі. Якщо він і не злюбив мене, то на те мав причину: наша земля була віддана монастирю як плата за моє виховання. На жаль, на жаль! А я замахнувся на нього палицею, коли ми бачилися востаннє. Він помер, він убитий, і я боюся, що з ним звели рахунки за його жорстокість.
  — Що вдієш, — зауважив сер Найджел, — прошу тебе, читай.
  — Нехай буде з тобою господь, шановний лорде, і нехай охоронить тебе його свята сила. Леді Лорінг просила мене написати про те, що сталося в Туїнхемі, і повідомити тебе про смерть твого злого сусіда, сокмана з Мінстеда. Як тільки ти покинув нас, цей поганий чоловік зібрав навколо себе розбійників, бездомних волоцюг і всякий зброд, і було їх так багато, що вони порозігнали і вбили королівських слуг, що виступили проти них. Потім, вийшовши з лісу, вони оточили твій замок і аж два дні тримали нас в облозі, стріляючи по замку. Їх було стільки, що жах брала від одного їхнього вигляду. Однак леді Лорінг стійко захищала замок, і на другий день облоги сокман був убитий, — як кажуть, своїми ж людьми, — і ми були звільнені від цих поганців, за що й підносимо хвалу всім святим, особливо ж преподобному Ансельму, в чиє свято це сталося. Леді Лорінг і леді Мод, твоя прекрасна дочка, перебувають у доброму здоров'ї; і я також — ось тільки мучить нарив на нозі, мабуть, господь бог покарав мене за мої гріхи. Хай бережуть тебе всі святі угодники».
  — От і справдилося видіння леді Тіфен, — помовчавши з хвилину, зауважив сер Найджел. — Пам'ятаєш, вона казала, що у ватажка білява борода і він убитий біля воріт замка. Але одне мені дивно, Алейн: чому ця дивовижна жінка, яка читає в серцях людей, бачить їх наскрізь і ніколи не передбачила нічого такого, що не збулося б, настільки помилилася, що почала запевняти, ніби твої думки навіть більші, ніж мої, спрямовані до замку Туїнхем?
  — Так, гідний лорде, — відповів Аллейн, і на його обвітрених щоках заграв рум'янець, — леді Тіфен і цього разу сказала правду, бо замок Твінхем перебуває в моєму серці вдень і в моїх снах уночі.
  - Ось як? — озвався сер Найджел, скоса глянувши на Аллейна.
  — Так, гідний лорде, бо я люблю вашу дочку, леді Мод, і хоч я не вартий її, але віддав би всі сили свого серця на служіння їй.
  — Клянуся апостолом, Едріксоне, — холодно відповів лицар, піднявши брови, — високо ти метиш! Наша сім'я належить до дуже давнього роду!
  - І я належу до стародавнього роду, - заявив зброєносець.
  — Крім того, леді Мод — наша єдина дитина, спадкоємиця нашого імені та всіх наших володінь.
  - На жаль! Як не гірко мені говорити про це, але ж і я тепер єдиний спадкоємець Едріксонів!
  — Чому ж ти досі не відкрився мені, Аллейне? Справді, ти зловжив моєю довірою!
  - Ні, мілорде, не звинувачуйте мене в цьому. Ваша дочка навіть не знає, що я люблю її, і ми не давали один одному жодних обіцянок.
  Сер Найджел замислився на хвилину, потім голосно засміявся і вигукнув:
  — Клянуся апостолом, навіщо мені втручатися в такі справи! Наскільки мені відомо, леді Мод завжди сама у всьому чудово розуміється. Коли вона підросла настільки, що могла тупнути своєю маленькою ніжкою, вона завжди домагалася того, чого хотіла, і якщо вона живить до тебе таке ж почуття, як ти до неї, то й сам король іспанський з усім своїм шістдесятитисячним військом не міг би стати між вами. Скажу тобі одне: я хотів би бачити тебе посвяченим у лицарі, перш ніж ти скажеш моїй дочці слова кохання. Я завжди стверджував, що тільки доблесний лицар може стати її чоловіком, і, правду кажучи, Едріксон, якщо бог збереже тобі життя, ти досягнеш цієї честі. Але досить займатися дрібницями, нас закликають наші обов'язки, про це ми ще поговоримо, коли знову побачимо крейдяні скелі нашої Англії. Іди до сера Вільяма Фелтона і попроси його завітати до мене: час рухатися далі. На іншому кінці цієї полонини немає проходу, і, якщо ворог увійде сюди, ми опинимося в надзвичайно небезпечному становищі.
  Передавши доручення, Аллейн вийшов з табору, щоб побути на самоті, бо голова в нього йшла навколо після несподіваної звістки про смерть брата і хвилюючої розмови з сером Найджелом. Сівши на камінь і підперши руками палаюче чоло, він поринув у спогади про брата, про свою сварку з ним, про леді Мод у забрудненій сукні, про похмурий старовинний замок, про її гордий блідий обличчя в збройовій і про сердечні обнадійливі слова, якими вона наказувала його перед від'їздом. А тоді він був ще простим кліриком, без гроша в кишені, нікому не відомим, самотнім. Тепер же він сам став сокманом Мінстеда, головою старовинного роду і власником маєтку, який, хоч і зменшився, але був усе ж таки достатній, щоб підтримати честь його родини. Крім того, він уже набув життєвого досвіду, вважався сміливцем серед сміливців, зумів заслужити довіру і прихильність батька коханої дівчини, і той — це було особливо важливо — вислухав його, коли Аллейн відкрив йому своє серце. Що ж стосується посвяти в лицарі, то в такі бурхливі часи, сповнені подій, зброєноцю благородного походження неважко буде досягти цієї честі. І або він складе голову в горах Іспанії, або здійснить подвиг, який прославить його ім'я.
  Алейн усе ще сидів на камені, і радість і смуток змінювалися в його душі, подібно до тінь хмар, коли ці хмари ковзають над осяяною сонцем галявою, як раптом його увагу привернув протяжний глухий звук або, вірніше, гул, що долинув крізь туман. Позаду нього лунали голоси лучників, вибухи гучного реготу, іржання коней, які нетерпляче гризли вудила і били копитами землю. Але, крім цього, Аллейн розрізняв віддалене злите гудіння, яке звідусіль піднімалося і заповнювало весь простір. Раптом Аллейн згадав, що, живучи ще в абатстві, він чув подібний гул, коли одного разу вийшов на берег і слухав, як довгі вали розбиваються об прибережну гальку. Однак тут не було ні вітру, ні хвиль, а тим часом глухе ремствування все посилювалося, все наростав серед туману. Хлопець скочив і кинувся бігти до табору, гучним криком попереджаючи товаришів про небезпеку.
  До табору було не більше сотні кроків, але, увірвавшись у нього, він застав напоготові воїнів: лучники тримали коней за вудила, а лицарі, вийшовши з табору, насторожено прислухалися до зловісного звуку.
  - Це, мабуть, великий загін кавалерії, - зауважив сер Вільям, - і вони кар'єром мчать сюди.
  — Це, мабуть, все ж таки загін Принца, — відгукнувся сер Річард Костон, — вони їдуть з північного боку.
  — Ні, несхоже, — заперечив граф Ангуський, — згадайте — учора ввечері селянин казав нам, що ходить чутка, ніби дон Тельо, брат іспанського короля, виступив у похід на чолі шеститисячного загону добірних воїнів з наміром нагрянути раптово і розгромити табір.
  - Клянуся апостолом, - вигукнув сер Найджел, - так воно, мабуть, і є! Я пригадую, що цей селянин дивився на нас спідлоба і, мабуть, не бажав нам добра. Впевнений, що він і привів сюди іспанців.
  — У такому густому тумані нас не видно, і ми ще встигнемо вибратися звідси через далекий кінець проходу, — зауважив сер Саймон Берлі.
  - Будь ми стадом гірських кіз, - мабуть, але вершникам там не пройти, - заперечив сер Вільям Фелтон. — Якщо й справді сюди завітав дон Тельо зі своїми людьми, то нам найкраще залишитися тут і докласти всіх зусиль до того, щоб цей іспанський загін прокляв той день, коли він зустрів нас на своєму шляху.
  - Добре сказано, Вільям! - з натхненням вигукнув сер Найджел. — Якщо їх так багато, то нам випаде нагода здобути чималу славу і честь. Однак гомону щось не чути, боюся, що вони попрямували в інший бік.
  - Або вони зупинилися біля входу в ущелину і будуються. Т-с, слухайте! Вони вже дуже близько.
  Вдивляючись у туман, воїни Білого загону стояли так тихо, що чути було, як стікають по скелях цівки води, як дихають коні. Раптом з надр туману до них долинуло різке іржання, і пролунав протяжний поклик труби.
  — Це сигнал іспанців, гідний лорд, — зауважив сер Саймон Берлі, — так трубять їхні доїжджі та псарі, даючи знати, що звір не пішов, а причаївся в лігві.
  — Клянуся честю, — заявив сер Найджел, — якщо вони мають намір полювати, то ми можемо доставити їм цю розвагу, поки вони не протруять над нашими мертвими тілами. Неподалік звідси, посеред ущелини, є горб, ми можемо зміцнитися на ньому.
  — Я подумав про це ще вчора ввечері, — зауважив Фелтон, — для такої мети краще місця не знайдеш, бо в нього стрімкий задній схил. Він зовсім поряд, навіть звідси видно.
  Воїни, ведучи коней у повід, підійшли до невисокого скелястого пагорба, обриси якого позначалися в тумані. І справді, він був ніби створений самою природою для оборони, бо передній схил опускався пологими уступами і був усіяний величезним камінням, а задній був голий, стрімкий стрімчак висотою близько ста футів. На вершині був невеликий довгастий майданчик за сотню кроків завдовжки і за п'ятдесят — завширшки.
  — Відпустіть коней, — наказав сер Найджел. — Для них тут немає місця, а якщо ми втримаємо висоту, то після сутички коней ми матимемо більше, ніж треба. Ні, вам, гідні сери, вони знадобляться. Ейлвард і Джон-стон, розставте своїх людей ланцюжком по краях майданчика. Вам, сер Олівер, і вам, графе Ангуський, я доручаю праве крило, а вам, сер Саймон і сер Річард Костон, ліве. Я ж із сером Вільямом Фелтоном і нашими ратниками утримуватиму центр. Тепер будуйтеся, друзі, розгорніть прапори і згадаємо, що наші душі належать богу, наше життя — королю, а наші мечі — святому Георгію та Англії.
  Щойно сер Найджел вимовив ці слова, як туман почав рідшати і розходитися, і лише де-не-де його довгі кудлаті клапті ще повзли над вершинами скель.
  Ущелина, в якій вони розташувалися, являла собою клиноподібну расселіну, ближче до кінця якої знаходилася невелика нерівна височина, оточена з трьох сторін темними скелями; її воїни і зайняли. Туман розтанув, і яскраві промені сонця заіскрилися, заблищали сліпучим блиском на обладунках і шоломах великого кавалерійського загону, що рухався через barranca, від скелі до скелі, тим часом як його ар'єргард був ще на рівнині. Ряд за рядом, шеренга за шеренгою вливалася колона в гірський прохід — колихалися прапори, виблискували списи, майоріли плюмажі і струменіли на вітрі прапорці, а курбети і стрибки бойових коней надавали ще більше пожвавлення всій цій строкатій масі з її фарбою, що переливалася, і осліпитель. Радісні крики і хитливий ліс піднятих копій сповістили про те, що іспанці нарешті побачили своїх ворогів, що потрапили в пастку, тим часом як все ревіння труб, тріск барабанів і дзвін мавританських цимбалів зливались в переможний грім. І цим відважним і блискучим іспанським вершникам було дивно бачити жменьку людей на висоті, рідкісний стрій лучників купку лицарів і ратників у заржавілих, тьмяних від довгої служби обладунках, і говорити собі, що це і є ті самі солдати, чиї подвиги і слава служили їжею розмов у табірних багать у всьому християнському світі. Спершись на свої луки, вони стояли нерухомо й мовчки, а їхні командири тримали пораду відразу перед ними. У їхніх рядах не дзвеніли труби, але в самій середині ладу майорів англійський прапор з леопардами, праворуч — прапор Білого загону з трояндами Лорінгів, ліворуч, над головами шістдесяти валлійських стрільців, майорів червоний прапор Мерліна з кабаньями головами роду Баттест. Стоячи в променях ранкового сонця, англійці урочисто і спокійно чекали на дії ворога.
  — Клянуся апостолом, — вигукнув сер Найджел, дивлячись своїми опуклими очима на долину, — серед них, як я бачу, чимало гідних людей! Чий цей золотий прапор майорить на лівому фланзі?
  — Це прапор лицарів Калатрави, — відповів Фелтон.
  - А на правому фланзі?
  — Прапор кавалерів ордена Сантьяго, я бачу, що й сам великий магістр виступає попереду свого загону. А он і прапор Кастилії хитається над тим загоном у блискучих обладунках, вони йдуть попереду основних сил. Їх тут всього, наскільки можна визначити на око, шість тисяч ратників та десять загонів пращників.
  — Серед них є й французи, гідний лорд, — зауважив Чорний Саймон, — он знамена де Куветта, де Бріо, Сен-Поля та інших знатних лицарів, які виступали проти нас, на боці Карла Блуаського.
  — Авжеж, я теж бачу їхні прапори, — сказав сер Вільям, — тут також багато іспанських гербів, але я мало знаю їхні геральдичні знаки. Дон Дієго, ви, зрозуміло, обізнані з гербами вашої батьківщини. Хто ці лицарі, які удостоїли нас своєю зустріччю?
  Іспанський бранець глянув на густі, зімкнуті ряди своїх співвітчизників, і очі його блиснули урочистістю.
  — Клянусь святим Яковом! - вигукнув він. — Якщо вам судилося зараз пасти в бою, ви падете не від руки мужлана — тут весь колір Кастильського лицарства виступає під прапорами дона Тельо, а разом з ним і лицарі Астурії, Толедо, Леона, Кордови та Севільї. А на піках прапорці Альборнеса, Касорли, Родрігеса, Тавори, я розрізняю також прапори двох славетних чернечих орденів, а, крім того, пліч-о-пліч з ними виступають лицарі Франції та Арагона. Якщо хочете послухатися моєї поради, укласти з ними почесну угоду на тих же умовах, які ви надали мені.
  — Ні, присягаюсь апостолом! - Заявив сер Найджел. — Було б надто шкода, якби така безліч відважних людей, зустрівшись віч-на-віч, не вступила в славну сутичку. Ба, Вільям, вони таки рушили на нас; і, присягаюсь честю, щоб помилуватися таким видовищем, варто було перепливати моря!
  І справді, обидва крила іспанської раті — ліворуч лицарі Калатрави, праворуч Сантьяго — стрімко винеслися вперед, а основні сили пішли за ними, але без особливої поспішності. Однак, не доїжджаючи п'ятсот кроків до висоти, зайнятої англійцями, обидва загони, зустрівшись, круто повернули в різні боки і, описавши півколо, відступили нібито в замішанні. У колишніх боях з маврами останнім нерідко вдавалося, вдаючись до такого ж роду удаваних відступів, виманити з укріплень і захопити за собою палких іспанців. Але тут на пагорбі стояли люди, які чудово знали всі військові хитрощі та хитрощі. Знову і знову, з кожним разом все наближаючись до пагорба, обидві групи іспанців з'єднувалися і тут же, спускаючи крики жаху і низько пригнувшись до спин коней, роз'їжджалися нарізно - праворуч і ліворуч, англійці ж, як і раніше, зберігаючи повну незворушність, спостерігали . Нарешті авангард зупинився на відстані польоту стріли від підніжжя скелі і, розмахуючи списами і вихваляючи свою відвагу, почав викликати ворогів на бій, а два вершники виїхали з блискучих рядів і почали гарцювати між двома ворожими таборами, піднявши списи і щити з щитами. турнірі.
  — Клянуся апостолом, — вигукнув сер Найджел, і його відкрите око блиснуло, як вугілля, — ці два джентльмени надзвичайно благородні та великодушні! Не можу пригадати, щоб я бачив народ, настільки піднесений серцем і винахідливий на вигадки, як іспанці. Наші коні при нас, сер Вільям. Може, нам позбавити цих двох важкої обітниці, яку вони, мабуть, на себе наклали?
  Не відповідаючи, Фелтон швидко скочив на коня і погнав його вниз, а сер Найджел пішов за ним на відстані трьох копій. Спустившись важким для галопу, нерівним, кам'янистим схилом, друзі помчали до двох кавалерів на весь опор, а доблесні іспанці з не меншою спритністю кинулися їм назустріч. Противником Фелтона виявився високий молодик з головою оленя на щиті, а противником сера Найджела - щільний, кремезний чоловік, з голови до ніг закутий у сталь; навколо його шолома вилась біло-рожева гірлянда. Юнак з такою силою вдарив Фелтона по щиту, що розколов його навпіл, але спис англійця миттю встромився в горло юнака, під забрало, і той з хрипким криком звалився додолу. Вже охоплений хмелем битви Фелтон не задовольнився цією легкою перемогою: він пришпорив коня і врізався на всьому скаку в загін лицарів Калатрави. І ще довго в повному мовчанні дивилися його соратники з висоти, як він кружляв, подібно до шаленого вихора, в самій гущавині іспанського ладу, а з усіх боків виблискували клинки і іржали, встаючи дибки, бойові коні. То тут, то там миготіло біле перо на його шоломі, здіймаючись і падаючи, подібно до піни на гребені хвилі, серед кільця мечів, що палко блищали і сипали іскри. нарешті він зник з поля зору, і ще один відважний воїн перейшов від битв до вічного спокою.
  Тим часом сер Найджел знайшов гідного супротивника — ним виявився не хто інший, як Себастьян Гомес, непереможний воїн чернечого Ордену лицарів Сантьяго, який здобув велику славу під час незліченних битв з маврами в Андалусії. Сутичка була така люта, що списи розкололися до самої рукояті, а коні так круто здійнялися на дибки і позадкували, що, здавалося, ось-ось перекинуться, підім'явши під себе вершників. Однак, досконало володіючи мистецтвом верхової їзди, лицарі зробили довгий курбет, а потім, вихопивши з піхв мечі, стали завдавати один одному удари настільки завзято, ніби це були могутні ковалі, що били по ковадлі. Їхні коні кружляли на місці, кусаючи і лягаючи один одного, а мечі супротивників мелькали, зі свистом розтинаючи повітря, і креслили в яскравому світлі дня блискучі кола. Удари, парирування, випади змінювалися з блискавичною швидкістю, і око не встигало стежити за ними; але ось супротивники зійшлися впритул, обхопили один одного і впали з коней. Іспанець, щільніший, ніж англієць, притиснув супротивника до землі; під захоплені вигуки співвітчизників він уже заніс над ним меч. Однак фатальний удар не обрушився на сера Найджела, занесена рука іспанця раптово здригнулася, він судорожно виструнчився і мертво звалився на бік, стікаючи кров'ю, що хлинула з пахви і крізь проріз забрала. Сер Найджел схопився на ноги, тримаючи в руках закривавлений кинджал, і нахилився до противника, що лежав біля його ніг, — так, з ним було вже покінчено, смертельний удар, завданий в ту хвилину, коли лицар підняв руку, вирішив його долю. Кинувшись у сідло, сер Найджел помчав до своїх, рядами іспанців прокотився багатоголосий крик люті, і двадцять бойових труб затрубили, закликаючи до атаки.
  Але англійці тільки цього й чекали. Упершись ногами в землю, закочувавши рукави, щоб м'язи не були стиснуті, затиснувши в руці довгі військові луки і перекинувши на груди сагайдаки, вони вишикувалися рідким ланцюжком у чотири шеренги, що давало їм можливість вільно повертатися і пускати стріли, не зачіпаючи своїх. Ейлвард і Джонстон стали кидати в повітря пучки трави, визначаючи силу і напрям вітру, і по рядах тихо передавалися поради та вказівки.
  — Стріляйте не далі, ніж на триста кроків,— крикнув Джонстон,— нам можуть ще знадобитися наші стріли, перш ніж скінчиться сутичка!
  - Краще переліт, ніж недоліт, - додав Ейлвард, - краще бити по ар'єргарду, ніж метати стріли в землю.
  — Спускай стрілу швидко і рішуче, — радив третій, — натягнув тятиву, націлив стрілу, пустив у ціль. Клянуся Богоматір'ю! Їхні прапори наближаються, і ми маємо втримати цю висоту, якщо хочемо колись знову побачити води Саутгемптона.
  Алейн, що стояв з мечем наголо серед лучників, спостерігав, як блискучі ескадрони, сколихнувшись, повільно рушили вперед спочатку риссю, потім перейшли на легкий галоп, що ставав все швидше, швидше, і ось уже вся колона, ряд за рядом, помчала на весь опор. повітря оголосили громові крики, земля затремтіла під копитами коней, здавалося, долину залив потік сталі, майоріли плюмажі та прапорці, поблискували списи, взяті наперевес. Промчавши долиною, вони кинулися на напад висоти, де були зустрінуті вбивчою зливою англійських стріл. Цілими рядами валилися іспанці, ніби захоплені якимсь шаленим вир, у якому металися коні, збиті з ніг люди падали і знову піднімалися, хитаючись, як п'яні, але все нові шеренги іспанських вершників продовжували вриватися у вузькі проходи між камінням і гнання. фатального схилу. До слуху Аллейна долітали уривчасті, суворі накази командирів лучників, повітря було сповнене різким гудінням тятив, свистом і стукотом стріл, що падали. Біля підошви пагорба виросла ціла стіна коней, що повалилися, і битих воїнів вона все росла, все піднімалася, у міру того як прибували свіжі ескадрони і прямували на приступ скелі. Один молодий вершник на сірому жеребці, перемахнувши через купу повалених соратників, помчав на весь опор по схилу, голосно волаючи до святого Якова, але на відстані списа від ворожого ладу впав, убитий безліччю стріл, які так і залишилися стирчати в кожній щілині його обладунків. Протягом п'яти хвилин все знову і знову доблесні лицарі Іспанії та Франції кидалися в атаку, намагаючись опанувати висоту, і тільки коли труби програли відбій, вони почали повільно відступати на безпечну відстань, залишивши своїх найкращих, доблесних солдатів вмирати в цій кривавій купі.
  Але недовго відпочивали переможці. У той час, як лицарі атакували англійців попереду, ворожі пращники та арбалетники непомітно підкралися з флангів і розмістилися на стрімчаках та віддалених скелях. Раптом каміння градом посипалося на обороняються, які, стоячи на відкритому місці, служили чудовою мішенню для ворогів, що ховалися за кам'яними виступами. Джонстон, старий лучник, незабаром упав без жодного стогін, убитий каменем, що вдарив його у скроню, і в ту ж хвилину загинули п'ятнадцять лучників і шестеро ратників. Воїни, що залишилися живими, лягли ниць, рятуючись від смертоносного граду, а лучники, розтягнувши свій ланцюг по краю вершини, вступили в перестрілку з пращниками та арбалетниками, особливо цілячись у тих, хто піднявся на скелі: і щоразу, коли від влучно пущеної стріли хтось із ворогів зривався з висоти, вони радісно скрикували і сміялися.
  - Мені здається, Найджел, - сказав сер Олівер, під'їжджаючи до маленького лицаря, - нам було б набагато легше, якби влаштувати полудень. Сонце вже стоїть високо.
  - Клянуся апостолом, - вигукнув сер Найджел, зриваючи мушку з ока, - я вважаю, що тепер я вільний від своєї обітниці, бо в битві з цим іспанським лицарем можна було здобути чималу славу. Нічого не скажеш, це був гідний джентльмен, відважний, безстрашний, мені справді шкода, що він загинув так безглуздо. Однак, Олівере, забудьте і думати про їжу у нас тут нічого з собою немає.
  — Найджел, — пролунав голос сера Саймона Берлі, який підбіг до товаришів із розгубленим виглядом. — Ейлвард попереджає, що в сагайдаках залишилося не більше двохсот стріл. Дивіться! Іспанці поспішали, знімають ковані черевики і збираються, очевидно, здолати нас врукопашну. Невже й тепер ми не відступимо?
  — Швидше душа моя розлучиться з тілом, ніж я відступлю, — вигукнув маленький лицар, — тут я стою, тут і стоятиму на смерть, поки бог дає мені сили піднімати меч!
  - І я так скажу, - загримів сер Олівер, підкинувши в повітря свою величезну палицю і впіймавши її за ручку.
  — До зброї, мої друзі! - загримів сер Найджел. — Стріляйте, поки можна, а там беріться за мечі, і переможемо чи помремо всі разом!
  
  
  Розділ XXXVII
  Як Білий загін перестав існувати
  І тоді з вершини пагорба в кам'янистій Калабрійській долині пролунав такий оглушливий шум, якого тут не чули ні раніше, ні після, доки чотириста зим не скували гірські струмки і чотириста весен не розтопили їх. Низький звучний і грізний бойовий клич войовничого племені, подібний до грому, гулко і далеко розкотився по гірській долині — останній суворий привіт тим, хто ще приєднається до загиблих у тій давній, як світ, грі, де ставкою служить життя. Тричі він гримів, наростаючи, і тричі завмирав, віддаючись багаторазовою луною серед скель. Воїни Білого загону схопилися, як один, і під зливою каменів, що сипалися на них, з рішучими обличчями дивилися на незліченну рать, що швидко піднімалася схилом, щоб схопитися з ними не на життя, а на смерть. Коні були залишені внизу, іспанські лицарі йшли в атаку пішими, з мечами та сокирами, затулившись широкими щитами.
  І ось почався бій, такий лютий, тривалий і настільки завзятий з обох боків, що й дотепер ще збереглися про нього спогади, що передаються з покоління до покоління, калабрійських горян; і батьки вказують дітям на проклятий скелястий пагорб, прозваний Altura de los Inglesos [168] , на якому збилися в спекотній сутичці заморські прибульці і лицарі півдня. Незабаром була випущена остання стріла, та й пращники не могли метати каміння, так близько один до одного стояли свої та чужі. По вершині скелі розтягнувся сильно поріділий стрій лучників, легко озброєних, але швидконогих, а на них йшли приступом розлючені, бурхливі натовпи доблесних бретонців і палких іспанців. Дзвін мечів, глухий звук важких ударів, переривчасте дихання поранених і вибившихся з сил — усе це зливалося в дикий і протяжний гул, що долинав до слуху селян, що збіглися з навколишніх сіл і з подивом і жахом дивилися з сусідніх стрімчаків шалене кипіння. Серед цього стовпотворіння кружляв прапор з леопардами, то здіймаючись до вершини під натиском величезної маси іспанців, що тіснули ворогів, то опускаючись униз, коли сер Найджел і Чорний Саймон разом з воїнами-ветеранами завзято кидалися в бій і відбивали ворога. Алейн, тримаючись праворуч від свого лицаря, теж метався туди й сюди, бо тільки-но він встигав обмінятися ударом з якимсь іспанським кавалером, як вихор битви захоплював його в інший бік, і він бився мечем з новим противником. На правому фланзі сер Олівер, Ейлвард, Хордл Джон і лучники з Загону зчепилися з лицарями чернечого ордену Сантьяго, яких вів їхній пріор — високий, плечистий чоловік, що носив під чернечим вбранням сітчасту кольчугу. Трьома потужними ударами він уклав трьох лучників, але сер Олівер обхопив його обома руками, і лицарі, борючись один з одним, деякий час розгойдувалися з боку в бік, поки не зірвалися вниз з гострого краю скелі, так і не розтискаючи залізного кільця своїх обіймів. . Але даремно лицарі і ченці шаленіли, намагаючись прорвати рідкісний лад англійських стрільців і опанувати скелю. Меч Ейлварда і сокира Великого Джона так і сяяли попереду, а важкі уламки скель, скидані вниз потужними руками лучників, давили і забили багатьох. Нарешті нападники, переслідувані по п'ятах лучниками, почали повільно відступати, залишаючи на своєму шляху низку корчилися в передсмертних муках людей. У цей час на лівому фланзі загін валлійців під командою шотландського графа вискочив із засідки між скелями і бурхливим натиском обернув іспанців у безладну втечу. І лише у центрі захисникам, мабуть, доводилося погано. Вибув із ладу Чорний Саймон, — старий воїн помирав, як він і хотів померти: довкола валялися тіла вбитих ним ворогів. Двічі сер Найджел був збитий з ніг, і обидва рази Аллейн самовіддано боровся за його життя, відбиваючи удари, поки до його господаря не поверталися сили і він знову не піднімався з землі. Берлі, приголомшений ударом палиці, впав мертвим, а поруч лежали його воїни, мало не поголовно перебиті. Щит сера Найджела був розколотий, обладунки розсічені, від шолома відірвані забрало і гребінь; але він не падав духом, встигав і тут і там, швидкий на ногу і спритний на руку, бився одночасно з трьома воїнами — двома бретонцями та одним іспанцем, — завдав удару, вивертався, знову кидався вперед, відскакував убік Аллейн невідступно боровся пліч-о-пліч бік з ним, стримуючи разом із невеликою жменею соратників лютий натиск ворогів, готових їх знищити. Зрозуміло, справа скінчилося б погано, якби не приспіли лучники які, вдаривши в обидва фланги атакуючих, стали відтісняти ворога завзято, крок за кроком, вниз схилом поки ті не відступили на рівнину, де їхні товариші готувалися до нового нападу.
  Проте остання атака була відбита справді жахливою ціною. З трьохсот сімдесяти чоловік, які утримували висоту, в живих залишилося лише сто сімдесят два, серед яких було чимало тяжко поранених і тих, що послабшали від втрати крові. Сер Олівер Баттестхорн, сер Річард Костон, сер Саймон Берлі, Чорний Саймон, Джонстон, сто п'ятдесят лучників та сорок сім ратників полегли на поле бою. Тим часом невідворотний град каміння вже знову свистів і дзижчав, розсікаючи повітря, і загрожував щохвилини зменшити і це число.
  Сер Найджел окинув поглядом порідлілі ряди, і в очах його спалахнула гордість воїна.
  — Клянусь апостолом! - вигукнув він. — У багатьох сутичках мені довелося брати участь, але жодну мені не було б так шкода пропустити, як цю. Але ти поранений, Аллейне?
  — Дрібниці, — відповів зброєносець, витираючи кров лоба, що струмувала з розсіченого мечем.
  — Ці іспанські джентльмени, виявляється, дуже гідні та поштиві люди. Я бачу, що вони готуються продовжити з нами змагання. Побудуй лучників двома шеренгами замість чотирьох. Клянуся честю, ми втратили кілька надзвичайно хоробрих воїнів! Ейлвард, ти випробуваний солдат, хоча не був посвячений у лицарі і не носив золотих шпор. Довіряю тобі командувати правим флангом, я візьму на себе центр, а ви, лорде Ангуський, ліве крило.
  - Ура серу Семкіну Ейлварду! — пролунав грубий голос одного з лучників, і всі вітали вибух сміху свого нового командира.
  — Клянуся ефесом, ось уже не думав, що мені доведеться командувати флангом на полі бою! — вигукнув старий лучник. — Зімкніть ряди, друзі, бо, клянуся моїми десятьма пальцями, сьогодні ми маємо відзначитись!
  - Підійди сюди, Аллейне, - сказав сер Найджел, відступаючи до краю скелі, що служив тилом їхньої позиції, - і ви йдете сюди, Норбері, - звернувся він до зброєносця покійного сера Олівера.
  Обидва поспішили до нього, і всі троє глянули на кам'янистий яр, що лежав біля їхніх ніг на глибині ста п'ятдесяти футів.
  — Треба сповістити Принца про те, як справи, — почав лицар. — Ще одну атаку ми відіб'ємо, проте ворог багаточисельний, а нас мало, тож настане час, коли нам уже не вдасться вибудувати бойову лінію на цьому пагорбі. І все ж, якби нам обіцяли підкріплення, ми б до його приходу втримали цю висоту. Ви бачите тих коней, що блукають унизу між скелями?
  - Я бачу, гідний лорде!
  — А стежку, що в'ється по пагорбі на тому кінці долини?
  - Бачу.
  — Якби ви сіли на цих коней і поскакали по тій доріжці — хоч вона нерівна і крута — ви, мабуть, перевалили б у долину на тому боці. А потім помчали б до Принца і повідомили йому про наше становище.
  — А як же нам дістатись до тих коней, гідний лорде? - спитав Норбері.
  — В обхід не можна, вони одразу на вас нападуть і вб'ють. Подумайте, чи вистачить у вас мужності спуститися по цій скелі?
  — Потрібна мотузка.
  — Мотузка є, тільки вона завдовжки сто футів, а далі доведеться вам довіритися богу і силі своїх рук. Ти готовий спробувати, Аллейне?
  — Від щирого серця, любий лорде, але як же залишити вас у такому тяжкому становищі?
  — Ні, ти послужиш мені важливішу службу, якщо проб'єшся. А ви, Норбері?
  Мовчазний зброєносець, не сказавши жодного слова, взяв мотузку і, перевіривши її фортецю, прив'язав один кінець до виступу скелі. Потім він зняв із себе нагрудник, набедренники та наколінники; Алейн наслідував його приклад.
  - Якщо Принц уже пішов уперед, розкажіть про наше становище Чандосу, або Калверлі, або Нолзу! - крикнув сер Найджел. — І нехай береже вас бог, бо ви відважні, гідні люди!
  Перед таким завданням здригнулося б наймужніше серце. Зверху здавалося, що тонка мотузка, що звисала вздовж прямовисної бурої скелі, закінчується трохи нижче її середини. Далі тяглася шорстка, блискуча вологими плямами скеля, де-не-де стирчали зелені пучки трави, але не видно було жодного виступу чи ущелини, щоб поставити ногу. Далеко внизу щетинилося зубчасте каміння, чорне і грізне. Норбері щосили трипнув мотузку, потім схопився за неї і повільно спустився до її кінця, а сотня людей напружено стежила за кожним його рухом. Двічі він тягнувся ногою до опори, і обидва рази йому не вдавалося дотягнутися до бажаного місця, а коли він зробив третю спробу поставити ногу на виступ, наче оса, продзижчав камінь, який кинули з пращі, і вдарив його збоку по голові. Пальці, що тримали мотузку, розтулилися, ноги зісковзнули, і за секунду на кам'янистому дні ущелини лежав розбитий, спотворений труп Норбері.
  — Якщо мене спіткає та сама доля, — сказав Аллейн, відвівши сера Найджела в бік, — прошу вас, дорогий лорде, передайте леді Мод мою смиренну повагу і скажіть, що я завжди був їй вірним слугою і її негідним лицарем.
  Сер Найджел мовчки поклав своєму зброєносці руки на плечі і зі сльозами на очах поцілував його. Алейн кинувся до мотузки і швидко зісковзнув по ній аж до кінця. Коли він стояв нагорі, йому здавалося, ніби мотузка і схил майже стикаються, тепер же, розгойдуючись на глибині ста футів, він виявив, що важко може дотягтися ногою до поверхні цієї прямовисної стіни і вона рівна, як скло, на ній немає опори навіть для мишеня. Однак погляд його зупинився на довгій зубчастій тріщині, що починалася футах за три від його ніг і навскіс прорізала скелю, — до неї й треба було дістатися, якщо він хотів зберегти своє тлінне життя і врятувати сто сімдесят товаришів. Але спускатися до цієї вузької щілини по гладкій вологій скелі було б шаленою витівкою. Він повис на гойданій мотузці, розмірковуючи, і тут повз його вухо просвистів ще один з цих проклятих каменів і вдарився об скелю, відбивши від нього уламок. Алейн піднявся на кілька футів вище, підбираючи за собою мотузку, уперся коліном і ліктем у стіну, зняв з себе пояс і прикріпив цей міцний шкіряний ремінь до кінця мотузки. Він знову спустився вниз, наскільки дозволяла її довжина, і почав розгойдуватися, доки рука не дотяглася до ущелини, тоді він випустив мотузку і припав до скелі. І знову в нього полетів камінь — цього разу потрапивши йому в бік. Алейну здалося, ніби він почув, як зламався ціпок, його груди пронизали гострий біль. Однак тепер не час звертати увагу на біль і страждання. Від нього залежить доля його командира та ста сімдесяти товаришів, яких треба вирвати з пазурів смерті. І Аллейн рушив униз. Чіпляючись за гострі краї расселини, він то повисав на руках тяжкістю тіла, то, виявивши якийсь крихітний виступ чи пучок трави, спирався на нього ногою. Невже кінця не буде цим п'ятдесяти футам? Він не насмілювався подивитися вниз, тільки повільно повз обличчям до стіни скелі, не розтискаючи пальців, шарячи ногами в пошуках зачіпки. Кожен кам'янистий карниз, кожна тріщина, кожна пляма на поверхні скелі назавжди закарбувалися в пам'яті Аллейна. Нарешті він намацав майданчик і наважився глянути вниз. Слава Богу! Він дістався найвищого з фатальних каменів, на які впав його товариш. Швидко перескакуючи зі скелі на скелю, він досяг землі і вже простягнув руку, щоб схопити коня за привід, але раптово новий камінь ударив його по голові, і він упав непритомний.
  Удар завдав Алейну велике зло, проте великим злом він обернувся для людини, яка в нього мітила. Іспанський пращник, бачачи свою жертву нерухомою і зрозумівши по одязі, що це не простий солдат, підбіг до нього, щоб його пограбувати — він знав, що лучники на вершині скелі витратили всі свої стріли. Він був ще за три кроки від своєї жертви, коли Джон, який стежив за зброєносцем згори, схопив величезний уламок скелі і обрушив на пращника. Розчавлений нищівним ударом у плече, іспанець, падаючи, закричав несамовитим голосом, і від цього крику, що пролунав біля його вуха, Аллейн прийшов до тями; він з зусиллям підвівся і став озиратися довкола. Погляд його впав на коней, що щипали худу траву, і в ту ж мить він усе згадав — доручену йому справу, товаришів, необхідність поспішати. Він був поранений, знесилений, паморочилося в голові, проте він знав, що вмирати не можна і не можна гаяти, бо сьогодні в його руках життя багатьох людей. І ось він уже в сідлі і на весь опор мчить по долині. Гучно брязкотіли копита бойового коня, під їхніми сильними ударами об скелі летіли іскри і градом сипалися дрібні камінці. Алейн відчув, що знову знепритомнів, кров текла з розсіченого чола, з скроні, з рота. Він відчував нестерпніший біль у боці, здавалося, його пронизала розпечена стріла. Очі застилало туманом, голова кружляла, слабшала рука, що тримала поводи. Зробивши відчайдушне зусилля, він на хвилину опанував себе. Нахилившись, він відпустив стременні ремені, обмотав ними коліна і міцно прив'язав ноги до сідла, потім повернув морду шляхетного коня у бік гірської стежки, встромив йому шпори в боки і, втрачаючи сили, тицьнув обличчям у його чорну жорстку гриву.
  В його пам'яті майже нічого не залишилося від цієї шаленої стрибки. У затуманеній свідомості жила тільки одна думка, і він гнав коня все вперед і вперед, проносився по крутих лощинах, перемахував через величезне каміння, скакав по краю похмурих прірв. Згодом йому смутно згадувалися навислі скелі, вируючі річки, що пінилися, зарості гірського бука, хатини, біля дверей яких стояли люди, здивовано дивлячись на нього. Щойно встиг він від'їхати, як позаду пролунав триразовий глухий похмурий вигук — отже, товариші його знову зустрілися віч-на-віч із ворогом. Потім настало непритомність, а коли до нього повернулася свідомість, на нього дивилися ласкаві блакитні очі англійців, і він почув дорогу серцю англійську мову. То був лише фуражний загін, — сотня стрільців і стільки ж ратників, — зате командував ними сер Х'ю Калверлі, а ця людина не стала б сидіти склавши руки, якщо в трьох лігах від нього йшов запеклий бій. Сер Х'ю послав у табір Принца гінця, а сам зі своїми двома сотнями людей кинувся на допомогу. З ними був і Аллейн, все ще прив'язаний до коня, що стікає кров'ю, то втрачав свідомість, то знову приходив до тями. Вершники мчали до фатальної долині, а коли піднялися на гірський хребет і подивилися вниз — о, що за страшна картина постала їхньому погляду!
  На найвищому місці залитої кров'ю скелі майорів біло-жовтий прапор із левами та вежами королівського будинку Кастилії. А по довгому схилу шеренга за шеренгою швидко рухалися ворожі солдати з прапорами, що майоріли, збуджено кричачи і розмахуючи зброєю. Всю вершину займали натовпи лицарів, і не було видно нікого, хто протистояв би їм, хоча безладний рух і суєта безлічі людей біля краю плато показували, що опір остаточно ще не зламано. Це видовище викликало нестримний стогін люті в приголомшених англійців, вони пришпорили коней і на весь опор помчали по звивистій стежці, що вела в долину.
  Але вони запізнилися зі своєю помстою, як і запізнилися зі своєю допомогою. Іспанці побачили загін, що мелькав між скелями, коли він був ще далеко і, не знаючи, скільки в ньому людей, прив'язали своїх небагатьох бранців до коней, залишили захоплену ними висоту і довгою колоною, не поспішаючи, пішли з долини під бій барабанів і брязкання цимбалів. . Їхні останні ряди вже зникли з поля зору, коли воїни загону Х'ю Калверлі на змилених конях, що задихалися, піднялися на скелю, на якій розігралася ця довга і кровопролитна битва.
  І яке ж жахливе видовище стало їхнім очам! По всьому схилу купами лежали трупи людей і коней, убитих першим градом стріл. Далі вся земля була покрита тілами вбитих і вмираючих — французів, іспанців, арагонців — чим вище, тим щільнішим шаром вони лежали, сплетені в клубки в страшну хвилину вбивства. Над ними рядами лежали англійці — у порядку, в якому були збудовані своїми командирами; а ще вище горою нагромаджувалися трупи воїнів усіх націй, що загинули там, де вони опинилися в останній смертельній сутичці. У дальньому кутку, під тінню скелястого виступу, стояли сім лучників з Великим Джоном посередині — всі поранені, похмурі, але непереможені, — і, розмахуючи закривавленою зброєю, голосно вітали своїх співвітчизників. Алейн одразу ж під'їхав до Джона, а слідом за ним сер Х'ю Калверлі.
  — Клянусь святим Георгієм! - вигукнув сер Х'ю. — Ніколи ще не доводилося мені бачити наслідків такої суворої битви, проте я радий, що ми вчасно настигли і врятували вам життя.
  — Ви врятували набагато більше, — озвався Джон, вказуючи на прапор, прихилений до скелі за його спиною.
  — Ти поводився як личить благородному воїну, — сказав командир загону, із захопленням солдата дивлячись на могутнє тіло і сміливе обличчя лучника. — Але чому, друже, ти сидиш на цій людині?
  — Присягаюсь чорним розп'яттям, я й забув про нього! — відповів Джон, підводячись, і витяг з-під себе таку важливу особу, як іспанський caballero, дон Дієго Альварес. — Ця людина, гідний лорд, значить для мене дуже багато: новий будинок, десять корів, одного бика — хай і не дуже великого, — жорнів, а може, ще дещо на додачу, от я й вирішив сісти на нього, щоб йому не надумалося від мене втекти.
  - Скажи, Джоне, - слабким голосом запитав Аллейн, - де мій любий лорде, сер Найджел Лорінг?
  — Боюся, що він мертвий. Я бачив, як його тіло перекинули через круп коня і поскакали, але боюся, що його вже немає в живих.
  - О, горе мені! А де Ейлвард?
  — Він схопився на першого коня, що втратив вершника, і поскакав за іспанцями, щоб врятувати сера Найджела. Я бачив, як його з усіх боків оточили і, мабуть, взяли в полон або теж убили.
  - Трубити збір! - наказав сер Х'ю, насупившись. — Зараз ми повернемось до табору. Але можу вас запевнити, що мине три дні, як ми знову схопимося з цими іспанцями. Я охоче приймаю вас усіх до свого загону, — звернувся він до лучників.
  — Ми служимо в Білому загоні, мілорде, — зауважив Джон.
  — Білого загону більше не існує, — сумно озвався сер Х'ю і глянув на безмовні лави загиблих воїнів. — Подбайте про хороброго зброєносця, інакше йому, мабуть, не дожити до завтрашнього ранку.
  
  
  Розділ XXXVIII
  Повернення до Хампширу
  Це сталося ясним липневим ранком через чотири місяці після фатальної битви в іспанській ущелині. Над головою простягалося блакитне небо, внизу розкинулася зелена горбиста рівнина, то тут, то там пересічена огорожами і овець, що рясніли стадами. Сонце все ще стояло низько, руді корови жували жуйку і щипали траву в довгій тіні в'язів, безглуздо дивлячись своїми великими очима на двох вершників, що мчали по курній дорозі, яка, звиваючись, йшла вдалину, туди, де біля підніжжя пагорба з плоскою вершкою. і шпилі древнього міста Вінчестера.
  Один із вершників був привабливий білявий юнак у скромній куртці та штанях із блакитного брюссельського сукна, що вигідно змальовували його гнучку складну постать. Оксамитовий берет він насунув на очі, щоб захистити їх від сонячного проміння, стислі губи і схвильоване обличчя говорили про те, що душа його обтяжена турботами. Хоч він був молодий і носив невійськовий одяг, можна було здогадатися, що це лицар, бо на підборах у нього виблискували золоті витончені шпори, а довгий шрам над бровою і рубець на скроні надавали мужньої краси ніжним і тонким рисам його обличчя. З ним поряд їхав на великому вороному коні рудоволосий велетень, на його сідельній цибулі висів об'ємний полотняний мішок, який мотався і побрязкував при кожному кроці коня. З його широкої засмаглої фізіономії не сходила посмішка, він неквапом поглядав на всі боки, і його очі блищали від радості. А чому б і не радіти Джонові? Адже він повернувся до рідного Хампшира, адже п'ять тисяч крон за дона Дієго труться об його коліно. А крім усього іншого, чи не він тепер зброєносець сера Аллейна Едріксона, молодого сокмана з Мінстеда, якого нещодавно присвятив у лицарське звання сам Чорний Принц, — зброєносець того, хто визнаний усіма в армії одним із найперспективніших воїнів Англії!
  Висока думка про Білий загін склалася в християнському світі всюди, де віддавали належну відвагу, виявлену на полі бою, і тих небагатьох, що залишилися живими, увінчали славою та почестями.
  Алейн, у якого було зламано ребро і розбита голова, два місяці перебував між життям і смертю, проте молодість, чисте і здорове життя взяли гору; прийшовши до тями після довгої спеки і марення, він дізнався, що війна скінчилася, що іспанці та їхні союзники розбиті під Навареттою і що сам Принц, почувши розповідь про те, як Аллейн прискакав за підмогою, з'явився до його ліжка і своїм мечем торкнувся його плеча. щоб такий хоробрий і вірний воїн помер - якщо вже йому не судилося вижити, хоча б помер - у лицарському званні. З тієї самої хвилини, коли Аллейн вперше зміг спустити ноги з ліжка, він взявся за пошуки свого лорда, проте нічого не дізнався про нього, ні живого, ні мертвого, і тепер повертався додому з пригніченим серцем, сподіваючись роздобути гроші у своїх маєтках. , щоб знову почати пошуки. Він прибув до Лондона, але, охоплений тривогою, поспішив далі, бо відколи отримав записку, що сповіщала його про смерть брата, він більше нічого про справи в Хампширі не чув.
  - Клянуся розп'яттям! — вигукнув Джон із захопленням. — Хіба ми бачили в чужих краях таких чудових корів і пухнастих овець, таку зелену траву чи навіть такого п'яного, як он той ледар, що валяється в канаві біля огорожі?
  - О Джоне, - сумно відповів Аллейн, - це для тебе благодать, я ж і уявити не міг, що моє повернення в рідні місця буде таким сумним. У мене серце розривається від думки про мілорда та про Ейлварда — та й як я передам цю звістку леді Мері та леді Мод, якщо до них ще не дійшли чутки!
  Джон випустив таке важке зітхання, що злякалися коні.
  — Справді справді погане, — сказав він, — але ти не журися, я віддам старій матері тільки половину своїх крон, а половину додам до грошей, які ти наскребеш, ми купимо ту жовту посудину, на якій припливли в Бордо, і в ній. пустимося на пошуки сера Найджела.
  Алейн усміхнувся, але похитав головою.
  — Був би сер Найджел живий, він давно дав би знати про себе. Однак, до якого це міста ми під'їжджаємо?
  — Та це ж Ромсей! - вигукнув Джон. — Он і дзвіниця старої церкви, а за нею будівля жіночого монастиря. А ось сидить великий праведник, я дам йому крону, хай молиться за мене.
  Біля дороги, біля убогої хатини, складеної з трьох великих каменів, гріючись на сонечку, сидів самітник: у нього було обличчя землістого кольору, тьмяні очі й довгі кістляві руки. Він сидів, схрестивши ноги, опустивши голову і тонкими жовтими пальцями повільно перебираючи чотки, так, наче все життя пішло з нього. Позаду, між деревами, виднілася убога мазанка працівника з відчиненими дверима в єдину кімнату. Господар, суворий, жовтолосий, стояв, спершись на лопату, якою щойно копав землю. Почувся веселий сріблястий сміх жінки, і двоє хлопчаків, босі, кудлаті, вискочили з хатини, за ними слідом вийшла мати і, поклавши руку на плече чоловіка, почала спостерігати за дітьми, що пустували. Путівник насупився тому, що так не вчасно перервали його молитви, проте, коли він побачив протягнуту йому Джоном велику срібну монету, обличчя його пом'якшилося.
  - Ось вона, картина нашого минулого та нашого майбутнього, - сказав Аллейн, коли вони від'їхали від цього місця. — То що ж краще — обробляти землю божу, милуватися на щасливі обличчя близьких, любити і бути коханим, чи вічно зітхати про власну душу, як мати біля ліжка хворої дитини?
  — Тут я нічого не знаю, — озвався Джон, — коли я про такі речі думаю, у мене в голові суцільний туман. Знаю тільки, що з користю витратив свою крону, бо ця людина здається мені справді святою. А що до другого, то я не помітив у ньому жодної святості — дешевше самому за себе помолитися, ніж віддати крону тому, хто витрачає свої дні, копаючи землю для салату.
  Цієї хвилини через поворот дороги виїхав візок, запряжений трійкою коней, з форейтором на одному з них. Це була порядна багата коляска з розписаними, позолоченими дишлами, химерними різьбленими колесами та спицями, а над усім цим височив червоний з білим балдахін. У його тіні, відкинувшись на гору подушок, сиділа огрядна літня особа в червоному вбранні і вищипувала собі брови срібними щипчиками. Здавалося, ця дама могла б служити зразком спокою та безтурботності, однак і цей випадок виявився символом людського життя. Щойно Аллейн обложив коня, щоб пропустити екіпаж, як зіскочило одне з коліс, і все - різьблення, позолота, балдахіни - повалилося набік, коні почали рвати поромки, закричав форейтор, заверещала дама. Алейн і Джон миттєво спішилися і підняли її, що тремтіла від страху, втім, нітрохи не постраждала від цього нещасного випадку.
  - Горе мені! - Заголосила вона. — Побий його грім, цього Майкла Ізовера з Ромсея! Говорила йому, що вісь розбовталася, так ні, цей безмозкий ротозей надумав суперечити мені...
  - Дозвольте запевнити вас, гідна пані, що ви нічого не зашкодили собі, - сказав Аллейн, підводячи її до лави, на яку Джон уже встиг покласти подушку.
  — Знаю, на мені немає й подряпини, але я втратила свої срібні щипчики. На жаль! І як Господь терпить на світі таких бовдурів, як Майкл Ізовер з Ромсея? Однак вам я надзвичайно вдячна, любі панове. Зразу видно, що ви військові. Я й сама дочка воїна, — додала вона, кинувши млосний погляд на Джона, — і мене завжди вабило до хоробрих чоловіків.
  — Ви маєте рацію, ми прямо з Іспанії, — озвався Аллейн.
  — З Іспанії, ви кажете? О, як це жахливо, що так багато людей там віддали свої життя, даровані ним богом! Звичайно, шкода тих, хто загинув, але ще шкода тих, хто на них марно чекав. Я ось зараз попрощалася з тією, у кого ця жорстока війна все забрала.
  — Хто ж це, пані?
  — Молода дівчина із тутешніх місць, тепер вона йде до монастиря. Адже тільки рік тому від Ейвона до Ітчена не було дівчини щасливішою за неї, а тепер — як тільки я перенесу це! — я маю чекати її в Ромсеї і побачити, як вона закриє обличчя білим покривалом, хоч вона створена для сімейного життя, а не для монастиря. Чи не доводилося вам чути про загін, який називають «Білим загоном»?
  - Як не чути! - Вигукнули друзі в один голос.
  — Ну, то її батько був там командиром, а її коханий служив у нього зброєносцем. Дійшли чутки, що загинув увесь загін, до останньої людини, і, бідолаха, вона...
  - Пані! - закричав Аллейн, задихаючись. — Це ви говорите про леді Мод?
  — Так, саме про неї.
  - Мод! Вона — і до монастиря! Невже її так потрясла звістка про смерть батька?
  — До чого тут батько? - Усміхнулася дама. — Мод — любляча дочка, але я думаю, що вона вирішила піти в монастир через того золото-кудрого молодого зброєносця, про якого мені розповідали.
  — А я стою тут і говорю! — гнівно вигукнув Аллейн. — Скоріше, Джоне, скоріше!
  Він скочив у сідло і, піднявши хмару пилюки, погнав на весь опор свого доброго коня.
  Велика була радість ромсейських черниць, коли леді Мод попросила прийняти її в їхню обитель: адже вона була єдиною донькою та спадкоємицею старого лицаря, і хіба не збиралася вона віддати свої ферми та землі цьому прославленому монастирю? Під час довгих і серйозних бесід сухопара ігуменя переконала молоду послушницю навіки розлучитися з мирським життям і заспокоїти своє бідне змучене серце під мирною покровом церкви. А тепер, коли ігуменя та її заступниця домоглися свого і рішення було прийнято, таку подію слід було відсвяткувати з належним блиском та урочистістю. Ось чому вулиці Ромсея були загачені добрими бюргерами, яскраві квіти і хоругви прикрасили дорогу від церкви до монастиря, і довга процесія супроводжувала наречену Христову до старих склепінчастих дверей церкви, в яких належало відбутися обряду духовного шлюбу. Білиця Агата йшла з високим золотим розп'яттям у руках, три черниці несли ладан, а двадцять дві дівчини в білосніжному одязі мелодійно співали, кидаючи по обидва боки дороги квіти. За ними, з чотирма супроводжуючими, йшла послушниця, на опущеній голові біліли квіти; ходу замикали ігуменя і зодягнені її довірою літні черниці, які подумки вже прикидали, чи зможе їхній бейліф управляти туїнхемськими фермами один чи йому знадобиться помічник, щоб витягувати все, що тільки можливо, з цих нових володінь, які молода послушниця принесе.
  Але нажаль! Всі хитромудрі задуми та розрахунки руйнуються, коли проти них повстають природа, молодість і любов і якщо до того ж їм ще щастить! Хто цей запилений юнак, який наважився так шалено промчати крізь натовп роззяв? Чому він зіскочив з коня і приголомшено озирається довкола? Що ж це відбувається, адже він мало не збив з ніг черниць з ладаном, він відпихнув білицю Агату, розштовхав двадцять дві дівчини, які так мелодійно співали, і ось він стоїть, простягнувши руки, перед послушницею, обличчя його сяє, сірі очі сповнені любові . Вона вже поставила ніжку на поріг церковних дверей, і все-таки він перегородив їй шлях, а вона, забувши всі мудрі слова і праведні промови матері-ігуменії, вона схлипнула, кинулася в його розпростерті обійми і притулилася мокрою від щасливих сліз щокою до його грудей. . Сумне видовище для сухопарої ігумені і вельми поганий приклад для двадцяти двох непорочних дів, яким завжди вселяли, що слідувати поклику природи — значить ступити на шлях гріха. Але Мод і Аллейну немає до цього діла. З-під темного склепіння, перед яким вони стояли, на них віє затхлою вогкістю. На волі ж сяє сонце, і в плющі між схиленими буками співають птахи. Вибір зроблений — тримаючись за руки, вони повертаються спиною до мороку та обличчям до світла.
  У старій Крайстчерчській церкві отець Христофор здійснив одруження; крім леді Лорінг, Джона і десятка лучників із замку, на цьому скромному весіллі були лише кілька людей. Господиня Туїнхема протягом довгих місяців перебувала в тузі і зневірі, обличчя її вже втратило і залишок миловидності і стало ще суворішим, проте вона не втрачала надії, що її чоловік, який побував у стільких переробках, і цього разу все ж таки не загинув. Вона вирішила їхати до Іспанії на пошуки, проте Аллейн переконав її натомість відпустити туди його. Тепер, коли землі Мінстеда були приєднані до володінь Туінхема, турбот у неї стало дуже багато, і Аллейн обіцяв, що, якщо вона візьме на свою опіку його дружину, він не повернеться до Хампшира доти, доки не зможе привезти якісь відомості — добрі чи погані — про її коханого чоловіка.
  Жовтий корабель був зафрахтований. Гудвін Хаутейн узятий капітаном, і через місяць після одруження Аллейн вирушив до Беклерсхарда дізнатися, чи не прийшло судно з Саутгемптона. Проїжджаючи повз рибальське село Піттс-Діп, він помітив невеликий бриг, що взяв курс до берега, начебто з тим, щоб причалити. Коли Алейн їхав назад, він побачив, що судно справді кинуло якір біля села — кілька човнів, прийнявши вантаж, перевозили його на берег.
  Неподалік Піттс-Діпа, трохи осторонь дороги, стояв великий, помісний готель, у верхньому вікні якого було виставлено жердину з прив'язаним до нього пучком зелені. Під'їхавши ближче, Аллейн помітив біля вікна чоловіка, який, витягнувши шию, наче його роздивлявся. В цей час з відчинених дверей готелю вибігла жінка і кинулась до дерева, ніби збираючись залізти на нього; і при цьому вона, сміючись, озиралася назад. Дивлячись, що це могло б означати, Аллейн прив'язав коня і попрямував до готелю, як раптом з дверей вискочила ще одна жінка і теж побігла до дерев. За нею з'явився могутній, засмаглий чоловік; притулившись до одвірка і впершись руками в боки, він заливався сміхом.
  - Ah, mes belles [169] ! - вигукнув він. — Ось як ви приймаєте мене! Ah, mes petites! Клянуся моїми десятьма пальцями, що жодна волосина не впаде з ваших гарненьких головок; але я був серед чорних язичників, і, присягаюся ефесом, душа радіє, коли я дивлюся на щічки англійок! Ідіть сюди, mes anges [170] , і вип'ємо по склянці мюскадена, дуже вже я задоволений, що знову серед своїх.
  Побачивши цю людину, Аллейн ніби приріс до місця, а звук його голосу викликав у ньому бурхливу радість, і він ледве стримався, щоб не закричати на все горло. Але Алейна чекала ще більша радість. Поки він стояв, віконце нагорі відчинилося, і людина, яку він там помітив раніше, висунувся назовні і крикнув:
  — Ейлварде, я тільки-но бачив вельми гідного вершника, який їхав сюди, хоч мені й не вдалося розгледіти, чи має він герб. Дочекайся його і скажи, що тут зупинився смиренний англійський лицар, і, якщо незнайомець бажає відзначитися, дав якусь обітницю або хоче заслужити прихильність своєї дами, так я готовий йому допомогти в цьому.
  Тут Ейлвард, човгаючи ногами, вийшов з-за дерев, і через мить він і Аллейн уже обіймалися, ляскали один одного по плечах, сміялися і захоплено кричали. Тим часом прибіг з оголеним мечем сер Найджел, бо йому здалося, що між ними вже зав'язалася бійка, і одразу потрапив прямо в обійми свого зброєносця, і зрештою всі троє від галасливих вигуків, привітань і нескінченних розпитувань навіть охрипли.
  Дорогою додому через ліс Аллейн дізнався про їхню дивовижну історію. Коли взятий у полон сер Найджел прийшов до тями, він був разом зі своїм товаришем відправлений морем у замок переможця; їх захопив берберійський корсар, і замість необтяжливого життя в полоні на них чекала лава веслярів на піратській галері. Але в порту сер Найджел убив капітана-мавра, а потім він і Ейлвард підпливли до каботажного суденця, заволоділи ним і повернулися в Англію з багатою здобиччю в нагороду за всі свої поневіряння. Слухаючи цю дивовижну розповідь, Аллейн не помітив, як протік час, — настав сутінки, здалася темна Туінхемська вежа і косі промені вечірнього сонця лягли на задернуту брижі річку Ейвон. Можна собі уявити, яка радість панувала того вечора в замку Твінхем і які багаті дари з мавританського судна були передані в каплицю отця Христофора!
  Сер Найджел дожив до глибокої старості, його славили та благословляли. Він уже не брав участі у бойових походах, зате не пропускав жодного турніру, що відбувався в колі тридцяти миль; і хампширська молодь надзвичайно високо цінувала кожну його похвалу їхньому вмінню їздити верхи та володіти зброєю. Так жив він і так помер у рідному графстві, всіма шановна, найщасливіша людина.
  Серу Аллейну Едріксону та його прекрасній дружині також не можна було поскаржитися на долю. Він двічі бився у Франції та повертався додому, овіяний славою. Йому дали видну посаду при дворі, і він прожив багато років у Віндзорі в царювання Річарда II і Генріха IV, був наданий орденом Підв'язки, мав славу хоробрим воїном, прямодушною людиною і користувався репутацією тонкого поціновувача і покровителя всіх мистецтв і наук, що піднімають і облагороджують.
  Що стосується Джона, то він узяв собі за дружину сільську дівчину і влаштувався в Ліндхерсті, де завдяки своїм п'яти тисячам крон став на багато миль у колі найбагатшим землевласником недворянського походження. Протягом довгих років він щовечора пив ель у «Строкатому кобчику», цей готель належав тепер його приятелеві Ейлварду, який одружився з славною вдовиною, якій у минулі часи він довірив свою здобич. Всі силачі і найкращі стрілки округи збиралися тут, щоб помірятися силою з Джоном або влучністю у стрільбі з Ейлвардом, і хоча переможець отримував у вигляді призу срібний шилінг, не було чуток, щоб хтось на цій справі розбагатів. Так вони й жили, ці прості, грубі, проте чесні та справедливі люди — по-своєму веселим, здоровим життям. Подякуємо ж панові бога, якщо ми вже звільнилися від властивих їм пороків. І попросимо бога, щоб він дарував нам їхні чесноти. Можливо, небо знову потемніє і затягнеться хмарами, і знову настане день, коли Англії знадобляться її сини, чи то на суші, чи то на морі. Невже вони не відгукнуться на її поклик?
  
  
  
  Примітки
  
  1
  Повстання Уота Тайлера (1381). — Тут і далі примітки перекладача.
  
  2
  Війна баронів - повстання англо-французьких феодалів під проводом Симона де Монфора-молодшого в 60-х роках XIII століття проти короля Англії Генріха III (1227-1272), що закінчилося поразкою останнього за Льюїса 24 червня 1265 року.
  
  3
  Чернецький орден, гілка бенедиктинського ордену. В основу чернечого життя лягло суворе виконання бенедиктинського статуту.
  
  4
  Битва при Слейсі - перемога англійського флоту над французькою в 1330 за короля Едуарда III (1327-1377).
  
  5
  Чандос, Джон (?-1370) - відомий англійський полководець часів Столітньої війни.
  
  6
  Мир вам (лат.).
  
  7
  Френклін – вільний селянин.
  
  8
  Саладін - форма поширення в Західній Європі назва імені Салах-ад-Діна (1138-1193), султана Єгипту в 1171-1193 рр.., Курда, засновника династії Ейюбідів, який успішно боровся з хрестоносцями в Палестині.
  
  9
  Сенлак - пагорб під Гастінгсом, де 14 листопада 1066 Вільгельм Завойовник розбив короля саксів Гарольда, чиє військо вишикувалося до бою на цьому пагорбі.
  
  10
  Благослови (лат.) - Католицький аналог православної молитви «Благослови, душе моя, Господи».
  
  11
  Наближається, Творець (лат.) — католицький аналог православної молитви: «Це наречений наближається опівночі, і блаженний раб, його ж знаходить бдяща».
  
  12
  Клерво — село у Франції, відоме абатством, заснованим св. Бернардом, який з 1115 був його настоятелем і там же похований.
  
  13
  Законно (лат.).
  
  14
  Правомочно (лат.).
  
  15
  Вибачте! (Франц.).
  
  16
  Вибачте, друзі! (Франц.).
  
  17
  Чорт забирай (франц.).
  
  18
  Плантагенети - династія англійських королів, які керували країною з 1154 по 1399 рік. Родоначальником її був Жоффруа V, граф Анжуйський, прозваний Плантагенетом, тому що любив прикрашати свій шолом гілочкою дроку (лат. planta genista).
  
  19
  Золоті монети короля Едуарда III, на яких була викарбувана троянда.
  
  20
  Вчасно (франц.).
  
  21
  Битва при Фолкерку - перемога короля Едуарда I (1274-1307) над шотландцями під проводом Вільяма Уоллеса.
  
  22
  Тувалкайн - майстерний коваль; біблійний персонаж (Бут. 4.22).
  
  23
  Квартал у Лондоні, за старих часів центр ремісничого виробництва.
  
  24
  Мається на увазі розведення овець.
  
  25
  У 1346 Едуард III Англійський розгромив при Кресі французького короля Філіпа VI.
  
  26
  Одна із провінцій Фландрії (нині Бельгія).
  
  27
  Назва «сокіл» у соколиному полюванні у вузькому значенні слова означала лише самку великого сокола, самці називалися «челігами соколиними» або просто челігами. Сокіл, що сидить на руці короля та інших важливих персон, завжди самка. У широкому значенні слова «сокіл» — це будь-який спритний птах.
  
  28
  Дикомит — сокіл, що перелиняв ще на волі.
  
  29
  «Усім сеньйорам, лицарям та зброєносцям» (старофранц.).
  
  30
  У середні віки зібрання придворних дам і лицарів, що займалося розбором любовних суперечок.
  
  31
  До половини своїх днів (лат. — Пс. 54. 24).
  
  32
  Звісно (франц.).
  
  33
  Сент-Омер — місто неподалік від Калє.
  
  34
  На прізвисько (франц.).
  
  35
  «Благословенний Господь Бог мій, що навчає мою руку боротися і пальці мої воювати» (лат.).
  
  36
  Даплін - село в Шотландії, де в 1332 шотландці були розбиті англійцями.
  
  37
  «Роби, що маєш, і будь що буде — ось заповідь лицаря» (франц.).
  
  38
  Томас (Тома) Бекет (бл. 1119-1170) - церковний і політичний діяч, архієпископ Кентерберійський. Виступав проти політики посилення королівської влади, що проводилася Генріхом II (1133-1189). Вбито на сходах вівтаря Кентерберійського собору за негласним наказом короля.
  
  39
  «Бачення Вільяма про Петра Пахара» - поема англійського поета Вільяма Ленгленда (бл. 1332 -?). У ньому відбито настрої народу період антифеодальних селянських повстань XVI століття.
  
  40
  Едуард I (1239-1307) - англійський король з дому Плантагенетів. При ньому життя Англії остаточно увійшов парламент.
  
  41
  Бій при Куртрі - перемога 11 липня 1302 фландрського народного ополчення над французами, які втратили більше 700 лицарів, чому цю битву часто називають «битвою шпор».
  
  42
  Бій при Стерлінг - перемога шотландців над англійцями у вересні 1297 року.
  
  43
  Бій при Кресі - розгром французів англійцями 26 серпня 1346 року.
  
  44
  Бій при Фолкерку та Дапліні – перемоги англійців над шотландцями у 1298 та 1332 роках.
  
  45
  П'ять англійських портів, яким за старих часів були дані особливі привілеї: Гастінгс, Ромні, Хайт, Дувр і Сандвіч.
  
  46
  Христофор — один із найшанованіших у середні віки святих. За переказами, захищав від води, вогню та допомагав у пошуках скарбів.
  
  47
  Кадзанд - місто в Нідерландах, місце перемоги Едуарда ІІІ над французами.
  
  48
  Марієнбург - нині Мальборк, місто в Польщі, недалеко від Гданська.
  
  49
  Чорт тебе забирай! (Франц.).
  
  50
  Хлопець (франц.).
  
  51
  "Обидві доньки П'єра" (франц.).
  
  52
  Боже мій! (Франц.).
  
  53
  Чорний диявол! (Франц.).
  
  54
  Селбі - ярмаркове містечко в Йоркширі в середні віки, місце змагань лучників.
  
  55
  До мене, англієць, до мене! (Франц.).
  
  56
  Прокляття! (Франц.).
  
  57
  Благословенний (лат.).
  
  58
  У стародавніх скандинавів так називалися воїни, які приходили в бою в досконале шаленство і повністю забували про страх.
  
  59
  Іван II Добрий - король Франції з 1350 до 1364 року.
  
  60
  Бізант - золота монета, що чеканила у Візантії в середні віки.
  
  61
  Люблю того, хто любить мене (франц.).
  
  62
  У середні віки Німеччина іменувалася Священною Римською Імперією німецької нації, і титул імператора німецький король отримував лише після коронування у Римі. Крім нього, титул короля ще за життя батька носив його спадкоємець. Третій німецький король - король Богемії (Чехії та Моравії), васал німецького короля (імператора).
  
  63
  Пішли! (Франц.).
  
  64
  Досить! Досить! Розходься! (Франц.).
  
  65
  Нині Віслинський затоку.
  
  66
  Нині Клайпеда.
  
  67
  Готьє де Брієн, герцог Афінський, коннетабль Франції (вищий військовий чин у середньовічній Франції). В 1204 хрестоносці захопили Константинополь, заснували на місці Візантії Латинську імперію і розділили її на ряд феодальних володінь, у тому числі герцогство Афінське. У 1312 році його батько Готьє де Брієн був вигнаний зі своїх грецьких володінь загоном каталонських авантюристів.
  
  68
  Християнський святий, який вважається покровителем Франції.
  
  69
  На допомогу! (Франц.).
  
  70
  Здаюсь! Здаюсь! (Франц.).
  
  71
  Ангел (господин) (лат.) — назва молитви, що починається цими словами, і дзвін, який закликав до цієї молитви тричі на день: рано-вранці, опівдні і надвечір. Тут мається на увазі південний Angelus.
  
  72
  Спікарій – склад для необмолоченого хліба, клуня (середньовічний латинізм).
  
  73
  Богородиці, діво, радуйся (лат.).
  
  74
  Вірую (лат.).
  
  75
  Корінь зла (лат.).
  
  76
  Дії блаженного Бенедикта (лат.).
  
  77
  Сокмани, люди найчастіше недворянського походження, отримували в «тримання» землю від короля і були за це завдячують йому обов'язком — військовою, грошовою та ін.
  
  78
  Рід Цитри.
  
  79
  Старовинна триструнна скрипка.
  
  80
  Так називали по всій Європі чуму, що лютувала у другій половині XIV століття.
  
  81
  Троянда слави (франц.).
  
  82
  Відкрий (франц.).
  
  83
  Малятко (франц.).
  
  84
  Ах, це кохання, кохання (франц.).
  
  85
  Друзі мої (франц.).
  
  86
  Моя красуня (франц.).
  
  87
  Ану вперед! (Франц.).
  
  88
  Вип'ємо (франц.).
  
  89
  За тебе, мій хлопче! (Франц.).
  
  90
  Діти мої (франц.).
  
  91
  Мої сміливці (франц.).
  
  92
  Гей, мій янгол! (Франц.).
  
  93
  Тут і далі вірші у перекладі Давида Маркіша.
  
  94
  Тьху, чорт! (Франц.).
  
  95
  Твоє здоров'я, любачка (франц.).
  
  96
  І твоє також, дівчинко. Боже мій (франц.).
  
  97
  Щоправда, велика річ, але рідкісна (лат.).
  
  98
  Боже ти мій! (Франц.).
  
  99
  Клянусь (франц.).
  
  100
  Мій друг (франц.).
  
  101
  Мій Великий Джон (франц.).
  
  102
  Милочка (франц.).
  
  103
  Зла, зла (франц.).
  
  104
  Прощай, моє життя! (Франц.).
  
  105
  Мій хлопчик (франц.).
  
  106
  Наперед, товариші (франц.).
  
  107
  Уперед! За благодать святу
  Усі як один. Настала черга.
  Вдаримо дружно, пам'ятаючи
  Про смерть панове. Уперед!
  Господь наш був схоплений ворогами.
  Він злі муки зазнав
  І прийняв смерть... Перемога з нами!
  Вперед, хто доблесний і змін!
  
  108
  Це за ваші гріхи, за ваші гріхи (франц.).
  
  109
  Мій милий (франц.).
  
  110
  Клянусь! (Франц.).
  
  111
  Господь бог (франц.).
  
  112
  "Дії святих" (лат.).
  
  113
  Діти мої (франц.).
  
  114
  Чорт забирай! (Франц.).
  
  115
  Ліс на сто свиней (лат.).
  
  116
  Олень пройшов? Ні? Сюди, Брокас - ти говориш англійською (франц.).
  
  117
  Благословляю, сину мій (лат.).
  
  118
  Хлопчик з благородним обличчям (лат.).
  
  119
  У нього на рогах сіно, тобто він бодливий (лат. приказка).
  
  120
  В силу твого доказу (лат.).
  
  121
  Отже (лат.).
  
  122
  Не кожному вдається побувати у Коринті (лат.).
  
  123
  Суддя засуджений (лат.).
  
  124
  Доктором преславним та незрівнянним (лат.).
  
  125
  Висновок (лат.).
  
  126
  Будь я проклятий! (Франц.).
  
  127
  Дорогий малюк (франц.).
  
  128
  Клянусь Богом! (Франц.).
  
  129
  Мій хлопчик (франц.).
  
  130
  Чорт забирай! (Франц.).
  
  131
  Вона мала поганий смак, приятель (франц.).
  
  132
  Вип'ємо, мій хлопчик (франц.).
  
  133
  Тут - обов'язки (франц.).
  
  134
  Нагар (або накир) - музичний інструмент.
  
  135
  Ферлон - одна восьма частина милі.
  
  136
  Благословен Господь бог мій, що вчить мої руки боротися і пальці мої воювати (лат.).
  
  137
  Звісно (франц.).
  
  138
  «Отче наш», «Богородице, діво, радуйся», «Вірую» (лат.).
  
  139
  Що ви говорите? (Франц.).
  
  140
  Собача смерть (франц.).
  
  141
  Щоб тебе чорт узяв! (Франц.).
  
  142
  У твої руки, господи! (Лат.).
  
  143
  Чорт забирай (франц.).
  
  144
  Взуття польського походження (франц.)
  
  145
  Випробувань (франц.).
  
  146
  Звісно (франц.).
  
  147
  Тут - сміливіше (франц.).
  
  148
  Моя Тита (італ.).
  
  149
  Чорт забирай (італ.).
  
  150
  Буквально – тіло Вакха. (Італійська божба).
  
  151
  Чорт забирай (італ.).
  
  152
  Чорт забирай! (Ісп.).
  
  153
  Їй-богу (франц.).
  
  154
  Мій ангел (франц.).
  
  155
  Доброго дня, господиня! (Франц.).
  
  156
  Панове (франц.).
  
  157
  Німеччина.
  
  158
  Дідим Олександрійський – грецький богослов IV століття. Він був сліпий, на що й натякає клірик, порівнюючи з ним сера Найджела.
  
  159
  Роби, що маєш, нехай буде, що буде. Ось наказ, даний лицарю (франц.).
  
  160
  Борг, обов'язок (франц.).
  
  161
  До мене, друзі! До мене, товариші! До мене, гідного захисника єпископа Монтобанського! На допомогу святій церкві! (Франц.).
  
  162
  Коханий (італ.).
  
  163
  Хто йде? (Франц.).
  
  164
  Вертушка (франц.).
  
  165
  Мій товстіший приятель (франц.).
  
  166
  Глибокий яр; прірва (ісп.).
  
  167
  Панове (ісп.).
  
  168
  Англійська висота (ісп.).
  
  169
  Ах, мої красуні! (Франц.).
  
  170
  Мої ангели! (Франц.).
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"